Образність художнього тексту через призму лінгвістичного аналізу

художній текст займенник читач

Поки що ми не розглядали використання в художньому тексті особливо визначні лексичні одиниці. Однак слова існують в мові не ізольовано, а у зв'язках різного роду. Так, явища синонімії, антонімії та омонімії являють собою об'єднання слів в системи по відношенню подібності чи відмінності. Письменник може звертатись до цієї ознаки мови, використовуючи її з певною метою - для кращого вираження смислу чи для створення експресивності тексту, або для того та іншого одночасно. При цьому він використовує декілька взаємопов'язаних елементів системи зразу. Уявлення про відношення, що існують між цими елементами в мові, є й у читача, саме воно допомагає йому зрозуміти творчий задум автора. Таким чином текст передає додаткову семантичну та стилістичну інформацію.

Синоніми - це слова, що об'єднані в групи за відношенням подібності, схожості, але в той же час обов'язково мають різницю (в семантичному та стилістичному забарвленні). Саме поєднання подібного та відмінного і дають можливість художникам слова використовувати синоніми в тексті досить ефективно та з допомогою різноманітних засобів. Під час аналізу використаних у творі синонімів ми повинні чітко уявляти, що їх об'єднує і що роз'єднує. Семантичні (ідеографічні) синоніми розрізняються відтінками значення, і їх використання спрямоване в першу чергу на уточнення смислу, хоча й не без експресивності: будь-який повтор (в даному випадку називання за допомогою різних слів однієї реалії) виразний. Стилістичні синоніми мають різне функціонально-стильове забарвлення, відповідно, їх одночасне використання експресивне, без сумніву, так як наявність слова, що стоїть поряд, нейтрального чи забарвленого, підкреслює стилістичне забарвлення іншого компонента. І, природно, надзвичайно виразні семантико-стилістичні синоніми, що розрізняються двома параметрами одночасно.

Якщо письменник підкреслює семантичну спільність синонімів, то читач отримує максимально точну уяву про предмет, слова доповнюють одне одного, уточнюються та конкретизуються деталі. Якщо наша увага акцентується на тому, що розрізняє синоніми, підвищується експресивність їх використання.

Тому під час аналізу тексту варто зрозуміти, який із засобів використання синонімів вибраний у даному випадку.

Важливо пам'ятати, що синоніми можуть бути мовними і контекстуальними. Об'єднуючи в тексті слова так, що вони стають синонімами, письменник тим самим підкреслює якісь сторони значення слів, в той же час ніби нехтуючи іншими. Це призводить одночасно й до більш точного вираження значення й до створення експресивності (так як все незвичне експресивне).

Крім названих вище загальних цілей використання синонімів у кожному випадку існують конкретні цілі, котрі пов'язані з приналежністю слів до якоїсь частини мови, з ситуацією їх використання тощо.

Приклади:

1. «Двоє п'яненьких кумів - з отих людей, з небораків, що звуть їх неминайкорчма або ж непролийкапля, зустрілись на той час під старою березою»

М. Ільченко (емоційно цікавий випадок поєднання словотворення та синонімії)

2. «Прийшов і Герман Гольдкремер, найповажніший у усіх присутніх обивателів» І. Франко (контекстуальна синонімія)

3. «Він нагадує тих, кого колись іменували піжонами, стилягами». Д. Шовкопляс (зіставлення на лексико-семантичному рівні)

4. «Куди голову прихилити? Хтось, мабуть, на жарти, раїв іти в університет. Молодий Шавкун задумався... Одначе не пішов в університет, а потяг пішки додому, до себе в Хитуни».

Панас Мирний (синонімія ускладнена полісемією)

5. «Я люблю слово «ковбой», але «конюх» у мене викликає алергію». Д. Чорногуз (лексична синонімія в суб'єктивному сприйнятті слів)

Антоніми об'єднуються в систему за принципом протиставності значення. У той же час їх семантика має відповідну схожість, інакше системні відношення були б неможливі. Існує багато способів використання антонімів у художньому тексті. В одних випадках на перший план виступає протилежність значень, в інших - те спільне, що є в семантиці слів. Антоніми в тексті завжди експресивні, тому що будь-який контраст виразний. Вони допомагають з'ясувати смислову сторону висловлювання при співставленні різних предметів чи ознак одного предмета, показують зміни, що відбулися у часі, різницю у сприйнятті будь-чого різними суб'єктами. Надзвичайно виразним є прийом, коли одному предмету приписують протилежні ознаки одночасно. Таке відображення, з одного боку, викликає враження несумірності, незвичності явища, а з іншого - підкреслює діалектичний характер описуваного. Цей принцип лежить в основі оксюморона - об'єднання в якості граматично пов'язаних слів з антонімічними коренями (майбутні, колишні).

Як і синоніми, антоніми можуть бути контекстуальними, в таких випадках відбуваються відповідні зрухи у семантиці слів і на перший план стає те, що в даному випадку необхідне письменнику.

Характерним є використання антонімів для текстів-роздумів, де вони допомагають авторові побудувати ланцюжок логічно пов'язаних думок, співставляючи та протиставляючи предмети та їх ознаки.

Широко розповсюджені випадки одночасного використання синонімів та антонімів, за допомогою такого прийому письменнику вдається максимально повно розкрити смислову сторону тексту: встановлення відразу усіх можливих в мові зв'язків слова допомагає виділити в його семантиці необхідні деталі та відтінки. При цьому часто проявляється смисл не одного слова, а всіх використаних елементів системи, тому що вони взаємно доповнюють та уточнюють один одного. Розглянемо деякі випадки:

1. «Як людина мисляча, він розуміє, де добро, де зло, де правда, де брехння» (використання декількох пар) В.Лізен

2. Кувалась тут у більшовицькім гарті

Свобода-правда проти кривди-зла!

(словотворення й антонімія) В.Терещенко

3. «Називай чорне білим, біле чорним. Нині так роблять».

(антонімія і семантичний словопорядок) Ю.Мушкетик

4. «Я швидко ступаю по дзвінкій тиші»

(оказіональне керування й оксюморон) Ю.Кравчук

При використанні паронімів (слів не тотожних, але близьких за звучанням) виникає подібний ефект:

1. «Премія буде наша. Ігра стоїть свічок».

Д. Чорногуз (фразеологія і паронімія)

2. «Далеко звідсілля, десь за бурхливим океаном, є чудова країна, звали її п'ятдесят років тому Батагонією. <…> Буржуї гнобили робітників, а шляхетні іспанці - румяношкірих батагонців. Над батагонськими робітниками від сходу до заходу сонця свистіли батоги»

Я.Галан (індивідуальне словотворення та етимологізація з натяком на патронімічну назву дійсно існуючої країни Патагонії).

Тропи

Слово може мати пряме значення, як-от у вислові «залізна лопата». Тут означення залізна вказує лише на матеріал, з якого зроблено лопату. У вислові ж «залізна воля» воно набуває непрямого, переносного значення. Тут слово залізна означає - міцна, як залізо, тобто така, яку важко порушити, зламати (до речі, ці слова тут ужиті теж у переносному значенні - зламати волю людини не можна, а можна примусити людину поступитися в чомусь), так само як важко зламати чи зігнути залізний предмет. Таку ж рису характеру підкреслює епітет залізний у реченні: «весь він такий - залізний: ніколи не мерзне, нічого не боїться і - мовчить» (Г. Тютюнник). Розглядати слово чи вислів можна лише в контексті. Поза ним важко зрозуміти, в якому значенні - прямому чи переносному воно вжите. Приміром словосполучення «залізна рука». На перший погляд, воно вжите в переносному значенні (залізною рукою навести лад). Але ж воно може стояти і в такому контексті: не майдані стояв пам'ятник - солдат з автоматом у залізних руках. Тут слово залізні виступає у прямому значенні.

Такі слова, які вжиті в непрямому, переносному значенні й викликають певні асоціації в читача, називаються тропами.

Ще античні теоретики ораторського мистецтва виділяли особливі лексичні засоби створення експресії - тропи. Майже всі тропи побудовані на співставленні явищ, що мають будь-яку подібність. Подібність може бути очевидною або завуальованою, схованою в асоціаціях, котрі виникають під час опису предмета.

Видів тропів є багато. Найпоширенішими з них є епітет, порівняння, алегорія, метафора, гіпербола та інші. Вони досить часто зустрічаються і в звичайній розмовній мові, збагачуючи її, роблячи її виразною, яскравою. Але в мові художнього твору тропи використовуються значно частіше, служать засобом підкреслення, виділення певної істотної риси, ознаки, якості, розкриття зображуваного предмета, речі, явища чи події.

Тропи бувають: 1) простими (епітет, порівняння); 2) складними (метафора, метонімія, алегорія, гіпербола тощо).

Епітет - це художнє означення, що підкреслює якусь, переважно визначальну суттєву властивість чи рису предмета й викликає до нього певне ставлення. Властивість епітета - викликати в уяві певні яскраві картини, емоційно впливати на читача - зумовлюється його багатозначністю, тими асоціаціями, які виникають у читачів.

Приміром, А.Малишко, згадуючи матерів, які не діждалися своїх синів з війни, вживає несподіваний і насичений почуттями й думкою епітет тернові матері. Цей епітет викликає уявлення про щось страдницьке, трагічне, хоча відразу й важко пояснити - чому. Коли ж вдуматися в його приховану сутність, встановити, які асоціації він викликає, то можна дійти висновку, що враження це від біблійного образу тернового вінка, який поклали Ісусові Христу на голову, коли його, знущаючись, вели на Голгофський хрест на страту. За Біблією, Христос страждав за людство, рятуючи його своїми руками. Так і солдатські матері страждають, віддавши найдорожче, власних синів, рятуючи народ від загибелі й неволі. Крім того, епітет терновий споріднений з народними висловами тернисті шляхи, тернова доля, пов'язаними з різними труднощами, перешкодами, що у свою чергу викликає уявлення про колючки на терновому кущі. Дехто бачить ніжний цвіт цієї рослини, який зіставляється з чистою материнською любов'ю й ніжністю. Ще хтось пригадує слова з пісні «чорні очка, як терен, як, терен» або «цвіте терен, цвіте терен, листя опадає», що викликають у кожного свої, власні спогади, асоціації. Нарешті тут простежується і зв'язок з терновими хустками, що їх носять селянські матері. Так, кожен по-своєму сприймаючи цей яскравий, насичений, навдивовижну точний і свіжий епітет, вибудовує власне уявлення про те величне й трагічне, що судилося солдатським матерям.

Змальовуючи образ рідної землі, М.Рильський називає її медовою, _ «а земля лежить медова» - і в уяві читача постає найвірогідніше, пізнє літо або рання осінь, коли бджоли збирають меди, а люди - врожай, коли достигають яблука в садах, дині на баштанах, коли земля щедро дякує трудівникам за їхню працю. Інколи, особливо в усній народній творчості, до певного слова додаються постійні епітети: сизий орел, ясен місяць, синє море. Часто вживаються вони і в літературі, зокрема в поезії Т. Шевченка.

Епітет може бути не тільки граматичним означенням, а й виражатися прислівником, іменником-прикладкою, цілим словосполученням: гаряче кохати; усе життя перейшов, танцюючи, Оксана згадала рідне село, вкрите біло-рожевим цвітом вишень.

Порівняння є троп, у якому один предмет, явище, подія зіставляються з іншими за спільними ознаками. Порівняння найчастіше складається з двох частин, з'єднаних сполучниками наче, як, немов. Воно теж викликає певні емоції, дає змогу глибше зрозуміти ознаку, якість предмета чи дії.

Інколи порівняння, втім, як і інші тропи, ґрунтуються на асоціаціях, які важко навіть пояснити, лежать вони десь у сфері підсвідомого й сприймаються виключно у певному контексті. Таке порівняння знаходимо у вірші В.Стуса:

Наснилося, з розлуки наверзлося,

з морозу вклякло, з туги - аж лящить.

Над Прип'яттю світання зайнялося -

І син біжить, як горлом кров біжить.

Може здатися, що порівняння син біжить, як горлом кров біжить, штучне, надумане - справді, що є спільного з тим, як біжить хлопчик, і як біжить горлом кров? Але в жахітливому контексті, що визначається ключовими словами розлука, мороз, туга, навіть коли не відомо, що писані ці рядки у страхітливих умовах гулагівських таборів, порівняння це передає - на інтуїтивному рівні - і глибінь батьківської любові, й біль розлуки, й тривогу за долю сина. Воно звучить в унісон з трагічними обставинами, в яких перебуває поет, і вражає своїм емоційним напруженням, точною передачею його душевного стану, почуттів і переживань. У цьому геніальному порівнянні більше глибини, точності та сили впливу, ніж у деяких широких описах.

Порівняння бувають простими, коли один предмет зіставляється з іншим, який лише називається: хлопець, стрункий, мов явір; очі темні, як нічка; ясні, як день; співає неначе соловейко. Поширені, або розгорнені порівняння - це коли події, предмети чи явища зіставляються на основі широких описів, що викликають ряд асоціацій. «Над шляхом біліла його хатинка, мов йшла кудись із села й зупинилася спочити» (М. Коцюбинський). «Колумб... єдиний серед нас цивільний. Такими уявляються мені запорожці: здоровий, кремезний, з тих, що двох парубків за шкірку підніме, тихо стукне лобами й так само тихо на землю поставить» (О.Гончар).

За формою порівняння бувають простими й заперечними. Прості будуються у стверджувальній формі: дівчина, як зоря; заперечні - у формі заперечного зіставлення: Ой, то ж не зоря, дівчина моя...

Епітети й порівняння - це прості тропи, вони лише уточнюють, поширюють наші уявлення про предмет чи дію. Складні ж тропи ґрунтуються на перенесенні ознак, властивостей інших форм взаємозв'язку з одного предмета на інший. Найпоширенішим видом складних тропів є метафора.

Метафорою називається образний вислів, у якому ознаки чи властивості одного предмета чи дії переносяться на інший на підставі подібності між ними. Наприклад: засніжені гірські вершини червоно палали в промінні призахідного сонця. Тут, зрозуміло, йдеться не про те, що гірські вершини справді горіли вогнем. Тут одна з ознак полум'я - червоний колір, переноситься на облиті червоним промінням сонця гірські вершини, через що й здається, що вони палають. Ця метафора близька до порівняння. Але, на відміну від нього, є одночленною. В ній зіставляються дві картини - освітлені сонцем вершини і червоний колір полум'я - а від другого (полум'я) береться лише одна ознака (колір) і переноситься на першу (червоні гірські вершини).

Часом у метафорі ознаки, прикмети живих істот, найчастіше людей, переносяться на неживі предмети:

Підійшов вечір.

Засвітив зорі.

Прослав на травах тумани

І, на вуста поклавши палець, _

Ліг.

(П. Тичина)

Або:

Сміється сонце з небозводу,

Кудись хмарки на конях мчать. (П. Тичина)

Такі метафори називаються уособленням або персоніфікацією. Близьким до метафори тропом є метонімія. Суть її полягає в заміні одного предмета, явища іншим на основі зв'язку між ними. Скажімо, часто можна почути: я читаю Гончара, ми вивчаємо Шевченка. Очевидно, йдеться тут про вивчення творів, які написав Гончар або Шевченко. Або: майдан вибухнув оплесками, вигуками «Слава!» Зрозуміло, що мовиться не про майдан, а про людей, які зібралися на майдані - і в цьому полягає зв'язок між ними, який і дає змогу замінити одне поняття (люди, що зібралися на майдані) іншим (майдан).

Окремим видом метонімії є синекдоха, яка полягає в заміні однини множиною чи навпаки, або частини - цілим. Наприклад: «А Гвинтовка глянув у вікно да й гукнув на свої слуги:

_ Хлопці! Бийте празьких личаків!...» (П.Куліш).

Тут слово личаки вжите замість вислову «бідноту, взуту в личаки», тобто на підставі зв'язку між ними, адже тільки біднота взувалася в личаки, не маючи можливості купити чоботи. Так само заможних городових козаків, старшину називали «кармазинами», бо вони носили контуші з дорогого червоного сукна, з кармазину. Тому в романі «Чорна рада» часто використовується синекдоха - кармазини або кармазинники, замість панство, старшина: «_ К дияволу кармазинів!» - загукала громада»; «Так ми тільки тоді кумпанія кармазина, як треба виручати їх з-під кормиги лядської?».

Синекдохою є й заміна множини одниною: «віками шаблею й власною кров'ю боронив козак рідну землю». Йдеться, очевидно, не про одного козака, а про всіх козаків, які захищали вітчизну.

Алегорія, яку деякі вчені вважають різновидом метафори, _ це відтворення в образах тварин, предметів, явищ природи тощо, людських характерів, стосунків між людьми. Типовим прикладом алегорії є байка. Так, у байці Л.Глібова «Вовк та Ягня» розповідається про те, як хижий вовк з'їв беззахисне ягня. Але читач прекрасно розуміє, що насправді в цих образах виведено всевладного пана й безправних людей - кріпаків, бідноту, яких пани могли безкарно утискувати, гнобити, знущатися з них.

Алегоричний характер мають часом ліричні твори, як-то «Досвітні вогні» та «Contra spem spero» Лесі Українки, «Борвій» М.Старицького, «Каменярі» І. Франка. Так, Леся Українка пише:

Я на вбогім, сумнім перелозі

Буду сіять барвисті квітки,

Буду сіять квітки на морозі,

Буду лить на них сльози гіркі.

У цих рядках йдеться, зрозуміло, не про квітки. Поетеса насправді говорить про свою поезію, про свої ідеали, які вона відстоюватиме, незважаючи ні на які труднощі. А в образі темної ночі, досвітніх вогнів Леся Українка змальовує реакцію на визвольний рух, який посилився наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст.. Про це ж пише й Франко, але він самодержавство показує в образі камінної скелі, а в образі каменярів - борців проти нього («Каменярі»).

Часто алегоричний характер мають назви художніх творів, як-от: «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного, «Бур'ян» А.Головка, «Собор» О.Гончара.

Алегорія трапляється і в народних приказках, загадках, порівняннях, прислів'ях: їхати з ярмарку; доки сонце зійде, роса очі виїсть»; поле не міряне, вівці не лічені, пастух рогатий; пустили цапа в город.

Гіпербола - це художнє перебільшення. Вона часто вживається в народних казках, щоб підкреслити силу героїв (Козацькі образи Вирвидуба та Вернигори, які здатні голіруч вирвати дерева з землі та двигати гори). Про високу людину кажуть, що він виріс, як дуб, або - аж до неба. Про того, хто швидко бігає, що мчить, як вітер, як блискавка, як стріла.

Протилежна гіперболі - літота, або художнє применшення, коли розміри предмета порівняно зі справжніми зменшується аж до неймовірних розмірів: хлопчик-мізинчик; дівчатко було маленьке, як грудочка; з'їв крихту хліба; до села недалеко: двічі палицею кинути. Про непомітну, скромну людину говорять, що вона тихша води, нижча трави.

І гіпербола, й літота, посилюючи певну рису чи властивість людини, предмета, явища, допомагають повніше та емоційніше їх сприймати, а отже й глибше збагнути творчий задум письменника.

Іронія - це тонка насмішка, коли слова вживаються в протилежному значенні. Так, щоб виразніше передати безправне становище народів у царській Росії, Т.Шевченко в поемі «Кавказ» писав: «Від молдаванина до фіна на всіх язиках все мовчить. Бо благоденствує». А в поемі бачимо жахливу картину народних страждань. І усвідомити її, глибоко відчути якраз і допомагає іронічне «благоденствує», що насправді означає - страждає.

Діапазон використання іронії в художньому творі досить широкий. Від добродушної, теплої посмішки до гострої, ущипливої насмішки, що зветься сарказмом. Так, до сарказму Т.Шевченко вдається в поемі «Кавказ», щоб висловити свій гнів і обурення загарбницькою політикою царської Росії:

Отам-то милостивії ми

Ненагодовану і голу

Застукали сердешну волю

Та й цькуємо.

Тут казенно-офіційне милостивії посилено формою першої особи множини - милостивії ми - поряд із гнівними застукали волю, цькуємо, взятий із лексикону псарні, ще більше підкреслює жорстокість і нелюдскість ставлення російського царату до поневолених народів.

Треба мати на увазі, що чіткої межі між тропами немає. Деякі з них стоять між одними й другими, мають ознаки різних тропів. Так, вислів: був той козак сильний, як лев - це порівняння, а водночас він має й ознаки гіперболи - перебільшення. Епітет: заплакані вікна пов'язаний з персоніфікацією, адже плакати можуть тільки люди.

Семантика слова і контекст

Існує думка, що значення слова завжди контекстуальне, т.б. будь-яке слово в тексті має унікальне, особливе значення, що викликане його використанням.

Семантичну структуру слова можна уявити як ядро, що виражає основний смисл, який закріпився за цією одиницею мови, і додатковий, конотативні нашарування, що являють собою стилістичне забарвлення, а також певні асоціації, які слово викликає у носіїв мови. В процесі мовлення експресивні забарвлення та асоціативні зв'язки найчастіше можуть змінюватися.

Ядро, як правило, залишається у незмінному вигляді, тим паче, що мова, яка наділила слово декількома, прямими й переносними значеннями, дає письменнику широкі можливості та вибір. Безумовно, утворення нового, авторського значення на основі метафори, метонімії чи синекдохи - явище надзвичайно розповсюджене, але при цьому письменник звертається зі словом на основі готових моделей, якими і є названі тропи. Вони можуть розглядатися осібно. Ми хочемо звернути увагу на інші способи використання семантики слова.

Іноді у художньому тексті слова набувають особливого значення, яке не пов'язане з простим переносом. Таке значення може бути зрозумілим лише в контексті всього твору або навіть всієї творчості автора. Іноді специфічне значення слова спостерігається у творчості художників, які належать до одного літературного напряму. Воно може вирости до символа, з ним можуть бути пов'язані надзвичайні, характерні тільки для цього часу, людини чи групи людей асоціації. Дослідники, наприклад, звертались до семантики слова «воли» у Панаса Мирного та Степана Руданського.

Часто значення слова дійсно є контекстуальним, т.б. виникає одноразово, в невеликому тексті і ніколи більш не повторюється. Таке значення робить використання слова експресивним. Як вдається письменнику внести щось нове в семантику слова? Одним із найцікавіших способів є відродження внутрішньої форми слова. Робиться це або прямо, за допомогою пояснення походження слова, або побічно, шляхом наведення в тексті споріднених слів, котрі ніби нагадують читачеві про етимологічні зв'язки. Іноді походження слова в дійсності є не таким, яким уявляє його письменник в тексті, але це не робить використання його менш виразним.

Так Леся Українка у драматичній поемі «Бояриня» використовує слова бояриня, боярин. Вдамося до етимології кореня boj зі шведського boj, boja - то ланцюг, від якого пішло слово bojar - боярин. Той, хто був колись хазяїном ланцюга, можний цього світу. Зрозуміти ж драматурга, її задум можна лише через контекстно-лексикографічний прийом. Семантику слова бояриня слід розуміти у зв'язку з усіма видами текстової інформації:

Рис.

Одним із показників незвичайності семантики лексичних одиниць можуть слугувати незвичні сполучення слів з іншими в тексті. Для більшості слів їх валентність (можливість сполучатись з іншими) досить обмежена, тому читач звично не помічає порушення. Досить часто воно призводить до появи переносного значення, хоча іноді залишається прямим і в той же час змінюється.

Панас Мирний у романі «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» використовує словосполучення спинкове панство. Прикметник (епітет) використано за аналогією до означень спинкова щетина, спинкове сало, які широко побутували в народі: і щетина, і сало із спини кабана вважалися найкращими. Отже, і панство найкраще... з чітким асоціативним зв'язком із загальнолюдською жирною худобою, з Шевченківськими рядками:

Оцей годований кабан?

Оце ледащо! Щирий пан...

Контекстуальне значення слова може аналізуватись в різний спосіб, але без урахування національно-культурного мовного компонента опрацювання буде неповним і недостатні.

Розгляд контекстуальної семантики має здійснюватися і з позицій поетики як такої, і відповідно до завдань і цілей лінгвістичного аналізу. При цьому він не може проводитись поза суцільними тектами. Розгляд потребує не ізольованої характеристики кожної мовної одиниці, а суцільного розгляду засобів і прийомів з тим, щоб можна було побачити контекстуальну семантику як системне явище. Слід осмислювати етнологічні чинники, взаємозалежність змістових категорій і традиційних форм, встановлювати співвідношення між світоглядною позицією автора і народним світосприйманням.

У всіх випадках створення контекстуального значення проявляється майстерне володіння письменника словом, уважне, вдумливе ставлення до мови, вміння віртуозно володіти матеріалом, створюючи нове на базі відомого.

Морфологічні емотиви

Морфологічний рівень мови надає письменникам значно менше можливостей для створення експресії, ніж лексика та синтаксис, що пов'язане з невеликою різноманітністю морфологічних способів вираження подібного змісту. Але й цей рівень може бути цікаво й творчо використаний майстром слова. Оскільки не можна виділити особливого словотворчого рівня мови, зупинимося на прийомах, пов'язаних з морфемною структурою слова.

Словотвір і склад слова

Багата, різноманітна і гнучка система способів словотвору дозволяє при необхідності чи бажанні за існуючими у мові моделями створити нові слова, досить зрозумілі, не дивлячись на уже використання в тексті. Такі слова називають авторськими неологізмами або оказіоналізмами. Безумовно, їх можна розглядати при аналізі лексичного рівня твору. Дві причини можуть спонукати автора до створення слова:

1) бажання максимально точно висловити думку й при цьому відсутність в мові потрібної лексеми; 2) бажання зробити слово максимально виразним і у зв'язку з цим зміна його морфемної структури. В будь-якому випадку авторські утворення надзвичайно експресивні, тому що вони легко звертають на себе увагу читача й викликають у нього емоції здивування і задоволення від вдалої знахідки, змушують більш уважно вдивлятися в текст й краще розуміти його смисл _ і безпосереднє значення названого й відношення до нього письменника. Присутність або відсутність оказіоналізмів, вибір моделей для їх створення визначаються особливостями стилю автора, літературними традиціями часу створення тексту та іншими факторами.

Часто неологізми з'являються в поетичних творах, де не розкривається не їх значення, ні причини, що спонукали автора до їх створення. Аналіз оказіоналізмів _ справа надзвичайно складна. Адже не завжди можна встановити причини, що змусили автора до їх утворення, а також визначити морфемний склад і модель, за якою вони створені. Адже розуміння процесу створення слова допомагають нам з'ясувати семантичну і стилістичну інформацію.

В давній золотій печалі

Лебедіють небеса.

Д. Павличко

Любіть Україну у сні й наяву,

Вишневу свою Україну.

В. Сосюра

Весна! Весна! Яка блакить!

Який кругом прозор!

Садками ходить бруньккоцвіт,

А в небі злотозор.

П. Тичина

Творення авторських неологізмів _ це не єдиний спосіб експресивного використання словотворчих елементів. Цікавий ефект може виникнути при використанні у невеликому контексті декількох слів з однаковими морфемами. Зіткнення споріднених слів посилює значення того, що виражається в загальній частині. Так само декілька слів з однаковими префіксами або суфіксами мимохіть звертають читача на афікси, тим самим підкреслюється його значення чи стилістичне забарвлення.

Морфема відрізняється від слова тим, що не може бути використана ізольовано, являючись самостійною частиною речення. В художніх текстах ми зустрічаємо приклади використання службової морфеми в якості слова з особливим значенням або просто виділенням від слова морфеми, що набуває самостійного наголосу, який посилює її значення, хоча й не виділяє ще в самостійне слово.

Словотвір дає письменнику великі можливості для творчого використання його ресурсів. Часто в текстах можна зустріти слова, що утворені лексико-семантичним або морфолого-синтаксичним способом. З лексико-семантичним способом ми зустрічаємося, коли говоримо про слова в індивідуально авторському чи контекстуальному значенні. Але ці "нові" слова часто не можуть бути відтворені без контексту, тому питання про появи таким чином нової лексичної одиниці є досить суперечливим. Морфолого-синтаксичний спосіб _ це отримання словом нового граматичного значення, яке також існує лише в контексті, якщо це продукт творчості письменника. Розглянемо деякі приклади:

1. "Щученята, щупаченята, щупачки, щупелята _ це таке собі _ дріб'язок". О. Вишня (порушення норми в результаті творення, слова різних типів)

2. "Княжий замок очив навколо своїми бійницями". В. Харчук (індивідуально-авторський неологізм, слово висите метафорично)

3. "Захеканий, я зупинився посеред біло-рожево-блакитного дня" М. Стельмах (оказіоналізм і словотворення)

4. "Слово "творчість" редактор викреслював навіть у статтях, де йшлося про Толстого або Шолохова. Натомість вписував слово "доробок", яке чомусь причарувало його: чи то своїм лаконізмом, чи то звучанням, нагадуючи щось камене-дробаркове, бульдозеряче-екскаваторне, грюкітливо-брязкітливе".П. Загребельний (комплексний образ: суб'єктивне сприйняття слова "творчість", а потім і синоніма до нього "доробок" заключається низкою індивідуально-авторських неологізмів)