Політика соціальної безпеки в умовах трансформації українського суспільства

Размещено на http://www.allbest.ru/

"НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ

ПРИ ПРЕЗИДЕНТОВІ УКРАЇНИ

ХАРКІВСЬКИЙ РЕГІОНАЛЬНИЙ ІНСТИТУТ

ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ

Магістерська робота магістр публічного управління та адміністрування

на тему ПОЛІТИКА СОЦІАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ В УМОВАХ ТРАНСФОРМАЦІЇ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

Виконав: слухач 3курсу, групи З-107 спеціальності

281_ публічне управління та адміністрування А.А. Сторожик

Керівник к.держ. упр.доц. К.І. Козлов

Харків 2020



Зміст

соціальний політика безпека нормативний

Вступ

1. Теоретичні засади здійснення соціальної безпеки

1.1 Зміст поняття соціальна безпека

1.2 Політика соціальної безпеки в соціальній наукові практиці

1.3 Трансформація українського суспільства як фактор реформування політики соціальної безпеки

2. Здійснення політики соціальної безпеки сучасного стану

2.1 Нормативно правове забезпечення реалізації політики соціальної безпеки в Україні

2.2 Сучасний стан політики соціальної безпеки в Україні

2.3 Закордонний досвід реалізації політики соціальної безпеки

3. Напрямки удосконалення здійснення політики соціальної безпеки

3.1 Залучення громадськості до процесу здійснення соціальної безпеки

3.2 Удосконалення механізмів реалізації політики соціальної безпеки

3.3 Покращення моделі реалізації соціальної безпеки в Україні

Висновки

Список використаних джерел



Вступ

Актуальність теми. полягає в тому, що в роботі показано стан соціального захисту в Україні, законодавчу базу та організаційне забезпечення. В роботі розкрито механізм удосконалення соціального захисту населення, як необхідна умова на шляху інтеграції Української держави до Європейських та світових структур. Процес трансформації українського суспільства передбачає здійснення зваженої, цілеспрямованої соціальної політики важливим завданням якої є формування нової філософії соціальної політики, яка б органічно поєднала в собі об'єктивне і суб'єктивне в життєдіяльності суспільства, ставила в центр людину, її інтереси і потреби. Все це актуалізує дослідження як теоретичних проблем соціального захисту, так і її практичних аспектів.

Одним із основних мотивів діяльності людини і людського суспільства є потреба забезпечення безпеки. Розвиток і вдосконалення соціально-економічних систем не може повністю вирішити проблему безпеки, постійно виникають нові види небезпек, у тому числі і соціальні. Складна ситуація в національній соціально-економічній системі України сьогодні зумовлює нагальну потребу пошуку методів та способів забезпечення соціальної безпеки на всіх рівнях. Логічно, що лише розгляд всіх рівнів соціальної безпеки в цілісному комплексі дасть можливість сформувати теоретичне підґрунтя для управління процесом гарантування як цілісної соціальної безпеки в суспільстві, так і окремого її рівня.

В умовах сьогодення посилюється соціальна напруженість в Україні, знижується добробут та життєвий рівень населення. Негативні тенденції в соціальній сфері та накопичені соціальні проблеми створюють загрози національній безпеці та подальшому розвитку суспільства, які можуть стати причинами порушення рівноваги та стабільності. Тому актуальним є дослідження стану забезпечення соціальної безпеки в Україні з метою розробки превентивних заходів та недопущення загроз, які можуть дестабілізувати соціальну та інші сфери. У системі чинників, які детермінують процес забезпечення соціальної безпеки, значне місце належить соціальним відносинам. Недостатність теоретичних напрацювань з проблем забезпечення соціальної безпеки Української держави в аспекті таких важливих її складових, як соціальні відносини, соціальний захист та пенсійне забезпечення знижує ефективність та якість державного управління. В Україні відсутній комплексний механізм управління соціальною безпекою, не визначена іне розроблена нормативно-правова база державноїполітики щодо забезпечення соціальної безпеки. Тому слід визначити нові підходи та розробити шляхи забезпечення соціальної безпеки в Україні.

Аналіз останніх досліджень і публікацій, в яких започатковано розв'язання даної проблеми. Важливі теоретико-методологічні та практичні проблеми забезпечення соціальної безпеки розкриті в працях відомих учених М.Волгіна, В.Гошовської, І.Гнибіденка, А.Колота, В.Куценка, Е.Лібанової, О.Новікової, Г.Ситника, В.Трощинського, В.Удовиченка та інших.

Мета магістерської роботи - є розкриття соціального захисту України як складової бюджетної системи держави, здійснити теоретико-методологічний аналіз поняття "соціальна безпека", визначити чинники її забезпечення.

Об'єктом дослідження - є соціальна політика держави у сфері соціального захисту населення.

Предмет дослідження - є організаційно-правове забезпечення формування та реалізації управлінських рішень в системі органів виконавчої влади України.

Методи дослідження - на сучасному етапі динамічного розвитку української держави поступово загострюються суперечності та диспропорції у питаннях реформування економіки та соціальної сфери, що зрештою веде до загострення комплексу відповідних загроз політиці національної безпеки та створює нагальну необхідність формування дієвого механізму її забезпечення через як політичні, так і не політичні інститути держави.

Проблема дослідження інститутів соціальної безпеки держави в сучасних умовах та їх вплив на державотворчий процес набувають пріоритетності. Під їх впливом знаходяться всі сфери життя, а особливо політична та соціальна складові, причому вони набувають нових якостей - гнучкості, динамічності, стійкості, але одночасно зростає і потенційна залежність суспільних процесів від соціальної безпеки та соціальної сфери.

Об'єктивний аналіз соціального стану українського суспільства свідчить про те, що основні соціальні ризики - бідність, майнова диференціація населення, відчуження значної кількості громадян від суспільного життя, звуження їх доступу до освіти, медицини і культури - досягли масштабів, які можуть становити реальну загрозу політиці соціальної безпеки держави, тим самим уповільнюючи темпи державотворення, як держави європейського рівня. При цьому практично не аналізується та не досліджується питання відповідальності інститутів соціальної безпеки, що надало б можливість попереджати негативні явища, як у політичному, так і в суспільному житті.

Адже інститути соціальної безпеки можуть виявляти та усувати причини, що призводять до різкого розшарування суспільства під час переходу до ринкової економіки, зумовлюючи зміни в політичній системі при фіксації наявності кризових явищ; дозволяють вжити своєчасних заходів щодо протидії кризовим демографічним процесам; створити ефективну, дієву систему соціального захисту людини, охорони та відновлення її фізичного й духовного здоров'я; стимулювати розвиток та забезпечення всебічного захисту освітнього та культурного потенціалу країни тощо. Наразі, в українському соціумі та його управлінських структурах, політичних інститутах та громадянському суспільстві виникла гостра практична потреба в комплексному політологічному, науковому вивченні та моніторингові діяльності інститутів соціальної безпеки щодо подолання кризових явищ та їх впливу на державотворчий процес. Проблема є значущою, а її вирішення набуває політичного забарвлення. По суті, мова йде про появу нового виду життєдіяльності суспільства - забезпечення політики соціальної безпеки як здатності суспільства до захисту від зовнішніх та внутрішніх загроз заради сталого розвитку.

Сьогодні серед основних внутрішніх соціальних небезпек виділяють: неефективність державної політики щодо підвищення трудових доходів громадян, подолання бідності та збалансування продуктивної зайнятості працездатного населення; кризу системи охорони здоров'я та соціального захисту населення і, як наслідок, небезпечне погіршення стану здоров'я населення; поширення наркоманії, токсикоманії, алкоголізму (соціальні хвороби); загострення демографічної кризи; зниження можливостей здобуття якісної освіти представниками бідних прошарків суспільства; прояви моральної та духовної деградації людини; зростання дитячої та підліткової бездоглядності, безпритульності. Саме тут політичні інститути та інститути громадянського суспільства можуть і мусять відігравати значну роль у забезпеченні політики соціальної безпеки в державотворчому процесі. Проблема функціонування та розвитку інститутів соціальної безпеки та вироблення оптимальної стратегії її забезпечення у нерозривній єдності з євроінтеграційними та глобалізаційними орієнтирами вимагає глибоко виважених наукових і політологічних підходів. Необхідно також організувати належний інформаційний супровід стану вирішення зазначених проблем, налагодити широкий суспільний діалог для забезпечення дієвого зворотного зв'язку “громадськість-влада” у цій сфері.

У першому розділі розглянуті теоритичны підходи до визначення поняття «соціальна безпека», розкрито особливості державно-управлінських рішень, проаналізовано методи та моделі підготовки та прийняття управлінських рішень відповідно до ситуації та структурованості проблем, що виникли. Розглянуто підходи до оцінки ефективності управлінських рішень.

У другому розділі проаналізовано існуючі нормативно-правові акти, що є основою формування та реалізації управлінських рішень в діяльності органі виконавчої влади України. Визначено види інформаційного забезпечення формування та реалізації управлінських рішень, досліджено сучасний стан інформатизації органів виконавчої влади. Розкрито зміст, основні функції та завдання кадрового забезпечення діяльності органів виконавчої влади.

У третьому розділі запропоновано внести зміни до існуючих законодавчих актів з метою вдосконалення здійснення соціальної політики, з залученням громадськості до процесу здійснення соціальної безпеки та удосконалення механізмів і покращення моделей реалізації соціальної політики, що зумовлено необхідністю врегулювання правових відносин, пов'язаних з розробленням нормативно-правових актів, їх прийняттям, набранням ними чинності, державною реєстрацією та обліком, визначенням їх системи, видів, ієрархії та встановлення єдиних вимог до нормопроектувальної техніки для всіх суб'єктів нормотворення.

Практичне значення отриманих результатів основні положеня й висновки магістерського дослідження полягають в тому, що в ній науково обґрунтовано нові теоретичні положення, які можуть бути основою для подальшого дослідження соціально-економічногї сфери в процесі ринкової трансформації, де вирішення соціальних проблем суспільства стає визнавальним.

Апробація результатів роботи і публікації.

Особливість забезпечення соціального захисту громадян України на сьогоднішньому етапі в тому, що вона здійснюється в перехідний період, коли значна частина населення за різних обставин потребує соціального захисту. Головними напрямами вдосконалення системи соціального захисту та реабілітації населення України є:

_створення відповідної законодавчої бази на основі міжнародних правових стандартів та Конституції України;

_ прийняття національної концепції розвитку, без якої неможливе економічне зростання;

? забезпечення рівних можливостей реалізації своїх прав кожному громадянину України.



1. Теоретичні засади здійснення соціальної безпеки

1.1 Зміст поняття соціальна безпека

Фінансова криза, одна із найпотужніших за останнє десятиліття не лише для економіки України, а й для світової загалом, суттєво позначилась на усіх підсистемах соціальної сфери, знизила здатність до відтворення й всебічного життєзабезпечення особистості й соціальної спільноти. Отже, за таких умов для підтримки загального рівня добробуту ключову роль повинна відігравати держава, адже згідно з Конституцією України, [1] статті 13-тої саме вона забезпечує «соціальну спрямованість економіки», в статті 1 стверджено, що Україна є «соціальною державою», а в статті 3 зазначено, що «людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю».

Тобто головною особливістю сучасного етапу розвитку суспільства є соціалізація усіх сфер людського життя та підпорядкування їх соціальним цілям, адже взірець соціально та економічно розвинених країн спонукає до створення моделі соціальної держави. Отже, державна та місцеві влади покликані створити належні умови для формування соціальної держави.

Згідно з дефініцією М. Панченка, соціальна держава - це особливий тип високорозвиненої держави з забезпеченням високого рівня соціальної захищеності всіх громадян за допомогою активної діяльності з регулювання соціальної й економічної сфер життєдіяльності суспільства, установлення в ньому соціальної справедливості й солідарності.

Соціальна справедливість - неоднозначна та суперечна проблема, пошук розв'язання якої триває уже кілька століть. Особливого розвитку набула у працях соціалістів-утопістів - Т. Мора, Т. Кампанелли, А. Сен-Симона, Ш. Фур'є, Р. Оуена, В. Консідерана, А. Гедена, та марксистських ідеях - К. Маркса, Ф. Енгельса. Сьогодні питання соціальної справедливості порушуються у працях таких вітчизняних науковців як А. Агарков, А. Кузнецов, А. Кравченко, В. Левкулич, Н. Мозоль, А. Приятельчук, Є Товмаш та інших.

Підсумовуючи їхні наукові здобутки, можна стверджувати, що соціальна справедливість це філософська багатогранна та певною мірою суб'єктивна категорія, яка натепер не має однозначного трактування, а також тісно пов'язана із поняттями «свободи», «соціальної відповідальності», «рівності», що формують основу соціальної держави.

Що стосується соціальної солідарності, то, як слушно зауважує М. Панченко, на сьогоднішній день в Україні між прошарками та верствами населення вона майже відсутня. За умов відсутності стійкого економічного зростання відбувається все глибша соціально-економічна диференціація, збільшення бюджетного дефіциту сприяє формуванню політики фінансування розвитку соціальної сфери за залишковим принципом, субсидуванню соціальних виплат лише найбільш незабезпеченим верствам населення, що не відповідає доктрині соціальної держави.

Отже, крім зовнішніх загроз, таких, наприклад, як світова фінансова криза, виникають іще й внутрішні конфлікти та суперечності в суспільстві через обмеженість комплексу благ та нерівномірність їх розподілу між учасниками соціально-економічних відносин, що сприяють дисбалансу та нестійкості соціального середовища. Все це актуалізує питання пошуку шляхів зміцнення соціальної безпеки.

Як слушно зауважено у Декларації соціального прогресу та розвитку, - «міжнародний мир та безпека, з одного боку, та соціальний прогрес і економічний розвиток - з іншого, знаходяться у тісному взаємозв'язку та взаємно впливають один на одного». Отже, можна стверджувати, що соціальна безпека є передумовою не лише соціального, а й економічного прогресу в країні.

Досі офіційне тлумачення терміну соціальна безпека не закріплено у нормативних документах. Перефразовуючи визнання національної безпеки, що міститься у Закону України «Про основи національної безпеки» [2], можна сформулювати таку дефініцію: соціальна безпека - це захищеність життєво важливих інтересів людини, громадянина, суспільства, за якої забезпечуються соціальний прогрес і економічний розвиток, своєчасне виявлення, запобігання і нейтралізація реальних та потенційних загроз національним інтересам у соціальній сфері, зокрема у сфері соціальної політики та пенсійного забезпечення, міграційної політики, охорони здоров'я, освіти, культурного розвитку населення тощо.

Авторські підходи до розуміння суті соціальної безпеки згруповано та подано у табл. 1.1.

Таблиця 1.1

Підходи до розуміння суті соціальної безпеки

Автор	Трактування категорії "соціальна безпека
О. Новікова	стан захищеності соціальних інтересів особи і суспільства від впливу загроз національній безпеці, що є наслідком реалізації заходів соціального захисту, який характеризує їх результативність та ефективність
П. Шевчук	стан життєдіяльності, убезпечений комплексом організаційно-правових та економічних заходів, спрямованих на реалізацію соціальних інтересів, формування сприятливої демографічної ситуації, збереження генофонду держави і трансформацію трудових ресурсів відповідно до ринкових вимог
Т. Русанова, О. Хомра	стан гарантованої правової та інституціональної захищеності життєво важливих інтересів особи і суспільства від зовнішніх та внутрішніх загроз
Б. Мінін	стан суспільства, за якого забезпечується номінальний рівень соціальних умов і наданих соціальних благ - матеріальних, санітарно- епідеміологічних, екологічних, психологічних та інших, що визначають якість життя людини і суспільства
В. Скуратівський	складова національної безпеки, шо визначає стан захищеності життєво важливих інтересів суспільства, держави від внутрішніх та зовнішніх загроз, а також від загрози соціальним інтересам
Е. Лібанова	стан захищеності від загроз соціальним інтересам, а також є результатом реалізації соціальної політики
С. Пирожков	результат ефективної соціальної політики, яка має застерігати суспільство від соціальних вибухів, відкритих і прихованих виявів громадської непокори та інших конфліктних ситуацій, сприяти підвищенню конкурентноздатності українського працівника за європейськими та світовими стандартами, виділяє її як важливу складову системи національної безпеки
О. Білорус	надійна захищеність життєво важливих інтересів соціальних суб'єктів на макро- та мікрорівнях, збереження і розвиток людського потенціалу, підтримка ефективного стимулювання діяльності людей, систем їхньої соціалізації та життєзабезпечення, невмирущих цінностей, моральності
В. Серебряніков, А. Хлоп'єв	сукупність заходів щодо захисту інтересів країни та народу в соціальній сфері, розвиток соціальної структури і відносин в суспільстві, системи життєзабезпечення і соціалізації людей, способу життя відповідно до потреб прогресу, теперішніх і майбутніх поколінь
В. Паламарчук	недопущення умов, які сприяли неприйнятному зниженню рівня життя верств населення і окремих соціальних груп, що обумовлює соціальну деградацію, а також забезпечення умов збереження соціальної перспективи для всіх прошарків населення
О. Давидюк	забезпечення певної якості життя людини і суспільства, всіх основних сфер виробництва, соціальної сфери, охорони внутрішнього конституційного порядку, зовнішньої безпеки, культури, завдяки чому забезпечується номінальний рівень соціальних умов і соціальних благ
В. Данилишин, В. Куценко	гарантується поліпшенням якості життя і є сукупністю видів безпек, що зумовлені структурою людської життєдіяльності, її сферами: відносини окремих індивідів, груп людей, побудовані так, щоб з їхнім розвитком не виникала небезпека для кожного з них; стійке функціонування соціальних інститутів, що забезпечує стабільний розвиток суспільства
Повстин, А. Самійло	сукупність видів безпеки, що зумовлена структурою людської життєдіяльності, її сферами, відносинами окремих індивідів, груп людей... гарантує поліпшення якості життя для задоволення потреб людей, своєчасне й адекватне реагування держави та суспільства на кризові явища і суперечності, що дедалі більше загострюються
Л. Весельська	позитивно врегульований правовими нормами і реалізований на практиці стан, коли держава забезпечує наявними в її розпорядженні демократичними методами управління гідний рівень життя громадян та гарантує задоволення належних потреб її розвитку
Н. Коленда	стан захищеності соціальних інтересів населення від загроз щодо його соціального стану та рівня життєзабезпечення, за якого відбувається збереження та розвиток людського потенціалу, просте чи розширене відтворення населення, а також досягнення в суспільстві соціальної глаголи і цілісності

Загалом підходи до розуміння суті соціальної безпеки можна згрупувати за двома головними напрямами: статичний (традиційний) та наслідковий.

Представники традиційного напряму трактують соціальну безпеку як певний стан захищеності соціальних інтересів особи і суспільства у широкому та вузькому значенні. Зокрема Б. Мінін, О. Новікова, Т. Русанова, О. Хомра, П. Шевчук дають визначення соціальної безпеки близьке за змістом до визначення національної безпеки, закріпленого в Законі України «Про основи національної безпеки» [2], та подають перелік загроз соціальній безпеці» [2], а В. Скуратівський також наголошує, що соціальна безпека є невід'ємною складовою національної безпеки.

Вчені наслідкового напряму розглядають соціальну безпеку не лише як певний стан рівноваги у суспільстві, а й як наслідок низки дій з боку держави, тобто комплексу заходів забезпечення соціальних інтересів і соціальних потреб громадян.

Науковці Е. Лібанова та С. Пирожков пов'язують соціальну безпеку із соціальною політикою та зазначають, що соціальна безпека є наслідком ефективної соціальної політики, а низка інших - серед яких О. Білорус, О. Давидюк, В. Данилишин, В. Куценко, В. Паламарчук, В. Серебряніков, А. Хлоп'єв у своїх дослідженнях окреслюють чіткий взаємозв'язок соціальної безпеки із колом заходів її досягнення.

Варто зауважити, що деякі представники цього напряму також вводять поняття «якості життя» та безпосередньо узалежнюють його із соціальною безпекою, серед них, зокрема, доцільно виокремити О. Давидюк, В. Данилишин, Л. Весельську, Н. Коленду, В. Куценко, О. Повстин та А. Самійло.

Синтезувавши підходи пропонуємо таку дефініцію:

соціальна безпека - це захищеність життєво важливих інтересів людини, громадянина, суспільства, своєчасне виявлення, запобігання і нейтралізація загроз національним інтересам у соціальній сфері, за якої забезпечуються належний рівень життя населення, розширене відтворення, людський розвиток і соціальний прогрес у суспільстві.

1.2 Політика соціальної безпеки в соціальній наукові практиці

Одним з ключових завдань національної соціальної політики, важливим чинником успішного розвитку країни є забезпечення соціальної безпеки. Соціальна безпека, у свою чергу, - невід'ємна частина національної безпеки [3].

Родовий категорією, що поєднує поняття «національна безпека» та «соціальна безпека», виступає «безпека», під якою розуміється такий стан складної системи, коли дія зовнішніх і внутрішніх факторів не призводить до погіршення системи або до неможливості її функціонування та розвитку.

Термін «безпека» дослівно означає відсутність небезпеки. Однак у реальному житті абсолютна відсутність загроз - недосяжний ідеал. На практиці можна прагнути до запобігання, ослаблення, нейтралізації впливів, що завдають шкоди існуванню, благополуччю, нормальному функціонуванню систем, людей, соціальних об'єктів, а також підтримання їх життєдіяльності на рівні не нижче гранично допустимих (критичних) значень.

Національна безпека, яка включає в себе як елемент соціальну безпеку, - це стан захищеності особистості, суспільства і держави від внутрішніх і зовнішніх загроз, яке дозволяє забезпечити конституційні права, свободи, гідні якість і рівень життя громадян, суверенітет, територіальну цілісність та сталий розвиток Російської Федерації, оборону та безпеку держави.

Соціальна безпека являє собою стан захищеності життєво важливих інтересів особистості, сім'ї, соціальних груп і суспільства від внутрішніх і зовнішніх загроз, яке забезпечується за допомогою сукупності заходів політичного, правового, економічного, ідеологічного і організаційного характеру. Іншими словами можна сказати, що «соціальна безпека» - це сукупність заходів щодо захисту інтересів країни і народу в соціальній сфері, розвитку соціальної структури і відносин у суспільстві, системи життєзабезпечення і соціалізації людей.

Перерахуємо наступні основні закономірності, що характеризують функцію безпеки:

_ Соціальний прогрес не усуває і не скасовує небезпеки існування особистості, суспільства, держави;

_ Зростання могутності людей над природою супроводжується і збільшенням масштабу загроз людству;

_ У міру диференціації суспільства і ускладнення його організації розширюється і спектр соціальних небезпек;

_ Соціальні загрози не є незмінними і модифікуються разом з розвитком суспільства;

_ Системи безпеки є невід'ємним атрибутом складних соціальних систем і організацій;

_ Недооцінка або ігнорування проблем безпеки на всіх рівнях соціальної організації не тільки обертається тими чи іншими втратами, але, в кінцевому рахунку, неминуче веде до падіння життєздатності (конкурентоспроможності) і навіть загибелі відповідних її елементів (суб'єктів).

У сучасному суспільстві безпеку набуває значення найважливішої цінності й стає чинником індивідуальної і суспільної свідомості. Реалізація і невразливість інтересів індивідів, соціальних спільнот, народів, забезпечення необхідних умов для повноцінного існування та успішного їх розвитку можливі тільки в умовах забезпечення базисної потреби - потреби в безпеці.

Реальна соціальна політика виходить з розуміння того, що:

_ Людина живе і діє в умовах постійно змінюються потенційних соціальних небезпек;

реалізуючись в просторі і в часі, соціальні небезпеки загрожують і людині, і суспільству, і державі, тому профілактика небезпек і захист від них - актуальнійша соціальна проблема, у вирішенні якої має бути зацікавлена і держава, і суспільство, і кожна людина;

_ Безпека - це прийнятний ризик, оскільки абсолютної безпеки не буває, оскільки завжди існує деякий залишковий ризик. Виходячи з цього, під безпекою розуміють такий рівень небезпеки, з яким на даному етапі можна змиритися.

В якості суб'єкта і одночасно об'єкта соціальної безпеки може виступати окрема людина, соціальна група, організація, підприємство, соціальний інститут, суспільство, держава або співтовариство держав. Причому всі вони здатні виступати відразу в кількох іпостасях: людина - в якості окремої особистості і в якості члена тієї чи іншої соціальної групи, суспільства в цілому; держава - як окремого, самостійного національної держави і в якості одного з елементів наднаціональних утворень, співтовариства держав і т.д.

Взаємозв'язок між людиною, суспільством і державою обумовлена їх природою. Тому кожен з них виконує дві ролі - суб'єкта та об'єкта безпеки. Залежно від соціальної ролі в конкретній системі відносин кожен з перерахованих елементів суспільства може виступати в одних випадках суб'єктом соціальної безпеки, в інших випадках - її об'єктом. Наприклад, співробітник правоохоронних органів виступає суб'єктом безпеки, бо зобов'язаний забезпечити безпеку на своїй ділянці роботи. Однак як член своєї сім'ї він виступає об'єктом безпеки, яку повинна забезпечити держава, захищаючи інтереси інституту сім'ї.

Тим не менш, пріоритетними об'єктами соціальної безпеки є всі основні елементи соціальної системи забезпечення якості та рівня життя в Російській Федерації, регульовані національної соціальною політикою.

В даний час виділяють, як мінімум, чотири основних критерії оцінки соціальної безпеки. Систему соціальної безпеки тієї чи іншої держави оцінюють за її здатності:

_ а не допускати ескалації соціальної напруженості, своєчасно і ефективно вирішувати соціальні конфлікти, запобігати виникненню ситуації соціального вибуху;

_ запобігати деформацію і деградацію соціальних інститутів та соціальної структури (як її нівелювання прояв зрівняльних тенденцій, так і розвитку процесів неадекватного соціального розшарування, поляризації, маргіналізації та люмпенізації);

_ забезпечувати стійкість і вдосконалення соціальної структури при нормальній вертикальної і горизонтальної соціальної мобільності;

_ підтримувати адекватність системи ціннісних орієнтації та культури суспільства, в тому числі політичної та економічної, всіх соціальних інститутів з метою забезпечення всебічного розвитку суспільства.

Соціальна політика має бути спрямована не стільки на подолання наслідків тих чи інших соціальних хвороб, скільки па запобігання причин їх появи, на усунення причин існуючих негативних соціальних явищ, причин виникнення соціальних ризиків, які зачіпають більшість населення, забезпечення декларованих соціальних гарантій.

В основі виникнення і розвитку небезпечних і надзвичайних ситуацій соціального характеру лежать соціально-політичні, економічні, міжетнічні та міжконфесійні протиріччя, серйозно порушують нормальне функціонування суспільних відносин у різних сферах життєдіяльності. Ігнорування цих протиріч, небажання своєчасно вирішувати проблеми сучасного суспільного розвитку веде до деструктивних явищ та катастроф - війнам, конфліктів, соціальних катаклізмів та інше.



1.3 Трансформація українського суспільства як фактор реформування політики соціальної безпеки

Повертаючись сьогодні до проблеми трансформації українського суспільства, якій була присвячена книга двадцятирічної давнини «Суспільство, що трансформується» [4], маю визнати, що принципових змін з тих часів не сталося. Суспільство досі залишається «пострадянським» у тому сенсі, що зберігає суттєві риси соціального устрою, від якого, здавалося б, категорично відмовилось. Головний висновок тієї книги полягав у тому, що консервативна стратегія розвиту суспільства і держави, обрана тогочасною владою, призводить до відтворення застарілих соціальних структур та інститутів, прирікаючи Україну на стагнацію та «шок без терапії».

Але чи була альтернатива такій стратегії в умовах специфічного типу соціальної трансформації у пострадянському просторі та практичної відсутності людського, в тому числі управлінського, потенціалу ефективного реформування суспільства? І чи є така альтернатива зараз? Знайти відповіді на ці запитання і є метою цієї публікації.

Реалізуючи цю мету, почнемо з аналізу етапів трансформації українського суспільства, серед яких можна виокремити такі:

_ стримування інституціональних змін (1992-1994 рр.);

_ становлення подвійної інституціональної системи (1995-1999 рр.);

_ інституціональна криза і «Помаранчева революція» (2000-2004 рр.);

_ нереалізовані «постреволюційні» очікування: від ейфорії до розчарування (2005- 2010 рр.);

_ стратегічна невизначеність і нові політичні ризики (2011-2013 рр.);

_ від «драми невизначеності» до трагедії визначення вектору трансформації (2014- 2016 рр.);

_ початок декларованого транзиту (2017 р. ?)

З огляду на це, зрозумілішими стають характер і специфіка трансформаційних процесів в Україні, які обумовлені насамперед їх стихійним перебігом, далеким від декларованого демократичного транзиту. Будь-яка соціальна трансформація - це процес суттєвих, глибинних соціальних змін, який, на відміну від транзиту, не має наперед заданої цілі. Трансформаційний підхід набув особливого значення для постсоціалістичних держав, оскільки глибинні соціальні зміни в них почалися раптово, без попереднього розрахунку можливих втрат, без підготовленої економічної та політичної еліти, без історичного досвіду подолання комуністичної суспільної спадщини. Але виняткову роль трансформаційний підхід має для пострадянських держав, які практично не мали досвіду демократичного транзиту і легального підприємництва і в яких покоління змінювали один одне в умовах відсутності приватної власності.

Трансформація не має кінцевої мети у тому випадку, якщо вона є результатом природної еволюції або вимушених неочікуваних змін.

Інша справа - трансформаційний процес, викликаний реформаторськими чи революційними силами, які заздалегідь окреслюють напрямок соціальних змін та цілі, які мають бути досягнуті. Власне, транзит є лише одним з типів трансформації, для якого існує свій «пункт призначення».

Виходячи з цього, можна виокремити декілька основних типів соціальної трансформації:

_ природна (як наслідок поступового визрівання соціально-економічних умов трансформації): йдеться про такий різновид суспільної трансформації, як модернізація. Прикладом природної трансформації є країни Заходу, де визрівання економічних змін і демократичних засад суспільного життя здійснювалося століттями;

_ відновлена природна (як повернення до природної трансформації після певних соціальних ексцесів, пов'язаних з тимчасовими відхиленнями від природної трансформації внаслідок встановлення недемократичних політичних режимів, зовнішнього тиску тощо). Прикладом відновленої природної трансформації є повоєнна Німеччина і постсоціалістичні країни Центральної та Східної Європи ;

_ волюнтарна (як проект глибинних соціальних змін, які спрямовані на подолання традиційних засад суспільного життя і насадження принципово нових соціально-економічних умов розвитку суспільства). Саме таким шляхом йшли до «іншого модерну» (за визначенням Е. Гідденса) комуністичні режими. Більш вдалими виявилися волюнтарні модернізаційні проекти країн Південно-Східної Азії (Сінгапур, Південна Корея, Малайзія та ін.);

_ вимушена (як наслідок несподіваних соціально-політичних змін, що призводять до необхідності раптової і стихійної трансформації засад суспільного життя). Така трансформація здійснювалася на пострадянському просторі, де новостворені незалежні держави (за виключенням країн Балтії) не були готові до глибинних економічних і соціальних перетворень.

Наслідком вимушеної пострадянської трансформації в перші два десятиліття незалежності України була наявність суцільної «драми невизначеності», кульмінацією якої стала відмова Януковича від угод з Євросоюзом і спроба силою припинити акції протесту. З цього моменту суспільство почало змінюватися, і перш за все воно визначилося зі стратегічним напрямком розвитку: а саме від амбівалентності минулого (одночасної підтримки взаємовиключних геополітичних напрямків руху) воно зрушилося до вибору більшістю населення європейського шляху.

Сьогодні ж ми маємо вже не драму, а «трагедію визначеності» і нові соціальні виклики, які важко було уявити ще декілька років тому: суспільство має бути принципово реформовано в умовах постійної загрози зовнішньої агресії, війни на Сході України і економічної кризи.

Але саме суспільна визначеність - це перший (з багатьох необхідних) крок до виходу України з глухого кута «пострадянського стану» [5]. Наступними кроками мають стати зміни системи влади на всіх рівнях, подолання тотальної корупції, реформування економіки, соціальної інфраструктури, освіти, науки, культури.

Чи існують підстави говорити про унікальність пострадянської інституціоналізації? Адже аналогічні соціальні трансформації пережили також європейські країни так званого «соціалістичного табору». Втім, на відміну від країн вимушеної пострадянської трансформації, країни колишнього «соціалістичного табору» переходили до нових економічних реалій, вже маючи «залишковий» досвід «перерваної модернізації», закладений у період між двома світовими війнами. Цей досвід підкріплювався певними історичними традиціями загальноєвропейського розвитку з часів Відродження. Цього виявилося достатньо для того, щоб ці держави трансформувалися в одному напрямку з країнами ЄС. І хоча економічні стратегії були різними, загальний результат для постсоціалістичних країн виявився в цілому позитивним [6]. Тобто шляхи, якими йшли країни Центральної та Східної Європи, відрізнялися принципово. Як свідчать дослідження, один тип економічної трансформації - неоліберальний капіталізм - був властивий країнам Балтії. Його характерними особливостями є дуже низькі темпи зростання промислового виробництва, низький рівень виробництва складних виробів, сувора фіскальна політика та низький рівень соціального захисту. Протилежний шлях обрала Словенія, де був встановлений інший тип капіталізму - некорпоративний, який відзначається насамперед високим рівнем соціального захисту, відносно високою часткою складного експорту та уникненням радикальних ринкових механізмів регулювання економічних відносин. Країни Вишеградської групи (Польща, Угорщина, Чехія і Словаччина) знаходяться між цими крайнощами, орієнтуючись на помірковану неоліберальну модель у поєднанні з елементами соціальної інклюзії [7].

Для кожного з означених вище типів трансформації потрібні певні передумови успіху. Успішною будь-яку трансформацію можна вважати за різними критеріями, серед яких насамперед розглядаються макроекономічні показники та рівень життя населення. Але успіх економічної трансформації, якщо він не підкріплений певними позаекономічними чинниками соціальних змін, залишається тимчасовим і не призводить до ефективної економічної системи, яка може протистояти викликам часу. Саме таким був період покращення економічних показників України на початку XXI століття. Внаслідок вимушеної трансформації, яка випала на долю нашої країни, цей економічний успіх був тимчасовим і кон'юнктурно зумовленим, а наступні економічні негаразди - закономірними і постійно відтворюваними.

Одним з таких чинників є стан суспільної свідомості. З точки зору подальшого успішного просування України на шляху демократичного транзиту, суспільна свідомість має трансформуватися у наступних напрямках:

_ формування національно-громадянської ідентичності (на відміну від етнічної та регіональної) як домінантної;

_ створення атмосфери соціальної довіри, відновлення масової довіри до держави, Український соціологічний журнал. 2016. № 1-2 Українське суспільство: шляхи трансформації 29 політичних інститутів та бізнесу;

_ відмова політичного класу від пострадянського свавілля та конструювання феномену «елітарної аскези»;

_ подолання масової соціальної відчуженості та соціального цинізму;

_ зміна системи цінностей. У контексті багаторічної нереалізованості цих вимог до трансформації масової та елітарної свідомості натомість сформувалось «суспільство стихійної пострадянської трансформації і відкладеного декларованого транзиту», для якого є характерними:

_ подвійна інституціональна система;

_ масова аномічна деморалізація і масова соціальна ексклюзія;

_ цінності «спотвореного модерну»;

_ неостанові утворення як основа соціальної структури;

_ відсутність інституціональної довіри;

_ негативні ідентичності. За пострадянських умов в Україні з'явився феномен тотальної корумпованості, що звів нанівець процес легітимації нових соціальних інститутів. Віддзеркаленням цього феномену в масовій свідомості було стійке уявлення про те, що серед інших соціальних груп провідна роль у розбудові нової держави належить мафії. Цей, а також інші чинники трансформації суспільної свідомості та інституціональної структури обумовили кризову соціальну ситуацію, яка призвела до подій останніх трьох років. Справа в тому, що в певний момент в Україні остаточно сформувалася система правління, яка відтворювала досвід не тільки «радянського», але також і феодального суспільного устрою у таких своїх рисах:

_ президентська вертикаль влади була своєрідною копією компартійної, причому влада на місцях все частіше асоціювалася з феодальною;

_ «радянський блат» перетворився на комплексну пострадянську корупцію;

_ тіньовий сектор економіки домінував в економічному житті суспільства;

_ владні привілеї розширилися навіть у порівнянні з привілеями радянської номенклатури;

_ соціальна сфера, культура, наука фінансуються за тим же «залишковим принципом», що і в радянському минулому;

_ суд і прокуратура залишалися залежними і не тільки від влади, але й від економічних важелів впливу;

_ у громадській думці переважали розчарування, недовіра до інститутів демократії та ринкової економіки та почуття соціальної безпорадності;

_ в інституціональному вимірі спостерігалася подвійна інституціональна система перехідного періоду.

Cоціальний феномен подвійності інституціональної системи існує, звісно, в усіх транзитивних суспільствах. Однак ступінь вираженості інституціональної амбівалентності варіює в дуже широких межах. В одних випадках тривалий час спостерігається чітка картина подвійності в основних сферах суспільного життя (саме така картина характерна для України в роки незалежності), в інших - і амбівалентність менш виражена, і терміни співіснування старих і нових інститутів не настільки тривалі (наприклад, післявоєнні Німеччина та Італія, постсоціалістичні держави Центральної та Східної Європи). Своєрідний вихід з інституціональної подвійності часів правління Б. Єльцина знайшла Росія, вилучивши з інституціональної периферії резерв, пов'язаний з її імперським минулим та євразійською ідеологією. Консолідація суспільства і формування нового соціального порядку в Росії здійснюється на засадах автократії, сакралізації влади, великодержавної ідеології, орієнтованої на євразійство, і підозрілості по відношенню до Заходу як потенційної загрози для відродження «Великої Росії». Після «Євромайдану» Україна намагається обрати інший вихід з пастки інституціональної подвійності, що багато в чому зумовило російську агресивну реакцію.

Якщо в України досі є перспектива успішної трансформації, то вона насамперед пов'язана з подоланням інституціональної подвійності на шляху до відтворення основних засад європейської інституціональної системи. Здавалося б, соціально-політичні процеси останнього часу дають підстави для таких інституціональних змін, бо переважна більшість населення віддає перевагу європейському вектору розвитку держави, а до влади прийшли політичні сили і лідери, які орієнтовані на прискорену євроінтеграцію. Але все ще залишаються суттєві перепони на цьому шляху. І це не тільки зовнішній тиск, але й внутрішні проблеми, які мають бути вирішені відповідно до елітаристського, соціальнокласового та ресурсного аспектів розвитку соціального потенціалу суспільства в умовах вимушеної трансформації, а саме:

_ Створення принципово нових соціальних ліфтів, які б висували на відповідальні державні посади ефективних менеджерів і нових політиків.

_ Сприяння розвитку середнього класу як соціальної бази ефективної трансформації, що потребує максимального спрощення регулятивних засад діяльності малого та середнього бізнесу. Євген Головаха Український соціологічний журнал. 2016. № 1-2 30 [5].

_ Відновлення масової довіри до держави, політичних інститутів та бізнесу. Для цього потрібно здійснити цілий комплекс взаємопов'язаних кроків:

_ визначити нові пріоритети у державній політиці: наука й освіта, пільги бізнесу, який спирається на новітні технології та інноваційні проекти;

_ забезпечити ефективний громадський контроль (зовнішнє обмеження владної сваволі, вибіркового правосуддя та елітарної ненажерливості);

_ актуалізувати елітарне самообмеження, самозречення представників нового політичного класу і бізнес-еліти, що продемонструє їхню готовність жити в егалітарному суспільстві з єдиними для всіх демократичними правилами;

_ створити життєздатні ідеологічні партії, які могли б висловлювати інтереси певних соціальних груп (на відміну від сучасних «кланово-лідерських» партій).

Конкретні шляхи і механізми вирішення цих проблем мають бути у центрі уваги держави, громадянського суспільства і експертів, серед яких одне з провідних місць належить соціологам. Чому саме соціологам і що можуть у цьому сенсі соціологи?

Ми повинні здійснювати те, для чого цілком підходить термін А. Турена і М. Вев'йорки, - «соціологічну інтервенцію». І мова йде не просто про специфічний метод впливу на соціальну ситуацію в процесі її пізнання. Мова навіть не йде про публічну соціологію в дусі М. Буравого і участі в змаганні дискурсів, про що писав М. Фуко.

В даному випадку ми говоримо про інтервенцію соціологічного знання у сферу жахливого соціологічного невігластва, тобто у сферу функціонування українського істеблішменту. А для цього потрібно постійно і відкрито доводити свою наукову компетентність і прогностичний потенціал як соціальних експертів. Для початку ми маємо послідовно впроваджувати в масову та елітарну свідомість уявлення, що ми не астрологи, не полстери, не політичні коментатори. Наші висновки мають ґрунтуватися на знаннях про суспільство, якими, крім нас, ніхто не володіє.



2. Здійснення політики соціальної безпеки аналізу сучасного стану

2.1 Нормативно правове забезпечення реалізації політики соціальної безпеки в Україні

Одним з прерогативних напрямів конституційна модернізація сучасної України є її соціально-економічний розвиток та подальше становлення як соціальної держави. Концепція соціальної держави знайшла своє відображення у конституційних положеннях та чинному законодавстві України. Так, Конституція України закріплює, що Україна є соціальна держава (ст. 1 Конституції України). Це передбачає забезпечення соціальної безпеки громадян, створення необхідних і достатніх умов для реалізації соціальних прав людини і громадянина. Неоднозначність сучасних доктринальних підходів щодо принципів та змісту політики демократичної, соціальної держави, а також сучасні політико-правові події [8] актуалізують необхідність доктринального аналізу та конституційно-правової характеристики України як соціальної держави з метою втілення концептуальних положень в конституційно-правові реалії.

Соціогуманітарний зміст і значення спрямованості діяльності соціальної держави, визнання нею суб'єктивних публічних прав людини і громадянина обумовлюють відповідальність держави перед людиною за свою діяльність (ст. 3 Конституції України). Обґрунтовано підкреслюється в юридичній літературі, що «держава, як і її органи, не може ігнорувати соціальні права не тільки тому, що це принижує авторитет держави, що зветься соціальною, а й тому, що бездіяльність держави у забезпеченні соціальних прав є протиконституційною» [9]. Конституційно закріплюється система соціальних прав та свобод людини (ст. ст. 46 - 49 Конституції України), а соціальний захист населення є одним із важливих напрямів діяльності України як соціальної держави.

Для забезпечення соціального захисту населення держава має визначати та здійснювати соціальну політику. Основними принципами такої політики є раціональність, соціальна справедливість, рівність, соціальна безпека та реальність.

Звідси зміст та обсяг державних гарантій у сфері соціального захисту населення має визначатися на підставі цих принципів. Крім того, соціальний захист відбувається стосовно тільки тих осіб, які потребують такого захисту, тобто соціальний захист це надання правової, фінансової, матеріальної допомоги окремимгромадянам (найбільш вразливим верствам населення), створення соціальних гарантій для економічно активної частини населення та комплекс законодавчо закріплених гарантій, що протидіють факторам, які дестабілізують (інфляції, спаду виробництва, економічній кризі, безробіттю тощо).

Соціальна держава не означає всезагальне забезпечення та обслуговування громадянина, але передбачається врахування відповідних індивідуальних чинників, тобто соціальні послуги отримують тільки ті, які цього потребують.

Рівень соціальної захищеності людини залежить не тільки від діяльності держави відповідно до її соціальної політики. Існує точка зору щодо широкого розуміння соціальної держави як «не лише зобов'язання державних інститутів щодо соціальних проблем, а й соціальних зобов'язань членів суспільства» [10]. У цьому контексті важливого значення набуває дійова роль безпосередньо громадянського суспільства та його членів і асоційованих структур. Це пов'язано з тим, що діяльність держави у цій сфері спрямована на: матеріальне забезпечення (соціальний захист) тих, хто цього потребує, що підтверджується правовою позицією Конституційного Суду України, згідно з якою «соціальний захист пов'язується з неможливістю мати заробіток (трудовий дохід), його втратою чи недостатнім рівнем життєвого забезпечення громадянина і непрацездатних членів його сім'ї» [11]; встановлення (наскільки це можливо в сучасних умовах розвитку суспільства) соціальної рівності. Така позиція держави доцільна та гуманна, а також відповідає принципу справедливості.

Крім того, зміст та обсяг державних гарантій права на соціальний захист залежить від фінансово-економічних можливостей держави, тобто надання матеріальної допомоги соціально слабким має відбуватися на основі матеріально-фінансових можливостей держави.

Зміст та обсяг державних гарантій права на соціальний захист має відповідати принципу реальності, тобто нормативно-правовими актами мають бути визначені тільки ті види та розміри соціальних виплат та інших соціальних пільг, які держава в змозі надати громадянам, виходячи зі своїх ресурсів та на основі принципу балансу інтересів людини, суспільства та держави. Передбачення та закріплення у нормативно-правових актах, зокрема законах держави, державних гарантій, що не виконуються державою, зокрема, через брак державних ресурсів, мають декларативний характер та є порушенням принципів демократичної, правової, соціальної держави. На сучасному етапі «модернізації України» актуалізується необхідність удосконалення законодавства, зокрема удосконалення якості законів на предмет їх «реалізуємості».

Прийняття законів, положення яких не виконуються, та їх поступове збільшення може призвести до своєрідної «правової інфляції» - знецінення нормативних правових актів унаслідок їх невиконання, що є неприпустимим у демократичній, правовій, соціальній державі.

Принцип відповідності соціального забезпечення ресурсамдержави має значення міжнародного стандарту у сфері соціального захисту людини. Так, стаття 22 Загальної декларації прав людини (прийнята і проголошена резолюцією 217 А (ІІІ) Генеральної Асамблеї ООН від 10 грудня 1948 р.) закріплює: «Кожна людини як член суспільства має право на соціальне забезпечення і на здійснення необхідних для підтримання її гідності і для вільного розвитку її особи прав у економічній, соціальній і культурній галузях за допомогою національних зусиль і міжнародного співробітництва та відповідно до структури і ресурсів кожної держави».

Відповідно до частини 1 статті 2 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права «кожна держава, яка бере участь у цьому Пакті, зобов'язується в індивідуальному порядку і в порядку міжнародної допомоги та співробітництва, зокрема в економічній і технічній галузях, вжити в максимальних межах наявних ресурсів заходів для того, щоб забезпечити поступово повне здійснення визначених у цьому Пакті прав усіма належними способами, включаючи, зокрема, вжиття законодавчих заходів». Стаття 12 Європейської соціальної хартії щодо права на соціальне забезпечення встановлює, що «з метою забезпечення ефективного здійснення права на соціальне забезпечення Сторони зобов'язуються: підтримувати систему соціального забезпечення на задовільному рівні, принаймні на такому, який дорівнює рівню, необхідному для ратифікації Європейського кодексу соціального забезпечення; 3. Докладати зусиль для поступового піднесення системи соціального забезпечення на більш високий рівень» (слід звернути увагу на те, що відповідно до Закону України від 14 вересня 2006 р. «Про ратифікацію Європейської соціальної хартії (переглянутої)», Європейську соціальну хартію (переглянуту), вчинену 3 травня 1996 року та підписану від імені України 7 травня 1999 року ратифіковано, з заявами, що Україна бере на себе зобов'язання вважати частину І Хартії декларацією цілей, до здійснення яких вона прагнутиме, втім Україна не бере на себе зобов'язання вважати обов'язковими для України положення статті 12).

...