Політика соціальної безпеки в умовах трансформації українського суспільства

Таким чином, виходячи з наведеного, можна зробити висновок, що відповідно доміжнародних стандартів рівень соціального забезпечення визначається, виходячи з реальних можливостей кожної держави, придотриманні тенденції до поступового піднесення системи соціального забезпечення на більш високий рівень. Внаслідок зростання економічних можливостей суспільства зростає і обсяг матеріальної допомоги тим його членам, які не можуть активно брати участь у створенні матеріальних та інших благ.

Аналізпрактики Конституційного СудуУкраїнидаєможливість зробити висновок, що орган конституційної юстиції додержується правової позиції, згідно з якою види та розмір соціальних послуг та виплатмає бутирозмірнимз фінансовимиможливостями держави. Так, у Рішенні від 19 червня 2001 року № 9-рп/2001 (справа щодо стажу наукової роботи) Конституційний Суд України звертає увагу на те, що, «право на пенсію, її розмір, суми названих виплат можна пов'язати з економічною доцільністю, соціально-економічними обставинами, фінансовими можливостями держави у той чи інший період її розвитку» [12]. Крімтого, у Рішенні від 8 жовтня 2008 року № 20-рп/2008 (справа про страхові виплати) Конституційний Суд України вказав, що «види і розміри соціальних послуг та виплат потерпілим, які здійснюються і відшкодовуються Фондом (Фондом соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України - А. К.), встановлюються державою з урахуванням її фінансових можливостей» [13].

В Рішенні Конституційного Суду України від 25 січня 2012 р. констатується, що «однією з ознак України як соціальної держави є забезпечення загальносуспільних потреб у сфері соціального захисту за рахунок коштів Державного бюджету України виходячи з фінансових можливостей держави, яка зобов'язана справедливо і неупереджено розподіляти суспільне багатство між громадянами і територіальними громадами та прагнути до збалансованості бюджету України» [14].

Звідси можна зробити висновок, що зміст та обсяг пільг, компенсацій та інших соціальних виплат встановлюється державою відповідно до її економічних, фінансових можливостей, а також з урахуванням існуючих соціально-економічних обставин. У Рішенні від 26 грудня 2011 року № 20-рп/2011 Конституційний Суд України також зазначив, що розміри соціальних виплат залежать від соціально-економічних можливостей держави [15].

При цьому слід враховувати, що відповідно до ст. 22 Конституції України конституційні права і свободи не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу прав і свобод. Це безпосередньо стосується і конституційного права громадян на соціальний захист та його гарантії, що передбачено ст. 46 Конституції України. Конституційний Суд у своєму Рішенні від 11 жовтня 2005 року № 8-рп у справі про рівень пенсії і щомісячного довічного грошового утримання [16] роз'яснив, що пільги, компенсації, гарантії є видом соціальної допомоги і необхідною складовою конституційного права на достатній життєвий рівень, тому звуження змісту та обсягу цього права шляхом прийняття нових законів або внесення змін до чинних законів за статтею 22 Конституції не допускається. На неприпустимість звуження або припинення витрат з бюджетів усіх рівнів на пенсії, соціальні послуги і допомогу, які є основним доходом малозабезпечених громадян, Конституційний Суд України вказав у Рішенні від 20 березня 2002 р. № 5-рп/2002 (справа щодо пільг, компенсацій і гарантій) [17]. Неконституційність практики звуження і ревізії соціальних пільг, компенсацій і гарантій Суд відмічає у Рішенні від 1 грудня 2004 року № 20-рп/2004 (справа про зупинення дії або обмеження пільг, компенсацій і гарантій) [18]. Таким, чином не допускається звуження соціальних прав громадян. Зокрема, рівень соціальних пільг та інших виплат має відповідати встановленим стандартам.

Так, Закон України від 5 жовтня 2000 р. «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» [19] визначає правові засади формування та застосування державних соціальних стандартів і нормативів, спрямованих на реалізацію закріплених Конституцією України та законами України основних соціальних гарантій. Згідно зі ст. 1 цього Закону державні соціальні гарантії - це встановлені законами мінімальні розміри оплати праці, доходів громадян, пенсійного забезпечення, соціальної допомоги, розміри інших видів соціальних виплат, встановлені законами, які забезпечують рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму». Звідси, розмір мінімальної заробітної плати, мінімальний розмір доходів громадян, мінімальний розмір пенсійного забезпечення, мінімальний розмір соціальної допомоги, прожиткового мінімуму мають визначатися безпосередньо в законі. Виходячи з положень цієї статті, представляється можливим зробити висновок, що вимога ст. 17 цього Закону щодо встановлення законами «розмірів державної соціальної допомоги та інших соціальних виплат», що відносяться до числа основних державних соціальних гарантій, стосується саме встановлення їх мінімального розміру, тобто «не нижче від прожиткового мінімуму».

Відповідно до пунктів 2, 3 ст. 116 Конституції України Кабінет Міністрів України повноважний вживати заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина, забезпечувати проведення політики, зокрема, у сфері соціального захисту.

У доктринальних джерелах категорія «забезпечення» означає сукупність нормативно-правових, організаційних формдіяльності, у даному випадку органів виконавчої влади, та здійснення ними відповідних, передбачених законодавством заходів, спрямованих на виконання, тобто створення умов щодо можливості, дійсності та реальності конституційного права на соціальний захист, що передбачено ст. 46 Конституції України.

Виходячи з наведеного, з метою дотримання принципу балансу інтересів людини, суспільства та держави, оптимізації розміру державних соціальних гарантій з урахуванням доходів Державного бюджету України, конкретний розмір виплат, що фінансуються з Державного Бюджету, може встановлюватися Кабінетом Міністрів України у межах видатків, передбачених Законом України про Державний бюджет України на відповідний рік та відповідно до законодавчо встановлених державних соціальних стандартів та гарантій.

Метою та призначенням соціальної держави є підтримка рівноваги між свободою та рівністю, між правами та обов'язками, між рівністю та справедливістю. При цьому, як було зазначено, засади справедливості та рівності є важливими принципами політики у сфері соціального захисту населення.

Рівність - це не просто стан, за яким «ніхто не має більше іншого» (Дж. Локк), а таке підґрунтя демократичного соціуму та соціальної держави, в яких сприйнятий і функціонує принцип справедливості. Сучасна правова наука поняття «справедливість» розглядає як багатогранне явище. У контексті надання характеристики соціальної держави важливим є підхід тих учених, які досліджують економіко-правові умови розвитку вільного суспільства та свободи окремого індивіда. Вони зазначають, що «під справедливістю у вільному суспільстві мається на увазі рівноправність (справедливість згідно з законом), вирівнювання умов життя та праці (соціальна справедливість), рівні можливості (стартова справедливість) і визначене ринкомотримання прибутку (справедливість розподілу) « [20]. Таке визначення справедливості є слушним та дає змогу всебічно розкрити зміст поняття «соціальна держава».

Неодноразово звертався до категорії справедливості Конституційний Суд України. Так, правову позицію щодо справедливості докладно та багатогранно виклав Конституційний Суд України у рішенні від 2 листопада 2004 р. № 15-рп/2004 (справа про призначення судом більш м'якого покарання). Зокрема, «ідеї соціальної справедливості», «ідеологія справедливості» розглядаються, відповідно, як прояв принципу верховенства права та «якість», що об'єднує «елементи права». При цьому резюмується, що справедливість - одна з основних засад права - є вирішальною у визначенні права як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права. Водночас справедливість сприймається як «властивість права». Крім того, справедливість співвідноситься з принципом правової рівності.

У рішенні від 24 березня 2005 р. № 2-рп/2005 (справапроподаткову заставу) справедливість пов'язується з розмірністю - «елементомпринципу справедливості» та зазначається, що елементи права, зокрема розмірність, рівність, мораль, об'єднуються якістю, що відповідає ідеології справедливості, ідеї права, яка значною мірою дістала відображення у Конституції України (п. 4.3 мотивувальної частинирішення Конституційного Суду України). Співвідношення між справедливістю та «розмірністю (пропорційністю) «встановлюється у Рішенні від 20 червня 2007 р. у справі щодо кредиторів підприємств комунальної форми власності.

Отже, аналіз наведених рішень органу конституційної юстиції дає змогу зробити висновок, що у контексті соціальної держави, здійснення політики у сфері соціального захисту населення має здійснюватися на принципі справедливості, який детермінується зпринципами рівності (домірності) йрозмірності (пропорційності), балансу інтересів людини та інтересів суспільства. Так, на необхідності дотримання балансу цих інтересів наголошує у своїх рішеннях Європейський суд з прав людини (наприклад, Рішення у справі «Грецькі нафтопереробні підприємства «Струп» і Стратіс Андреадіс від 09.12.94 р. Series A. № 301 B, paras. 72 and 74, p. 97) [21], підкреслюючи обов'язковість «справедливої рівноваги між вимогами захисту інтересів суспільства та вимогами захисту основних прав людини (див. рішення у справі «Спорронг і Лоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 р. Серія А, т. 52, с. 26, п. 69) [22].

Відповідно до Конституції України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (ст. 3 Конституції України). При цьому конституційне закріплення положення про те, що людина є «найвищою цінністю» набуває значення: основної конституційно правової ідеї; принципу взаємовідносин між людиною, суспільством та державою; принципу, що визначає зміст і спрямованість діяльності суспільства та держави в інтересах людини з метою створення необхідних економічних, політичних, соціальних та інших умов щодо забезпечення її індивідуальної свободи; принципу «непорушності прав і свобод людини», конституційне закріплення якого у ст. ст. 3, 21 Конституції України Конституційний Суд України назвав «однією з найважливіших умов визначеності відносин між людиною і державою» (п. 4.2 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України у справі про податкову заставу від 24 березня 2005 р.). Втім у сучасній юридичній літературі набуває поширення концепція, згідно з якою гіпертрофовані уявлення про індивідуальні витоки у концепції прав людини та її взаємовідносини із суспільством, державою та іншими формами колективного буття, що були притаманні минулому, є недоцільною та такою, що не відповідає сучасності, та визнається необхідність органічного поєднання у змісті прав людини як особистих, так і колективних основ. Цей підхід ґрунтується на «законі рівноваги індивідуального та колективного», який є умовою еволюційного (а не революційного) розвитку суспільства та має універсальний характер. Такий науковий напрям можна охарактеризувати.

Як концепцію балансу інтересів людини, суспільства та держави, при якому враховуються інтереси людини та загальносуспільні потреби. Саме на принципі балансу інтересів людини, суспільства та держави є необхіднимздійснювати політику у сфері соціального захисту населення, враховуючи суспільні потреби та необхідність забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя.

Таким чином, враховуючи наведене, можна дійти висновку, що соціальна держава - це держава, політика якої має пріоритетну соціальну спрямованість, що виражається у відповідному обслуговуванні державою громадянського суспільства, створенні необхідних та достатніх умов для реалізації економічних, соціальних та культурних прав людини, гарантуванні соціального захисту та соціальної безпеки людини, виходячи з соціально-економічних можливостей держави, на основі принципів справедливості, пропорційності та гармонічного поєднання (балансу) інтересів суспільства і людини.

2.2 Сучасний стан політики соціальної безпеки в Україні

Соціальна безпека українського суспільства в сучасних умовах є найважливішою складовою безпеки держави. Якщо не вжити відповідних запобіжних заходів безпеки, наявні зовнішні й внутрішні загрози політичного, економічного, соціального, воєнного, екологічного, техногенного, інформаційного та іншого характеру здатні дестабілізувати стан захищеності життєво важливих інтересів особи, суспільства і держави у всіх сферах їх діяльності.

Безпеку держави можна окреслити за допомогою таких параметрів: дотримання конституційних суспільних відносин; зміцнення державної влади; економічна могутність; законність; територіальна цілісність і непорушність кордонів. Усе це зумовлює політичну стабільність як інтегральний параметр безпеки. Безпека громадянського суспільства (громадська безпека) може бути охарактеризована наступними параметрами:

_ соціальна справедливість; дотримання прав громадян і суспільства в цілому у відносинах з державою; законність та законопослушність; економічне благополуччя; демократичний плюралізм;

_ відкритість суспільства; національна визначеність громадянського суспільства.

Соціальна безпека стає універсальною системою взаємного захисту прав та інтересів особи, суспільства і держави. При цьому державна безпека виступає засобом, а громадська безпека - метою визначення та захисту життєво важливих інтересів громадян. Національна безпека може бути названа безпекою особистості, суспільства і держави, або безпекою країни.

Головною метою гарантування національної безпеки є створення й підтримка такого соціального, економічного, політичного, міжнародного і військово-стратегічного становища країни, яке б створювало сприятливі умови для розвитку особистості, суспільства і держави. У зв'язку з цим найважливішими завданнями забезпечення національної безпеки України нині є:

_ підйом економіки країни, проведення незалежного та соціально орієнтованого курсу;

_ зміцнення правопорядку та соціально-політичної стабільності суспільства, державності і місцевого самоврядування;

_ формування гармонійних міжнаціональних відносин; гарантування міжнародної безпеки України; зміцнення безпеки держави в оборонній та інформаційній сферах;

_забезпечення життєдіяльності населення в техногенно безпечному та екологічно чистому світі.

Слід визнати той факт, що в Україні створено правове підґрунтя соціальних пріоритетів - зокрема в частині гарантій у сферах медичного та пенсійного забезпечення, соціальних виплат і допомог, соціального страхування й охорони материнства, оплати праці тощо. Соціальні гарантії, в частині їх конституційного визначення, отримали досить значне розширення у вітчизняній законодавчій базі, а за деякими показниками навіть випередили європейський досвід [23]. Але зазначені позитивні зміни все ще не набули сталого, системного характеру, не забезпечили глибинних змін у соціальній структурі суспільства та у суспільній свідомості. Реальне фінансове забезпечення зобов'язань держави у соціальній сфері істотно відстає від рівня країн Центральної та Східної Європи, країн Прибалтики та Росії. Руйнація попередньої системи соціального забезпечення в ході реформування економіки, на жаль, не отримала адекватного заміщення. Сьогодні керівництво і політична еліта держави визнає, що впроваджувана донині модель ринкових перетворень в Україні вступила в глибокі протиріччя з конституційно визначеними пріоритетами суспільногорозвитку [24].

Об'єктивний діагноз соціального стану українського суспільства свідчить про те, що основними соціальними ризиками (загрозами) соціальній безпеці є: бідність (відносна та абсолютна); майнова диференціація суспільства; соціальна нерівність; відчуженість значної кількості громадян від суспільного життя, звуження їх доступу до освіти, медицини і культури; низький рівень охоплення бідного населення соціальною підтримкою.

Усього 56,8% бідних (згідно з критерієм прожиткового мінімуму) одержують який-небудь вид соціальної підтримки; спостерігається низька адресність при наданні соціальної підтримки.

Розподіл державних соціальних трансфертів є несправедливим: менше 23 % від їх загальної суми потрапляють до бідних, а майже 17 млрд грн щороку (близько 6 % доходів бюджету) надаються небідному населенню. Наявний механізм житлових субсидій, побудований на завищених нормативах споживання, не спонукає домогосподарства ощадливо використовувати комунальні послуги, що призводить до неефективного використання коштів бюджету тощо [25].

Перелічені загрози досягли масштабів, які можуть становити (а в деякій мірі становлять) реальну загрозу національній безпеці держави. Практично з усіх найважливіших соціальних показників світового цивілізаційного розвитку Україна продовжує перебувати на небезпечній межі. Довготривала невирішеність соціальних проблем у переважної частини українського суспільства сьогодні виступає одним із основних чинників виникнення та розвитку низки загроз у різних сегментах національної безпеки. Йдеться, зокрема, про дестабілізацію суспільно-політичних процесів, загострення конфліктів на національному і релігійному ґрунті, формування сепаратистських настроїв в окремих регіонах та групах населення, зневіру у дієздатності влади, вимивання з країни кваліфікованої робочої сили тощо [26].

Питання щодо стану соціальної безпеки, як однієї зі складових національної безпеки, є надзвичайно актуальним для України саме на нинішньому етапі. Соціальна складова в системі суспільно-політичних і економічних пріоритетів України набирає ваги одного з домінантних національних інтересів. Від ефективності соціальної політики залежить ставлення громадян до впроваджуваних реформ, до державних інституцій, політичних партій і окремих політиків, зрештою - до державності і незалежності України. Від якості та динаміки вирішення цих проблем значною мірою залежатиме також імідж нашої країни в очах європейської і світової демократичної спільноти.

Виходячи із вищезазначеного, можемо констатувати, що завдання пошуку нової парадигми та пріоритетів розвитку соціальної сфери сьогодні на часі. Йдеться, зокрема, про створення нормативно-правових та економічних умов і механізмів, які б оптимізували розподіл «сфер відповідальності» держави, суб'єктів господарювання всіх форм власності, найманих працівників та всього українського суспільства як суб'єкта формування і практичної реалізації соціальної політики. Тобто соціальна сфера повинна стати органічною й ефективною складовою суспільно-економічного комплексу держави. З цієї точки зору, серед умов, що сприятимуть удосконаленню як самої державної політики у соціальній сфері, так і підвищенню ефективності її практичного впровадження, дозволять значною мірою нейтралізувати загрози національній безпеці, що зумовлені соціальними факторами ризику, слід розглядати:

_ реформування політичної системи в Україні як запоруки узгодженості дій Президента,Уряду та Верховної Ради, їх солідарної відповідальності за соціально-економічну і політичну ситуацію в державі, що унеможливило б прийняття політично-кон'юнктурних чи вмотивованих вузькоклановими інтересами рішень, зокрема у соціальній сфері;

_ розробка та реалізація Стратегії соціальної безпеки України, яка була б органічно пов'язана із суспільно-політичними й, особливо, економічними перетвореннями в державі. Адже стан та розвиток гуманітарно-соціальної сфери перебуває у нерозривному причинно-наслідковому зв'язку зі станом та умовами розвитку реального сектора економіки, з впроваджуваною бюджетною, інвестиційною, кредитно-фінансовою, податковою політикою тощо.

Стратегія соціальної безпеки повинна базуватись на засадах забезпечення конституційно визначених соціальних гарантій та реалізації стратегічних пріоритетів соціально-економічного розвитку у нерозривній єдності з євроінтеграційними та глобальними орієнтирами України. Соціальні інтереси та загрози (ризики), а відтак і соціальні пріоритети повинні визначатись у єдиній «системі координат» соціально економічної політики та гарантування національної безпеки України в різних сферах.

Слід системно вдосконалювати нормативно-правову базу, регулюючи взаємовідносини у соціальній сфері, що, зокрема, передбачало б формування механізмів підтримання балансу між соціальними зобов'язаннями держави та реальними можливостями її бюджету. Важливо також реформувати організаційну структуру управління та створити механізми централізованого координування процесів впровадження державної соціальної політики;

_ істотно вдосконалити систему статистичної звітності щодо стану соціальної сфери в державі, аналізу та прогнозування соціальних процесів і адаптувати її до сучасних європейських стандартів.

Потребує вдосконалення науково-аналітичне та прогнозно-економічне обґрунтування соціальних законів і урядових рішень, для аналізування яких слід запровадити фахову соціальну експертизу.

Зрештою, важливо віднайти та впровадити у практику ринкові механізми розвитку соціальної сфери. З одного боку, потребує істотного посилення соціальна складова у регуляторній та управлінській діяльності держави, з іншого - система соціального забезпечення повинна стати більш незалежною, певною мірою самодостатньою, тобто органічно інтегруватись у національну економіку, побудовану на ринкових принципах.

Таким чином, проблема соціальної безпеки та вироблення оптимальної стратегії її забезпечення у нерозривній єдності з євроінтеграційними та глобальними орієнтирами вимагає глибоко виважених наукових і політичних підходів.

Саме тому до обговорення цих питань важливо залучити широке коло фахівців - науковців, практиків, представників усіх органів влади, організувати належний інформаційний супровід стану вирішення зазначених проблем, налагодити широкий суспільний діалог для забезпечення дієвого зворотного зв'язку в системі «громадськість - влада».

Потребує модернізації інститут соціальної інспекції та соціального аудиту, що надасть можливість більш ефективно реагувати на загрози соціальній безпеці та виробляти дієві механізми щодо їх попередження.

2.3 Закордонний досвід реалізації політики соціальної безпеки

Зміни, які відбулись наприкінці ХХ - на початку ХХІ ст.ст. під впливом процесів глобалізації спричинили необхідність реформування соціальної державності, що пов'язано з визначенням нових параметрів соціальних проблем (соціальної структури і соціально-трудових відносин), трансформацією соціальної політики, формуванням інформаційного та інноваційного простору тощо) [27]. Не менш важливого значення для оновлення теорії соціальної держави набув успішний розвиток інтеграційного процесу в Європі, який вплинув на державно правовий розвиток не лише держав-членів ЄС та країн-кандидатів, але й перетворився на фактор впливу на соціально-економічний розвиток країн в усьому світі [28].

Чим складнішим стає державно правове життя в Європі (соціальний простір об'єднаної Європи має мозаїчну побудову, ¹кожний елемент якої обумовлений не лише проявами глобалізації та собливостями європейського об'єднавчого процесу, але й національними чинниками), тим сильніше зростає напруженість між національними державами та наднаціональними європейськими інституціями, що вимагає відповіді на питання: якою має бути майбутня Європа, концепція якої формується, з одного боку, під впливом федералістських поглядів, а з іншого - невгамовним національним егоїзмом [29].

Оскільки сучасний етап розвитку соціальної державності в Європі відбувається під потужним впливом вимог глобалізації і регіональної інтеграції, здатність національних держав самостійно формувати і реалізовувати власну соціальну політику поступово зменшується. Попри цю зумовлену об'єктивними чинниками тенденцію національна держава прагне зберегти власну легітимність і функціональність, що спонукає її до пристосування національної стратегії соціально-економічного розвитку до глобальних вимірів [30].

Фінансова (2008 р.) та демографічна криза, що зумовлена внутрішніми та зовнішніми факторами, з одного боку, перешкоджають розширенню соціальних програм як окремих держав-членів, так і Європейського Союзу в цілому. Але з іншого, національні уряди вимушені усвідомлювати, що принаймні зростання частки мігрантів несе в собі не лише негативні, але й позитивні наслідки для економіки ЄС, а отже і для її соціальної політики. Отже, Європейський Союз потребує не згортання, а удосконалення та розвитку існуючих національних моделей соціальної держави [31], а також загальноєвропейської соціальної політики.

Разом з тим в процесі такого удосконалення слід дослухатися порад науковців, які вважають, що «розумна» держава загального добробуту має займатися не лише наданням пільг, але й інвестиціями у людський та соціальний капітал [32]. Такого ж погляду на сучасну цивілізовану державу додержуються й деякі вітчизняні дослідники, на думку яких, українська держава має стати модернізованим варіантом держави добробуту, на яку по кладена креативна роль у суспільному розвитку. Для такої моделі використовується назва «держава соціальних інвестицій». Остання «латає дірки», пом'якшує суспільну нерівність, а також відкриває нові можливості і заохочує ініціативу, творчість особистості [33].

Аналіз сучасного етапу розвитку інтеграційного процесу дозволяє виявити досить чітку закономірність: якщо формування єдиного економічного простору в об'єднаній Європі фактично успішно завершено, на що вказує створення єдиного внутрішнього ринку, формування і поступове розширення зони євро, формування митного, фіскального і банківського союзів, то прориву у питанні будівництва не те що єдиного, але й хоча б спільного соціального простору ЄС досягнути поки що не вдається, попри очевидні досягнення багатьох країн ЄС у соціальній сфері та високий соціальний рівень життя їх населення. Поширення інтеграційних ініціатив на соціальну сферу в Європі відбулося значно пізніше, аніж в інших сферах правового регулювання. Успіх інтеграції у економічній сфері закономірно призвів до усвідомлення як на наднаціональному (так, у Єдиному європейському акті (1986 р.) було поставлено завдання щодо «формування єдиного соціального простору в рамках Співтовариства», що означало прагнення створити єдину зону захисту соціальних прав в рамках ЄС; у Хартії основних соціальних прав трудящих Європейського співтовариства (1989 р.) зазначалося, що інститути ЄС усвідомлюють важливість «соціального виміру» інтеграції), так і національному (представники профспілок закликали національні уряди і посадовців ЄС звернути увагу на те, що запроваджений в ЄС механізм конкуренції підриває завоювання у сфері соціального захисту і може призвести до «поступового і непрямого процесу ерозії соціальної політики» [34]) рівнях необхідності вдосконалення механізму функціонування соціальної політики, що, в свою чергу, обумовлює розширення компетенції інститутів ЄС (передусім національних), створення нових структур (йдеться про Економічний і соціальний комітет, Європейський центр розвитку професійної підготовки (CODEFOR), Фонд поліпшення умов життя і праці, Форум з соціальної політики та ціла мережа комітетів і структурних фондів Союзу), здатних у взаємодії з національними урядами конструктивно відповісти на виклики часу.

Однак, усвідомлюючи необхідність проведення відповідних реформ, національні уряди не поспішають з їх проведенням. Відтак ЄС зіткнувся з низкою проблем, серед яких головними слід вважати наступні: - перша пов'язана з питанням розширення компетенції існуючих інститутів ЄС щодо формування й реалізації загальноєвропейської соціальної політики та створення нових національних інститутів.

В рамках цієї проблеми постає доволі гостре питання співвідношення усіх рівнів прийняття рішень (місцевого, національного і наднаціонального) з приводу регулювання усіх складових соціальної сфери. На сьогодні це питання вирішується з урахуванням вимог, передбачених принципом субсидіарності [35]; - друга проблема стосується конвергенції соціальних та економічних систем держав-членів (передбачає проведення політики соціально-економічного вирівнювання) та гармонізації трудового законодавства та законодавства в сфері соціального захисту населення. Показово, що в соціальній сфері ЄС не наділений повноваженнями щодо гармонізації соціального законодавства, а тому інститути Союзу зосереджують свою увагу переважно на розробці стратегій соціального розвитку ЄС, рамкових програм соціальних дій та загальних орієнтирів.

Ухилення від гармонізації умов життя і праці обумовлена відсутністю бачення шляхів подолання існуючого значного розриву між соціальними стандартами в більш розвинених і менш розвинених державах членах ЄС. Традиційно противниками гармонізації виступають більш розвинені країни, які побоюються як встановлення більш низьких стандартів на рівні ЄС, що негативно позначилося б на їх національних стандартах, так і визнання їх стандартів як загальноєвропейських, оскільки цей крок призвів би невідворотно до перекладання на держав-донорів фінансового тягаря щодо підтягування соціальних стандартів менш розвинутих держав-членів до загального рівня.

Загальний підхід ЄС до питання гармонізації соціального законодавства відображений у Білій книзі «Європейська соціальна політика: шлях для Союзу» (1994 р.), у якій зазначено, що «нинішній підхід має на меті не гармонізацію національних систем соціального захисту, а ефективну координацію цих систем в рамках Союзу» [36]; - третя - обумовлена складнощами з формуванням Європейської соціальної моделі (далі - ЄСМ). Світовий досвід переконливо доводить, що перенесення однієї національної соціальної моделі на терени іншої держави досить часто стикається з труднощами, оскільки досить часто властиві такій моделі переваги та недоліки перетворюються в результаті на свою протилежність. Проблема стає ще складнішою, коли постає завдання стосовно створення ЄСМ, що потребує конвергенції усталених соціальних моделей (соціал-демократичної, ліберальної, консервативно-корпоративної, загального добробуту, патерналістичної тощо), між якими існують принципові відмінності в питанні проведення соціальної політики.

Не в останню чергу труднощі з розбудовою соціальної Європи обумовлені вступом до Союзу постсоціалістичних країн Центральної та Східної Європи (далі - ЦСЄ). Л. Кук зазначає, що перетворення соціальної політики в країнах ЦСЄ проходило за різними траєкторіями. Оскільки реструктуризація соціальної сфери в них відбувалася внаслідок досягнення складного компромісу, з одного боку, між представниками різних соціальних і політичних сил всередині країни, а, з іншого, - між національними урядами та інституціями ЄС, то у підсумку система виробництва та розподілу соціальних благ виявилася доволі «мозаїчною», поєднуючи окремі елементи комуністичної спадщини з бісмаркською моделлю соціальної держави, що містить елементи ринкової економіки [37].

Враховуючи ці та ряд інших обставин окремими дослідниками взагалі ставиться під сумнів можливість створення європейської соціальної моделі [38]. Тому не дивно, що коли обговорюється ця ідея в практичній площині, то окремі автори пропонують розуміти під ЄСМ не повноцінну соціальну модель, а своєрідний кодекс поведінки, заснований на наступних спільних для усіх держав-членів ЄС цінностях а саме:

_ тісний зв'язок між рівнем економічного розвитку і соціального прогресу;

_ універсальний за своїм характером високий рівень соціального забезпечення;

_ розвинене трудове законодавство;

_ рівність шансів і боротьба з дискримінацією; виробнича демократія;

_ діалог соціальних партнерів у рамках договірних відносин; наявність розвинутої соціальної інфраструктури; ключова роль держави у вирішенні соціальних проблем, арбітра у відносинах між соціальними партнерами; боротьба за зайнятість і викорінення феномена соціального відторгнення та бідності;

_ гідна оплата праці, в тому числі введення мінімальної заробітної плати; соціальна справедливість і солідарність у суспільстві [39] або напрям розвику суспільства, заснованого на принципах соціальної солідарності та справедливості з урахуванням соціально-орієнтованої конкурентоспроможної економіки та захисту навколишнього середовища. Певні сподівання на прогрес у вирішенні питання щодо ЄСМ покладався на Лісабонський договір.

Однак аналіз його положень свідчить, що очікувані сподівання не виправдалися. Лісабонський договір деталізує цілі соціальної політики Союзу; надає обов'язкової сили Хартії ЄС про основні права, яка закріплює основні соціально-трудові права громадян ЄС; відносить соціальну політику до спільної компетенції ЄС та держав-членів; дозволяє інститутам ЄС встановлювати мінімальні соціально-трудові стандарти шляхом їх гармонізації, що не позбавляє національних урядів права розробляти і вводити додаткові, більш жорсткі вимоги для підвищення рівня соціальної захищеності населення.

Проведений аналіз дозволяє зробити висновок про те, що, враховуючи різницю в моделях соціальної державності держав-членів ЄС, істотну відмінність у соціальних стандартах процес зближення їх соціальної політики відбувається доволі повільно і на сьогодні не передбачає проведення гармонізації соціального законодавства, а зводиться здебільшого до координації дій національних урядів у соціальній сфері відповідно до спільних європейських підходів щодо політики соціального забезпечення.

3. Напрямки удосконалення здійснення політики соціальної безпеки

3.1 Залучення громадськості до процесу здійснення соціальної безпеки

Соціальна спрямованість державної політики забезпечує умови гідного життя, вільного розвитку та безпеки особистості. Для вирішення цих завдань в Україні актуальною є проблема взаємодії органів влади і громадських організацій у процесі здійснення політики соціальної безпеки, суттєво зростає роль громадян та їх об'єднань у визначенні пріоритетів та розробки стратегії її реалізації. Взаємодія влади і суспільства сприяє кращому розумінню громадськістю логіки державних рішень та сутності політики, що здійснюють органи влади. Участь громадських організацій у формуванні та реалізації політики органів влади є складовою процесу демократизації суспільства в умовах інтеграції України до світової спільноти. Історія показово свідчить, що забезпечення національної безпеки держави - це справа не тільки органів державної влади, а й усього суспільства і кожного громадянина. Наявність ефективної мережі громадських структур стає за сучасних умов однією з умов забезпечення національної безпеки, вагомою складовою якої є безпека соціальна. Відповідно до Закону України «Про основи національної безпеки України» від 19 червня 2003 р. громадяни України, об'єднання громадян є суб'єктами забезпечення національної безпеки; розвиток громадянського суспільства, його демократичних інститутів визнано пріоритетним напрямом реалізації національних інтересів України [40]. На суттєву роль, яку мають відігравати інститути громадянського суспільства в реалізації політики національної безпеки, зокрема шляхом залучення громадянського суспільства до процесу її продукування та практичної реалізації, наголошується у «Стратегії національної безпеки України», затвердженої Указом Президента України від 12 лютого 2007 р. [41].

На сучасному етапі суспільного розвитку створюються нові передумови для докорінної зміни місця та ролі цих організацій як суб'єктів суспільного життя загалом і соціальної політики зокрема. Виражаючи інтереси різних соціальних спільностей, класів, соціальних груп, верств суспільства, такі організації здатні зробити вагомий внесок у стабілізацію процесів розвитку соціального буття, сприяти зміцненню соціального добробуту населення. Особливість діяльності громадських організацій як суб'єктів соціальної політики полягає в тому, що кожна з них здатна оптимізувати процес реалізації своїх функцій за умови, що якнайповніше використовуватиме способи, форми впливу на соціальне буття, що характерні лише для цієї організації, відбивають її специфіку, неповторність, відмінність від інших. Кожна громадська організація задовольняє свої специфічні соціальні інтереси й потреби, які може реалізовувати людина, громадянин як її член лише в її межах. Зазначене об'єктивно розширює громадську основу, соціальне поле реалізації особистістю в певній організації власних різноманітних соціальних потреб. У зв'язку з цим важливо подолати традиції копіювання в діяльності окремих громадських організацій форм і методів діяльності державних органів чи політичних партій з регулювання соціальних процесів, що характерно для пострадянської дійсності. Необхідно шукати власні, характерні для тієї чи іншої самокерованої організації способи й форми самореалізації як суб'єкта соціальної політики. Урахування особливостей такої діяльності кожною з громадських організацій має важливе практичне значення в реалізації завдань соціальної політики.

За доби глобалізації, європейської політики «нового регіоналізму» поширення набуває процес послаблення державної влади через зростання ролі наднаціональних організацій в управлінні економікою інтеграційних об'єднань, що створює передумови для втрати державного суверенітету. Така тенденція підсилює необхідність активної діяльності інститутів громадянського суспільства в контексті забезпечення адекватності системи національної безпеки загрозам, національним інтересам та економічним можливостям держави.

Вважаємо, що для з'ясування місця та ролі того чи іншого різновиду громадських об'єднань України в забезпеченні національної безпеки держави, так само, як і за визначення механізмів та технологій їх впливу на політику у цій сфері необхідно виходити з того, що термін «національна безпека» вживається у вітчизняному законодавстві як «захищеність життєво важливих інтересів України людини і громадянина, суспільства і держави, за якої забезпечується сталий розвиток суспільства, своєчасне виявлення, запобігання і нейтралізація реальних та потенційних загроз національним інтересам» [42]. На загальному тлі відсутності прямих загроз зовнішньої агресії роль та місце громадських структур як організаційної основи недержавної системи забезпечення національної безпеки визначає їх реальний потенціал впливу на ситуацію у внутрішньополітичній, соціально-економічній, екологічній, гуманітарній (культурній, духовній) сферах. Тобто йдеться про спроможність громадських структур вирішувати конкретні завдання у сферах захисту життя, безпеки та власності пересічних громадян, спрямовувати енергію громадян на творчу діяльність і тим самим знижувати рівень соціального напруження у суспільстві на перехідному (кризовому) етапі його розвитку. На думку вітчизняного вченого Г.Почепцова, особливості формування системи національної безпеки країн перехідного періоду характеризує (з-поміж внутрішніх чинників) «політика диверсифікації усіх верств і усіх механізмів у пошуку своєї самодостатності, якої нова держава не може протиставити нічого об'єднуючого» [43]. Так, у контексті забезпечення на сучасному етапі соціальної безпеки постає завдання створити за участі громадських об'єднань недержавну інфраструктуру надання соціальних послуг різним категоріям населення, Маємо констатувати, що недержавна система забезпечення національної безпеки в країнах пострадянського простору перебуває поки на стадії формування. На перешкоді її становлення - низка чинників об'єктивного і суб'єктивного характеру:

_ аполітичність переважної більшості населення, вкрай низький рівень довіри громадян до владних структур, політичних партій, інших громадських об'єднань, а також рівень громадянської культури - культури демократії у суспільстві; відсутність кропіткої й конструктивної роботи політико-управлінської еліти щодо ефективного захисту інтересів та підвищення рівня життя пересічних громадян;

_ націленість на недопущення до реальної влади нових політичних сил зі свіжими ідеями та використання будь-яких засобів і технологій для подовження свого подальшого перебування при владі у майбутньому тощо. Проблеми відносин між владою та неурядовими організаціями у сфері забезпечення національної безпеки України загалом відображують системні вади існуючої моделі влади та сучасної парадигми соціально-владних відносин: замкненість та непрозорість партійно-парламентських механізмів організації влади та ухвалення політико-управлінських рішень, недостатня розвиненість власне інститутів громадянського суспільства. Одним з головних питань національної безпеки держави, яку суспільство наймає для забезпечення власної безпеки, слід вважати запровадження ефективного громадського (народного) контролю за діяльністю органів державної влади, налагодження конструктивної роботи громадських експертних рад при органах виконавчої влади, що діють у сфері забезпечення національної безпеки. Сьогодні недержавній системі забезпечення національної безпеки української держави бракує єдиного координуючого органу як методичного та організаційного центру. Деякі вітчизняні фахівці у цій сфері пропонують створити при РНБО України Центр недержавного забезпечення національної безпеки України або ж Незалежну громадську консультативну раду з представників українського і міжнародного експертних співтовариств (за участі зацікавлених громадських організацій, аналітичних центрів, представників української діаспори). Вважаємо, що при вирішенні цього питання у контексті запровадження постійно діючих механізмів співпраці органів державної влади та інститутів громадянського суспільства доцільно було б, по-перше, ґрунтовно проаналізувати зарубіжну практику впровадження механізмів безпосереднього впливу соціальних рухів та громадських організацій на політику держави у сфері забезпечення її національної безпеки, яку характеризує діяльність спеціальних структур та інститутів; по-друге, необхідно виходити з того, що сьогодні питаннями національної безпеки та оборони в Україні опікується низка недержавних аналітичних центрів, які мають свої періодичні друковані або ж електронні періодичні видання, здійснюють активну видавничу діяльність. Виходячи з потреби забезпечення повноцінної участі громадян та їх об'єднань у захисті національної безпеки, а також ефективного вирішення покладених на них завдань, В.Крутов вважає, що «роль, місце і сам механізм реалізації громадянами своїх повноважень недостатньо розкрито в законодавстві України» [44]. Отже, розглядаючи місце і роль громадських організацій в забезпеченні соціальної безпеки, зробимо акцент на тому, що конструктивне вирішення значного кола питань, пов'язаних з формуванням та ефективним функціонуванням недержавної системи забезпечення національної безпеки за активної участі громадськості та об'єднань громадян України, багато в чому залежить від внесення відповідних змін і доповнень до чинного виборчого законодавства (з метою кардинальної зміни існуючої виборчої системи) до чинних законодавчих актів «Про основи національної безпеки України», «Про об'єднання громадян», «Про політичні партії України», «Про органи самоорганізації населення». Ефективному забезпеченню національної безпеки мають слугувати розробка (за активної участі громадськості та об'єднань громадян) Концепції суспільної безпеки та Концепції взаємодії органів державної влади з інститутами громадянського суспільства, ухвалення низки нових законів: «Про недержавне забезпечення національної безпеки України», «Про соціальні послуги», «Про основні засади здійснення громадського контролю за діяльністю органів державної влади». Базуючись на принципах забезпечення національної єдності та захищеності важливих інтересів особистості, суспільства і держави від зовнішніх загроз, потребує відповідного унормування й діяльність філіалів, відділень, представництв та інших структурних осередків громадських (неурядових) організацій зарубіжних держав в Україні, а також неурядових організацій та незалежних аналітичних центрів, що реалізують програми (проекти), зокрема щодо реформування певних сфер суспільного життя в Україні за фінансової допомоги зарубіжних інституцій.

Особливість діяльності громадських організацій як суб'єктів інституцій соціальної безпеки полягає в тому, що кожна з них здатна оптимізувати процес реалізації своїх функцій за умови, що якнайповніше використовуватиме способи, форми впливу на соціальне буття, що характерні лише для цієї організації, відбивають її специфіку, неповторність, відмінність від інших. Кожна громадська організація задовольняє свої специфічні соціальні інтереси й потреби, які може реалізовувати людина, громадянин як її член лише в її межах. Зазначене об'єктивно розширює громадську основу, соціальне поле реалізації особистістю в певній організації власних різноманітних соціальних потреб. У цьому зв'язку важливо подолати традиції копіювання в діяльності окремих громадських організацій форм і методів діяльності державних органів чи політичних партій з регулювання соціальних процесів, що характерно для пострадянської дійсності. Необхідно шукати власні, характерні для тієї чи іншої самокерованої організації способи й форми самореалізації як суб'єкта соціальної політики. Урахування особливостей такої діяльності кожною з громадських організацій має важливе практичне значення в реалізації завдань соціальної політики при забезпеченні соціальної безпеки держави.

Досліджуючи політику соціальної безпеки як складну, відкриту, динамічну систему зіштовхуємося з проблемою взаємодії її головних підсистем. Однією з найважливіших соціальних підсистем, яка справляє значний вплив на всі аспекти суспільного буття, є політична підсистема. Як свідчить світова практика, від її ефективного функціонування залежать напрям, темпи та успішність розвитку соціуму. Важливим чинником цієї ефективності є наявність в суспільстві розгалуженої та сталої партійної системи. В розвинених країнах політичні партії виступають провідними суб'єктами політичних відносин та владних дій, слугують агрегуванню, артикуляції та реалізації суспільних інтересів через участь громадян в політичних процесах. Беручи участь у владі, партії фактично є «посередницькою ланкою» у взаємодії держави, громадянського суспільства та особистості. Тож, політичні партії - одна з найважливіших складових одночасно двох систем - політичної системи суспільства та соціальної інфраструктури соціуму. Політичні партії досліджуємо як інститути репрезентації та реалізації інтересів основних соціальних груп суспільства, що при ефективній взаємодії з державою та органами публічної влади підвищують та підтримують стабільність існування структури соціальної безпеки держави.

Термін «партія» (від лат. partio - ділю, розділяю) у перекладі з латини означає частину якоїсь великої спільноти.

Політична партія - це організована частина суспільства, члени якої об'єднуються з метою вибороти владу в державі та утримати її [45]. Основним призначенням партії є політична освіта мас та надання цілеспрямованого й організованого характеру діям цих мас для захисту власних інтересів. Як свідчить історична практика, політичні партії в усіх країнах створювалися як інструмент боротьби за владу та перенесення інтересів різних ідейно-політичних течій у реальну політику держави. Звідси випливає й головна мета їхньої діяльності - захист соціально-політичних інтересів певних груп населення. Саме заради реалізації цих інтересів і ведеться боротьба за завоювання й утримання.

В сучасній Україні ідеї політичного плюралізму багатопартійна політична система дістала своє закріплення на конституційному рівні, який виражається у визнанні права громадян на об'єднання в політичні партії і громадські організації, організації суспільного життя на принципах політичного, економічного і ідеологічного блага. Політичні партії в Україні намагаються сприяти формуванню і вираженню політичної свободи громадян, приймають участь у виборах. Крім Конституції статус політичних партій в Україні закріплено в Законі України «Про об'єднання громадян» [46], а також у виборчому законодавстві. Становлення політичних партій і громадських рухів в Україні відбувається за надзвичайно складних умов. Тривала економічна криза, крах попередніх суспільних ідеалів, які поділяла значна частина населення нашої держави, призводять до стрімкого зростання соціальної напруженості в суспільстві, дискредитують в очах певної категорії громадян політичні цінності. До того ж, через невідповідність об'єктивно-реальної діяльності партій зазначеному і декларованому в програмах, партії мають негативний імідж у масовій свідомості.

В сучасній політичній науці не існує усталеного та загальновизнаного підходу до окреслення функцій політичних партій, серед яких згідно з основними напрямами їх діяльності виділяють політичні, організаційні та ідеологічні функції. В контексті розгляду інституцій соціальної безпеки політичні партії цікавлять нас перш за все як регулятор соціальних процесів, які б забезпечували стабільність існування соціуму. Як соціальні можна зазначити наступні: представництво інтересів різних соціальних груп населення, сприяння їхньому задоволенню, розширення соціальної бази партії, соціальну інтеграцію та залагодження протиріч у суспільстві, політичну соціалізацію особистостей, реалізацію соціальних ініціатив, роботу з молоддю, здійснення взаємодії між владними інституціями та інститутами громадянського суспільства, забезпечення зв'язку населення із державними інституціями та посилення громадського контролю за їхньою діяльністю та діяльністю самих партій тощо.

На мою думку, мають рацію С.Здіорук та В.Бичек, говорячи що “головною метою діяльності партій у системі владних відносин, як і головною метою діяльності усіх інститутів громадянського суспільства є формування власної національної форми взаємодії держави та громадян, суспільного ладу, забезпечення приватного інтересу громадян” [47]. Суспільство для забезпечення власних інтересів повинно контролювати політичні партії. Перш за все, громадяни можуть впливати на політичну поведінку і прийняття урядових рішень на виборах. Процедура голосування є дієвим механізмом громадського вибору, який реально визначає ті політичні сили і персони, що мають обійняти найвпливовіші посади в державі. Тому діячі сучасного українського політикуму поступово доходять висновку, що їх політичне майбутнє залежить від того, наскільки вони виправдають сподівання виборців щодо реалізації їх інтересів. За цих умов саме програми політичних партій є по суті компендіумами інтересів тих соціальних груп, в яких партії вбачають свою електоральну базу. Але оскільки ці ж групи можуть бути об'єктом агітації та пропаганди з боку інших політичних партій, які конкурують між собою за лояльність населення, на практиці така ситуація веде до гомогенізації політичних програм різних партій та нечіткої їх ідеологічної окремішності одна від одної. Але імідж партій визначається, перш за все, їх реальними діями.