Категорія "юридична особа" з точки зору публічного права

Размещено на http://www.allbest.ru

Категорія «юридична особа» з точки зору публічного права

Юрій Ключковський

доктор юридичних наук, старший науковий співробітник, доцент кафедри загальнотеоретичного правознавства і публічного права, Національний Університет «Києво-Могилянська академія»,

CATEGORY «JURISTIC PERSON» FROM THE POINT OF

VIEW OF PUBLIC LAW

Yurii Kliuchkovskyi

Doctor of Legal Sciences, Associated Professor of the Department of General Theory of Law and Public Law, National University of Kyiv-Mohyla Academy, Kyiv, Ukraine

The article is devoted to the study of the matter of the concept of «juristic person» and the criteria for dividing the category of juristic persons into two large groups, juristic persons of private law and juristic persons of public law, in the context of the wide use of these concepts in the field of public law. The shortcomings of the normative and doctrinal definitions of the concept of «juristic person» are shown, resulting in its insufficient definition, in particular, in attempts to transfer this concept to the public-law sphere. Various approaches to distinguishing juristic persons of public and private law have been analyzed. It is shown that the normative criterion does not provide such a distinction, and the classification criteria proposed by scientists, which have a civilian nature, are significantly incomplete.

The lack of a clear definition of the meaning of the term «juristic person» and its derivative - «juristic person of public law» - in the context of public legal relations leads in practice to ambiguous legal understanding, collisions and disputes. Since the concept of a juristic person is adapted to the field of civil law to characterize the legal capacity of the subject primarily with respect to property and entrepreneurial rights and powers, it is argued that, in the public legal sphere, the concept of «juristic person» does not bring additional content, and therefore is unsuitable for use as a legal characteristic of a subject of public legal relations.

It is shown that all entities to which it is customary to apply the term «juristic person» are characterized by the presence of a certain (albeit different) scope of rights and powers both in the civil and public legal spheres, i.e. simultaneously possessing two legal statuses - public and private. Such statuses for various entities have different scope and are in the relation «main - subsidiary». Hence the division of legal subjects into two groups follows depending on which of the statuses - public or private - is the main one. It is proposed to keep the designation «juristic person» only for legal entities for which civil legal status is the main one. Legal entities with the main public legal status may have a subsidiary civil legal status designed to serve their main activity of a public-legal nature. In this case, it is proposed to designate the entity on the base of its public legal status with the addition that it «has the subsidiary status of a juristic person». The use of the civilistic term «juristic person» to designate such an entity cannot be considered acceptable, because in the public legal sphere, which is main for such entity, this term does not reflect the legal nature of the entity and gives rise to misunderstandings and ambiguous legal application.

Keywords: public law, civil law, juristic person, juristic person of public law, juristic person of private law, juristic person status, classification criteria.

Стаття присвячена дослідженню змісту поняття «юридична особа» та критеріїв поділу категорії юридичних осіб на дві великі групи - юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права - у контексті широкого вживання цих понять у сфері публічного права. Показано недоліки нормативної та доктринальних дефініцій поняття «юридична особа», що мають наслідком її недостатню визначеність, зокрема, при спробах перенесення цього поняття у публічно-правову сферу. Проаналізовано різноманітні підходи щодо розмежування юридичних осіб публічного і приватного права. Показано, що нормативний критерій не забезпечує такого розмежування, а запропоновані науковцями критерії класифікації, які мають цивілістичну природу, є істотно неповними.

Відсутність чіткого визначення змісту терміна «юридична особа» та його похідного - «юридична особа публічного права» - у контексті публічних правовідносин призводить на практиці до неоднозначного праворозуміння, колізій та непорозумінь. Оскільки концепція юридичної особи адаптована до сфери цивільного права для характеристики правоздатності та дієздатності суб'єкта насамперед щодо майнових і підприємницьких прав і повноважень, стверджується, що у публічно-правовій сфері поняття «юридична особа» не привносить додаткового змісту, а тому непридатне для використання в ролі правової характеристики суб'єкта публічних правовідносин.

Показано, що для всіх суб'єктів, до яких прийнято застосовувати термін «юридична особа», характерною є наявність певного (хоча й різного] обсягу прав і повноважень як у цивільній, так і в публічно- правовій сфері, тобто володіння одночасно двома правовими статусами - публічним і приватним. Такі статуси у різних суб'єктів мають різний обсяг і перебувають у співвідношенні «основний - субсидіар- ний». Звідси випливає поділ суб'єктів права на дві групи залежно від того, який із статусів - публічний чи приватний - є основним. Пропонується зберегти позначення «юридична особа» лише для суб'єктів права, для яких основним є цивільно-правовий статус. Суб'єкти права з основним публічно-правовим статусом можуть мати субсидіарний цивільно-правовий статус, призначений для обслуговування їхньої основної діяльності публічно-правової природи. У цьому випадку пропонується позначати суб'єкт на основі його публічно-правового статусу із доповненням, що він «має субсидіарний статус юридичної особи». Використання цивілістичного терміну «юридична особа» для позначення такого суб'єкта не можна вважати прийнятним, оскільки в основній для суб'єкта публічно-правовій сфері цей термін не відображає правової природи суб'єкта і породжує непорозуміння та неоднозначне правозастосування.

Ключові слова: публічне право, цивільне право, юридична особа, юридична особа публічного права, юридична особа приватного права, статус юридичної особи, критерії класифікації.

юридична особа публічний право

Постановка проблеми. Загальновідомий термін «юридична особа» як антитеза терміну для позначення окремої людини - «фізичної особи» - закріпився у правосвідомості юристів практично на інтуїтивному рівні й останнім часом широко вживається у нормативних та наукових текстах публічно-правового спрямування. Водночас зміст цього терміна в рамках публічного права не завжди зрозумілий і однозначний.

Конституція України вживає термін «юридична особа» у статтях 14 та 152 у традиційному цивілістичному сенсі; однак жодних вказівок стосовно статусу юридичної особи у суб'єктів конституційного права Конституція не містить.

У статті 1511, яка є новелою 2016 року, Конституція надає «особам» (без уточнення змісту цього терміна] право на звернення з конституційною скаргою до Конституційного Суду України. Деталізація цього конституційного положення міститься у статті 56 Закону «Про Конституційний Суд України», де термін «особа» тлумачиться як «фізична або юридична особа»; водночас частина

перша цієї статті Закону виключає з числа суб'єктів права на конституційну скаргу «юридичні особи публічного права».

Термін «юридична особа» вживається і в інших законодавчих актах публічного права для характеристики статусу відповідного суб'єкта. Так, наприклад, міністерства та інші центральні органи виконавчої влади є юридичними особами публічного права (стаття 4 Закону «Про центральні органи виконавчої влади» Закон України «Про центральні органи виконавчої влади» від 17 березня 2011 року № 3166-VI, 4,

URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/3166-17.). Юридичними особами є місцеві державні адміністрації (стаття 4 Закону «Про місцеві державні адміністрації» Закон України «Про місцеві державні адміністрації» від 9 квітня 1999 року № 586-XIV,

URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/586-14.) та органи місцевого самоврядування (стаття 16 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні» Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 року № 280/97-ВР,

URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/280/97-вр.), суди, у тому числі Верховний Суд (статті 19, 156 Закону «Про судоустрій і статус суддів» Закон України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року № 1402-VIII,

URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1402 -19.), Вища рада правосуддя (стаття 1 Закону «Про Вищу раду правосуддя» Закон України «Про вищу раду правосуддя» від 21 грудня 2016 року № 1798-VIII,

URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1798-19.). Закон «Про запобігання корупції» до суб'єктів, на яких поширюється його дія, відносить «посадових осіб юридичних осіб публічного права» (підпункт «а» пункту 2 статті 3 зазначеного Закону Закон України «Про запобігання корупції» від 14 жовтня 2014 року № 1700-VII,

URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1700-18. Звернемо водночас увагу, що абзац п'ятий статті 1 цього Закону ви-значає: «державний орган - орган державної влади, в тому числі колегіальний державний орган, інший суб'єкт публіч-ного права, незалежно від наявності статусу юридичної особи». Тим самим на нормативному рівні підкреслено відмін-ність статусу органу як суб'єкта публічного права від статусу юридичної особи.).

З іншого боку, стаття 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України Кодекс адміністративного судочинства України від 6 липня 2005 року № 2747-IV,

URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2747-15.) визначає завданням адміністративного судочинства «справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень», по суті протиставляючи юридичних (як і фізичних) осіб владним суб'єктам (у тому числі органам влади). Це протиставлення послідовно дотримується в КАС України. Зокрема, хоча більшість органів влади, як уже зазначалося, мають статус юридичної особи, однак позивач має можливість вибору територіальної підсудності спору, якщо відповідачем є суб'єкт владних повноважень (стаття 25), тоді як позов проти юридичної особи пред'являється в суд виключно за її місцем знаходження (стаття 26). Стаття 43 КАС України визнає адміністративну процесуальну пра- восуб'єктність, окремо від суб'єктів владних повноважень, за «підприємствами, установами, організаціями (юридичними особами)», таким чином, не ототожнюючи їх. Наприклад, Верховний Суд, визначаючи статус адміністративної комісії при міськвиконкомі, вказав, що суб'єкт владних повноважень не обов'язково має статус юридичної особи, оскільки такий суб'єкт визначається за наявністю в нього владних управлінських функцій Постанова Верховного Суду від 13 січня 2020 року у справі № 263/6228/19, URL: https://reyestr.court.gov.ua/Re- view/86902748. Таким чином, Верховний Суд визнав, що критерій адміністративно-процесуальної дієздатності суб'єкта владних повноважень не пов'язаний зі статусом юридичної особи, а має публічно-правову природу..

Проте відсутність чіткого визначення змісту терміна «юридична особа» у контексті публічних правовідносин призводить на практиці до певних непорозумінь. Наприклад, адміністративними судами було розглянуто спір між управлінням Державної судової адміністрації та місцевим (міським) судом як суб'єктом владних повноважень, у якому позивач скористався своїм статусом

юридичної особи «з метою захисту своїх порушених прав та інтересів», хоча цей спір двох владних суб'єктів стосувався питань виплати суддівської винагороди за рахунок коштів бюджету Постанова Третього апеляційного адміністративного суду від 9 червня 2022 року у справі № 280/7053/21,

URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/104734209..

У науковій та навчальній правовій літературі термін «юридична особа» теж застосовується поза сферою цивільного права. Так, загальна теорія права позначає цим терміном один із видів колективних суб'єктів правовідносин, відрізняючи їх від органу державної влади Загальна теорія права / Козюбра М.І., Погребняк С.П., Цельєв О.В., Матвеева Ю.І. За ред. М.І. Козюбри. Київ: Ваіте, 2016. С. 229.. Підручник «Конституційне право» стверджує, що, оскільки без людей юридична особа існувати не може, вона ко- 8 ристується правами людини тією мірою, якою вони можуть бути поширені на юридичну особу Конституційне право / Барабаш Ю.Г., Бориславська О.М., Венгер В.М., Козюбра М.І., Лисенко О.М., Мелешевич А.А.; за ред. М.І. Козюбри. Київ: Ваіте, 2021. С. 155-156., не конкретизуючи змісту останнього терміна.

Адміністративне право України серед основних суб'єктів адміністративного права, поряд з фізичними особами, виокремлює як юридичні особи (сюди віднесені органи влади, об'єднання громадян, підприємства, установи, організації), так і «колективні суб'єкти (утворення), які не мають ознак юридичної особи» Адміністративне право України: академічний курс. Т. 1. Загальна частина / Ред. колегія: В.Б. Авер'янов та ін. Київ: Юри-дична думка, 2004. С. 191.; таким чином, статус юридичної особи не вважається визначальною ознакою для володіння адміністративною правосуб'єктністю Дараганова Н.В. Колективні суб'єкти - неюридичні особи: доцільність застосування цього терміну в адміністратив-ному праві. Юридична наука. 2012. № 10. С. 35-41. Однак деякі автори повністю переносять цивілістичну термінологію на суб'єктів адміністративного права, розглядаючи у такій якості лише юридичних і фізичних осіб; див.: Коломоєць Т.О. Ад-міністративне право України: академічний курс. Київ: Юрінком Інтер, 2011. С. 58..

Суб'єкти, які не є юридичними особами, беруть участь і в конституційних правовідносинах. Так, не є юридичними особами Верховна Рада України, Офіс Президента України та Кабінет Міністрів України. Не мають статусу юридичної особи дільничні виборчі комісії (ч астина сьома статті 33 Виборчого кодексу України Виборчий кодекс України від 19 грудня 2019 року № 396-ІХ, URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/396-20.) та дільничні комісії з референдуму (частина шоста статті 40 Закону «Про всеукраїнський референдум» Закон України «Про всеукраїнський референдум» від 26 січня 2021 року № 1135-IX,

URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1135-20.). Можуть не бути юридичними особами громадські об'єднання (частина п'ята статті 1 Закону «Про громадські об'єднання» Закон України «Про громадські об'єднання» від 22 березня 2012 року № 4572-VI,

URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/4572-17.), які тим не менше підлягають державній реєстрації (стаття 3 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань» Закон України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань» від 15 травня 2003 року № 755-IV, URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/755-15.; далі - Закон «Про державну реєстрацію...»). Громадські об'єднання безвідносно до наявності статусу юридичної особи мають можливість бути залученими до процесу формування і реалізації державної політики, вирішення питань місцевого значення, зокрема, шляхом проведення консультацій стосовно важливих питань державного і суспільного життя, розроблення відповідних проєктів нормативно-правових актів, утворення консультативних, дорадчих та інших допоміжних органів при органах влади, і, таким чином, уповноважені брати участь у здійсненні громадського контролю за діяльністю органів влади Частина третя статті 22 Закону «Про громадські об'єднання». Відповідно до цього положення, Порядок проведення консультацій з громадськістю з питань формування та реалізації державної політики та Типове положення про громад-ську раду при міністерстві, іншому центральному органі виконавчої влади, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, обласній, Київській та Севастопольській міській, районній, районній у мм. Києві та Севастополі державній адміністрації, затверджені Кабінетом Міністрів України, надають право участі усім легалізованим (зареєстрованим) «інститутам гро-мадянського суспільства», у тому числі громадським об'єднанням, без посилання на статус юридичної особи. Див.: Пос-танова Кабінету Міністрів України «Про забезпечення участі громадськості у формуванні та реалізації державної полі-тики» від 3 листопада 2010 року № 996, URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/996-2010-H.. Відповідно до статті 11

Закону «Про політичні партії в Україні» Закон України «Про політичні партії в Україні» від 5 квітня 2001 року № 2365-III,

URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2365-14., структурні утворення політичної партії можуть (однак не зобов'язані) при державній реєстрації набувати статусу юридичної особи, якщо це передбачено статутом політичної партії; однак їх публічно-правовий статус як місцевої організації політичної партії (у тому числі наявність права висувати кандидатів на місцевих виборах) від набуття статусу юридичної особи не залежить.

Загалом, поширення конструкції юридичної особи на суб'єктів публічних (зокрема адміністративних) правовідносин, на думку науковців, є «не зовсім звичним з погляду юридичної доктрини» Демократичні засади державного управління та адміністративне право. За ред. В.Б. Авер'янова. Київ: Юридична думка, 2010. С. 133., оскільки не повністю зрозуміла його мета; як дещо емоційно зазначає Л. Кисіль, «навряд чи цей термін використовується у законодавстві лише для того, щоб, характеризуючи органи виконавчої влади як юридичні особи, сказати, що вони мають гербову печатку із своїм найменуванням, відповідні бланки і штампи»²¹ Ibid. С. 134.. Отже, широке вживання терміну «юридична особа» вимагає пояснення, у чому полягають особливості його змісту в рамках публічного права.

Однак ані в нормативних актах публічно-правової сфери, ані у науковій літературі щодо публічних галузей права немає визначення публічно-правової специфіки «юридичних осіб» у порівнянні з аналогічними суб'єктами, які юридичними особами не є. Яких саме суб'єктів права позначає цей термін у рамках публічного права, єдиного розуміння також немає; його, як правило, доводиться виводити із контексту у кожному окремому випадку, що породжує термінологічну неоднозначність і несе загрозу змістовних непорозумінь. Зокрема, як уже зазначалося, КАС України чітко розмежовує і навіть протиставляє юридичних осіб (як невладних суб'єктів) та органи влади (суб'єкти владних повноважень), тоді як матеріальне адміністративне право відносить до категорії юридичних осіб і органи влади, і невладних суб'єктів - підприємства, установи, організації, однак не уточнює адміністративно-правовий зміст цих термінів, не відмовляє в адміністративній право- і дієздатності суб'єктам, які не є юридичними особами, і не визначає їх адміністративно - правових особливостей порівняно з суб'єктами, які віднесені до юридичних осіб.

Таким чином, дефініцію поняття «юридична особа», яке позначає певну юридичну конструкцію, тобто є абстрактним узагальненням достатньо різноманітних об'єктивно існуючих колективних суб'єктів права, слід шукати поза сферою публічного права, тобто (виходячи з дихотомічного поділу об'єктивного права) у приватному праві.

Звідси випливають дві гіпотези: по-перше, спільні критеріальні (конститутивні) ознаки, які слугують підставою об'єднання цих різних суб'єктів у єдину юридичну конструкцію «юридична особа», також лежать поза сферою публічного права; по-друге, сама ідея юридичної особи має приватно-правову, а не публічно-правову природу Сучасні цивілісти чітко підкреслюють цивільно-правову природу цієї категорії: «Взагалі, зміст правової конструкції юриди-чної особи завжди полягав і полягає у закріпленні за організацією (товариством чи установою) певного майна на правах влас-ності»; див.: Кузнецова Н., Довгерт А. Институт юридического лица в Гражданском кодексе Украины. Ежегодник украинского права. 2013, № 5. С. 240., і саме цим пояснюється нечіткий зміст, який вкладається у це поняття у сфері публічного права, де приватно-правові характеристики не відіграють істотної ролі. Нижче викладені аргументи на обґрунтування цих гіпотез, зокрема на підставі пошуку та аналізу відповідних дефініцій.

Дефініції правових понять

Науковці різних країн відзначають зростання інтересу до дефініцій з боку законодавця. Так, французький правознавець Р. Кабріяк стверджував: «Право стає все більше і більше роздрібленим, тому визначення допомагають надати чіткої уніфікованості поняттям, розкиданим... навіть по різних галузях права, дають можливості уникнути невідповідностей...» Cabrillac R. Les codifications. Paris: PUF, 2002. P. 230.. Тому слід уникати вузько

адаптованих дефініцій («для цілей цього Закону...»), які допускають різний зміст одного і того ж терміну у різних сферах регулювання.

Однак зловживати правовими дефініціями не слід, оскільки вони можуть гальмувати розвиті ток праворозуміння, який часто йде шляхом поширення змісту певних понять і категорій на суміжні сфери права. Крім того, нормативні дефініції можуть бути «дефектними» - недосконалими, розмитими, внутрішньо суперечливими, надто вузькими чи надмірно розширеними, а отже, неадекватними, що може спричиняти істотні труднощі нормативного регулювання Див., наприклад: Хворостянкіна А.В. Законодавчі дефініції у правовій теорії та практиці європейських держав (порів-няльний аналіз). Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. Ін-т законодавства Верховної Ради України. Київ, 2012..

Таким чином, дефініція правових понять, тим більше нормативна дефініція, повинна відповідати певним вимогам. Насамперед вона повинна бути достатньо чіткою і несуперечливою, щоб не допускати потенційно свавільного тлумачення змісту при правозастосуванні; інакше порушується принцип юридичної визначеності та стає можливим хибне тлумачення норми права чи припису нормативного акта.

Структура дефініції найчастіше побудована на співставленні родового (більш широкого) і видового (більш вузького) понять із зазначенням видових характеристик, які виокремлюють видове поняття з загального масиву родового (тобто характеристик, обов'язково властивих усім об'єктам, що належать до такого виду, але не всім об'єктам родової категорії).

Кількість і набір необхідних видових характеристик залежить від конкретної ситуації. Однак ці характеристики повинні мати критеріальний характер, тобто визначати, чи відноситься конкретний об'єкт до відповідного виду, передбачаючи чітку відповідь «так» або «ні» стосовно кожної видової характеристики, і бути незалежними між собою (одна видова характеристика не повинна бути обов'язковим наслідком або причиною іншої); іншими словами, критеріальна ознака має бути визначальною (конститутивною).

Застосування певного набору критеріальних видових ознак дозволяє здійснити класифікацію (поділ на відповідні види, групи чи класи) об'єктів певної родової категорії. Кожна критеріальна видова ознака ділить родову категорію на дві частини (за відповіддю «так» або «ні» стосовно наявності в об'єкта такої видової ознаки); вибір двох критеріальних ознак має наслідком поділ родової категорії на 4 види (групи, класи). Більш загально, наслідком застосування п критеріїв є поділ на 2п видів; не виключено, що при цьому деякі види будуть «порожніми» (якщо об'єктів із таким набором критеріальних видових характеристик об'єктивно не існує).

Зазначені загальні міркування щодо дефініцій застосуємо до аналізу з точки зору публічного права поширених визначень поняття «юридична особа» та найбільш загального поділу категорії юридичних осіб на осіб приватного і публічного права.

Поняття «юридична особа»: цивілістична дефініція

Нормативне визначення поняття «юридична особа» міститься у статті 80 Цивільного кодексу України Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року № 435-IV, 'URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/435-15. (далі - ЦК України): «Юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку». Це визначення містить три ключові елементи, зміст яких потрібно проаналізувати.

Родове поняття у цій дефініції позначено терміном «організація», яке нормативно не визначене. У літературі можна навіть зустріти думку, що визнання юридичної особи організацією «не має істотного значення, оскільки будь-яких правових наслідків від наявності чи відсутності ознак організації не наступає» Науково-практичний коментар до цивільного законодавства України. В 4 т. / Ярема А.Г., Карабань В.Я., Кривенко В.В., Ротань В.Г. Т. 1. Київ: А.С.К; Севастополь: Ін-т юрид. дослідж., 2004. С. 238..

Дійсно, термін «організація» у праві широко використовується зовсім в іншому значенні, як складова відомої тріади «підприємства, установи, організації». Зокрема, кожній юридичній особі при її реєстрації присвоюється «ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України» (код ЄДРПОУ). Однак підприємства розглядаються як

юридичні особи (стаття 55 Господарського кодексу України) і, тим самим, відокремлюються від організацій; нагадаємо, що адміністративне право традиційно розрізняє органи, підприємства, установи та організації, не ототожнюючи їх.

Для позначення відповідних категорій суб'єктів права широко використовуються похідні поняття - «громадська організація», «благодійна організація», «саморегулівна організація», «релігійна організація», «місцева партійна організація». У всіх цих випадках термін «організація» має значно вужчий зміст, аніж передбачений нормативним визначенням юридичної особи, яке через це стає невизначеним і суперечливим. Пошук змісту поняття «юридична особа» в умовах суперечливого нормативного змісту терміну «організація» змушує звернутися до доктринальних дефініцій останнього терміна.

Серед п'яти різних значень терміну «організація», наведених у Великому енциклопедичному юридичному словнику, найбільш продуктивним є розуміння, відповідно до якого організація - це «вид соціального утворення, сукупність людей, їх груп, формально чи неформально об'єднаних для сумісної діяльності, реалізації у межах певної структури відповідної програми або цілей... на основі спільних інтересів...» Кубко Є.Б., Нагребельний В.П. Організація. Великий енциклопедичний юридичний словник. За ред. Ю.С. Шемшученка. Київ: Юридична думка, 2007. С. 569.. Застосування такого розуміння організації до визначення юридичної особи по суті відтворює «теорію організації» - один з напрямів тлумачення правового змісту категорії «юридична особа», розроблений в радянські часи Див.: Борисова В. Теорії сутності юридичної особи: історія і сучасність. Вісник Академії правових наук України. 2001. № 4(27). С. 123., в рамках якого юридична особа розглядається як об'єднання людей (індивідів, фізичних осіб); водночас зауважимо, що, відповідно до статті 83 ЦК України, можливе існування юридичної особи (товариства) з одним учасником, без об'єднання з іншими, а установа, на відміну від товариства, є об'єднанням майна, а не людей (осіб).

Отже, дефініцію, засновану на основі поняття «організація», навряд чи можна вважати належною (не «дефектною»); у всякому разі вона неоднозначна і нечітка.

Розглянемо зміст ознак юридичної особи у її нормативній дефініції (сформульованих у бланкетному вигляді), які виконують роль видових: організація «створена» та «зареєстрована» («у встановленому законом порядку»).

Друга із цих «ознак», пов'язана з реєстрацією, по суті не відіграє жодної ролі у дефініції юридичної особи. Дійсно, «організація» набуває статусу юридичної особи лише з моменту державної реєстрації Відповідно до частини четвертої статті 87 ЦК України, юридична особа вважається створеною лише з моменту держа-вної реєстрації. Проте це положення є суперечливим, оскільки передбачає обов'язкову участь держави у створенні будь- якої юридичної особи. Участь держави у створенні усіх юридичних осіб була б порушенням тих фундаментальних прав, які реалізуються індивідами при створенні юридичних осіб - свободи об'єднання та/або свободи підприємницької дія-льності.. Внаслідок заявницького характеру реєстрації (частина перша статті 4 Закону «Про державну реєстрацію...») зміст процедури реєстрації полягає в офіційному визнанні державою факту створення юридичної особи (частина перша статті 1 Закону «Про державну реєстрацію...»), що передбачає існування довершеного факту створення перед проведенням реєстрації. По суті державна реєстрація означає лише перевірку наявності в «організації» тих характеристик (ознак), якими має володіти юридична особа; отже, саме наявність таких ознак є підставою, а реєстрація - обов'язковим наслідком їх наявності. Звідси випливає питання: які ознаки новоутвореного суб'єкта («організації») дають підстави зареєструвати його як юридичну особу? Дефініція статті 80 ЦК України таких ознак не вказує.

Зауважимо також, що передумови реєстрації, встановлені Законом «Про державну реєстрацію...», дуже диверсифіковані з орієнтацією на різні типи і види («організаційно-правові форми») таких організацій і не визначають тих характеристик, які можна було б вважати спільними видовими (критеріальними) ознаками організації як юридичної особи.

Щодо першої із зазначених вище бланкетних ознак зауважимо, що всі суб'єкти права, які за своєю природою не є індивідами («фізичними особами»), незалежно від того, чи претендують вони

на статус юридичної особи, як правило, не просто існують, а саме створюються30 волею індивіда, групи індивідів або іншого суб'єкта права; порядок їх створення при цьому обов'язково (хоча б у загальних рисах) визначається законом. Таким чином, ця ознака властива усім подібним соціальні ним утворенням як суб'єктам права, а отже, не виконує функції критеріальної (видової).

Щоправда, частина перша статті 81 ЦК України встановлює певну загальну характеристику шляху створення юридичної особи, яка могла б претендувати на роль видової ознаки: «юридична 8 особа може бути створена шляхом об'єднання осіб та (або) майна». Ґраматична конструкція цього положення означає, що обов'язковим при утворенні юридичної особи є об'єднання майна, тоді як об'єднання осіб необов'язкове. З одного боку, таке твердження наголошує на майновому (цивіліс- тичному) характері юридичної особи. З іншого боку, воно обґрунтовано викликає сумніви: по-перше, неясно, яким чином може бути забезпечена суб'єктність безособового майна, яке саме по собі є об'єктом, а не суб'єктом; по-друге, до юридичних осіб належать громадські об'єднання (організації та спілки) і політичні партії, які є об'єднаннями осіб (громадян) чи навіть юридичних осіб без будь-яких ознак об'єднання майна Відомий дореволюційний правознавець Г. Шершеневич допускав наявність статусу юридичної особи у (публічного) суб'єкта права, який виник історично, а не був створений в законодавчо визначеному порядку; див.: Шершеневич Г.Ф. Курс гражданского права. Тула: Автограф, 2001. С. 119. Сучасні наукові джерела про таку можливість апріорного існування суб'єкта права як юридичної особи не згадують, хоча ця обставина варта уваги. Цитоване положення ЦК України заслужено критикується цивілістами, які констатують три (а не два) способи створення юридичної особи: об'єднання осіб та майна, об'єднання осіб (без об'єднання майна) та об'єднання майна (без об'єднання осіб); див.: Кузнецова Н., Довгерт А. Институт юридического лица в Гражданском кодексе Украины. Ежегодник украинского права. 2013. № 5. С.248-249. Як зазначає В. Кочин, правова сутність юридичної особи полягає в тому, що вона є учасником цивільних відносин; при цьому не можна ігнорувати те, що «юридична особа є цивільно-правовою формою взаємодії приватних інтересів осіб і публічних інтересів суспільства... та є також формою участі осіб у цивільному обороті»; див.: Кочин В.В. Правова сутність юридичної особи. Юридична Україна. 2013. № 5. С. 45..

До складу нормативного визначення юридичної особи часом відносять також положення статті 80 ЦК України, відповідно до якого юридична особа «наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді». Ця позиція Цивільного кодексу, взагалі кажучи, обмежує правове значення конструкції юридичної особи, яка визначається як суб'єкт виключно цивільно-правових відносин32, що не дає підстав для автоматичного (без додаткового пояснення його змісту) поширення цього поняття у сферу публічного права.

Описаний стан нормативної дефініції поняття «юридична особа» пояснює, чому цивілістична доктрина погано його сприймає, пропонуючи власні, доктринальні визначення.

Провідні цивілісти, викладаючи своє розуміння юридичної особи, часто спираються на старе нормативне визначення, що містилося у статті 23 Цивільного кодексу УРСР: «Юридичними особами визнаються організації, які мають відокремлене майно, можуть від свого імені набувати майнових і особистих немайнових прав і нести обов'язки, бути позивачами і відповідачами в суді, арбітражі або в третейському суді» Цивільний кодекс Української РСР 1963 року. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1540-06.. Саме на цій основі виокремлюють такі ознаки юридичної особи:

організаційна єдність;

наявність відокремленого майна, необхідного для участі у товарно-грошових відносинах, яке належить цій юридичній особі;

виступ у цивільному обігу від свого імені;

здатність нести самостійну майнову відповідальність;

здатність бути позивачем і відповідачем у суді Цивільне право України: підручник. У 2-х книгах. За ред О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової. Кн. 1. Київ: Юрінком Інтер, 2002. С. 109-111..

Дещо інший, хоча й близький за змістом перелік ознак які «виражають сутність юридичної особи», наводить В. Кочин: 1) організаційна єдність, 2) публічність виникнення і припинення; 3)

загальна (універсальна) правоздатність; 4) майнова відокремленість; 5) самостійна відповідальність; 6) виступ у цивільному обороті від свого імені Кочин В.В. Правова сутність юридичної особи. Юридична Україна. 2013. № 5. С. 44.. Наголосимо, що характеристики, зазначені в обох переліках (за винятком публічного характеру виникнення і припинення), мають підкреслено цивільно-правову природу; навіть здатність бути стороною в суді розуміється, насамперед, як можливість участі у судовому розгляді цивільного або господарського спору Ця здатність юридичної особи часто прямо ілюструється посиланням на Цивільний процесуальний кодекс; див., на-приклад: Ярема А.Г., Карабань В.Я., Кривенко В.В., Ротань В.Г. Науково-практичний коментар до цивільного законодав-ства України. В 4 т. Т. 1. Київ: А.С.К; Севастополь: Ін-т юрид. дослідж., 2004. С. 238..

Проте перелічені ознаки не можуть вважатися незалежними: по суті вони є відображенням різних аспектів цивільної правосуб'єктності такої юридичної особи, яка вже фактично існує і визнана державою. Однак таку правосуб'єктність слід вважати наслідком визнання суб'єкта юридичною особою, синонімом правового статусу юридичної особи. Отже, ці функціональні ознаки не можуть розглядатися як критеріальні (видові), тобто як підстава для виокремлення юридичних осіб із більш загальної категорії «організацій» і, відповідно, для їх державної реєстрації.

Один з альтернативних підходів до розуміння змісту поняття «юридична особа» (так званий «економічний підхід») відмовляється від родо-видового способу дефініції. Як зазначає І. Кучеренко, в рамках цього підходу «поняття юридичної особи може бути виведене не шляхом встановлення тих спільних рис, які притаманні всім різновидам юридичних осіб, а через виявлення основної економічної мети цього інституту» Кучеренко І.М. Організаційно-правові форми юридичних осіб приватного права. Київ: Ін-т держави і права ім. В.М. Ко- рецького НАН України, 2004. С. 6.. Не підлягає сумніву, що в рамках економічного підходу така мета - самостійна участь юридичної особи у цивільному обігу.

Це дозволяє належно зрозуміти дещо позитивістську думку Г. Шершеневича, який стверджував: «...ми можемо визначити юридичну особу як усе те, що, не будучи фізичною особою, визнається з боку об'єктивного права здатним, з огляду на певну мету, бути суб'єктом права» Шершеневич Г.Ф. Курс гражданского права. Тула: Автограф, 2001. С. 119.: на початку ХХ століття єдина сфера права, в рамках якої могли існувати самостійні (недержавні) суб'єкти, було приватне (цивільне) право. Однак сьогодні надмірно позитивістським є розуміння, відповідно до якого юридичну особу слід визначати як таке соціальне утворення, яке відповідно до закону має такий статус.

Проте таке розуміння є «дефініцією post factum»: відповідно до неї, юридичною особою є «щось», що позитивним правом визнане юридичною особою. Іншими словами, конструкція юридичної особи просто означає суб'єкта цивільно-правових відносин. Через логічну помилку «хибного» або «порочного» кола (circulus vitiosus) така дефініція не дає відповіді на питання: а яке утворення повинно бути визнаним як юридична особа? Які його конститутивні (критеріальні) ознаки?

Таким чином, цивільне право - єдина галузь права, у якій сформувалася конструкція юридичної особи, - достатньо «егоїстично» визначає це поняття, обмежуючись лише місцем юридичної особи у системі цивільного обігу та цивілістичними (насамперед майновими) характеристиками (тобто наслідками статусу юридичної особи). Однак навіть найбільш широка цивілістична дефініція юридичної особи - просто як суб'єкта цивільного права, відмінного від фізичної особи, - не допомагає повністю зрозуміти правовий зміст цього поняття, а тим більше його роль і місце у контексті галузей публічного права.

Спроба класифікації юридичних осіб: конституційно-правові ознаки

Широкий характер категорії юридичних осіб навіть у рамках цивільного права породжує потребу подальшої класифікації юридичних осіб, тобто поділу цієї категорії (яку тепер слід розглядати як родову) на окремі групи (види) відповідно до їх особливостей, визнаних як видові (критеріальні) ознаки. Така класифікація, як правило, здійснюється в рамках цивільного права, однак з

відголосом певного впливу публічного права. Використання категорії юридичних осіб поза рамками приватного права тим більше спричиняє специфічні («публічно-правові») спроби їх певної класифікації.

Наприклад, О. Олькіна, розглядаючи спроби ввести юридичні особи до числа суб'єктів конституційних правовідносин, пропонує розділити їх з цієї точки зору на дві групи за критерієм наявності чи відсутності владних повноважень:

- юридичні особи, що втілюють через свою компетенцію публічну владу (держава, органи державної влади та місцевого самоврядування);

- юридичні осоои, які не володіють публічною владою, але задовольняють приватні чи суспільні інтереси, потреби населення у товарах чи послугах, створенні робочих місць тощо39.

Запропоновану класифікацію юридичних осіб у сфері конституційно-правових відносин можна було б вважати природною за умови, якщо б «юридична особовість» була істотною конституційно-правовою характеристикою суб'єкта; однак саме останнє припущення є сумнівним. Такий поділ не дає відповіді на питання, чим є юридична особа у конституційному праві і в чому полягає відмінність становища в рамках конституційного права суб'єктів, які не є юридичними особами. Зокрема, у рамках цієї класифікації неясно, у чому полягає відмінність конституційно-правової природи Кабінету Міністрів України, який не є юридичною особою, від Міністерства юстиції України, яке визнається юридичною особою; чи однакове місце у системі суб'єктів конституційного права у товариства з обмеженою відповідальністю та у політичної партії, які належать до другої групи юридичних осіб за запропонованою класифікацією; чи принципово відрізняється спосіб задоволення суспільних інтересів тими громадськими організаціями, які здійснюють свою діяльність зі статусом юридичної особи, та тими, що діють без такого статусу. Отже, запропонована класифікація з публічно-правової точки зору непродуктивна, поки немає відповіді, у чому полягає особливість змісту поняття «юридична особа» в рамках конституційного права.

Формування сучасної конструкції «юридична особа» стимульоване розвитком економічної (насамперед підприємницької) діяльності. Як зазначав Г. Шершеневич, «майно, яке виокремлюється економічно для досягнення певної спільної мети, [треба] відокремити також юридично. Майно, як сукупність юридичних відносин, отримує свого окремого суб'єкта, різко відокремленого від тих осіб, які в ньому зацікавлені. Такий суб'єкт права називається юридичною особою»40. Іншими словами, «юридична особа є відображенням у праві економічної категорії особи»41 (чи, краще, суб'єкта, тобто того, хто діє від свого імені і за власною ініціативою). З такого розуміння випливає один з напрямів пошуку можливої класифікаційної ознаки, яка б надала відповідь на питання, з якою спільною метою (для реалізації яких прав) може бути створена юридична особа.

Важливою метою створення юридичних осіб - товариств було здійснення підприємницької (комерційної) діяльності, націленої на одержання прибутку для подальшого його розподілу між учасниками юридичної особи. Однак паралельно виникли інші за властивостями юридичні особи - фонди (установи) у формі виділеного майна з метою здійснення благодійної (неприбуткової) діяльності.

Тому найперший можливий класифікаційний критерій, пов'язаний з метою діяльності, поділяє відповідних суб'єктів на дві категорії - підприємницькі (в іншій термінології - комерційні) та непідприємницькі (некомерційні)42. Оскільки основна мета підприємницької діяльності - отримання прибутку, ці альтернативні категорії часом розглядають як прибуткові та неприбуткові Олькіна О. Юридичні особи як суб'єкти конституційних правовідносин. Вісник Харківського національного універси-тету ім. В.Н. Каразіна. Серія «Право». 2012. Вип. 12. С. 122. Шершеневич Г.Ф. Курс гражданского права. Тула: Автограф, 2001. С. 115. Кучеренко І.М. Організаційно-правові форми юридичних осіб приватного права: монографія. Київ: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2004. С. 7. ЦК України проводить таке розмежування виключно для товариств (статті 84-85); це дає підстави для твердження, що ЦК розглядає юридичні особи, які не є товариствами (насамперед установи), як непідприємницькі. Господарський ко-декс, який використовує принципово іншу термінологію, по суті застосовує поділ «суб'єктів господарювання» на три групи - суб'єкти підприємницької діяльності (стаття 42), суб'єкти некомерційного господарювання, які діють без мети

одержання прибутку (стаття 52), та негосподарюючі суб'єкти, які здійснюють лише господарче забезпечення своєї дія-льності (стаття 3). Перші дві групи суб'єктів об'єднані поняттям «підприємство» (стаття 62), що має наслідком запрова-дження внутрішньо суперечливої категорії «некомерційне підприємство» (стаття 75¹, частина третя статті 78), яка не узгоджується з розумінням поняття «підприємницька діяльність» (частина друга статті 3 ГК України). Таким чином, цю класифікацію теж можна вважати дихотомічною (підприємства і негосподарюючі суб'єкти), хоча і здійсненою на основі дещо іншого, недостатньо чіткого критерію, не пов'язаного безпосередньо з отриманням прибутку.

юридичні особи. Поділ усіх суб'єктів, які визнаються юридичними особами (тобто беруть участь у цивільному обігу), на зазначені дві великі групи має істотне практичне значення, однак вимагає певного уточнення щодо способу використання отриманого прибутку.

Крім підприємницьких товариств та благодійних фондів, до юридичних осіб традиційно відносять також низку інших суб'єктів, які залучені до цивільного обігу. Історично сюди насамперед належали релігійні організації (єпархії, монастирі, релігійні ордени), які були суб'єктами права власності на певне майно, необхідне для проведення господарської діяльності для забезпечення життєдіяльності та функціонування цих релігійних організацій Г. Берман описує становлення римської церкви та її складових (єпархій та інших утворень) як корпорацій, тобто як юридичних осіб; див.: Берман Г.Дж. Право і революція. Формування західної традиції права. Київ: IRIS, 2001. С. 210-216.. З розвитком громадянського суспільства (і за аналогією до релігійних організацій) утворюються об'єднання індивідів (громадян, фізичних осіб) для реалізації різноманітних групових, суспільних чи політичних цілей, які не були пов'язані з отриманням прибутку та його розподілу між учасниками (членами) об'єднання і не супроводжувалися об'єднанням майна, однак яким також була необхідна певна господарська діяльність. Особливе місце серед таких об'єднань зайняли професійні спілки, орієнтовані на захист трудових прав найманих працівників, а також політичні партії - об'єднання громадян, спрямовані на реалізацію їхніх політичних прав та інтересів, які набули ролі важливого елемента політичної системи держави. Нарешті, надання статусу юридичної особи органам - суб'єктам влади Традиційний для України підхід розрізняє три групи органів - суб'єктів владних повноважень: органи державної влади, органи влади АРК та органи місцевого самоврядування. У публічно-правовому сенсі підстави для такого розріз-нення існують з огляду на первинного суб'єкта влади - Український народ, Кримська територіальна автономія як суку-пність громадян України - жителів Криму та територіальні громади. Однак внаслідок конституційного положення про рівність перед законом усіх суб'єктів права власності (частина четверта статті 13 Конституції), положень про рівність цивільних прав держави, АРК, територіальної громади з іншими учасниками цивільних відносин (статті 167-169 ЦК Ук-раїни) для регулювання цивільних правовідносин публічно-правова відмінність між цими групами органів влади прин-ципового значення не має. виокремлює ще одну мету - здійснення владних повноважень і надання публічних послуг такими суб'єктами, для чого участь у цивільному обігу також потрібна, але має відверто допоміжний (і, звичайно, непідприємницький) характер.

Зазначені різноманітні цілі створення юридичних осіб дозволяють будувати на цій основі їх певну класифікацію. Однак надзвичайно широкий спектр цілей, для досягнення яких виникають подібні утворення, потребує їх конкретизації, щоб сформулювати відповідні класифікаційні критерії (видові ознаки), за якими можна чітко розрізняти різні види юридичних осіб.

Найперше, що приходить на думку представнику публічного права при осмисленні відмінностей між різними групами (видами) юридичних осіб з огляду на мету їх утворення, - це пошук відповіді на питання: яке суб'єктивне право (та пов'язані з ним інтереси) реалізують чи мають намір захищати засновники (учасники, члени) юридичної особи при її створенні. Як видно із наведених вище прикладів, до переліку цих прав належать принаймні такі конституційні права:

право на підприємницьку діяльність (стаття 42 Конституції);

право на вільне об'єднання (стаття 36 Конституції);

право на працю (стаття 43 Конституції);

право на соціальний захист (стаття 46 Конституції);

право на свободу совісті (віросповідання) (стаття 35 Конституції);

право на участь в управлінні публічними справами (стаття 38 Конституції);

право на свободу творчості (стаття 54 Конституції).

Хоча цей перелік не вичерпний, класифікація прав, на реалізацію яких орієнтована мета утворення відповідного суб'єкта, може бути основою класифікації юридичних осіб. Зауважимо, що цей критерій не має дихотомічного характеру, а є багатоваріантним Н. Богашева запропонувала класифікацію товариств як одної з основних організаційно-правових форм юридичних осіб (з акцентом на непідприємницькі товариства), в основу якої покладено цілі утворення товариства, пов'язані з реаліза-цією відповідних прав. Див.: Богашева Н.В. Відносини держави і політичних партій в Україні: конституційно-правові ас-пекти. Київ: Логос, 2012. С. 30..

Більшість (однак не всі) із перелічених вище суб'єктивних прав, які можуть лежати в основі мети створення відповідного суб'єкта, мають немайнову природу. У цьому переліку специфічне місце належить праву на підприємницьку діяльність як суб'єктивному праву, безпосередньо орієн- 8 тованому на цивільно-правові (господарсько-правові) відносини. Тому багатоваріантність цілей,

визначена конкретною природою суб'єктивних прав, що реалізуються у діяльності, в основному стосується непідприємницьких суб'єктів, діяльність яких спрямована переважно на суспільні (публічні), а не приватні цілі. З огляду на це розмежування за критерієм «підприємницький/непідп- риємницький» служить меті розмежування публічних (суспільних) і приватних інтересів, змішування яких лежить в основі корупційних зловживань, заснованих на конфлікті інтересів.

Отже, класифікація на основі реалізованих прав може бути доповняльною до первинної, дихотомічної - поділу усіх юридичних осіб на підприємницькі і непідприємницькі (комерційні та не- комерційні). Однак така класифікація не пояснює віднесення суб'єктів владних повноважень до категорії юридичних осіб, а отже, не дає більш-менш повної відповіді на роль категорії «юридична особа» у сфері публічного права.

Нормативна класифікація юридичних осіб: спосіб створення

Хоча первинна класифікація юридичних осіб на підприємницькі та непідприємницькі виглядає достатньо природною, тим не менше ЦК України проголосив основний дихотомічний поділ сукупності «колективних» («штучних») суб'єктів права на основі критерію, що виходить за межі цивільного права, - владної чи невладної природи суб'єкта створення і способу (порядку) створення, тим самим розділивши юридичних осіб на два основні види - юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права.

Відповідно до статті 81 ЦК України, юридична особа приватного права «створюється на підставі установчих документів»; такі установчі документи «розробляються і підписуються» учасниками (засновниками) юридичної особи (стаття 87 ЦК України). На відміну від цього, юридична особа публічного права «створюється розпорядчим актом» відповідного суб'єкта владних повноважень.

Ці нормативні положення зазнають критики з різних позицій. Зокрема, О. Первомайський стверджує, що критерієм відмежування юридичних осіб публічного права має бути не лише наявність «розпорядчого акта» суб'єкта владних повноважень, але й увесь «порядок створення юридичної особи публічного права», складовою якого є видання розпорядчого акта; такий порядок не може бути визначений цивільним законодавством, однак так і не визначений нормативно законодавчими актами публічного права Первомайський О.О. Поняття юридичної особи публічного права: окремі недоліки норм чинного законодавства. При-ватне право і підприємництво. 2019. Вип. 19. С. 51.. Ця позиція породжує питання, що ще, крім видання розпорядчого акта відповідного змісту, належить до «порядку створення» такої юридичної особи.