Правовий статус дочірніх підприємств

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

• Вступ

• Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Актуальність теми бакалаврської роботи. Побудова ефективної системи господарювання і розвиток інших сфер суспільного життя в Україні, безпосередньо пов'язані з розширенням господарських зв'язків, інтеграція Української держави у світове співтовариство зумовили зростання кількості господарських товариств та інших юридичних осіб, що налагоджують відносини як у внутрішній, так і зовнішній сферах економіки. На особливу увагу заслуговують взаємовідносини з іноземними контрагентами, які також сприяли використанню національних підприємств іноземними інвесторами. Така ситуація неминуче призводить до складної системи врегулювання господарсько-правових відносин. До предмета зазначеного врегулювання зокрема належить правове становище дочірніх підприємств як суб'єктів господарського права.

Однією з організаційно-правових форм господарювання в Україні є дочірні підприємства. У зв'язку з процесами концентрації капіталу кількість дочірніх підприємств постійно зростає. В Україні цьому сприяла структурна перебудова в економіці в умовах широкомасштабної приватизації об'єктів державної власності, розукрупнення в ході приватизації господарюючих суб'єктів і перехід від централізованої економіки до ринкових умов господарювання. Окрім того, набувають поширення все нові форми встановлення контролю над підприємствами. Як показує світовий досвід, у сучасних умовах дочірні підприємства стають переважаючою формою економічної діяльності, в той час як незалежні одиночні компанії стали скоріше рідкістю, а не типовою формою організації бізнесу. В таких умовах стає необхідним правовий захист суспільних відносин від негативного впливу «групового бізнесу».

В той же час, діяльність дочірніх підприємств, створених за участю іноземного елемента, як суб'єктів господарювання нерозривно пов'язана з проблемою їх визнання, а також питанням їхнього правового статусу. Така ситуація складається внаслідок недостатньої уніфікації законодавства України, яке регламентує відносини юридичних осіб з “іноземним елементом”, а в деяких випадках регламентації взагалі не існує (зокрема не визначена правова природа дочірніх підприємств). Національне законодавство не має чіткої структури, містить прогалини та колізії, що значною мірою впливає на можливість більш ефективного використання дочірньої форми підприємства.

Як показує практика, дочірні підприємства часто потерпають від зловживань з боку контролюючого підприємства, виведення активів дочірнього підприємства, укладання ними невигідних угод за вказівками контролюючого підприємства тощо. Нагальною стала потреба законодавчого забезпечення захисту інтересів цих більш слабких учасників господарського обороту та учасників господарських відносин з ними.

Законодавство у цій області, у т.ч. у зарубіжних країнах, до цих пір не сформувалося остаточно і перебуває в стадії становлення. Цим питанням присвячена низка норм Господарського кодексу України, Закону України «Про господарські товариства» 19 вересня 1991 р. [7], Закону України «Про холдингові компанії» від 15 березня 2006 р. та деяких інших нормативно-правових актах, однак вони неповні, суперечливі і не мають достатньої визначеності. Практика свідчить про необхідність більш ретельної законодавчої розробки організаційно-правової форми дочірнього підприємства. Потребують додаткової законодавчої розробки питання порядку управління і відповідальності, правового режиму майна, інші аспекти правового статусу дочірніх підприємств. Це зумовлено перш за все тим, що сьогодні в Україні спостерігається недостатня повнота і стабільність нормативної бази.

Тому необхідно спрямувати зусилля на пошук найоптимальніших шляхів вирішення зазначених проблем для різних національних систем права. Цьому сприятиме аналіз правової природи учасників господарських відносин, а саме дочірніх підприємств, вивчення напрацьованих на сьогодні теоретичних джерел, узагальнення практики вирішення господарських спорів за участю дочірніх підприємств. Таким чином, майже цілковита відсутність наукового опрацювання правової природи дочірніх підприємств, необхідність їх більш чіткого визначення та відмежування від інших організаційно-правових форм юридичних осіб потребують значного вдосконалення нормативної бази, поглибленої науково-дослідної роботи, вивчення вітчизняного та міжнародного досвіду і розробки практичних рекомендацій у цій сфері, що і обумовило обрання теми бакалаврської роботи.

Коло джерел бакалаврської роботи складають роботи вітчизняних та зарубіжних авторів із питань загальної теорії держави та права, цивільного права та процесу, господарського права та процесу.

Теоретичну основу магістерської роботи склали роботи зарубіжних і вітчизняних вчених, серед яких: О.В. Бєлоусов, А.Г. Бобкова, І.П. Булеєв, А.В. Венедиктов, Е.П. Губін, С.М. Грудницька, Б.В. Деревянко, Р.А. Джабраілов, В.В. Долінська, С. Жамен, Т.М. Звездіна, А.В. Іванюк, Г.В. Ільющенко, А.І. Камінка, Т.В. Кашаніна, Т. Келлер, Е.А. Кочергіна, В.Г. Крилов, М.І. Кулагін, В.В. Лаптєв, В.К. Мамутов, С.І. Мармазова, В.Е. Мотилев, О.П. Подцерковний, Г.В. Пронська, О.Н. Сиродоєва, В.А. Устименко, І.А. Храброва, О.В. Шаповалова, Г.Ф. Шершеневич, І.С.Шиткіна, В.С. Щербина, І. Шрамм, Scholz Franz, Mercadal M., Janin M., Mayson Stephen W. Mayson, Easterbrook F.H. та інші.

Мета і завдання бакалаврської роботи полягають у проведенні аналізу правового статусу дочірніх підприємств та розробка пропозицій до законодавства, спрямованих на збалансування приватних і публічних інтересів у процесі діяльності таких підприємств.

З огляду на поставлену мету визначено наступні завдання:

- дослідження історії становлення та розвитку організаційно-правової форми дочірнього підприємства;

- аналіз правового статусу дочірнього підприємства, та дослідження проблемних питань, пов'язаних з визначенням поняття дочірнього підприємства, та його удосконалення, питань класифікації дочірніх підприємств та обґрунтування пропозицій щодо її розвитку, а також аналіз правового режиму майна дочірніх підприємств та розробка пропозицій щодо його удосконалення, і інших аспектів правового статусу дочірніх підприємств та розробка пропозицій до законодавства;

- дослідження порядку управління дочірніми підприємствами та розробка пропозицій щодо його удосконалення, питань відповідальності дочірніх підприємств та розробка пропозицій щодо її удосконалення.

Об'єктом бакалаврської роботи є суспільні відносини, що виникають у процесі створення, діяльності та припинення дочірніх підприємств.

Предмет бакалаврської роботи є правовий статус дочірніх підприємств.

Методи бакалаврської роботи. Відповідно до поставленої мети і задач у процесі виконання бакалаврської роботи використані діалектичний, історичний, формально-логічний, порівняльно-правовий, системно-структурний, аналітико-синтетичний методи. За допомогою діалектичного та історичного методу досліджено становлення та розвиток організаційно-правової форми дочірнього підприємства. Порівняльно-правовий метод використано при дослідженні правового статусу дочірнього підприємства у зарубіжних країнах та визначенні шляхів їх використання в Україні. За допомогою системно-структурного методу здійснено дослідження поняття та видів дочірнього підприємства. Аналітико-синтетичний та формально-логічний метод використано при аналізі чинного законодавства та розробці пропозицій з удосконалення правового статусу дочірніх підприємств.

Новизна бакалаврської роботи полягає в тому, що дана робота є комплексним господарсько-правовим дослідженням статусу дочірніх підприємств, в межах якого обґрунтовано низку нових наукових положень та розроблено пропозиції щодо вдосконалення законодавства про дочірні підприємства. Наукова новизна результатів дослідження підтверджується наступним.

У результаті проведеного дослідження сформульовано та додатково аргументовано низку наукових положень і висновків, які виносяться на захист, зокрема:

- встановлено та узагальнено етапи розвитку дочірнього підприємства в Україні, його правового статусу;

- удосконалено визначення поняття дочірнього підприємства з урахуванням того, що інше підприємство володіє щодо нього правом вирішального впливу, яке виникло незалежно від його волі;

- аргументовано, що дочірнє підприємство як багатопланове соціально-економічне і правове явище має певну сукупність економічних, організаційних і юридичних ознак, за якими кваліфікується як господарюючий суб'єкт і суб'єкт права;

- доведено про необхідність здійснення на законодавчому рівні узагальнення норм матеріального права, які регулюють діяльність дочірнього підприємства як суб'єкта господарювання.

Дістали подальший розвиток:

- способи управління дочірніми підприємствами, зокрема, доповнено перелік способів контролю будь-яким іншим способом, окрім укладання договору про підпорядкування керівництва дочірнього підприємства керівництву іншого підприємства або іншого договору, що тягне за собою встановлення контролю над підприємством;

- правового режиму майна дочірніх підприємств, зокрема, запропоновано заборонити переміщення активів від дочірнього підприємства (окрім приєднаного) до контролюючого або іншого дочірнього підприємства за вказівкою контролюючого на невзаємовигідній основі, тобто без належної компенсації;

- розмежування відповідальності дочірнього підприємства перед контрагентами за укладеними угодами за вказівкою з контролюючого підприємства;

- інші аспекти правового статусу дочірніх підприємств, зокрема, аргументовано, що автономні дочірні підприємства, окрім тих, з якими укладено договір підпорядкування, не повинні подавати контролюючому підприємству звітність про свою діяльність для включення її у консолідовану звітність.

Практичне значення одержаних результатів бакалаврської роботи полягає у можливості використання розроблених пропозицій та висновків:

- у науково-дослідній роботі - при проведенні подальших наукових досліджень інституту суспільних відносин, пов'язаних зі створенням, реєстрацією та припиненням дочірніх підприємств, їх правового статусу;

- у законотворчій діяльності - в процесі удосконалення господарського, цивільного та господарського і цивільного процесуального законодавства України, яке регламентує матеріально-правові та процесуальні засади створення, реєстрації та припинення приватного підприємства в Україні;

- у правозатосовній діяльності - під час розгляду і вирішення цивільних та господарських справ, а також при розробленні проектів постанов Пленуму Верховного суду;

- у навчально-методичній роботі - при підготовці та викладанні навчальної дисципліни «Господарське право і процес», «Цивільне право», «Приватне право» і відповідних спецкурсів; при підготовці підручників і навчальних посібників з господарського, цивільного та господарського і цивільного процесуального права, а також навчально-методичних матеріалів.

Розділ 1. Загальна характеристика правового статусу дочірніх підприємств

1.1 Історія становлення та розвитку організаційно-правової форми дочірнього підприємства

Організаційно-правова форма дочірнього підприємства на сучасному етапі розвитку суспільного виробництва у зв'язку з процесами концентрації капіталу набула надзвичайного поширення. Закордонний досвід свідчить, що у сучасних умовах це - переважаюча форма економічної діяльності, що набула великого поширення також в Україні.

М.І. Кулагін з цього приводу пише, що у сучасних умовах гігантського усуспільнення власності у формі або монополістичної, або державної склалося положення, коли економічно обґрунтовано використовувати як окремо функціонуючі маси капіталів всередині однієї маси власності або фонду власності. Юридична особа виступає тільки як інструмент, за допомогою якого реалізується капіталістична власність. У зв'язку з цим переважна більшість юридичних осіб знаходиться у стані економічної залежності від фінансових центрів [67, 22-29, 225].

Окрім того, набувають розвитку все нові форми встановлення контролю над підприємствами. Тому значне поширення такої форми ведення господарської діяльності, як дочірні підприємства, у сучасних умовах зумовлене об'єктивними чинниками.

В таких умовах стає необхідним створення механізму захисту від негативного впливу «групового бізнесу». Важливість даної проблеми зауважувалась вже на рубежі ХІХ - ХХ століття. Ще В.І.Ленін писав про участь одних юридичних осіб у статутному капіталі інших - «система участий»… позволяет безнаказанно обделывать какие угодно темные и грязные дела и обирать публику [28], ибо руководители «общества-матери» формально, по закону, не отвечают за «общество-дочь», которое считается «самостоятельным» и через которое можно все «провести»» [81, с.346]. Натомість і через століття ця проблема зберігає свою актуальність.

За словами західного правознавця М. Despax, кричуща різниця між юридичними формами та їхньою економічною сутністю стала іноді обертатися і проти інтересів інших капіталістів, а також самої держави, саме ці причини змусили судову практику й законодавця з середини ХХ століття усе частіше враховувати фактичну залежність однієї компанії від іншої» [21, с. 156].

Тим не менше законодавство у цій області, у т.ч. у зарубіжних країнах, до цих пір не сформувалося остаточно і перебуває в стадії становлення. В той час дочірні підприємства та учасники господарських відносин з ним часто потерпають від зловживань з боку контролюючого підприємства. Отже, у сучасних умовах нагальною стала потреба розробки засобів захисту інтересів більш слабких учасників господарського обороту та учасників господарських відносин з ними, якими, зокрема, є дочірні підприємства, що знаходяться у відносинах вирішальної залежності від контролюючого підприємства (підприємств). Саме необхідність розробки таких засобів викликала виникнення нової організаційно-правової форми підприємства - дочірнє підприємство.

Дана бакалаврська робота доцільно розпочати з дослідження історичних аспектів її становлення та розвитку для виявлення правової природи відносин, що обумовлюють її існування, та їх історично сформованої специфіки, яку потрібно враховувати у теоретичній розробці проблем сучасного періоду.

Історико-економічні передумови виникнення організацій дочірнього типу з'явилися приблизно у другій половині XIX століття. Цей історичний відрізок часу прийнято відносити до періоду виникнення й розвитку в світовій економіці монополістичного капіталізму [24, с.5-9]. Прогрес науки, техніки, технології виробництва в другій половині XIX ст. зумовив нову ступінь розвитку продуктивних сил капіталістичної промисловості, в результаті чого значно змінилася сама структура економіки. Змінилася роль важкої промисловості в порівнянні з легкою: вона стала провідною. Однак для розвитку важкої індустрії були потрібні значні капітали. У зв'язку з цим широкого поширення набувають акціонерні товариства, які акумулювали вільні кошти великих і дрібних капіталістів і посилили централізацію капіталу. Капітал в основному прямував на фінансування найбільших підприємств. Тому в останній чверті XIX століття відбувається безперервне зростання порівняно невеликої кількості великих і найбільших підприємств і одночасно спостерігається процес розорення тисячі дрібних підприємств.

Постійно посилюється процес концентрації виробництва і капіталу, який у XVIII ст. повною мірою задовольняла акціонерна форма крупнокапіталістичної організації, але в кінці XIX ст. він вже вимагав подальшого укрупнення підприємств. Підприємства, які за своїми розмірами, здавалося, ще так недавно задовольняли всім технічним умовам, тепер стають явно недостатніми, і подальший прогрес вимагає подальшої концентрації виробництва [53].

На цьому ґрунті виникає безліч підприємницьких об'єднань (синдикатів, картелів, пулів, асоціацій і так далі), при цьому розвиток відбувається від простіших до складніших форм. Найміцнішою формою об'єднання підприємств стає трест, учасники якого не мають виробничої, комерційної і юридичної самостійності, оскільки об'єднання відбувається практично по всіх параметрах їх господарської діяльності.

У дореволюційній Росії пануючою формою об'єднання підприємств були синдикати, в їх числі були такі великі, як «Продамет», «Продвігулля», «Продвагон», «Продаруд» і так далі. Розвиток синдикатів в Росії почався в 80 - 90-х роках XIX ст. [58, c.23].

Для США того періоду характернішою була концентрація виробництва у вигляді створення трестів. А.В. Камінка наводить в приклад такого роду угоди про створення американського тресту: «акціонери всіх підприємств, які прийшли до угоди про виключення конкуренції, передають всі свої акції в руки довірених осіб (звідси і назва), отримуючи замість акцій посвідчення тресту у кількості, що відповідає кількості акцій підприємства, що входить в трест. Ці довірені особи, маючи в своїх руках акції всіх конкуруючих підприємств, набувають можливість взяти в свої руки всі ці підприємства, ставлячи на чолі кожного з них своїх людей і контролюючи всі справи. Таким чином, не тільки ціни товарів, але і все їх виробництво виявляється в руках підприємницького союзу. І оскільки акціонери окремих підприємств отримують дохід незалежно від успішності діяльності їх заводу, але залежно від успішності діяльності всього союзу, то, природно, вони зацікавлені вже не в долі того підприємства, з яким вони увійшли в трест, але лише в долі самого тресту» [53]. Тобто, маємо повну господарську єдність всіх підприємств, що вступили в трест. За словами Р. Ф. Шершеневича, «підприємства стають частинами нової організації і підпорядковуються у своїй діяльності вказівкам, що йдуть цілком з центрального управління тресту».

У цілому можна констатувати, що вперше зародження інституту дочірніх підприємств відбувається в США часів економічної концентрації 1870-1890 рр. Сполучені Штати, за словами Келлера [56, с.12-13], змогли ще до початку 60-х років XIX ст. зайняти чільне положення серед індустріальних держав. Будівництво залізниць, яке є вже з 40-х років «провідним сектором», було тією сферою економіки, що визначала економічну динаміку, а пізніше - через поспішне зростання, яке не відповідало потребам інфраструктури - і перші економічні кризи.

В якості заходів проти руйнівної конкуренції в області цін в 60-х і 70-х роках залізничні компанії домовилися, насамперед, про створення картелів («пулів»). Так як ці об'єднання, засновані на договірних засадах, завжди розвалювалися через значні протиріччя інтересів, то виникло прагнення об'єднатися капіталом і створити головне товариство, яке має контролювати окремі залізничні компанії. За такою схемою об'єднання підприємств була, наприклад, створена в 1870 р. «Pennsilvania Railroad Company».

Аналогічні структури, але вже з метою встановлення більш сильного панування на ринку, стали створюватися також у тютюновій, цукровій, сталеливарній та нафтопереробній промисловості.

Для управлінсько-організаційного об'єднання на базі капіталу в цих галузях був обраний так званий «трест», який як форма злиття був вперше офіційно застосований заснованою у 1882 р. «Standard Oil Company».

Процес монополізації в США через високий, в порівнянні з європейськими країнами, рівень концентрації виробництва і капіталу здійснювався головним чином у формі трестів і концернів. Трести об'єднували підприємства однієї або ряду суміжних галузей промисловості.

2 липня 1890 р. під впливом громадської думки Конгресом США вперше в світовій історії був ухвалений антитрестівський Закон Шермана (перший акт антимонопольного законодавства), в якому утворення трестів було оголошене незаконним [30].

Легальною можливістю обходу положень антитрестівського законодавства стала допустимість функціонування так званої «системи участі». У 1889 р. в штаті Нью-Джерсі закони про корпорації були доповнені так, що стало можливим створювати холдингові компанії - корпорації, що можуть володіти акціями компаній, які створюють трест. У цьому полягала юридична функція довірених осіб і самих довірителів (trustees and trusts), які й дали назву всьому рухові. Економічний розвиток потребував більш гнучких організаційно-правових форм, таких як дочірні підприємства. У 1891 р. був зроблений наступний крок і Нью-Джерсі прийняв закон про загальний статус корпорацій, який допускав здійснення операцій одночасно в декількох штатах, дозволяв корпораціям володіти акціями інших корпорацій, що мали ознаки дочірніх. Після цього трести були перетворені на корпорації, причому деякі з них стали фірмами - виробниками, а деякі - холдинговими компаніями, до складу яких входили компанії дочірні. Юридична автономія супідрядних товариств є основою для визнання легальності економічної «системи участі».

Таким чином, стали створюватися компанії, метою яких було виняткове володіння долями участі й єдине керівництво залежними компаніями, об'єднаними раніше в трест. Тобто, по суті, набули широкого поширення держательські (холдингові) компанії, на які не поширювалося те антимонопольне законодавство, що діяло у той час.

При використанні такої форми організації об'єднання підпорядкування компаній єдиному управлінню здійснюється за допомогою зосередження в руках однієї з компаній, що перетворюється на холдинг-компанію, (або спеціально створеній для цих цілей компанії), контрольних пакетів акцій підприємств, що об'єднуються [86, c.33], які формально зберігають свою самостійність.

За словами Келлера, в Європі тенденція до концентрації була значно слабкіша, ніж в економіці США. Зокрема, в Європі іншим було залучення підприємствами фінансових коштів. Якщо підприємства США вже у фазі індустріального будівництва користувалися при створенні і розширенні компаній в першу чергу таким інструментом фінансування, як акція, то фінансування промисловості в Європі здійснювалося, перш за все, через накопичення прибутку, а також шляхом особистої позики або пайової участі. Банківська система більше орієнтувалася на покриття державної потреби в кредиті, ніж на фінансування приватної економіки.

Для Німеччини був характерний найбільш високий в порівнянні з іншими країнами Західної Європи рівень концентрації виробництва. На відміну від США процес концентрації відбувався не на базі трестів, а в основному на базі картелів і синдикатів (це було характерно і для Російської імперії. Великі картелі і синдикати склалися у вугільній (Рейнсько-Вестфальський вугільний синдикат 1893 р.), хімічній («В. Р. Фарбениндустри»), електротехнічній промисловості (АЕГ і «Сіменс-Гальске»), суднобудуванні тощо.

Після першої світової війни отримали широкий розвиток і набули істотного значення концерни, які організовуються виключно на основі фінансового контролю, оскільки включають найрізноманітніші, різнорідні, частиною виробничо не зв'язані один з одним підприємства, банки, страхові компанії і так далі [86].

Концерни нагадували холдинг концентрацією контрольних пакетів акцій в його руках, але мали принципово відмінну природу - формувалися за ініціативою знизу, тобто на добровільній основі. Окрім того, при виборі способу інтеграції з самого початку стояло питання про економічну доцільність: чи зважаться компанії на злиття, прийдуть вони лише до договірної угоди або створять спільне дочірнє товариство.

Спільне створення дочірніх підприємств, як один із способів економічної інтеграції, вироблялося компаньйонами спочатку з метою надання їм яких-небудь допоміжних функцій. Допоміжними підприємствами були компанії, що займаються постачальницько-збутовою діяльністю (наприклад, допоміжні збутові бюро членів синдикатів, які згодом перетворювалися в повноцінні підприємства), експортні, кредитні, транспортні компанії та багато інших. Потім стали з'являтися спільні науково-дослідні компанії та ін.

Такі визначення, як «дочірня» організація, у дореволюційних джерелах по цивільному і торговому праву не зустрічаються [54]. У літературі поняття залежних (союзних і взаємоучасних) товариств аналізувалися здебільшого на прикладах німецьких корпорацій [51]. Хоча прообрази холдингових компаній вже з'являлися. Так, Г.Ф. Шершеневич писав, що «учасниками акціонерного товариства можуть бути як особи фізичні, так і юридичні, наприклад, банк придбає певну визначену кількість залізничних акцій». А.В. Венедиктов ще в 1914р. писав, що в статутах компаній з'являлася стаття, «яка дозволяла компанії придбавати акції інших товариств», «а в доповідях правлінь і протоколах загальних зборів все частіше зустрічаються вказівки на вже існуючі факти контролювання акціонерними підприємствами інших компаній» [34].

Вперше можливість створення дочірніх підприємств була закріплена ст. 4 Положення про акціонерні компанії 1927 року, яка дозволяла відкривати акціонерним товариствам підсобні підприємства, природу яких можна порівняти з унітарними підприємствами, що утворюються на підставі ст. 9 Закону України «Про господарські товариства». Вони відкривалися за рішенням власника (акціонерного товариства), але з дозволу відповідних державних органів для задоволення власних потреб товариства.

Поряд з цим, прототипом холдингової компанії стала Радянська держава, яка примусово сформувала єдиний фонд державної власності, і здійснила його розміщення серед державних підприємств, згрупованих у об'єднання. На думку І.С. Шиткіної, І.В. Лукач радянські трести мають схожість із холдинговими компаніями. Слід зауважити, що таку схожість мають радянські трести більш пізнього періоду, коли трестованим підприємства почали надавати права юридичної особи. Трести ж початкового періоду подібні саме до трестів, а не до холдингів. У літературі 1920-х років виправдано визнавали, що «капіталістичний трест аналогічний радянському тресту, є юридично єдиним підприємством, а підприємства, що входять до його складу, позбавлені юридичної самостійності - аналогічно окремим заводам радянського тресту» [69].

Згідно з ст. 2 Положення про державні трести (далі - Положення) трестом визнавалося державне промислове підприємство, засноване на базі особливого статуту у вигляді формально самостійної господарської одиниці, яке було у віданні однієї, указаної в статуті, державної установи, і діяло на засадах комерційного розрахунку згідно з плановими завданнями, що затверджуються згаданою вище установою. У ст. 6 Положення зазначалося, що до складу тресту входять одне чи більше виробничих підприємств (фабрик, заводів, рудників), перелічених в його статуті (такі підприємства отримали статус юридичної особи після 1930 р.). В юридичній літературі 20-х рр. минулого століття навіть обговорювалося питання перетворення трестів на концерни [47], однак ця ідея так і залишилася на папері, адже на той час йшлося про примусовий характер відносин держави із своїми підприємствами, концерни ж передбачають волевиявлення підприємств, що відбиває їх прагнення до концентрації виробництва.

Згодом в деяких випадках на трести можна було «покласти відповідальність за боргами підприємства і навпаки» [17]. З цього приводу І.В. Лукач зауважує, що конструкція відповідальності тресту за боргами підприємства в СРСР дещо нагадує відповідальність контролюючого підприємства за боргами дочірнього, встановлену ст. 126 ГК.

Як специфічну головну особу відносно інших підприємств можна охарактеризувати об'єднання підприємств, яке було єдиним виробничо-господарчим комплексом, що складався з промислових підприємств, науково-дослідних та інших організацій. До об'єднань входило два типи учасників: структурні одиниці і підприємства. Структурним одиницям могло надаватися об'єднанням право укладати господарські договори, а підприємства керувалися об'єднанням, яке здійснювало щодо них функції вищого органу. Таким чином, об'єднання нагадували асоційовані підприємства з різним ступенем залежності учасників (з різним правовим статусом). Частина цих відносин, там де підприємства були наділені правами юридичної особи, була схожа на відносини холдингового типу.

Об'єднання і підприємства утворювали господарську систему, яка фактично була групою залежних підприємств, очолюваною вищим органом. Г.В. Пронська визначала галузеву господарську систему як «складний підрозділ державного механізму, який затверджується державою у складі визначеного комплексу підприємств і організацій та відповідного вищого органу в галузевому масштабі, який діє відповідно до державного плану на засадах господарського розрахунку та виконує свої функції в єдиному правовому режимі в порядку реалізації компетенції господарських органів, які складають цей підрозділ».

На відміну від класичного контролю дочірніми підприємствами за рахунок корпоративних важелів управління в країнах ринкової економіки в радянських об'єднаннях і трестах контроль здійснювався за рахунок затвердження на рівні постанов державних органів загальних принципів контролю одних суб'єктів господарювання над іншими. А потім цей же принцип установлювався і в статутах відповідних об'єднань і підприємств.

Отже, слід погодитися з І.В.Лукач, що незважаючи на планово-адміністративні методи управління в господарських системах, трестах та об'єднаннях, схема побудови цих груп нагадує холдингові групи і залежні підприємства в країнах ринкової економіки [69].

Вперше термін дочірнього підприємства отримав законодавче закріплення на початку 1990-х років.

Ст. 7 Закону СРСР від 4 липня 1990 р. «Про підприємства в СРСР» надавала підприємствам право створювати дочірні підприємства з правом юридичних осіб. Згодом це поняття отримало відображення в Законі України «Про підприємства в Україні», Законі України «Про господарські товариства», Господарському кодексі України, Законі України «Про холдингові компанії», Законі України «Про акціонерні товариства» та інших нормативних актах.

Стаття 126 Господарського кодексу врегулювала окремі питання відповідальності холдингової компанії за боргами дочірнього підприємства.

До цього часу сформувалася відповідна законодавча практика в зарубіжних країнах.

На даний момент у правовому статусі дочірнього підприємства отримали певну законодавчу розробку лише питання відповідальності холдингової компанії за боргами дочірнього підприємства.

Як зазначалося, у радянській правовій науці активно проводилися дослідження правового статусу державних об'єднань підприємств. Так, наприклад, В.В. Лаптєв вивчав питання правового становища промислових і виробничих об'єднань, М. І. Кулагін - групи, тобто об'єднання юридично самостійних суб'єктів, пов'язаних відносинами економічної залежності [74].

Великі виробничо-господарські комплекси одержали широке поширення в нашій країні в умовах планової економіки, і для характеристики подібних комплексів склалося поняття господарської системи - господарський комплекс, до складу якого входять підприємства, організації та орган господарського керівництва - центр системи. Таке розуміння об'єднання лягло потім в основу поняття сучасного об'єднання підприємств, в т. ч. холдингового.

Господарська правосуб'єктність державних підприємств в радянський період пройшла кілька етапів у своєму розвитку:

- 20-ті - початок 60-х років минулого століття - врегульовано права державних трестів і нетрестированих державних підприємств, наділених статусом юридичної особи

- 60-ті роки - середина 80-х років минулого століття - розширено права держпідприємств у вирішенні господарських питань, які раніше відносилися до компетенції вищестоящих господарських органів; господарсько-правова концепція держпідприємства як державного господарського органу сприяла розширенню прав держпідприємства, його господарської самостійності;

- кінець 80-х років - розширено права держпідприємства за рахунок визнання його соціалістичним товаровиробником, функціонуючим на засадах повного госпрозрахунку, самоокупності та самофінансування [30, с.47].

Спочатку у відповідності з ст. 1 Декрету про державні промислові трести від 10 квітня 1923 р. [89; 91] державними трестами визнавалися державні промислові підприємства, яким держава надає самостійність у виробництві своїх операцій, відповідно до затвердженого для кожного з них статуту, що діяли на засадах комерційного розрахунку з метою добування прибутку. Державним підприємством-трестом визнавалася не окрема виробнича одиниця (завод, фабрика тощо), а об'єднання ряду виробничих одиниць (ст. З Декрету). Трест володів, користувався і розпоряджався наданим йому державним майном, а також виробляв свої операції у відповідності з цивільним законодавством (ст.6 Декрету). Реалізація продукції здійснювалась за договірними цінами (ст.48 Декрету). Державна скарбниця за борги тресту відповідальності не несла, а трест відповідав за зобов'язаннями в межах майна, що перебуває в його розпорядженні (ст. 1 Декрету). На майно тресту, що належить до оборотного капіталу, стягнення накладалися у тому ж порядку, як і на майно приватних осіб.

Положення про трести 1927 р. залишалося основним актом, що визначає правове становище промислових підприємств до 60-х років. До того часу воно застаріло і діяло формально. Воно не могло відповідати завданням госпрозрахунку і оперативно-господарської самостійності підприємств, так як трестироване підприємство не володіло правами юридичної особи у повному розумінні цього поняття. Більшість трестів перетворилися в органи господарського керівництва, а в ряді галузей промисловості були ліквідовані.

У відповідності зі ст. 11 Основ цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік, державні підприємства, що перебувають на госпрозрахунку, мають закріплені за ними основні і оборотні засоби та самостійний баланс, визнавалися юридичними особами. Вперше, у відповідності зі ст. 26 Основ, за підприємствами державне майно закріплене на праві оперативного управління. У відповідності з прийнятим в 1963 р. Цивільним кодексом УРСР юридичними особами визнавалися організації, які володіють відокремленим майном, можуть від свого імені набувати майнові і особисті немайнові права і нести обов'язки, бути позивачами і відповідачами в суді, арбітражному суді або в третейському суді.

До прийняття Положення про соціалістичне державне виробниче підприємство 1965 року компетенція підприємства визначалася в господарському законодавстві через компетенцію директора. З прийняттям названого положення були визначені права та обов'язки саме підприємства як такого, як господарського органу, самостійного суб'єкта права

Численні реформи правового становища держпідприємств в СРСР другої половини минулого століття були спрямовані на розширення самостійності підприємств.

На початку 60-х років була здійснена спроба реформувати систему економічних відносин у країні, зокрема, шляхом зміни статусу державних підприємств. Зазначена спроба була спрямована на розширення самостійності підприємств в умовах командно-адміністративної системи управління економікою.

У 1979 р. була здійснена ще одна спроба реформування економічної сфери шляхом організаційних заходів. Основні положення цієї реформи знайшли відображення в постанові ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 12 липня 1979 р. «Про поліпшення планування і посилення впливу господарського механізму на підвищення ефективності виробництва і якості роботи». Реформою передбачався ряд заходів, головним чином спрямованих на стимулювання підприємств до розширення і вдосконалення виробництва. Все це мало певний позитивний ефект [18].

Найбільші зміни інститут державних підприємств зазнав у другій половині 80-х років XX століття в ході так званої перебудови. Новий підхід був закріплений у прийнятому в 1987 р. Законі «Про державне підприємство (об'єднання)». Певною новелою зазначеного Закону була спроба запровадити демократичні принципи в систему управління підприємством. Державне підприємство було визнано самостійним товаровиробником. Якості товаровиробника підприємство набуває об'єктивно, в силу участі в суспільному поділі праці, існуючому між відокремленими господарськими осередками, кожний з яких створює закінчений продукт для обміну. Роллю товаровиробника обумовлено використання саморегулівного, самоорганизуючого начала в діяльності підприємства. Передбачається здійснення підприємством своїх функцій на основі повного господарського розрахунку, самофінансування і самоврядування, гнучкого поєднання централізованого керівництва і самостійності підприємства. Планово-організаційні відносини, суб'єктом яких стає держпідприємство як основна ланка єдиного народно-господарського комплексу, що залежать від волі їх учасників і цілей, поставлених плановим органом [30, с.19-47].

Цей досвід може бути використаний при розробці правового статусу дочірніх підприємств в сучасній економіці.

1.2 Поняття дочірніх підприємств

Визначення поняття дочірнього підприємства за вітчизняним законодавством є досить складним питанням. Чинне законодавство не містить узагальненого поняття дочірнього підприємства.

В українському законодавстві по мірі його розвитку сформувалося декілька підходів до визначення поняття дочірнього підприємства.

Вперше можливість створення дочірніх підприємств була передбачена п.2, ч.4 ст.2 Закону України «Про підприємства в Україні» від 27.03.1991 р., який на сьогодні втратив дію. Така можливість була передбачена також статтею 9 Закону України «Про господарські товариства» 19.09.1991 р. [7]. З прийняттям Закону України «Про акціонерні товариства» від 17.09.2008 р. ця стаття втратила свою чинність щодо акціонерних товариств, але зберегла щодо інших видів господарських товариств. Визначення поняття такого підприємства було надане у Листі Вищого арбітражного суду України № 01-8/23 від 24.01.1997 р., де передбачалося, що дочірнє підприємство - це підприємство, засноване іншим («материнським») підприємством. Подібне визначення містилося також у пункті 2.24 чинної на той момент Класифікації організаційно-правових форм господарювання: дочірнє підприємство - єдиним засновником і власником якого є інше підприємство [44]. Створення подібних дочірніх підприємств передбачалось спеціальними законами про спеціальній режим господарювання, зокрема, Законом України «Про спеціальний режим інвестиційної та інноваційної діяльності технологічних парків "Напівпровідникові технології і матеріали, оптоелектроніка та сенсорна техніка", "Інститут електрозварювання імені Є.О. Патона", "Інститут монокристалів"».

Згідно Закону України «Про спеціальний режим інноваційної діяльності технологічних парків» від 16.07.1999 р. дочірнє підприємство технологічного парку - це підприємство, створене для виконання проектів технологічного парку, єдиним засновником і власником якого є керівний орган технологічного парку.

Поряд з цим у законодавстві містився й інший підхід до визначення дочірніх підприємств. Так, Положення про холдингові компанії, що створюються в процесі корпоратизації і приватизації, затверджене Указом Президента України, передбачало, що дочірнім підприємством є господарюючий суб'єкт, контрольним пакетом акцій якого володіє холдингова компанія.

Закон України від 7 грудня 2000 р. «Про банки і банківську діяльність» визначає дочірнім підприємством (дочірнім банком), у якому материнський банк володіє не менше 50 % акціонерного (пайового) капіталу.

В Інструкції з бухгалтерського обліку операцій з цінними паперами установ комерційних банків України (пункт 2) було дане наступне визначення дочірнього підприємство - компанія, що контролюється іншою компанією, при цьому розкривалися також способи встановлення такого контролю [12]. У Господарському кодексі України, що набрав чинності 1 січня 2004 року, було кодифіковано другий підхід. Пункт 8 ст. 63 цього Кодексу визнає дочірнім підприємство, у випадках існування залежності від іншого підприємства, що передбачено ст. 126.

Ч. 5 ст. 126 ГК в попередній редакції змін визначала холдингову компанію як суб'єкт господарювання, що володіє контрольним пакетом акцій дочірнього підприємства (підприємств). Однак не можна було зробити однозначного висновку, що законодавець звузив коло дочірніх підприємств лише до акціонерних, як це робили деякі спеціалісти [2], адже існувала також ч.3 ст.126 ГК, яка визначала, що будь-які корпоративні підприємства можуть бути дочірніми відносно контролюючого підприємства.

Після прийняття Закону України «Про холдингові компанії в Україні» до ч. 5 ст. 126 ГК були внесені зміни.

На сьогодні ГК України розглядає дочірні підприємства як підприємства, які знаходяться у відносинах контролю-підпорядкування з іншим підприємством, а саме підпорядковані іншому підприємству за рахунок переважної участі контролюючого підприємства у статутному фонді та/або загальних зборах чи інших органах управління дочірніх підприємств, зокрема володіння контрольним пакетом акцій [2].

Крім того, Господарський кодекс України у статтях 63, 113 передбачив можливість створення приватного підприємства суб'єктом господарювання (юридичною особою). У такому випадку його слід розглядати як дочірнє підприємство. Однак виникає запитання, якою є організаційно-правова форма підприємства у даному разі - це приватне підприємство, як це зазначено у ст.113 ГК України, чи дочірнє підприємство, як воно назване у ст.126 [2].

Державний класифікатор організаційно-правових форм господарювання, затверджений наказом Державного комітету України з питань технічного регулювання і споживчої політики №97 від 28.05.2004, визначає дочірнє підприємство як підприємство, єдиним засновником якого є інше підприємство (підприємство, залежне від іншого).

Таким чином, у ст.126 ГК України залишилися не кодифікованими норми про унітарні дочірні підприємства, створені іншим підприємством, хоч їх відсутність у ст.126 не говорить про те, що вони відсутні у правовому полі взагалі. Вони передбачені іншими нормами ГК, а також іншими законодавчими актами, отже мова може йти про необхідність завершення кодифікації законодавства про дочірні підприємства.

Тому до визначення поняття дочірнього підприємства слід підходити з тієї точки зору, що формулювання його визначеннямає охоплювати однорідні відносини найбільш повним чином.

Класичним випадком є встановлення контролю над підприємством на основі переважної участі у його статутному капіталі. Єдино можлива підстава виникнення холдингу, пише О. В. Білоусов, - це переважна участь основного товариства в дочірньому товаристві (в статутному капіталі дочірнього товариства) [27].

Спочатку до складу дочірніх підприємств включали тільки акціонерні товариства, на сучасному етапі включаються також інші види господарських товариств.

На думку В.В. Долинської, холдингова компанія - це компанія, яка володіє контрольними пакетами акцій або частками в паях інших фірм і керує їх діяльністю з метою присвоєння частини додаткової вартості підконтрольних підприємств» [49, с.318]. З тексту самої монографії та її назви можна зробити висновок, що холдинг обмежується участю лише акціонерних товариств. Такий підхід до складу холдингу зустрічається і в інших роботах [50, с.244-247].

Крім того, на сучасному етапі з'явилася тенденція включати до складу дочірніх підприємств підприємства, підконтрольні іншому підприємству на підставі договору. Наприклад, С.В. Мармазова вважає дочірні компанії, право керування якими належить материнській компанії (або проміжній холдинговій компанії) в силу володіння контрольним пакетом акцій (часток) та/або в силу договору з дочірньої компанією [71, с.14].

С. Хєда пропонує таке визначення дочірнього підприємства - підприємство, контроль за управлінням і діяльністю якого здійснюється іншим (материнським) підприємством у силу володіння ним більшістю голосів у такому дочірньому підприємстві або згідно з укладенням між ними договору підпорядкування.

Часто на сучасному етапі до визначення дочірнього підприємства підходять найбільш широко, використовуючи для цього поняття «контроль» або «вирішальний вплив». Нерідко у російській та українській правовій науці поняття дочірнього підприємства розглядається саме через ці поняття.

Комплексний аналіз наукових праць та публікацій в юридичних друкованих виданнях дозволяє зробити висновок, що в даний час у правовій доктрині переважає думка, згідно з якою холдинг являє собою групу осіб, учасники якої підпорядковуються одному з учасників групи, який справляє вирішальний вплив на прийняття рішень іншими учасниками групи [45, с.32].

Наприклад, Л.Н. Горбунов у своїй монографії «Дочірні компанії, філії, холдинги», розкриваючи поняття холдингу, дотримується наступної точки зору: «холдингом вважається будь-який господарюючий суб'єкт, який володіє дочірнім підприємством і має можливості контролювати його діяльність» [41, с.35].

І.В. Лукач вбачає головну відмінність дочірнього підприємства саме у здійсненні контролю над ним і вважає, що контроль вирізняє холдингову компанію з-поміж інших суб'єктів господарювання. Найбільш прогресивним визначенням дочірнього підприємства пропонує вважати визначення в ч. 12 ст.2 Інструкції з бухгалтерського обліку операцій з цінними паперами установ комерційних банків України, затвердженої Постановою Національного банку України: дочірня компанія (підприємство) - компанія, що контролюється іншою компанією [69] і в п.4 Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 19 «Об'єднання підприємств»: дочірнє підприємство - підприємство, яке перебуває під контролем материнського (холдингового) підприємства. Висловлює занепокоєння, що ні ГК, ні Закон про холдинги не сприйняв розширеного підходу виникнення відносин залежності, що може спричинити виникнення фактичних відносин контролю [2]. Зважаючи на це, пропонує таке визначення холдингової компанії: це господарська організація (головна компанія), яка в групі підприємств контролює дочірнє(і) підприємство(а) або через переважну участь в його статутному фонді, та/або утримання більшості голосів в його органах управління, або в інший, визначений в законодавстві спосіб, здійснює контроль над дочірнім підприємством [80, с.79].

Наприклад, у Законі України «Про акціонерні товариства» визначено наступні способи контролю: шляхом реалізації права володіння або користування всіма активами чи їх значною частиною, права вирішального впливу на формування складу, результати голосування та прийняття рішення органами управління суб'єкта господарювання, а також вчинення правочинів, які надають можливість визначати умови господарської діяльності, давати обов'язкові до виконання вказівки або виконувати функції органу управління суб'єкта господарювання (п.7 ст.2). Тобто цей Закон доповнює вищерозглянуті способи контролю таким способом, як реалізація права володіння або користування всіма активами чи їх значною частиною.

Ще більше доповнює перелік способів контролю Податковий кодекс України та Закон України «Про захист економічної конкуренції».

Податковий кодекс України (ст.14.1.159) під контролем господарської діяльності платника податку розуміє [3]:

- володіння безпосередньо або через пов'язаних фізичних та/або юридичних осіб часткою (паєм, пакетом акцій) статутного фонду платника податку в розмірі не менш як 20 відсотків статутного фонду платника податку;

- вплив безпосередньо або через пов'язаних фізичних та/або юридичних осіб на господарську діяльність суб'єкта господарювання в результаті:

- надання права, яке забезпечує вирішальний влив на формування складу, результати голосування та рішення органів управління платника податку;

- обіймання посад членів наглядової (спостережної) ради, правління, інших наглядових чи виконавчих органів платника податку особами, які вже обіймають одну чи декілька із зазначених посад в іншому суб'єкті господарювання;

- обіймання посади керівника, заступника керівника спостережної ради, правління, іншого наглядового чи виконавчого органу платника податку особою, яка вже обіймає одну чи декілька із зазначених посад в інших суб'єктах господарювання;

- надання права на укладення договорів і контрактів, які дають можливість визначати умови господарської діяльності, давати обов'язкові до виконання вказівки або здійснювати делеговані повноваження і функції органу управління платника податку.

Доречно зазначити зайвість у останньому випадку слів «надання права на…», що будуть перешкоджати розглядові у якості способу контролю самого укладення таких договорів і контрактів. До того ж право укладати такі договори і контракти за законодавством мають всі суб'єкти господарювання. Тому включення цих слів у формулювання слід розглядати у ліпшому разі як технічну помилку, якщо не як лазівку у законодавстві для уникнення спеціальних правил оподаткування у випадку контролю, заснованого на договорі чи контракті.

Згідно Закону про захист економічної конкуренції від 11.01.2001р. (ст.1) контроль - вирішальний вплив однієї чи декількох пов'язаних юридичних та/або фізичних осіб на господарську діяльність суб'єкта господарювання чи його частини, який здійснюється безпосередньо або через інших осіб, зокрема завдяки:

- праву володіння чи користування всіма активами чи їх значною частиною;

- праву, яке забезпечує вирішальний вплив на формування складу, результати голосування та рішення органів управління суб'єкта господарювання;

- укладенню договорів і контрактів, які дають можливість визначати умови господарської діяльності, давати обов'язкові до виконання вказівки або виконувати функції органу управління суб'єкта господарювання;

- заміщенню посади керівника, заступника керівника спостережної ради, правління, іншого наглядового чи виконавчого органу суб'єкта господарювання особою, яка вже обіймає одну чи кілька із зазначених посад в інших суб'єктах господарювання;

- обійманню більше половини посад членів спостережної ради, правління, інших наглядових чи виконавчих органів суб'єкта господарювання особами, які вже обіймають одну чи кілька із зазначених посад в іншому суб'єкті господарювання.

Як бачимо, Податковий кодекс України доповнює способи контролю таким способом, як обіймання посад у різних суб'єктах господарювання одними й тими ж особами.

Так, О. Вінник вважає дочірнім підприємством господарську організацію, що перебуває під вирішальним контролем іншого підприємства (материнського або контролюючого). При цьому контроль над дочірнім підприємством може забезпечуватися різними шляхами, а саме: наявністю у засновника дочірнього підприємства права власності на закріплене за підприємством майно; володінням на праві власності контрольним пакетом акцій (відповідною часткою у статутному фонді) дочірнього підприємства; володіння більшістю голосів на загальних зборах акціонерів без наявності права власності на відповідну частку у статутному фонді дочірнього підприємства; укладанням договору про підпорядкування керівництва дочірнього підприємства керівництву іншого підприємства; здійснення контролю за діяльністю правління та/або спостережної ради дочірнього підприємства без володіння відповідною часткою в його статутному фонді [37, с. 3].