Особливості концепції легітимності в контексті застосування міжнародного права щодо геноциду в Руанді

Размещено на http://www.allbest.ru/

Особливості концепції легітимності в контексті застосування міжнародного права щодо геноциду в Руанді

Нездатність відреагувати на насильство в Руанді в 1994 році залишається одним з найбільш помітних і катастрофічних провалів міжнародного порядку і міжнародного права. Те, що ця невдача була наслідком відсутності політичної волі, широко визнається навіть серед захисників закону. Генеральний Секретар ООН Кофі Аннан пояснив цю нездатність адекватно реагувати на гуманітарні кризи «відсутністю політичної волі, вузько окресленими національними інтересами і простою байдужістю» [31].

Саме ця проблема політичної волі стала причиною негативної реакції міжнародного співтовариства на ситуацію з Руандою. Наслідком цього була поява у 2005 р. «обов'язку захищати» (англ. The responsibility to protect (RtoPor R2P)) як ініціативи ООН. Це нова норма міжнародного права. Вона складається з декількох принципів, об'єднаних ідеєю про те, що суверенітет є не привілеєм, а обов'язком. Відповідно до даної концепції, суверенітет не тільки надає державам право контролювати свої внутрішні справи, але також накладає відповідальність щодо захисту людей, які проживають в межах кордонів цих держав [161]. У тих же випадках, коли держава не здатна захистити людей - будь то через відсутність можливостей, або через відсутність волі, - відповідальність переходить до міжнародного співтовариства.

Хоча міжнародне співтовариство не порушило жодних правил у своєму повільному реагуванні на руандійську кризу, серед вчених і навіть окремих лідерів було широко визнано, що міжнародне співтовариство не змогло розробити ефективну, своєчасну і належну відповідь на геноцид в Руанді [32, p.73-79; 39, p.1-2; 77, р.6-7]. Отже, випадок з Руандою потрапляє в категорію легального, але нелегітимного застосування міжнародного права.

Міжнародне співтовариство було змушене змінити свою позицію згодом, прийнявши альтернативну конструкцію, яка змістила розуміння ним ситуації з громадянської війни та етнічного насильства на геноцид.

Суперництво руандійських центральних суб'єктів було розрізненим і переважно внутрішнім. Боротьба міжнародних суб'єктів визначалася не стільки дискурсивною боротьбою, скільки подіями, зокрема поразкою уряду Руандійського патріотичного фронту (РПФ). Представник Руанди при організації Об'єднаних Націй на першому і другому етапах був представником уряду президента Ж. Хабіаріману і наступних тимчасових урядів - тих самих, що несуть відповідальність за геноцид. Все змінилося, коли РПФ виграв громадянську війну, оголосивши одностороннє припинення вогню і створивши новий уряд. Руандійський уряд хуту пояснював погіршення гуманітарної ситуації в Руанді наслідками війни, переміщення населення та посухи. Руандійський уряд хуту, звичайно, не описував свої власні дії або ситуацію в Руанді як геноцид, говорячи про загальне насильство в контексті громадянської війни. У перші тижні геноциду після збиття літака Ж. Хабіаріману (6 квітня 1994 р.) тимчасовий уряд спробував легітимізувати свою позицію, делегітимізувавши РПФ, коли міністр закордонних справ тимчасового уряду Жером Бікамумпака- сам згодом звинувачений, судимий і виправданий Міжнародним кримінальним трибуналом Руанди (МКТР) - виступив у Раді Безпеки 16 травня 1994 року. Він сформулював ситуацію як етнічний конфлікт, що випливає з багатовікової історії руандійською нації, викованої протягом чотирьох століть жорстокого і безжального панування над більшістю хуту гордої і владної меншини тутсі» [218]. Назвавши РПФ «загарбниками» і зазначивши, що їх самозване ім'я «інкотаньї» означає «непримиренні вбивці», Ж. Бікамумпака звинуватив їх у прагненні «до влади в перехідний період» за всяку ціну. Він звинуватив РПФ у відновленні військових дій шляхом масових вбивств мирних жителів хуту і стверджував, що дії повстанців спровокували хвилю етнічного насильства, «розв'язавши пригнічену ненависть і спрагу помсти та закликавши «апокаліпсис» на їх власний народ «у формі міжетнічної війни неймовірної жорстокості» [218].

Заява Ж. Бікамумпакі була значною мірою проігнорована більшістю членів Ради без особливого засудження [49,p.314-315]. Лише деякі уряди, якщо такі взагалі були, були готові звинуватити руандійський режим [152,p.71-72], оскільки це «було б порушенням правил клубу» [152,p.71]. Тільки два оратори в Раді Безпеки прямо оскаржували легітимність інтерпретації міністра закордонних справ Ж. Бікамумпакі. Представник Нової Зеландії Колін Кітінг визнав присутність міністра закордонних справ і його заяву образливими і засудив його. К. Кітінг прагнув делегітимізувати тимчасовий уряд хуту, заявивши, що Ж. Бікамумпака «не представляє державу» і не має «ніякої легітимності», оскільки він є «всього лише рупором фракції та «не має займати привілейоване становище за цим столом» [218]. Що стосується викладу Ж. Бікамумпакою ситуації в Руанді, К. Кітінг повністю відкинув його твердження як «ганебне спотворення істини» [218].

Лише чеський представник відкрито засудив тимчасовий уряд хуту за його роль у геноциді, звинувативши «президентську гвардію, створену президентом Ж. Хабіаріманою, лояльні йому елементи руандійських урядових сил, міліцію, жандармерію у звірствах та у підбурюванні запальних передач радіо [218]. Позиція Нової Зеландії та Чехії не була широко прийнята серед інших учасників. Рада Безпеки не поклала провину ні на одну зі сторін, залишаючись неупередженою і закликаючи обидві сторони покласти край насильству і повернути Арушські угоди. Це дозволило тимчасовому уряду хуту зберегти свої позиції в якості визнаного уряду Руанди і дало йому можливість продовжувати успішно впливати на загальну боротьбу.

Після військової перемоги РПФ над тимчасовим урядом хуту у липні 1994 року та створення цим фронтом нового перехідного уряду з дуже незначною міжнародною участю ситуація змінилася. Міжнародне співтовариство просто визнало новий уряд, про що свідчить прийняття повноважень його представника в кінці серпня 1994 року [39, p.147]. Нові руандійські лідери також успадкували місце непостійного члена Ради Безпеки. Проте якщо у серпні 1994 р. Рада Безпеки не вважала уряд РПФ легітимним, то вже у грудні 1994 р. вона змінила своє ставлення до нього. Як тільки новий уряд був визнаний, він представив свою власну позицію в термінах, які абсолютно його легітимізували разом з РПФ та делегітимізували відсторонених лідерів. Колишній командувач РПФ Пол Кагаме звернувся до Ради Безпеки в якості нового віце -президента і міністра оборони перехідного уряду. Прийняття П.Кагаме як представника Руанди не тільки означало міжнародну легітимацію нового уряду як законно визнану владу Руанди, але й надало новому віце-президенту можливість змінити умови оскарження відповідно до позиції РПФ, навіть підспудно покаравши міжнародне співтовариство за його нездатність надати допомогу. П.Кагаме описав геноцид як трагедію, яка вразила Руанду, найгіршу з усіх, що спіткали людство з часів Голокосту [219].

На відміну від інших випадків, коли міжнародне співтовариство все частіше висловлювало думки про легітимність і навіть про правове становище центральних суб'єктів, часто в той час коли урядові суб'єкти все ще перебували при владі, у даному випадку міжнародне співтовариство зберігало мовчання з питання про легітимність будь -якої зі сторін.

Важливо зазначити, хто став рефреймером аудиторії, тобто хто переломив її думку в оцінці ситуації в Руанді. Зазначимо, що у середині травня 1994 р. лише деякі держави в Раді Безпеки були готові відкрито відкинути позицію тимчасового уряду хуту. До заяви Генерального секретаря ООН, коли він використав слово «геноцид» для опису подій в Руанді, міжнародне співтовариство залишалося цілком нейтральним у питанні легітимності руандійських суб'єктів, засуджуючи їх за насильство і закликаючи всі воюючі сторони повернутися до мирного процесу. Організація африканської єдності (ОАЄ) зберегла свою позицію «дивно неупередженою», і, як і ООН, жодну групу не засудила поіменно, маючи на увазі, що обидві сторони були однаково винні. Конфліктуючі сторони були настійно покликані погодитися на припинення вогню і повернутися за стіл переговорів [117, pp. 141-236, 202].

Суб'єкт стає рефреймером аудиторії, коли він посідає позицію розширеного посередництва в суперечці, але не має прямої ролі в конфлікті або втручанні. Його інтереси можуть бути результатом інституційної ролі, географічної близькості або політичних інтересів. Хоча такі держави, як Чеська Республіка та Нова Зеландія, делегітимізували тимчасовий уряд хуту і описали насильство як геноцид перед будь-якими іншими членами Ради Безпеки [218], їх інтерпретації не були прийняті іншими, тому вони не стали рефреймерами аудиторії. насильство геноцид міжнародний засудження

З іншого боку, Генеральний секретар ООН Бутрос Бутрос -Галі дійсно змінив розповідь про суперечку, коли він використовав фрейм геноциду у травні 1994 року. Хоча Генеральний секретар і його канцелярія у подальшому були піддані широкій критиці за те, що вони не повідомляли про характер насильства більш чітко і оперативно, зусилля канцелярії отримали широку підтримку з боку членів Ради Безпеки. Це наводить на думку, що він став ключовим рефреймером для обговорення в Раді Безпеки.

У доповіді Генерального секретаря ООН про становище в Руанді від 31 травня 1994 року Б. Бутрос-Галі охарактеризував події як геноцид [153].За цим послідувало одноголосне прийняття резолюції 925 (1994), яка також кваліфікувала події як геноцид [206]. До прийняття цього рішення тільки дві держави в Раді Безпеки, Нова Зеландія і Чеська Республіка, використовували слово «геноцид» [218] однак жоден з цих суб'єктів не мав достатньої інституційної або нормативної привабливості або близькості до ситуації, щоб залучити інших до своєї інтерпретації. Тільки після публікації доповіді генерального секретаря в травні ще двадцять п'ять заяв, зроблених в ході дебатів в Раді Безпеки, інтерпретували цю ситуацію геноцидом. Після того як Генеральний секретар сформулював концепцію геноциду, вона не могла бути оскаржена жодним членом Ради Безпеки, і це створило нормативне очікування того, що міжнародне співтовариство має відреагувати на події в Руанді.

Це також демонструє, що, хоча суб'єкт може правильно сформулювати ситуацію, його інтерпретація не буде прийнята, якщо він не зможе переконати інших прийняти його позицію. Нова Зеландія і Чеська Республіка були одними з перших держав, які використовували термін «геноцид» в даному випадку, проте вони не змогли переконати інших прийняти їх концепцію. В результаті ці держави були змушені погодитися з позицією більшості, включаючи рішення про значне скорочення чисельності військ і мандата Місії ООН з надання допомоги Руанді (МООНДР). Хоча це, мабуть, підтримує реалістичне розуміння влади, особливо в поєднанні з критикою того, що більш могутні держави, такі як США, Франція та Бельгія, мали присутність в столиці Руанди, але не змогли використати свою близькість і знання для переосмислення ситуації. Нездатність одних суб'єктів переконати інших прийняти їх інтерпретації визначається інституційним розумінням влади, а не традиційним.

Згідно з традиційним розумінням влади, канцелярія Генерального секретаря є слабким суб'єктом. Хоча вона, безумовно, була слабкою в цій справі, вона також змогла використати значний інституційний вплив для зміни параметрів оскарження, що, в свою чергу, змусило Раду Безпеки скасувати своє рішення щодо Руанди. Постконфліктні дослідження та наукова література також свідчать про те, що, хоча ці початкові інтерпретації були засновані на неправильних уявленнях, якщо не на навмисній спробі обдурити міжнародне співтовариство, вони показують, що неістинна інтерпретація не може тривати довго, незалежно від сили суб'єктів, що підтримують її. Це говорить про те, що, хоча держави можуть обманювати або зловживати процесом оскарження у складних випадках, альтернативні інтерпретації можуть переважати навіть там, де вони схвалені менш впливовими суб'єктами або зачіпають інтереси впливових.

Це вказує на інший момент у процесі легітимації - на наративне суперництво у боротьбі за легітимність. Наративні змагання формують ситуацію, зокрема дії та рішення. Коли наративні конструкції приймаються, вони забезпечують розуміння фактів, деякі з яких можна вважати правовими. Правові факти передбачають розуміння того, що певні ситуації несуть з собою певні нормативні тлумачення або наслідки. У випадку з Руандою це означало еволюцію наративної структури від крихкого припинення вогню до загального насильства і громадянської війни, до виявлення «загрози міжнародному миру і безпеці» і, нарешті, до визначення геноциду. Кожен з цих наративів вплинув на нормативне тлумачення того, які правові акти застосовувати до ситуації і як реагувати. Виклад цих наративів включав в себе два широких оскарження правового факту: по-перше, дипломатичні або ненасильницькі варіанти були вичерпані, а по-друге, ситуація представляла загрозу міжнародному миру і безпеці.

Спочатку ситуація в Руанді представлялася як крихкий мир, скріплений мирним договором, що користувався міжнародним схваленням - Арушськими угодами. Арушські угоди були визнані міжнародним співтовариством життєздатними і дійсними і тому лягли в основу його початкового невтручального підходу. Підписані в 1993 році Арушські угоди поклали край трирічній громадянській війні між урядовими військами і РПФ. Вони забезпечили основу для створення Перехідного уряду на широкій основі (ПУШО), просування до виборів, злиття урядових сил і сил РПФ, а також миротворчих сил ООН [142,р.52-53]. Однак сторонам не вдалося досягти багатьох віх у досягненні домовленостей. Проте, незважаючи на ці недоліки, угоди і режим припинення вогню, які вони встановили, як і раніше займали центральне місце в розумінні міжнародним співтовариством ситуації і стратегії встановлення миру в Руанді.

В описі ситуації в Руанді говорилося про широко поширене насильство щодо цивільних осіб, викликане зривом режиму припинення вогню, громадянською війною і загальним насильством, але не вказувалося жодного конкретного злочинця або воюючої особи. Однак у міру того як насильство не слабшало і масштаби гуманітарної кризи зростали, міжнародне співтовариство прийняло другу інтерпретацію. В резолюції 918, в якій ситуація була названа «загрозою міжнародному миру і безпеці» [205], Рада Безпеки скасувала своє попереднє рішення, збільшивши мандат МООНДР до 5500 чоловік і розширивши його, включивши в нього забезпечення безпеки і захисту біженців і цивільних осіб, що знаходяться в небезпеці, шляхом створення безпечних районів і надання допомоги та захисту через операції з надання гуманітарної допомоги. Таким чином, рішення Ради Безпеки розширити МООНДР відображає еволюцію інтерпретації ситуації в Руанді як про все більш жорстоку і невідкладну гуманітарну катастрофу, що представляє загрозу міжнародному миру і безпеці.

Після прийняття наративу геноциду члени Ради Безпеки погодилися з необхідністю прийняття більш рішучих заходів для виконання очікувань, породжених встановленням юридичного факту геноциду. В результаті держави, які віддавали перевагу іншому мандату або варіанту французької місії, опинилися в пастці, не в змозі запобігти або перешкодити санкціонуванню операції «Бірюза», оскільки вони вже прийняли рамки геноциду, які змусили міжнародне співтовариство до негайних силових дій. В якості єдиного варіанту забезпечення реального швидкого розгортання ці держави були змушені дозволити санкціонування місії.

Таким чином, початкова інтерпретації ситуації в Руанді являла собою громадянську війну і загальне насильство. У поєднанні з вірою членів Ради Безпеки в Арушські угоди руандійський уряд і РПФ повинні були самі послабити насильство і відновити мирний процес. Зміна первісного підходу Ради Безпеки показують, що нормативні очікування впливають на поведінку держав, навіть коли їх національні інтереси не стосуються проблемної ситуації. Еволюція цього наративу від загального насильства та громадянської війни до загрози міжнародному миру та безпеці й геноциду ознаменувала перехід від розуміння ситуації як внутрішнього питання Руанди до ситуації, яка могла б змусити міжнародне співтовариство вжити відповідних заходів. Визнання того, що насильство в

Руанді є геноцидом, скасувало рішення про скорочення МООНДР, що призвело до санкціонування розширення сил і мандату МООНДР. Це ознаменувало значну зміну в підходах таких держав, як США та Франція, які використовували фрейми насильства та громадянської війни, можливо, уникаючи згадки слова «геноцид» та наслідків такої інтерпретації [85, р.80]. Коли Генеральний секретар об'єднав фрейм геноциду з похмурими перспективами розгортання нових сил МООНДР, Рада Безпеки визнала, що він несе відповідальність не тільки за санкціонування символічних сил ООН (операція «Бірюза»), але і за санкціонування варіанту, який, незважаючи на побоювання, може бути розгорнутий швидко. Хоча операція «Бірюза» була розгорнута «занадто пізно» і сама по собі була проблематичною, в основному через зв'язки Франції з урядом хуту, який вона фактично захищала, еволюція цієї справи і розвиток інтерпретації геноциду показують, як наративні протиріччя встановлюють не тільки ситуаційні факти, але і як ці інтерпретації нав 'язують юридичні факти, які можуть заманити держави в пастку, змушуючи їх коригувати свою поведінку або реакцію.

Після прийняття більш серйозного наративу, в якому ситуація переосмислювалася як гуманітарна криза такого масштабу, яка представляла собою загрозу миру і безпеці, а потім вже геноцид, Рада Безпеки визнала необхідність прийняття дієвих заходів. Це призвело до розширення МООНДР і подальшого санкціонування очолюваної Францією операції «Бірюза». Всі держави визнали винятковий і невідкладний характер руандійської кризи і визнали легітимність втручання в таких обставинах.

Руандійський випадок ясно вказує на еволюцію наративної структури, яка, в свою чергу, підштовхнула Раду Безпеки визнати легітимність і необхідність застосування міжнародних сил в Руанді. Численні вибачення ключових лідерів, таких як президент Білл Клінтон, демонструють широко поширену думку про те, що міжнародне співтовариство зазнало невдачі в Руанді [39, p.4]. Міжнародне співтовариство визнало легітимність втручання в руандійську справу, хоча і занадто пізно. Слід зазначити, що має існувати певна ступінь нормативного паритету між прийнятими інтерпретаціями суб'єкта, наративними і нормативними конструкціями і реакцією міжнародного співтовариства. Хоча руандійський випадок був жахливим провалом у захисті цивільного населення, миротворчої діяльності ООН, правозастосовчої діяльності Ради Безпеки і, можливо, політики гуманності, зрушення в реакціях міжнародного співтовариства з приводу геноциду в Руанді демонструє спробу віднайти оптимальну концепцію легітимності щодо застосування міжнародного права.

Концептуальна специфіка легітимності щодо розв'язання проблеми Косово

Втручання Організації Північноатлантичного договору (НАТО) в керований сербами край Косово-Метохія було і залишається одним з найбільш проблемних з точки зору міжнародного права прикладів застосування сили в гуманітарних цілях. Як відомо, світовим співтоваристовом вона була визнана незаконною, оскільки НАТО не мала мандата Ради безпеки, але легітимною, оскільки параліч Ради Безпеки перешкоджав колективному реагуванню [182, p.85]. Це яскравий приклад, коли легітимність і законність в міжнародному праві розходяться. Критики міжнародного права стверджують, що параліч Ради Безпеки і одностороннє втручання НАТО були наслідком зіткнення конкуруючих інтересів великих держав на східноєвропейському театрі військових дій.

Косовський конфлікт сягає корінням у багатовікову історію [119; 155; 225], але криза 1999 року почалася з ескалації насильства і загрози втручання НАТО в 1998 році після майже десятиліття невдач у вирішенні косовського питання. Зіткнення між Армією визволення Косово (АВК) і сербськими поліцейськими силами ставали все більш запеклими, в результаті чого федеральний уряд Союзної республіки Югославії (СРЮ) направив в регіон збройні сили. Як відомо, СРЮ була створена 27 квітня 1992 року після розпаду Соціалістичної федератичної республіки Югославії (СФРЮ) і включала в себе дві республіки - Сербію і Чорногорію. Косовські албанці, які складають меншість у Сербії, але більшість у краї Косово, вимагали автономії та незалежності від Сербії. Питання про статус Косова не було врегульоване Дейтонською угодою 1995 року після закінчення югославських воєн, і воно залишалося частиною Республіки Сербія, яка входила до СРЮ. Невдоволені підходом ненасильницької громадянської непокори, схваленого президентом невизнаного уряду Косово Ібрагімом Руговою, прихильники жорсткої лінії сформували в 1996 році Армію визволення Косово (АВК) і почали нападати на Сербські пости безпеки. Через насильницький характер цих нападів Сполучені Штати включили АВК до свого списку терористичних організацій, де вона залишалася до 1998 року [166, р.68].Напруженість продовжувала зростати, досягнувши свого піку в 1998 році, коли відкрите насильство між АВК і сербськими поліцейськими силами призвело до військових репресій, внутрішніх переміщень сотень тисяч косоварів та появи біженців, що вимушені були рятуватися в сусідніх державах.

І.Ругова звернувся до світових лідерів, особливо до США і Європейського союзу (ЄС), «зробити все можливе для порятунку народу Косово», заявивши, що напади «були частиною Сербської програми етнічної чистки Косово» [75]. Президент США Б. Клінтон і Генеральний секретар ООН Кофі Аннан засудили насильство і закликали сербський уряд розглянути «легітимні побоювання» косоварів у спільній заяві [30]. Президент СРЮ C. Мілошевич відмовився зустрічатися з міжнародними посередниками, заявивши, що «Косово-це внутрішня сербська справа» [46]. 31 березня 1998 року Рада Безпеки ввела ембарго на постачання зброї Сербії і Косово [198], але насильство тривало.

Міжнародне співтовариство проявило інтерес до цієї ескалації насильства. В результаті Німеччина, Італія, Росія, Великобританія і США сформували контактну групу для моніторингу та реагування на кризу. У 1998 році було опублікувано дві заяви - Лондонську угоду і Боннську угоду - із закликом до конфліктуючих сторін покласти край насильству і шукати політичне рішення або зіткнутися з міжнародними наслідками, включаючи санкції. Спроби діалогу між сторонами не призвели до врегулювання цього питання, і триваюче насильство, повідомлення про масові порушення прав людини і переміщення осіб, спрямованих на етнічну чистку Косово від албанців, спонукали Раду Безпеки прийняти у вересні резолюцію 1199 (1998), що закликала всі сторони припинити насильство і почати конструктивний діалог. У ньому також зазначалося, що СРЮ повинна вивести свої війська з Косово і дозволити створення міжнародної групи контролю [199]. Одночасно НАТО поставило С.Мілошевичу перший ультиматум або категоричне попередження, вимагаючи, щоб він припинив насильство і шукав політичне рішення або зіткнувся з силою НАТО [149]. Сербська влада і посол США Річард Холбрук досягли угоди в жовтні 1998 року, отримавши коротку відстрочку і встановивши нестійке перемир'я протягом зими. Однак вбивство сорока п'яти етнічних албанців в селі Рачак в січні 1999 року викликало міжнародний резонанс. Глава контрольної місії ОБСЄ в Косово (КМК) поклав провину за те, що він розглядав як масове вбивство цивільного населення, виключно на сербську поліцію і уряд та згодом був вигнаний з Косово Белградом [44].

Після масовоговбивства у Рачаці контактна група скликала сторони для мирних переговорів в Рамбує. Ці переговори призвели до Угоди про автономію, прийняту косовськими лідерами, незважаючи на те, що вони не досягли незалежності, але відкинутої сербською владою, яка відмовилася допустити міжнародні сили під керівництвом НАТО. Напади і сутички тривали в Косово протягом усього цього часу, і, коли переговори в Рамбує зірвалися 18 березня 1999 року, сербські сили посилили свої репресії проти Косово. КМК ОБСЄ була відведена, і 24 березня НАТО почало наносити авіаудари по сербським цілям, маючи намір «знищити військову машину Мілошевича» [148].

Напередодні інтервенції і протягом всієї кампанії авіаударів центральні сторони конфлікту в Косово продовжували легітимізувати свої позиції і поведінку, використовуючи правові та легітимізуючі формулювання.

Центральна суперечка між конфліктуючими сторонами з приводу статусу Косово була давньою та налічує сотні років. Однак криза, яка досягла свого піку в 1999 році з втручанням НАТО, почалася в 1989 році, коли С. Мілошевич скасував автономію Косово, гарантовану Конституцією Соціалістичної федеративної республіки Югославії (СФРЮ) у 1974 року. В результаті Косово стало провінцією Республіки Сербії у складі СФРЮ. Після перших етапів розпаду СФРЮ в 1991 році косовські албанці провели «таємне голосування». У 1992 році вони обрали паралельний уряд з І. Руговою в якості президента і проголосили Республіку Косово. І. Ругова виступав за ненасильницьку кампанію громадянської непокори, в ході якої косовські албанці створили паралельний уряд, включаючи незалежні служби охорони здоров'я та освіти. Однак після того, як не вдалося вирішити косовське питання в Дейтоні, косовські албанці були розчаровані провалом підходу І. Ругови до громадянської непокори, і в 1996 році з'явилася АВК, яка заявила, що її метою є відділення Косово від СРЮ силою [155, р.33].

Очолюваний сербами уряд підтримував свою легітимність, стверджуючи, що він є законною владою плюралістичної держави, що гарантує рівні права всім групам меншин по всій СРЮ. Спеціальний представник СРЮ Слободан Йованович стверджував на засіданні Ради Безпеки в березні 1998 року, що «проблеми в Косово і Метохії кореняться в сепаратизмі, який в даний час публічно відстоюється представниками деяких політичних партій албанської національної меншини. Цепідтримує тероризм» [208]. Белград обґрунтував цей аргумент у федеральній Конституції, стверджуючи, що СРЮ складається з численних груп меншин, всі вони захищені Конституцією, що гарантує албанській меншині «ті ж права, які надаються іншим громадянам» [208]. Так СРЮ легітимізувала себе в якості демократичної федерації.

Стверджуючи, що проблема полягає в меншості терористів і сепаратистів всередині етнічної групи албанської меншини, С.Йованович стверджував, що відповідно до Конституції всі групи меншин можуть вільно і на рівних брати участь на всіх рівнях управління. Відповідно до нього, ця Конституція задовольняє критеріям, встановленим ОБСЄ та Радою Європи (РЄ) для захисту прав меншин. С.Йованович заявлял, що особливі автономні права, вилучені з провінції в 1989 році, фактично порушували права інших груп меншин, надавши косовським албанцям несправедливий привілей. Проблема полягає в меншості терористів і сепаратистів всередині етнічної групи меншини, які виступають проти законної влади. Цей аргумент був важливим аспектом легітимації Белградом ситуації як внутрішнього питання СРЮ [208]. В ході переговорів СРЮ обґрунтовувала свою триваючу відмову погодитися на угоду про автономіюпосиланнямна приписи її федеральної конституції і права всіх груп меншин відповідно до законодавства [208]. Ця заява мала на меті не тільки легітимізувати рішення югославського уряду про позбавлення Косово статусу автономії, а й виправдати початок поліцейських і військових дій необхідністю боротьби з терористичними і сепаратистськими погрозами.

Косовські албанці відкинули ідею про те, що вони є однією з багатьох груп меншин в СРЮ, захищених більш широкими інститутами федерації. Натомість вони стверджували, що скасування автономного статусу Косова призвело до повсюдного пригнічення албанського населення. Хоча спочатку вони вимагали рівного статусу з іншими югославськими республіками, потрясіння 1991 року і наступні югославські війни спонукали косовське керівництво закликати до незалежності від федерації. Триваюче розчарування пасивним поступовим підходом І. Ругови після нездатності вирішити косовське питання в Дейтоні призвело до утворення АВК, яка почала нападати на сербську поліцію і пости безпеки в 1996 році [51, p.46; 155, p.33]. Хоча І. Ругова дистанціювався від АВК і всіх насильницьких суб'єктів, він явно не засудив їх, незважаючи на міжнародні заклики до нього зробити це. Отже, існував ризик розколу косовських албанських груп через різні позиції - м'яку (І. Ругова) та жорстку (АВК).

Ні косовський, ні підхід СРЮ не були широко прийняті. Переговорна група косовських албанців була змушена піти на компроміс зі своєю вимогою незалежності, погодившись на угоду про автономію, щоб заспокоїти міжнародних переговірників і забезпечити безпеку контролюючих сил під керівництвом НАТО. Прийнявши цей компроміс, представники косовських албанців, в число яких входили і прихильники жорсткої лінії АВК, легітимували свою позицію, змусивши СРФ зробити вибір між риторичною пасткою і риторичним винятком. Белград міг або риторично потрапити в пастку, прийнявши компроміс, який гарантував би територіальну єдність союзної держави, або риторично виключити себе, повністю відкинувши угоди. В результаті, коли косівська сторона та компромісна угода отримали широку легітимацію з боку міжнародного співтовариства [154, р.80]. Влада СРФ була згодом делегітимізована, а її аргументи все більше виключалися із загальноприйнятої наративної і нормативної структури.

Будучи третім учасником у суперечці щодо легітимного підходу до вирішення питання, НАТО спиралася як на деякі елементи позиції СРЮ, так і на окремі аспекти бачення косовських албанців, формулюючи свою позицію в термінах, які були більш широко прийняті міжнародним співтовариством Насамперед, всі члени НАТО швидко засудили будь -яке терористичне насильство, недвозначно і часто заявляючи, що тероризм, в якій би формі він не проявлявся, абсолютно неприйнятний [186]. Проте при цьому США, що відіграють провідну роль у визначенні політики НАТО, визнали той факт, що будь-яка мирна угода має включати згоду АВК. Виступаючи в середині 1998 року, представник Держдепартаменту США Джеймс Рубін говорив про проблему переговорів з визнаним терористичним угрупуванням. Намагаючись не називати цю групу терористичною організацією, він заявив, що зростаючий вплив АВК в Косово означає, що контакт буде встановлений «найближчим часом», швидше за все через Річарда Холбрука, додавши, що «президенту Мілошевичу просто доведеться мати справу з цим фактом» [80]. Разом з тим, посол США Р. Гельбард назвав АВК терористами всього за кілька місяців до зустрічі з двома лідерами АВК з метою спонукати їх підтримати більш помірний план І. Ругови щодо створення автономії [80]. Це ознаменувало зміну політики США по відношенню до ситуації в Косово як до повстанської, а не терористичної загрози. Говорячи про зустріч посла Р. Гелбарда з членами АВК, Дж. Рубін зазначив, що мати справу з АВК - це проста реальність ситуації, що склалася. США вважають І. Ругову лідером вельми розрізненої групи косовських албанців, а його політична партія є найбільшою в Косово. Але ясно, що АВК перетворилася на велику силу, і якщо ми хочемо бути реалістами, то вони повинні бути залучені в цей процес [80].

Відтак, західні лідери визнали легітимну роль АВК, а також косівського керівництва на чолі з І. Руговою. Хоча І. Ругова користувалася значною внутрішньою легітимністю як обраний президент паралельного уряду та міжнародною легітимністю як пацифістський лідер, АВК набула все більшої внутрішньої легітимності, оскільки косовські албанці втомилися від пацифістського, але, як здавалося, неефективного підходу І. Ругови. За деякими оцінками, її ряди збільшилися з декількох сотень озброєних людей на початку 1998 року до декількох тисяч навчених бійців до кінця того ж року. У поєднанні з продовженням насильства і небажанням СРЮ вивести свої війська з Косово НАТО була змушена знайти спосіб легітимувати свої відносини з АВК. Це вимагало стратегії, в якій загроза застосування сили була спрямована проти С. Мілошевича, але залежала від співпраці косовських албанців, включаючи АВК [63, p.88].

Міжнародна аудиторія проводила межу між керівництвом косовських албанців і терористичною діяльністю на ранніх стадіях конфлікту, беззастережно засуджуючи останню. Резолюція Ради Безпеки ООН 1160 засудила «застосування надмірної сили сербськими поліцейськими силами проти цивільних осіб і мирних демонстрантів в Косово, а також всі акти тероризму з боку АВК або будь -якої іншої групи або окремої особи» і закликала «керівництво косовських албанців засудити всі терористичні дії», підкресливши, що «всі елементи косовської албанської громади повинні переслідувати свої цілі тільки мирними засобами» [198]. Згода на Угоду в Рамбує легітимувала все косівське албанське керівництво, і міжнародне співтовариство перестало відрізняти легітимні вимоги косовського народу та І.Ругови від легітимних вимог АВК. Наприклад, представник Малайзії Захід Растам «привітав та підтримав мирний процес, розпочатий Контактною групою в Косово, кульмінацією якого стала Угода в Рамбує», зазначивши, що «косовські албанці підписали їх 18 березня 1999 року» [209]. З. Растам не проводив відмінності між вже легітимізованими помірними косовськими албанцями і АВК, оскільки вони як група прийняли компроміс. Крім того, він також делегітимізував відмову СРЮ, заявивши: «на жаль, югославське керівництво продовжує відкидати Угоду в Рамбує і відкидати всі зусилля з пошуку політичного вирішення конфлікту» [209]. Інший член Ради Безпеки, що представлял Бахрейн, зайняв аналогічну позицію, в якій визнав легітимність косовських албанців без розрізнення між помірними лідерами і АВК, одночасно делегітимізуючи Белград за його відмову. Представник Бахрейну зазначив, що «сторона, що представляє косовських албанців, погодилася на мирне врегулювання в Рамбує і підписала цю угоду. Однак сербська сторона відмовилася підписати угоду і продовжувала застосовувати крайню силу в косовському регіоні» [209].

Навіть держави, які були союзниками СРЮ і засуджували застосування сили проти суверенної держави, прийняли деяку делегітимацію Белграда. Росія, давній прихильник СРЮ та С. Мілошевича, засудила «надмірне застосування сили сербською поліцією», але також недвозначно засудила акти тероризму, заявивши, що «тероризм категорично неприйнятний в будь-якій формі або прояві» [186]. Отже, хоча Росія і була близьким союзником Белграда, вона також зайняла позицію, яка делегітимувала СРЮ, визнавши, що реакція Сербії була надмірною.

Незважаючи на тонку позицію Росії, аудиторія сприйняла її як деяку легітимацію косовських албанців і широку делегітимацію сербського уряду. Хоча косовське керівництво не отримало юридичного визнання, воно було широко визнано в якості легітимного співрозмовника від косовського народу, особливо після прийняття ним Угоди в Рамбує (березень 1999 р.). Саме березень 1999 року став піком делегітимації Белграда, оскільки багато реципієнтів покладали особливу відповідальність за ескалацію насильства на початку 1999 року на нездатність С. Мілошевича прийняти політичне рішення, а також на методи сербських і югославських сил. Г. Перрітт стверджує, що С. Мілошевич був безпосередньо відповідальний за свою власну делегітимацію і легітимацію АВК. Він припускає, що, вигнавши албанське населення, С. Мілошевич зробив «більше для АВК, ніж будь-хто інший», оскільки він «в кінцевому рахунку привів не тільки критичну масу албанського населення, а й міжнародне співтовариство в обійми АВК» [155,p.47]. Таким чином, міжнародна аудиторія надала косовським албанцям певний ступінь легітимності, одночасно значно делегітимізувавши С. Мілошевича і Белград.

Можна вказати на оскарження легітимності ролі НАТО як центрального суб'єкта в косовських подіях. НАТО піддалося серйозній критиці за застосування сили без дозволу Ради Безпеки [209]. Деякі представники світової громадськості відзначали, що роль НАТО як організації колективної безпеки означає, що її дії виходять за рамки параметрів її Статуту, оскільки сам альянс не піддається нападам [70]. Проте члени НАТО стверджували, що, будучи організацією регіональної безпеки, вона має справу з легітимною загрозою регіональній безпеці. НАТО вирішує питання регіональної безпеки, серйозну міжнародну проблему прав людини і назріваючу гуманітарну кризу. Вказуючи на ледь стабілізованих сусідів СРЮ і недавню історію етнічних чисток та насильства на Балканах, члени НАТО стверджували, що в регіональних і міжнародних інтересах забезпечити, щоб балканська порохова бочка не вибухнула знову [29, р.442-445]. Багато представників світового співтовариства погодилися з цим переосмисленням, хоча і висловили стурбованість з приводу того, що НАТО не поважає авторитет Ради Безпеки [209]. Таким чином, НАТО не домоглася значного юридичного статусу в якості інтервента. Її легітимність як інтервента широко оспорювалась.

Вищенаведений аналіз демонструє кілька ключових факторів процесу легітимації. По-перше, всі формулювання ситуації центральними суб'єктами були скориговані суб'єктами, що знаходяться за межами центральної суперечки. Центральні суб'єкти не прагнули переконати один одного, а скоріше спрямовували свої домагання на аудиторію. Тому, хоча представники косовських албанців і Белград висловлювали свої претензії в абсолютних термінах, цілком легітимізуючи свої власні ролі в ситуації та повністю делегітимізуючи інші, представники світового співтовариства переформульовували це, покладаючи відповідальність на обох суб'єктів за насильство, засуджуючи Белград за надмірну силу і непропорційність, а косовських албанців - за потурання і використання тероризму.

Ключовими в процесах легітимації та делегіимації стали риторична пастка і риторичне виключення, з якими зіткнулися представники СРЮ. Погодившись на компроміс, запропонований в Рамбує, косовська переговорна група поставила Белград в таке становище, коли він або опинявся в пастці прийняття переговорного врегулювання та політичного рішення, яке не задовольнить його вимогам, або виключався із суперечки, де його відмова співпрацювати з міжнародними миротворцями перетворювала його у недобросовісного учасника міжнародно-правових відносин.

Ключовими рефреймерами думки світової громадськості стали члени Контактної групи по Косово. У березні 1998 року вона опублікувала Лондонську заяву, в якій засудила насильство і зловживання в Косово і закликала уряд СРЮ взяти на себе відповідальність за припинення насильства, виведення військ та пошук політичного рішення або ризик санкцій [189]. Поряд з G8 (Великою вісімкою) контактна група стала невід'ємною частиною зусиль по досягненню мирного врегулювання ситуації, ведучи переговори по Белградській угоді від жовтня 1998 року, по угоді в Рамбує і остаточній угоді. По -перше, Контактна група видала Лондонську заяву, яка засуджувала насильство з усіх боків і закликала всі сторони припинити насильство та шукати політичне рішення. Контактна група поклала особливу відповідальність на сербські та югославські урядові органи, закликавши їх вивести війська, забезпечити можливість для гуманітарних місій та доступ Управління Верховного комісара ООН у справах біженців (УВКБ ООН), а також забезпечити їх безпечне і добровільне повернення [189]. Коли СРЮ не змогла по суті вирішити проблеми, викладені у Лондонській заяві, Контактна група опублікувала другу заяву - Боннську, що намічала подальші заходи [216].

СРЮ відкинула легітимність втручання цієї міжнародної групи в те, що вона вважала своїми внутрішніми справами. СРЮ стверджувала що «позиції, зайняті контактною групою в Лондоні 9 березня 1998 року і в Бонні 25 березня 1998 року, рівносильні проведенню політики сили і так званої дипломатії канонерок» Відзначаючи, що група контролюється «силами», які «диктують вирішення внутрішніх питань і вирішують, хто може і хто не може захищатися від тероризму і сепаратизму» [186], вона повністю відкинула легітимність Контактної групи.

Проте рішення контактної групи отримали широку підтримку, причому багато держав і організацій висловилися на користь як Лондонської, так і Боннської заяв. Багато ораторів прямо підтримали обидві заяви в ході засідань Ради Безпеки. Резолюції 1160 і 1199 Ради Безпеки ввели санкції щодо Сербії і Косово і знову сформулювали вимоги Лондонської і Боннської заяв, зробивши їх умовами для скасування санкцій та підвищили їх статус за допомогою резолюцій Ради Безпеки, що мають обов'язкову силу. Хоча Росія висловила стурбованість у зв'язку з більш широким консенсусом рішень Контактної групи, представники світової громадськості широко визнали легітимність Контактної групи, погодившись з формулюванням цією групою ситуації та її рекомендацією ввести санкції. Однак Росія, як і раніше, мала значний вплив на прийняття рішень щодо цих дій. Це призвело до делегітимації та санкцій у відношенні обох сторін у прагненні виробити більш неупереджені формулювання. Це ясно вказує на роль Росії як рефреймера, чия позиція в контактній групі призвела до значних коригувань міжнародної реакції.

Також в якості рефреймера аудиторії важливу роль зіграла КМК ОБСЄ, хоча, можливо, найзначнішою подією було не її інтерпретація подій, а скоріше рішення Белграда вислати главу місії Вільяма Уокера за те, що він назвав вбивства в Рачаку вбивствами цивільних осіб. Белград вислав КМК ОБСЄ та її керівника, заявивши, що В. Уокер та місія намагалися «обдурити світ» щодо істинного характеру ситуації в Косово «серією брехні і вигадок в явній спробі відвернути увагу від терористів, вбивць і викрадачів та знову захистити їх так, як вона захищала їх весь цей час» [196]. Проте у кількох резолюціях Рада Безпеки визнала внесок як ОБСЄ, так і КМК ОБСЄ [198; 214; 215; 217]. У заяві голови Ради Безпеки, опублікованій 19 січня 1999 року, було засуджено вбивство в Рачаку і зазначено, що КМК ОБСЄ поклала відповідальність за це на урядові війська. Це демонструє, як процес легітимації посилював позиції косовських албанців та послаблював легітимність югославського та сербського керівництва.

У міру того як Белград все більше делегітимізувався, його інтерпретація ситуації означала, що він відкидає легітимність Контактної групи, ОБСЄ і КМК. Однак всі три суб'єкти були надзвичайно легітимні в якості рефреймерів аудиторії та змогли змінити параметри суперечки. Отже, Белград виявився не тільки делегітимізованим, але і риторично виключеним, оскільки він відкидав позиції легітимних суб'єктів та їх інтерпретації подій, які були прийняті представниками інших країн.

Важливе значення мало визначення того, чи представляє дана ситуація загрозу міжнародному миру і безпеці. В основі суперечки стосовно цього питання лежали альтернативні уявлення про характер та масштаби порушень прав людини і пропорційності застосування сербськими силами насильства. Центральні суперники, зокрема Белград і косовська албанська опозиція, стверджували, що інша сторона несе відповідальність за ескалацію насильства, в той час як їх власні дії були абсолютно законними та легітимними захисними реакціями. Отже, Белград стверджував, що ситуація є внутрішньою справою поліції та боротьби з тероризмом, в той час як косовські албанці вказували, що вони є жертвами повсюдних і грубих порушень прав людини та потребують міжнародної допомоги, щоб протистояти репресивному уряду. Як і в суперечці основних суб'єктів, ці наративи були виражені в абсолютних термінах, де обидва суб'єкти легітимізували свою власну версію подій, повністю делегітимізуючи іншого.

Косовські албанці стверджували, що їх мирні протести проти репресивної політики Белграда були зустрінуті з непропорційною силою, спрямованою проти цивільного населення та представляли собою політику етнічної чистки. Вказуючи спочатку на скасування автономного статусу Косова, а потім на більш пізні невдачі, такі як провал Угоди про освіту 1996 р., косовські албанські лідери стверджували, що косовари страждають від широко поширених порушень прав людини та гуманітарної кризи в результаті репресій уряду. Звертаючись від імені косоварів до міжнародного співтовариства з проханням про допомогу, уряд Албанії звинуватив тих, хто перебуває при владі в Белграді, у проведенні навмисної політики етнічних чисток з метою витіснення етнічних албанців з провінції [40].

9 березня 1998 року Контактна група виступила із заявою, що засуджує акти насильства з усіх боків. Вона засудила урядові війська, підкресливши, що це засудження не прирівнюється до підтримки терористів, оскільки вона також «повністю» засудила терористичні дії АВК. У заяві Контактної групи вказувалося, що сербська влада не може «виправдовувати свої репресії і насильство в Косово антитерористичною діяльністю. Шлях боротьби з тероризмом полягає в тому, щоб Белград запропонував косовсько-албанській громаді справжній політичний процес» [216].

Лідери НАТО зайняли аналогічну позицію, засудивши насильство з усіх боків, включаючи тероризм, і поклавши велику відповідальність на сербський уряд за його непропорційну відповідь. На спільній прес - конференції президента США Б.Клінтона і генерального секретаря ООН Кофі Аннана президент засудив найрішучішим чином надмірне насильство, яке призвело до загибелі невинних цивільних осіб в Косово і поклав відповідальність за кризу на «неадекватну реакцію сербського уряду на лелітимні прагнення албанської меншини» [30], що «ніщо не може виправдати тактику випаленої землі і насильницьке створення сотень тисяч біженців» [198].

Члени НАТО не заперечували факт терористичної діяльності та не заперечували право держави протистояти такій загрозі, тим самим в якійсь мірі погоджуючись з інтерпртаціями Белграда. Однак вони стверджували, що масштаби відповідних заходів уряду були невідповідні загрозі, яку представляли косовські албанці та АВК, чиї побоювання вони також вважали легітимними. Кожна з резолюцій Ради Безпеки, прийнятих у період з 1998 по 1999 рік, містила загальне засудження тероризму. Майже всі оратори в ході всіх дебатів щодо ситуації в Косово також ясно заявляли про те, що їх держави виступають проти використання тактики терору будь-якого роду. Проте більшість з них зазначили, що реакція сербського уряду була непропорційною. Вони відкинули претензії на абсолютну легітимність, висунуті центральними суб'єктами, зокрема Белградом і Косово.

Члени НАТО також обґрунтовували інтерпретацію ситуації, в якій говорилося про непропорційну реакцію сербського уряду, але пішли далі, стверджуючи, що сербський уряд також проводив політику етнічних чисток. США схвалили ембарго на постачання зброї, введене резолюцією 1160, на тій підставі, що ця резолюція ясно давала зрозуміти, що міжнародне співтовариство не буде «терпіти насильство» і «етнічні чистки в регіоні колишньої Югославії» [198].

До березня 1999 року більшість членів Ради Безпеки визнали, що дії сербських сил являють собою порушення прав людини і гуманітарного права. Деякі використовували ярлик «етнічна чистка», але Росія і Китай уникали використовувати цю кваліфікацію дій Белграда. Росія визнала широко поширені порушення прав людини, а також засудила терористичні дії АВК, але не прийняла наратив про етнічну чистку [198].

Ключовим моментом стала поява повідомлень про окремі зіткнення і вбивства цивільних осіб, а також про зростання числа жертв серед цивільного населення і переміщення населення. Переломним моментом стали вбивства в селі Рачак в січні 1999 року. Суперечки про точний характер вбивств розгорталися в міру того, як косовські албанці приймали угоди Рамбує, а Белград їх відкидав. Федеральний і сербський уряди стверджували, що сорок п'ять албанців, убитих в селі, загинули під час бойових дій, косовські албанські групи стверджували, що вони були мирними жителями, убитими сербськими силами безпеки. ЗМІ і глава оперативного відділу КМК Вільям Уокер розглядали цю справу як вбивство цивільного населення і звірство. Белград стверджував, що В. Уокер намагався «обдурити світ» і вислав главу місії [44]. Рада Безпеки засудила вбивства в Рачаку і оголошення Белградом глави КВМ Кріса Уокера персоною нон грата в заяві голови [214]. Ці дії не тільки не делегітимізували місію або її керівників, а й сприяли делегітимізації СРЮ та сербської влади.

Заява глави КМК і подальша реакція Белграда легітимізували думку про те, що вбивства в Рачаку були порушенням міжнародного гуманітарного права, і Белград був ще більше делегітимізований, а його інтерпретація подій як легітимного захисту держави була виключена широко поширеним наративом не просто непропорційності, а й масових звірств. Тому Рада Безпеки поклала велику відповідальність за ескалацію насильства на федеральний і сербський уряди.

Оскільки ситуація продовжувала погіршуватися, директор ЮНІСЕФ Керол Белламі назвала її «гуманітарною катастрофою» і заявила, що «якщо найближчим часом не буде зроблена узгоджена і ефективна міжнародна ініціатива, світові лідери ризикують побачити, як ситуація в Косово загостриться до гротескного рівня насильства і жорстокості» [43].

Висновки про те, що насильство в Косово порушує міжнародні норми в галузі прав людини і гуманітарного права, породили очікування того, що міжнародне співтовариство має діяти. Ця розповідь призвела до того, що Рада Безпеки назвала ситуацію, що склалася загрозою міжнародному миру і безпеці.

Белград, підтриманий меншістю в Раді Безпеки, стверджував, що ситуація є внутрішнім питанням, яке має підкорятися тільки суверенній владі Сербської Республіки Сербія та Федерації. Однак косівське албанське керівництво стверджувало, що непропорційна і надмірна реакція Белграда означає, що тільки міжнародне співтовариство може допомогти народу Косово. Більш широке міжнародне співтовариство вже визнало, що насильство в Косово в значній мірі є результатом непропорційної і надмірної сили югославських військових і сербської поліції в контексті нестабільності Балканського регіону. Тому міжнародне співтовариство розглядало його як загрозу міжнародному миру і безпеці.

Косівське албанське керівництво апелювало до міжнародної громадськості, причому І. Ругова звернувся головним чином до США та Європи з проханням допомогти врятувати народ Косово [75]. Крім того, після прийняття санкцій відповідно до резолюції 1160 Ради Безпеки в березні 1998 року прес-секретар І. Ругови привітав ембарго, заявивши, що воно є підтвердженням того, що криза в Косово є міжнародною, а не внутрішньою проблемою [45].

Навпаки, СРЮ стверджувала, що Косово є внутрішнім питанням, що знаходяться під суверенною юрисдикцією федерального і сербського урядів. Виходячи з того, що проблема в Косово являє собою очолюваний терористами сепаратистський рух, що ставить під загрозу суверенну і територіальну цілісність СРЮ, вона претендувала на роль єдиного легітимного суб'єкта, здатного вирішити це питання. С. Йованович відкинув прийняття резолюції 1160, хоча вона також ввела санкції щодо Косова, стверджуючи, що «засідання Ради Безпеки і прийняття резолюції неприйнятні для уряду Союзної Республіки Югославії, оскільки на карту поставлені питання, що представляють собою внутрішню справу Сербії і Союзної Республіки Югославії» [198]. Далі він заявив, що всі питання в Косово «повинні вирішуватися всередині Сербії політичними засобами і на основі міжнародних стандартів захисту національних меншин» [180]. У публічній заяві для своєї внутрішньої аудиторії Міністерство закордонних справ СРЮ засудило резолюцію 1160 (1998) Ради Безпеки, в якій Белград звинуватив ООН у втручанні в справи країни та відкритій підтримці сепаратистів і терористів [45].