Принципи забезпечення безпеки населення в надзвичайних ситуаціях мирного та воєнного часів

Пристрій, призначений для здійснення вибухового процесу звільнення внутрішньоядерної енергії, називають ядерним зарядом. Потужність ядерних зарядів характеризують тротиловим еквівалентом, тобто такою кількістю тротилу в тоннах (кт, Мт), у разі вибуху якого виділяється така сама кількість енергії, що й за вибуху цього ядерного заряду.

Ядерні заряди за потужністю умовно поділяють на надзвичайно малі (до 1,0 кт), малі (1,0--10 кт), середні (10--100 кт), великі (100 кт--1,0 Мт) і надзвичайно потужні (понад 1,0 Мт).

До засобів застосування ядерної зброї належать: ракети тактичного, оперативно-тактичного й стратегічного призначення; літаки -- носії ядерної зброї; крилаті ракети; підводні човни; артилерія; ядерні міни.

Під час ядерного вибуху можуть утворюватися такі уражаючі фактори: повітряна ударна хвиля, світлове випромінювання, проникаюча радіація, радіоактивне зараження, електромагнітний імпульс та ін.

Повітряна ударна хвиля ядерного вибуху виникає в результаті розширення розпеченої маси газів у центрі вибуху. Вона є ділянкою різкого стискання повітря, що поширюється від центру вибуху з надзвуковою швидкістю. Дія її триває кілька секунд. Відстань в один кілометр повітряна ударна хвиля долає за 2 с., 2 км -- за 5 с., 3 км -- за 8 с.

Вона уражає як дією надлишкового тиску, так і швидкісним натиском (метальна дія), зумовленим рухом повітря в хвилі. Люди, техніка, розташовані на відкритій місцевості, уражаються переважно в результаті метальної дії повітряної ударної хвилі, а об'єкти великих розмірів, наприклад, будинки, -- дією надлишкового тиску.

Ураження можна отримати також у результаті непрямого впливу повітряної ударної хвилі (уламки будинків, дерев тощо). Почасти тяжкість ураження від непрямого впливу може бути більшою, ніж від безпосередньої дії ударної хвилі, а кількість уражених -- доволі значною.

Параметри повітряної ударної хвилі в процесі її поширення помітний вплив чинять рельєф місцевості, лісові масиви і рослинність. На схилах, звернених до вибуху з крутістю більш як 10, тиск збільшується: що крутіший схил, то більший тиск. На зворотних схилах височин спостерігається протилежне явище. У виярках, траншеях та інших земляних укріпленнях, розташованих перпендикулярно до напрямку поширення повітряної ударної хвилі, її метальна дія значно менша, ніж на відкритій місцевості. Тиск повітря у хвилі в середині лісового масиву вищий, а метальна дія менша, ніж на відкритій місцевості. Це пояснюється опором дерев повітряним масам, що рухаються з великою швидкістю за фронтом повітряної ударної хвилі.

Укриття людей за пагорбами й насипами, у ярах, улоговинах і молодих лісах, використання фортифікаційних укріплень знижує ступінь їх ураження ударною хвилею. Так, людина у відкритій траншеї уражається повітряною ударною хвилею на відстанях у 1,5 рази менших, ніж на відкритій місцевості.

Світлове випромінювання ядерного вибуху -- це видиме, ультрафіолетове й інфрачервоне випромінювання, що діє упродовж декількох секунд. У людей воно може викликати опіки шкіри, ураження очей і тимчасове осліплення. Опіки виникають від безпосереднього впливу світлового випромінювання на відкриті ділянки шкіри (первинні опіки), а також від палаючого одягу в осередках пожеж (вторинні опіки). Залежно від тяжкості ураження опіки поділяють на чотири ступені: перший -- почервоніння, припухлість і болючість шкіри; другий -- утворення пухирів; третій -- омертвіння шкірних покривів і тканин; четвертий -- обвуглення шкіри.

Опіки очного дна (якщо людина безпосередньо дивилася на вибух) можливі на відстанях, що перевищують радіуси зон опіків шкіри. Тимчасове осліплення виникає зазвичай уночі та у сутінках. Воно не залежить від того, куди дивилася людина у мить вибуху, й не носить масового характеру. Удень осліплення виникає лише у разі спостереження за вибухом, воно тимчасове й проходить швидко, не залишаючи наслідків, і медична допомога зазвичай не потрібна.

Під дією світлового випромінювання ядерного вибуху загораються й обвуглюються різні дерев'яні частини будинків, дерева, трава тощо.

Проникаюча радіація ядерного вибуху -- це поєднання гамма-випромінювання й нейтронного потоку. Гамма-кванти та нейтрони, поширюючись у будь-якому середовищі, викликають його іонізацію. Крім того, під дією нейтронів нерадіоактивні атоми середовища перетворюються на радіоактивні, тобто утворюється так звана наведена активність.

У результаті іонізації атомів, що входять до складу живого організму, порушуються процеси життєдіяльності клітин та органів, що призводить до захворювання променевою хворобою. Проникаюча радіація викликає потемніння оптики, засвічування світлочутливих фотоматеріалів і виводить з ладу радіоелектронну апаратуру, що містить напівпровідникові елементи.

Уражаюча дія проникаючої радіації характеризується величиною дози опромінювання, тобто кількістю енергії іонізуючого випромінювання, яка поглинена одиницею маси середовища, що опромінюється. Розрізняють експозиційну, поглинену та еквівалентну дози, їх характеристики надались у розділі ІІ.

Ураження людей проникаючою радіацією визначають сумарною дозою, отриманою організмом, характером опромінення та його тривалістю. Залежно від тривалості опромінення прийняті такі сумарні дози гамма-випромінювання, що не призводять до зниження працездатності людини у воєнний час: одноразове опромінення (імпульсне чи впродовж перших чотирьох діб) -- 50 рад; багаторазове опромінення (безупинне чи періодичне) впродовж перших 30 діб -- 100 рад, опромінення впродовж трьох місяців -- 200 рад, одного року -- 300 рад.

Захиститися від проникаючої радіації зазвичай можна у фортифікаційних укріпленнях (сховищах, протирадіаційних укриттях), а також будинках, метро та інших об'єктах.

Радіоактивне зараження місцевості, приземного шару атмосфери, повітряного простору, води й інших об'єктів виникає в результаті випадання радіоактивних речовин з хмари ядерного вибуху під час її руху. Поступово осідаючи на поверхню землі, радіоактивні речовини створюють ділянку радіоактивного зараження, яку називають радіоактивним слідом.

Основними джерелами радіоактивного зараження є уламки ділення ядер атомів ядерного заряду й наведена активність ґрунту. Розпад цих радіоактивних речовин супроводжується альфа-, бета- і гамма-випромінюванням. Радіоактивне зараження місцевості характеризується рівнем радіації (потужністю дози), вимірюваним у рентгенах або радах за годину (Р/год, рад/год).

За ступенем небезпеки для людини радіоактивний слід умовно поділяють на чотири зони: А -- помірного зараження; Б -- сильного зараження; В -- небезпечного зараження; Г -- надзвичайно небезпечного зараження. Рівні радіації (потужності експозиційної дози) на зовнішніх границях цих зон дорівнюють 8; 80; 240 і 800 Р/год через одну годину після вибуху і 0,5; 5; 15 і 50 Р/год через 10 годин відповідно.

Про ступінь забруднення радіоактивними речовинами поверхонь різних об'єктів, одягу людини та її шкірних покривів заведено судити за величиною потужності дози гамма-випромінювання над їх зараженими поверхнями, що визначається в мілірентгенах (мілірадах) за годину (мР/год, мрад/год).

Ядерні вибухи зумовлюють виникнення потужних електромагнітних полів, які через їх короткочасне існування називають електромагнітним імпульсом (ЕМІ).

ЕМІ впливає насамперед на радіоелектронну й електротехнічну апаратуру. Під дією ЕМІ в зазначених пристроях наводяться електричні струми й напруги, що може призвести до пробою ізоляції, ушкодження трансформаторів, загорання розрядників, виведення з ладу напівпровідникових приладів, перегорання плавких вставок та інших елементів. Найбільш вразливі до впливу ЕМІ лінії зв'язку та електропередач.

Якщо ядерний вибух стався поблизу ліній енергопостачання, зв'язку, які мають велику протяжність, то наведені в них напруги можуть поширюватися проводами на багато кілометрів і викликати ушкодження апаратури та ураження людей, які знаходяться на безпечній відстані щодо інших уражаючих факторів ядерного вибуху.

Другою складовою зброї масового ураження є хімічна зброя.

Хімічна зброя (ХЗ) -- це отруйні речовини й засоби їх застосування. Отруйними речовинами (ОР) називають токсичні хімічні сполуки, призначені для того, щоб завдати масових уражень людям під час їх бойового застосування. Основу хімічної зброї становлять отруйні речовини.

За характером впливу на організм людини ОР поділяють на нервово-паралітичні, шкірнонаривні, загальноотрутні, задушливі, психохімічні й дратівні. За швидкістю уражаючої дії ОР поділяють на смертельні та такі, що тимчасово та короткочасно спричиняють непрацездатність людей.

Під час бойового застосування смертельні ОР викликають тяж кі (смертельні) ураження людей. До цієї групи входять ОР нервово-паралітичної, шкірнонаривної, загальноотруйної та задушливої дії, ботулінічний токсин (речовина ХR).

До тимчасової втрати працездатності призводять (від декількох годин до кількох діб) ОР психохімічної дії та стафілококовий токсин РG. Уражаюча дія ОР дратівної дії виявляється під час контакту з ними й триває декілька годин.

Під час бойового застосування ОР можуть перебувати в пароподібному, аерозольному й крапельно-рідкому стані. У пароподібний і дрібнодисперсний аерозольний стан (дим, туман) переходять ОР, що призначені для зараження приземного шару повітря. Хмару пари й аерозолів, утворену в мить застосування хімічних боєприпасів, називають первинною хмарою зараженого повітря (ЗП). Хмару пари, що утворюється за рахунок випару або вторинного пилоутворення ОР, що випали на ґрунт, називають вторинною. ОР у вигляді пари й дрібнодисперсних аерозолів переносяться вітром та уражають людей не тільки в районі застосування, а й на значній відстані. Глибина поширення ЗП над пересіченою й лісистою місцевістю порівняно з відкритою менша в 1,5--3 рази. Виярки, яри, лісові й чагарникові масиви можуть бути причиною застою ОР й зміни напрямку їх поширення.

Для зараження місцевості, поверхонь різних об'єктів, одягу й шкірних покривів людей застосовуються ОР у вигляді грубо дисперсних аерозолів і крапель.

Заражена місцевість, техніка й інші об'єкти є джерелом ураження людей. З огляду на це, необхідно тривалий час, обумовлений стійкістю ОР, перебувати в захисних укриттях. Стійкість ОР на місцевості -- це час від їх застосування до миті, коли людина може перетинати заражену ділянку чи знаходитися на ній без засобів захисту.

ОР можуть проникати в організм через органи дихання (інгаляційно), поранені поверхні (мікстово), слизові оболонки й шкірні покриви (шкірнорезорбційно), а також під час споживання зараженої їжі та пиття води (перорально). Більшість ОР має кумулятивну здатність, тобто нагромаджує токсичний ефект.

Велика різноманітність ОР за класами хімічних сполук, властивостями та бойовим призначенням, звичайно, викликає необхідність їх класифікації. Створити єдину, універсальну систему класифікації ОР майже неможливо. Фахівці різного профілю в основу класифікації кладуть найхарактерніші, з погляду їхнього профілю, властивості й особливості ОР, тому класифікація, складена, наприклад, фахівцями медичної служби, є неприйнятною для тих, хто розробляє засоби й способи знищення ОР чи основи застосування хімічної зброї.

За порівняно недовгу історію існування хімічної зброї з'явився й досі існує поділ ОР за різноманітними ознаках. Відомі спроби класифікувати всі ОР за стійкістю й леткістю, згідно з табельністю засобів застосування й токсичністю, за методами дегазації та лікування уражених, за патологічними реакціями організму. Сьогодні найбільшого поширення набули так звані фізіологічна й тактична класифікації ОР.

Фізіологічна класифікація, як, зрештою, й усі інші, дуже умов на. З одного боку, вона дає змогу об'єднати в єдину для кожної групи систему заходів щодо дегазації й захисту, санітарної обробки й першої медичної допомоги. З іншого, -- вона не враховує побічної дії деяких речовин, що іноді є дуже небезпечною для людини. Наприклад, речовини дратівної дії СS і СN можуть приз вести до тяжких уражень легенів, аж до смертельних випадків, а DМ викликає загальне отруєння організму миш'яком. Хоча й приймають, що нестерпна концентрація дратівних речовин має бути щонайменше в 10 разів нижчою за смертельну, однак у реальних умовах застосування ОР цієї вимоги майже не дотримуються, про що свідчать численні факти тяжких наслідків застосування поліцейських газів. Деякі ОР за дією на організм можуть бути одночасно віднесені до двох чи кількох груп. Зокрема, речовини VХ, GВ, GD, НD, Н мають, безумовно, загальноотруйну, а речовини СS, СN -- задушливу дію. Крім того, в арсеналі хімічної зброї іноземних держав час від часу з'являються нові ОР, які взагалі важко віднести до будь-якої з названих груп.

У тактичній класифікації ОР поділяють на групи за бойовим призначенням. Наприклад, в армії США всі ОР згруповано таким чином: смертельні -- речовини, призначені для знищення людей (ОР нервово-паралітичної, шкірнонаривної, загальноотруйної та задушливої дії) й такі, що спричиняють тимчасову непрацездатність (шкідливі агенти -- речовини, що дають змогу вирішувати тактичні завдання щодо позбавлення на певний час (від декількох хвилин до кількох діб) боєздатності живої сили. До них належать так звані інкапаситанти та іританти. Іноді групу іритантів як речовин, що паралізують діяльність людей на час, який не набагато перевищує період безпосереднього впливу ОР і вимірюється хвилинами або десятками хвилин, виділяють в окрему групу поліцейських речовин. Очевидно, тут переслідується мета вилучити їх зі складу бойових ОР у разі заборони хімічної зброї. У деяких випадках до окремої групи відносять навчальні ОР та рецептури.

Тактична класифікація ОР також умовна. Так, група смертельних ОР об'єднує найрізноманітніші за фізіологічною дією сполуки, до того ж всі вони є лише потенційно смертельними, бо кінцевий результат дії ОР залежить від її токсичності, токсодози, що надійшла в організм, та умов застосування.

Нерідко в літературі наводять тактичні класифікації ОР, що ґрунтуються на врахуванні швидкості й тривалості їх вражаючої дії, здатності вирішувати певні бойові завдання.

Розрізняють, наприклад, швидко діючі і повільно діючі ОР залежно від наявності періоду прихованої дії. До швидко діючих належать нервово-паралітичні, загальноотруйні, дратівні та деякі психотропні речовини, тобто ті, які за кілька хвилин призводять до летального кінця або втрати працездатності. До повільно діючих речовин відносять шкірнонаривні, задушливі та окремі психотропні речовини, здатні знищити або тимчасово уразити людей і тварин тільки після періоду прихованої дії, що триває від однієї до декількох годин. Такий поділ ОР також умовний, бо деякі повільно діючі речовини, потрапляючи в атмосферу в дуже високих концентраціях, швидко викликають ураження майже без періоду прихованої дії.

Залежно від тривалості збереження уражаючої дії ОР поділяють на короткочасно діючі (нестійкі чи леткі) і тривало діючі (стійкі). Вражаюча дія перших обчислюється ліченими хвилинами (АС, СG), дія других може тривати від кількох годин до кількох тижнів після їх застосування, залежно від метеорологічних умов і характеру місцевості (VХ, GD, НD). Такий поділ ОР також умовний, оскільки короткочасно діючі ОР холодної пори року нерідко стають тривало діючими.

ОР як засоби ураження характеризуються бойовими властивостями. Під ними розуміють токсичність, що визначається бойовими концентраціями й токсичними дозами, щільністю та стійкістю зараження, глибиною поширення хмари зараженого повітря. Бойові властивості ОР цілком залежать від сукупності їх фізичних, фізико-хімічних, хімічних характеристик та особливостей фізіологічної дії на організм.

Токсичність (грец. toxikon -- отрута) є найважливішою характеристикою ОР, що визначає їх здатність викликати патологічні зміни в організмі, які призводять до втрати працездатності чи загибелі людини.

Кількісно токсичність ОР оцінюють дозою. Дозу речовини, що викликає певний токсичний ефект із заданою ймовірністю, називають токсичною дозою, чи токсодозою.

Токсичні дози, або що викликають різні ступені ураження, залежать від властивостей ОР або отрути, шляху їх проникнення в організм, виду організму та умов застосування хімічної зброї.

Для речовин, що надходять до організму у рідкому чи аерозольному стані через шкіру, шлунково-кишковий тракт або через рани, ефект ураження для кожного конкретного виду організму в стаціонарних умовах залежить тільки від кількості ОР або отрути, що може виражатися в будь-яких масових одиницях. У хімії ОР токсодозу зазвичай виражають у міліграмах.

Токсичні властивості ОР та отрут виявляють експериментальним шляхом на різних тваринах, тому найчастіше використовують поняття питомої токсодози -- дози, віднесеної до одиниці живої маси тварини, її виражають у міліграмах на кілограм маси організму (мг/кг).

Токсичність тієї самої ОР навіть у разі проникнення в організм одним шляхом неоднакова для різних видів тварин, а для конкретної тварини помітно відрізняється залежно від способу надходження в організм. Тому після числового значення токсодози в дужках вказують вид тварини, для якої цю дозу визначено, й спосіб введення ОР. Наприклад, запис: «GВ, Dсмерт = 0,017 мг/кг (кролі, внутрівенно)» означає, що доза речовини GВ 0,017 мг/кг, уведена кролю у вену, призводить до його смерті.

Розрізняють смертельні, й граничні токсодози.

Смертельна, або летальна токсодоза LD (L від лат. letalis -- смертельний) -- це кількість ОР, що у разі потрапляння в організм з певною ймовірністю призводить до смерті. Зазвичай користуються поняттями абсолютно смертельних токсодоз, таких, що викликають загибель організму з імовірністю 100 % (чи загибель 100 % уражених) -- LD100 і середньосмертельних, чи умовно смертельних, токсодоз, летальний кінець від введення яких настає у 50 % уражених -- LD50.

Токсодоза, що виводить зі строю, діяльність людини ID (I -- від англ. incapacitate -- позбавляти працездатності) -- це кількість ОР, що, потрапляючи в організм, може тимчасово паралізувати діяльність людини або призвести до її смерті. Цю токсодозу позначають ID100,чи ID50.

Вираз Т = Сt -- добуток концентрації на час називають коефіцієнтом токсичності, це постійна величина Цей добуток, хоча й не є токсодозою у точному значенні цього слова, але дає змогу порівнювати різні ОР за інгаляційною токсичністю. Якщо, наприклад, Сt для іприту 1,5 мг·хв/л, а для фосгену 3,2 мг·хв/л, то зрозуміло, що, потрапляючи в організм через органи дихання, іприт приблизно вдвічі токсичніший за фосген.

За такого підходу зазвичай не враховують, що частина ОР, яка потрапила в організм з вдихуваним повітрям, видихається й знешкоджується організмом. Не враховують і деякі інші фактори, що впливають на токсичність. Проте добутком Сt і досі послуговуються для оцінювання інгаляційної токсичності ОР. Часто його неправильно називають токсодозою. Доцільнішою є назва «відносна інгаляційна токсичність».

Для характеристики смертельної та граничної токсичності ОР, що уражають організм через органи дихання у вигляді пари чи аерозолів, використовують ті самі букви й цифрові індекси, що й за токсодоз ОР шкірнорезорбційної дії. Їх позначають відповідно LCt100 і LCt50, IСt100 і IСt50.

Відносна токсичність ОР у разі інгаляції залежить від фізичного навантаження на людину. Для людей, зайнятих важкою фізичною працею, вона буде значно меншою, ніж тих хто не несе навантажень. Зі збільшенням інтенсивності дихання зростає й швидкість дії ОР. Наприклад, для GВ за легеневої вентиляції 10 л/хв і 40 л/хв значення LCt50 становитиме відповідно близько 0,07 мгхв/л і 0,025 мгхв/л. Якщо для речовини CG добуток Сt -- 3,2 мгхв/л за інтенсивності дихання 10 л/хв є середньо смертельним, то за легеневої вентиляції 40 л/хв -- абсолютно смертельним.

Зауважимо, що табличні значення константи Сt справедливі для коротких експозицій, які значно відрізняються. Для АС це значення справедливе за часу t, що виміряється декількома хвилинами, для CG -- уже в межах однієї години. У разі вдихання впродовж тривалого часу зараженого повітря з невисокими концентраціями в ньому ОР значення Сt збільшується внаслідок часткового розкладання отруйної речовини в організмі й неповного поглинання її легенями. Наприклад, для АС відносна токсичність за інгаляції LСt50 коливається від 1 мгхв/л для високих концентрацій її в повітрі до 4 мгхв/л, коли концентрації ОР невеликі.

Гранична токсодоза РD (Р від англ. рrіmаrу -- початковий) -- кількість ОР, що викликає початкові ознаки ураження організму з певною ймовірністю або, що те саме, початкові ознаки ураження у певного відсотка людей або тварин. Граничні токсодози позначають РD100 і РD50.

Цифрові індекси, що характеризують відсоток уражених (чи ймовірність ураження), загалом можуть мати будь-яке задане значення. У разі оцінювання ефективності отруйних речовин зазви чай використовують значення LD50 (або відповідно ID50, PD50).

У дозах, менших за LD50, ОР викликають ураження різного ступеня тяжкості: важкі -- за 0,3--0,5 LD50, середні -- за 0,2 LD50 і легкі -- приблизно за 0,1LD50.

Тривалість дії ОР на місцевості називають стійкістю зараження, під якою розуміють час збереження ОР уражаючої дії.

Стійкість ОР на місцевості залежить від їх хімічної активності та сукупності фізико-хімічних властивостей (температури кипіння, тиску насиченої пари, легкості й певною мірою в'язкості й температури плавлення).

Стійкість ОР у незмінних лабораторних умовах можна приблизно оцінити за так званою відносною стійкістю Q. Це безрозмір на величина, що показує, наскільки конкретна ОР за визначеної температури повітря випаровується швидше чи повільніше, ніж вода за температури повітря 15С.

Зі зниженням температури стійкість ОР збільшується.

Варто пам'ятати, що відносна стійкість не характеризує тривалість уражаючої дії отруйної речовини, оскільки вона визначається не тільки леткістю та стійкістю ОР на місцевості, але й її токсичністю.

Реальна стійкість ОР на місцевості залежить від кліматичних і метеорологічних умов, що сприяють прискоренню або уповільненню випаровування речовини. При цьому найбільше значення мають температура повітря й ґрунту, вертикальна стійкість приземного шару атмосфери та швидкість вітру. Природно, що взимку за інверсії та у безвітряну погоду стійкість ОР буде щонайбільшою, а влітку за конвекції та сильно го вітру -- щонайменшою.

Зауважимо, що стійкість ОР за тривалістю її перебування на зараженій поверхні не завжди збігається із здатністю заражати атмосферу. Так, за низьких температур речовина НD випаровується так повільно, що зараження повітря незначне. За середньої щільності зараження 25 г/м2 і середньої швидкості вітру стійкість НD улітку (25С) становить 1--1,5 доби, за 10С -- кілька діб, а в деяких випадках і тижнів.

Леткі ОР, що мають низьку температуру кипіння, на зразок AC і СG, майже не заражають поверхні об'єктів, вони нестійкі й час їх уражаючої дії відповідає часу отруєння атмосфери. У стійких ОР з максимальними концентраціями, що значно перевищують бойові, час уражаючої дії залежить від тривалості зараження поверхні. Тому часто й стійкість ОР на місцевості дорівнює часу їх уражаючого дії в атмосфері.

Отруйні речовини у вигляді грубо дисперсних аерозолів і крапель заражають місцевість і розташовані на ній об'єкти, одяг, засоби захисту й воду. Вони здатні завдавати шкоди людям і тваринам, як у разі осідання, так і після зараження певних ділянок місцевості. В останньому випадку ураження може бути отримане інгаляційним шляхом унаслідок випару ОР із заражених поверхонь, у результаті шкірно-резорбційної дії під час контакту людей і тварин з цими поверхнями чи перорально під час вживання заражених продуктів харчування та води.

Кількісною характеристикою ступеня зараження різних поверхонь, зокрема й незахищених шкірних покривів, є щільність зараження, під якою розуміють масу ОР, що припадає на одиницю площі зараженої поверхні; D = M/S, де D -- щільність зараження, мг/см2 (г/м2, кг/га, т/км2); М -- кількість ОР, мг (г, кг, т); S -- площа зараженої поверхні, см2 (м2, га, км2); 1 мг/см2 = 10 г/м2 = 100 кг/га = = 10 т/км2.

Кожна ОР характеризується діапазоном бойових щільностей зараження місцевості разом з розташованими на ній людьми, тваринами й різними об'єктами, значення яких залежать від токсичності ОР і завдань, що розв'язуються. Так, згідно із зарубіжними даними, бойові щільності зараження місцевості речовиною VХ під час виконання завдання знищення людей, захищених протигазами, становить 0,002--0,01 мг/см2 (0,02--0,1 т/км2). Відповідно бойові щільності зараження для НD дорівнюють 0,2--5 мг/см2 (2--5 т/км2).

Залежно від способів застосування хімічної зброї та властивостей отруйних речовин ними можуть бути заражені атмосфера, місцевість або й те, й інше (комбіноване зараження).

Хмару пари (туману, диму, мряки) ОР, що утворюється безпосередньо у мить застосування хімічної зброї, наприклад, у разі спрацювання хімічних боєприпасів, називають первинною хмарою. Вона є причиною безпосереднього ураження незахищених людей і тварин.

Хмару пари ОР, що утворюється під час випаровування отруйної речовини із зараженої місцевості, техніки й споруд, називають вторинною хмарою.

Як первинна, так і вторинна хмари ОР поширюються в напрям ку вітру на значні відстані від місця утворення. Відстань від підвітряного краю ділянки застосування хімічної зброї (ділянки зараження) до зовнішньої межі зараженої місцевості, на якій зберігається бойова концентрація ОР, називають глибиною поширення хмари зараженого повітря.

Глибина поширення первинної хмари зараженого повітря залежить від багатьох факторів, з яких основними є первинна концентрація ОР, ступінь вертикальної стійкості приземного шару атмосфери, швидкість вітру, топографія місцевості.

Глибина поширення хмари ОР майже прямо пропорційна початковій концентрації отруйної речовини. За конвекції глибина поширення первинної хмари буде втричі менша, а за інверсії -- утричі більша, ніж за ізотермії. Якщо на шляху хмари зараженої атмосфери зустрічається лісовий масив або височина, то глибина її поширення зменшується.

Відстань, на яку поширюється первинна хмара зараженого повіт ря на відкритій місцевості за ізотермії, становить 2--5 і 15--25 км відповідно для нервово-паралітичних та шкірнонаривних ОР.

Глибина поширення вторинної хмари зараженого повітря також зумовлена кількома факторами. Що більша ділянка й щільність зараження, то далі за напрямком вітру поширюється вторинна хмара. Вплив швидкості вітру, вертикальної стійкості повітря та топографічних особливостей місцевості на глибину поширення вторинної хмари подібний до впливу цих чинників на пересування первинної хмари.

Початкова мить уражаючої дії хмари зараженої атмосфери передусім залежить від швидкості вітру й віддалення від підвітряної межі району застосування хімічної зброї. Середня тривалість уражаючої дії первинної хмари відносно невелика й не перевищує 20--30 хвилин. Середню тривалість уражаючої дії вторинної хмари визначають часом повного випаровування ОР із заражених поверхонь і вимірюють годинами або навіть кількома добами.

Таким чином, глибина поширення первинної та вторинної хмар зараженої атмосфери й тривалість їх уражаючої дії визначаються масштабом застосування, фізико-хімічними та токсичними властивостями ОР.

Наведемо характеристику отруйним речовинам нервово-паралітичної дії.

Потрапляючи в організм, ОР нервово-паралітичної дії уражають нервову систему. Характерним симптомом ураження є звуження зіниць очей (міоз). Основними представниками цієї групи ОР є зарин (GВ) і ві-ікс (VХ).

Зарин (GВ) -- безбарвна чи жовтувата летка рідина, майже без запаху, узимку не замерзає. Змішується з водою й органічними розчинниками в будь-яких пропорціях, добре розчиняється в жирах. Стійкий до дії води, що зумовлює тривале зараження непроточних водойм (до двох місяців). Зарин застосовують для ураження людей шляхом зараження приземного шару повітря (у вигляді коротких вогневих ударів артилерією, ракетами й тактичною авіацією). Основний бойовий стан -- пара. За середніх метеорологічних умов пара зарину може поширюватися за вітром до 20 км від місця застосування. Стійкість зарину влітку -- кілька годин, узимку -- до двох діб.

Пара зарину здатна поглинатись одягом і після виходу із зараженої атмосфери десорбуватися, заражаючи повітря. Тому протигази слід знімати тільки після проведення спеціальної обробки й контролю повітря.

Ві-ікс (VХ) -- мало летка безбарвна рідина, що не має запаху й не замерзає взимку. У воді розчиняється помірно (5 %), в органічних розчинниках і жирах -- добре. Заражає відкриті водойми на дуже тривалий час -- до шести місяців. Основний бойовий стан -- грубо дисперсні аерозолі. Аерозолі VХ заражають приземні шари повітря й поширюються у напрямку вітру вглиб на 5--20 км, уражають людей через органи дихання, відкриті ділянки шкіри та одяг, заражають місцевість, техніку й відкриті водойми. VХ застосовується за допомогою артилерії, авіації, а також хімічних фугасів. Поверхні техніки та інших об'єктів, заражені краплями VХ, небезпечні влітку впродовж 1--3 діб, узимку -- 30 діб.

Стійкість VХ на місцевості (шкірнорезорбцій дія): улітку -- від 7 до 15 діб, узимку -- на весь період аж до настання тепла.

До отруйних речовин нервово-паралітичної дії належить також зоман (GD), що за своїми властивостями посідає проміжне місце між зарином і VХ.

Нервово-паралітичні ОР здатні уражати людину за будь-якого способу надходження в організм. У разі потрапляння в організм через органи дихання за легкого ступеня ураження спостерігаються погіршення зору, звуження зіниць очей (міоз), утруднення дихання, почуття тяжкості в грудях (загрудинний ефект), посилюється виділення слини та слизу з носа. Ці явища супроводжуються сильними головними болями й можуть тривати 2--3 доби. У разі впливу на організм смертельних концентрацій ОР виникають сильний міоз, ядуха, рясне слино- і потовиділення, з'являються почуття страху, блювота, пронос і судоми, що можуть тривати кілька годин. Смерть настає від паралічу дихальних м'язів і зупинки серця.

За дії ОР через шкіру картина ураження подібна до інгаляційної. Відмінність лише у тому, що симптоми виявляються через деякий час (від декількох хвилин до кількох годин). При цьому з'являються скорочення м'язів в місці потрапляння ОР, потім судоми, м'язова слабкість і параліч.

Перша допомога. Ураженому необхідно надягти протигаз (у разі потрапляння аерозолів або крапель ОР на шкіру обличчя протигаз надягають тільки після обробки обличчя рідиною з індивідуального протихімічного пакета (ІПП). Потім слід за допомогою шприц-тюбика з червоним ковпачком з аптечки індивідуальної ввести антидот й вивезти ураженого із зараженої території. Якщо впродовж 10 хвилин судоми не припиняться, необхідно повторно ввести антидот. Коли є потреба, зробити штучне дихання. У разі зараження ОР шкіри, потрібно якнайшвидше обробити заражені ділянки за допомогою ІПП, а ураженого негайно доставити в медичну установу.

Наявність нервово-паралітичних ОР у повітрі, на місцевості й техніці виявляють за допомогою приладів хімічної розвідки.

Охарактеризуємо отруйні речовини загальноотруйної дії. Отруйні речовини загальноотруйної дії, потрапляючи в організм, порушують передачу кисню з крові до тканин. Вони є найбільш швидкодіючими ОР. До них належать синильна кислота (АС) і хлорціан (СК).

Синильна кислота -- безбарвна рідина, що швидко випаровується і має запах гіркого мигдалю. Не заражає місцевість і техніку. Дегазацію приміщень, закритих машин здійснюють шляхом провітрювання. На відкритому повітрі можливе значне сорбування синильної кислоти одягом.

Температура кристалізації синильної кислоти становить 14С, тому холодної пори її змішують з хлорціаном чи іншими ОР. Синильну кислоту застосовують за допомогою хімічних авіабомб великого калібру. Ураження настає під час вдихання зараженого повітря.

У разі потрапляння в організм синильної кислоти з'являються такі симптоми: неприємний присмак металу й печіння в роті, оніміння кінчика язика, поколювання в очах, шкрябання в горлі, занепокоєння, слабкість і запаморочення. Потім виникає почуття страху, розширюються зіниці, пульс стає рідким, а дихання нерівномірним. Уражений непритомніє, м'язи починають скорочуватися, розвивається параліч. Смерть настає від респіраторного шоку (зупинки дихання). Дуже високі концентрації викликають так звану блискавичну форму ураження: потерпілий відразу ж непритомніє, його дихання стає частим і поверхневим, потім з'являються судоми, розвивається параліч і настає смерть. Під час ураження синильною кислотою обличчя й слизові оболонки рожевіють. Синильна кислота не має кумулятивної дії.

Перша допомога. На ураженого слід надягнути протигаз, роздавити ампулу з антидотом від синильної кислоти і ввести його у підмасочний простір шолом-маски протигаза. У разі необхідності зробити штучне дихання.

Наявність виявляється синильної кислоти за допомогою приладів хімічної розвідки.

Наступним компонентом хімічної зброї є отруйні речовини психохімічної дії. Зараз на озброєнні деяких армій є психохімічна ОР Бі-Зет (ВZ).

ВZ -- біла кристалічна речовина без запаху, погано розчиняється у воді й добре -- у хлороформі, діхлоретані й підкисленій воді. Основний бойовий стан -- аерозолі. Застосовується за допомогою авіаційних боєприпасів.

ВZ уражає організм, потрапляючи в дихальні шляхи із зараженим повітрям і зараженими їжею й водою. Дія цієї ОР виявляється через 0,5--3 години. За малих концентрацій виникають сонливість, знижується працездатність. За великих концентрацій спершу впродовж кількох годин спостерігаються прискорене серцебиття, сухість шкіри й сухість у роті, розширення зіниць і зниження м'язової активності. У наступні вісім годин настають заціпеніння та загальмованість мови. Потім розвивається період дії ОР, який продовжується до чотирьох діб. Через 2--3 доби після ураження ОР починається поступове повернення людини до нормального стану.

Перша допомога. На потерпілого слід надягти протигаз і вивести його із зони ураження. Вийшовши на незаражену місцевість, зробити санітарну обробку відкритих ділянок тіла за допомогою ІПП, очі й носоглотку промити чистою водою, витрусити одяг.

Наявність ВZ в атмосфері виявляють за допомогою військових приладів хімічної розвідки.

З воєнною метою можуть застосовувати також отруйні речовини дратівної дії.

Отруйними речовинами дратівної дії є хімічні сполуки, що викликають подразнення очей та органів дихання. Основними представниками ОР цього класу є СS і СR.

До отруйних речовин цієї групи належать також хлорацетофенон (СN). Він діє на організм подібно до СS і СR, але є менш токсичним.

СS -- біла, тверда, мало летка кристалічна речовина із запахом перцю. Погано розчиняється у воді, спирті, ацетоні, хлороформі. Бойовий стан -- аерозолі. Застосовують за допомогою хімічних авіаційних бомб, артилерійських снарядів, генераторів аерозолів і димових гранат. Можливе використання у вигляді тривало діючих рецептур СS-1 і СS-2.

У малих концентраціях СS має дратівну дію на очі та верхні дихальні шляхи, а у великих -- викликає опіки відкритих ділянок шкіри, у деяких випадках -- параліч дихання, зупинку серця й навіть смерть. Ознаки ураження: сильне печіння й біль в очах і грудях, сльозотеча, мимовільне закривання повік, чхання, нежить (іноді з кров'ю), хворобливе печіння в роті, носоглотці, у верхніх дихальних шляхах, кашель і біль у грудях. Якщо вийти із зараженої зони чи надягти протигаз, симптоми продовжуватимуть нарос тати впродовж 15--20 хвилин, а потім поступово, через 1--3 години, припиняться.

СR -- кристалічна речовина жовтого кольору. У воді розчиняється погано, а в органічних розчинниках -- добре. Бойове застосування аналогічне СS. Токсична дія СR подібна до дії СS, але справляє сильніший дратівний вплив на очі та верхні дихальні шляхи.

У разі впливу дратівних ОР необхідно надягти протигаз. За сильного подразнення верхніх дихальних шляхів (кашель, печіння, біль у носоглотці) слід роздавити ампулу з протидимною сумішшю і ввести її під шолом-маску протигаза. Після виходу із зараженої атмосфери необхідно прополоскати рот, носоглотку, промити очі 2 %-вим розчином питної соди або чистою водою. Видалити ОР с одягу, витрусивши його.

Окрему групу становлять отруйні речовини задушливої дії. До них належить фосген (СG).

За звичайних умов фосген (СG) -- це безбарвний газ, в 3,5 раза важчий за повітря, з характерним запахом прілого сіна чи гнилих фруктів. У воді розчиняється погано й легко нею розкладається. Бойовий стан -- пара. Стійкість на місцевості 30--50 хвилин, можливий застій пари у траншеях, ярах від двох до трьох годин. Поширюється вглиб території на 2--3 км.

Фосген уражає організм тільки під час вдихання його пари, при цьому спостерігаються слабке подразнення слизової оболонки очей, сльозотеча, неприємний солодкуватий смак у роті, запаморочення, загальна слабкість, кашель, важкість у грудях, нудота (блювота). Після виходу із зараженої території ці явища проходять і впродовж 4--5 годин стан ураженого не викликає занепокоєння. Потім унаслідок набряку легенів настає різке погіршення самопочуття: частішає дихання, з'являються сильний кашель з рясним виділенням пінистого мокротиння, головний біль, ядуха, посиніння губ, прискорюється пульс, виникає біль у ділянці серця, слабкість. Температура тіла підвищується до 38--39С. Набряк легенів триває кілька діб і зазвичай настає летальний кінець.

Перша допомога. На ураженого слід надягти протигаз, вивести із зараженої зони, дати повний спокій, полегшити дихання (зняти пасок, розстібнути ґудзика), укрити від холоду, дати гаряче питво та якнайшвидше доставити в медичний заклад.

Наявність фосгену в атмосфері виявляють приладами хімічної розвідки.

Найстарішими представниками отруйних речовин, що використовуються в збройній боротьбі, є ОР шкірнонаривні дії.

Основною ОР шкірнонаривної дії є іприт. На озброєнні може бути як технічний (Н) так і очищений іприт (НD).

Іприт -- це жовтувата чи темно-бура рідина із запахом часнику чи гірчиці, добре розчинна в органічних розчинниках і погано -- у воді. Іприт важчий за воду, замерзає за температури близько 14С, легко всмоктується в різні лакофарбові покриття, гумотехнічні й пористі матеріали, що призводить до їх глибокого зараження. На повітрі іприт випаровується повільно. Основний бойовий стан іприту крапельно-рідкий чи аерозольний. Однак іприт може створювати небезпечні концентрації своєю парою за рахунок природного випару із зараженої місцевості. У бойових умовах іприт може бути застосований артилерією (мінометами), авіацією, а також фугасами. Ураження людей досягається шляхом зараження приземного шару повітря парою та аерозолями іприту, а також зараження аерозолями й краплями відкритих ділянок шкіри, одягу, техніки та місцевості.

Глибина поширення пари іприту становить від 1 до 20 км для відкритих ділянок місцевості. Іприт може заражати місцевість улітку до двох діб, узимку -- до двох-трьох тижнів. Техніка, заражена іпритом, є небезпечною для людей і підлягає дегазації. Іприт на 2--3 місяці заражає непротічні водойми.

Зауважимо, що іприт уражає будь-яких шляхів проникнення в організм. Ураження слизових оболонок очей, носоглотки й верхніх дихальних шляхів відбувається навіть за незначних його концентрацій. За більш високих концентрацій поряд з місцевим ураженням настає загальне отруєння організму. Іприт має прихований період дії (2--8 годин) і кумулятивну здатність. У момент контакту з іпритом подразнень шкіри й болючих ефектів немає. Уражені іпритом місця зазвичай інфікуються. Передусім спостерігається почервоніння шкіри, що виявляється через 2--6 годин після зараження. Через добу на місці почервоніння утворюються дрібні пухирці, наповнені жовтою прозорою рідиною. Згодом пухирці зливаються. За два-три дні вони лопаються й утворюють незагойну впродовж 20--30 діб виразку. Якщо у виразку потрапляє інфекція, то загоєння настає лише через два-три місяці. Під час вдихання пари чи аерозолів іприту перші ознаки ураження виявляються через кілька годин у вигляді сухості й печіння в носоглотці, потім настає сильний набряк слизової оболонки носоглотки, що супроводжується гнійними виділеннями. У тяжких випадках розвивається запалення легенів, смерть настає на третій-четвертий день від ядухи. Особливо чутливі до пари іприту очі, у них з'являються відчуття печіння, сльозотеча, світлобоязнь, потім почервоніння та набряк слизової оболонки. Такий стан супроводжується сильним виділенням гною. Потрапляння до очей крапельно-рід кого іприту може призвести до втрати зору.

Перша допомога. Краплі іприту на шкірі необхідно негайно дегазувати за допомогою ІПП, очі й ніс добре промити, а рот і горло прополоскати 2 %-вим розчином питної соди або чистою водою. У разі отруєння водою чи їжею, заражених іпритом, слід викликати блювоту, а потім дати ураженому кашку, приготовлену з розрахунку 25 мг активованого вугілля на 100 мл. води.

Наявність пари іприту визначають за допомогою приладів хімічної розвідки.

Для захисту від іприту використовують протигаз і загальновійськовий захисний комплект, а також сховища, обладнані фільтровентиляційними установками.

Третім видом зброї масового ураження є бактеріологічна (біологічна) зброя.

Бактеріологічна (біологічна) зброя -- це спеціальні боєприпаси та бойові прилади, споряджені бактеріальними (біологічними) засобами.

Як бактеріальні (біологічні) засоби можуть бути використані:

для ураження людей -- збудники бактеріальних захворювань, таких як: чума, туляремія, бруцельоз, сибірка, холера; збудники вірусних захворювань -- натуральної віспи, жовтої лихоманки, венесуельського енцефаломіеліту коней; збудники рикетсіозів -- сипного тифу, плямистої лихоманки Скелястих гір, Кулихоманки; збудники грибкових захворювань -- кокцидіодомікозу, покардіозу, гістоплазмозу;

для ураження тварин -- збудники ящура, чуми великої рогатої худоби, чуми свиней, сибірки, сапу, африканської лихоманки свиней, несправжнього сказу та інших захворювань;

для знищення рослин -- збудники іржі хлібних злаків, фітофторозу картоплі, пізнього зів'янення кукурудзи та інших культур; комахи-шкідники сільськогосподарських рослин; фітотоксиканти, дефоліанти, гербіциди та інші хімічні речовини.

Суттєвою особливістю бактеріологічної (біологічної) зброї є наявність прихованого періоду дії, упродовж якого уражені залишаються працездатними й виконують свої обов'язки, а потім раптово занедужують. Прихований період може бути різним, наприклад, у разі зараження чумою та холерою він може тривати від декількох годин до 3--6 діб, сипним тифом -- до 14 діб.

Для доставки бактеріальних (біологічних) засобів використовують ті самі носії, що й для ядерної та хімічної зброї (авіаційні бомби, снаряди, міни, ракети, генератори аерозолів та інші пристрої). Крім того, бактеріальні (біологічні) рецептури можуть поширюватися диверсійним шляхом.

Основним способом застосування бактеріальних (біологічних) засобів є зараження приземного шару повітря. Під час вибуху боєприпасів або спрацьовування генераторів утворюється аерозольна хмара, яка, рухаючись, поширює частинки рецептури, які заражують місцевість. Можливе застосування бактеріальних (біологічних) засобів за допомогою заражених хвороботворними мікробами комах, кліщів, гризунів тощо.

Застосування ворогом бактеріологічної (біологічної) зброї може бути виявлене за такими зовнішніми ознаками:

утворення аерозольної хмари після вибуху боєприпасів або спрацьовування генераторів;

виявлення залишків спеціальних контейнерів, боєприпасів та інших видів озброєння;

наявність великої кількості комах, кліщів, гризунів, невідомих у цій місцевості, тощо.

Хвороботворні мікроби не можуть бути виявлені органами чуттів людини. Це можна зробити тільки за допомогою технічних засобів неспецифічної та специфічної бактеріологічної (біологічної) розвідки.

Наведемо описи деяких хвороб, збудники яких можуть бути використані як біологічні засоби.

Сибірка (синоніми: злоякісний карбункул; англ. -- anthrax; німец. -- Milzbrand; франц. -- charbon, anthrax carbon) -- гостра інфекційна хвороба, що протікає переважно у вигляді шкірної форми, зрідка спостерігаються легенева й кишкова форми. Належать до зоонозів.

Збудник хвороби Bacillus anthracis -- це доволі велика паличка, завдовжки 6--10 мкм і завширшки 1--2 мкм. Вона нерухома, утворює спори й капсули. Добре росте у різних поживних середовищах. Вегетативні форми швидко гинуть без доступу повітря, під час прогрівання та під впливом різних дезинфікуючих засобів. Спори сибірки дуже стійкі, можуть зберігатися в ґрунті близько 10 років і більше. Спори утворюються поза організмом під час доступу вільного кисню. Вірулентність збудника зумовлена наявністю капсули й екзотоксину. Крім пеніциліну, збудник сибірки чутливий також до антибіотиків тетрациклінової групи, левоміцетину, стрептоміцину, неоміцину.

Джерело інфекції -- домашні тварини (велика рогата худоба, вівці, кози, верблюди, свині). Заразитися можна під час догляду за хворими тваринами, забою худоби, обробки м'яса, а також контакту з продуктами тваринництва (шкіра, хутряні вироби, вовна, щетина), із засіяними спорами мікробу сибірки, з ґрунтом, у якому спори цього збудника зберігаються впродовж багатьох років. Якщо спори потрапляють в організм через мікротравми шкіри або за аліментарного інфікування (уживання заражених продуктів), виникає кишкова форма хвороби.

Передача збудника може здійснюватися аерогенним шляхом (вдихання інфікованого пилу, кісткового борошна). У цьому разі виникають легеневі й генералізовані форми сибірки. У країнах Африки можлива передача інфекції за допомогою укусів кровоссальних комах. Зараження людини від людини зазвичай не спостерігається. Сибірка поширена в багатьох країнах Азії, Африки й Південної Америки. У США та країнах Європи трапляються поодинокі випадки захворювань цією хворобою.

Воротами інфекції найчастіше є шкіра. Зазвичай збудник потрапляє в шкірні покриви верхніх кінцівок (близько половини всіх випадків) і голови (20--30 %), рідше тулуба (3--8 %) і ніг (1--2 %). Переважно уражаються відкриті ділянки шкіри. Уже через кілька годин після зараження в місці воріт інфекції (у шкірі) починається розмноження збудника. При цьому збудники утворюють капсули й виділяють екзотоксин, що викликає щільний набряк і некроз. З місць первинного розмноження збудники по лімфатичних судинах просуваються до регіонарних лімфатичних вузлів, а далі можливе гематогенне поширення мікробів у різних органах. За шкірної форми хвороби в місці первинного запально-некротичного осередка вторинна бактеріальна інфекція особливої ролі не відіграє.

За аерогенного зараження спори фагоцитуються альвеолярними макрофагами, потім потрапляють у медіастенальні лімфатичні вузли. Там збудник розмножується, що спричиняє некротиз лімфатичних вузлів средостенія й призводить до геморагічного медиастеніту та бактеріємії. У результаті бактеріємії виникає вторинна геморагічна пневмонія.

Під час вживання інфікованого (погано термічно обробленого) м'яса спори проникають у слизові оболонки й регіонарні лімфатичні вузли. Розвивається кишкова форма сибірки, за якої збудники також потрапляють у кров, і захворювання переходить у септичну форму. Таким чином, септичний перебіг хвороби може виникнути за будь-якої форми сибірки. У патогенезі сибірки неабияке значення має вплив токсинів, утворених збудником. Перенесене захворювання залишає по собі стійкий імунітет, хоча й зустрічаються описи повторних захворювань через 10--20 років після першого.

Симптоми й перебіг. Інкубаційний період коливається від кількох годин до 8 діб (частіше 2--3 доби). Виділяють шкірну, легеневу (інгаляційну) й кишкову форми сибірки, останні дві характеризуються гематогенною дисемінацією мікроорганізмів й іноді об'єднуються під назвою генералізованої (септичної) форми, хоча за змінами в ділянці воріт інфекції ці дві форми розрізняються. Найчастіше зустрічається шкірна форма (у 95 % випадків), рідше -- легенева й дуже рідко (менше 1 %) -- кишкова.

Шкірну форму поділяють на такі клінічні різновиди: карбункульозна, едематозна, буллезна та еризипелоїдна. Найчастіше трапляється карбункульозний різновид. Шкірна форма характеризується місцевими змінами в ділянці воріт інфекції. Спершу в місці зараження виникає червона пляма, що здіймається над шкірою, утворюючи папулу, потім на її місці розвивається везикула, яка згодом перетворюється на пустулу, а вже потім -- на виразку. Процес протікає швидко, із часу появи плями до утворення пустули проходить кілька годин. Місце ураження свербить і пече. Уміст пустули часто темного кольору з домішками крові. Якщо цілісність пустули порушена, утворюється виразка, що покривається темною кіркою. Навколо центрального струпа у вигляді намиста утворюються вторинні пустули, у разі руйнування яких виразка збільшується. Навколо виразки з'являються набряк і гіперемія шкіри, що особливо помітно, якщо вона локалізується на обличчі. Характерні зниження чи повна відсутність чутливості в ділянці виразки.

Найчастіше виразка локалізується на верхніх кінцівках: пальці, кисті, передпліччя, плече (500 випадків з 1300), далі на чолі, скроні, тімені, вилицях, щоках, повіках, нижніх щелепах, підборідді (480 випадків), шиї та потилиці (200), грудях, ключиці, груд них залозах, спині, животі (70). На нижніх кінцівках виразки з'являлися лише у 30 випадках. Локалізації в інших місцях були поодинокими.

Ознаки загальної інтоксикації (лихоманка до 40С, загальна слабкість, головний біль, адінамія, тахікардія) виникають під кінець першої доби або на другий день хвороби. Лихоманка тримається впродовж 5--7 днів, температура тіла знижується критично. Місцеві зміни в ділянці виразки поступово гояться, й до кінця другою-третього тижня струп відривається. Зазвичай виразка буває одиничною, хоча іноді можуть бути й множинні (2--5 і навіть 36). Збільшення кількості виразок помітного впливу на перебіг захворювання не має, важливу роль тут відіграє вік хворого. До введення в практику антибіотиків серед хворих, вік яких перевищував 50 років, летальність була в п'ять разів вища (54 %), ніж у осіб молодшого віку (8--11 %).

У людей, яким зробили щеплення проти сибірки, зміни на шкірі можуть бути дуже незначними й нагадувати, радше, звичайні фурункули, а загальних ознак інтоксикації може й не бути.

Едематозний різновид шкірної форми сибірки зустрічається зрідка й характеризується розвитком набряку без видимого карбункула на початку хвороби. Захворювання протікає важче, з вираженими проявами загальної інтоксикації. Перегодом на місці щільного безболісного набряку з'являється некроз шкіри, що покривається струпом.

Буллезний різновид шкірної форми сибірки також є поодиноким явищем. За цього різновиду на місці типового карбункула у дільниці воріт інфекції утворюються пухирі, наповнені геморагічною рідиною. Вони досягають великих розмірів і розкриваються лише на 5--10 день хвороби. На їх місці утворюється велика некротична (виразкова) поверхня. Для цього різновиду сибірки характерні лихоманка й виражені симптоми загальної інтоксикації.

...