Особливості адаптації засад кримінального процесуального права України до вимог права ЄС

Європейська конвенція «Про захист прав людини і основоположних свобод», прийнята в Римі 4 листопада 1950 р. [50], розвиваючи положення Декларації та надаючи їм значення імперативних норм, закріпила право кожного на заборону бути підданим катуванню або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню (ст. 3); на свободу та особисту недоторканність (ст. 5); на справедливий публічний розгляд справи у суді у розумний строк, презумпцію невинуватості, вибір мови провадження та перекладача, на захист від обвинувачення (ст. 6) тощо. Аналогічні норми містяться й в Міжнародному Пакті про громадянські та політичні права, прийнятому 16 грудня 1966 р. Резолюцією 2200 (XXI) на 1496-му пленарному засіданні Генеральної Асамблеї ООН [72].

Зазначені події в міжнародному праві справили позитивний вплив і на розвиток наукових уявлень про засади кримінального провадження у вітчизняній процесуальній науці. Зокрема, у 1952 р. на сторінках журналу «Соціалістична законність» були опубліковані результати наукової дискусії, в якій основна увага приділялася питанням встановлення правової природи принципів та їх взаємодії у рамках єдиної системи [117, с. 79-82]. При цьому П.А. Лупинська та М.Л. Якуб відстоювали висловлену ними тезу про нормативний характер принципів, а Е.Ф. Куцова пропонувала взяти за основу положення, які містилися у Конституції СРСР.

Значна група науковців займалася розробкою практичних питань реалізації системи кримінально-процесуальних принципів. Зокрема, С.А. Альперт надав характеристику принципів публічності (офіційності) [4, c. 49-60] та об'єктивної істини [5, c. 42--51]. Ю.М. Грошевий дослідив питання реалізації на практиці положень принципу презумпції невинуватості [24, c. 84-88]. О.С. Кобліков розглянув важливу проблему забезпечення особі права на захист під час досудового слідства [43].

Вагомий внесок у розвиток вчення про систему принципів кримінального провадження був внесений Т.М. Добровольською з виходом її монографії [32]. Безсумнівною заслугою автора було широке використання системного підходу до визначення умов об'єднання принципів в єдину систему. Крім того, в роботі було зроблено важливий висновок про способи нормативного закріплення принципів, а також надано ґрунтовну характеристику кожного структурного елемента загальної системи

Новітні шляхи реформування судоустрою і судочинства в Україні були окреслені Концепцією судово-правової реформи в Україні, прийнятою Верховною Радою України 28 квітня 1992 р. [94]. Концепцією передбачалося реформування судових органів, органів розслідування, прокуратури. На першому етапі проведення судово-правової реформи (всього пропонувалося три етапи) стосовно реформування кримінально-процесуального законодавства передбачалося, зокрема, внести зміни і доповнення до КПК України про одноосібний судовий розгляд кримінальних справ, про судову перевірку законності затримання і тримання особи під вартою, про забезпечення підозрюваному і обвинуваченому права на захист, а також провести інтенсивну роботу з підготовки і прийняття нового КПК України.

Після прийняття у 1996 р. Конституції України до кримінально-процесуального законодавства продовжували вноситися зміни і доповнення, спрямовані на вдосконалення окремих його положень. Демократичні засади кримінального судочинства були значно посилені Законом України від 7 липня 2010 р. «Про судоустрій і статус суддів» [96]. Наступним важливим етапом у розвитку вітчизняної кримінально-процесуальної науки, особливо щодо її поглядів на систему засад кримінального провадження, на наш погляд, стало прийняття КПК України 2012 р. з урахуванням вимог Основного закону та міжнародних стандартів у галузі прав людини.

Традиційно склалося, що вітчизняне кримінально-процесуальне законодавство за радянського періоду розвитку нашої держави містило норми з основними положеннями, що мали значення для всього кримінального процесу. У КПК 1922 р. [124], КПК 1927 р. [125], КПК 1960 р. [53] такі норми містилися у розділі 1.

Прийняття нового КПК 2012 року стало одним із ключових етапів здійснення судово-правової реформи, реформи кримінальної юстиції України. Зміна моделі кримінального провадження в Україні стала частиною загальної правової реформи щодо гармонізації вітчизняного законодавства відповідно до міжнародних стандартів, що зумовило перегляд низки положень різних галузей права, у тому числі кримінально-процесуального.

Україна вже давно потребувала прийняття нового Кримінального процесуального кодексу. Необхідність його прийняття була зумовлена економічними, соціальними та політичними змінами в нашій державі. Чинний понад 50 років КПК 1960 року зазнавав численних змін і доповнень, але не всі вони сприяли поліпшенню кримінального судочинства. Більш ніж 20 років тривала робота над підготовкою нового КПК, різними робочими групами були підготовлені декілька проектів цього закону, який, з одного боку, мав би відповідати європейським стандартам, а з іншого - слугувати надійним засобом захисту прав, свобод і законних інтересів кожної особи.

У чинному КПК України засади кримінального провадження закріплено таким чином. Глава 2 КПК зветься «Засади кримінального провадження».

А у ч. 1 ст. 7 КПК зазначено, що зміст та форма кримінального провадження повинні відповідати загальним засадам кримінального провадження, до яких, зокрема, відносяться:

1) верховенство права;

2) законність;

3) рівність перед законом і судом;

4) повага до людської гідності;

5) забезпечення права на свободу та особисту недоторканність;

6) недоторканність житла чи іншого володіння особи;

7) таємниця спілкування;

8) невтручання у приватне життя;

9) недоторканність права власності;

10) презумпція невинуватості та забезпечення доведеності вини;

11) свобода від самовикриття та право не свідчити проти близьких родичів та членів сім'ї;

12) заборона двічі притягувати до кримінальної відповідальності за одне і те саме правопорушення;

13) забезпечення права на захист;

14) доступ до правосуддя та обов'язковість судових рішень;

15) змагальність сторін та свобода в поданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості;

16) безпосередність дослідження показань, речей і документів;

17) забезпечення права на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності;

18) публічність;

19) диспозитивність;

20) гласність і відкритість судового провадження та його повне фіксування технічними засобами;

21) розумність строків;

22) мова, якою здійснюється кримінальне провадження.

До прийняття нового КПК України (у його проекті) була передбачена ч. 2 ст. 7, у якій йшлося, що засади кримінального провадження, передбачені цією главою, не є вичерпними. Вважаємо вірним, що КПК 2012 р. було прийнято без цієї частини, оскільки, хоч і ясно, що, можливо, є й додаткові засади, окремо не згадані в цій статті, яких так само належить дотримуватися (наприклад, «ефективність» і «неупередженість»), у положенні, що дає перелік основних засад, що визначають зміст кримінального процесу, недоцільно стверджувати, що він не є вичерпним.

З'ясування сутності засади кримінального провадження пов'язане зі встановленням її ознак. У вітчизняній кримінально-процесуальній літературі достатньо повно такі ознаки розкриті М.М. Михеєнком, В.Т. Нором та В.П. Шибіко. На їхню думку, принципами є найбільш загальні, вихідні положення, ідеї:

1) які мають фундаментальне значення для кримінального процесу, визначають його спрямованість, побудову загалом, форму і зміст стадій та інститутів;

2) які виражають панівні у цій державі ідеї, що стосуються завдань, способу формування і здійснення правосуддя в кримінальних справах;

3) які закріплені в нормах права;

4) які діють в усіх чи декількох стадіях кримінального процесу і обов'язково в його центральній стадії - стадії судового розгляду;

5) порушення яких означає незаконність рішення по справі і обов'язкову його відміну [75, с. 29].

Слідом за вченими-процесуалістами ХХ сторіччя, ми виходимо з того, що засади кримінального провадження - це світоглядні ідеї про існуюче та належне у кримінальному процесі [122, c. 21-23]. Цим ідеям властиві такі характеристики:

Засада кримінального провадження характеризує кримінальну процесуальну діяльність та правовідносини, які виникають в ході цієї діяльності.

Засада кримінального провадження - світоглядна ідея.

Засада виявляється в правових нормах різними способами.

Засада кримінального провадження - ідея максимального (для кримінального процесу) ступеня спільності.

Засада кримінального провадження - ідея, яка проходить через усі його стадії.

Розглянемо зазначені положення. У теорії права виділяють принципи правозастосування, сформульовані юридичною наукою та розроблені у результаті практичній діяльності, а також принципи позитивного права (ними зобов'язані керуватися суб'єкти у своєї практиці застосування права). Зі сказаного випливає, що існують дві групи принципів у правозастосовної практиці: перша - характеризує саму правозастосовну практику, і виступає або у виді фундаментальних теоретичних ідей і ідеалів, або у виді вимог прикладного характеру, що знайшли опосередковане закріплення у чинному законодавстві, друга - характеризує позитивне право [41, c. 18-58].

Зазначене загальнотеоретичне положення, на наш погляд, повністю можна віднести й до кримінального процесу України. Кримінальний процес теж може бути представлений як різновид правозастосовної практики. Ця практика виражається, на думку К.Ф. Гуценко, у встановлених законом і іншими правовими актами межах та порядку діяльності (системі дій) наділених відповідними повноваженнями державних органів по виявленню, попередженню і розкриттю злочинів, встановленню осіб, винних у їхньому вчиненні, і застосуванню до них мір кримінально-процесуального покарання або іншого впливу, а також виникаючі в зв'язку з цією діяльністю правові відносини між органами та особами, які беруть участь у ній [28, c. 13]. А кримінальний процес, на думку П.А. Лупинської, розглядається як галузь права (кримінально-процесуальне право), та може бути представлений у вигляді соціально обумовленої системи виражених у законі правил (норм), що регулюють діяльність по розслідуванню, розгляду та вирішенню кримінальних проваджень з метою досягнення завдань кримінального процесу [126, c. 27].

З огляду на вищесказане правомірно зробити висновок про те, що засада кримінального провадження характеризує, насамперед, кримінально-процесуальну діяльність, а також кримінально-процесуальні відносини, які виникають в зв'язку з цією діяльністю. При цьому засади кримінального провадження не охоплюють усі факти, до яких вони застосовуються, а створюють лише вихідний пункт для осмислення фактичної картини події учасниками кримінально-процесуальної діяльності при прийнятті процесуальних рішень.

Законодавець, закріплюючи кримінальні процесуальні норми, найчастіше створює невизначеності, зв'язані як із плюралізмом тлумачення окремих з них, так і з використанням ненормативних понять. Наприклад, відповідно до ч. 4 ст. 240 КПК України, проведення слідчого експерименту допускається за умови, що при цьому не створюється небезпека для життя і здоров'я осіб, які беруть у ньому участь, чи оточуючих, не принижуються їхні честь і гідність, не завдається шкода. Принаймні, два вираження, приведені в прикладі, такі як: «не принижується честь і гідність» і «не створюється небезпека для життя і здоров'я» законодавцем не розшифровуються. Законодавець не вказав вичерпний перелік таких випадків. Оцінка ситуації на предмет наявності цих обставин віддається на роздум особі, що проводить слідчий експеримент та особам, що беруть участь у його проведенні, які повинні спиратися на позаправові ідеї, що породжені суспільством, у якому протікає життя цих осіб.

Таким чином, можна зробити висновок про те, що на кримінально-процесуальну діяльність впливають не тільки кримінально-процесуальні норми, але й норми моралі: справедливість, гуманність, захист прав особистості, розвиток та збагачення особистості тощо.

Як писав А.Ф. Коні, одне внутрішнє переконання, не стиснене обов'язковими правилами або формальними вказівками, не може забезпечити справедливості рішень. У самій особі, що проводить розслідування, і в зовнішніх обставинах можуть лежати причини до того, щоб вони не вміли і не могли застосувати до справи всю повноту свого внутрішнього переконання або дати йому правильний результат. Людині властиві захоплення, що створюють односторонній погляд на речі, у його діяльності можливі помилки, недогляди і неправильне розуміння предметів складних або незвичайних. Отже, складається ряд етичних правил, що створюють необхідну моральну сторону в діяльності осіб, які проводять розслідування. Тому слід вивчати не тільки судову техніку і судову практику, а й судову етику як вчення про програму загальних понять про моральність до тієї чи іншої галузі спеціальної судової діяльності. Етичні правила існують і в інших галузях права і в інших установах і галузях суспільного життя. Значна частина діяльності законодавця повинна бути побудована на цілях і вимогах моралі [51].

З іншого боку, норми кримінального процесуального права вторинні стосовно існуючого світогляду і багато в чому опосередковані ім. Навіть на основі розглянутого вище приклада видно, що при здійсненні кримінально-процесуальної діяльності виникають ситуації, коли одних кримінально-процесуальних норм недостатньо. У таких випадках учасники кримінального процесу звертаються до засад кримінального провадження.

Як ми зазначали, засада виявляється в правових нормах різними способами. На рубежі 70-х років та у 80-х роках ХХ сторіччя у кримінальній процесуальній науці розгорнулася дискусія про те, чи повинні бути закріпленими в законі загальні керівні ідеї для того, щоб стати принципами кримінального процесу. Так, М.С. Строгович підкреслював, що кримінальний процес побудований на таких найважливіших визначальних правових положеннях, які називаються принципами кримінального процесу [114, с. 124]. І.Ф. Демидов указував, що принципи - це, насамперед, вихідні керівні ідеї про найбільш істотні властивості і закономірності кримінального процесу. Будучи убраними у форму правових норм, вони являють собою самі загальні центральні положення, на яких повинна будуватися і діяти процесуальна система. У цій якості ідеї-принципи мають значення правових канонів, обов'язкових до виконання [31, с. 136].

Погоджуючись із приведеним доводом про «ідеї-принципи», що мають значення правових канонів, відзначимо більш вірну, на наш погляд, позицію Т.М. Добровольскої, яка зазначала, що оскільки кримінальна процесуальна діяльність може здійснюватися тільки на засадах і у формах, запропонованих законом, то й основні положення, на яких ґрунтується ця діяльність, повинні бути закріплені законом. Ніякі ідеї самі по собі не можуть регулювати правові дії та правові відносини доти, поки вони не знайдуть державно-владного характеру, тобто доти, поки вони не стануть правовими нормами [32, с. 9]. Подібним чином міркує І.В. Тирічєв, вважаючи, що принципи повинні бути зафіксовані в одній чи декількох статтях закону, які складають загальну норму права, що не дублює інші норми керівного характеру; свідчить про високий рівень нормативного узагальнення та охоплює досить широку сферу кримінально-процесуального регулювання, містить правило дії, що вказує на загальний шлях проходження; визначає побудову судового розгляду як центральної стадії процесу і виявляє себе (хоча б і обмежено) в одній або декількох стадіях, що передують судовому розгляду або випливають за ним, має своїм постійним адресатом відповідний державний орган або, у всякому разі, суд [122, с. 22].

Необхідність закріплення засад кримінального провадження в одній: або декількох статтях кримінально-процесуального закону підтримували І.Д. Пєрлов [82, с. 19], Ю.І. Стецовський, О.М. Ларін [113, с. 10], Б.Т. Безлепкін [108, с. 25], І.Л. Петрухін [83, с. 160].

Пізніше в 90-х р.р. ХХ сторіччя кримінальне процесуальне законодавство України піддалося істотним змінам, що пояснюються новими соціально-економічними умовами розвитку суспільства. При цьому позиція відомих процесуалістів щодо нормативного закріплення засад кримінального провадження знайшла своє відображення в проектах КПК України, які широко обговорювалися науковою громадськістю, а найбільш значні зміни в КПК України були внесені в зв'язку з прийняттям Конституції України і закінченням п'ятилітньої дії перехідних положень.

Прихильники закріплення засад кримінального провадження в нормах права, на наш погляд, хотіли звернути увагу процесуалістів на матеріальність принципів. Як зазначає А.М. Колодій, принципи, що безпосередньо не сформульовані у вигляді норм відрізняються від принципів-норм за ознакою регулятивності, оскільки останні є більш активним, матеріальними [47, c. 18].

Засада кримінального провадження - ідея максимальної (для кримінального процесу) ступеня спільності. Засада - це найбільш істотна риса кримінального провадження, вона є найбільш загальною ідеєю у кримінальному провадженні. Ця ідея проходить через усі стадії кримінального процесу, проте, кожна із засад має більший чи менший вплив на діяльність суб'єктів на тому чи іншому етапі кримінального процесу. Існує думка, що межі здійснення певної засади визначаються загальними завданнями кримінального судочинства і безпосереднім завданням конкретної стадії. Тому видається слушною думка, згідно з якою засади кримінального провадження можуть виявлятися як в усіх, так і в декількох стадіях процесу, але обов'язково і безумовно - в стадії судового розгляду [7, с. 58; 34, с. 131; 75, с. 29; 118, с. 155].

В юридичній літературі справедливо зазначають, що ознакою засад кримінального провадження є системність [74, с. 120;118, с. 197;122, с. 9]. Засади кримінального провадження не існують відокремлено одна від одної, а тісно пов'язані між собою, з огляду на що виникає особливе правове утворення - система засад (принципів). Всі засади тісно пов'язані між собою. Варто підтримати тезу про те, що в разі об'єднання засад кримінального провадження в систему виникає якісно нове утворення, в якому його складові елементи, перебуваючи в постійній взаємодії, створюють взаємозумовлену цілісну основу для нормального регулювання всіх процесуальних правовідносин [128, с. 92]. Водночас, кожна із засад володіє власним змістом, що відрізняє її від інших. З огляду на це видається обґрунтованою позиція науковців, які пишуть про те, що визнання взаємозв'язку засад не означає зведення змісту однієї засади до змісту іншої [44, с. 46; 70, с. 7; 120, с. 34]. Аналізуючи системні властивості засад, І.Л. Петрухін зауважував, що всі засади кримінального провадження повинні відповідати вимогам взаємозв'язку, якісної визначеності, несхожості один на одного [85, с. 80]. Це міркування загалом підтверджує попереднє, і, безумовно, заслуговує на увагу. Однак варто зазначити, що до поняття «якісна визначеність» має входити і його специфічність, несхожість на інші елементи. Найбільш переконливою в цьому плані слід вважати погляд Т.Н. Добровольської, яка говорить про об'єднання об'єктів у систему при дотриманні таких умов: зв'язаність спільністю цілей, відсутність внутрішніх суперечностей як в середині окремих елементів, так і між ними. При цьому, на думку автора, зміст якогось одного елемента не може зводитися до змісту іншого чи поглинатися ним [32, с. 33].

Відповідно до розглянутих нами концептуальних підходів слід визначити, що значення засад кримінального провадження проявляється у наступному: 1) засади виражають сутність норм і правил поведінки, санкціонованих державою і регламентуючих кримінальні провадження; 2) засади знаходяться у тісному зв'язку з правовою системою суспільства, за допомогою якої впливають на кримінально-процесуальні відносини; 3) засади з'являються, як основні правила кримінальної процесуальної діяльності, опосередковані правовими нормами; 4) засади містять у собі світоглядні ідеї щодо належного в організації та динамічності кримінальної процесуальної діяльності.

Отже, система засад кримінального провадження повинна бути обов'язково закріплена в законодавстві нашої держави, передусім у Конституції України та КПК України.

Відповідно до ч. 1 ст. 7 КПК України зміст та форма кримінального провадження повинні відповідати загальним засадам кримінального провадження (які ми перерахували на початку підрозділу).

Засади кримінального провадження, що закріплені в інших нормативних актах, можна класифікувати залежно від їхнього розташування. Досить поширеною є позиція, щоб усі принципи судоустрою залучити до системи принципів кримінального процесу і не проводити між ними чіткого розмежування.

Аналіз наукової літературі із кримінального процесу показав, що засади кримінального провадження класифікують наступним чином:

1. За юридичною силою джерела, в якому їх закріплено:

1) конституційні - в Конституції України (головним чином у розділі 2 та в ст. 129);

2) спеціальні (інші) - в інших законах, передусім, у КПК. Поділ засад процесу на конституційні та спеціальні зовсім не означає, що одні із них (конституційні) є головними, а інші (спеціальні) - другорядними. Всі вони мають у кримінальному процесі однакові юридичну силу і значення.

2. Залежно від поширеності на функціональні частини кримінально-процесуальної діяльності розрізняють засади:

1) обвинувачення (переслідування);

2) захисту;

3) правосуддя (вирішення справи).

3. Залежно від поширеності на галузі права засади поділяють на:

1) загальноправові, тобто ті, що діють у всіх галузях права (наприклад, засада законності), але виявляються з певними особливостями в кримінально-процесуальному праві;

2) міжгалузеві - діють у кількох галузях права (наприклад, засада змагальності) і також по-особливому - в кримінально-процесуальному праві;

3) галузеві - діють лише в межах кримінального процесу (наприклад, засада розумності строків).

4. Залежно від організаційної побудови кримінального процесу засади поділяють на:

1) суто організаційні (наприклад, призначення слідчих і прокурорів, централізація та єдиноначальність у системі органів прокуратури, виборність і призначення суддів тощо);

2) організаційно-функціональні (наприклад, засада одноособовості і колегіальності, нагляду вищестоящих суддів за судовою діяльністю нижчестоящих);

3) функціональні, суто кримінально-процесуальні (наприклад, засада презумпції невинуватості, змагальності тощо).

На нашу думку, найбільш доцільною та практично значущою є така класифікація засад кримінального провадження:

1) конституційні (загальноправові) засади кримінального провадження;

2) спеціальні засади кримінального провадження.

Конституційні засади закріплені в Конституції України та є підґрунтям для інших засад кримінального провадження. До таких засад можна віднести верховенство права, законність, рівність перед законом і судом, повагу до людської гідності, недоторканність житла чи іншого володіння особи, невтручання у приватне життя, недоторканність права власності, презумпція невинуватості та забезпечення доведеності вини тощо.

Спеціальні засади кримінального провадження застосовуються у кримінальному судочинстві і використовуються при вирішенні проваджень. Такі засади не суперечать Конституції України і тому мають юридичне значення. Основними спеціальними засадами кримінального провадження є: публічність, диспозитивність, гласність і відкритість судового провадження, розумність строків, мова, якою здійснюється кримінальне провадження тощо.

2.2 Конституційні засади кримінального провадження

Особливе політико-юридичне значення у системі засад кримінального провадження мають конституційні засади. Закріплення певних засад кримінального судочинства в Конституції України пояснюється їх значенням для сфери основних громадянських прав і свобод, для врегулювання діяльності органів правосуддя, а також історичними традиціями. Можна з упевненістю констатувати, що політичне та юридичне значення конституційних засад кримінального провадження в Україні останнім часом поступово зростає.

У той же час слід зауважити, що у юридичній науці немає чітко визначеної системи конституційних принципів кримінального провадження. Дослідники наводять різні переліки конституційних засад правосуддя: здійснення правосуддя тільки судом, виборність суддів і народних засідателів, законність, колегіальність, незалежність суддів, підкорення їх тільки закону, рівність громадян перед законом, гласність судового розгляду, право обвинувачуваного на захист, національну мову судочинства, презумпція невинуватості [71, с. 37-39]; здійснення правосуддя тільки судом; незалежність суддів і підкорення їх тільки закону; державна мова судочинства; принцип законності; гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами; рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом та ін. [89, с. 654].

Але безперечним є те, що до конституційних засад кримінального провадження відносяться ті засади, які закріплені Конституції України, а також більшість тих, які відображені у кримінальному процесуальному законодавстві, зокрема, у главі 2 КПК України. Розглянемо деякі з цих засад.

Засада верховенства права. Засада верховенства права є однією з провідних складових загальної системи засад будь-якої сучасної демократичної, правової держави. Вона втілює в собі ціннісний сплав таких ідей як справедливість, рівність, свобода і гуманізм. Зазначена засада є базовою, адже вона визначає умови та спосіб побудови і діяльності правової системи взагалі, а також її окремих складових - галузей права, у тому числі й кримінального процесуального права. А тому дослідження цього принципу права, безумовно, належить до пріоритетних завдань юридичної науки.

Вираз «верховенство права» (the rule of law) досить широко поширений у сучасній європейській політичній і юридичній літературі, а також у політичній практиці й засобах масової інформації. Втім його зміст є настільки складним і неоднозначним, що становить предмет жвавих публічних обговорень. В умовах глобалізації дискусії стосовно верховенства права набувають додаткового виміру. Воно стосується питання про те, чи є зміст цього феномену універсальним, що має значення для всіх культур, або він може існувати й діяти виключно у рамках європейської культури, в якій він виник і успішно функціонує. Питання про співвідношення універсального й національного (культурно-специфічного) у верховенстві права має особливе значення для тих країн, які стали на шлях демократичного реформування своїх правових систем, тому що будь-яка система повинна, з одного боку, орієнтуватися на універсальні принципи, а з другого -- ураховувати власну правову традицію й культурні особливості. Саме до таких країн і належить Україна [65, с. 127].

Засада верховенства права знайшла своє нормативне втілення у ст. 8 Конституції України та ст. 8 КПК України. Відповідно до ч. 1 ст. 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Згаданий принцип належить до найкращих прогресивних здобутків політико-правової історії людства і покликаний забезпечувати гуманістичний розвиток суспільства. Верховенство права - це панування права в суспільстві. Йдеться про визначальну роль права у стосунках між усіма учасниками суспільного життя, у життєдіяльності державних і недержавних організацій, соціальних спільнот, груп, об'єднань, зрештою - усіх людей.

Отже, засада верховенства права є визначальною у системі державної політики щодо захисту прав та свобод людини і громадянина. Співвіднесення принципу верховенства права з пріоритетністю фундаментальних і невід'ємних прав людини засвідчує Загальна декларація прав людини: надзвичайно важливо, щоб права людини були захищені верховенством права [35].

Верховенство права, у свою чергу, Конституційний Суд України у рішенні від 2 листопада 2004 року № 15-рп визначає як панування права у суспільстві, що вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо. Одним з проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Всі ці елементи права об'єднуються якістю, що відповідає ідеології справедливості, ідеї права, яка значною мірою дістала відображення в Конституції України [101].

Відповідно до Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (КЗПЛ) [50] основою права, передбаченого ст. 6 Конвенції є принцип верховенства права - визнання найвищою цінністю прав і свобод, законних інтересів людини і громадянина, серед яких особливе місце відведено праву на доступ до неупередженого, безстороннього суду, розгляд справи у розумний строк та винесення справедливого рішення у справі.

За своїм характером засада верховенства права є багатоаспектною і включає низку компонентів, що утворюють її зміст. Сутність верховенства права розкрита у доповіді «Про верховенство права», прийнятій на 86-му пленарному засіданні Венеціанської комісії 25-26 березня 2011 р. [33]. Відповідно до підходів Венеціанської комісії виділяють такі складові верховенства права: 1) доступ до закону (положення закону повинні бути зрозумілими, ясними та передбачуваними); 2) вирішення питань про юридичні права повинно, як правило, здійснюватися на підставі закону, а не за розсудом; 3) рівність перед законом; 4) влада повинна реалізовуватися відповідно до закону, справедливо та розумно; 5) права людини повинні бути захищені; 6) повинні бути наявні засоби для врегулювання спорів без невиправданих витрат та відстрочок; 7) наявність справедливого суду; 8) держава повинна дотримуватися своїх зобов'язань у рамках як міжнародного права, так і національного.

Виходячи з такого підходу та міжнародно-правових документів можна виділити обов'язкові елементи верховенства права: 1) законність, у тому числі прозорий, підзвітний і демократичний процес прийняття законодавства; 2) правова визначеність; 3) заборона на свавілля; 4) доступ до правосуддя, забезпечений незалежними та неупередженими судами; 5) дотримання прав людини; 6) недискримінація та рівність перед законом.

У сфері кримінального провадження особливого значення набуває такий аспект принципу верховенства права, як пріоритетність прав людини, оскільки саме в цій сфері правових відносин вони можуть бути суттєво обмежені. У зв'язку із цим ч. 1 ст. 8 КПК України визначає, що кримінальне провадження здійснюється з додержанням принципу верховенства права, відповідно до якого людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Це положення прямо випливає із ст. 3 Конституції України, відповідно до якої права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Засада законності у кримінальному провадженні -- це вимога нормативного характеру, що зобов'язує особу, яка проводить розслідування, слідчого, прокурора, суддю (суд), а також осіб, які беруть участь у кримінальному провадженні, неухильно і точно виконувати всі норми Конституції України, кримінального і кримінального процесуального законодавства. Ніщо не може виправдати порушення закону. Враховуючи вимоги життя, закони можуть змінюватись, але в жодному разі й за жодних підстав не повинні порушуватися.

Законність - це правовий режим точного та неухильного додержання законів при здійсненні правозастосовної діяльності. Це також одна з гарантій забезпечення захисту прав та свобод людини. Засада законності полягає в єдиному порядку провадження у всіх кримінальних провадженнях, неухильному виконанні процесуальної форми та передбаченої процедури, забезпеченні застосування закону.

Засада законності безпосередньо закріплена у Конституції України у статтях 6, 8, 19, 57, 68, у статті 9 чинного КПК України.

Законність - це одна із гарантій забезпечення захисту прав і свобод людини. Саме про це наголошується у ч. 2 ст. 9 КПК України, яка визначає обов'язок правозастосовних органів всебічно, повно та неупереджено досліджувати обставини кримінального провадження, виявляти як ті обставини, що викривають, так і ті, що виправдовують підозрюваного, обвинуваченого, а також обставини, що пом'якшують чи обтяжують його покарання, надавати їм належну правову оцінку та забезпечувати прийняття законних і неупереджених процесуальних рішень.

Засада законності дістає вияв у встановленні єдиного порядку в усіх кримінальних провадженнях, неухильному дотриманні процесуальної форми та передбаченої процедури, забезпеченні застосування закону. Ця засада кримінального провадження стосується всіх стадій та інститутів кримінального процесу, всіх його суб'єктів, поширюється на всі дії і процесуальні рішення, характеризує всі складові процесуальної діяльності та процесуальних відносин, пов'язує між собою всі інші засади і значною мірою сприяє їх фактичному втіленню.

Законодавець, враховуючи ймовірність порушення законності, прав громадян під час здійснення кримінального провадження органами досудового розслідування та судами в судовому провадженні, передбачив у КПК України відповідні правові інститути, зокрема інститут оскарження прийнятих рішень, їх скасування та зміни, що у свою чергу становить собою гарантію реалізації принципу законності, оскільки дає змогу своєчасно виправити допущені порушення норм процесуального і матеріального права [73, с. 57].

Слід зауважити, що принцип законності припускає не лише точне і неухильне виконання і дотримання вітчизняних законів та підзаконних актів - його дія (вимога щодо його врахування) поширюється й на міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ). Це зумовлене тим, що відповідно до ч. 1 ст. 9 Конституції України та ст. 19 Закону України від 29 червня 2004 р. «Про міжнародні договори України» [95] чинні міжнародні договори України є частиною національного законодавства, а в разі, якщо вони встановлюють інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідних вітчизняних актах законодавства, міжнародні акти мають перевагу над внутрішньодержавними актами законодавства. Іншими словами, правозастосовні органи, в тому числі суди, з метою забезпечення єдності судової практики, зокрема в частині її відповідності міжнародним стандартам, здійснюючи правосуддя, разом із нормами національного законодавства мають застосовувати і норми міжнародних документів, зокрема Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, правильне розуміння вимог якої дістає вияв у рішеннях ЄСПЛ, що містять правові позиції щодо суті положень зазначеного міжнародно-правового акта, а також змісту та обсягу гарантованих ним прав.

Отже, законність - це загальна, універсальна засада, яка знаходить вияв у всіх засадах і нормах кримінального процесуального права, характеризує всі сторони кримінального судочинства [39, с. 77]. Законність - це такий режим державного і суспільного життя, за якого забезпечується повне й неухильне додержання і виконання законів, підзаконних актів усіма без винятку органами держави, громадськими організаціями, посадовими особами та громадянами [49, с. 156].

У всіх дослідженнях цього предмета так чи інакше основні положення законності представлені як а) обов'язковість вимог законності для усіх громадян, посадових осіб, державних органів та громадських організацій; б) неприпустимість протиставлення законності й доцільності; в) забезпечення верховенства закону в системі правових актів; г) єдність законності й справедливості; ґ) невідворотність відповідальності за правопорушення та будь-які порушення режиму законності» [49, с. 155].

Як слушно зауважив В.Г. Гончаренко, єдність справедливості й законності в кримінальному провадженні виражається в тому, що вони мають загальну нормативну природу, входять у єдину систему, урегульовану соціальними нормами, формуються в рамках того самого суспільства і є регуляторами суспільних відносин у кримінальному провадженні, визначаючи межі дозволеного й обов'язкового, створюють умови, які становлять основи для кримінального провадження на принципах гуманізму, дотримання прав і свобод людини [22, с. 7].

Колись відомий французький письменник і мораліст Жозеф Жубер сказав, що в сенсі справедливості існує право мудрого, але немає права сильного, що невидимими нитями переплітається з давньоримською сентенцією: Nihil quod est contra rationem est licitum - ніщо не є законним, якщо воно суперечить розуму.

В цих висловлюваннях міститься мудра настанова справедливого регулювання відносин у суспільстві, причому праву відводиться роль етико-моралістичного регулятора, а закону - нормативно імперативного [23, с. 22].

Таким чином, можна із впевненістю зазначити, що засада законності за чинним КПК України не є лише принципом-ідеєю, закріпленим в законі, а реально відображає право в дії, його застосування та реалізацію.

Засада рівності перед законом і судом. Одною із найважливіших засад кримінального провадження є засада рівності перед законом і судом, основна сутність якої закріплена у ч. 1 ст. 24 Конституції України: не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. У частині 3 ст. 129 Конституції проголошується, що рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом є однією із основних засад судочинства.

Необхідно відзначити, що конституційне правило, відповідно до якого «всі рівні перед законом», має своєю основою положення статті 7 Загальної декларації прав людини, відповідно до якої всі люди рівні перед законом і мають право, без винятку, на рівний захист законом.

Крім того, положення цієї засади кримінального провадження містяться в інших міжнародних актах. Зокрема, у ч. 1 ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права зазначається, що всі особи є рівними перед судами. У статті 14 КЗПЛ зафіксовано, що користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження або за іншою ознакою.

Відповідно до ч. 1 ст. 10 КПК України не може бути привілеїв чи обмежень у процесуальних правах, передбачених цим Кодексом, за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних чи інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, громадянства, освіти, роду занять, а також за мовними або іншими ознаками.

Засада рівності органічно доповнює вимоги принципу справедливості та визначає відправні засади здійснення діяльності органів влади по виконанню завдань держави. Тому, на думку С.Б. Боднара засада рівності вимагає від посадових осіб у своїй професійній діяльності рівного ставлення до будь-яких осіб, незалежно від ознак раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання та ін. (для юридичних осіб незалежно від форми власності). Крім цього, засада рівності визначає рівний обсяг прав, свобод та обов'язків однопорядкових юридичних та фізичних осіб [11, с. 15-16].

Засада рівності перед законом і судом має дві сторони, два аспекти - рівність перед законом і рівність перед судом. Рівність громадян перед законом означає, що при судовому розгляді до всіх застосовуються одне й те ж матеріальне і процесуальне законодавство, ніхто не має при цьому ніяких переваг і обмежень у правах [38, с. 15]. Рівність перед судом - одна з конституційних засад кримінального провадження, що полягає в наступному: а) рівності процесуальних можливостей сторін - учасників судового розгляду й б) однаковості судових процедур при розгляді подібних справ [77, с. 51].

Рівність усіх учасників процесу перед судом, є похідною від вимоги доступності судового захисту й наявності права на нього, оскільки громадяни мають право звертатися до суду, юрисдикція якого є необмеженою і поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Як правильно зазначала Т. Добровольська, рівність громадян перед законом - поняття ширше, ніж рівність їх перед судом: адже перше характеризує правовий стан громадян у всіх галузях життя суспільства, а друге стосується лише сфери здійснення правосуддя [32, с. 152]. Рівність громадян перед законом і судом - це не тільки надання їм прав, а й однаковою мірою неухильне виконання покладених на них обов'язків, у тому числі й обов'язку відповідати за вчинене. Ніяке особливе становище того чи іншого громадянина не може звільнити його від підкорення вимогам закону й суду.

У КПК України передбачені певні випадки надання окремим категоріям учасників кримінального провадження (неповнолітні, іноземці, особи з розумовими і фізичними вадами, особи, які наділені особливим процесуальним статусом, тощо) додаткових гарантій та закріплений порядок їх надання. У таких випадках принцип рівності перед законом і судом не порушується. Нормативне закріплення таких гарантій не можна розглядати як порушення цієї засади, адже необхідність їх існування викликана особливостями правового статусу осіб, щодо яких вони передбачені.

Засада поваги до людської гідності. Стаття 11 КПК України закріпила, що під час кримінального провадження повинна бути забезпечена повага до людської гідності, прав і свобод кожної особи. Забороняється під час кримінального провадження піддавати особу катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню, вдаватися до погроз застосування такого поводження, утримувати особу у принизливих умовах, примушувати до дій, що принижують її гідність. Кожен має право захищати усіма засобами, що не заборонені законом, свою людську гідність, права, свободи та інтереси, порушені під час здійснення кримінального провадження.

У зазначеній статті знайшли втілення положення Конституції України, згідно з якими людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (ст. 3); ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню (ст. 28); кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань (ст. 55); кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей (ст. 68).

Отже, засада поваги до людської гідності є однією із загальних засад кримінального провадження, яка має втілення у положеннях, що стосуються окремих кримінально-процесуальних процедур. Зокрема, слідчий суддя, суд може прийняти рішення про здійснення кримінального провадження у закритому судовому засіданні у випадку необхідності запобігти розголошенню відомостей про особисте та сімейне життя чи обставин, які принижують гідність особи (п. 3 ч. 2 ст. 27 КПК); отримання доказів внаслідок катування, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність особи, поводження або погрози застосування такого поводження тягне за собою визнання їх недопустимими (ч. 1, п. 2 ч. 2 ст. 87 КПК); проведення слідчого експерименту допускається за умови, що при цьому не створюється небезпека для життя і здоров'я осіб, які беруть у ньому участь, чи оточуючих, не принижуються їхні честь і гідність, не завдається шкода (ч. 4 ст. 240 КПК); при освідуванні не допускаються дії, які принижують честь і гідність особи або небезпечні для її здоров'я (ч. 4 ст. 241 КПК); перед вирішенням питання про передачу засудженої особи для відбування покарання з України до іноземної держави остання має надати гарантії того, що засуджений не буде підданий катуванню або іншому жорстокому, нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню (ч. 2 ст. 606 КПК) тощо [54].

Засада забезпечення права на свободу та особисту недоторканність. Стаття 12 КПК України закріпила таку загальну засаду кримінального провадження як забезпечення права на свободу та особисту недоторканість. Зазначене право є одним з основоположних прав людини, яке гарантується Конституцією України (ст. 29) та такими міжнародними актами як: Загальна декларація прав людини, Європейська конвенція захисту прав людини, Мінімальні стандартні правила ООН поводження з в'язнями, Міжнародний пакт про громадянські та політичні права, Кодекс поведінки посадових осіб з підтримання правопорядку, Конвенція ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання, Звід принципів захисту всіх осіб, які піддаються затриманню чи ув'язненню будь-яким чином, Мінімальні стандартні правил ООН щодо заходів, не пов'язаних із тюремним ув'язненням («Токійські правила»), Основні принципи поводження з в'язнями тощо.

Отже, стаття 29 Конституції України закріпила, що кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність. Ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом. У разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи його перепинити уповноважені на те законом органи можуть застосувати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід, обґрунтованість якого протягом сімдесяти двох годин має бути перевірена судом. Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом сімдесяти двох годин з моменту затримання їй не вручено вмотивованого рішення суду про тримання під вартою. Кожному заарештованому чи затриманому має бути невідкладно повідомлено про мотиви арешту чи затримання, роз'яснено його права та надано можливість з моменту затримання захищати себе особисто та користуватися правовою допомогою захисника. Кожний затриманий має право у будь-який час оскаржити в суді своє затримання. Про арешт або затримання людини має бути негайно повідомлено родичів заарештованого чи затриманого.

Право на особисту недоторканість конкретизується у тій чи іншій галузі права в залежності від специфіки предмету регулювання певної галузі. Саме з урахуванням специфіки предмету визначається обсяг правомочностей, що входять до змісту права, яке розглядається.

У сучасних наукових дослідженнях право на особисту недоторканість пропонується розглядати як сукупність права на тілесну (фізичну), статеву та психічну недоторканість. Аналізуючи це питання, Л.В. Красицька, зокрема, зазначає, що право на особисту недоторканість - це особисте право, зміст якого скошлає заборона посягання на людину взагалі, незалежно від форм впливу, за винятком випадків, прямо передбачених законодавством, або коли можливість впливу випливає із обставин і здійснюється в інтересах самої особи. Отже, право на тілесну недоторканість є елементом права на особисту недоторканість і передбачає право на захист від протиправних посягань на цілісність організму та право вільно розпоряджатись власним тілом, органами, тканинами [52, с. 131, 139].

У цілому міжнародно-правовий досвід сприяє розробленню науково-теоретичних позицій щодо тлумачення права на особисту недоторканість. Так, І.Л. Петрухін зазначає, що у галузевому законодавстві особиста свобода і недоторканість трактуються значно ширше, ніж обмеження цих прав у процесі здійснення законного арешту або затримання. Зокрема, встановлюються заборони порушувати:

1) фізичну недоторканість особи (охорона життя, здоров'я, тілесна недоторканість, статева свобода);

2) моральну недоторканість (захист честі, гідності);

3) психологічну недоторканість (заборона телевізійних сеансів зцілення із застосування гіпнозу, застосування заборонених методів впливу на психіку під час допиту тощо);

4) індивідуальну свободу та особисту безпеку, зокрема при затриманнях та арештах [97, с. 410].

Засада презумпції невинуватості та забезпечення доведеності вини. Відповідно до ст.. 17 КПК України особа вважається невинуватою у вчиненні кримінального правопорушення і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено у порядку, передбаченому цим Кодексом, і встановлено обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили. Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватість особи поза розумним сумнівом. Підозра, обвинувачення не можуть ґрунтуватися на доказах, отриманих незаконним шляхом. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на користь такої особи. Поводження з особою, вина якої у вчиненні кримінального правопорушення не встановлена обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили, має відповідати поводженню з невинуватою особою.

Принцип презумпції невинуватості - є одним з найвищих здобутків права та людської цивілізації за всі віки. Прообраз принципу презумпції невинуватості можна зустріти вже в римському приватному праві (presumption boni viri). Його зміст полягав у тому, що кожен учасник цивільно-правових відносин вважався таким, що діє добропорядно (bona fide), а якщо хтось стверджував протилежне, то він був зобов'язаний довести це твердження. Хто стверджує - той доказує (ei insumbit probatio qui dicit ). У Дігестах Юстиніана наголошується, що краще залишити винуватого без покарання, ніж покарати невинуватого.

З того факту, що презумпція невинуватості міститься у більшості міжнародних нормативних актів, що стосуються прав людини, можна було б зробити висновок, що вона є найбільш безсумнівним принципом. Але насправді зміст її гарантій викликає багато суперечок між вченими-юристами [6, с. 65].

Наявність витоків презумпції невинуватості помічаємо ще у давньоримській формулі praesumptio boni viri, що передбачила добросовісність дій учасників цивільно-правового судового позову (угоди), поки не доведено інше [42, c. 7].

Однак формула презумпції невинуватості з'явилася у XVIII ст. на хвилі протесту проти гніту, насильства, жорстокості законів і нелюдського їхнього виконання у інквізиційному процесі. Уперше її сформулював Чезаре Бекарія в книзі «Про злочини і показання». Першим нормативним актом, в якому закріплено презумпцію невинуватості, є Французька Декларація прав людини і громадянина 1789 р. [10, c. 6].