Правовий статус дочірніх підприємств

Отже, функціонування дочірніх підприємств базового виду та автономних дочірніх підприємств на засадах господарського розрахунку та самофінансування передбачає обмеження можливості вільного переміщення активів від дочірнього до контролюючого підприємства. Виняток може складати лише випадок з приєднаним дочірнім підприємством, відносини якого з контролюючим підприємством будуються на концепції дочірнього підприємства як відокремленого підрозділу з правами юридичної особи і виникають на договірній основі, а коли контролююче підприємство є власником 100 відсотків акцій (паїв) дочірнього підприємства або дочірнє підприємство засноване на похідному речовому праві - то за одноособовим рішенням контролюючого підприємства. Але у цьому випадку має передбачатися і обов'язок фінансування дочірнього підприємства з боку контролюючого.

Таким чином, госпрозрахунок і самофінансування слід передбачити у законодавстві як ознаки дочірнього підприємства базового (залежного) та автономного.

Законодавець визначає, що договір між підприємствами набуває юридичної сили після схвалення його загальними зборами обох сторін. Рішення зборів приймається більшістю голосів, що представляють на загальних зборах не менш ніж три чверті статутного капіталу. Статут може встановлювати більшу частку капіталу для визначення кваліфікованої більшості та інші вимоги. Договір набуває чинності після його реєстрації в Єдиному державному реєстрі.

Гранична сума відрахувань від прибутку не повинна перевищувати річний прибуток, що виникає без відрахування прибутку, зменшену на перенесення збитку попереднього року та на суму, що надходить до накопичення, утвореного відповідно з законом і статутом, включаючи резервний капітал [93].

Контролююче підприємство зобов'язане компенсувати будь-який річний збиток, який виникає в період дії договору, якщо цей збиток не відшкодовується шляхом вилучення з інших накопичень прибутку сум, відрахованих до них протягом терміну дії договору.

Договір про відрахування прибутку повинен передбачати надання іншим акціонерам відповідної компенсації у вигляді пропорційних часткам у статутному капіталі періодичних виплат (компенсаційні виплати). В той же час такий вид договору повинен передбачати обов'язок підприємства, на користь якого проводиться відрахування прибутку, придбати на вимогу акціонера дочірнього підприємства його акції за визначене в договорі відповідне відшкодування. В якості відшкодування договір повинен передбачати акції контролюючого підприємства або відшкодування готівкою.

Відрахування прибутку приєднаного дочірнього підприємства не вимагає договору про відрахування прибутку. Контролююче підприємство зобов'язане компенсувати будь-який балансовий дефіцит, який виникає в приєднаному підприємстві, якщо він перевищує суму резервного капіталу і накопичень з прибутку.

Контролююче підприємство зобов'язане придбати на вимогу акціонера дочірнього підприємства його акції в обмін на акції контролюючого підприємства або відшкодувати їх грошовими коштами.»

2.3 Відповідальність за боргами дочірніх підприємств

Важливим фактором впливу на будь-які правовідносини є інститут відповідальності. Основною, головною функцією відповідальності є її компенсаторно-відновна функція, при цьому така функція властива більшості розвинених правових систем. Необхідність регулювання питань відповідальності зумовлена низкою чинників. Контролююче підприємство, маючи контроль над дочірнім підприємством, може діяти не в інтересах останнього. Як правило, інтереси компанії, що входить до групи, підкоряються груповим інтересам, що може виявлятися в укладанні нею невигідних договорів в інтересах усієї групи, зокрема, наданні порук й іншого забезпечення по кредитах, які отримують інші компанії групи, взятті кредитів під високу відсоткову ставку, продажі активів за заниженими цінами іншим компаніям, що входять до групи, виплаті завищених дивідендів тощо. При цьому страждають інтереси міноритарних акціонерів, кредиторів [57, c.399], а також самого дочірнього підприємства. Оскільки в силу переважної участі в дочірньому підприємстві або іншого юридичного факту контролююче підприємство може призвести господарську діяльність дочірнього підприємства до збитків, то необхідні гарантії, за допомогою яких можна захистити дочірнє підприємство від свавілля чи просто необґрунтованого управління контролюючим підприємством. Такі гарантії мають подвійну природу, і характеризуються превентивним характером (утримують контролююче підприємство від тих дій, що можуть у подальшому призвести до збитків у дочірньому підприємстві, які першому і потрібно буде відшкодовувати), а їх компенсаційна функція дозволяє забезпечити приватні інтереси дочірнього підприємства шляхом компенсації збитків [39].

До прийняття ГК України законодавство (Закон України «Про господарські товариства» та ЦК України) не давало однозначної відповіді на питання про відповідальність контролюючого підприємства за боргами дочірнього. На практиці сформувалося два підходи щодо тлумачення цього питання:

За одним підходом підкреслювалась самостійність дочірніх підприємств як юридичних осіб та відокремленість їх майна. З чого робився висновок про недопущення закріплення за дочірніми підприємствами майна на титулі повного господарського відання. Відповідно робився висновок, що субсидіарна відповідальність підприємства-засновника за боргами дочірнього підприємства «зводить нанівець самостійність, так і відокремленість майна дочірніх підприємств» []. Однак теза про самостійну відповідальність контролюючого та залежного підприємства не узгоджується з відносинами контролю, що складаються між ними, і як було показано у розділі 1, є застарілою. Сьогодні якраз робляться спроби подолання такого застарілого підходу, який не відповідає умовам нинішньої складноорганізованої економіки.

Другий підхід спирався на ч. 3 ст. 32 ЦК УРСР, яка встановлювала, що юридична особа, яка фінансується власником і за якою майно закріплено на праві оперативного управління (установа), відповідає за зобов'язаннями коштами, які є в її розпорядженні. У разі їх недостатності відповідальність за її зобов'язаннями несе власник відповідного майна. З цього робився висновок, що засновник несе субсидіарну відповідальність за боргами дочірнього підприємства [17].

Такий висновок виправдано вирішував питання про відповідальність контролюючого підприємства за боргами дочірнього, але поширювався лише на унітарні дочірні підприємства, засновані на праві оперативного управління.

Прийняття Господарського кодексу внесло в правове регулювання певні зміни. Так, згідно ч. 6, 7 ст. 126 ГК України (в її попередній редакції) передбачала норму про відшкодування збитків контролюючим підприємством та його субсидіарну відповідальність за боргами дочірнього у разі його банкрутства, зокрема [2]:

- якщо з вини контролюючого підприємства дочірнім підприємством було укладено (здійснено) невигідні для нього угоди, то перше має відшкодувати завдані другому збитки;

- якщо дочірнє підприємство з вини контролюючого підприємства опиниться у стані неплатоспроможності і буде визнано банкрутом, то субсидіарну відповідальність перед кредиторами буде нести контролююче підприємство.

Оскільки з прийняттям Закону про холдингові компанії були внесені зміни у статтю 126 ГК України, правове регулювання відповідальності холдингової компанії регламентувалось лише ч. 6 ст. 126 ГК, відповідно до якої: «Якщо корпоративне підприємство через дії або бездіяльність холдингової компанії виявиться неплатоспроможним та визнається банкрутом, то холдингова компанія несе субсидіарну відповідальність за зобов'язаннями корпоративного підприємства» [2].

Таким чином, із можливих видів відповідальності контролюючого підприємства залишилася тільки його субсидіарна відповідальність у разі банкрутства дочірнього підприємства.

Оскільки випадки притягнення до відповідальності контролюючого підприємства за зобов'язаннями дочірнього підприємства не виявлені. Це пояснюється незацікавленістю директорів дочірніх підприємств у створенні конфліктних ситуацій у відносинах з контролюючими підприємствами, а поштовх для розвитку практики зможе надати реалізація пропозицій, які будуть обґрунтовані нижче. Тому подальший аналіз виходить з урахування практичних потреб, які без сумніву існують, наявного досвіду законодавчого регулювання та зарубіжного досвіду.

Насамперед, слід зазначити, що досить широке коло суб'єктів господарської діяльності, правовідносини яких були законодавчо врегульовані попередньою редакцією ст.126 ГК України [2], законодавець звузив до холдингової компанії та корпоративного підприємства. Правовідносини інших суб'єктів залишилися поза межами правового регулювання, що призводить до порушення конституційного принципу рівності всіх суб'єктів господарювання. Тобто питання контролюючих підприємств, які не є холдинговими компаніями, залишилися неврегульованими.

Про невиправданість чинного підходу як необґрунтовано вузького неодноразового говорилось у літературі.

Так, Ж.В. Чевичалова додатково пропонувала застосування солідарної відповідальності учасників зв'язаного контролю у разі придбання одним учасником зазначеного контролю активів іншого учасника. З найбільш широкими пропозиціями виступила І.В.Лукач, яка виконувала дисертаційну роботу на тему «Правове становище холдингових компаній за законодавством України» і на основі проведеного аналізу пропонувала відновити виключені із ГК норми та закріпити в законодавстві конструкції субсидіарної та солідарної відповідальності холдингової компанії за боргами дочірніх підприємств, а також відшкодування збитків дочірньому підприємству, якщо ці негативні обставини були спричинені холдинговою компанією [69; 93].

Прихильники такого найбільш широкого підходу спираються на досвід, насамперед, Російської Федерації, де згідно з пунктом 2 статті 105 Цивільного кодексу передбачено три види відповідальності - солідарна, субсидіарна у разі банкрутства та відшкодування збитків.

В той же час, аналіз як норм законодавства так і літератури з питання що досліджується в бакалаврській роботі, застосування солідарної відповідальності у відносинах між контролюючим та дочірнім підприємством є досить дискусійним питанням.

Слід погодитися в цьому з висновками А.Е Молотникова, який узагальнює російський досвід. Отже, більш виправданим показало себе регулювання, закріплене в ЦК РФ та Законі РФ «Про товариства з обмеженою відповідальністю» [29].

На основі вищевикладеного, можна зробити висновок, що контролююче підприємство відповідає по боргах дочірнього підприємства, що виникли у результаті виконання його вказівок, незалежно від того, чи укладався між контролюючим і дочірнім підприємством договір про підпорядкування.

В цьому немає ніякого посягання на свободу підприємницької діяльності, адже якщо дочірнє підприємство хоче убезпечити себе від відповідальності по боргах дочірнього підприємства, воно може перетворити його у автономне дочірнє підприємство.

Застосування солідарної відповідальності до дочірніх підприємств базового виду викликає сумнів, адже у базовому варіанті, так само як і в автономному дочірньому підприємстві, необхідно дотримуватися принципу майнової відокремленості і господарської самостійності підприємства. Виняток може складати лише приєднане підприємство, тому що в ньому можна використати концепцію дочірнього підприємства як відокремленого структурного підрозділу з правами юридичної особи (важливо, що вона застосовується не в силу закону, а з ініціативи контролюючого підприємства, яке укладає з дочірнім підприємством договір про приєднання або якщо у нього 100 відсотків акцій (паїв) або дочірнє підприємство на похідному речовому праві - то по одноособовому рішенню контролюючого підприємства) [25].

Одна з основоположних ознак дочірнього підприємства як юридичної особи - самостійна майнова відповідальність. В той же час, у юриспруденції існує загальне правило, згідно з яким учасник підприємства не відповідає по його зобов'язаннях, а підприємство, у свою чергу, не відповідає по зобов'язаннях учасника, якщо інше не передбачене законом або установчими документами підприємства.

Згідно із загальним правилом відповідно до принципу самостійної майнової відповідальності юридичної особи контролююче підприємство, здійснюючи контроль над дочірнім підприємством за допомогою визначення його рішень, не виступає стороною в зобов'язаннях дочірнього підприємства з третіми особами, що виникають через обов'язкові вказівки основного господарського товариства, не є боржником по таких зобов'язаннях, оскільки сторонами операції є дочірнє підприємство і його контрагент, які, самостійно несуть відповідальність по своїх зобов'язаннях всім майном, що належить їм.

В той же час Закон передбачає, що елементом правового статусу контролюючого підприємства є відповідальність по зобов'язаннях дочірнього підприємства, яка полягає в тому, що контролююче підприємство зазнає додаткових обтяжень, що виникли в результаті визначення ним рішень дочірнього підприємства. Але принцип самостійної відповідальності юридичної особи повинен дотримуватися і в цьому випадку.

Тому відносно дочірнього підприємства базового виду встановлювати законодавчу вимогу про солідарну відповідальність контролюючого підприємства за боргами дочірнього не можна. Можна лише вести мову про відшкодування збитків контролюючим підприємством або про добровільне надання ним гарантій, якщо воно за своєю ініціативою взяло на себе гарантійні зобов'язання [51; 70].

Принцип солідарної відповідальності контролюючого підприємства по боргах дочірнього може бути застосований лише до приєднаних дочірніх підприємств, перш за все, тому, що до цього веде концепція приєднаного дочірнього підприємства - як структурного підрозділу з правами юридичної особи. Сприяє цьому також і простота доказування підстав притягнення до солідарної відповідальності.

Слід підкреслити, що відповідальність контролюючого підприємства по боргах приєднаного настає у всіх випадках, а не лише по операціях, здійснених у виконання його вказівок, як це має місце у випадку з дочірнім підприємством базового виду.

Наприклад, Б.В. Шуба вдається до конкретизації випадків виникнення відповідальності у холдингової компанії стосовно боргів дочірнього підприємства, обмежившись лише: змішуванням майна дочірнього товариства і контролюючого суб'єкта у формі неналежного бухгалтерського обліку, що не дозволяє визначити належність майна; забезпеченням дочірнього підприємства власним капіталом, не відповідним характеру і обсягом господарської діяльності, що проводиться; виділенням з дочірнього товариства частини виробництва, необхідної для його життєздатності; систематичним вилученням значних фінансових коштів з фондів дочірнього товариства [57]. Таким прикладом є випадок, коли головне підприємство змусило дочірнє підприємство укласти невигідний договір, який останнє було не в змозі виконати. У цьому питанні ми згодні з позицією О. М. Вінник про невичерпність підстав відповідальності [37, с. 255].

Окремим видом відповідальності контролюючого підприємства є субсидіарна відповідальність у разі банкрутства дочірнього підприємства. Субсидіарна відповідальність передбачена ст.126 ГК України, і єдине питання, яке дискутується в літературі, окрім зазначеного вище цивілістичного висновку про самостійну відповідальність юридичних осіб, є питання про вину контролюючого підприємства як підставу відповідальності.

Слід зазначити, що сенс розмежування солідарної і субсидіарної відповідності полягає в тому, що в разі неспроможності боржника кредитор не матиме права самостійно визначати, до кого з солідарних боржників звертатися з вимогою, оскільки це приведе до порушення черговості задоволення вимог останніх кредиторів дочірнього товариства. Тому для випадків неспроможності дочірнього товариства встановлюється субсидіарна відповідальність. У той же час у разі неспроможності дочірнього товариства пріоритети змінюються - в даному випадку метою буде не захист окремих кредиторів, зобов'язання яких виникли у зв'язку із здійсненням основним товариством своєї дії на дочірнє товариство, а захист інтересів всіх кредиторів дочірнього товариства [29, с.74].

Отже, і солідарна, і субсидіарна відповідальність контролюючого підприємства у разі банкрутства дочірнього мають за мету захист інтересів кредиторів. Зокрема, такого захисту потребують кредитори як корпоративних підприємств у відносинах з холдинговими компаніями, так і інших дочірніх підприємств у відносинах з іншими контролюючими підприємствами. На нашу, думку окремим різновидом відповідальності має бути відшкодування збитків, яке слугує захисту інтересів дочірнього підприємства і відповідно його акціонерів (учасників), трудового колективу і кредиторів.

Оскільки холдингова компанія через систему корпоративного управління може привести дочірнє підприємство до негативної економічної ситуації (укладання невигідних угод), то необхідні гарантії, за допомогою яких холдингова компанія відшкодувала б збитки дочірньому підприємству [80, с.126].

Стосовно компенсації збитків, завданих внаслідок укладання невигідних угод чи здійснення невигідних операцій, є незрозумілим механізм такої компенсації. Якщо дочірнє підприємство знаходиться під повним контролем материнського, то воно не зможе вимагати в останнього компенсації збитків.

Як справедливо зазначає О.М. Вінник, «питання відшкодування залежному товариству (підприємству) збитків, завданих з вини контролюючого, хоча в принципі і можливе шляхом подання відповідного позову першим (залежним) до другого (контролюючого), але малоймовірно через зосередження в останнього основних важелів для прийняття/неприйняття подібного, вкрай невигідного для нього (контролюючого підприємства) рішення (відшкодування залежному підприємству збитків, завданих у результаті вирішального впливу контролюючого підприємства)» [39, c. 252].

Тому важливо надати право вимагати відшкодування збитків також учасникам господарських відносин з ним, зокрема, окремим акціонерам (учасникам), трудовому колективу, кредиторам, що слугуватиме захисту їх інтересів, а також інтересів дочірнього підприємства.

О.Р. Кібенко, звертаючись до зарубіжного досвіду, вважає, що захист інтересів дочірнього підприємства доцільно здійснювати, лише коли разом із материнським підприємством у дочірньому беруть участь інші учасники (міноритарні) - саме останніх слід наділяти правом подання позову проти материнського підприємства. [93]. У такому разі дочірнє підприємство, в якому контролююче підприємство володію 100 відсотками акцій (паїв) залишається беззахисним. З нашої точки зору доцільним буде закріплення у законодавстві також права трудового колективу дочірнього підприємства вимагати відшкодування завданих контролюючим підприємством збитків [29, c.388]. Особливо це актуально як щодо дочірніх підприємств, у якого контролююче підприємство тримає 100 відсотків акцій (паїв), так і щодо унітарних дочірніх підприємств, заснованих на праві господарського відання або оперативного управління.

Заслуговує на увагу пропозиція В.Л. Примака [], який вважає, що у разі укладення суб'єктами вирішального впливу з контрольованими особами таких договорів, які є для контрольованих осіб (залежних та дочірніх осіб) сумнівними, економічно невигідними, будь-який кредитор такого договору наділений правом оспорити дійсність такої угоди (за наявності підстав) та стягнути з учасників відповідної угоди завдані йому збитки, а також заборонити вчинення дій, що шкодять інтересам третіх осіб.

Всі ці нюанси мають значення як для вітчизняних дочірніх підприємств, що входять до складу вітчизняних об'єднань, так і також для дочірніх підприємств, контрольованих іноземними суб'єктами господарювання, на що вказують спеціалісти в дослідженнях проблем поточного періоду [33 , с.121].

Окремої уваги потребує питання вини як умови господарсько-правової відповідальності контролюючого підприємства за завдану дочірньому підприємству шкоду. Слід зазначити, що чинна редакція ч.6 статті 126 ГК України передбачає субсидіарну відповідальність холдингової компанії по зобов'язаннях корпоративного підприємства, які виникли у зв'язку з неплатоспроможністю останнього, якщо корпоративне підприємство через дії або бездіяльність холдингової компанії виявиться неплатоспроможним і буде визнано банкрутом. Таким чином, у вказаній статті законодавець відмовився від такої підстави відповідальності, як вина.

Це питання досліджувалося багатьма вченими, і існує багато точок зору з цього приводу. Одні дослідники вважають, що вина є необхідною умовою відповідальності [68, с.154; 81, с.29]. Інші вважають вину обов'язковою умовою настання відповідальності за загальним правилом, проте допускають безвинну відповідальність як виключення [46, с.13]. Треті вважають, що вина не є обов'язковою умовою цивільно-правової відповідальності і відповідальність може наставати унаслідок спричинення збитку. Деякі автори визначають вину як передумову, але не підставу цивільно-правової відповідальності. Практично всі дослідники сходяться в одному, що юридична відповідальність настає у випадках, якщо дія (бездіяльність) була протиправною, заподіяла збитки (порушила майнові інтереси іншої особи), є причинно-наслідковий зв'язок між діями (бездіяльністю) порушника. Питання ж вини є спірним.

Базова позиція у Господарському та Цивільному кодексах України також передбачає у підставах відповідальності вину. Приклади застосування вини контролюючого підприємства при вирішенні питань про їх відповідальність знаходимо в зарубіжному досвіді.

Проте треба враховувати, що довести і встановити умови вини на практиці для притягнення до відповідальності контролюючого підприємства по боргах дочірнього складно.

У господарському праві вважається, що у багатьох випадках для застосування господарсько-правової відповідальності досить встановити усічений склад господарського правопорушення. Тобто один лише факт протиправної поведінки презюмується як достатній елемент господарсько-правової відповідальності. Причина тому складність і багатоаспектність господарської діяльності, відсутність в більшість випадків реальної можливості встановити наслідки правопорушення і вину правопорушника і тому подібне. Підстава вини утруднила б, а в більшості випадків навіть зробила б неможливим притягнення правопорушника до відповідальності. Згідно із статтею 1173 ЦК України шкода, заподіяна особі незаконними рішеннями, дією або бездіяльністю публічного органу, відшкодовується незалежно від вини цього органу. Це орієнтує на загальну тенденцію розширення в ЦК і ГК України тих складів правопорушень, відповідальність за яких настає за відсутності врахування вини правопорушника [2; 4].

Важливе значення має також те, що протиправність дій в господарських відносинах не пов'язана із психічним відношенням до правопорушення, досить дії того, хто порушив певну норму, умови договору і так далі. В усіченому складі правопорушення суб'єктивна сторона в частині психічного відношення до скоєного не має істотного значення, мають значення об'єктивні наслідки, за які доведеться нести відповідальність. З цього також можна зробити висновок, що відповідальність контролюючого підприємства не передбачає наявність вини.

Однак слід враховувати, що шкода може бути заподіяна контролюючим підприємством і правомірними діями. Про право контролюючого підприємства давати дочірньому підприємству обов'язкові для виконання вказівки, навіть збиткові для останнього, що може бути передбачено договором, пише Ж.В. Чевичалова [93]. Обов'язкові вказівки можуть іти на шкоду інтересам дочірнього підприємства, але відповідати інтересам контролюючого підприємства і без договору. Дочірнє підприємство апріорно знаходиться під контролем контролюючого підприємства і зобов'язане виконувати його вказівки. Тому використаний у чинній редакції ст.126 ГК України підхід, згідно якому відповідальність настає незалежно від вини контролюючого підприємства, є виправданим [2].

Слід розрізняти презумпцію вини і відсутність врахування вини. Презумпція вини передбачає, що особа вправі довести відсутність своєї вини і звільнити себе від відповідальності. У разі відсутності врахування вини правопорушник не може звільнитися від відповідальності, доказавши відсутність своєї вини. При відшкодуванні збитків відсутність врахування вини допускається як виключення, вказане у законі або договорі []

У разі відповідальності контролюючого підприємства за боргами дочірнього мова йде саме про відсутність вини.

На думку окремих вчених, застосовувати, наприклад, «субсидіарну відповідальність без вини несправедливо стосовно холдингової компанії, яка взагалі не винна у банкрутстві корпоративного підприємства» [80, с.133]. З цим важко погодитись, оскільки контролююче підприємство здійснює контроль над дочірнім, отже зобов'язане здійснювати його ефективно, у разі необхідності застосовувати заходи управлінського впливу, щоб дочірнє підприємство не опинилося у стані банкрутства. До речі, радянське законодавство передбачало відшкодування збитків, заподіяних підприємству внаслідок неналежного здійснення вищестоящим органом своїх обов'язків щодо підприємства [90].

Тому справедливо вважати, що контролююче підприємство відповідальне у будь-якому випадку за банкрутство дочірнього та несе субсидіарну відповідальність стосовно останнього, при цьому його вина не потребує доказування.

Виняток може складати лише випадок з автономним дочірнім підприємством, яке пропонується запровадити як окремий вид. Обґрунтованим буде підхід згідно якому встановлення вини контролюючого підприємства необхідно тільки для автономних дочірніх підприємств, адже в цьому випадку дочірнє підприємство вважається незалежним від контролюючого підприємства і контролююче підприємство не має важелів впливу на рішення останнього.

Таким чином, для базового дочірнього підприємства доцільно передбачити у законодавстві (додатково до наявного регулювання) відшкодування збитків, гарантію боргів та відповідальність посадових осіб контролюючого підприємства.

Окремо розглянемо питання відповідальності службових осіб.

Норми законодавства про банкрутство доповнюються нормами кримінального права, які фактично встановлюють відповідальність за здійснення дій, передбачених у ч. 7 ст. 126 ГК (доведення до банкрутства та приховування стійкої фінансової неспроможності - ст.ст. 219, 220 Кримінального кодексу України [69]), але поширюють свою дію лише на службових осіб банкрута та його засновників (учасників) - фізичних осіб. На думку, О.Р.Кібенко, суб'єктами даних злочинів доцільно визнати також службових осіб та засновників (власників) суб'єкта господарської діяльності, що є контролюючим стосовно суб'єкта господарської діяльності, визнаного банкрутом [61, с.418-419].

Як приклад зарубіжного досвіду наведемо досвід Німеччини. Так, Акціонерний закон ФРН регулює відповідальність законних представників пануючого підприємства і членів органів управління залежного товариства. Якщо між підприємствами є відносини підпорядкування (є договір про підпорядкування), то законні представники (в разі індивідуального комерсанта власник) пануючого підприємства при дачі вказівок товариству повинні проявляти відносно товариства дбайливість порядного і добросовісного керівника. У разі порушення своїх обов'язків законні представники відшкодовують товариству виниклі у зв'язку з цим збитки як солідарні боржники. При виникненні спору з приводу прояву з їх боку дбайливості порядного і добросовісного керівника вони несуть тягар доказування.

Якщо немає договору про підпорядкування, так само поряд з пануючим підприємством несуть відповідальність як солідарні боржники законні представники підприємства, які спонукали товариство здійснити операцію або заходи регулює відповідальність членів органів управління товариства в цьому випадку. Члени правління товариства несуть відповідальність як солідарні боржники поряд з особами, зобов'язаними відшкодувати збитки, якщо порушуючи свої обов'язки вони не включили операцію або заходи, що заподіяли збиток, у звіт про відносини товариства з пов'язаними підприємствами або не вказали, що товариство при здійсненні такої операції або таких заходів понесло збиток, який не компенсований. Члени наглядової ради товариства несуть відповідальність як солідарні боржники поряд з особами, зобов'язаними відшкодувати збитки в силу, якщо вони відносно операції або заходів, що заподіяли збиток, порушили свій обов'язок по перевірці звіту про відносини з пов'язаними підприємствами, а також по поданню звіту про результати перевірки загальним зборам. При виникненні спору з приводу прояву з їх боку дбайливості порядного і добросовісного керівника вони несуть тягар доказування.

Обов'язок відшкодування збитків перед товариством і акціонерами не виникає, якщо дія ґрунтується на законному рішенні загальних зборів.

Цей досвід доцільно використовувати в регулюванні питань відповідальності контролюючого підприємства по боргах дочірнього підприємства базового виду.

Актуальним , на нашу думку, є пропозиції Л.О. Перєверзєвой щодо закріплення ГК України норми, слідуючого змісту: «Посадові особи контролюючого підприємства при дачі вказівок дочірньому підприємству повинні діяти сумлінно. У разі порушення своїх обов'язків вони зобов'язані відшкодувати дочірньому підприємству збитки, що виникли у зв'язку з цим, при цьому вони виступають як солідарні боржники і несуть тягар доказування своєї добросовісної поведінки. Посадові особи дочірнього підприємства, якщо вони не включили операцію або заходи, що заподіяли збиток, у звіт про відносини підприємства з пов'язаними підприємствами або не вказали, що підприємство при здійсненні такої операції або таких заходів понесло збиток, який не компенсований, несуть відповідальність як солідарні боржники поряд з посадовими особами контролюючого підприємства, при цьому вони несуть тягар доказування своєї добросовісної поведінки. Обов'язок відшкодування збитків не виникає, якщо дія ґрунтується на законному рішенні загальних зборів» [80].

У відносинах з автономним дочірнім підприємством, яке пропонується закріпити в законодавстві як вид дочірнього підприємства, діє принцип, згідно з яким таке підприємство не відповідає за боргами контролюючого підприємства, а контролююче підприємство не відповідає по боргах автономного дочірнього підприємства.

Якщо з автономним дочірнім підприємством укладено договір підпорядкування, то до нього застосовуються норми про відповідальність, встановлені для дочірніх підприємств базового виду, за тим винятком, що відповідальність настає у разі винних дій контролюючого підприємства.

Окрім того, Л.О. Перєверзєва зазначає, що правильним є визначення відповідальності дочірніх підприємств - контролююче підприємство відповідає за боргами дочірнього підприємства базового виду, що виникли у результаті виконання його вказівок, незалежно від того, чи укладався між контролюючим і дочірнім підприємством договір про підпорядкування. Якщо за вказівкою контролюючого підприємства дочірнім підприємством було укладено (здійснено) невигідні для нього угоди або операції, то контролююче підприємство повинно компенсувати завдані дочірньому підприємству збитки. Право вимагати відшкодування збитків дочірньому підприємству мають також учасники господарських відносин з ним, зокрема, окремі акціонери (учасники), трудовий колектив, кредитори. Контролююче підприємство може визнати себе гарантом боргів дочірнього підприємства, які виникли у результаті виконання його вказівок [79].

Посадові особи контролюючого підприємства при дачі вказівок дочірньому підприємству зобов'язані діяти добросовісно. У випадку порушення своїх обов'язків вони зобов'язані відшкодувати дочірньому підприємству завдані цим збитки, при цьому вони виступають як солідарні боржники і несуть тягар доказування своєї добросовісної поведінки. Посадові особи дочірнього підприємства, якщо вони не включили угоду або заходи, що завдали шкоди, до звіту про відносини з пов'язаними підприємствами або не вказали, що підприємство при здійсненні такої угоди або таких заходів зазнало шкоди, яка не компенсована, несуть відповідальність як солідарні боржники поряд з посадовими особами контролюючого підприємства, при цьому вони несуть тягар доказування своєї добросовісної поведінки. Обов'язок відшкодування збитків не виникає, якщо дії на законному рішенні загальних зборів.

Якщо дочірнє підприємство через дії або бездіяльність контролюючого підприємства виявиться неплатоспроможним та визнається банкрутом, то контролююче підприємство несе субсидіарну відповідальність за зобов'язаннями дочірнього підприємства.

Щодо солідарної відповідальності контролюючого підприємства по боргах приєднаного дочірнього підприємства, у т.ч. тих, що виникли до моменту приєднання, на увагу заслуговує наступні дослідження сучасних авторів. Зокрема, Л.О. Перєверзєва вказує, якщо приєднане дочірнє підприємство через дії або бездіяльність контролюючого підприємства виявиться неплатоспроможним та визнається банкрутом, то контролююче підприємство несе субсидіарну відповідальність за зобов'язаннями дочірнього підприємства [78].

Автономне дочірнє підприємство не відповідає по боргах контролюючого підприємства, а контролююче підприємство не відповідає по боргах автономного дочірнього підприємства. Якщо з автономним дочірнім підприємством укладено договір підпорядкування, то до нього застосовуються норми про відповідальність, встановлені для дочірніх підприємств базового виду, за тим винятком, що відповідальність настає у разі винних дій контролюючого підприємства».

дочірній борг управління майно

Висновки

У результаті вирішення мети і завдань бакалаврської роботи приходжу до наступних висновків. Проведений аналіз становлення і розвитку холдингових відносин як чинника формування специфічного правового статусу дочірніх підприємств виявлено, що відмінною особливістю таких відносин є їх незалежне від волі дочірнього підприємства виникнення, що вимагає спеціального правового захисту інтересів дочірнього підприємства як менш захищеного учасника ринку, так само як і учасників численних відносин з таким ринковим агентом.

Концепції дочірнього підприємства, та чи інша з яких використовуються в різних країнах континентального права й основні елементи яких придатні до використання в Україні: концепція дочірнього підприємства як залежного підприємства, що перебуває у відносинах контролю-підпорядкування з контролюючим підприємством; концепція дочірнього підприємства як самостійного підприємства, що регулює свої відносини з контролюючим підприємством в договірному порядку; і концепція дочірнього підприємства як приєднаного підприємства.

Саме з врахуванням міжнародного та національного досвіду запропоновано визначення дочірнього підприємства як підприємства, залежного від іншого підприємства, яке володіє щодо нього правом вирішального впливу (контролю), що виникло незалежно від його волі. Право вирішального впливу виникає у підприємства, яке одноособово або спільно з іншими підприємствами, безпосередньо або через інших осіб здійснює контроль (вирішальний вплив або можливість здійснення вирішального впливу) над підприємством, який дозволяє визначати прийняття рішень дочірнього підприємства. Актуальною на сьогодні є систематизація перелік способів контролю контролюючого підприємства над дочірнім здійснена Л.О. Перєверзєвой . Зокрема, спосіб укладання договору про підпорядкування керівництва дочірнього підприємства керівництву іншого підприємства або іншого договору, що тягне за собою встановлення контролю над підприємством.

Необхідним є виокремлення таких видів дочірніх підприємств, як підпорядковане дочірнє підприємство, що по презумпції перебуває у відносинах господарського контролю-підпорядкування з контролюючим підприємством (базовий вид); автономне дочірнє підприємство, що відмежоване від контролюючого підприємства щодо управління і відповідальності; і приєднане підприємство, що є приєднаним до контролюючого підприємства щодо управління і відповідальності.

В той же час, на законодавчому ріні чітко не визначено поняття правового статусу дочірніх підприємств. Необхідним є передбачення в правовому статусі дочірніх підприємств базового принципу, згідно з яким контролююче підприємство має право давати обов'язкові до виконання вказівки, а дочірнє підприємство зобов'язане їх виконувати, встановивши виняток з цього правила для автономних підприємств, які мають право не виконувати вказівки контролюючого підприємства, окрім випадків, коли між ними укладено договір про підпорядкування. Зокрема, це можливо, тільки при умові дотримання гарантій захисту інтересів дочірнього підприємства шляхом включення представників трудового колективу дочірнього підприємства до складу наглядової ради контролюючого підприємства. Аргументованим, на нашу думку, є обов'язок органів дочірнього підприємства не виконувати вказівки контролюючого підприємства, які протирічать інтересам дочірнього, за винятком випадків, коли контролююче підприємство гарантує відшкодування збитків.

З врахуванням аналізу норм діючого законодавства є актуальним вдосконалення правового режиму майна дочірніх підприємств шляхом встановлення: заборони переміщення активів від дочірнього підприємства (окрім приєднаного) до контролюючого або іншого дочірнього підприємства за вказівкою контролюючого на невзаємовигідній основі, тобто без належної компенсації; права відрахування прибутку підпорядкованим дочірнім підприємством контролюючому підприємству тільки на взаємовигідній основі; спеціальних правил відрахування прибутку контролюючому підприємству автономними і приєднаними дочірніми підприємствами.

Обґрунтованим, на нашe думку є, встановлення обов'язку контролюючого підприємства компенсувати завдані дочірньому підприємству збитки, якщо за вказівкою контролюючого підприємства дочірнім підприємством базового виду було укладено (здійснено) невигідні для нього угоди (операції). При цьому, встановлення такого обов'язку можливе за умови надання право вимагати відшкодування збитків не тільки самому дочірньому підприємству, а й учасникам господарських відносин з ним, зокрема, окремим акціонерам (учасникам), трудовому колективу, кредиторам, що має гарантувати дотримання інтересів дочірнього підприємства контролюючим. Щодо приєднаного дочірнього підприємства запропоновано закріпити солідарну відповідальність контролюючого підприємства за його боргами, а щодо автономного дочірнього підприємства, навпаки, що контролююче підприємство не несе відповідальності за його боргами, за винятком випадків, коли між такими підприємствами укладено договір підпорядкування і збитки у дочірнього підприємства виникли з вини контролюючого підприємства.

Саме з підстав кладених вище, вважаємо, що більшість проблем, які виникають в ході діяльності дочірніх підприємств можна буде врегулювати у випадку чіткого визначення найменування дочірнього підприємства, яке має містити повну інформацію про його організаційно-правову форму ще під час його створення. Звичайно, організаційно-правова форма підприємства є складною і може сполучати в собі ознаки дочірнього підприємства і приватного підприємства або товариства з обмеженою відповідальністю тощо. Тому, обґрунтованим, на нашу думку, є те, що автономні дочірні підприємства, окрім тих, з якими укладено договір підпорядкування, не повинні подавати контролюючому підприємству звітність про свою діяльність для включення її у консолідовану звітність.

Список використаних джерел

Нормативні:

1. Конституція України від 28.06.1996 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1996 р. - № 30. - Ст. 141

2. Господарський кодекс України № 436-IV від 16.01.2003 // Відомості Верховної Ради України. - 2003. - № 18, № 19-20, № 21-22 - ст. 144.

3. Податковий кодекс України № 2755-VІ від 02.12.2010 р. // Відомості Верховної Ради України (ВВР). - 2011. - № 13-14, № 15-16, № 17. - ст.112

4. Цивільний кодекс України № 435-IV від 16.01.2003 // Офіційний вісник України. - 2003. - № 11. - Ст. 461.

5. Закон України «Про підприємництво» // Відомості Верховної Ради України. - 1991р.

6. Закон України «Про банки і банківську діяльність» // Відомості Верховної Ради України. - 2001, № 5-6, ст.3.

7. Закон України "Про господарські товариства" від 19 січня 1991р. //Відомості Верховної Ради України. - 1991 . - №49. - Ст. 682.

8. Закон України «Про цінні папери та фондовий ринок» від 23 лютого 2006 р. // Відомості Верховної Ради України (ВВР). - 2006. - № 31. - Ст.268.

9. Про затвердження Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 7 "Основні засоби", Наказ Міністерства фінансів України від 27 квітня 2000 р.

10. Закон України «Про ліцензування видів господарської діяльності» // Відомості Верховної Ради.- 2015, № 23, ст.158.

11. Закон України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань» // Відомості Верховної Ради України. - 2003, № 31-32, ст.263.

12. Інструкція з бухгалтерського обліку операцій з цінними паперами установ комерційних банків України: Постанова Правління Національного банку України від 03 жовтня 2005 р. № 358 // Офіційний вісник України. - 2005. - № 43. - Ст. 2718.

13. Комментарий к Гражданскому кодексу Российской Федерации, части первой (постатейный) / Рук. авт. кол. и отв. ред. О.Н. Садиков. - М.: Юрид. фирма КОНТРАКТ; ИНФА М, 1997. - 778 с.

14. Коммерческий кодекс Франции / предисл., пер. с франц., словарь-справочник и комментарии.

15. Об акционерных обществах: Федеральний Закон Российской Федерации от 26 декабря 1995 г. № 208-ФЗ // Собрание законодательства Российской Федерации. - 1996. - № 1. - Ст. 1. - (С изм. и доп.).

16. Об обществах с ограниченной ответственностью: Федеральный закон Российской Федерации от 8 февраля 1998 г. № 14-ФЗ // Собрание законодательства Российской Федерации. - 1998. - № 7. - Ст. 785.

17. Об улучшении планирования и усилении воздействия хозяйственного механизма на повышение эффективности производства и качества работы: Постановление ЦК КПСС и Совета Министров СССР от 12 июля 1979 г. // Собрание постановлений СССР. - 1979. - № 18. - Ст. 118.

18. Об утверждении положения о государственных промышленных трестах: Постановление Центрального Исполнительного Комитета и Совета Народных Комиссаров Союза ССР от 29 июня 1927 г. // Советское законодательство. - 1927. - № 39. - Ст. 391.

Основні:

19. Аксенов И. Два мнения по одному вопросу / И. Аксенов, О. Винник // Предпринимательство, хозяйство и право. - 1999. - № 11. - C. 58-60.

20. Акционерное общество и товарищество с ограниченной ответственностью: сб. зарубеж. законодательства / сост., отв. ред. и авт. вступ. ст. В.А. Туманов. - М.: Бек, 1995. - 291 с.

21. Акціонерний закон Німеччини від 06 вересня 1965 р. // Juris.

22. Антимонов Б.С. Гражданская ответственность за вред, причиненный источником повышенной опасности / Б.С. Антимонов. - М.: Госюриздат, 1952. - 300 с.

23. Антонова З.Г. Компании холдингового типа в переходной экономике России: дис. . канд. экон. наук: спец.: 08.00.01 / Антонова Зоя Георгиевна. - Томск, 1998. - 175 с.

24. Асосков А.В. Акционерное законодательство Европейского союза / А.В. Асосков // Право и экономика. - 1998. - № 4. - С. 99-104.

25. Бейцун І. Дискусійні питання поняття холдингу у законодавстві та у правовій науці / І. Бейцун // Вісник господарського судочинства. - 2004. - № 1. - С. 366-371.

26. Бейцун І.В. Об'єднання юридичних осіб в цивільному праві: порівняльно-правовий аналіз: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.03 «Цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право» / І.В. Бейцун. - К., 2006. - 18 с.

27. Белоусов О.В. Правовые формы предпринимательских объединений по законодательству ФРГ и России: автореф. дис. на соиск. науч. степени канд. юрид. наук: спец. 12.00.03 «Гражданское право; предпринимательское право; семейное право; международное частное право» / О.В. Белоусов; Московский гос. ун-т им. М.В. Ломоносова. - М., 1998. - 23с.

28. Белоусов О.В. Правовые формы предпринимательских объединений по законодательству ФРГ и России: дис. … канд. юрид. наук: спец. 12.00.03 / Белоусов Олег Владимирович; Московский гос. ун-т им. М.В. Ломоносова. - М.,1998. - 221с.

29. Белоусов О.В. Финансово-промышленные группы, холдинги и концерны / О.В. Белоусов // Законодательство. - 1998. - № 2. - С. 19-28.

30. Бернар И. Толковый экономический и финансовый словарь: французская, английская, немецкая, испанская терминология (в двух томах) / И. Бернар, Ж.-К. Колли; пер. с франц. - М.: Междунар. отношения, 1997. - Т. 1. - 784 с.; Т. 2. - 760 с.

31. Богданова Е.Е. Субсидиарная ответственность. Проблемы теории и практики / Е.Е. Богданова. - М.: Приор-издат, 2003. - 112 с.

32. Братусь С.Н. Юридические лица в советском гражданском праве: ученые труды / С.Н. Братусь. - Вып. ХII: Понятие, виды гос. юрид. лица. - М.: Юриздат, 1947. - 370 с.

33. Булеев И.П. Основные направления реформирования экономики предприятий / И.П. Булеев, Н.Е. Брюховецкая // Економіка промисловості. - 1998. - №1. - С. 32-42.

34. Венедиктов А.В. Правовая природа государственных предприятий / А.В.Венедикотов. - Л.: Прибой, 1928 - 228 с.

35. Венедиктов А.В. Слияние акционерных компаний / А.В. Венедиктов. - Петроград: Изд-во Петрогр. политех. ин-та Императора Петра Великого, 1914. - 369 с.

36. Винслав Ю. Становление холдинговых компаний: правовое и организационное обеспечение / Ю. Винслав, В. Лисов // Российский экономический журнал. - 2000. - № 5-6. - С. 57-69.

37. Вінник О.М. Правове становище дочірніх підприємств / О.М. Вінник // Підприємництво, господарство і право. - 2000. - № 1. - С. 3-7.

38. Вінник О.М. Публічні та приватні інтереси в господарських товариствах: проблеми правового забезпечення: моногр. / О.М. Вінник. - К.: Атіка, 2003. - 352 с.

39. Вінник О.М. Система інтересів у господарських товариствах та їх правове забезпечення / О.М. Вінник // Вісник господарського судочинства. - 2001. - № 2. -С. 188-194.

40. Вінник О. Правове становище дочірніх підприємств / О. Вінник // Підприємництво, господарство та право. - 2000. - № 1. - С. 3-5.

41. Горбунов А.Р. Дочерние компании, филиалы, холдинги. Методические рекомендации. Организационные структуры. Консалтинг / А.Р. Горбунов. - М.: Глобус, 2003. - 256 с.

42. Горчаков Р.С. История народного хозяйства зарубежных стран / Р.С. Горчаков. - Л.: Изд-во Ленингр. ун-та, 1962. - 128 с.

43. Грудницкая С.Н. Хозяйственная правосубъектность государственных предприятий: проблемы теории и практики: моногр. / С.Н. Грудницкая; НАН Украины, Ин-т экономико-правовых исследований. - Донецк: Юго-Восток, Лтд, 2011. - 428 с.

44. Грудницька С.М. Системоорганизующая функция хозяйственного права в современном мире / С.М. Грудницька, Н.В. Никитченко, // Часопис Київського університету права. - 2014. - № 3. - С. 128-133.

45. Деревянко Б.В. Правове положення об'єднань підприємств та їх учасників: розвиток нормативних положень глави 12 Господарського кодексу України у світлі євроінтеграції / Б.В. Деревянко // Вісник Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренка. - 2014. - № 3-4 (68). - С. 194-201.

46. Деревянко Б.В. Забезпечення прав власників майна приватних ВНЗ при їх реорганізації [Електронний ресурс] / Б.В. Деревянко // Форум права. - 2010. - № 4. - С. 286-291. - Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/e-journals/FP/2010-4/10dbvpir.pdf.

47. Директива ЕС о материнских и дочерних компаниях дополнена обязательными нормами борьбы с уклонением от налогообложения [Электронный ресурс] // Информационный бюллетень. - Режим доступа: http://www.ey.com/Publication/vwLUAssets/EY-its-alert-30-january-2015/$File/ EY -its-alert-30-january-2015.pdf.

48. Директива Ради 90/435/ЄЕС «Щодо загальної системи оподаткування, яка застосовується до материнських компаній та дочірніх підприємств різних держав-членів»: Директива, Міжнародний документ від 23 липня 1990 р. № 90/435/ЄЕС // Верховна Рада України: офіційний веб-портал.

49. Долинская В.В. Акционерное право: учебник / В.В. Долинская. - М.: Юридическая литература,. 1997. - 352 с.

50. Иванюк А.В. Правовые проблемы создания холдинга (на примере железнодорожного транспорта): дис. … канд. юрид. наук: спец.: 12.00.03 / Иванюк Анна Вячеславовна / Московская гос. юрид. акад. - М., 2005. - 153 с.

51. Иоффе О.С. Вина и ответственность по советскому праву / О.С. Иоффе // Советское государство и право. - 1972. - № 9. - С. 5-7.

52. Исаев И.А. Становление хозяйственно-правовой мысли в СССР (20-е годы) / И.А. Исаев. - М.: Юрид. литература, 1986. - 173 с.

53. Ільющенко Г.В. Господарсько-правове регулювання економічної концентрації: дис. … канд юрид. наук: спец.: 12.00.04 / Ільющенко Ганна Володимирівна / НАН України, Ін-т екон.-правов. досліджень. - Донецьк, 2011. - 239 с.

54. Ільющенко Г.В. Проблемні питання правового становища дочірніх підприємств / Г.В. Ільющенко // Вісник Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренка. - 2014. - № 3-4 (68). - С. 202-207.

55. Кравчук В. Момент припинення корпоративних відносин у разі виходу з господарського товариства // Підприємництво, господарство і право.- 2007.- № 4.- C.102-103.

56. Каминка А.И. Акционерные компании. Юридическое исследование / А.И. Каминка. - СПб.: Типо-лит. А.Е. Ландау, 1902. - Т. 1. - 490 с.

57. Каминка А.И. Основы предпринимательского права / А.И. Каминка. - Петроград: Труд, 1917. - 127 с.

58. Каминка А.И. Очерки торгового права / А.И. Каминка. - СПб., 1912. - 319 с.

59. Каминка А.И. Очерки торгового права / А.И. Каминка. - 2-е изд. - СПб.: Изд. юрид. книжного склада «ПРАВО», 1912. - Вып. 1. - 437 с.

60. Кашанина Т.В. Корпоративное право (Право хозяйственных товариществ и обществ): учеб. для вузов / Т.В. Кашанина. - М.: НОРМА-ИНФРА, 1999. - 815 с.

61. Келлер Т. Концепции холдинга: Организационные структуры и управление / Т. Келлер. - Обнинск: ГЦИПК, 1996. - 298 с.

62. Кибенко О.Р. Сучасний стан та перспективи правового регулювання корпоративних відносин: порівняльно-правовий аналіз права ЄС, Великобританії та України: дис. … докт. юрид. наук: спец. 12.00.04 / Кібенко Олена Рувімівна; Нац. юрид. акад. України імені Ярослава Мудрого. - Харків, 2006. - 479 с.

63. Кібенко О. Європейське корпоративне право на етапі фундаментальної реформи: перспективи використання європейського законодавчого досвіду у правовому полі України / О. Кібенко. - Х.: Страйд, 2005. - 432 с.

...