Запровадження мирової юстиції в умовах судової реформи в Україні: теоретико-правове дослідження

Виборність мирових суддів, як «суддів від народу і для народу» [31, с. 16], розглядається багатьма науковцями як оптимальніший спосіб вирішення кадрової проблеми мирової юстиції, проте думки різняться щодо питання ким і як буде обиратися мировий суддя. Так, В.В. Дорошков наголошує, що найбільш демократичною формою наділення суддів повноваженнями, особливо на території невеликої дільниці, на який поширюються повноваження мирового судді, все ж є їх безпосередня виборність населенням. Правова природа інституту мирових суддів передбачає, що вони повинні отримувати мандат довіри безпосередньо від населення, чиї щоденні життєві конфлікти змушені вирішувати мирові судді. Крім того, виборність була б гарантією незалежності мирових суддів від державних органів, що в повній мірі відповідало б принципу поділу влади [10, с. 275]. Полемізуючи з цього приводу в юридичній літературі відзначається, що теоретично найкращим варіантом наділення мирових суддів повноваженнями є прямі вибори їх населенням відповідної ділянки. Однак на практиці такий порядок може бути пов'язаний з досить істотними недоліками, серед яких можлива надмірна політизованість таких виборів, вплив насамперед чинників емоційного порядку і т.д. Крім того, цей порядок є найбільш дорогим. На думку Т.В. Трубнікова та Ю.К. Якимовича, найбільш прийнятним з практичної точки зору буде «компромісний» спосіб наділення мирових суддів повноваженнями, що полягає в обранні їх представницьким органом влади на місцях в умовах, які забезпечують врахування думки населення відповідної судової ділянки щодо кандидатури на посаду мирового судді [33, с. 55].

Окремо слід відзначити особливі вимоги до кандидата на посаду судді, якими можуть бути цензи щодо віку, юридичної освіти, стажу роботи та проживання на території мирової дільниці. Жодного універсального цензу історія мирової юстиції та законодавча практика її реалізації не знає. Проте слушною є думка В.М. Лєбєдєва: «Якщо до кандидатів в судді пред'являються високі вимоги професійного характеру, то вибори місцевим населенням не ефективні» [34, с. 234].

В філософії права ця ознака розглядається в контексті «судової демократії». На думку В.С. Бігуна, реальними формами та методами народовладдя в здійсненні судової влади можна вважати, з-поміж іншого, такі інститути та механізми, як суд присяжних (зокрема, в частині присяжних - журі), народні засідателі чи їхні різновиди; мирові судді; народний суд (за умови виборності суддів); механізм виборності і відкликання суддів народом; доступність суду; медіація як спосіб санкціонованого вирішення спору; участь громадськості у судових процесах (за певних умов); оцінка громадськості якості судочинства як послуги, наприклад, шляхом опитування. Відтак, у певному розумінні здійснення судової влади через суди як органи державної влади може розглядатися як опосередковане представництво народу в процесі здійснення правосуддя. Отже, поняття «судова демократія» може розглядатися як таке здійснення судової влади, за якого народ бере участь у його здійсненні безпосередньо або опосередковано, при цьому йдеться не лише про участь у здійсненні правосуддя, але й участь у таких процесах, як наприклад, вибори суддів, «народний контроль» над судами, анулювання присяжними закону [35, с. 109].

Світова практика. В Англії та Уельсі кандидатури мирових суддів підбираються дорадчими графств, округів, Лондону. Члени комітетів призначаються Лорд-канцлером. Кандидат у мирові судді може бути рекомендований комітету будь-якою особою або організацією, можливим є і само висування. В США мирові судді або призначаються губернатором, або обираються населенням в ході виборчої компанії. Судді ведуть виборчу компанію і в багатьох штатах вони повинні «вивісити свої політичні прапори», тобто боротися за місце в якості республіканця або демократа. В Австралії вони призначаються органами виконавчої влади та не мають юридичної освіти., лише в деяких штатах від них вимагається після призначення пройти навчання на спеціальних курсах. Італійський громадянин, який досяг 25 років, і «здатний гідно, при наявності незалежності відповідних рис характеру та престижу» виконувати відповідні функції, може, згідно зі ст. 23 Закону про судоустрій, бути призначений мировим суддею. Саме призначений, так як мирові судді в Італії призначаються не виконавчою владою, а органом судового самоврядування - Вищою радою магістратури, після проходження шестимісячного стажування та здачі іспиту на професійну здатність виконання функцій судді на конкурсній основі [36, с. 26-30]. Розділ 92 (4) Конституційного акта Канади 1867 р. надає провінціям повноваження укладати закони «про заснування провінційних органів влади та строки їх функціонування і про призначення службовців на посади в них й оплату їхньої праці». Згідно з цим положенням провінції призначають та оплачують працю суддів нижчих судів. Більшість суддів Канади призначається урядами десятьох провінцій та двох територій. Наприклад, у провінції Альберта імена більшості кандидатів подає до суддівської ради Генеральний аторней, і рада робить свої висновки щодо них [30, с. 234]. Корпус мирових (непрофесійних) суддів в Іспанії формується місцевою та судовою владою: муніципальні ради обирають кандидатів на ці посади, а орган судової влади їх призначає.

М.І. Хавронюк та С.Ф. Мироненко узагальнили світову практику врегулювання порядку обрання (призначення) на посади мирових суддів:

а) обираються населенням (Бразилія, Венесуела, деякі штати США, деякі суб'єкти РФ, деякі кантони Швейцарії -- на різні строки, як правило, від трьох до восьми років); б) призначаються чи обираються (деякі суб'єкти РФ -- представницьким (законодавчим) органом на п'ятирічний строк; деякі штати США -- губернатором; деякі кантони Швейцарії -- вищими судовими інстанціями або радами кантонів на різні строки; Австралія -- відповідними органами виконавчої влади довічно або до досягнення певного віку; Іспанія -- Вищим судом правосуддя певної адміністративно- територіальної одиниці на чотири роки; Канада -- владою провінцій; Нова Зеландія -- Генерал-губернатором; Люксембург -- Великим герцогом довічно; Уругвай -- Верховним судом на чотири роки). Порядок звільнення з посад мирових суддів: а) за рішенням федерального парламенту або парламенту штату/провінції (Австралія, Канада) чи за рішенням лорда-канцлера (Англія та Уельс); б) за вироком суду (Люксембург); в) за рішенням кваліфікаційної колегії суддів або в порядку, передбаченому для суддів судів загальної юрисдикції (РФ) [8].

Історично мировий суд виник як суд з широкою участю в ньому громадського елемента, однак в останнє сторіччя з'явилася стійка тенденція до професіоналізації. Проте в Бразилії, Іспанії, Італії, Канаді, Шрі-Ланці, Ямайці посада мирового судді не вимагає професійної кваліфікації та / або не вважається державною службою; в Австралії, Великобританії, Малайзії, Швейцарії, США можливі і професійні, і непрофесійні мирові судді; обов'язкова юридична кваліфікація для мирових суддів в Ізраїлі, Ірландії, Росії [16, с. 63-64].

Український контекст. Демократичні традиції народовладдя в Україні відобразилися і у пропозиціях щодо формування корпусу мирових суддів, зокрема, більшість українських науковців вважає, що мирові судді повинні обиратися. Однак, думки про порядок проведення виборів іноді суттєво відрізняються. Так, С.В. Прилуцький у своєму монографічному досліджені теорії судової влади пише: «Убачається необхідним встановити процедуру обрання мирових суддів місцевою радою. При цьому має бути чітко визначена процедура висування кандидатур з метою уникнення надмірної заполітизованості мирових суддів. Наприклад, суб'єктами, що можуть висувати кандидатури, можуть бути адвокатські об'єднання, спілки юристів тощо. Інший варіант обрання мирових суддів - обрання безпосередньо всім населенням громади. При цьому мають створюватися кваліфікаційні комісії, що можуть висувати кандидатів для обрання населення» [14, с. 269]. В свою чергу В.М. Кампо пропонує: «З позицій місцевої демократії громадських мирових суддів необхідно обирати сільськими, селищними, міськими, районними в містах радами на термін їх повноважень, як, наприклад, органи самоорганізації населення. Ці вибори повинні проводитись з урахуванням поділу територіальної громади на судові округи. Звичайно, що цих суддів можна обирати й безпосередньо населенням, але тоді це краще робити під час місцевих виборів (як, наприклад, й органи самоорганізації населення), коли не треба буде спеціально створювати виборчі комісії тощо» [31, с. 20]. Водночас М.І. Хавронюк та С.Ф. Мироненко відзначають суперечливість законодавчих ініціатив, якими пропонується врегулювати порядок добору кандидатів у мирові судді (право висування кандидатур мають: сільські, селищні, міські голови, групи депутатів відповідної місцевої ради, групи громадян, громадські організації), їх обрання (шляхом таємного голосування депутатів відповідної місцевої ради) та усунення з посади. На думку науковців це дає підстави припускати, що мирові судді представлятимуть інтереси не територіальної громади, а політичної сили, яка перемогла на місцевих виборах [8]. Деякі українські науковці вважають за доцільне використання способу призначення на посаду мирових суддів із застосуванням прозорої конкурсної процедури за результатами іспиту органом суддівського самоврядування або судової влади вищого рівня. Це, на їх думку, відповідатиме рекомендаціям Комітету Міністрів Ради Європи від 13.10.1994 р. № (94) 12 «Незалежність, дієвість та роль суддів», у якій зазначено, що орган, який уповноважений приймати рішення щодо кар'єри суддів, повинен бути незалежним від уряду та адміністративних органів [20, с. 97].

В українських наукових дослідженнях відстоюється також ідея про доцільність формування корпусу мирових суддів безпосередньо органами судової влади, виключивши з цього процесу місцеві громади, органи місцевого самоуправління та органи виконавчої влади. Так, наприклад, О. Яновська та Н. Дика вважають, що «судді мирового суду повинні не призначати, а обирати на посаду з метою уникнення заполітизованості судової влади». Вони пропонують обирати мирових суддів на зборах суддів вищого спеціалізованого суду шляхом таємного голосування на основі списків, які формуються Вищою кваліфікаційною комісією суддів України на підставі складених кандидатами кваліфікаційних іспитів [37, с. 177].

Натомість А.С. Цибуляк-Кустевич робить наступний висновок: «Складність визначення оптимальної процедури наділення повноваженнями мирових суддів України обумовлюється тим, що необхідно врахувати та органічно поєднати низку обставин:

1) оскільки мирові судді мають бути професійними юристами, процедура проходження кандидатами в мирові судді перевірки рівня професійної підготовки має визнаватись обов'язковою;

2) водночас, зважаючи на призначення мирової юстиції забезпечити максимальну доступність правосуддя, завдяки всебічному спрощенню різних сторін її організації та діяльності, нераціонально обтяжувати процедуру призначення на посаду мирового судді надмірною кількістю етапів, тому слід виключити з порядку призначення на посаду мирового судді такі стадії, як проходження спеціальної підготовки та складення кваліфікаційного іспиту; 3) необхідно обрати оптимальне співвідношення виборного та призначуваного начал у процесі наділення мирових суддів повноваженнями. І, на нашу думку, доцільним є впровадження замість спеціальної підготовки та кваліфікаційного іспиту, - етапу обговорення жителями громади кандидата на посаду мирового судді (свого роду референдум). Висловлена в результаті такого обговорення недовіра громади до кандидата повинна бути перепоною для призначення особи на посаду судді» [13, с. 133-134].

Отже, в Україні на науковому рівні відсутня єдина позиція щодо порядку наділення мирових суддів повноваженнями, що відповідає загальносвітовій тенденції та дозволяє конструювати власну національну концепцію мирової юстиції, враховуючи кращі надбання наукової думки та законодавчої практики. Правовий механізм формування суддівського корпусу мирової юстиції, на нашу думку, має ґрунтуватися на виборних засадах, що найкраще відповідає правовій природі інституту мирових суддів. Процедурний алгоритм обрання мирових суддів повинен безумовно включати таких суб'єктів як громада та її представницький орган. Кандидат на посаду судді мирового суду повинен мати юридичну освіту та проживати в територіальних межах дільниці (округу) мирового суду, до якого він обирається. Проте в сучасних умовах визначальною у виборі моделі обрання/призначення мирових суддів буде політична воля верховної влади, оскільки мова, з-поміж іншого, йде також про часткову втрату нею контролю над корпусом суддів.

6. Змінюваність мирових суддів та невеликі терміни здійснення ними своїх повноважень. Мирові судді набувають свій статус на визначений законом строк, після закінчення якого вони втрачають його і проходять процедуру обрання/призначення понову. Строк здійснення мировими суддями повноважень зазвичай складає лише декілька років. Цю особливість правового статусу мирового судді І.Я. Фойницький охарактеризував наступним чином: «Незмінюваність передбачає довічність посади. Однак в цьому сенсі незмінюваність забезпечена лише для посад суддівського звання в загальних судових місцях. У мирових же установах вона не могла бути витримана завдяки виборному порядку і замінена строковою незмінюваністю, яка забезпечується лише на виборчий трирічний період. Протягом його суддя не може бути зміщений зі своєї посади інакше як з причин, що усувають незмінюваність довічну; але з настанням нових виборів доля судді переходить в руки виборців. Мировий суддя, який не обраний на нове триріччя, звільняється зі служби виборним правом суспільства, без будь-якої в тому участі урядової влади» [25, с. 224].

Світова практика. Ця ознака мирової юстиції є диспозитивною і має безліч варіацій у різних країнах світу. У Великобританії мирові судді йдуть зі свого поста практично по досягненню 70 років, а платні магістрати -в 65 років, але і тих, і інших Лорд-канцлер має право змістити без вказівки причин. У США з 1890 року в 34 штатах мирові судді обираються на різні терміни (від 2 до 5 років), а в 6 штатах - призначаються губернаторами на термін від 2 до 7 років. [36, с. 27, 32]. В Італії строк повноважень судді обмежений трьома роками, а, наприклад, в Російській Федерації він не може перевищувати п'яти років.

Український контекст. Формування мирової юстиції в Україні буде мати наслідком диференціацію статусу суддів загальних судів та мирових судів. Зокрема, така класична гарантія незалежності судді, як його незмінюваність, не є властивою для інституту мирового судді, за умови реалізації засад виборності при формуванні корпусу мирових суддів з обмеженим строком повноважень. Отже, в Закон України «Про судоустрій і статус суддів» повинні бути внесені зміни, які б конкретизували його положення щодо відмінностей у правовому статусі суддів загальних та мирових судів, зокрема, і щодо їх незмінюваності. Наслідком виборності мирових суддів має стати обмеження їх повноважень встановленим законом терміном. З цієї точки зору цілком обґрунтованим буде положення, відповідно до якого термін повноважень мирового судді при першому його обрання (призначення) може становити максимум 5 років. Практика встановлення невеликих строків повноважень суддів (наприклад 1-2 роки), як засвідчив історичний досвід Франції, є невиправдною.

Відзначимо, що українськими науковцями пропонуються й інші варіанти вирішення цього питання. Так, на думку, О. Яновської та Н. Дикої доцільно запозичити принцип оновлення складу суду у міжнародного суду ООН. За їх пропозицією у кожному мировому суді повинні обіймати посади 9 мирових суддів на строк 9 років, з можливістю переобрання. При цьому кожні три роки одна третина складу суду повинна оновлюватись [37, с. 177].

7. Особливості складу суду (одноособовий розгляд справ мировим суддею). Суперечлива ознака, яка не є універсальною та не завжди притаманна мировій юстиції різних країн, проте, відзначається в працях багатьох науковців [9, с. 199; 10, с. 265; 36, с. 12-13; 33, с. 31-32]. Характер справ, підсудних мировому судді, дозволяє ефективно здійснювати йому судочинство одноособово з максимальною економією процесуальних засобів. Однак, традиція колегіальності при здійсненні судочинства, властива англосаксонському (загальному) праву, прищепилась і у формуванні складу мирового суду для розгляду навіть малозначних справ. Отже, здійснення судочинства одноосібно може розглядатися як ознака лише окремих моделей мирової юстиції (зазвичай континентальної або змішаної). Крім того, можливий варіант поєднання одноособового та колегіального розгляду справ. «Що стосується складу суду, - відзначає С.В. Лонська, - мировий суддя здійснює свої повноваження як одноосібно, так і в складі колегії. Законодавство деяких країн передбачає можливість обох форм діяльності (Австралія, Великобританія, Канада, Нова Зеландія, США)» [16, с. 63]

Світова практика. У кожній з країн мирова юстиція має свою специфіку, проте, деякі загальні типові риси можна виділити. Так, сучасні мирові суди зарубіжних країн - це або одноосібно діючий професійний стипендіальний суддя - магістрат, або два або кілька непрофесійних мирових суддів, які не отримують платні і не мають юридичної освіти [36, с. 20]. Окремим винятком є, наприклад, штат Аляска (США), де мирові судді можуть розглядати справу за участю журі.

В наш час одноособовий розгляд справ існує у більшості країн. З метою висвітлення світової тенденції диференціації суддівського складу наведемо приклади категорій справ, що підлягають розгляду моноскладним судом, та покарань, які можуть бути накладені за підсудні їм правопорушення. Так, преторії в Італії розглядають одноособово в якості суду першої інстанції справи про менш тяжкі злочини, за скоєння яких може бути призначено до трьох місяців позбавлення волі; мирові суди Люксембургу - справи про малозначимі злочини, за які не може бути призначено більш суворе покарання, ніж сім діб арешту; суди коморки Португалії - справи про злочини, що караються позбавленням волі до двох років; дільничні (низові) суди Німеччини - справи приватного обвинувачення, справи про проступки, за пропозицією прокурора справи про деякі злочини, за які не може бути призначене покарання суворіше, ніж два роки позбавлення волі; окружні суди Швеції - тільки про злочини, за котрі не може бути призначене покарання більше ніж штраф; окружні та міські суди Норвегії тільки справи про проступки максимальне покарання за скоєння яких не перевищує трьох місяців позбавлення волі; дільничні суди Ірландії - справи про кримінальний злочин, що переслідується в сумарному порядку, покарання за скоєння яких не перевищує шести місяців позбавлення волі; в Австрії дільничні (низова ланка) суди - справи про злочини, покарання за скоєння котрих не перевищує шести місяців позбавлення волі, суди землі та округу - справи про злочини, покарання за вчинення яких не перевищує трьох років позбавлення волі; суди магістратів у Великобританії - справи про злочини, за скоєння котрих може бути призначене покарання у вигляді штрафу або позбавлення волі на строк до шести місяців [38, с. 94-96].

Для кримінальних справ Рекомендація Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам № R (87) 18, пункт D.2, передбачає, що одноосібний суддя має використовуватися «в усіх випадках, коли тяжкість правопорушення це дозволяє». Але в тяжких справах, які стосуються свободи суб'єкта, колегіальність встановлення фактів, яка забезпечується складом з трьох або більше суддів, мирових або професійних суддів, є важливим запобіжником проти рішень, на які впливають особисті упередження або ідіосинкратичні погляди однієї особи. На практиці, менш тяжкі справи, зазвичай, вирішуються одним суддею, а більш серйозні справи -- колегією суддів, хоча лінія поділу тут є неоднаковою в різних країнах. У цивільних справах поширеною практикою в країнах загального права є те, що судді першої інстанції засідають одноосібно [39, с. 354].

Звернення до світового досвіду вказує, що в більшості країн до підсудності одноособових судів (мирових та загальних) віднесені справи про малозначні правопорушення, максимальне покарання за які не перевищує двох-трьох років позбавлення волі або ж взагалі не пов'язано із обмеженням свободи. При чому в більшості випадків критерієм розмежування підсудності між колегіальними та одноособовими судами є тяжкість скоєного правопорушення та безпосередньо обумовлене ним покарання виражене в санкції. Отже, одноособовий розгляд справ мировими судами, юрисдикція яких обмежена малозначними справами, відповідає світовій тенденції і не суперечить правовій природі цього інституту.

Український контекст. Впроваджена в Україні система розподілу підсудності між одноособовим і колегіальним складами суду є хаотичною і потребує належного впорядкування. Головний її недолік - жорсткість та безальтернативність використання конкретних процесуальних форм, незабезпеченість їх вибору обвинуваченим. Існуючий монократичний порядок розгляду справ в сучасних загальних судах України є, фактично, невдалою заміною інституту мирових суддів, при чому обрана законодавцем форма реалізації цієї ідеї спотворила сутність обох вказаних інститутів.

В Україні, відмовившись як від власного історичного досвіду, так і від загальносвітової тенденції, суддя загального суду одноособово може призначати покарання у вигляді позбавлення волі на строк до десяти років. Безумовно, введення одноособового розгляду справ суддею, більш властивого мировим судам, прискорило розгляд справ, дозволило уникнути негативних наслідків із забезпеченням участі в процесі народних засідателів, оплатою їх праці, пасивністю при винесенні рішень по справі. Однак, такий підхід, на наш погляд, призвів до надмірного обмеження колегіальних засад при розгляді кримінальних справ. Потрібно зазначити, що саме невдале законодавче втілення цього положення є об'єктом критичних зауважень, а не введення інституту одноособового розгляду кримінальних правопорушень. На жаль, український законодавець в цьому напрямку пішов значно далі, і правильна в цілому ідея була значно викривлена.

Суттєва відмова від принципу колегіальності розгляду справ та домінування одноособового розгляду спричинило розвиток цілої низки негативних явищ у судовій системі України, значно знизила рівень справедливості правосуддя, посилило розрив між судовою владою і суспільством. Одноособовий розгляд, безперечно, має деякі вагомі переваги і в аспекті економічної доцільності, і щодо забезпечення швидкого розгляду справ, але їх врахування на шляху удосконалення системи кримінального судочинства доцільно лише в частині розгляду справ про кримінальні правопорушення невеликої тяжкості. Відмова від вагомої гарантії правосуддя, якою є колегіальність, на користь швидкості розгляду та економічної доцільності допустима лише в незначній мірі, коли загроза покарання не є занадто суттєвою для особи.

Таким чином, в процесі формування мирової юстиції в Україні доцільно диференціювати склади суду для мирових та загальних судів першої інстанції: мирові суди - одноособовий склад суду; загальні суди - колегіальний (колегія професійних суддів, суд присяжних). Провадження в апеляційному порядку має здійснюватися колегіально як в мировому, так і в загальному суді.

Вважаємо, що варто обмежитись цим переліком ознак, які є загальними для країн, в судовій системі яких існували чи існують на цей час мирові суди. Розширення цього набору ознак мирової юстиції призведе до розмивання поняття, яке має визначатися найбільш істотними, універсальними ознаками. Поза межами запропонованого переліку світова практика, як в історичній ретроспективі, так і на сучасному етапі, має різні вектори руху. Так, крім наведених ознак мирової юстиції у науковій літературі виділяються чимало інших, зокрема: статус нижчої (первинної) судової або адміністративно-судової інстанції; активне використання примирних процедур; можливість й особливості порядку оскарження рішень (особлива інстанційність); надання допомоги сторонам у збиранні доказів; максимальне використання можливостей примирних процедур як інструменту відновного правосуддя; порядку фінансування (за рахунок державного або місцевого бюджету) тощо. Ці ознаки можна розглядати як додаткові (особливі), які описують конкретну національну модель.

Проаналізовані ж нами ознаки є характерними, типовими для більшості мирових судів (незалежно від назви) та розкривають правову природу інституту мирової юстиції. Їх сукупність відображує як організаційні (судоустрійні), так і функціональні (процесуальні) аспекти елементів мирової юстиції. Повний аналіз всіх можливих ознак мирової юстиції (загальних і спеціальних) потребує наукової розвідки монографічного чи дисертаційного рівня.

Цілі та завдання мирової юстиції; причини, що зумовлюють необхідність її запровадження

Визначаючи на теоретичному рівні поняття, ознаки мирової юстиції, слід наголосити на необхідності визначення цілей та завдань мирової юстиції, які мають бути закріплені на законодавчому рівні. Формулювання призначення як місії, конкретних цілей та завдань мирової юстиції служить підґрунтям для визначення найбільш оптимального порядку діяльності мирових суддів, відмінного від загального. Міркувати про створення чи вдосконалення засобів без усвідомлення їх цілепокладання марно, оскільки не відповідає головному методологічному принципу створення будь-яких організацій.

Застосування можливостей соціально-правового, державно-правового та політико-правового підходів при аналізі нечисленних наукових публікацій з проблем мирової юстиції дозволив сформулювати науковцям висновок про те, що конкретний перелік цілей і завдань мирових суддів та їх зміст повинні: 1) визначатися в форматі загальних для всієї судової влади цілей і завдань, що об'єктивно пов'язано з конституційним принципом єдності судової влади і правового простору держави; 2) враховувати оцінку вимог суспільства до судової влади мирової юстиції, пов'язаних з її соціально-правовими можливостями судового захисту прав, основних свобод і законних інтересів громадян; 3) передбачати всі можливі варіанти інституційної побудови мирової юстиції на різних рівнях її державного устрою (будь-яка спроба створення нової моделі мирової юстиції: наскільки результати існуючої моделі відповідають тим суспільним цілям і задачам, для виконання яких вона створювалася) [9, с. 121].

У науковому середовищі немає єдності щодо цілей і завдань інституту мирової юстиції в сучасних умовах право- та державотворення в країні, хоча доцільність їх розробки і прийняття в якості судово-правової парадигми не повинна викликати сумнівів у вчених та практиків. Так, В.В. Дорошков зазначає, що терміни «завдання» та «цілі» виражають цільову спрямованість того чи іншого правового інституту. Завдання як окрема проміжна цільова настанова завжди виступає в якості засобу досягнення наступної мети на більш віддаленому етапі діяльності. Завданням мирового судді буде справедливе здійснення правосуддя, а метою є забезпечення, охорона і захист прав та інтересів особистості, юридичних осіб, держави. Постановка конкретного завдання перед мировими суддями як складової частини правосуддя повинна розглядатися як елемент загальної задачі правосуддя, що має свої індивідуальні особливості. При відсутності чітко визначених цілей і завдань, своєрідних засобів і способів їх досягнення зникає необхідність і доцільність створення будь-якого нового правого інституту [10, с. 28].

Крім загальних завдань, що ставляться перед всіма судами країни, перед мировим судом мають бути поставлені і особливі завдання, які випливають з його правової природи. На думку укладачів судових статутів 1864 року, ними повинні були стати: досягнення примирення, а також охорона громадського порядку та спокою за допомогою розбору справ про незначні злочини і проступки, які в інтересах як приватних осіб, так і самого суспільства, вимагають швидкого рішення на тих саме місцях, де вони виникають [40, с. 293]. Яскраву характеристику ролі та місцю місцевих судів надав на початку ХХ століття С.І. Вікторський: «Завдання місцевих судів - розбір порівняно дрібних справ, що виникають з повсякденних відносин обивателів певної місцевості один з одним, і ці суди тільки тоді можуть задовольнити запит місцевого населення, коли їх багато і вони - одноманітного типу, а відтак - і доступні, і зрозумілі йому, коли судова процедура в них не складна, а завершення справ відрізняється швидкістю» [41, с. 144]. Особливу роль мирова юстиція відіграє у формуванні громадянського суспільства, підвищенні правової культури громадян в умовах побудови правової держави. «Призначенням мирового інституту було внесення в сферу повсякденних цивільних відносин перших елементів упорядкованого спільного проживання - усвідомлення громадянами своїх прав і обов'язків, - писав ще в XIX столітті Г.А. Джаншієв. - Якщо новий гласний суд називають - і справедливо називають - школою громадянського виховання, то мирові установи ... були першим та самим важливим щаблем цієї школи» [42, с. 458].

За результатами проведеного правового аналізу інституційних форм місцевого правосуддя в різних країнах та з урахуванням сучасних наукових уявлень про цілі та завдання інституту мирової юстиції можна скласти узагальнений їх перелік, в якому будуть враховані правові особливості його взаємодії з суспільством, в тому числі традиційне громадське призначення цього суду. Відзначимо, що сучасне розуміння мирової юстиції включає не тільки інституціональний, а й соціально - правовий аспекти. Отже, на сучасному етапі розвитку української судової системи перед мировою юстицією мають бути поставлені наступні спеціальні цілі: полегшення громадянам доступу до правосуддя, максимальне наближення суду до населення; підвищення оперативності судочинства (швидкість та простата провадження); «розвантаження» найнижчої ланки судової системи (насамперед місцевих загальних судів) від малозначних справ. В юридичній літературі виокремлюють й інші цілі, які можна розглядати як додаткові: збільшення кількості суддів судів загальної юрисдикції; втілення ідеї судової децентралізації; поглиблення спеціалізації суддів і розподіл компетенції між судами різних ланок тощо. Проте, наведені цілі визначають лише інституційне призначення мирової юстиції та не розкривають її соціально -правового призначення.

До переліку соціально-правових цілей і завдань інституту мирової юстиції, розроблених юридичною наукою, можна включити: підвищення суспільно-державної легітимності інституту судової влади; забезпечення «миру» шляхом припинення правових конфліктів з використанням примирних процедур, що забезпечують збереження та зміцнення нормальних, правомірних суспільних відносин, як між сторонами правового спору, так і в місцевому співтоваристві в цілому; сприяння виявленню факторів, які можна і потрібно використовувати органам влади і місцевого самоврядування для профілактики правопорушень; ефективне і своєчасне задоволення правових інтересів суспільства, охорона і захист прав, свобод і законних інтересів суб'єктів права за допомогою мирного врегулювання правових конфліктів в умовах максимального наближення та доступності правосуддя мирових суддів для населення; забезпечення громадського контролю над судовою діяльністю суддів; підвищення рівня правової культури громадян; соціалізація судового провадження мирових суддів на основі реалізації визнаних міжнародним співтовариством принципів судової влади, традицій вітчизняного права і основних тенденцій його розвитку та інші.

Визначення переліку та змісту цілей і завдань інституту мирової юстиції, орієнтованих як на інституційну, так і соціально-правового складову, є однією з ключових умов отримання цілісного уявлення об'єктивної природи його цільового призначення в суспільстві та державі. Однак, реалізація поставлених цілей та завдань може здійснюватись різними способами та набувати відмінних форм мирової юстиції. Інститут мирової юстиції як новий елемент вже існуючої судової архітектури, маючи об'єктивно існуючі цілі і завдання, здатний притаманними тільки йому методами і засобами ефективно допомогти у вирішенні цих завдань в умовах реформації всієї судової влади.

Відзначимо, що йдеться саме про створення, запровадження «нової» мирової юстиції, а не про відновлення її історичних форм, що існували на теренах України. Так, на думку М.І. Хавронюка та С.Ф. Мироненко, застосування такого визначення, як «відродження» є дещо некоректним, оскільки державний та адміністративно-територіальний устрої, інші політичні, правові, соціальні умови функціонування мирових судів в українських губерніях Російської імперії складно порівнювати з аналогічними факторами, що зумовлюють судовий устрій сучасної України. Отже, теоретично може йтися лише про створення в Україні інституту мирових судів [8].

Причини, що зумовлюють необхідність створення або відновлення інституту мирової юстиції в різних країнах і в різні часи, були і залишаються відмінними внаслідок особливостей політичного, соціального, економічного характерів. Проте, залишаються і спільні, універсальні причини, пов'язані, насамперед, з необхідні досягти поставлених перед правосуддям цілей та завдань. На початку ХХ століття професор В.К. Случевський писав, що менш важливі злочини бувають завжди численні, а звідси виникає необхідність створення численних для них судів. Значення цих злочинів представляється місцевим, внаслідок чого суди, що їх розглядають, повинні знаходиться близько до осіб, які беруть участь в процесі. Дрібні злочини до того ж швидше забуваються, а тому потрібний швидкий розгляд справ про них. Разом з тим, покарання, що за них призначається, не є тяжким, а тому в інтересах процесу як для підсудного, так і для суспільства представляє меншу важливість, ніж за тяжкими злочинами. Звідси необхідність більш простої організації судів та процедури більш дешевої і короткої, ніж в справах більшої важливості [43, с. 100].

До об'єктивних причин впровадження інституту мирових суддів в сучасній Росії В.В. Дорошков відносить: 1) відповідність статусу мирового судді тенденціям поглиблення спеціалізації, професіоналізації суддів і поділу компетенції між судами різних ланок; 2) необхідність звільнення федеральних суддів від розгляду незначних справ у зв'язку зі збільшенням кількості звернень до судів; 3) бажаність ліквідації конфліктів шляхом активного використання примирних процедур (відновне правосуддя); 4) наближення правосуддя до населення з привнесенням елементів контролю населення за судової системою [10, с. 266].

Об'єктивними потребами в функціонуванні сучасної мирової юстиції, вважає В.Ю. Анохіна, є: ефективне розгляд на місцевому рівні справ про малозначні правопорушення з метою зниження навантаження на районні суди і забезпечення населенню доступу до правосуддя у цих справах, включаючи забезпечення фактичної територіальної доступності, безкоштовної юридичної допомоги у цивільних справах , спрощення і прискорення процедур; активне і широке використання примирних процедур, що дозволяють врегулювати правові конфлікти без застосування державного примусу, і забезпечувати «мир» та стабільність в місцевому співтоваристві; ефективне та послідовне використання узагальнених результатів практики мирових суддів органами місцевої влади для дієвої профілактики правопорушень і зниження соціальної напруженості на місцях [21, с. 11-12].

Необхідність створення і функціонування мирових судів (як складової судової системи), на думку А.Н. Цибуляк-Кустевич, в сучасній Україні зумовлена: а) незавершеністю судової реформи та потребою подальшого реформування вітчизняної судової системи, зокрема на рівні місцевих судів; б) нагальною необхідністю пошуку науково обґрунтованих шляхів вирішення низки проблем судової влади України; в) одностайністю наукової спільноти у визнанні необхідності впровадження у вітчизняну правову систему мирових судів саме з метою подолання означених проблем; г) значною історично-правовою спадщиною функціонування мирових суддів та їх прототипів на територіях сучасної України; ґ) закріпленням в європейських рекомендаціях доцільності забезпечення реального доступу до правосуддя через спрощення процедур, заохочення до примирення (у тому числі суддями), прискорення провадження, скорочення судових витрат, упровадження особливих процедур для спорів по позовних вимогах на незначні суми; д) позитивним досвідом функціонування мирових судів зарубіжних країн як складової судової системи та здійснення ними правосуддя від імені держави, а також надання переваги вітчизняними науковцями і суддями саме такій моделі мирових судів [13, с. 91].

Незважаючи на наявність перерахованих причин і потреб у створенні мирової юстиції, є і противники такої реформи. Деякі з них стверджували, що існування цього інституту характерно для країн, з не зовсім сформованим правом, в яких гостро відчувається нестача кваліфікованих юристів. Висловлювалася точка зору, згідно з якою відродження мирових суддів є недоцільним і безглуздим, зокрема тому, що відродження давно померлого інституту, заснованого на інших морально-етичних і правових принципах, призведе до видалення з правосуддя народної правосвідомості. На думку інших, в царській Росії діяльність мирових суддів не задовольняла юридичну громаду та урядові кола, і саме тому на зміну їм майже повсюдно прийшли земські начальники і волосні суди. В юридичній літературі звертається також увага на те, що створення додаткової ланки спричинить за собою значні матеріальні витрати, які стали б непосильні для бюджету, а також ускладнилася б процедура перегляду судових рішень [21, с. 31-32]. Всі ці питання знаходяться в колі наукового дискурсу і відповіді на них сформульовані в чисельних працях вчених та підтверджені міжнародною практикою діяльності органів мирової юстиції в різних країнах.

Отже, наукова думка висуває більш ніж достатній перелік об'єктивних причин створення мирової юстиції, проте відсутній головний компонент для її запуску в Україні - суб'єктивна воля, насамперед політична, на проведення докорінної судової реформи, що змінить систему правосуддя на доктринальному рівні. У цьому контексті особливої актуальності набувають слова академіка О.М. Костенко: «Весь цивілізований досвід свідчить про те, що універсальним показником стану суспільства є стан правосуддя в країні. Вважати, що саме по собі законодавство (яким би досконалим воно не було) здатне гарантувати нам правову і демократичну державу - це небезпечна правова ілюзія. Якщо правосуддя в кризі, то в кризі усе суспільство, тому що правосуддя являється засобом забезпечення суспільного порядку, котрий є джерелом суспільного благополуччя. Будь-які реформи, що на них ми покладаємо надії, зводитимуться нанівець, якщо в суспільстві немає правосуддя, здатного забезпечити правопорядок. Реформи приносять протилежні очікуваним результати тоді, коли суди стають знаряддям зловживань. А це - найнебезпечніше знаряддя. Чому у нас правосуддя «хворе» - тому є ряд причин. Одна з них - це те, що до сих пір в Україні не створено ефективну систему судів» [44, с. 12].

«Вилікувати» українське правосуддя, на нашу думку, можливо за допомогою перебудови судової архітектури, новим напівавтономним елементом якої мають стати мирові суди, як місцеві суди громад. «Свіжий струмінь в українську судову систему може внести інститут мирових суддів, - слушно зауважує В.М. Кампо, - які за певних умов могли б виступити противагою до старого пострадянського суду. Тому ніхто, крім мирових суддів, не зможе виконати надзавдання, яке стоїть перед державою: дати суспільству дійсно демократичний суд. Ці судді повинні стати гарантами верховенства права, а не як нинішні судді захищати верховенство закону, який сам по собі здебільшого недосконалий та далекий від запитів і потреб народу, бо служить бюрократії. Інакше кажучи, мирові судді можуть забезпечити перехід судової системи від юридичного до соціологічного позитивізму, юридичного постпозитивізму тощо» [31, с. 4].

Таким чином, інтереси громадян, громад, держави та суспільства в цілому вимагають створення системи місцевих судів, побудованої на продуманому теоретичному фундаменті, до юрисдикції яких входило б вирішення малозначних кримінальних та цивільних справ, справ про адміністративні правопорушення в спрощеному порядку з мінімумом процесуальних формальностей, представники якої («хранителі миру») використовували б заходи до досягнення примирення, до збереження порядку і спокою на місцях. Подібна система місцевих судів більш ефективно може бути втілена не в інституті загальних (коронних) судів, а в інституті мирових судів, як складової мирової юстиції. Упровадження мирових судів та наділення мирових суддів статусом представників місцевої юстиції, - змінить парадигму правосуддя в країні, оскільки дозволяє вирішити проблеми, які вкрай складно, якщо взагалі можливо, вирішити іншим способом.

Типи (моделі) мирової юстиції

Різноманіття понять, ознак мирової юстиції, сформованих в процесі еволюції цього інституту в різних країнах, різних правових системах, розмивають уявлення про його правову сутність. «Таким чином, - підсумовують М.І. Хавронюк та С.Ф. Мироненко, - аналіз щодо спільного та відмінного в інституті мирових судів у різних країнах свідчить, що якого-небудь логічного та однозначного, безсумнівного зв'язку між порядком формування мирових судів, професійністю суддів та їх компетенцією знайти важко. Це означає, що кожна країна має свій специфічний підхід до цього інституту та до судового устрою загалом» [8]. Проте, основні елементи мирової юстиції залишались незмінними в головних своїх ознаках, що дозволяє побудувати теоретико-правову класифікацію її типів (моделей) за різними критеріями.

Типологія інституту мирової юстиції, на думку С.В. Лонської, з методологічних позицій структурно-функціональної концепції будується на логічному розподілі обсягу елементів різного рівня в рамках структурно-функціональної моделі. За результатами дисертаційного дослідження вчена отримала наступні можливі класифікації мирової юстиції:

Часопис Національного університету "Острозька академія". Серія "Право". - 2019. - №1(19)

1) за типом правового статусу мирового судді: а) професійна та напівпрофесійна моделі мирової юстиції (за вимогами службово - освітнього цензу); б) моделі з виборними мировими суддями і з призначуваними мировими суддями (за порядком наділення повноваженнями); в) офіційна і неофіційна моделі (чи перебувають мирові судді на державній службі або їх посада вважається громадською);

2) за типом державної діяльності, що здійснюється мировими судами: а) судова; б) адміністративно-судова;

3) за типом судового управління: а) централізована і децентралізована моделі (за типом організаційної структури управління і самоврядування); б) єдина і відокремлена моделі (включена мирова юстиція в загальну систему судового управління або є відокремленим підрозділом).

На підставі найбільшого числа подібних або різних ознак поодинокі національні типи (моделі) мирової юстиції групуються в узагальнені типи (моделі):

1) класична (англійська) модель, для якої характерний напівпрофесійний кадровий склад і виконання мировим судом адміністративно-судових функцій (Австралія, Бразилія, Великобританія, Канада, США);

2) континентальна (французька) модель також відрізняється напівпрофесійним кадровим складом, але мировий суд виконує тільки судові функції (діяла у Франції в 1790-1958 рр., В Росії в 1864-1917 рр., сучасні Іспанія, Італія);

3) змішана (професійна) модель володіє постійною ознакою - професійним складом, а функції, які здійснюються мировим судом, можуть бути адміністративно-судовими або судовими (Ізраїль, Ірландія, Росія з 1998 року по теперішній час) [16. с. 290-291].

Типологія національних моделей мирової юстиції піддається критиці науковцями, зокрема, В.В. Дорошков наголошує, що в основу такої класифікації покладено дві ознаки, щодо яких законодавство різних країн розходиться: 1) вид державної діяльності, що здійснюється мировими установами; 2) кадровий склад мирових судів. Зазначені вище ознаки більшою мірою відносяться до судоустрою, а не до судочинства [10, с. 40]. З цим твердженням інші науковці не погоджуються, оскільки судочинство (процесуальна форма судової діяльності) і напрямки судової діяльності (судові функції) жорстко пов'язані між собою, будучи двоєдиним базовим атрибутом - елементом судової діяльності мирових суддів, яка не може здійснюватися поза організаційно-правового простору їх судової влади [9, с. 54]. Проте, заслуговує на увагу і спірна теза В.В. Дорошкова, що перелік ознак, на підставі яких здійснюється класифікація національних типів мирової юстиції, є надмірно звуженим та не відображає багатьох важливих рис. Зокрема, науковець до цього переліку пропонує додати такі ознаки: 1) включення мирових судів в єдину судову систему; 2) порядок наділення мирових суддів владними повноваженнями; 3) наявність особливостей судоустрою в зв'язку з федеративним устроєм держави; 4) ступінь активності в використанні примирних процедур; 5) особливості визначення підсудності справ; 6) порядок перегляду судових рішень і т.п. [10, с. 41]. Інші науковці пропонують класифікувати мирову юстицію також за типом її формування і функціонування: в унітарних державах; в федеративних державах [9, с. 52].

Наукова літератури містить відмінні трактування, що засновані на різних теоретико-методологічних підходах, наведених узагальнених моделей мирової юстиції. Так, І.Г. Шаркова також виділяє англосаксонську (модель Англії та Уельсу), що сформована під впливом загального (прецедентного) права, та континентальну (модель Франції), що сформована під впливом римського права і ідей Просвітництва, моделі мирової юстиції, проте дає їм дещо інше тлумачення. Науковець вважає, що специфіка англосаксонської моделі полягає в тому, що вона не ґрунтується на базі судового прецеденту, а відразу створювалася шляхом видання нормативно-правового акту. Континентальну модель характеризує конституційний рівень її закріплення [17, с. 54-78]. В свою чергу Т.В. Трубнікова та Ю.К. Якимович також класифікували моделі мирової юстиції на англійську та французьку, поклавши в основу їх диференціації наступні ознаки: місце мирового суду в судовій системі; функції мирового суду; статус мирового судді [33, с. 20-21]. Проте, ці російські науковці, як і деякі інші, окремо виділяють російську модель мирової юстиції, як самостійну модель, яка інтегрувала в себе ознаки англосаксонської та континентальної моделей. Така позиція була справедливо піддана критиці в російській науковій літературі, оскільки підстава поділу найбільш загального поняття («мирова юстиція») має бути єдиним за змістом, чого в даному випадку досягти неможливо [45, с. 8]. Сучасна модель мирової юстиції в Російській Федерації підпадає під наведену класифікацію і є за своєю суттю «змішаною» моделлю. «Національна модель інституту мирової юстиції, яка характерна для конкретної держави, - наголошує С.В. Лонська, - є самостійним одиничним типом (моделлю), оскільки завжди має особливу сукупність суттєвих і несуттєвих ознак, має властивість розвиватися в часі, може мати однорідність або неоднорідність (як у часових рамках, так і в територіальних). Формування одиничних типів (моделей) інституту мирової юстиції обумовлено особливостями конкретно-історичної ситуації, державно-, соціокультурного розвитку держави. На підставі найбільшого числа подібних або різних ознак поодинокі типи (моделі) інституту мирової юстиції групуються в узагальнені типи (моделі): класичну (англійську), континентальну (французьку) і змішану (професійну)» [16, с. 17]. Отже, конструювати окремі «вузьконаціональні» типи юстиції, зокрема й українську, немає ні теоретичної, ні практичної потреби.

В українській правовій доктрині сформувалась власна класифікація типів мирових судів (суддів). Так, наприклад, В.М. Кампо окремо розглядає мирових суддів як інститут судової системи та громадських мирових суддів як інститут місцевого самоврядування. Перший тип - це інститут мирових суддів, які здійснюють правосуддя від імені держави, тобто забезпечують справедливість шляхом розгляду різних дрібних правопорушень та морально-правових конфліктів [31, с. 3]. Громадські мирові судді, як другий тип - це довірені особи територіальної громади, які обираються сільською, селищною, міською, районною в місті радою за їх згодою, працюють безкоштовно і діють відповідно до чинного законодавства, інших нормативно-правових актів, норм народної моралі та Положення про них з метою позасудового вирішення спорів (конфліктів) та примирення їх сторін [31, с. 18]. «Можна погодитися з думкою про те, - зауважує В.М. Кампо, - що інститут мирових суддів навряд чи доцільно впроваджувати в умовах чинної пострадянської судової системи, оскільки це не дасть очікуваного результату. Тому краще спочатку впровадити інститут громадських мирових суддів, який простіше й швидше може бути впроваджений у систему місцевого самоврядування» [31, с. 28].

Проаналізувавши світовий досвід застосування інституту мирових суддів, С.В. Прилуцький виокремив декілька моделей мирових суддів.

Перша модель передбачає входження мирових судів до судової системи держави. Тут виділяється два види цієї моделі: 1) державницький (адміністративний) - мирові судді є складовими державних судів зі збереженням усіх вимог, їх прав та обов'язків; 2) громадівський - мирові судді є елементом державної судової системи, який обираються органами місцевого самоврядування. В цьому випадку мирові судді є найнижчою ланкою судової системи, хоча не є членами професійного суддівського корпусу (магістрату) і виконують судові функції тимчасово. Друга модель - громадські мирові судді, які функціонують у структурі місцевого самоврядування на основі статуту громади. Вони є довіреними особами територіальної громади, яких обирають сільська, селищна, міська, районна в місті рада, працюють безкоштовно. Третя модель - мирові судді як інструмент альтернативного вирішення спорів. Ця модель є певним паліативом попередніх моделей, згідно з якою ці судді є засобом альтернативного вирішення спорів [14, с. 266-268]. Наведена класифікація ґрунтується на національних традиціях функціонування мирової юстиції на теренах України, не має універсального характеру, що відображає ознаки мирових судів в різних країнах, а тому застосування цієї типології мирової юстиції не вирішує сучасних проблем теорії та практики при створенні мирової юстиції в Україні. Однак, вона становить інтерес для історико- правового аналізу вітчизняної моделі мирового суду в період його виникнення і становлення.