Особливості концепції легітимності в контексті застосування міжнародного права щодо геноциду в Руанді

Поняття легітимності в міжнародному праві має свою специфіку. Якщо в соціологічному та політичному дискурсах легітимність фактично означає смисл та значущість як динамічний синтез обґрунтування та визнання влади, то в правовому аспекті вона є виправданістю правозастосування. Причому концепт «виправданість» найбільш чітко позначає сутність явища легітимності як такої, що конкурує, вступає в деяке протиріччя з законністю. Справу з легітимністю у міжнародному праві ускладнює те, що вона народжується не сама по собі, а як результат процесу обговорення, аргументації, обґрунтування, узгодження інтересів, перспектив суб`єктів міжнародного права, що діють переважно за принципами етики відповідальності. Цей процес є легітимацією, динамічним виміром легітимності, що надає їй достатніх підстав для ствердження вибора між різними нормами та їх застосуванням відповідно до рішень міжнародної інтерпретативної спільноти. Тому проблема легітимності норм міжнародного права має ставитись не як проблема їх відповідності моральним принципам, законам логіки, духу чи формальним вимогам права, а як проблема технологій виправдання їх вибору та застосування перед інтерпретативною міжнародною аудиторією. Немає ніякої універсальної легітимності для всіх ситуацій та часів. Легітимність завжди ситуативна та є результатом правильної аргументації зацікавлених сторін, що можуть продемонструвати достатню міру адекватного розуміння ситуації та високу міру сумлінності у додержанні основоположних принципів права, запропонувати її прийнятне формулювання для інтерпретативної спільноти, що виносить рішення про відповідне правозастосування.

Іншими ключовими поняттями дослідження стали міжнародне право та правозастосування. Аналіз широкого спектру наукової літератури дав нам можливість визначити міжнародне право як сукупність юридичних правил, норм і стандартів, що прийняті державами та іншими суб'єктами міжнародних відносин, самостійна галузь права, що регулює взаємодію на світовій арені в широкому спектрі областей, включаючи війну, дипломатію, торгівлю і права людини та пов'язані з ними внутрішньодержавні відносини; як компплекс правовідносин, що виникає як результат угод, взаємних поступок і компромісів з метою підтримки міжнародного правопорядку та практики стабільних, послідовних і організованих міжнародних стосунків. Під правозастосуванням ми розуміємо у загальному значенні реалізацією норм права. Застосування міжнародного права - це своєрідний процес, який регламентується спеціальними міжнародними процедурно-процесуальними нормами і підпорядковується певним загальним принципам (принцип додержання прав людини, поважання територіальної цілісності та суверенітету, обґрунтованості, доцільності, справедливості, ефективності, гуманності), що забезпечують легітимність та ефективність застосування норм права.

Серед основних теоретико-методологічних підходів щодо осмислення легітимності в міжнародному праві провідне значення має підхід Томаса Франка, що був викладений ним в роботах «Влада легітимності серед націй» і «Справедливість у міжнародному праві та інститутах» та справив визначальний вплив на концептуалізацію легітимності в міжнародному праві у наступних наукових працях інших вчених, присвячених цієї темі. Визначаючи, що легітимність є властивістю міжнародних правил, норм та інститутів у силу їх відповідності загальноприйнятим принципам правового процесу забезпечувати наявність прагнення до додержання їх вимог в учасників міжнародної спільноти, Т.Франк вказує, що чинниками такої властивості є детермінованість, символічна валідація, когерентність і дотримання. Розвиваючи теорію Т. Франка, Ю. Брюнне та С. Тупе необхідною вимогою для досягнення правової легітимності є відповідність таким п'яти критеріям як: 1) узгодженість між діями більшості міжнародних суб'єктів; 2) взаємне виконання обов'язків усіма суб'єктами права; 3) верховенство права в його інтерпретації спільнотою практиків; 4) усталена практика правозастосування; 5) згода держав, заснована на інтерактивному розумінні права. Висуваючи конституціоналістську теорію легітимності міжнародного права Маттіас Кумм доводив, що міжнародному праву можна підкорятися лише тоді, коли воно є легітимним. У якості критеріїв легітимності міжнародного права він висунув принципи верховенства права, субсидіарності, адекватної участі та підзвітності.

Методологічну основу дослідження склав деліберативно - легітимаційний підхід, що базується на роботах Ю. Хабермаса. Він став своєрідною екстраполяцію конструктивістської методології на сферу дослідження та оцінювання легітимності в міжнародному праві. Діалектичний підхід, сутність якого визначають принципи доповнювальності протилежностей, постійного розвитку мислення, пізнання та світу, дозволив як синтезувати в межах деліберативно - легітимаційного підходу різні за своїм змістом і спрямованістю пізнавальні підходи, так і осмислити легітимність як мінливий результат формування та здійснення аргументативно-легітимаційних стратегій основних суб'єктів. Герменевтичний підхід дав можливість розглянути концепцію легітимності в міжнародному праві як результат аргументативних стратегій міжнародних суб'єктів та інтерпретативної діяльності міжнародної спільноти. Вагому роль у дослідженні відіграли історичний, порівняльний та функціональний методи. Історичний метод дозволив прослідкувати у хронологічній послідовності розвиток процесу легітимації як формування певної концепції легітимності, зумовленої контекстами конкретної міжнародно-правової реальності. Порівняльний метод допоміг виявити спільне та особливе у формуванні концепцій легітимності у різних складних випадках застосування міжнародного права. Функціональний метод уможливив виявлення функцій суб'єктів, інститутів та наративів у формуванні міжнародної легітимності.

Кожна концепція легітимності передбачає принаймні наявність трьох структурних елементів: об'єкта легітимності, суб'єкта легітимності та основу легітимності. Легітимність може застосовуватися до акцій, норм, суб'єктів і систем. Легітимність кожного з цих типів об'єктів може розглядатися окремо, навіть в одному і тому ж фактичному контексті. Залежно від об'єкта легітимності можуть застосовуватися різні механізми легітимації, а його легітимність може піддаватися більшій чи меншій перевірці. Осмислюючи легітимність, важливо чітко розуміти, що саме вважається легітимним або нелегітимним. Те, що різні погляди на легітимність можуть бути прив'язані до різних об'єктів в одному і тому ж контексті, допомагає пояснити суть оцінок легітимності і чому ними так легко маніпулювати. Конкретне рішення, яке саме по собі уявляється спірним, може бути виправдане на тій підставі, що воно було винесено легітимною особою або установою, або тому, що воно стверджує, що воно відповідає легітимній нормі, або що воно було прийнято відповідно до легітимної процедури, незалежно від його сутнісного змісту або його практичних наслідків. Тому легітимність може, часто проблематично, забезпечити дискурсивний простір для зміщення відповідальності за рішення. Будь-які концепції легітимності передбачають наявність суб'єкта, який повинен підкорятися або підтримувати легітимний об'єкт. Суб'єкти можуть варіюватися в залежності від конкретної концепції легітимності, яка використовується. Важливо відрізняти окремих суб'єктів правової легітимності від легітимуючого (або інтерпретативного) міжнародного співтовариства. Потужним суб'єктом міжнародної легітимності виступає таке інтерпретативне співтовариство як Рада Безпеки ООН, тоді як окремі суб'єкти легітимності, наприклад генсек ООН, можуть виступати рефреймерами позиції легітимуючого співтовариства. Третім структурний елементом легітимності є її основа, тобто підстави, на яких об'єкт визначається як легітимний. Можна розрізняти процедурні (або процесуальні), сутнісно-змістовні (матеріальні) та результативні форми легітимності.

Такі комунікативні та мовні явища як аргументація, номіналізація (наприклад, «гуманітарна катастрофа» або «геноцид»), наратив, формулювання та переформулювання відіграють ключову роль в процесі оскарження і винесення рішень про легітимність в міжнародному праві. Навіть наймогутніші суб'єкти не можуть вести себе так, як їм заманеться, і покладатися на свої ресурси, щоб перевершити слабших суб'єктів. Вони повинні виправдовувати свої дії, використовуючи легітимізуючу мову, знаючи, що їхні претензії будуть розглянуті аудиторією. У тих випадках, коли сторони сперечаються про відповідні принципи права та міжнародні відносини, вони не намагаються переконати один одного. Їх аргументи націлені на легітимуючу (інтерпретативну) міжнародну аудиторію. Справжні мотиви, наслідки та інтереси міжнародних суб'єктів стають недоречними, як тільки вони вступають у суперечку про юридичну та легітимну оцінку ситуації, здатну бути визнаною аудиторією доброю, правильною або гідною схвалення. Саме цей процес лежить в основі формування практичних (контекстуальних) концепцій легітимності в міжнародному праві.

Міжнародні суб'єкти шукають легітимності для себе і для своїх дій. Тим не менш, питання про те, чи є їх дії легітимними, ігнорує процес легітимації, в якому беруть участь ці актори, претендуючи на цю характеристику. Те ж саме можна сказати і про правові норми. Те, що міжнародні актори використовують юридичну мову, а також мову легітимності, щоб стверджувати легітимність своїх дій, саме по собі не є ознакою легітимності. Скоріше, те, що можна спостерігати, не легітимність, а процес легітимації. Цей процес здатний змінювати поведінку міжнародних суб'єктів і примушувати їх до прийняття нормативно обґрунтованих рішень, навіть якщо узгоджений або прийнятий варіант не обов'язково є кращим результатом для тих суб'єктів, що підримуються міжнародною легітимуючою аудиторією.

Правові факти передбачають розуміння того, що певні ситуації несуть з собою певні нормативні тлумачення або наслідки. У випадку з Руандою це означало еволюцію наративної структури від крихкого припинення вогню до загального насильства і громадянської війни, до виявлення «загрози міжнародному миру і безпеці» і, нарешті, до визначення геноциду. Кожен з цих наративів вплинув на нормативне тлумачення того, які правові акти застосовувати до ситуації і як реагувати. Виклад цих наративів включав в себе два широких оскарження правового факту: по-перше, дипломатичні або ненасильницькі варіанти були вичерпані, а по-друге, ситуація представляла загрозу міжнародному миру і безпеці. Після прийняття більш серйозного наративу, в якому ситуація переосмислювалася як гуманітарна криза такого масштабу, яка представляла собою загрозу миру і безпеці, а потім вже геноцид, Рада Безпеки ООН визнала необхідність прийняття дієвих заходів. Це призвело до розширення Місії ООН з надання допомоги Руанді і подальшого санкціонування очолюваної Францією операції «Бірюза». Всі держави визнали винятковий і невідкладний характер руандійської кризи і визнали легітимність втручання в таких обставинах.

Міжнародне співтовариство визнало легітимність втручання в руандійську справу, хоча і занадто пізно. Хоча руандійський випадок був жахливим провалом у захисті цивільного населення, миротворчої діяльності ООН, правозастосовчої діяльності Ради Безпеки і, можливо, політики гуманності, зрушення в реакціях міжнародного співтовариства з приводу геноциду в Руанді демонструє спробу віднайти оптимальну концепцію легітимності щодо застосування міжнародного права. Наслідком руандійської кризи була поява у 2005 р. «обов'язку захищати» (responsibilitytoprotect) як ініціативи ООН. Це нова норма міжнародного права. Вона складається з декількох принципів, об'єднаних ідеєю про те, що суверенітет є не привілеєм, а обов'язком. Відповідно до даної концепції, суверенітет не тільки надає державам право контролювати свої внутрішні справи, але також накладає відповідальність щодо захисту людей, які проживають в межах кордонів цих держав. У тих же випадках, коли держава не здатна захистити людей - будь то через відсутність можливостей, або через відсутність волі, - відповідальність переходить до міжнародного співтовариства.

Втручання Організації Північноатлантичного договору (НАТО) в керований сербами край Косово-Метохія було і залишається одним з найбільш проблемних з точки зору міжнародного права прикладів застосування сили в гуманітарних цілях. Світовим співтоваристовом вона була визнана незаконною, оскільки НАТО не мала мандата Ради безпеки, але легітимною, оскільки параліч Ради Безпеки перешкоджав колективному реагуванню на порушення гуманітарного права, етнічні чистки та загрозу міжнародному миру та безпеці. Це яскравий приклад, коли легітимність і законність в міжнародному праві розходяться. Пояснюючи своє рішення застосувати силу, Північноатлантична рада вказала на гуманітарну катастрофу і широко поширені зловживання, стверджуючи, що ця крайня і злочинно безвідповідальна політика, яку не можна захищати ні на яких підставах, зробила необхідними і виправдала військові дії НАТО. Члени НАТО дотримувалися такої позиції, що їх дії були законними та легітимними, вказуючи на правові норми в галузі прав людини і стверджуючи, що заборона на застосування сили та принцип суверенітету повинні поступитися місцем справедливості перед обличчям паралічу Ради Безпеки, коли розгортається гуманітарна катастрофа або серйозно порушуються права людини. НАТО та її прихильники в основному зайняли позицію, що відображає природно -правову інтерпретацію міжнародного права та гуманітарного втручання. Союзна республіка Югославія зайняла позитивістську позицію відповідно до Статуту ООН.

Принципи Статуту, що забороняють застосування сили, добре відомі, хоча їх тлумачення часто оскаржується. СРЮ спиралася на ці правила, щоб побудувати свою повністю позитивістську аргументацію. СРЮ стверджувала, що авіаудари НАТО порушують статтю 53 (1) Статуту ООН та власний статут НАТО, Паризьку хартію ОБСЄ і основоположні принципи міжнародних відносин - суверенітет і територіальну цілісність. Ситуація в Косово була розцінена міжнародним співтоваристовом як загроза міжнародному миру і безпеці. Незважаючи на присутність тероризму і сепаратизму, твердження Белграда про те, що ця ситуація є внутрішнім питанням, були відкинуті. Міжнародна аудиторія надала косовським албанцям певний ступінь легітимності, одночасно значно делегітимізувавши керівництво Сербії та Союзної республіки Югославії. Березень 1999 року став піком делегітимації Белграда, оскільки багато реципієнтів покладали особливу відповідальність за ескалацію насильства на початку 1999 року на нездатність С. Мілошевича прийняти політичне рішення, а також на методи сербських і югославських сил. Погодившись на компроміс, запропонований в Рамбує, косовська переговорна група поставила Белград в таке становище, коли він або опинявся в пастці прийняття переговорного врегулювання та політичного рішення, яке не задовольнить його вимогам, або виключався із суперечки, де його відмова співпрацювати з міжнародними миротворцями перетворювала його у недобросовісного учасника міжнародно -правових відносин. Концепція легітимності, на основі якої оцінювалась ситуація в Косово світовим співтовариством та здійснювалась інтервенція НАТО, сформувалась в результаті процесу легітимації. Визначальними факторами цього процесу були: міра сумлінності центральних суб'єктів, їх здатність до переговорів та поступливість, бажання йти на компроміс у вирішенні суперечки, наявність переконливих та несуперечливих наративів, які викликають нормативні очікування (очікування відповідного правозастосування), інтерпретації ситуації легітимними для світового співтовариства рефреймерів, легітимність підстав для застосування права, зокрема наявність загрози миру та безпеці, маштабне порушення прав людини, геноцид, застосування сили як останній засіб запобігти гуманітарній катастрофі. Отже, концепція легітимності як основа правозастосування в цьому конкретному випадку сформувалась в результаті процесу легітимації, що представляв собою деліберативне осмислення можливості правомірної реалізації норм міжнародного права світовим співтовариством.

У березні 2003 року США очолили коаліцію, що складалася з американських, британських, польських та австралійських сил, спрямовану проти Іраку для перевірки його роззброєння щодо зброї масового знищення (ЗМЗ). Держави втручання виклали цілу низку виправдань своїх дій, спираючись на неоднозначні та проблемні норми права, такі як застосування превентивної сили, відродження резолюцій Ради Безпеки та додержання прав людини та гуманітарних норм. Їх обґрунтування не були широко прийняті, і вторгнення продовжувало викликати сильну критику. Навіть ті, хто вважався традиційними союзниками лідерів коаліції, такі як Канада, Німеччина і Франція, не підтримали вторгнення. Міжнародне право відігравало ключову роль у процесі легітимації. Хоча диктатор був повалений вторгненням, подальша окупація була визначена міжконфесійним насильством і громадянською війною. Мало того, що секретну зброю так і не було знайдено, розвіддані, на яких ґрунтувалося вторгнення, виявилися помилковими. Ці недоліки посилили уявлення про незаконність і нелегітимність вторгнення, оскільки Рада Безпеки не санкціонувала застосування сили, а більшість її членів засудили цю акцію. На основі критики, широко поширеної серед держав і в академічній літературі, цей випадок можна визначити як незаконний та нелегітимний. Він не задовольняє найбільш загальноприйнятим стандартам законного застосування сили та також широко критикується як нелегітимний.

Випадок з Іраком дійсно відрізняється від двох інших випадків, оскільки він розмив межі між гуманітарною інтервенцією і самообороною двома способами. По-перше, твердження про секретну іракську програму ЗМЗ займали центральне місце в суб'єктному, наративному та нормативному вимірах суперечок, що зробило додаткові твердження про порушення прав людини другорядними за значенням. У попередніх випадках наявність широко поширених зловживань і конфліктів становило основу наративнихсуперчок і було основним виправданням самого застосування сили. На відміну від цього, в даному випадку твердження про порушення прав людини і гуманітарного права були використані для того, щоб підставити суб'єкта оскарження і делегітимізувати С.Хусейна як лідера, який не повинен володіти ЗМЗ, тому що він використовував її в минулому. Друга відмінність полягала в нормативному підґрунті справи. Обидва центральних суб'єкта закріпили свої позиції в різних трактуваннях позитивного права. У той час як одна сторона стверджувала, що існуючі резолюції створюють правову основу для застосування сили, інша сторона стверджувала, що додаткова мандатна Резолюція необхідна відповідно до правил Статуту ООН, що забороняють застосування сили. Отже, в іракській справі основна увага при прагненні сформувати концепцію легітимності приділялася нормам самооборони та юридичним підставам для таких дій.

Випадок з втручанням до Іраку в кінцевому рахунку демонструє, що в цій справі, яка кидає виклик самим основам міжнародного права, дискурси законності та легітимності були не тільки переважаючими, але і центральними. Крім того, суперечка щодо легітимності визначалася не тільки позиціями могутніх держав, які ініціювали вторгнення. Хоча легітимність війни в Іраку була і залишається спірним питанням, держави втручання не змогли успішно легітимізувати застосування сили, та їх претензії на легітимність були повністю відкинуті. Міжнародне співтовариство відхилило одностороннє застосування сили коаліцією та легітимність санкціонування будь-якого застосування сили взагалі. Тому, незважаючи на визнання того, що Ірак не співпрацював і представляв загрозу міжнародному миру і безпеці, міжнародне співтовариство дотримувалася думки, що застосування сили не є легітимною відповіддю.

Размещено на Allbest.ru