Кримінальна субкультура і її роль у детермінації злочинності

Найбільше приниження “обіжені” отримують у виховно-трудових колоніях для неповнолітніх і в колоніях загального режиму. Це обумовлено тим, що народ там збирається, як правило, молодий, різкий, безкомпромісний. На строгому ж режимі, а тим більше на особливому “обіженим” відбувати покарання набагато легше. Там вони не піддаються таким приниженням, як у колоніях і на загальному режимі, живуть своїм життям, нікуди не “лізуть”. Обумовлюється це безумовно віком: на строгому і особливому режимах відбувають покарання більш старші засуджені, більш досвідченіші, спокійніші.

Перевід в “обіжені” проводиться в більшості випадків за найтяжчі, з погляду кримінального співтовариства, порушення “тюремного” закону. До таких можна віднести: співпраця з адміністрацією (особливо негласна); крадіжка у “своїх”; беззаконня по відношенню до інших засуджених; неповернення карточного боргу; здійснення з погляду “правильних понять” “негідних” злочинів: зґвалтування, мужолозтво, зґвалтування або вбивство дітей, розпусні дії щодо малолітніх і т.д.

Часто “опускають” працівників правоохоронних органів (особливо міліції ), якщо вони чомусь раптом опинилися в загальній камері. Такі ж дії можуть бути вчинені і проти солдатів внутрішніх військ.

“Опускання” може бути і добровільним. Якщо засуджений сам відчуває, що він вчинив щось несумісне з “тюремним” законом, він може, не чекаючи неминучих санкцій, добровільно перейти в касту “опущених,” тобто перенести свої речі в ту частину приміщення (камери), де розташовується дана “масть.” В цьому випадку звичайно ніяких принижуючих санкцій у вигляді акту мужолозтва або проведення по губах статевим членом (“парафін”) не проводиться. Достатньо того факту, що людина сама визнала своє нове становище.

На сьогоднішній день такий вид покарання, як “опускання,” не вітається і в самому кримінальному середовищі. “Злодії в законі,” інші авторитети в своїх “малявах” (писаних повідомленнях) в зони постійно говорять про те, що необхідно перестати застосовувати цей вид покарання, оскільки цим людина відштовхується від кримінального співтовариства і підштовхується до співпраці з адміністрацією.

Останніми роками в кримінальному співтоваристві з'явилася ще одна “соціальна” група - “молодняк.” В кримінальному середовищі їх називають “шпаною” або “шпанкою,” “відмороженими” або “відморозками.” Ці особи характеризуються практично повним ігноруванням “злодійського” закону, вони набагато більш жорстокі, цинічні і безжальні, ніж “злодії” старої формації. Поступово ця нова градація злочинців відвойовує у “злодіїв в законі” їх території. Так, до кінця 1993 року в м. Москві “злодії в законі” очолювали лише дві з 12 найбільших банд. Інші десять знаходилися під повним контролем “молодняка.”

“Общак.”

Злодійський клан нагадує величезне підприємство з потужним капіталом, досвідченими кадрами, регіональними представниками і статутом. Керує такою “фірмою” “злодійська рада” - “сходка.”

А. Гуров, котрий першим заявив привселюдно про існування організованої злочинності і що очолив перше управління по боротьбі з організованою злочинністю, є, безумовно, одним з найбільших фахівців в цій області, виділяє три різновиди загальних грошових кас, створюваних злочинними співтовариствами, обумовлені двома чинниками їх створення - місцем створення і контингентом користувачів: каси, які створюються з пайових внесків членів організованих злочинних співтовариств, що займаються протиправною підприємницькою діяльністю (в даний час ці каси - “общаки” практично припинили своє існування, оскільки майже не залишилося тих областей, в яких би не розвивалася приватнопідприємницька діяльність на законній основі. Правда, сюди можна віднести різну протизаконну діяльність, що підпадає під певні статті КК, наприклад: організація кубел, різних публічних будинків під маскою масажних кабінетів, випуск порнографічної продукції і т.д.); каси (“общаки”), створювані в місцях позбавлення волі; “общак,” діючий в умовах свободи. Цей вид “общаку” утворюється складнішим шляхом, ніж “общак” в зоні, і складається з наступних джерел: внески різних категорій професійних злочинців (кишенькових злодіїв, квартирних злодіїв, шахраїв, збувачів краденого, збувачів наркотиків і інших категорій), причому внески роблять, як правило, більшість злочинців; різного виду рекет; відрахування за допомогу в стягненні боргів, вирішенні суперечок між підприємцями, здійснення функцій третейського суду і т.д. [15;с.31].

Спочатку “общак” створювався з метою надання допомоги особам, що потрапили в місця позбавлення волі, а також їх родичам. Але за останні декілька десятиріч функції “общаку” сильно змінилися.

Гуров А.І. наводить дані, що існує навіть загальноросійський “общак” і загальна його сума обчислюється сотнями мільйонів доларів.[2;с.17].

Створюється “общак”: для допомоги “злодіям в законі,” іншим авторитетам, їх сім'ям;для допомоги іншим засудженим, ув'язненим; для подальшого розширення злочинного бізнесу; для підкупу представників виконавчої і законодавчої влади (урядовців, депутатів всіх рівнів з метою забезпечення лобіювання інтересів злочинних співтовариств, а також отримання різних пільг і привілеїв для контрольованих злочинними співтовариствами підприємств, фундацій, банків і ін.); для підкупу співробітників органів внутрішніх справ, управління боротьби з організованою злочинністю, установ виконання покарань, СІЗО, прокуратури і судів; для легалізації злочинного бізнесу, поступового його перенесення на “законні рейки”; для створення матеріальної і фінансової бази злочинних об'єднань; для виконання пропагандистсько-психологічної функції; для організації протидії співробітникам пенітенціарних установ.

Необхідно відзначити, що в злочинних співтовариствах значно розвинена розвідувальна і контррозвідувальна організація, що дозволяє з достатньою часткою упевненості знати, на кого можна “наїхати” з метою вимагання прибутку.

Для збереження “общака” виділяються окремі, які користуються довір'ям лідерів злочинного світу особи, яким надаються значні повноваження, аж до ухвалення смертних вироків відносно осіб, що припустилися порушення “фінансової дисципліни”. В установах виконання покарань “общаком,” як правило, відає одна людина, найнаближеніша до місцевого неформального лідера (“злодія в законі,” а в його відсутність “положенця” ). Сам хранитель “общаку” також не може без дозволу витрачати, що б то не було під страхом смерті. Визначити хранителя “общак” в установах виконання покарань - досить складна задача, оскільки він звичайно дуже законспірований, зовні може виглядати цілком законослухняним зеком, не порушувати режим (що, до речі кажучи, йому і не рекомендується робити).

“Общак” займає досить вагоме місце в кримінальному світі, тому що саме завдяки йому створюється реальна можливість економічного процвітання злочинності як явища.

Блатні санкції.

В основі згуртованості злочинних об'єднань лежить їх досить хороша організованість і дуже жорсткі санкції по відношенню до порушників злодійського (тюремного) закону, що “оступилися.” В кримінальному світі такі каральні заходи, що застосовуються до осіб, що вчинили порушення норм співіснування злочинних співтовариств називаються “блатними санкціями.”

У “злодіїв в законі” існує три види санкцій, яким вони можуть бути піддані:

- публічний ляпас за дрібні провині (частіше всього за безпідставні образи); причому дати ляпас може тільки рівний по “званню”, тобто теж “злодій в законі;” таке покарання виконується публічно на “злодійській сходці.” Відхилитися або вдарити у відповідь покараний не має права. Така незначна на перший погляд санкція все ж не залишається без наслідків: авторитет “злодія” уже значно послабився, по кримінальному світу пройде звістка, мовляв цей “злодій” вже “битий.” - “дати (бити) по вухах” - відібрати злодійський титул, тобто перевести в нижчу категорію, так званих “мужиків.” Розвінчані “злодії” залишаються без “общака,” ділянки території, яку вони “тримали,” а в зоні їх переміщають від вікна ближче до центру камери. “Екс-злодії” (“прошляки”) залишаються один на один зі світом. Розвінчують “злодіїв” за брехню, порушення злодійського закону, наприклад за виступ в якості свідка у процесі. Приклад такої санкції наводить Кучинський А.В. Дана санкція стосувалась “злодія в законі” Андрєєва - “Кирзу.”[25;с.83].

- смерть, нею карають виключно за зраду. Зрадниками вважають тих, хто викрив посібників, пішов на співпрацю з міліцією, викрав общак, вбив “злодія в законі” без санкції сходки, вийшов із злодійського клану тощо. Хоча щодо виходу із клану існують певні правила злочинного світу. Так відійти від справ “злодій” може лише в силу серйозної хвороби. Такий “злодій в законі” може попрохати сходку відправити його “на пенсію.” В такому випадку “злодія в законі” не розвінчують, а лише перейменовують на “злодія в короні.”

Зрадника запрошують на сходку і він навіть не підозрює, що там буде вирішуватись його доля. “Злодій,” який виявив зрадника називає його “братві” і надає докази. Потім слово надається підозрюваному і якщо він не довів, що це брехня, то його чекає смерть. Сходка сама вибирає спосіб вбивства. Найчастіше намагаються імітувати самогубство. У випадку якщо “злодій в законі” відчуваючи свою смерть не з'являється на сходці, то “братва” обирає ката.

Тепер у “нових злодіїв в законі” з'явилась нова блатна санкція - фінансова, тобто завинив - плати. Таке “відкупне” досягає сум мільйона доларів.

У разі порушення основних вимог злодійського закону “злодій” не може розраховувати ні на яку поблажливість, він розшукуватиметься, поки його не знайдуть зі всіма наслідками - розвінчанням, смертю.

Після виголошення вироку злодійським зібранням кожний поважаючий себе арештант зобов'язаний при зустрічі із засудженим привести вирок у виконання, тобто його убити.

Крім цих санкцій, які застосовуються виключно до “злодіїв в законі,” до злочинців, що не мають такого рангу, як вказує І.В. Добровольський у своїй роботі “ГУЛАГ: его строители, обитатели и герои.” може бути застосовано більше число санкцій, основними з яких є: 1) биття; 2) здійснення насильного акту мужолозтва (особливо поширено серед неповнолітніх злочинців), тобто перевід в групу “пєтухів,” “обіжених,” “опущених” і т.д.; 3) позбавлення займаного статусу (“дати по вухах”) - перевід з категорії “блатних” в категорію “мужиків”; 4) остракізм - вигнання з “сім'ї” (мікрогрупи); 5) “парафін,” - тобто чисто символічний акт мужолозтва: полягає в проведенні по губах того, хто провинився статевим членом, при цьому акту насильного мужолозтва той, що провинився, не піддається; 6) ламання рук (ніг) - застосовується до осіб, котрі безпідставно когось побили; 7) оголошення “фуфлижником” - застосовується до осіб, що програли в карти і що не сплатили програш в строк. Про таких людей йде відписка по таборах, в'язницям, тобто “братва ставиться в курс”; 8) смерть - застосовується достатньо рідко і лише за найгрубіші порушення тюремного закону (якщо точно встановлено, що особа є агентом правоохоронних органів; за крадіжку великої суми з общаку і т.д.); на вбивство повинна бути санкція “злодія в законі” або зібрання місцевих “авторитетів.” [14;с.29].

Слід зазначити, що “злодій в законі” не має права самостійно покарати іншого “злодія в законі.” Він повинен скликати “злодійську сходку” і там пред'явити санкцію. Прикриттям для таких сходок як правило слугують масові заходи - весілля, ювілеї, похорони. Злодійську сходку можуть назначити і в лісі, але більш безпечно буде вуалізувати її під офіційний прийом.

Що на “порядку денному” - більшість “злодіїв” не знають, а розпитувати тут не прийнято, оскільки “злодій” повинен бути готовим до всього. На сходках вирішуються питання про долю “общака,” кримінальна стратегія на майбутнє, розподіл сфер впливу, доля зрадника, претендент на “злодійську корону” тощо. Всі “злодії в законі” мають однаковий голос і користуються однаковими правами. Однак, якщо близько 40 років тому сходку міг назначити будь-хто із “злодіїв,” то тепер вона назначається общиною - групою “злодіїв в законі.”

Таким чином, блатні санкції є своєрідним засобом викорінення “неправильних” вчинків із кримінального співтовариства, які застосовуються до осіб, що вчинили ці проступки.

2.2 Мова злочинного світу

Криміналізація суспільства викликала надзвичайний інтерес до злодійського світу. Причому міф про мафіозність суспільства і держави тиражується засобами масової інформації, а культивації нігілістичного відношення до закону і пропаганди злодійського способу життя в значній мірі сприяє поставлене на потік “виробництво” романів і повістей ідеалізуючих злочинний світ. Не останню роль в упровадженні цього міфу в масову свідомість відіграють і “злодійські” словники, що розповсюдилися. “Ботать по фені” - розмовляти на кримінальному жаргоні, стає модним і цілком пристойним. Словники блатного жаргону стрімко збільшуються в об'ємі, поступово, і за об'ємом і за складом, наближаючись до словника звичайної мови. Причому сам злодійський жаргон починає поступово виходити із словника “арго,” а на його місце приходить загальновживане просторіччя.

Словники, що видаються в даний час, навряд чи можна віднести до словників у власному розумінні цього слова, це швидше списки слів, в які разом з дійсно жаргонними включені і загальновживані.

Академік Дмитро Ліхачев говорить, що: “злодійська мова повинна викривати в “злодії” “свого”, доводити його повну приналежність злодійському світу разом з іншими ознаками, якими “злодій” всіляко прагне виділитися в оточуючому його середовищі, підкреслити свою злодійську гідність: манера носити кепку, насуваючи її на очі, модний в злодійському середовищі одяг, хода, жестикуляція, нарешті, татуювання, від якого не відмовляються злодії, навіть не дивлячись на явну шкоду, яка вона їм приносить, видаючи їх агентам кримінального розшуку. Не зрозуміти якого-небудь злодійського виразу або спожити його неправильно - ганебно...” Не знаючи точного застосування і смислу блатних висловів, неможливо завоювати будь-який авторитет і визнання.[19;с.33].

Володимир Даль назвав мову кримінального світу “блатною музикою,” котру в попередні віки винайшли “столичні злодюжки, злодії і карманники.” Жаргон (“феня”) виник від мови офенів ( коробейників), дрібних торговців, що ходили по країні і продавали товари ширвжитку і нагадує мови деяких етнічних груп, в тому числі африканських і грецьких. Грачов М.А. вказує, що багато слів “арго” запозичено у музикантів.[13;с.10].

Деякі дослідники вважають, що в VII ст. на Русі проживав афенський народ, який зник майже безслідно, залишивши після себе пам'ять виключно в легендах. [16;с.134-137].

Балуєв Я. вказував, що мова офенів передавалась поколінням в покоління, і скоро нею почали користуватись жебраки, бродячі музиканти, конокради, проститутки. [32;с.93-96]; [6;с.678-679]. Фенею не просто спілкувались, але нею і шифрували усну і письмову інформацію, намагаючись приховати суть від сторонніх очей і вух. Жаргон проник у злодійські шайки, на каторгу тощо. Корінні жителі навіть відвикали від власної мови, сплутуючи слова і вислови. Кожна злочинна група, кожна тюрма доповнювали мову злочинного світу новими висловами і словами.

Справжні носії кримінальної субкультури ненавидять так званих “наблатиканих,” тобто тих, хто імітує їх, руйнуючи всю привабливість, на їх погляд, мови злочинного світу. Дійсний носій кримінальної субкультури відрізняється тим, що він “ботає по фені” цілком серйозно, а “фраєр” - той, що “косить” під “блатного” використовує “блатні вислови” заради жарту, з іронією. Тобто “наблатиканого” викриває навмисна вульгаризація своєї власної, чистої мови.

На теренах території колишнього СРСР мову кримінального світу почали досить серйозно вивчати ще за часів царської Росії. Ряд статей і монографій побачили світ ще в перші роки радянської влади. Так, зокрема такі як “Жаргон тюрми” В. Трахтенберга, яка була видана в Санкт-Петербурзі в 1908 році. [47]. Вже пізніше, феню вважали ознакою дурного тону, і вона друкувалась виключно в довідниках Міністерства внутрішніх справ з метою службового використання. В 1982 році в Франфуркті-на-Майні видавництво “Посев” випустило “Словник Арго ГУЛАГа” під редакцією Б. Бен-Якова.[7]. Тоді ж зявилось і Нью-Йоркське видавництво “Словника блатного жаргону в СРСР.” В 1983 році в Нью-Йорку В. Козловський видав “Збірник російських злодійських словників” в чотирьох томах. На початку 90-х років словники “блатного світу” почали друкувати і в Росії.

Жаргонний спадок на початку століття нараховував приблизно тисячі слів і висловів. Протягом десятиліть жаргон змінювався і доповнювався новими словами. Лексичний запас сучасного кримінального світу включає в себе більше десяти тисяч слів і висловів.

Мова кримінального світу розвивалась досить швидко і сумбурно. Деколи якесь нове слово виникало, застосовувалось декілька разів у так званих “малявах” і зникало або забувалось, тому що величезний запас слів повністю використовувати неможливо.

Кримінальний світ ділиться на вузькі спеціалізації: шахраї, грабіжники, фальшивомонетники, наркоторговці тощо. Кожен такий професіональний клан створював свою “рідну феню.” Так, на сьогодні шахраї використовують приблизно п'ятсот термінів і висловів, “домушники” - двісті, грабіжники і наркобізнесмени - близько ста.

Кримінальний жаргон (“арго”) можна визначити як закономірне явище, що відображає специфіку кримінальної субкультури, ступінь організованості і професіоналізації злочинного середовища.

Наявність кримінального жаргону (“арго”) не є чимось винятковим, оскільки професійна мова (жаргон) існує у більшості представників професій (льотчиків, лікарів, співробітників правоохоронних органів) і груп населення (рокерів, панків і т.д.).

Ю. Дубягин вказує на те, що причини виникнення кримінального (“злодійського”) жаргону, криються перш за все в збоченій психології злочинців - рецидивістів, єство яких характеризується особливістю їх особи. Штучно створюючи і вселяючи собі і оточуючим думку про їх винятковість, відданість, незвичність і перевагу над іншими, вони сприяють розповсюдженню думки про нібито дійсну порядність злочинних авторитетів. [21;с.4].

Кримінальний жаргон знаходиться в постійному розвитку. Залежно від регіону значення окремих слів можуть не співпадати. Багато слів відрізняються полісемантичністю, тобто мають багато значень, Флавінський В.В. вказує на таку ознаку “арго” як відмінності залежно від місцевості або регіону. [48;с.38].

Крім того, великий вплив на поширеність жаргону надає наявність поблизу від населених пунктів місць позбавлення волі.

Кримінальний жаргон, безумовно, базується на фонетиці і граматиці загальнонаціональної мови і має істотні діалектні і соціально-групові відмінності. В кримінальному жаргоні можна виділити окремі його різновиди. Основну його частину складає злодійський або тюремний жаргон. Як складові його частини виділяються жаргон сутенерів і повій, наркоманів, неповнолітніх і т.д.

Багато дослідників вважають, що в процесі розвитку злодійського (кримінального) жаргону, він увібрав в себе значне число слів з професійного жаргону моряків, професійних жебраків і т.д.

В першу чергу “арго” був призначений для зашифровування повідомлень, з тим щоб непосвячений не міг зрозуміти, про що йде мова, або зрозумів мінливо. В кримінальному жаргоні достатньо велике число синонімів, - наприклад, для позначення донощика в кримінальному жаргоні є більше сотні найменувань.

Одна з функцій кримінального жаргону - виявлення з його допомогою підісланих правоохоронними органами осіб. Звичайно особи, що видають себе за “злодіїв в законі”, інших авторитетів або просто упроваджені в кримінальне середовище для виконання якого-небудь завдання, успішно провалюються на мовному “іспиті”.

Знання “злодійського” (кримінального) жаргону необхідне також для того, щоб добре розбиратися в злочинній ієрархії, оскільки кожна каста (“масть”) має свою власну назву. Почувши, до якої “масті” відноситься той або інший засуджений (ув'язнений), можна відразу ж визначити його істинне становище в злочинній ієрархії - в результаті, з достатньою часткою упевненості, можна прогнозувати його поведінку в місцях позбавлення волі.

Кримінальний жаргон забезпечує також внутрішнє життя кримінального співтовариства, пов'язане з розвагами, статевим життям, трудовою діяльністю і т.д.

Головне ж призначення злодійського (кримінального) жаргону - забезпечення злочинної діяльності кримінальних співтовариств. Більшість лексики, що використовується, позначає знаряддя злочинної діяльності, способи відходу від переслідування, поведінки на суді, характеру злочинної діяльності, суб'єктів і об'єктів злочинів.

По змінах, що відбуваються в злодійському жаргоні, іноді можна судити про тенденції, що відбуваються в злочинному середовищі. Наприклад, появу в злодійському жаргоні слова, що запозичає з англійської мови, “кіллер” означає, що в російському злочинному середовищі з'явилася нова “професія” - найманий вбивця; поява приватної власності ознаменувала нове поняття “криша”; поява корумпованої злочинності сприяла появі в кримінальному жаргоні поняттю “хрещений батько” і т.д.

Знання кримінального жаргону сприяє розумінню психології конкретних груп злочинців, а знання кримінального жаргону співробітниками пенітенціарних установ може допомогти у виявленні існуючих в середовищі засуджених (ув'язнених) прихованих тенденцій, запобіганню злочинів і т.д. [41-45].

Капорський С.Я. відзначав, що кримінальний (“злодійський”) жаргон дуже швидко розповсюджується в середовищі неповнолітніх. Причина цьому - його виразність, образність, таємність і т.д. [22;с.7-12]. Кримінальному жаргону властива також деяка іронічність, сарказм, наприклад: “Тролейбус” - людина в окулярах; “Кучерявий” - лисий; “Баклан” - хуліган; “Тривога із стриптизом” - обшук з роздяганням і т.д.

Багато слів і словосполучення давно і міцно увійшли до повсякденної мови і вже не сприймаються як лексика, що відноситься до кримінального жаргону. Наприклад, звичними стали вирази “поставити до стінки” (засудити до вищої міри покарання), “вишка” (розстріл), “мент”, “мусор” (співробітник органів внутрішніх справ), “стукач” (інформатор) і т.д. Перераховані слова з кримінального жаргону досить міцно увійшли до мови засобів масової інформації. Ще більша кількість використовується в розмовній мові, особливо, як вказувалося вище, в середовищі неповнолітніх “кент” - друг, “моргали” - очі і ін.. Необхідно відзначити, що через професійну деформацію вживанням лексики, що належить до кримінального (“злодійському”) жаргону, використовують його і співробітники правоохоронних органів, особливо місць утримання під вартою і позбавленнями волі (“мент,” “безконвойнік,” “червоний,” “обіжений,” “козел” і т.д.).

В даний час повністю на кримінальному жаргоні ніхто, природно, не розмовляє, та і не уміє. Інша справа, що мова часто “розбавлена”, більшою чи меншою мірою, лексикою з кримінального жаргону. Досить часто кримінальний жаргон використовується в тюремній ліриці.

Умовно “злодійський” (кримінальний) жаргон можна розділити на три основні групи: 1) загальнокримінальний жаргон, яким користуються як професійні злочинці, так і звичайні (“побутовці,” засуджені за хуліганство і т.д.); 2) спеціальні професійні злодійські жаргони, властиві певним “професіям” злочинців: шулерам, наркоманам, кишеньковим злодіям, вимагачам і т.д.; 3) тюремний жаргон, що вживається спільністю злочинців, але в основному в місцях позбавлення волі і утримання під вартою.

Розуміння мови кримінального світу - це перший крок до пізнання блатного світу. Його потрібно вивчати щоб не стати його наступною жертвою.

Як показує досвід, боротьба з кримінальним жаргоном малоефективна в силу його місткості, виразності, точності, іронічності і інших чинників. Особливо неефективні заходи покарання за вживання жаргонних слів. Найбільший ефект в боротьбі з явищами кримінального жаргону, як здається, може принести тільки висока мовна культура самих співробітників пенітенціарних установ і уникнення ними його вживання.

2.3 Татуювання як один із атрибутів кримінальної субкультури

Навряд чи якій-небудь іншій області в криміналістиці було надано так мало уваги, як вивченню символіки татуювань у засуджених за кримінальні злочини. Адже знаючи значення малюнків, написів, їх традиційне розташовує на тілі, співробітник правоохоронних органів може легко визначити схильність раніше судимих до певних видів кримінальних проявів.

На тему татуювань є численні роботи, що розказують про історію виникнення татуювань, їх смисловий зміст і т.д. На жаль, татуювання досить довго використовувалися головним чином для ідентифікації, пізнання. Наприклад, в перші роки радянської влади для цих цілей була введена обов'язкова реєстрація татуювань у злочинців. Тим часом татуювання містять більш широку інформацію, вони, як правило, близькі (своєю символікою, сюжетом) злочинцю по духу, по його спеціалізації, по конкретній кримінальній справі, по тому місцю, яке він займає в кримінальній ієрархії. Якщо розкодувати ці малюнки на тілі, вони можуть багато що розказати про смаки їх носіїв, видати деякі біографічні дані.

Часто татуювання ставали причиною арештів, але пристрасть до малювання, бажання вселяти страх оточуючим завжди були у “блатних” сильніше за обережність. Позбавившись своїх особливих прикмет, вони відмовили б собі в багатьох задоволеннях.

Слово ”татуювання”, як вважають дослідники, походить від полінезійського “тату”, що означає “малюнок.” Інші дослідники, зокрема Вакутін Ю.А. вважають, що слово “татуювання” виникло від явайского кореня “тау”, що відповідає полінезійському “тату” і що переводиться як “рана” “поранений.” [8;с.4].Доктор Гелльштерн в роботі “Татуювання у злочинців”, кажучи про походження терміну “татуювання”, стверджує, що це мореплавець Кук привіз його з острова Гаїті, де місцеві жителі наносили татуювання для відмітки членів свого племені на знак настання статевої зрілості, яких-небудь особливих заслуг перед плем'ям, з марновірств і т.д.

Перші відомості про татуювання серед європейців, за повідомленням професора Рікке, відносяться до початку XVIII століття, коли на ярмарках сталі з'являтися татуйовані люди, які за гроші демонстрували своє тіло. Хоча інші автори відносять появу татуювань до більш раннього періоду в історії. Так, Кучинський А.В. вказує, що натільні малюнки з використанням фарбників, які вводились під шкіру з'явились в Європі на поч. ХІІІ ст. Їх використовували балаганні артисти, демонструючи перед публікою розмальоване тіло.[25;с.85]. В 1890 році популярність здобула француженка “Прекрасна Ірена”, яка виступала з показом своїх татуювань в публічних місцях, що вважалося за тих часів екзотичним видовищем. [8;с.12].

Татуювання проникло і в злочинний світ, де воно використовувалось як засіб зв'язку і носій інформації. Татуювання стало своєрідною візитною карткою злочинця, котру важко пошкодити і ще важче втратити. За татуюваннями “блатні” поділяли світ на “своїх” і “чужих,” на справжніх “злодіїв” і “фраєрів.” Р. Марусте вказує на те, що в натільній символіці було закладене кримінальне минуле, число судимостей, відбутий або призначений строк, “злодійська масть,” характер, національність, схильності, віра, сексуальна орієнтація, становище в кримінальному світі і, навіть, рівень освіти.[27;с.35].

На початку ХІХ ст. сищик поліції Парижа Е. Відок, запропонував систему ідентифікації злочинців, побудованій на особливих прикметах. Була створена картотека на весь паризький криміналітет із прізвищами, біографіями, кличками, адресами, злочинними зв'язками і зовнішніми особливостями.

Першим звернув увагу на широке розповсюдження татуювань серед злочинців зробив італійський криміналіст Ч. Ломброзо. Працюючи в одній італійській тюрмі він розглянув їх автобіографічність, а також як прояв атавізму і як ознака етично дефектних людей. Дослідження Ломброзо увійшли до його альбому злочинних типів. Він вважав, що по натільних узорах можна судити про особу їх володільця.

Щодо колишнього СРСР, то тут татуювання тут вивчали досить серйозно, оскільки ні в одній країні світу злочинці не мали такої кількості татуювань на тілі як в СРСР, окрім японської “якудзи.” Всю інформацію про татуювання МВС спробувало внести до декількох ілюстрованих каталогів і рекомендаціях до них.

Особи, які мали татуювання почали претендувати на лідерство, оскільки носили на тілі символ сильної, витривалої людини. Пізніше татуювання для злочинця стало своєрідною “таємною мовою,” способом спілкування з собі подібними як на волі, так і в місцях позбавлення волі.

В злочинному середовищі завжди проходила боротьба за чистоту татуювань, достовірність тої інформації, яку вона несе в собі. “Самозванці” дуже строго карались, могло дійти навіть до “опускання.” За симуляцію авторитета могли навіть вбити. “Блатні” намагалися захистити свої татуювання від підробок, вигадуючи нові непримітні, але обов'язкові деталі малюнка.

Цілком правильним є твердження Алферова Ю.А., що сьогодні потрібно враховувати ту обставину, що засуджені не дуже-то прагнуть афішувати істинне значення своїх татуювань. Як приклад можна узяти зображення профілю В. І. Леніна. Навряд чи людині, яка входить до числа непосвячених стане зрозуміло, що це символ “злодіїв.” Або на грудях у рецидивістів дуже часто можна зустріти картинку: Мадонна з немовлям на руках. Самі засуджені пояснюють її значення тугою за домівкою, за сім'єю і дітьми. Але істинне значення цього зображення абсолютно інше: “в'язниця -- дім рідний”, ”Дитя в'язниці”. [4;с.17].

Основними спонукальними мотивами нанесення татуювань можна вважати наступні: неписаний закон ухвалення в своє середовище осіб, що відбувають термін позбавлення волі; особисте самоутвердження в певній групі судимих;

пихатість, бажання показати свою значущість, винятковість, перевагу над іншими; наслідування більш досвідчених, авторитетних злочинців, які вже мають татуювання; своєрідна пам'ятка про місця відбування терміну покарання, солідарність (“знак братства”) з ким-небудь з ув'язнених; певна так-би мовити “романтика в'язниці.”

Основним інструментом для введення барвника під шкіру були зв'язані разом на паличці або сірнику дві-три голки. Їх умочують в туш, і потім ними проколюють шкіру по наперед нанесеному малюнку. В умовах слідчого ізолятора голки замінюються дротом від швабри, кріпильними дужками від зошитів, які заточуються об стіну. Замість туші використовується сажа, змішана з цукром і попелом, розведена в сечі. Іноді використовують кольорові пасти від кулькових авторучок або порох, який втирають в проколи шкіри.

Попит на татуювання породив більш досконалу техніку її нанесення, складніший інструментарій у вигляді всіляких штампів. Фахівець з татуюванню наносить малюнок на дошку, а потім по контуру малюнка забиває в неї голки або інші колючі предмети. Такий штамп накладається на вибрані ділянки тіла, різким натисканням шкіра проколюється, і вже після цього втирається фарбувальна речовина. Таким штампом може користуватися велика кількість людей. кримінальний субкультура татуювання виправний

В даний час засудженими для нанесення татуювань використовуються механічні бритви, які діють за принципом швейної машинки.

Отже, татуювання (“партак,” “наколка,” “картинка” і т.д.) - це штучне порушення цілісності шкірного покриву за допомогою інструментів, що колють (ріжуть), і подальше введення в шкіру фарбувальних речовин з метою отримання стійких, не зникаючих малюнків, написів, абревіатур або інших зображень.

Класифікувати татуювань надзвичайно складно. Спроби за різних часів робилися, але через неймовірну велику кількість і різноманітність мотивів вибору малюнків, багатства їх тематики, місця і техніки нанесення і т.д. і т.д. більшість дослідників рано чи пізно розумно відмовлялася від цієї затії. [53].

Класифікувати татуювання можна за багатьма ознаками: 1) за тематикою малюнків - релігійні, ліричні, історичні, політичні, порнографічні; 2) за місцем нанесення - груди (жінки, собори, святі, біблійні персонажі, тварини, чорти, могильні хрести, розп'яття, черепи, павуки, зірки “злодіїв у законі,” птахи, гладіатори і лицарі), спина (церковні куполи, підкови, музичні інструменти, скелети, гладіаторські битви), руки і ноги (кинджали, змії, кайдани, якорі, кораблі, зірки “відмовників,”) голова (свастика, павуки, абревіатури, короткі фрази, цифри); 3) за складністю - художні, фрагментарні, орнаментальні, символічні, текстові; 4) за статевою ознакою - жіночі, чоловічі, різностатеві.

Безумовно, в чистому вигляді татуювання зустрічаються досить рідко, набагато частіше різні мотиви переплетені між собою. Послідовність нанесення татуювання може також свідчити про певні етапи розвитку особи.

Символіка татуювань в кримінальному середовищі тісно пов'язана з традиціями, звичаями і законами кримінальної субкультури. Залежно від змісту, татуювання можна диференціювати таким чином: 1) інформаційно-ієрархічні - показують, яке місце в злочинному “табелі про ранги” займає та або інша особа (“злодій в законі,” “блатний,” “мужик,” “пєтух” і т.д.); орієнтують членів кримінального співтовариства на вибір тієї або іншої манери поведінки з тими, що знов “поступили;” визначають права і обов'язки татуйованої особи; 2) особисті - настановні татуювання, що розкривають риси біографії татуйованого, його відношення до різних видів діяльності, до правоохоронних органів, до протилежної (і не тільки) статі і т.д.; 3) сигнальні татуювання є своєрідними розпізнавальними знаками, які показують, що носій належить до тієї або іншої стійкої злочинної групи; крім того, вони можуть служити як засіб контакту між носіями, незнайомими між собою, але мають одне і те ж татуювання (з татуювань даного виду найбільш поширені персні (“перстаки”); 4) “злодійські” (тюремні) татуювання означають, що їх носій побував в місцях позбавлення волі, а також в спецшколі, спецПТУ, приймачі-розподільнику, виховній колонії; вони означають також, що носій знає тюремну субкультуру (закони і традиції і готовий їх дотримувати); 5) “професійні” татуювання позначають приналежність (або бажання належати) до якої-небудь злочинної професії; 6) пам'ятні татуювання наносяться на згадку про якісь особливо значущі для носія події, що мали місце у минулому; 7) сексуально-еротичні татуювання демонструють сексуальну орієнтацію.

Значна кількість татуювань наноситься насильно (вони називаються “нахабами”). Даний вид татуювань наноситься особам, що займаються статевими збоченнями, які були поміченими в крадіжці у “своїх,” тим що програли в карти, тим що не дотримали даного слова, доносчикам.

Як зазначає Александров Ю.К., останнім часом татуюються в основному особи молодіжного віку. Дорослі віддають перевагу не наносити або наносити їх на приховані ділянки тіла. Однією з причин відмови дорослих і досвідчених засуджених від нанесення татуїровок є небажання мати зайву особливу прикмету.[3;с54].

Отже, татуювання це особлива відзнака, яка застосовується у злочинному співтоваристві для ідентифікації становища її носія у злочинній ієрархії. Також вона носить характер засобу передачі зашифрованих даних про особу злочинця.

Однак слід сказати, що на сьогоднішній день татуювання вже не носять такого загальнообов'язкового характеру як раніше, оскільки теперішні представники кримінального світу навпаки прагнуть приховати свій зв'язок із криміналом.

2.4 Інші атрибути кримінальної субкультури

Ознаки кримінальної субкультури, наведені вище є основними. Але існують і інші, що носять необов'язковий характер.

До інших, так би мовити опосередкованих, атрибутів кримінальної субкультури можна віднести такі як: “Клички”; “Клятви”; “Прокляття.” алкоголізм і наркоманія; гомосексуалізм; тюремна лірика; “Прописка і приколи.”

“Кличку” (“клікуху,” “поганяло,” “погремуху”) має більшість засуджених, а також осіб, що знаходяться в слідчих ізоляторах. У багатьох випадках “клички” привласнюються і співробітникам пенітенціарних установ. В привласнюваних “кличках” можуть відображатися: фізичні дані людини (“Кривий”, “Косий”, “Роззява” і т.д.), психологічні особливості особи (“Шизік” “Дурень” і ін.), зовнішність (“Рудий,” “Лисий”), специфіка злочинної діяльності (“Курортник”).

Ще зовсім недавно існував такий звичай, що, коли в камеру заходив новачок, через деякий час хто-небудь з сусідів по камері кричав через вікно так, щоб було чутно в інших камерах: “в'язниця, Матуха, дай погремуху!”. В даний час цей звичай майже зник, хоча деколи ще зустрічається. Проте “клички” одержують практично всі. Таким чином, “кличка” є неодмінним атрибутом кримінальної субкультури. “Кличка,” як правило, дається одна і на все життя. Але нерідкі випадки, коли засуджений має і декілька “кличок,” кожна з яких відображає щось своєрідне в його характері, манері поведінки і т.д.

Можна виділити наступні основні функції “кличок”: 1) один із засобів деперсоналізації людини (при наділенні її “кличкою” принизливого характеру типу “Лопух,” “Холера,” “Чума” і т.д.); 2) засіб персоналізації особи (наділення звучною “кличкою” типу “Король”, “Діамант”, “Цар” і т.д.); 3) заміна прізвища (наприклад, “Ворон” від Воронов, “Коваль” від Ковальов, “Цар” від Царьова, “Никон” від Никонова і т.д.); 4) закріплення статусу (високого або низького) особи в груповій ієрархії (наприклад, “Король”, “Лорд”, “Барон”, “Лакей” і т.д.).

Часто в “кличках” широко використовується принцип протилежності з іронічним підкресленням фізичного або психічного стану особи (наприклад, “Малюк” може означати дуже високу людину, “Професор” або “Доцент” позначає звичайно дуже тупу людину і т.д.

Досить часто “клички” привласнюються з міркувань національності: “Ара” - вірменин, “Хохол” - українець, “Бульбаш” - білорус і т.д.).

Згідно тверджень Майера В. і Шарова Л., позбутися привласненої “клички” важко, практично неможливо. В той же час спостерігається таке явище, як зміна “клички.” Звичайно “кличку” міняють, якщо підвищується або знижується статус засудженого (ув'язненого) в кримінальному “табелі про ранги”. Так, при “коронації,” тобто приведенні в ранг “злодія в законі,” звичайно привласнюється нова “кличка,” яка відображає більш високий статус носія нового титулу. [10;с.67-72].

“Клятва” - це дане засудженим слово (слово честі), якого необхідно додержуватись. Як правило, “клятви” в злочинному світі мають асоціальне або кримінальне значення і звучання.

“Клятви” носять безкомпромісний і часто суворий характер. Цим досягається зміцнення згуртованості кримінальної групи, оскільки звичайно той, хто “пробожився” виконує (або його примушують виконувати) які-небудь асоціальні дії у разі невиконання ним або порушення даної “клятви.” Особи, що не виконують даної ними “клятви,” як правило, переходять на низькі верстви (часто на найнижчі) в злочинному “табелі про ранги”.

“Клятви” умовно можна розділити на наступні групи: загальні “клятви,” коли особа присягається бути відданою тюремним законам і традиціям, не вступати до складу активу, не мати ніяких підозрілих справ з правоохоронними структурами і т.д.; приватні “клятви,” коли той, що присягнувся, повинен виконати дану ним обіцянку по конкретній справі, наприклад вчасно віддати борг картярства; перевірочні “клятви,” коли у відповідь на звинувачення в допущеній провині обвинувачений присягається своєю честю і своїм становищем, що він не допустив порушення неформальних норм і правил.

“Прокляття” - це словесне побажання кому-небудь нещастя, невдачі, втрати здоров'я і т.д. Мета “прокляття” - нанесення особи, що проклинається моральної, психологічної і етичної травми. Проклинається звичайно не тільки особа, якій бажають усіляких бід, але і його родичі, особливо мати. Частіше за все прокляття виражаються в грубій нецензурній формі. Обмін “прокляттями” в кримінальному світі - це не просто словесна дуель. Це дійсно психологічна боротьба, в якій один з клянучих повинен отримати перемогу. Вважається, що при обміні “прокляттями” необхідно уміти словесно знищити, звести нанівець силу “проклять” супротивника. До особи, що програла поєдинок “проклять” (а вони проходять при свідках), яких-небудь санкцій не застосовується, але в той же час становище програвшого може неабияк похитнутися.

Основні правила змагань в “прокляттях”: відповідати на прокляття може рівний рівному (наприклад, “блатний” - “блатному”, “мужик” - “мужику,” “обіжений” - “обіженому”); відповідати на “прокляття” особі, що займає більш високий ступінь в злочинній ієрархії, не можна; перемагає той, хто на “прокляття” протилежної сторони відповідає швидше, логічніше і віртуозніше; поразка в змаганні обміну “прокляттями” не завжди, але часто веде до зниження статусу в злочинній ієрархії.

Алкоголізм і наркоманія є складовими, але не обов'язковими елементами кримінальної субкультури. Основне їх “призначення” - сприяти об'єднанню кримінальних (злочинних) співтовариств. Крім того, і алкоголізм і наркоманія можуть виступати як засіб самоутвердження (особливо серед осіб молодіжного віку), а також як один із способів зняття постійної напруженості.

Алкоголізм - це психічне захворювання, обумовлене систематичним вживанням спиртних напоїв (горілка, вино, чача, брага і ін.). Алкоголізм характеризується постійною потребою особи бути в стані сп'яніння, психічними розладами, падінням працездатності, втратою соціальних зв'язків, криміналізацією особи, соматичними і неврологічними порушеннями, а в заключній фазі - деградацією особи.

Пияцтво з мотивів наслідування - найчастіший мотив вживання алкогольних напоїв неповнолітніми і особами молодіжного віку, і викликається воно, як правило, прагненням перебувати в стані ейфорії. В розвитку алкоголізму велику роль грає оточення - батьки, друзі і т.д.

Ученими встановлено, що під впливом алкоголю можливе формування насильницького або корисливого типу орієнтації особи, що часто приводить до здійснення злочинів. Так, в 1995 році 650 261 злочин, або 37,3% від загального числа злочинів, справи про які вже закінчені розслідуванням, вчинено в стані алкогольного сп'яніння. За допомогою спиртних напоїв часто відбувається “вербування” неповнолітніх і осіб молодіжного віку в різні злочинні бригади.

Агресивна поведінка, як наслідок вживання алкогольних напоїв і сурогатів (остання особливо поширене у виправних установах), що впливають на функції вищих відділів центральної нервової системи, є основною причиною насильницьких злочинів проти особи (вбивство, нанесення тяжких тілесних пошкоджень, хуліганство і т.д.), а також злочинів проти порядку управління, проти правосуддя і т.д. Причому агресивна поведінка в даному випадку або зовсім не пов'язана, або пов'язана опосередковано з якою-небудь корисливою метою.

В умовах пенітенціарних установ (у тому числі і слідчих ізоляторів) повинна проводитися комплексна робота по профілактиці і лікуванню алкоголізму, що включає психологічні, профілактичні, лікувальні і інші заходи протидії: уміла пропаганда здорового способу життя; режимні заходи, спрямовані на недопущення проникнення до пенітенціарних установ спиртних напоїв; створення нормальної морально-психологічної атмосфери в загонах зокрема і колонії в цілому; висунення на перший план ролі відділів виховної роботи; виявлення осіб, схильних до вживання спиртних напоїв і різного роду сурогатів, і уміла індивідуальна виховна робота з цією категорією засуджених і ув'язнених; профілактична робота з особами, що залучають інших до вживання алкоголю; роз'єднання груп, що складаються на основі пристрасті до алкоголю; організація дозвілля; запрошення досвідчених лікарів-наркологів, що володіють різними методами лікування; залучення як консультантів досвідчених психіатрів, психотерапевтів і інших медичних працівників, а також психологів з цивільних установ органів охорони здоров'я.

Наркоманія - це вид токсикоманії, що виникає унаслідок зловживання наркотичними засобами. Наркоманія виникає звичайно при зловживанні одним наркотиком, але можлива залежність від двох і більш наркотичних засобів, так звана полінаркоманія.

При немедичному вживанні наркотичних речовин наступає ейфоричний стан, що виражається в підйомі настрою, відчутті радості, веселощів, виникненні різних приємних тілесних відчуттів. Як правило, ейфорія супроводжується деяким затьмаренням свідомості, спотворенням сприйняття дійсності (все бачиться в “рожевому” світлі), порушенням мислення і т.д. Але часто (особливо по закінченню дії наркотику), навпаки, може виникати агресивний стан. [52].

Сексуально-еротичні цінності (еротика, порнографія, відношення до осіб протилежної статті, статеві збочення, проституція і гомосексуалізм) є складовими частинами кримінальної субкультури, але також не обов'язковими.

У виправних колоніях і слідчих ізоляторах пасивні гомосексуалісти виконують найбруднішу і непрестижну роботу. Перейти з категорії “обіжених,” в іншу, більш значущу категорію (“змінити масть”), неможливо. У разі приховання свого становища і подальшого викриття (а таке рано чи пізно, але відбудеться, навіть якщо етапувати засудженого) “обіжені” і “опущені” піддаються остракізму, аж до вбивства, оскільки вважається, що у такому разі він “зашкварив,” “запартачив” (тобто споганив) і т.д. всіх, хто з ним що спілкувалися, особливо тих, хто харчувався з ним з одного посуду (пив разом чай з одного кухля і т.д.).

Насильницький гомосексуалізм в СІЗО має місце там, де ослаблений нагляд за неповнолітніми, де вони позбавлені мінімального психологічного захисту. Об'єктами гомосексуальних домагань стають, як правило, фізично слабкі і розумово неповноцінні особи, а також особи, що не “пройшли прописку,” що програли в карти і що не заплатили борг (“фуфлижники”), що не стримали даного ними слова або “клятви,” помічені в негласній співпраці з адміністрацією установи виконання покарань або міліцією, спіймані на крадіжці у “своїх.

Р.Ф. Хохряков вважає, що профілактика гомосексуалізму у виправних установах і слідчих ізоляторах може включати наступні заходи: здійснення постійного нагляду за засудженими (особливо у колоніях і СІЗО); психогігієнічне виховання; роз'яснення небезпеки захворювання СНІДом або венеричними захворюваннями; достатні фізичні навантаження; правильна організація відпочинку і дозвілля; відвернення уваги неповнолітніх і осіб молодіжного віку на інші об'єкти; організація циклів лекцій і бесід на теми статевого виховання; індивідуальна (поглиблена) робота як з пасивними, так і з активними гомосексуалістами; залучення до роботи з гомосексуалістами лікарів-психіатрів. [49;с.18-22, 78-81].

Тюремна лірика, як явище, не має аналогів в світі. Тюремна лірика в основному представлена піснями, хоча останнім часом деяке поширення набули і вірші. Авторів арештантських пісень і віршів встановити, як правило, неможливо, тому всі вони сприймаються як “народна” творчість.

Ця область кримінальної субкультури практично абсолютно не досліджена, хоча вона набула досить широкого поширення не тільки в кримінальному середовищі, але і в суспільстві в цілому.

Можна стверджувати, особливо якщо провести ретельний порівняльний аналіз, що і Висоцький, і Розенбаум, і часткове Окуджава, не кажучи вже про менш значних представників авторської пісні, виросли з так званої “блатної лірики.”

В тюремній ліриці в першу чергу оспівується культ особистої незалежності, свободи волі і прагнення до неї, взаємовиручки і помсти (хоча і називається це злодійською дружбою).

Мова тюремної лірики надзвичайно багата, і хоча рима часто “шкутильгає”, це компенсується щирістю, іронічністю, лексичною оригінальністю і незвичайною побудовою фраз.

В піснях і віршах, що відносяться до тюремної лірики, можна виділити наступні основні моменти: відношення до матері (глибоко поважне - хоча в реальному житті це і не відповідає дійсності, повне співчуття і ніжності); відношення до жінки взагалі (як правило, негативне; навіть знаменита “Мурка” виявляється агентом правоохоронних органів); відношення до злочинної діяльності (якщо уважно вчитатися, то можна помітити, що у всіх піснях і віршах загалом висловлюється жаль, що автору довелося стати на шлях злочинного життя по різних, як правило від нього не залежним, причинам); відношення до правоохоронних органів (виняткове негативне, злобно-іронічне); відношення до себе (як правило, жалісливе, прагнуче виправдати).

До тюремної лірики, як до частини тюремної творчості, можна також віднести різні історії, які нібито мали місце в тій або іншій ВУ, в яких засуджені, як дійові особи, виглядають на голову вище ментів, а останні є, як правило, “дурнями.” Найвідомішим з цих міфів є міф висвітлений у Россі у його “Справочнику по ГУЛАГу” про те, як один засуджений спорудив з бензопили мінівертоліт, за допомогою якого на очах здивованих ментів і перелетів через всі огорожі. [38;с.197].

“Прописка” на кримінальному жаргоні означає процедуру ухвалення новачка в свої ряди. “Прописка” серед дорослих злочинців зустрічається досить рідко. В основному процедуру “прописки” проходять в слідчих ізоляторах, в камерах для неповнолітніх.

Основні функції “прописки полягають в наступному: вивчення новачка; ступінь його відповідності кримінальній субкультурі (знання її); готовність слідувати нормам кримінальної субкультури; визначення статусу новачка, уточнення випливаючи із займаного ним становища його прав і обов'язків.

Суть “прописки” полягає в тому, що нею перевіряється “бувалість” новоприбулого, його витривалість, винахідливість, кмітливість. Але найголовніше - “пропискою” перевіряється уміння новачка постояти за себе.