Особливості адаптації засад кримінального процесуального права України до вимог права ЄС

У Конституції України виражене повне формулювання презумпції невинуватості, і хоча самого терміна «презумпція невинуватості»» тут не вжито, все ж у ст. 62 закріплений її зміст.

Зміст засади презумпції невинуватості включає в себе правило про тягар доказування (ч. 2 ст. 62 Конституції), правило про тлумачення сумнівів (ч. 3 ст. 62 Конституції), заборону ґрунтувати обвинувальний вирок на припущеннях (ч. 3 ст. 62 Конституції). Ці елементи презумпції невинуватості значною мірою визначають конструкцію процесу доказування.

В основі презумпції невинуватості лежить презумпція добропорядності громадянина. Ч.С. Касумов навіть ототожнював ці поняття: «Загально-правова презумпція невинуватості, або, іншими словами, припущення добропорядності всіх радянських громадян. Зміст цього положення полягає в тому, кожен громадянин, поки не доведено протилежне, вважається добропорядним, тобто таким, хто співвідносить свою поведінку із тими правилами, принципами, правовими нормами, які встановлені в цьому суспільстві» [42, с. 25].

І.Л. Петрухін вважав, що презумпція невинуватості є «переломленням в сфері права більш широкого соціально-етичного принципу, за яким радянські громадяни в своєї більшості зацікавлені в підтриманні правопорядку, добровільно дотримуються вимог закону, не скоюють правопорушень… (презумпція добропорядності радянських громадян). Виключення із цього правила необхідно довести із дотриманням всіх вимог відповідної процедури, а поки це не зроблено, громадянин вважається невинуватим» [84, с. 20].

На думку А.П. Гуляєва, презумпція невинуватості як правова категорія базується на моральних уявленнях про загальну добропорядність людини [26, с. 34].

Багато авторів сходяться у думці, що існує загальне положення - презумпція добропорядності та окреме положення - презумпція невинуватості у кримінальному процесі: при цьому перше трансформується у друге. Так, М.М. Полянський вважав, що принцип добропорядності громадян, перенесений в більш вузьку сферу - кримінальний процес - перетворюється в більш вузький принцип презумпції невинуватості [88, с. 59].

Більш того, як зазначив В.Г. Даєв, і після набуття вироком законної сили продовжує діяти презумпція добропорядності громадян, яка є основою [29, с. 60], маючи на увазі цю презумпцію щодо всіх інших, не охоплених вироком, правовідносин.

Стаття 62 Конституції України є спеціальною правовою нормою, яка зберігає свою дію лише у сфері кримінального судочинства. Вона не поширюється на випадки притягнення особи до будь-якої іншої юридичної відповідальності. Свою регулятивну дію вона розповсюджує на будь-яку особу у кримінальному судочинстві, стосовно якої ведуться дії інкримінаційного характеру. Це, зокрема, особа, щодо якої лише ставиться питання про початок кримінального провадження, а також свідок, якого допитують про обставини, які можуть бути використані проти нього.

Не припиняє своєї дії презумпція невинуватості і щодо осіб, звільнених від кримінальної відповідальності з закриттям кримінальних проваджень за нереабілітуючими підставами, зокрема у зв'язку з: амністією або помилуванням; дійовим каяттям; застосуванням до неповнолітньої особи примусових заходів виховного характеру. Не дивлячись на те, що в перерахованих випадках у постанові суду про звільнення обвинуваченого від кримінальної відповідальності та закриття кримінального провадження не констатується висновок про його невинуватість, а радше, навпаки - він передбачається, дія презумпції невинуватості розповсюджується на такого обвинуваченого.

В перелічених випадках вина особи встановлюється, але не для визнання її винною вироком суду і покарання, а метою закриття кримінального провадження. Тож, суд при цьому не визнає особу винуватою у вчиненні кримінального правопорушення своїм вироком. Він ухвалює постанову, яка не замінює вироку суду, а отже, вона й не є тим судовим актом, яким згідно ст. 62 Конституції особа визнається винуватою у вчиненні кримінального правопорушення. Не випадково, що в цих випадках особа визнається такою, що не має судимості (ст. 88 КК).

Наприкінці підрозділу зазначимо, що нами розглянуто лише частина конституційних засад кримінального провадження через обмежений обсяг дипломної роботи.

2.3 Спеціальні засади кримінального провадження та їх характеристика

Значення спеціальних засад кримінального провадження виявляє сутність процесуальної діяльності, представляє систему юридичних норм найбільш загального характеру, реалізація котрих можлива лише в межах певних процесуальних процедур, як конкретизація цих загальних вимог, порушення норм принципів яких тягне за собою визнання неправосудним будь-якого процесуального рішення. Важливо відмітити, що в окремих галузях процесуального права ці принципи у своїй реалізації мають відповідати соціально-економічним умовам даного суспільства.

Побудова правової держави України диктує необхідність розширення демократичних засад у сфері кримінально-процесуального регулювання. Саме цією обставиною обумовлена подальша необхідність розвитку досліджень спеціальних засад кримінального провадження [25, с. 213].

Засада змагальності сторін та свободи в поданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості знайшла своє закріплення у статті 22 КПК України. Так, відповідно до цієї статті кримінальне провадження здійснюється на основі змагальності, що передбачає самостійне обстоювання стороною обвинувачення і стороною захисту їхніх правових позицій, прав, свобод і законних інтересів засобами, передбаченими КПК.

Сторони кримінального провадження мають рівні права на збирання та подання до суду речей, документів, інших доказів, клопотань, скарг, а також на реалізацію інших процесуальних прав, передбачених КПК. Під час кримінального провадження функції державного обвинувачення, захисту та судового розгляду не можуть покладатися на один і той самий орган чи службову особу.

Повідомлення особі про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, звернення з обвинувальним актом та підтримання державного обвинувачення у суді здійснюється прокурором. У випадках, передбачених цим Кодексом, повідомлення особі про підозру у вчиненні кримінального правопорушення може здійснюватися слідчим за погодженням із прокурором, а обвинувачення може підтримуватися потерпілим, його представником. Захист здійснюється підозрюваним або обвинуваченим, його захисником або законним представником. Суд, зберігаючи об'єктивність та неупередженість, створює необхідні умови для реалізації сторонами їхніх процесуальних прав та виконання процесуальних обов'язків.

Засада змагальності знаходить свій прояв у реалізації протилежних за своїм змістом функцій обвинувачення і захисту. Тому сторона обвинувачення та сторона захисту для відстоювання своїх інтересів наділяються правами, які урівнюють їх процесуальні можливості.

Отже, засада змагальності в кримінальному провадженні означає розмежування функцій обвинувачення та захисту, відділення обвинувачення та захисту від функції вирішення кримінальної справи (правосуддя), рівність сторін обвинувачення та захисту перед законом та судом, наявність дискреційних повноважень суду. Іншими словами, окремі елементи структури змагальності не складають сфери індивідуальної правової автономії, вони знаходяться в діалектичному зв'язку взаємодоповнюваності, і тільки у своїй єдності забезпечують реалізацію цього принципу в різних процесуальних процедурах. Ґрунтовний аналіз поглядів процесуалістів щодо сутності змагальності в кримінальному процесі був проведений І.О. Пікаловим [86].

Позитивно оцінюючи прагнення законодавця щодо концепційних змін у чинному КПК України щодо здійснення кримінального провадження, не можемо не вказати на деякі, на нашу думку, недоліки положень КПК України у реалізації засади змагальності. На такі недоліки неодноразово наголошувалося у наукових публікаціях [16, с. 107-110]. Спробуємо їх навести.

Значна частина недоліків КПК України стосується доказування. Абсолютно невідповідною принциповій концепції змагальності у кримінальному провадженні є положення статті 84 КПК, має стаття й інші недоліки. Зміст декларованих статтею прав сторін у кримінальному провадженні не є таким, що забезпечує реалізацію доказових прав стороною захисту. Дійсно, ст. 22 КПК України декларує рівність таких прав, яким, на жаль, не відповідають інші положення Кодексу. Гірше того, як справедливо відзначила Л.В. Карабут [40, с. 4-5], у нормах, якими врегульовано судові рішення, йдеться лише про докази обвинувачення, наприклад п. 1 ч. 3 ст. 374 КПК України. У той же час, про докази сторони захисту у КПК України не йдеться, окрім як можливості захисту просити сторону обвинувачення - опонента - про сприяння в отриманні доказів, що є очевидним нонсенсом.

На неприпустимість для змагального характеру досудових процедур та принципу рівності сторін формального правила, що захист повинен збирати свої докази за допомогою ініціювання слідчих дій, звернено увагу й іншими науковцями [98, с. 615].

Враховуючи рівність сторін в доказовій діяльності, безумовним є те, що зібрані і подані захистом докази у будь-якому разі не повинні підлягати оцінці стороною обвинувачення. Встановлювати наявність чи відсутність фактів та обставин повинні або обидві сторони кримінального провадження і слідчий суддя, суд, або виключно слідчий суддя, суд. Оптимальнішим видається друга опція, адже саме рішення слідчого судді, суду матиме юридичне значення для учасників кримінального провадження.

Також вбачаються не зовсім повними положення статті 92 КПК України про обов'язок доказування. Такий обов'язок доказування події злочину, винуватості тощо покладено на обвинувачення. Однак, процес віднині позиціонований як змагальний, і захист теж мусить доводити свою позицію, по тим самим питанням. Слід додати обов'язок кожної сторони доводити всі свої твердження у кримінальному провадженні.

Вважаємо упущенням КПК України відсутність учасників кримінального провадження зі сторони захисту серед суб'єктів, які здійснюють оцінку доказів (стаття 94 КПК України). У літературі висловлювалась думка про те, що фактичну оцінку доказів здійснюють усі учасники кримінального провадження, однак лише оцінка доказів, зроблена слідчим, прокурором, слідчим суддею, судом безпосередньо визначає зміст процесуальних рішень і тягне за собою певні правові наслідки [30, с. 284]. Звернено увагу і на те, що кожен суб'єкт кримінального провадження може здійснювати оцінку доказів за власними внутрішніми переконаннями. У той же час, висловлено справедливе зауваження, що оцінка слідчим доказів зведе нанівець всі інші новації щодо доказів [98, с. 615].

Щодо права збирати і подавати (та досліджувати) докази, слід зауважити наступне. Змагальність процесу полягає у доказуванні сторонами своєї позиції по справі, що оцінюється судом. Забезпечення рівнозначних можливостей сторін з доказування у будь-якому випадку повинно передбачати механізм реалізації ініціативи сторони захисту щодо збирання фактичних даних у провадженні [21, с. 267]. У той же час, недоліком КПК України називають збереження старої системи доказового права, що докази з'являються лише в суді [98, с. 615], що, однак, не є критичним за умови забезпечення паритетності сторін в можливостях збору чи то доказів, чи то відомостей, які стануть доказами в суді. Стаття 42 КПК України містить перелік прав підозрюваного та обвинуваченого, а отже і прав адвоката-захисника (ч. 4 ст. 46 КПК України). Важливий пункт 8 частини 3 вказаної статті передбачає право «збирати і подавати слідчому, прокурору, слідчому судді докази». Як ми зазначали вище, це положення в частині надання доказів іншим, окрім суду, особам є таким, що не відповідає засадам змагальності, і взагалі шкідливим. Крім того, є сумніви щодо його дієвості. Так, безумовним є сенс надання доказів для обґрунтування питань чи обставин, рішення щодо яких прийматиме слідчий чи прокурор, однак це можуть бути зовсім не формальні докази а аргументи. А докази стосовно обставин, що підлягають доказуванню, навпаки не слід подавати слідству - з огляду на змагальність, - а вже в суд, що зазначалось і іншими науковцями [8; 132; 133].

Підсумовуючи, можемо зазначити наступне. Наразі, змагальність у кримінальному провадженні має здебільшого декларативний характер. Основна передумова цього - серйозний дисбаланс завдань сторін у кримінальному провадженні із їх можливостями. Вважаємо, принципово неправильно ставити перед сторонами-опонентами протилежні завдання, однак надавати суттєво різні обсяги можливостей. Ще погіршує ситуацію можливість сторони обвинувачення надавати оцінку доказам опонента.

Засада безпосередності дослідження показань, речей і документів. Відповідно до ст. 23 КПК України суд досліджує докази безпосередньо. Показання учасників кримінального провадження суд отримує усно. Не можуть бути визнані доказами відомості, що містяться в показаннях, речах і документах, які не були предметом безпосереднього дослідження суду, крім випадків, передбачених КПК. Суд може прийняти як доказ показання осіб, які не дають їх безпосередньо в судовому засіданні, лише у випадках, передбачених КПК. Сторона обвинувачення зобов'язана забезпечити присутність під час судового розгляду свідків обвинувачення з метою реалізації права сторони захисту на допит перед незалежним та неупередженим судом.

Суд зобов'язаний обґрунтовувати своє рішення на підставі об'єктивно з'ясованих обставин, підтверджених доказами, дослідженими у процесі судового розгляду й оціненими судом за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом і оцінюючи кожен доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів ? з точки зору достатності і взаємозв'язку для прийняття відповідного процесуального рішення [54].

Водночас, відповідно до ст.ст. 351-354 КПК України, у виняткових випадках для забезпечення безпеки обвинуваченого, свідка, потерпілого, малолітнього свідка чи потерпілого, який підлягає допиту, суд за власною ініціативою або за клопотанням сторін чи самої такої особи постановляє мотивовану ухвалу про проведення цього допиту з використанням технічних засобів з іншого приміщення, в тому числі за межами приміщення суду, з використанням режиму відеоконференції, або в інший спосіб, що унеможливлює ідентифікацію особи, та забезпечує сторонам можливість задавати питання та слухати відповіді на них. У разі, коли існує загроза ідентифікації голосу, допит може супроводжуватися створенням акустичних перешкод. Перед прийняттям відповідної ухвали суд зобов'язаний з'ясувати наявність заперечень сторін проти проведення допиту в умовах, що унеможливлюють ідентифікацію допитуваної особи, і, у разі їх обґрунтованості, відмовити у проведенні допиту у визначеному вище порядку.

Правило про безпосередність дослідження всіх доказів у кримінальному провадженні покликане забезпечити пряме, вільне від суб'єктивного впливу осіб, які провадили досудове розслідування, сприйняття учасниками судового провадження (перш за все судом) всіх обставин кримінального провадження. Безпосереднє дослідження всіх доказів у судовому засіданні є важливою умовою їх одностайного сприйняття судом та іншими учасниками судового провадження, засобом усунення сумнівів.

Дослідження доказів у кримінальному судочинстві може здійснюватися тільки в усній формі. Факт дослідження має бути відображений у журналі судового засідання. Не суперечить усності судового розгляду можливість його учасників користування нотатками, коли показання стосуються розрахунків чи інших даних, які важко зберегти в пам'яті (ч. 12 ст. 352 КПК), бо й у цьому разі показання даються усно [112].

Засада публічності. Прокурор, слідчий відповідно до ст. 25 КПК України зобов'язані в межах своєї компетенції розпочати досудове розслідування в кожному випадку безпосереднього виявлення ознак кримінального правопорушення (за виключенням випадків, коли кримінальне провадження може бути розпочате лише на підставі заяви потерпілого) або в разі надходження заяви (повідомлення) про вчинення кримінального правопорушення, а також вжити всіх передбачених законом заходів для встановлення події кримінального правопорушення та особи, яка його вчинила.

До цього часу існував досить вузький підхід до визначення поняття публічності як обов'язку державних органів та посадових осіб, на яких покладено обов'язок ведення кримінального судочинства (слідчого, прокурора) розпочати досудове розслідування при встановлені ознак кримінального правопорушення чи закрити кримінальне провадження у випадку наявності обставин, що перешкоджають провадженню, або при недоведеності вини обвинуваченого (М.А. Чельцов, І.Ф. Демидов, І.В. Тирічев) [127, с. 123-125].

Водночас ученими та практиками кримінального процесу зроблено спробу розширити обсяг поняття публічності кримінального судочинства, визначаючи його як принцип офіційності діяльності державних органів і посадових осіб, які ведуть кримінальне судочинство, визначення напряму їхньої діяльності приписами кримінально-процесуального права [67, с. 16].

Ставлення до змісту публічності судочинства відрізняється у вчених-процесуалістів, у зв'язку з чим можна вказати на вузьке його тлумачення (яке виходить із положення ст. 25 КПК України, відповідно до якої «прокурор, слідчий зобов'язані в межах своєї компетенції розпочати досудове розслідування в кожному випадку безпосереднього виявлення ознак кримінального правопорушення (за виключенням випадків, коли кримінальне провадження може бути розпочате лише на підставі заяви потерпілого) або в разі надходження заяви (повідомлення) про вчинення кримінального правопорушення, а також ужити всіх передбачених законом заходів для встановлення події кримінального правопорушення та особи, яка його вчинила») і широке розуміння [110, с. 137].

Із принципу публічності випливають такі основні положення:

1) обов'язок здійснювати функцію кримінального переслідування в рамках кримінального провадження покладається на державні органи та посадових осіб;

2) суд іменем держави визнає особу винуватою у вчиненні злочину й призначає покарання за скоєне;

3) рух кримінального провадження визначається процесуальними актами, що приймаються державними органами та посадовими особами;

4) усі рішення, що приймаються в рамках кримінального провадження державними органами та посадовими особами, обов'язкові для виконання всіма особами, які беруть участь у провадженні;

5) державні органи й посадові особи самостійні та незалежні при виконанні своїх обов'язків у кримінальному провадженні [127, с. 147-151].

На думку Ю.П. Аленіна, який також є прибічником широкого тлумачення засади публічності, принцип публічності (офіційності) покладає на органи прокуратури, слідства такі обов'язки:

1) будучи поінформованими про вчинене кримінальне правопорушення, посадові особи цих органів зобов'язані розпочати кримінальне провадження, розслідувати його й передати для вирішення суду, незалежно від того, чи є відповідне прохання про це потерпілого (крім випадків, що стосуються приватного обвинувачення);

2) вияснити всі суттєві для провадження обставини, спираючись, передусім, на особисту ініціативу;

3) на прокурора покладається обов'язок передати обвинувальний акт у суд, де він підтримує обвинувачення;

4) суд забезпечує всебічне та вичерпне дослідження обставин кримінального провадження; він не обмежений доказами, які надані обвинуваченим, захисником, а самостійно перевіряє необхідні докази, виясняючи важливі для провадження обставини, й тим самим забезпечує доведеність вини (п. 3 ч. 1 ст. 129 Конституції України);

5) суд зобов'язаний постановити рішення, не будучи пов'язаним позиціями інших осіб, які розслідують кримінальне провадження» [3, с. 30-32].

Отже, публічність - це засада кримінального провадження, якою визначаються вимоги цілеспрямованої процесуальної активності та ініціативності суб'єктів, уповноважених на ведення кримінального процесу, спрямованій на захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура [111, с. 364].

Засада диспозитивності. Стаття 26 КПК України закріпила, що сторони кримінального провадження є вільними у використанні своїх прав у межах та у спосіб, передбачених КПК. Відмова прокурора від підтримання державного обвинувачення тягне за собою закриття кримінального провадження, крім випадків, передбачених КПК.

Слідчий суддя, суд у кримінальному провадженні вирішують лише ті питання, що винесені на їх розгляд сторонами та віднесені до їх повноважень КПК. Кримінальне провадження у формі приватного обвинувачення розпочинається лише на підставі заяви потерпілого. Відмова потерпілого, а у випадках, передбачених КПК, його представника від обвинувачення є безумовною підставою для закриття кримінального провадження у формі приватного обвинувачення.

Професор Л. М. Лобойко визначає принцип диспозитивності як правове положення, згідно з яким суб'єктам кримінального процесу надається і забезпечується можливість вільно в межах закону обирати способи поведінки для захисту своїх кримінально-правових і процесуальних прав, а також впливати на хід і результати кримінально-процесуальної діяльності, головним призначенням якого є забезпечення гнучкості та повноти захисту заінтересованими суб'єктами процесу своїх прав, а також стимулювання їх активності у захисті цих прав [61, с. 9].

Конкретизація приписів засади диспозитивності міститься в нормах кримінального процесуального закону, в яких йдеться про реалізацію сторонами своїх прав (зокрема, давати пояснення, показання; заявляти відводи, клопотання; подавати докази; оскаржувати рішення, дії та бездіяльність слідчого, прокурора, слідчого судді, суду в порядку, передбаченому КПК; знайомитися з матеріалами кримінального провадження, журналом судового засідання і технічним записом судового процесу тощо).

Засада розумних строків. Відповідно до ст.. 28 КПК України під час кримінального провадження кожна процесуальна дія або процесуальне рішення повинні бути виконані або прийняті в розумні строки. Розумними вважаються строки, що є об'єктивно необхідними для виконання процесуальних дій та прийняття процесуальних рішень. Розумні строки не можуть перевищувати передбачені КПК строки виконання окремих процесуальних дій або прийняття окремих процесуальних рішень. Засада розумності строків кримінального провадження випливає із завдання швидкого розслідування і судового розгляду, закріпленого в ст. 2 КПК України і відповідає вимогам міжнародних нормативно-правових актів (зокрема, ст. 6 КЗПЛ, яка гарантує, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом).

Конституційний Суд України ще у 2003 р. щодо «розумності» строків досудового слідства висловив таку позицію: «Поняття «розумний строк досудового слідства» є оціночним, тобто таким, що визначається у кожному конкретному випадку з огляду на сукупність усіх обставин вчинення і розслідування злочину (злочинів).

Визначення розумного строку досудового слідства залежить від багатьох факторів, включаючи обсяг і складність справи, кількість слідчих дій, число потерпілих та свідків, необхідність проведення експертиз та отримання висновків тощо. Але за будь-яких обставин строк досудового слідства не повинен перевищувати меж необхідності. Досудове слідство повинно бути закінчено у кожній справі без порушення права на справедливий судовий розгляд і права на ефективний засіб захисту, що передбачено статтями 6, 13 Конвенції про захист прав людини та основних свобод» [100].

Пленум Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у своїй постанові «Про деякі питання дотримання розумних строків розгляду судами цивільних, кримінальних справ і справ про адміністративні правопорушення» постановив, що строки, що встановлюються судом (наприклад, строк для усунення недоліків позовної заяви чи апеляційної скарги), повинні відповідати принципу розумності. Визначаючи (на власний розсуд) тривалість цих строків, суду необхідно враховувати принципи диспозитивності та змагальності, граничні строки, встановлені законом, для розгляду справи при визначенні строків здійснення конкретних процесуальних дій, складність справи, кількість учасників процесу, можливі труднощі у витребуванні та дослідженні доказів тощо. Пленум наголосив, що розумним, зокрема, вважається строк, що є об'єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень та розгляду і вирішення справи з метою забезпечення своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту [90].

На мові міжнародних документів розумний строк кримінально-процесуальної дії - це той строк, який забезпечує надійний захист законних інтересів потерпілої сторони, інтересів правосуддя, а також забезпечує підозрюваному, обвинуваченому, підсудному реальну можливість використати всі передбачені законом засоби захисту від обвинувачення. Іншими словами поняття «розумний строк» означає необхідність враховувати всі конкретні обставини, в яких діють суб'єкти кримінально-процесуальних правовідносин [36, с. 211]. Розумні строки розраховані на розумного дізнавача, слідчого, прокурора, суддю, а також потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, виправданого, цивільного позивача, цивільного відповідача, експерта тощо.

Підсумовуючи викладене, зазначимо, що ми навели лише частину проблемних питань, пов'язаних із конституційними та спеціальними засадами кримінального провадження, які виникали до прийняття КПК 2012 р. та залишилися невирішеними після набуття їм чинності. Загальні засади кримінального провадження, які не були детально розглянуті нами у цьому розділі дипломної роботи, стануть предметом наших подальших наукових досліджень.

Розділ 3. Перспективи розвитку засад кримінально-процесуального права в умовах євроінтеграції

3.1 Загальновизнані європейські засади кримінального процесу та їх імплементація в українське законодавство

Загальна декларація прав людини (1948 р.), Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод (1950 р.), Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (1966 р.), Європейська конвенція про взаємну допомогу у кримінальних справах (1959 р.) та інші міжнародно-правові акти містять у собі в концентрованому вигляді основні загальноприйняті положення щодо забезпечення і подальшого здійснення прав людини та основних свобод. Ці положення, до яких, зокрема, відносяться: право на життя; право на свободу та особисту недоторканність; право на справедливий і відкритий розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом; право на повагу до приватного і сімейного життя, до житла і до таємниці кореспонденції; право на ефективний засіб правового захисту; презумпція невинуватості; право на апеляцію тощо, прийнято називати «європейськими стандартами демократії», «європейськими стандартами прав людини», чи просто «європейськими стандартами». Процес додержання цих стандартів тісно переплітається з кримінальним судочинством, його засадами [68, с. 35].

Поняття «загальновизнані, основоположні стандарти та принципи» є порівняно новим для вітчизняної правозастосовної практики, то для практики зарубіжних країн воно відоме вже давно і взагалі є усталеним міжнародно-правовим терміном, який отримав широке розповсюдження як в міжнародних документах, так і у внутрішньодержавних актах. Посилання на загальновизнані норми та принципи містяться у конституціях ФРН (ст. 25), Італії (ст. 10), Греції (п. 2 ст. 2, п. 1 ст. 28) та інших держав. Поняття «загальновизнані принципи і норми» присутнє у багатьох міжнародних документах. Про нього згадується у ст. 18 КУ та ч. 1 ст. 3 КК України: «Законодавство України про кримінальну відповідальність становить Кримінальний кодекс України, який ґрунтується на Конституції України та загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права».

У той же час представники науки та практики кримінального процесуального права, так само, як і юристи-міжнародники, підкреслюють складність визначення поняття, що досліджується. Зокрема, О.Г. Волеводз зазначає, що питання про загальновизнані стандарти та принципи міжнародного права вже протягом тривалого часу є спірним в теорії як міжнародного, так й інших галузей права. На думку автора, діапазон думок з цього приводу починається від необхідності їх віднесення до категорій загального міжнародного права, що не потребують конкретизації та є допустимими для застосування навіть у якості основи при прийнятті рішення по конкретній кримінальній справі, та завершується визнанням необґрунтованості згадування про них в конституції [18, с. 127].

Що ж конкретно слід розуміти під загальновизнаними стандартами та принципами? Однією з характерних ознак, що дозволить розкрити зміст даного поняття є те, що такі принципи та стандарти встановлюються та визнаються усіма чи майже усіма членами міжнародної спільноти держав, а також є обов'язковими для усіх чи майже усіх держав. В міжнародно-правовій доктрині та практиці такі принципи і норми позначаються як принципи і норми загального міжнародного права. У спеціальному дослідженні, яке було присвячено загальновизнаним нормам, відзначається, що вони мають відповідати наступним критеріям: 1) визнання державами різних соціально-економічних систем; 2) визнання всіма або переважною більшістю держав [12, с. 25].

При цьому, як зазначає І.І. Лукашук, така більшість має бути достатньо репрезентативною не тільки у кількісному, але й у якісному відношенні, представляючи всі основні політичні, соціально-економічні і правові системи, а також усі континенти [63, с. 236-237].

На думку О.П. Кучинської найбільш суттєвими ознаками загальновизнаних стандартів та принципів, які у повній мірі відображають суть даного поняття є такі [56, с. 20-21]: 1) загальновизнана норма є правилом поведінки, зміст якого встановлено у міжнародному договорі в результаті власного, добровільного та узгодженого волевиявлення держав; 2) загальновизнані норми є нормами права, загального для держав різних соціально-економічних систем; 3) загальновизнані норми є елементами правової системи, яка охоплює чи має охоплювати всі держави. Іншими словами - це норми загального для всіх держав міжнародного права, що можуть універсально застосовуватися до всіх цих держав. Універсальна прийнятність загальновизнаних стандартів та принципів у галузі прав людини обумовлена всезагальним інтересом багатьох держав світової спільноти до встановлення єдиного загальноприйнятного правового статусу людини і громадянина, який ґрунтуватиметься на ідеалах свободи, рівності, справедливості тощо.

Отже, основоположні, загальновизнані міжнародні (зокрема, європейські) стандарти та принципи у галузі прав людини - це визнані більшістю держав, що широко представляють різні соціально-економічні системи та континенти, обов'язкові правила поведінки у сфері забезпечення прав, свобод та законних інтересів, які закріплюють досягнутий рівень розвитку світової спільноти у встановленні правового статусу людини і громадянина, зокрема у кримінальному процесі.

До системи принципів права ЄС входять загальні принципи права, поняття яких охоплює загальні юридичні настанови, специфічні правила і спільні - як для внутрішнього, так і для міжнародного права. Іншою категорію принципів є основоположні принципи міжнародного права. ЄС, як і будь-який суб'єкт міжнародного права, у своїй діяльності керується зазначеними принципами і застосовує їх як у внутрішніх відносинах, тобто у відносинах між державами-членами, так і в зовнішніх, тобто у відносинах з третіми державами та міжнародними організаціями.

Загальні принципи права ЄС - це сукупність нормативно закріплених правил найвищого рівня узагальнення, зокрема: правил правозастосування, правил правотворчості та правил взаємодії суб'єктів суспільно-правових відносин. У більшості випадків їх встановлення та розвиток мають місце в правозастосовній діяльності Європейського суду. Втім, деякі з них безпосередньо прописані в установчих Договорах ЄС. Їх основний зміст характеризує відношення між європейським правом, з однієї сторони, та внутрішнім правом країн-учасників, з іншої сторони, та встановлює межі втручання ЄС в національні правові порядки. З точки зору значимості у системі права ЄС виділяються принцип верховенства права Спільноти, принцип безпосереднього застосування та безпосередньої дії, принцип субсидіарності, принцип пропорційності та принцип солідарності.

Європейське право утворює самостійний правовий порядок, що наділений пріоритетом над внутрішнім правом і застосовується безпосередньо. Із судової практики Європейського суду з приводу верховенства права однозначно випливає, що верховенство мають всі норми європейського права, які містяться як у первинному, так і у вторинному (похідному) праві, по відношенню до усіх видів норм внутрішнього (національного) права.

Безпосереднє застосування права ЄС є наслідком його обов'язковості для органів влади країн-учасників. Цей принцип без сумніву стосується первинного права і регламентів, натомість, директив лише у випадку їх невиконання і тільки у вертикальному аспекті. У ході законотворчої діяльності відповідно до засад субсидіарності і пропорційності ЄС повинен обирати засоби, що мінімально обтяжують суверенітет країн-учасників.

Заходи ЄС мають бути необхідними, відповідними і співрозмірними до мети, що переслідується. Принцип солідарності становить фундамент співпраці країн-учасників і ЄС. В договорах ЄС визначено, що цінності, на яких побудовано ЄС, мають пріоритет над місцевими інтересами окремих країн.

Принципи права ЄС не становлять монолітної категорії. Спільнота є організацією наддержавною, що виконує багато завдань та повноважень, які за звичай є сферою діяльності окремих країн. Значення вищезгаданих загальних принципів випливає з ролі, яку виконують органи ЄС стосовно країн-учасників. Інституції ЄС зобов'язані дотримуватися цих принципів у своїй діяльності, як під час здійснення законотворчої, так і під час правозастосовної діяльності [121, с. 330].

Прийнято вважати, що право ЄС є складовою загальної системи європейського права, яка охоплює також правові норми, сформульовані в межах Ради Європи та ОБСЄ.

Окремою категорією є процесуальні принципи європейського права. У процесі кримінального судочинства склались особливі норми, а деякі з них стали настільки важливими, що врешті-решт набули сили основоположних принципів. Ці принципи права становлять особливу категорію ще й тому, що інколи відрізняються від загальноприйнятих норм і, навіть, загальних принципів права.

У правовій системі ЄС діє низка принципів, обумовлених взаємовпливом національного та міжнародного права. Правові норми ЄС можуть випливати не тільки з установчих договорів та правових актів, а й із загальних принципів права. Найважливішим із них є принцип пріоритету європейського права щодо національного права держав-членів. На основі цього принципу відбувається розмежування між міжнародним правом, що базується на інтересах державного суверенітету та європейським правом, яке ґрунтується на інтересах Співтовариства [19, с. 81].

Які ж саме стандарти та принципи у галузі прав людини є основоположними і загальновизнаними міжнародною спільнотою? Відповідь на це питання О.П. Кучинська намагається знайти через постатейний аналіз міжнародно-правових документів, що містять загальновизнані стандарти та принципи у галузі прав людини та є обов'язковими для застосування у кримінальному процесі України (договори, укладені на двох рівнях: універсальному та регіональному) [56, с. 23-24]. Відтак, паралельне існування декількох систем забезпечення і захисту прав людини зумовлює певні відмінності у встановлених ними стандартах та принципах, не кажучи вже проте, що поряд з названими основними документами існує безліч документів, умовно кажучи, другорядного характеру, які також встановлюють європейські принципи кримінального судочинства або на свій лад поширюють дію загальновизнаних стандартів у цій сфері. Лише відповідно найбільш загальним стандартам, а не усім задекларованим у всій сукупності різноманітних міжнародних документів, мають визнаватися і гарантуватися права людини у кримінальні процесуальній діяльності України.

Так, автори монографії «Принципи кримінального провадження у світлі практики Європейського суду з прав людини» виокремлюють такі загальновизнані міжнародні стандарти та принципи кримінального провадження в галузі прав людини [56]:

1) право на те, щоб не бути утримуваним в рабстві чи підневільному стані;

2) право на те, щоб не піддаватися катуванню або жорстокому, нелюдському чи принижуючому гідність поводженню чи покаранню;

3) право на рівність усіх перед законом та право на рівний захист закону;

4) право на ефективне відновлення в правах компетентним національним судом у випадках порушення основних прав, наданих Конституцією чи законом;

5) право на свободу та особисту недоторканність;

6) право на справедливий судовий розгляд;

7) право на призначення покарання виключно на підставі закону;

8) право на повагу до особистого та сімейного життя;

9) право на власність;

10) право не бути позбавленим свободи за невиконання будь-якого договірного зобов'язання.

На сучасному етапі розвитку кримінального судочинства в Україні та приведення національного законодавства відповідно до законодавства ЄС адаптація має ґрунтуватися на принципі доцільності, тобто в процесі адаптації, перш за все, треба враховувати наслідки впровадження необхідних норм, з точки зору їх впливу на економічний, соціальний та політичний розвиток України.

Певні кроки у цьому напряму передбачені ЗУ «Про загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» [92], яким була затверджена Загальнодержавна програма адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу.

Загальнодержавна програма адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу визначає механізм досягнення Україною відповідності третьому Копенгагенському та Мадридському критеріям набуття членства в Європейському Союзі. Цей механізм включає адаптацію законодавства, утворення відповідних інституцій та інші додаткові заходи, необхідні для ефективного правотворення та правозастосування.

Метою адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу є досягнення відповідності правової системи України acquis communautaire з урахуванням критеріїв, що висуваються Європейським Союзом (ЄС) до держав, які мають намір вступити до нього.

Адаптація законодавства України до законодавства ЄС є пріоритетною складовою процесу інтеграції України до Європейського Союзу, що в свою чергу є пріоритетним напрямом української зовнішньої політики.

Відповідно до Висновку № 9 (2006) Консультативної ради європейських суддів (КРЄС) до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо ролі національних суддів у забезпеченні ефективного застосування міжнародного та європейського права [15] КРЄС вітає зусилля, які можуть докласти національні судові органи у своїй ролі тлумачів та захисників верховенства права, якщо необхідно, через відповідний обмін ідеями між кількома національними судовими системами, у таких питаннях: a) забезпечення з дотриманням національного законодавства відповідності національного права, у тому числі національної судової практики, міжнародному та європейському праву, що застосовується у відповідній державі; б) максимально можливе скорочення відмінностей у застосуванні цього принципу в системах, пов'язаних однаковими міжнародними стандартами; в) забезпечення того, що національне право, у тому числі національна судова практика, відповідає практиці Європейського суду з прав людини; зокрема, через забезпечення, коли це можливо, того, що розгляд справи відновлюється після того, як Європейський суд з прав людини встановив порушення ЄКПЛ або протоколів до неї у ході судового процесу, а таке порушення не може бути розумно усунуто або компенсовано жодним іншим способом, крім через нове слухання справи; г) належне врахування Рекомендацій Ради Європи.

3.2 Шляхи удосконалення засад кримінально-процесуального права за європейськими стандартами

У контексті програми глобального підвищення правових стандартів забезпеченості гуманістичного начала в усіх сферах нашого життя, кримінальне судочинство являє собою об'єкт прискіпливої уваги правозахисників з усього світу, оскільки практично кожною своєю дією чи процедурою воно впритул наближається до охоронюваного правом особистого життя громадян. Саме тому вдосконалення кримінального судочинства являє собою дуже складну та комплексну задачу, у контексті розв'язання якої має бути реалізована ціла програма послідовних та взаємообумовлених дій, спрямованих на:

1) створення такого судочинства, яке максимально гарантувало б право на судовий захист, рівність громадян перед законом, створило б умови для дійсної змагальності і реалізації презумпції невинуватості;

2) запровадження системи судоустрою і судочинства, що гарантує право громадянина на оперативний розгляд і законне вирішення справи компетентним судом;

3) відповідність нормативних актів з питань діяльності судів і органів юстиції вимогам міжнародних угод, ратифікованих Україною;

4) подальше реформування матеріального і процесуального законодавства, з метою наповнення його гуманістичним змістом;

5) поширення практики розгляду окремих категорій судових справ суддями одноособово, а також колегіями професійних суддів та суддями з розширеною колегією судових засідателів;

6) формування незалежної судової експертизи;

7) посилення ролі адвокатури тощо.

Як бачимо, вдосконалення практично кожного інституту кримінального судочинства стосується програми приведення національних стандартів у галузі забезпечення прав людини у відповідність із міжнародним досвідом та практикою [56, с. 7].

Прийнятий у 2012 році КПК України вирішив цілий ряд гострих питань, які не давали спокою правозахисникам з причини наявності бажання відшукати найоптимальніші шляхи приведення українського судочинства до належного порядку, за якого із стовідсотковою гарантією забезпечується режим відповідності національних стандартів забезпечення прав людини загальновизнаним міжнародним стандартам.

Дуже багато пропозицій щодо розширення переліку принципів (засад) кримінального провадження знайшли своє належне закріплення у новому законі. Проте наступним логічним кроком належного впровадження цих позитивних змін є усунення можливих колізійних моментів їх реалізації та подальше прямування обраним курсом [56, с. 6].

Закріплення засад кримінального впровадження - вперше в окремій главі КПК - має «виключно важливе значення, оскільки засади кримінального провадження - це визначальні, фундаментальні, імперативні положення щодо закономірностей і найбільш суттєвих властивостей кримінального процесу, які обумовлюють їх значення як засобу для захисту прав і свобод людини і громадянина, а також для врегулювання діяльності органів та посадових осіб, які ведуть кримінальне провадження. Вони є керівними положеннями для закріплення завдань кримінального провадження, побудови його стадій, окремих проваджень, інститутів» [55, с. 16-17].

На прийняття нового КПК України покладалося багато надій і сподівань. Більшість його положень схвально оцінено експертами Ради Європи, про що зазначається у Висновку, підготовленому Директором з питань правосуддя та захисту людської гідності Генерального директорату Права людини і верховенство права на підставі експертизи: Лорени Бахмаєр-Вінтер, Джеремі МакБрайда, Еріка Сванідзе (Страсбург, 2 листопада 2011 р.) [14].

Однак чинний КПК України, на думку самих же європейських експертів, обізнаних з ситуацією щодо справ проти України, розглянутих ЄСПЛ, «скоріше введе належні правила, аніж створить судову систему, в рамках якої судді зможуть самі вирішувати, як їм діяти, з урахуванням здорової дози скептицизму по відношенню до дій слідчих та прокурорів, а також дбати про інтереси осіб, утримуваних під вартою» [64].

На заваді стоїть правова культура, успадкована Україною від Радянського Союзу, яка не передбачає “ідею конституційних положень в якості мірила, на підставі якого можна було б перевіряти окремі правові положення та позбавляти їх юридичної сили в разі їх невідповідності. Більш того, не існувало загального принципу відповідності правових положень певним мінімальним стандартам, матеріальним та процесуальним, на підставі яких такі правові положення або їх застосування могли б бути визнані неприйнятними, наприклад, через довільність результату або несумірність пливу на свободу. Це створювало різкий контраст вимогливим концепціям верховенства права, що лежить в основі застосування ЄКПЛ [64].

Підсумовуючи практику розгляду кримінальних справ судами загальної юрисдикції першої та апеляційної інстанцій, можна зробити висновок, що суди в цілому дотримуються вимог статей 3, 5, 6 Конвенції, однак не достатньо готові до практичного впровадження підходів і позицій ЄСПЛ, про що зазначається в Узагальненні практики застосування судами загальної юрисдикції першої та апеляційної інстанцій при здійсненні судочинства у кримінальних справах статей 3, 5, 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року за 2011 - перше півріччя 2012 року, підготовленому суддею судової палати у кримінальних справах Щепоткіною В. В. та науковим консультантом судової палати у кримінальних справах Хім'яком Ю. Б. [129].

Застосовуючи практику ЄСПЛ, суди не завжди чітко й однозначно розуміють, у чому полягає правовий зміст такого застосування. Тому досить поширеним у діяльності вітчизняних судів є абстрактне посилання на практику ЄСПЛ без вказівок на конкретне рішення міжнародного судового органу. Часто в судових рішеннях вітчизняних судів міститься посилання на конкретне рішення ЄСПЛ, але без зазначення співвідносності його з нормами національного права й обставинами конкретної справи. Ще однією проблемою є відсутність єдиних критеріїв застосування практики ЄСПЛ.

З огляду на зазначене судам при здійсненні судочинства необхідно ширше застосовувати норми міжнародного права. Слід зауважити, що обов'язковим є не тільки врахування рішень ЄСПЛ, постановлених щодо України, а й застосування поряд із нормами національного законодавства України норм Конвенції та практики ЄСПЛ і щодо інших країн - учасниць Конвенції з метою недопущення порушення прав людини та основоположних свобод. Ухвалюючи рішення у кримінальних справах (провадженнях), з метою недопущення неправильного тлумачення та застосування норм Конвенції у контексті кожної конкретної справи судам необхідно свої висновки підтверджувати практикою ЄСПЛ, викладеною у його рішеннях.

Особливої ролі у цьому напрямку набувають Стратегічні завдання судової влади України на 2013-2015 роки.

Отже, в умовах сьогодення процес удосконалення законодавства України до законодавства Європейського Союзу щодо засад кримінального процесуального права є безперервним. Так, 12.02.2015 р. ВРУ ухвалила ЗУ «Про забезпечення права на справедливий суд» [91]. Цим законом закладено правові засади для проведення судової реформи, яка має забезпечити ефективний захист прав і свобод громадян, інтересів юридичних осіб в судовому порядку, практичну реалізацію права на справедливий суд.

Законом викладено у новій редакції Закон «Про судоустрій і статус суддів», яким розширено права громадян щодо гарантій рівності перед законом і судом, гласності, відкритості судового процесу, обов'язковості рішень суду, унормування неупередженого розподілу судових справ.

Відповідно до міжнародних стандартів унормовано питання утворення судів, призначення суддів на адміністративні посади, оптимізації складу судів і їх діяльності. Зокрема, встановлено, що органи виконавчої влади не мають впливу на процедури утворення судів та визначення кількості суддів.

Законом також уточнено і посилено гарантії незалежності і недоторканності суддів, їх права та обов'язки, запроваджено новий текст присяги судді, встановлено більш прозорий порядок призначення судді на посаду, унормовано процедури обрання суддів безстроково та їх призначення і переведення в інші суди, які мають проходити лише на конкурсних засадах.

Еволюція вітчизняного кримінально-процесуального законодавства свідчить про те, що воно являє собою закономірний результат непростого пошуку, трансформації правової системи. У цій трансформації держава поступово відходить від тоталітарних уявлень у судочинстві і переходить до більш гуманних норм, спрямованих на захист прав і інтересів людини. Але захистити одночасно інтереси держави і суспільства, права і інтереси обвинуваченого і потерпілого які, як правило, протилежні - надзвичайно складно. Необхідно зберегти баланс між інтересами суспільства і інтересами окремої людини [69, с. 331-332].

Підсумовуючи викладене, зазначимо, що процес сучасного удосконалення кримінального процесуального законодавства України є орієнтованим на загальнолюдські засади та цінності, у тому числі на гуманізм, справедливість та законність. Проте Україна не може копіювати законодавство, яке регламентує судоустрій і засади здійснення кримінально-процесуальної діяльності жодної з європейських держав, оскільки система органів кримінальної юстиції тісно пов'язана з національними традиціями, ментальністю народу України, іншими інститутами українського суспільства. І тому необґрунтоване залучення її елементів з чужої правової системи, штучне перенесення їх до нашого правового простору не стільки сприятиме досягненню очікуваної мети - покращанню ситуації у кримінальному процесі, скільки призведе до несподіваних шкідливих наслідків. Тож, потрібно враховувати наслідки впровадження необхідних норм, з точки зору їх впливу на економічний, соціальний та політичний розвиток України.

Висновки

1. Принципи права - це основоположні (імперативні) вимоги, які закріплені в нормах права і спрямовують процес його створення і застосування. Принципи права, з юридичної точки зору, не є правилами поведінки, але мають загальнообов'язковий характер. З принципу права можна вивести необхідне, але доки не закріплене, правило поведінки. Принципи права чинять безпосередній регулюючий вплив на суспільні відносини, будучи тією правовою базою, на підставі якої відбувається формування конкретного правила для вирішення справи. Принципи права можуть бути використані як джерела права за відсутності норми права, які регулюють відносини, що виникають під час провадження по конкретній справі, і за відсутності норми, регулюючої схожі відносини (аналогія права).