Про зовнішнє опромінення вже говорилося раніше, що ж до внутрішнього, то воно розвивається в результаті надходження в організм радіоактивних речовин з повітрям, продуктами харчування і водою. У перші дні після аварії найнебезпечніші радіоактивні ізотопи йоду, які накопичуються щитовидною залозою. Через 2--3 місяця після аварії основним агентом внутрішнього опромінення стає радіоактивний цезій, надходження якого в організм можливе з продуктами харчування. В організм людини можуть потрапити й інші радіоактивні речовини, такі як стронцій, плутоній, америцій, уран тощо.

Дослідження показують, що кальцій, стронцій, радій, плутоній накопичуються переважно в кістках; у печінці концентруються церій, лантан, плутоній; рівномірно розподіляються в органах і системам тритій, вуглець, інертні гази, цезій. Радіоактивний йод вибірково накопичується в щитовидній залозі, причому питома активність тканини цієї залози може у 100--200 разів перевищувати активність інших органів.

Організм людини постійно зазнає впливу космічних променів і природних радіоактивних речовин. Вони є у повітрі, ґрунті, їжі, тканинах самого організму. Рівні природного опромінювання від усіх джерел характеризуються еквівалентною дозою 100 мбер на рік, але в окремих районах можуть досягати 1000 і більше мбер.

Сучасна людина живе в умовах з підвищеним рівнем радіації. Для осіб, які працюють у зоні дії іонізуючого випромінювання, встановлено значення гранично допустимої дози (ГДД) на все тіло, яка за тривалого впливу не викликає порушення загального стану, а також функцій кровотворення та відновлення. Вона становить 5 бер на рік.

Міжнародна комісія з радіаційного захисту (МКРЗ) рекомендувала як гранично допустиму дозу (ГДД) одноразового аварійного опромінення 25 бер і професійного хронічного опромінення -- до 5 бер на рік. Для населення та персоналу, який не залучається до робіт з РР, ГДД пропонують не більш як 0,5 бер на рік.

З метою оцінювання віддалених наслідків дії іонізуючого випромінювання на потомство враховують можливість збільшення частоти мутацій. Доза випромінювання, що подвоює частоту мимовільних мутацій, ймовірно, не перевищує 100 бер на покоління. Генетично значимі дози для населення коливаються в межах 7--55 мбер/рік.

За загального зовнішнього опромінення людини дозою в 150--400 бер розвивається променева хвороба легкого й середнього ступеня; за дози 400--600 бер -- променева хвороба важкого ступеня; опромінення дозою понад 600 рад є смертельним, якщо не використовуються заходи профілактики й терапії.

Дози 100--1000 бер призводять до ураження, в основі якого лежить так званий кістково-мозговий механізм розвитку променевої хвороби. Загальне чи локальне опромінення живота дозами 1000--5000 бер -- кишковий механізм розвитку променевої хвороби з переважанням токсемії.

Наслідком опромінення організму дозами понад 5000 бер є розвиток стрімкої форми променевої хвороби. Смерть «під променем» настає під впливом одноразової дози у 20 000 і більше бер.

Коли в організм людини потрапляють радіоактивні речовини, відбувається їх інкорпорація. Небезпека інкорпорації залежить від особливостей метаболізму, питомої активності радіонуклідів, шляхів надходження радіоактивних матеріалів у організм. Найнебезпечнішими є радіоізотопи з великим періодом напіврозпаду та ті, які погано виводяться з організму. До них належать радій-226 (226Rа), плутоній-239 (239Рu), уран-235 (235U). Уражаючий ефект залежить від місця депонування радіоізотопів.

Діяльність людей на зараженій місцевості значно утруднена через повільний спад радіоактивності. Заходи щодо обмеження опромінення населення регламентуються Нормами радіаційної безпеки НРБ-97.

Основні принципи обмеження опромінення населення в умовах радіаційної аварії визначено положеннями Закону України «Про захист людини від впливу іонізуючого випромінювання» від 14.01.1998 р. № 15/98-ВР (зі змінами, внесеними згідно із Законом № 2397-ІІІ від 26.04.2001 р., ВВР, 2001, № 30, ст. 139). Зокрема вказується:

основні дозові межі опромінення населення -- 1 мзВ на рік;

основні дозові межі опромінення персоналу -- 20 мзВ ефективної дози на рік.

У разі виникнення аварії мають бути вжиті практичні заходи щодо відновлення контролю над джерелом випромінювання, мінімізації доз опромінення та кількості осіб, які опромінюються, радіоактивного забруднення довкілля, економічних і соціальних втрат. Якщо аварія призвела до радіоактивного забруднення великої території, на підставі прогнозу радіаційної обстановки встановлюють зону радіаційної аварії й здійснюють відповідні заходи щодо зниження рівнів опромінення населення.

На більш пізніх стадіях розвитку аварій, що зумовила забруднення значних територій радіоізотопами з великим періодом напіврозпаду, рішення про заходи щодо захисту ухвалюють з урахуванням сформованої радіаційної обстановки й конкретних соціально-економічних умов.

За ступенем небезпеки заражену місцевість за слідом викиду РР і поширенням радіоактивної хмари поділяють на п'ять зон:

М -- зона радіаційної небезпеки; потужність поглиненої дози випромінювання (Рп) на її зовнішньому кордоні становить 14 мрад на годину;

А -- зона помірного зараження, Рп на її зовнішньому кордоні дорівнює 140 мрад/год;

Б -- зона сильного зараження, забруднена місцевість характеризується величиною Рп, що становить 1,4 і більше рад/год;

В -- зона небезпечного зараження -- на зовнішньому кордоні Рп = 4,2 рад/год;

Г -- зона надзвичайно небезпечного зараження; у цій зоні Рп не менш як 14 рад/год.

Визначення зон радіоактивного зараження необхідно для планування дій людей, які працюють на об'єкті, вжиття заходів захисту підрозділів МНС і контингентів людей; виявлення кількості потерпілих унаслідок аварії. З огляду на це, навколо АЕС встановлено такі зони: санітарно-захисна -- радіусом 3 км; можливого небезпечного забруднення -- 30 км; спостереження -- 50 км; 100-кілометрова зона для регламенту проведення захисних заходів.

З метою захисту персоналу й населення у разі аварії на радіаційно-небезпечному об'єкті передбачено такі заходи:

створення автоматизованої системи контролю радіаційної обстановки (АСКРО);

налагодження роботи системи оповіщення персоналу й населення в 30-кілометровій зоні;

будівництво й готовність захисних споруд у радіусі 30 км навколо АЕС, а також можливість використання вбудованих протирадіаційних укриттів;

визначення переліку населених пунктів і чисельності населення, що підлягає захисту та евакуації із зон імовірного радіоактивного зараження;

створення запасу медикаментів, засобів індивідуального захисту та іншого для захисту населення й забезпечення його життєдіяльності;

підготовка населення до дій під час і після аварії;

створення на АЕС спеціальних формувань для ліквідації наслідків аварії;

прогнозування радіаційної обстановки та її оцінювання;

організація радіаційної розвідки та контролю опромінювання населення та персоналу;

проведення навчань на АЕС і прилеглій території.

3. Хімічно небезпечні об'єкти

Хімічно небезпечними об'єктами (ХНО) називають підприємства народного господарства, які виробляють, зберігають і використовують у виробничому циклі небезпечні хімічні речовини (НХР).

До хімічно небезпечних об'єктів належать:

підприємства хімічної та нафтопереробної промисловості;

підприємства харчової, м'ясо-молочної промисловості, холодокомбінати, продовольчі бази, що мають холодильні установки, у яких як холодоагент застосовують аміак;

водоочисні та інші очисні споруди, де використовують таку дезинфікуючу речовину, як хлор;

залізничні станції, які мають колії відстою рухомого складу з НХР;

залізничні станції вивантаження й навантаження НХР;

склади й бази із запасами отрутохімікатів, речовин для дезінфекції, дезінсекції та дератизації.

У довкілля НХР потрапляють під час виробничих і транспортних аварій та у разі стихійного лиха.

Щодоби у світі реєструють близько 50 хімічних аварій. Прикладами таких аварій можуть бути:

1961 р., Росія, м. Дзержинськ -- через розрив хлоромережі було заражено територію хімічного заводу; 44 особи одержали отруєння різного ступеня;

1985 р., Індія, Бхопал, -- у результаті вибуху на підприємстві «Юніон карбід» у навколишнє середовище потрапило 45 т метілізоціанату; загинуло 3 тис. людей, більш як 300 осіб отримали тяжкі отруєння.

За даними офіційних джерел, у світі тисячі підприємств, подібних до «Юніон карбід» у Бхопалі. Тільки в Західній Європі їх налічується сотні.

Під час аварій на ХНО формується осередок хімічного зараження (0XЗ), у межах якого може опинитись як саме підприємство, так і прилегла до нього територія. З огляду на це, виділяють чотири ступеня небезпеки хімічних об'єктів:

I ступінь -- у зону можливого зараження потрапляє понад 75 000 людей;

II ступінь -- у зоні впливу НХР перебуває 40 000--75 000 осіб;

III ступінь -- уражених менш як 40 000 людей;

IV ступінь -- зона можливого хімічного зараження не виходить за межі об'єкта.

Наслідки аварій на ХНО визначаються як ступенем небезпеки підприємств, так і токсичністю й небезпекою самих хімічних речовин. Згідно з показниками токсичності й небезпеки хімічні речовини поділяють на чотири класи:

1-й -- надзвичайно небезпечні (середня смертельна концентрація -- LС50 менш як 0,5 г/м3);

2-й -- високо шкідливі (LС50 коливається від 0,5 до 5 г/м3);

3-й -- помірно шкідливі (LС50 -- від 5 до 50 г/м3);

4-й -- мало шкідливі (LС50 -- більш як 50 г/м3).

За характером впливу на організм НХР поділяють на такі групи:

I. Речовини задушливої дії:

1) з вираженою опіковою дією (на зразок хлору);

2) зі слабкою опіковою дією (отруйні речовини на зразок фосгену).

II. Речовини загально отруйної дії (синильна кислота, ціаніди, чадний газ).

III. Речовини задушливої та загально отруйної дії:

1) з вираженим опіковим ефектом (акрилонітрил, азотна кислота, з'єднання фтору);

2) зі слабкою опіковою дією (сірководень, сірчистий ангідрид, оксиди азоту).

IV. Нейротропні отрути (фосфорорганічні з'єднання, сірковуглець, тетраетілсвинец).

V. Речовини нейротропної та задушливої дії (аміак, гідразин).

VI. Метаболічні отрути (діхлоретан, оксид етилену).

VII. Речовини, що впливають на обмін речовин (діоксин, бензофурани).

Крім того, усі НХР поділяють на швидко діючі та повільно діючі. У разі ураження швидко діючими речовинами картина отруєння розвивається миттєво, а у разі отруєння повільно діючими, перш ніж з'являються симптоми ураження, проходить кілька годин, тобто має місце так званий латентний період.

Тривалість зараження місцевості НХР залежить від їх стійкості -- часу, впродовж якого вони здатні завдати шкоди незахищеній людині.

Стійкість і здатність заражати поверхні землі та різних об'єктів залежить від температури кипіння отруйної речовини. До нестійких належать НХР з температурою кипіння нижче 130 С, а до стійких -- отруйні речовини з температурою кипіння вище 130 С. Нестійкі НХР заражають місцевість на одиниці чи десятки хвилин. Стійкі -- зберігають уражаючу здатність на термін від кількох годин до кількох місяців.

З позицій тривалості уражаючої дії й часу досягнення уражаючого ефекту НХР умовно поділяються на чотири групи:

нестійкі з швидкою дією (синильна кислота, аміак, оксид вуглецю);

нестійкі уповільненої дії (фосген, азотна кислота);

стійкі зі швидкою дією (фосфорорганічні з'єднання, анілін);

стійкі уповільненої дії (сірчана кислота, тетраетилсвинец, діоксин).

На зараженій території небезпечні хімічні речовини можуть бути у рідкому, твердому, краплиннорідкому, пароподібному, аерозольному й газоподібному стані.

Під час викиду в атмосферу паро- і газоподібних хімічних сполук формується первинна заражена хмара, що поширюється в атмосфері. Гази з високим показником щільності (вище 1) стелитимуться вздовж землі, «затікатимуть» у низини, а гази зі щільністю менше 1 -- швидко розсіюватимуться у верхніх шарах атмосфери.

Характер зараження місцевості залежить від багатьох чинників: способу викиду хімічних речовин в атмосферу (розлив, вибух, пожежа); агрегатного стану агентів, що заражають (твердий, рідкий, газоподібний); швидкості випаровування хімічних речовин з поверхні землі та ін.

Зрештою, зона хімічного зараження охоплює дві території. До першої належить район, що опинився під безпосереднім впливом хімічної речовини, до другої -- місцевість, над якою поширюється заражена хмара.

Ці та багато інших чинників, що характеризують зону хімічного зараження, необхідно враховувати під час планування аварійно-рятувальних робіт з ліквідації наслідків аварій на хімічно небезпечних об'єктах.

Загальні вимоги до організації та проведення аварійно-рятувальних робіт під час аварій на хімічно небезпечних об'єктах установлює Державний стандарт.

Зокрема, відповідно до стандарту аварійно-рятувальні роботи повинні починатися негайно після ухвалення рішення на проведення невідкладних робіт і проводитися з використанням засобів індивідуального захисту органів дихання й шкіри, що відповідають характеру хімічної обстановки. Попередньо проводиться розвідка аварійного об'єкта й зони зараження, масштабів і меж зони зараження, уточнюється стан аварійного об'єкта, визначається тип НС.

Головними завданнями хімічної розвідки є:

уточнення наявності та концентрації отруйних речовин на об'єкті робіт, меж і динаміки зміни хімічного зараження;

одержання необхідних даних для організації аварійно-рятувальних робіт і заходів безпеки населення й сил, що здійснюють ліквідацію аварії;

постійне спостереження за зміною хімічної обстановки в зоні НС, своєчасне попередження про її погіршення.

Водночас у зоні зараження ведуть пошуково-рятувальні роботи. Пошук потерпілих здійснюється шляхом суцільного візуального обстеження території, будинків, споруд, цехів, транспортних засобів та інших місць, де могли перебувати люди в момент аварії, а також шляхом опитування очевидців і за допомогою спеціальних приладів (у разі руйнувань і завалів).

Рятувальні роботи в зоні зараження проводять з обов'язковим використанням засобів індивідуального захисту шкіри й органів дихання.

Під час порятунку потерпілих на ХНО враховують характер, ступінь ураження, місце перебування потерпілого. При цьому здійснюються такі заходи:

деблокування потерпілих, які потрапили під завали зруйнованих будинків і технологічних систем, а також знаходяться в пошкоджених заблокованих приміщеннях;

екстрене припинення впливу НХР на організм потерпілих шляхом застосування засобів індивідуального захисту й евакуації із зони зараження;

надання першої медичної допомоги потерпілим;

евакуація людей у медичні пункти та лікувальні заклади для надання лікарської допомоги й подальшого лікування.

Перша медична допомога повинна надаватися на місці ураження, при цьому необхідно:

забезпечити швидке припинення впливу НХР на організм через видалення крапель речовини з відкритих поверхонь тіла, промивання очей і слизових оболонок;

відновити функціонування важливих систем організму шляхом найпростіших заходів (відновлення прохідності дихальних шляхів, штучна вентиляція легенів, непрямий масаж серця);

накласти пов'язки та рани й іммобілізувати ушкоджені кінцівки;

евакуювати потерпілих до місця надання лікарської допомоги й лікування.

Одним з найважливіших заходів є локалізація надзвичайної ситуації та осередку ураження. Локалізацію чи зниження до мінімального рівня впливу уражаючих факторів, що виникли під час аварії на ХНО, залежно від типу НС, наявності необхідних технічних засобів і нейтралізуючих речовин здійснюють декількома способами:

припиняють викиди НХР способами, що відповідають характеру аварії;

ставлять рідинні завіси (водних або нейтралізуючих розчинів) у напрямку руху хмари зараженого повітря;

створюють висхідні теплові потоки у напрямку руху хмари НХР;

розсіюють і зсувають хмари зараженого повітря газоповітряним потоком;

обмежують площі виливу та інтенсивність випару токсичної речовини;

відкачують НХР у резервні ємкості;

охолоджують пролиту рідину твердою вуглекислотою чи нейтралізуючими речовинами;

засипають місце виливу сипучими речовинами;

загущують пролиту речовину спеціальними рецептурами з подальшими нейтралізацією та вивезенням;

випалюють токсичну рідину.

Залежно від типу НС локалізація й знешкодження хмар і проливів НХР може здійснюватися шляхом комбінування наведених способів.

4. Особливості аварій і катастроф на пожежо- і вибухонебезпечних об'єктах

Ускладнення технологічних процесів, збільшення площ забудови об'єктів народного господарства підвищують їх пожежну небезпеку.

За вибуховою, вибухо-пожежною та пожежною небезпекою об'єкти поділяють на категорії А, Б, В, Г, Д, Е, К.

До категорії А належать нафтопереробні заводи, хімічні підприємства, трубопроводи, склади нафтопродуктів. До категорії Б -- цехи виробництва й засоби транспортування вугільного пилу, деревного борошна, цукрової пудри, борошномельні млини. Категорія В охоплює лісопильні, деревообробні, столярні, меблеві виробництва. Об'єкти інших категорій менш небезпечні.

Наслідки пожеж і вибухів на підприємствах народного господарства визначаються уражаючими факторами. У результаті пожежі виникають такі уражаючі фактори, як відкритий вогонь та іскри, підвищена температура оточуючого середовища й предметів, токсичні продукти згорання, дим, дефіцит кисню, з'являється небезпека потрапити під падаючі уламки будівельних конструкцій, агрегатів, устаткування тощо.

Під час вибуху виникають: повітряна ударна хвиля та уламкове поле, створюване фрагментами об'єктів, що вибухають і руйнуються.

Пожежі, вибухи з наступними пожежами є традиційно небезпечними для території України. Сьогодні пожежі будинків і споруд виробничого, житлового, соціально-побутового й культурного призначення залишаються найпоширенішим нещастям.

Під час пожеж і вибухів люди отримують термічні (опіки тіла, верхніх дихальних шляхів, очей) і механічні ушкодження (переломи, забиття, черепно-мозкові травми, осколкові поранення, комбіновані ураження).

Принципи гасіння пожеж ґрунтуються на розумінні основних шляхів припинення горіння. Це передусім ізоляція зони горіння від кисню, зниження швидкості тепловиділення чи збільшенні швидкості тепловідводу від зони реакції окислювання. Головною умовою при цьому є зниження температури горіння до рівня нижчого за температуру самоспалаху. Досягається це шляхом дотримання чотирьох відомих принципів: охолодження реагуючих речовин, ізоляція зони горіння, розведення реагуючих речовин до незаймистих концентрацій чи концентрацій, що не підтримують горіння, хімічне гальмування реакції горіння. З цією метою застосовують різні вогнегасні речовини, властивості яких докладно описують і класифікують у спеціальних посібниках. Основні способи припинення горіння подано в табл. 9.

Таблиця 9. Способи припинення горіння

5. Основні принципи попередження надзвичайних ситуацій природного й техногенного характеру

Попередження надзвичайних ситуацій -- це комплекс заходів, що проводяться завчасно й спрямовані на максимально можливе зменшення ризику виникнення лиха, а також на збереження здоров'я людей, зниження шкоди, заподіяної довкіллю, й матеріальних збитків у разі його виникнення.

Організація роботи з попередження надзвичайних ситуацій у масштабах країни здійснюється в межах цільової програми зниження ризиків і зменшення наслідків надзвичайних ситуацій природного й техногенного характеру. Відповідно до цієї програми визначено основні напрями попередження НС і зменшення втрат і збитків від них. Серед них є:

моніторинг навколишнього природного середовища й стану об'єктів народного господарства;

прогнозування НС природного й техногенного характеру й оцінювання їх ризику;

раціональне розміщення продуктивних сил територією країни з погляду природної й техногенної безпеки;

запобігання в можливих межах деяких несприятливих і небезпечних природних явищ і процесів шляхом систематичного зниження їх потенціалу, що накопичується;

запобігання аварій і техногенних катастроф шляхом підвищення технологічної безпеки виробничих процесів та експлуатаційної надійності устаткування;

розробка й здійснення технологічних заходів зниження можливих втрат і збитку від НС (зменшення їх можливих наслідків) на конкретних об'єктах і територіях;

підготовка об'єктів економіки й систем життєзабезпечення населення до роботи в умовах НС;

розробка та участь у спеціальних заходах попередження терористичних і диверсійних актів та їх наслідків;

декларування промислової безпеки й ліцензування видів діяльності в галузі промислової безпеки;

проведення державної політики захисту населення й територій від надзвичайних ситуацій;

проведення державного нагляду та контролю з питань природної та техногенної безпеки;

страхування природних і техногенних ризиків;

інформування населення про потенційні природні й техногенні загрози на території проживання.

6. Тероризм і деякі аспекти забезпечення безпеки населення

Останніми десятиліттями міжнародна спільнота зазнає зростаючого тиску тероризму. Здійснюються замахи на життя й здоров'я людей, зростає масштаб терористичних актів, для яких характерні великі людські жертви, посилюється жорстокість дій терористів. Розширюється також інформаційна, тактична, взаємна ресурсна підтримка терористичних груп як в окремо взятій країні, так і в міжнародному масштабі. Відбувається зрощування політичного й кримінального тероризму на тлі злиття й співпраці нелегальних і легальних структур екстремістської спрямованості з націоналістичними, релігійно-сектантськими, фундаменталістськими та іншими угроповуваннями на основі взаємовигідних інтересів. Тероризм поширюється як страшна, невідворотна епідемія XXІ століття.

Однак майже в жодній країні світу на державному рівні не вироблено ефективної системи заходів захисту держави, суспільства й особистості від терористичних актів.

Сьогодні немає чіткого визначення тероризму як соціально-правового явища. В якості елементів, що характеризують це яви ще, виділяють: мету; мотив; зміст дій; передбачувані й реальні наслідки.

Тероризм може бути орієнтований на зміну політичного ладу, скинення керівництва країни (регіону), порушення територіальної цілісності, нав'язування певними соціальними, релігійними, етнічними групами своїх ідеології та стандартів як офіційних, істотна зміна політики держави, звільнення арештованих терористів, «розхитування» стабільності суспільства й залякування окремих груп населення, погіршання міждержавних відносин і провокування бойових дій (війни).

Використовуючи для характеристики тероризму такі елементи, як мету і наслідки дій терористів, варто вказати на обов'язкову наявність насильства чи його погрози; заподіяння або погрозу заподіяння шкоди (людському життю, здоров'ю) або зав дання матеріальних і моральних збитків, чи того й іншого з метою викликати широкий резонанс, вплинути на психіку населення, підірвати атмосферу безпеки, спокою, стабільності в суспільстві, сформувати почуття беззахисності перед терористами. Водночас дії терористів спрямовані на ускладнення нормальної діяльності державного апарата, його важливих ланок або функціонування системи життєзабезпечення населення.

Чітка характеристика тероризму як соціально-правового явища не є самоціллю. Вона слугуватиме орієнтиром для визначення завдань, правових, організаційних і ресурсних аспектів боротьби з ним у структурі розробки й здійснення великомасштабних заходів, що належать до будь-якої сфери внутрішньої та зовнішньої політики країни. Інакше кажучи, доцільно встановити й законодавчо закріпити порядок, за якого кожне політичне, ідеологічне, економічне рішення піддавалося б експертизі на антитерористичний ефект. Такий підхід відповідав би положенню про те, що боротьба з тероризмом стає одним з пріоритетних завдань держави й суспільства.

Щодо інформаційного забезпечення цих завдань, то доцільно було б здійснити моніторинг тероризму й антитерористичної діяльності: уніфікувати відомчі й міждержавні підходи до статистичного обліку; розширити статистичні дані про учасників і посібників тероризму, а також потерпілих; створити єдиний банк інформації, зокрема накопичити дані про результати судових розглядів й режиму інформаційного обміну; узгодити статистичну звітність про терористичні злочини й суміжні кримінальні дії; розробити й упровадити методики оцінювання наслідків терористичних злочинів, зокрема й шкоду від зазіхань на життя, здоров'я й спокій населення, та екологічні збитки від них.

Щодо правового забезпечення, то доцільно ухвалити комплексний закон з боротьби з тероризмом, який містив би пакет додатків та в який би ввійшли укази Президента, постанови Уряду, програмні документи, міжвідомчі та відомчі нормативні акти.

Упродовж останніх 200 років основним засобом терору є застосування вибухових речовин (ВР) і вибухових пристроїв (ВП). На сьогодні відомо більше ста типів ВР, але широко застосовують лише тридцять. З військовою метою використовують тротил, тетрил, гексоген, сплави тротилу з гексогеном, різні суміші на їх основі. Агрегатні стани ВР різні -- тверді, рідкі, газоподібні. Зауважимо, що навіть професіоналу складно візуально відрізнити ВР від будь-якого схожого інертного матеріалу, тому ідентифікацію не можна зробити швидко й без застосування спеціальних засобів.

Вибухові пристрої -- це сукупність вибухових речовин, засобів їх вибухового ініціювання, системи управління вибуховим ініціюванням, а також уражаючих елементів. У процесі дії ВП утворюються уражаючі фактори.

Системи управління дією ВП різноманітні й постійно вдосконалюються. У 1977 р. в СРСР було відкрито нову сторінку в застосуванні вибухових пристроїв як засобу терору. 8 січня 1977 р. у Москві прогриміли три вибухи, при цьому найстрашніший -- у метро. Терористи використали спосіб ініціювання вибуху після закінчення заданого часу вповільнення. Як вибухач уповільненої дії був застосований звичайний механічний годинник. Для реалізації цього способу використовують також електронні схеми й прилади, що мають таймер.

Управляти вибухом за радіосигналом терорист може за допомогою радіокерованої іграшки, мобільного телефону, пейджера, радіостанції та інших пристроїв.

Вибух можна також ініціювати шляхом подачі імпульсу струму на електродетонатор через провід. Типовий приклад -- теракт на Котляковському цвинтарі у Москві. Спосіб найпростіший і застосовується для підриву ВП з безпечної відстані, коли терорист візуально спостерігає за жертвою.

Доволі поширені ВП, що спрацьовують у разі підключення споживачів енергії (телевізорів, радіоприймачів) до мережі, або вмикання споживача електроенергії в автомобілі (фар, стоп-сигналу, звукового сигналу тощо). Вибух може також статися від безпосереднього контакту людини з транспортним засобом.

Зауважимо, що питома вага терактів з використанням ВП дуже висока й оцінюється сотнями випадків на рік.

Під час підготовки вибухового теракту можна помітити демаскуючі ознаки. Найпоширеніші з них такі: припаркований у неналежному місці й близько до будинку автомобіль; залишений причіп або предмет з наявними на ньому джерелами живлення; протягнуті дроти або мотузки; шум, цокання, що доносяться із залишеного пакета; незвичне розташування урн, контейнерів для сміття тощо.

Якщо виникла підозра закладання ВП або виявлені підозрілі предмети, слід негайно повідомити про це міліцію, органи влади, ізолювати місце з потенційним ВП, у жодному разі не підходити до нього й не торкатися сумнівних предметів. Якщо ВП виявлено в приміщенні, слід евакуювати людей, по можливості відкрити всі вікна й двері для розосередження ударної хвилі, вимкнути мобільні телефони, радіозв'язок, інакше може спрацювати система управління вибухом.

Ліквідацію наслідків терористичних актів вибухового характеру здійснюють за єдиною схемою як у мирний так і у воєнний час. Однак слід пам'ятати, що мінно-вибухова травма належить до найважчих видів бойової патології й травм мирного часу.

Для таких поранень характери крайні ступені травматичного шоку і сильна втрата крові. Особливими механізмами її виникнення є великі поранення органів грудей, живота, голови, м'яких тканин, кісток, суглобів, часто з повним ушкодженням і навіть відривом одного чи навіть кількох сегментів кінцівок.

Важливо пам'ятати: іноді людину можна врятувати, якщо їй негайно надати першу допомогу.

Дані фізіологічних і лабораторних обстежень свідчать: якщо впродовж першої години після одержання мінно-вибухової травми потерпілому не надати невідкладну допомогу (накласти джут, зупинити кровотечу, ввести протишокові препарати), то ймовірність смерті збільшується на 80 %. Таким чином, надання невідкладної медичної допомоги є принциповим, життєво необхідним фактором.

7. Надзвичайні ситуації воєнного часу

Спеціальна література дає таку характеристику небезпеки воєнного часу:

небезпека планується, готується й реалізується людиною, його розумом і тому має складніший і витонченіший характер, ніж природні й техногенні небезпеки;

у реалізації небезпек воєнного часу менше стихійного й випадкового; зброя застосовується зазвичай у несподівану для жертв агресії мить і в найуразливішому для неї місці;

розвиток засобів завдання удару завжди випереджає розвиток адекватних засобів захисту; упродовж певного проміжку часу є перевага засобів нападу над засобами захисту;

для створення засобів нападу завжди використовують остан ні наукові досягнення, залучають найкращі наукові сили та науково-виробничу базу; тому від деяких засобів нападу майже неможливо знайти методи захисту, зокрема це стосується ракетно-ядерної зброї;

сучасні війни все частіше мають терористичний, антигуманний характер; мирне населення країн, що воюють, перетворюється на один з об'єктів збройного впливу, аби підірвати волю й позбавити ворога можливості чинити опір.

У табл. 10 наведено характерні особливості сучасних війн.

Таблиця 10. Характерні особливості сучасних війн

Згідно з даними про розвиток сучасних озброєнь, до засобів знищення, які ґрунтуються на нових фізичних принципах, належить така зброя: лазерна, інфразвукова, біотехнічна, високоточна зброя нового покоління, метеорологічна, геофізична, біологічна нового покоління з використанням психотропних засобів, хімічна нового покоління, психотропна, НВЧ-зброя, зброя електромагнітного імпульсу, засоби радіоактивної та інформаційної боротьби тощо.

До катастрофічних наслідків для цивілізації може призвести застосування зброї масового ураження. Ухвалені останніми роками рішення про скорочення ядерних потенціалів, заборону й знищення хімічної та біологічної зброї зменшують ймовірність її застосування, але цілком не виключають існуючу загрозу.

Найпотужнішою із зазначених засобів масового ураження є ядерна зброя.

Ядерна зброя (застаріле -- атомна) -- це зброя масового ураження вибухової дії, в основі якої лежить використання внутрішньоядерної енергії, що виділяється під час ланцюгових реакцій ділення важких ядер деяких ізотопів урану і плутонію та термоядерних реакцій синтезу легких ядер -- ізотопів водн...