Образність художнього тексту через призму лінгвістичного аналізу

Слід звернути увагу й на те, що в даній частині є ситуативно-звукописна розповідь: "Одна знайома дама п'ятнадцять літ слабувала на серце… трах-тарах-тах… трах-тарах-тах… Дивізія наша стояла тоді… трах-тарах-тах… Ви куди їдете? Прошу білети… трах-тарах-тах…, трах-тарах-тах". Уривки чиїхось фраз без будь-яких пояснень нагадують читачеві теми вагонних розмов. Періодичне повторення редуплікованого звуконаслідування з алітерацією приголосних звуків зубного зімкнено-проривного глухого твердого т, предньоязикового дрижачого дзвінкого твердого р і задньоязикового щілинного глухого твердого х та з асонансом голосного звука заднього ряду низького піднесення а створює в читачеві уявне звуковідтворення ритмічного погойдування поїзда і трахкання на з'єднання колій. Це передано повторенням сполучень твердих приголосних звуків т, р, х.

Використання звуконаслідувальних слів як прийом звукоопису для підсилення уявного акустичного сприймання явищ дійсності знаходимо і у восьмій частині новели, де так майстерно описано спів жайворонків. Тут, як і в попередньому описі, використано цілий комплекс мовних засобів, але всі вони характеризують тільки звукові ознаки. Це порівняльні звороти у функції присудка ("Щось наче свердлить там небо, наче струже метал"), прикметники й дієприкметники у функції означення (дрібні, просяні, гострі, колючі згуки, свердляча, дзвінка, металева, капризна пісня), метафоризовані словосполучення (блискають згуки, дрібно сиплеться регіт на металеву дошку, як шріт). Уже повний образний опис співу жайворонка конкретизується для звукової виразності ще й варіантами звуконаслідувань тью-і, тью-і, ті-і-і, трійю-тіх-тіх, які формують у нашій уяві відповідний звуковий образ: "…От-от, здається… Тью-ї, тью-ї, ті-і-і… Ні, зовсім не так. Трійю-тіх-тіх…".

Щоб підкреслити, що людина засобами мови може лише наближено передати природне звучання жайворонків, "записати у пам'яті", автор використав двоє звуконаслідувальних слів: "тью-і", "трійю-тіх-тіх". Проте відтворення, адекватного реальному звучанню, немає.

Наступну частинки опису ніби відповідають риторичними питаннями на те, як жайворонки видобувають цей чарівний спів: "Б'ють дзьобами в золото сонця? Грають на його проміннях, наче на струнах? Сіють пісню на дрібне сито і засівають нею поля?".

Динаміка образних нашарувань передається через початкову позицію дієслів теперішнього часу дійсного способу з метафоризованою семою звучання (б'ють в золото, грають на проміннях, наче на струнах, сіють пісню). Повтором такої форми підтримується впевненість у реальності образного уявлення.

Відповідь на питання, яким було звучання і як воно творилось, передається через дії, що передають акустичні враження від звучання: сипле та й сипле… витуишує душу з дзвіночків, струже срібні дошки і свердлить крицю, плаче, голосить і сіє регіт на дрібне сито; свердлить мозок, лоскоче серце і тремтить біля вуха чимсь невловимим. Серед акустичних мікрообразів тільки один зоровий: "Он зірвався один яскравий згук і впав між ними червоним куколем".

Закінчується опис поєднанням звукових і зорових відчуттів, для художнього вираження процесу яких прислужились форми минулого часу дієслів з переносним значенням та іменники-мікротеми: "струна", "арфа", "симфонія". Наприклад: "Сіра маленька пташка, як грудка землі, низько висіла над полем. Тріпала крильцями на місці напружено, часто і важко тягнула вгору невидиму струну від землі аж до неба. Струна тремтіла й гучала. Тоді, скінчивши падала тихо униз, натягала другу з неба на землю. Єднала небо з землею в голосну арфу і грала на струнах симфонію поля. Се було прекрасно".

Мовлення новели "Intermezzo" відзначається підвищеною експресивністю. Вона мотивована ідейно-тематичною основою твору, соціальними і психологічними факторами (показ переживань героя-митця в процесі його ставлення до соціальних змін), естетичною позицією автора, а також типом мовлення новели. В ній оповідь ведеться ліричним героєм, що перебуває в стані складних внутрішніх переживань, часом душевного сум'яття. Майстерна оригінальність мовотворчості М.Коцюбинського виявилася у створенні ефекту безпосереднього літературного розмовного мовлення новели для самовираження героя: зміна почуттів, наплив емоцій органічно відображені як реальні соціально зумовлені і психологічно значимі процеси. Це виявилось у доборі й організації багатьох мовних засобів. Серед них варто відзначити введення в ланцюг монологічного мовлення вигуків, що відомо, використовуються переважно в сфері діалогічного мовлення.

Вигуки як виразники почуттів, емоцій, оцінок, реакцій у монологічному мовленні ліричного героя є поряд з іншими засобами покажчиками інтенсивності емоцій, мінливості настрою, ситуативності мовлення. Вони використовуються, переважно у третій частині, для вираження, почуттів захоплення природою (Ах, як всього багато: неба, сонця, веселої зелені); незадоволення самим собою у мовленні, зверненому до себе (Ну от! Які дурниці); оцінного ставлення до своїх дій. Повернутись до нього спиною - крий боже!); здивування героя у мовленні, зверненому до уявних людей (От я їх вже бачу. Ба-Ба! Як вас багато...); спонукання ситуативної оцінної реакції (Куди ж ти, куди? Ха-ха От дурна псина; у благородна псина - тобі воля дорожче, ніж задоволена злість).

Оригінальністю текстової структури виділяється найважливіша, передостання, кульмінаційна частина новели: «Ми таки стрілись на ниві... - я і людина».

У першій редакції новели не було слова таки. Працюючи над текстом, М.Коцюбинський ввів у наступну редакцію підсилювальну частку таки, щоб підкреслити динамізм і наростаюче напруження почуттів героя-митця, який уже не тільки не тікає від людей, а й чекає зустрічі з людиною. Він готовий проникнутись людським болем, готовий до боротьби зі злом. Оповідна частина характеризується змістовою та мовною компресією і через перші три абзаци наче збивається з ритму питальними і окличними реченнями, що передають пробудження, піднесення, душевну відвагу героя: «Ага, людське горе, ти таки ловиш мене? І я не тікаю1 Вже натяглися ослаблені струни, вже чуже горе може грати на них!».

Далі мовленнєвий ланцюг в'яжеться на зіткненні двох ліній. Як кінокадри (швидко й коротко), напливають картини людського горя, жахи столипінської реакції, передані у формі невласне прямого розмовного мовлення селянина: «Що говорити? У сім зеленім морі він має тільки краплину. До кого прийшла гарячка та подушила діти, тому ще легше... А в нього аж п'ять ротів, як вітряків, щось треба кинуть на жорна». Як титри до кінокадрів, подаються лаконічні узагальнення у формі прямої мови ліричного героя: «П'ятеро діток голодних чомусь не забрала гарячка». Знову невласне пряме розмовне мовлення селянина: «Люди хотіли голіруч землю узяти, а тепер мають: хто їсть сиру, хто копає її в Сибіру...; раз на тиждень становий б'є йому морду». І зразу ж умовивід ліричного героя у формі неозначеного особового односкладного речення: «Раз на тиждень б'ють людину в лице». А між цими картинами рефреном звучить імперативна форма дієслова - говори, говори. Вона підсилює наростаючу напруженість думок і почуттів, доводить її до кульмінації: «Говори, говори... Як нам світить ще сонце і не погасне? Як можна жити?». Риторичні запитання підкреслюють необхідність соціальних змін.

В останньому абзаці експресія викличності до революції й оновлення життя досягається насиченням тексту імперативними форами дієслів: «Говори, говори. Розпечи гнівом небесну баню. Покрій її хмарами твойого горя, щоб були блискавки й потім. Освіжи землю і небо. Погаси сонце й засвіти друге на небі. Говори. говори...».

М.Коцюбинський домагався точності слова. відповідності слова й образу, в процесі роботи над текстом опускав зайве або невиразне. Це можна побачити, зіставивши кілька його редакцій одного уривочка, яким передається майстерність співу жайворонків.

Перша редакція.

«А з неба все сипле і сипле... Витрушує звуки з дзвіночків, струже металеві дошки і сипле стружки додолу... В небі цілі оркестри. Часом зривається звідти, як вогник. окремий звук і впаде на ниви червоною краплею».

Друга редакція.

«А з неба все сипле і сипле... витрушує звуки з дзвіночків, струже срібні дошки і все те кида додолу... Співають хори, грають в небі цілі оркестри. Часом зірветься з неба яскравий звук і впаде між ниви червоним куколем».

У другій редакції слово «металеві» замінено більш образним і звучним словом «срібні», усувається тавтологічний вираз «сипле стружки», замінюється форма теперішнього часу «зривається» на форму майбутнього часу для узгодження з іншим дієсловом «впаде», емоційно нейтральне «окремий» (звук) замінюється епітетом «яскравий». подвійний образ: _ звук «як вогник» і «червоною краплею» замінюється одним і більш конкретним - «червоним куколем».

Третя редакція.

«А з неба сипле і сипле... витрушує душу з дзвіночків, струже срібні дошки, сіє регіт на дрібне сито. А ось зірвався оди яскравий звук і впав між ниви червоним куколем».

У третій редакції емоційно нейтральне слово «звуки» замінене емоційно інтенсивним «душу» (все найкраще). Появився й новий акустичний образ, переданий словосполученням «сіє регіт на дрібне сито». Опущено, очевидно, через художню невиразність вислів «і все те кида додолу...» Знято й підсилювальну частку «сіє», оскільки вона може бути сприйнята як омонім (займенник).

Речення «Співають хори, грають в небі цілі оркестри», на думку М.М.Коцюбинського, стало зайвим, бо є вже свіжий і незвичний, нетрадиційний образ - «сіє регіт на дрібне сито». Вираз «часом зірветься... і впаде» замінено конкретно-результативним «А ось зірвався... і впав».

Остаточна редакція.

«А згори сипле та й сипле... витрушує душу з дзвіночків, струже срібні дошки і свердлить крицю. плаче, голосить і сіє регіт на дрібне сито. Он зірвався один яскравий звук і впав між ниви червоним куколем».

В остаточну редакцію цього уривка письменник ще ввів слова, семантика яких розрахована на слухове сприйняття: «свердлить крицю, плаче, голосить». таким чином посилюється акустичний образ співу жайворонків. Словосполучення «з неба» замінено прислівником «згори». що має більш узагальнене значення, ніж дане словосполучення. Виявляється, що й така незначна деталь, як зміна вказівних часток на початку другого речення («А ось зірвався»... на «Он зірвався»), також впливає на сприйняття змісту. Створюється враження віддаленості картини. Герой-митець спостерігає враження віддаленості картини. Герой-митець спостерігає природу.

Висока художність тексту забезпечується відповідністю образної форми змістові. Таку відповідність простежуємо й на фонетичному рівні тексту уривка. Оригінальність пташиного диво-співу передається через алітерації і асонанси акустично-контрастних звуків: с (сипле та й сипле, струже, срібні, свердлить, голосить, сіє, сито), р (згори, витрушує, струже, срібні, свердлить крицю, регіт, дрібне, зірвався, яскравий, червоний), л (сипле та й сипле, свердлить, плаче, голосить), в, у (витрушує, дзвіночків, свердлить, зірвався, яскравий звук і впав між ниви червоним), і (і сіє регіт на дрібне сито), а (зірвався, яскравий, впав) тощо.

Заключна частина починається розповіддю про повернення ліричного героя до міста. Розповідь змінюється міркуванням «Прощайте, ниви...», яке завершується вираженням спокійної впевненості героя в своїх силах: «Йду поміж люди. Душа готова, струни тугі, наладжені, вона вже грає...». Митець готовий до боротьби за інтереси народу. В напрямі до формування цієї думки розвивалась образна система новели, її мовне втілення. Мікрообрази природи: зозулине «ку-ку!», три білих вівчарки, зелені ниви, співуча арфа гречок, сонце, молоко і чорний разовий хліб, спів жайворонків; сонячні промені, як струни у своїй витонченій красі, створені М.М. Коцюбинським для того, щоб підкреслити: природа може дати перепочинок, спокій, поповнити сили, але не може і не повинна давати забуття. Після короткого intermezzo митець мусить повернутися до революційної боротьби.

Новела «Intermezzo» є своєрідним ідейно-естетичним маніфестом письменника, в якому проблема мистецтва тісно пов'язана з проблемою інтелігенції - трудовий народ - революція.

Лінгвістичний аналіз тексту такої образно-поетичної прози, якою є новела М. Коцюбинського «Intermezzo», не може бути стандартно-схематичним. Кожна частина новели в композиціях твору тематично та ідейно пов'язана з іншими і водночас є окремим сюжетним чи ліричним образом, що й повинне знайти своє відображення в комплексному лінгвістичному аналізі тексту новели.

Фрагментарний аналіз "Мисливських усмішок" Остапа Вишні

Цикл оповідань О. Вишні, об'єднаних під однією назвою "Мисливські усмішки", є явищем своєрідним за жанровою формою не тільки в українській, а й в усій радянській літературі. Лінгвістичний аналіз текстів окремих усмішок або уривків з них допоможе відчути жанрову специфіку цих творів і оригінальність авторського вирішення теми. Основна думка "Мисливських усмішок" _ майстерне змалювання рідної природи, милування її красою, виховання любові до рідної землі. Тематично це реалізується в ряді оповідань, присвячених мисливським розповідям, бувальщинам, оповідкам, які є реальними не за сюжетом, а за провідною ідеєю, авторським ставленням до предмета мовлення. В оповіданнях йдеться про полювання на різних звірів, птахів, рибальство, про бувальщини (а точніше _ небувальщини), пригоди, випадки, які за традицією звучали в колі мисливців біля вечірнього вогнища: "Відкриття охоти", "Як варити і їсти суп із дикої качки", "Лисиця", "Заєць", "Дикий кабан, або вепр", "Перепілка", "Гагара", "Дика гуска", "Лось", "З крякухою на озері", "Короп", "Сом" та ін.

У текстах оповідань виділяються за змістовим принципом, як правило, частини трьох типів: а) описи природи, пейзажні малюнки; б) зображення самого полювання, підготовки до нього тощо; в) розповіді учасників полювання про "різні надзвичайні випадки з мисливського життя". Але за всім цим проглядається образ героя-оповідача, з яким ми співвідносим автора-лірика, безмежно закоханого в природу рідного краю і в цих дотепних, щирих, кмітливих, інколи по-дитячому наївних і невдатних мисливців. Ліричне забарвлення гумористичної розповіді _ найхарактерніша ознака "Мисливських усмішок".

Пейзажні картини у творах О.Вишні яскраві і колоритні, оригінальні за способом художньо-образної конкретизації і мовним вираженням. Звернемо увагу на пейзажний опис, яким починається усмішка "Заєць":

"Золота осінь…

Ах, як не хочеться листу з дерева падати, _ він аж ніби кров'ю з печалі наливається і закривав ліси.

Сумовито рипить дуб, замислився перед зимовим сном ясен, тяжко зітхає клен, і тільки берізка, жовтаво-зелена й "раскудря-кудря-кудрява", _ ген там на узліссі білявим станом своїм кокетує, ніби на побачення з Левітаном жде чи може, Чайковського на симфонію викликає.

Креслять тригонометричні фігури високо в небі журавлі, запитуючи своїм "кру-кру":

_ "Чуєш, брате мій, товаришу мій? Відлітаємо!

Золота осінь…"

Це лаконічна, викінчена пейзажна мініатюра. Емоційно-екзистенціальне номінативне речення, що стало в слов'янських мовах метафоричним афоризмом "Золота осінь…", створює відповідну емоційну рамку в межах якої вимальовуються окремі образні деталі. Тут немає характерних для пейзажних описів розгорнутих рядів епітетів і порівнянь. Коротко, стисло, але об'ємно подаються основні атрибути осені нашого краю на зорове сприйняття _ у кольорі (березка жовтаво-зелена, білявим станом), у рухові й кольорі (закривавив), у просторі (високо в небі).

В описах О.Вишні природа не тільки динамічна (в рухові й переміщеннях), вона жива (як людина), персоніфікована (ах, як не хочеться листу з дерева падати, _ він аж ніби кров'ю з печалі наливається; сумовито рипить дуб, замислився перед зимовим сном ясен, тяжко зітхає клен; берізка … кокетує, ніби на побачення з Левітаном жде чи може, Чайковського на симфонію викликає).

За мовним вираженням опис осіннього пейзажу не традиційний, але він спирається на традиційні класичні картини осіннього пейзажу в музиці (Чайковський), у малярстві (Левітан), у народнопоетичній творчості ("Чуєш, брате мій, …") і викликає за зоровими і слуховими асоціаціями повні, багаті й різноманітні уявлення осіннього пейзажу.

Використання в тексті ономатопоетичної лексики посилює звукообразні асоціації. Звуконаслідування кру-кру в народнопоетичній творчості закріпилось як художня деталь для змалювання образу відлітаючих журавлів (для прилітаючих -- більш характерним у народній творчості й поезії є звуконаслідування курли, курли). Вигук ах на початку опису сприймається як своєрідний емоційний ключ до всієї сповненої осіннього смутку картини.

Специфічну картину творчої манери О.Вишні -- змальовувати природу, рідну землю персоніфіковано, олюдненою і одухотвореною -- помічаємо і в інших творах, зокрема у вставній пейзажній мініатюрі усмішки "Вальдшнеп", де передано смуток згасаючої осінньої краси лісу:

"Ліс стоїть задумливий, печальний: йому ось-ось треба пишне своє вбрання скидати, підставляти свої віти дощам холодним, хуртовинам сніговим.

Листя з суму жовтіє, а деяке з туги кривавиться.

Ось падає кленовий лист, -- умер він, одірвався з рідної йому галузки і падає.

Він не падає сторч на землю -- ні.

Йому так не хочеться йти на вічний спокій, лежати і тліти серед собратів своїх…

Він кружляє на галявині, то вгору підноситься, то хилиться до землі.

Ой, як не хочеться йому тліти!

Останнім конвульсивним рухом він поривається вгору, до світла, до сонця, що так пестило його, так голубило…

Але нема вже сили в кленовому листу, нема вже життя в нього, падає кленовий лист на землю і затихає…

Навесні на його місці молодий буде лист, зелений, він з вітром розмовлятиме, хапатиме жилками своїми сонячний промінь, під дощем купатиметься і росою умиватиметься…

Щоб потім умерти…

Старе одживає, нове -- народжується".

Мовне вирішення теми опису показує, що зображення осіннього лісу подано не тільки через зовнішні ознаки (наприклад, падає лист), а й через переживання, які ніби властиві живій природі, як і людині. На це вказує лексична семантика опорних слів (ліс стоїть задумливий, печальний, йому треба вбрання скидати, підставляти свої гілки, листя з суму жовтіє, з туги кривавиться; кленовий лист умер, одірвався з галузки; йому так не хочеться йти на вічний спокій, лежати і тліти серед собратів своїх…; конвульсивним рухом він поривається вгору… до сонця, що так пестило його, так голубило…; нема вже сили в кленовому листі, нема життя, падає…і затихає…; молодий буде лист, з вітром розмовлятиме, хапатиме сонячний промінь, під дощем купатиметься).

Лист, як людина, що йде в небуття, наділений глибокою емоцією жалю, що виявляється в мовному виразі "Ой, як не хочеться йому тліти!" Вигук ой! вжитий в авторському мовленні, але він як образний засіб є виразником того уявного жалю, яким нібито охоплений осінній листок.

Сумний пейзажний малюнок переходить у роздум про зміну одних форм іншими ("На весні на його місці…") і завершується філософським висновком про вічність життя: "Старе одживає, нове -- народжується". В останньому виразі субстантивовані форми прикметників у називному відмінку однини старе, нове демонструють узагальнений характер свого значення, якого набули вони тільки в процесі субстантивації.

Опис літнього світанку в усмішці "Короп" відрізняється від попередніх пейзажних описів осені не тільки тематично, а й органічним виростанням із тексту. На це вказує синтаксична структура перших двох речень, що починаються як приєднувальні конструкції до попереднього текстового масиву:

"А беруть коропи на світанку… І особливо тоді, як перший ніжний промінь дубові корони прорізує і листя дубове золотить.

А як сонячний промінь дубове листя позолотить, тоді він із дубової гущавини виривається і на ставок падає, -- тоді і ставок золотий, і очерет, і рогіз, і пісок на березі, -- все тоді золоте.

А промінь од води відскакує, летить на той берег ставка, а там сосни, -- золотіють тоді сосни, і ясенки, і клени, -- їх позолотивши, промінь летить далі, аж туди, туди, туди, що вже його й не видно… Тільки слід його залишається -- веселий та грайливий…

А як у золотому ставку короп викинеться, так і короп тоді золотий…

А короп -- як ночви… Золоті ночви…

Отакі діла над ставком сонце із своїми весело-грайливими променями виробляє…

Воно сходить ліворуч од вас, за дубами, і спеціально там сходить, щоб насамперед дуби позолотити…

Ой, і хитрюще отам над ставком сонце!

Воно хоче, щоб усе, де воно промені свої кине, щоб усе там грало, вилискувало, раділо, буяло…

Хоче -- і робить!

Ох, і хитрюще! Сонце хитрюще!"

Таким чином, у Остапа Вишні широке використання емотивних засобів на різних мовних рівнях виправдане, бо покликане збудити думку, дати тонке ліричне забарвлення гумористичній розповіді.

Лінгвістична своєрідність та експресивність окремих фрагментів демонструють специфічну картину творчої манери Остапа Вишні.

Схема

Плани розборів художніх текстів

I.Фонетико-стилістичний

1.Виразне читання тексту.

2.Характеристика засобів милозвучності:

а)чергування голосних і приголосних;

б)музикальність, вимовна легкість;

в)асонанс, алітерація.

3.Особливості римування (для поетичного тексту).

4.Особливості наголошування.

5.Вирази з переносним значенням, побудовані на основі фонетичних засобів.

6.Висновок про значення фонетичних засобів у створенні образності та передачі теми та основної думки тексту.

II.Лексико-стилістичний

1.Виразне читання тексту.

2.З'ясування ролі лексики щодо її походження, нормативності, емоційності.

3.Функції багатозначних слів із прямим та переносним значенням.

4.Доведення доцільності використання синонімів, антонімів, паронімів.

5.Роль образних засобів (епітет, порівняння, метафора, алегорія, гіпербола, повтор; риторичне питання, звертання).

6.Висновок про характер впливу лексичних засобів на вираження ідейно-образного й естетичного змісту тексту.

III.Морфемно-стилістичний

1.Виразне читання тексту.

2.Роль стилістично забарвлених значущих частин слова у тексті.

3.Характеристика словотвірних засобів, що надають ознак зменшено пестливості, книжності, розмовності.

4.Висновок про роль частин слова і словотвірних засобів у створенні образності й передачі змісту.

IY.Морфолого-стилістичний

1.Виразне читання тексту.

2.Визначення функцій образності, конкретизації, емоційності, динамічності самостійних, службових частин мови та вигуків.

3.Характеристика висловів з переносним значенням, в основі яких лежать морфологічні засоби.

4.Висновки щодо зумовленості відбору автором певних частин мови у зв'язку із жанром, стилем, типом мовлення, темою, основною думкою тексту.

Y.Синтаксично-стилістичний

1.Виразне читання тексту.

2.Визначення стилістичної ролі речень за метою висловлювання та емоційним забарвленням.

3.Смислові і стилістичні функції простих і складних речень.

4.Роль двоскладних і односкладних речень (описальна, узагальнювальна, смислова, виражальна).

5.Функції однорідних членів речення, вставних і вставлених конструкцій, відокремлених членів речення.

6.Функціонально-стилістична роль прямої мови, невласне прямої мови.

7.Висновок про значення синтаксичних засобів у відтворенні теми та ідеї тексту.

Тексти для лінгвістичного аналізу

Портрет батька

На покуті, залитий сонцем, під сліпучою синявою неба сидів старий Чумак. Як живий. Величезний портрет в олійних фарбах був виконаний хоч і по-дилетантськи, але натхненно, з Божою іскрою. Сонце би. повінню. Старий Чумак, бронзовий і мускулястий, дивився просто кожному в очі примружено і посміхався. Монументальний, кремезний і могутній, як сама земля, коваль Чумак. Патріарх свого племені, дебелого й рясного. У робочому фартусі, щойно прийшовши з роботи, лише скинувши кашкета, сидів він під сліпучо-синім небом і під гілкою бузку і, склавши грубезні свої руки, спочивав. І тримав на колінах сонне дитинча. У сліпучо-білій сорочинці, воно спало сидячи, припавши солодко зарожевілим личком до ковальського фартуха, як до материних грудей. Це вона -- Галя, як була ще маленькою. Руки були намальовані широченними мазками і недокінчені, і це найбільше вражало своєю правдою -- грубі, необтесані ковальські руки. Під портретом був напис великими літерами -- «Батько». (За І.Багряним)

Харитя

Іде Харитя селом, і якось їй чудно. От уже й крайню хату минула, вийшла на поле й стала, задивившись удалечінь на чудовий краєвид. І справді було гарно на ниві, несказанно гарно! Погідне блакитне небо дихало на землю теплом. Половіли жита й вилискувались на сонці. долиною повилась річка, наче нова синя стрічка на зеленій траві. А за річкою, попід кучерявим зеленим псом, вся гора вкрита розкішними килимами ярини. Гарячою зеленою барвою горить на сонці ячмінь, широко телиться килим ясно-зеленого вівса, далі, наче риза рути, темніє просо. Межи зеленими килимами біліє гречка, наче хто розіслав великі шматки полотна білити на сонці. У долині, край лісу, висить синя імла. І над усім тим лунає в повітрі весела пісня жайворонкова. І добре Хариті на ниві, і страшно. Як тільки Харитя увійшла межи жита, гарний краєвид зник. Босі ноженята ступали по втоптаній стежці, над головою, межи колосками, як биндочка, синіло небо, а з обох боків, як стіни, стояло жито й шелестіло вусатим колоссям. Харитя опинилась наче на дні в морі. (За М.Коцюбинським)

До юного серця

Так, це до тебе, саме до тебе це слово! Це від тебе залежить зараз, чи перерветься золота нитка тисячоліть, а чи оживе і заграє на сонці! Це від тебе, саме від тебе залежить, чи джерело рідної мови замулиться в твоїй дуті, а чи пружно і вільно дихатиме!

Тільки рідне слово, виплекане твоїм родом і народом, має таємничу здатність тримати буття. Тільки від порога рідної мови ти можеш виходити на широкі магістралі світу. А безмір світовий і космічний не дасться тобі в руки, коли ти будеш безбатченком. Чуєш, пісня лунає, ти мимохіть тягнешся вслід за нею; вона старіша від тебе на тисячоліття і на тисячоліття молодша. Слово у пісні як вода у ріці. Жива вода рідної мови на ноги зведе тебе і тоді, коли ти зневірився вже у всьому. І перше слово твоє, до мами звернене, материнське слово хай розширює твої груди озоном людської гідності. Це ти несеш слово в серці, як наполохану пташку. Слово довірилося тобі і повірило в тебе. Не сполохай рідного слова, а захисти його, до серця притули, життям своїм переповни. (І,Драч)

У горах

Сонце клало достиглі тремтячі плями на плай, на мураву. Повітря мало не бриніло од тієї теплої сили проміння, і жвавий струмок, б'ючись об каміння та об повалені стовбури, сповнювався брижами легкого світла Дівчинка йшла вгору, а внизу все глибшала і глибшала ущелина. Кучмата, наче овеча, шапка ближчої гори чорно стриміла на блакитному небесному тлі, а шапка дальшої гори була вже -зачесана, і її повивали пір'їсті сині води туманів. Дівчинка йшла на полонину, і тому що перед нею розкривався такий розкішний простір, тому що на душі в неї вигулювались ще світліші й солодші простори, то дівчинка співала. В її тоненькому голоску, схожому на натхненну жилку струмі-га, оживало високе мовчання смерек; а також у ньому було щось від упертості оцього плаю, по якому ступали її ноженята; а також вгадувалась у ньому крилата міцність гірського повітря, запашного, наче медові щільники. Співала дівчинка про саму себе, про весну, яка одцвіла по схилах квітками та одшуміла по камінню стрімкою водою, співала проз те, що між ялицями пасеться худоба і видзвонює двішеними на шиї дзвониками. Ступала легко, як козеня, а коли вибралась на вершину, то зупинилась і, озирнувшись навсібіч, побачила навколо застиглі хвилі кам'яного моря. Вона аж засміялась, її лице засвітилось, як світиться весняна квітка з-під снігу, і дівчинка заспівала... (Є.Гуцало).

Хліб на столі

За всіх часів і в усіх народів було найбільшою святістю, коли лежав на столі хліб. Його присутність народжувала поетів і мислителів, сприяла появі пісень і дум, продовжувала родовід, і, навпаки, коли він зникав, неодмінно приходило лихо.

Останнім часом став досить модним вислів: не хлібом єдиним живе людина. Любимо ми уживати його де треба й де не треба. А між тим є й інше, не менш образне твердження: хліб усьому голова. Чесно й праведно про це сказав Борис Олійник: «Істинно, люди: живемо не хлібом єдиним. Істинно так... коли маємо хліб на столі».

Хліб на столі. Зайшовши до хати, возрадуймося його присутністю, освятімося його терпким запахом, віддаймося пошанівком тим, хто зростив, виколосив і розмолов у семи млинах мучицю, рукам, котрі подарували духмяні, схожі на сонце паляниці. Хай завжди він -- совість наша -- буде в хаті, як дивень, лежатиме прикритий вишитим рушником, свіжий та святий, і найпершою молитвою нашої духовності хай воздасться хвала хлібові. Знімімо перед ним капелюхи, уклонімося, аби одвічно він був на нашому столі, щоб не глевковів і не черствів, бо, як мовлять народні вуста, коли черствіє хліб, то і душі черствіють, а відтак, якщо черствіють душі, неодмінно зачерствіє хліб -- наша совість. Це одвічне, як життя, мірило має бути нашим гаслом, нашою молитовністю не на сьогодні і не на завтра -- крізь усе життя... (За В.Скуратівським)

«Зоре моя вечірняя...»

Максимову душу завжди зворушували слова цього рядка вірша до самої глибини. Вони викликали в його уяві чарівний образ тихої, мерехтливої, елегійне задуманої й далекої вечірньої зорі, що, як очі закоханої й заплаканої дівчини, дивилась із безмежної космічної далини, з царства інших світів та інших, невідомих і недосяжних, загадкових країв.

Ці слова й цей образ глибоко запали в Максимову душу ще з дитячих, школярських літ. І відтоді завжди:

в роки юнацькі, парубоцькі й у роки змужніння; тихими, ясними вечорами осінніми, зимовими, весняними й літніми;

чи то вдома, в затишній кімнаті, чи в мандрах по бездоріжжях, на земних розпуттях; у степах, у лісах, у луках; на роботі, на полюванні, в поневірянні самотою чи з другом вірним -- скрізь і завжди ці слова й цей образ змушували його серце тремтливо завмирати в солодкій елегійній задумі, в тузі за нездійсненним і недосяжним, скороминучим і невловним; у передчутті скорботних втрат і вічної розлуки; в пориві до прекрасного, божественного, героїчного, чистого й у жалю по загубленій вірі в трагічно-примарний ідеал боголюдини.

І тепер от вона, звабливо-мерехтлива вечірня зоря, знову зійшла на холодному синьо-зеленому небі. Максим ішов по синьому снігу між деревами, дивився на неї й думав про те, що й завжди, бувало, думав при такій нагоді:

«От у цей час хтось найрідніший, хтось любий і дорогий, хто думає про нього й тужить за ним, теж дивиться на цю саму зорю... І там десь їхні погляди сходяться й летять разом просторами, синіми пустелями, космічними далями...» (За І.Багряним)

Лісова казка

Завітай осінньої пори до лісу! Пахне дубом і сосною у гущавині. Дрімають дерева під останнім теплим промінням сонечка. Дивні перетворення відбуваються в лісі. Ось, наприклад, тихо-тихо в осиковому гайку. Раптом чути: падає гілочка, потім з тихим шарудінням опустилася ще одна. Це гілкопад. На кущиках крушини глянцеві чорні ягоди. На вершечках ліщини де-не-де помітні останні горішки. Часом на лісових галявинах вогником спалахує плетиво з квіток льонку. Між кленами дивляться в небо червоні сонячні віконечка. Стрункий клен з розлогою кроною і візерунчастим листям нагадує мереживо. Поблизу великого пня останні кетяги пурпурової бруснички. Вогнем палають плоди горобини. (За А.Волковою).

Онися

На Онисі була плахта, виткана з вовни пополовині з шовком невеличкими квадратиками. Квадратики були заткані жовтогарячим шовком з білими, як срібло, тонкими обідками.

Вишитий червоно-синіми взірцями поділ сорочки спадав на червоні черевики. Ясно-синій шовковий корсет був затканий золотими квіточками. На чорноволосій голові неначе цвів вінок квіток. На шиї червоніло п'ять разків товстого доброго намиста з золотими дукачами. Лице в Онисі було оригінальне: зверху широке, знизу вузьке Під бровами ніби горіли темні, як угіль, гострі блискучі довгенькі очі. Маленькі темно-червоні уста були випнуті. Матовий цвіт лиця був трошечки жовтуватий, але його одсвіжав ледве примітний, розлитий по щоках рум'янець

Онися ввійшла й неначе з собою принесла ще більше світу в світлицю, залиту гарячим літнім сонцем. (За І.Нечуєм-Левицьким)

Дух Княжої гори

Липа на хатньому причілку як парашут із зеленого шовку, що повиснув над обійстям і ніяк не спуститься на траву. Ї звідси видно село в зморшках збриженої землі, видно Княжу гору, кучеряві чуби молодих дубків, поміж них долі то ворушаться, то бігають сонячні зайчики 1 раптом із метушні-біганини сонячних зайчиків і тіней вичаровується щось несподіване, вичаровуються гострі вушка, що завмерли двома настовбурченими листочками. Поміж листочками-вушками гостренька мордочка аж пронизливо подзвонює двома вічками-дзвониками. І ніжки, такі тугі й чутливі, наче ляклива музика, стримлять із лопушиння, й ти вже добре бачиш молоду кізку, вичарувану лісом на Княжій горі. Кізка подеколи стриже вухами-листочками. Вона ще в миготливих сонячних зайчиках і тінях, та вже вийшла з дубняку й ще веселіше задзвонила очима-дзвониками. Грають стрункі ніжки, і все в молодої кізки, грає,, начебто вона не, просто дика кізка, а дух Княжої гори. (За Є.Гуцалом)

Степи

Люблю я зелені степи нашої північної Вкраїни! Широкі вони, як море; довгі, як небо; безкраї, як воля і -- нещодавно були вольні, як гадка... І що за хороші-прехороші вони навесні! Не розкажеш, не спишеш і не намалюєш тієї степової краси... Зелений килим -- море без краю; пахощі так самі і вливаються в груди, а груди від того нектару ширшають; серце б'ється вільніше; чуєш, як по твоїх жилах перебігає-переливається степове повітря легке, свіже, упив-не... Наче душа твоя під впливом того повітря розкривається задля того, щоб набрать вільних гадок; напиться кохання і любить, любить, любить... Любить світ -- вільний, як сама воля; любить людей нагодованих і ситих, як хліб; любить дружину-дівчину гарну, як сама краса...

А що за ранок у степу! От зайнялася зоря, почало дніти, стало займатись на світ; небо ясніє: із темно-синього переходить в блакитне. Над балками та над ярами піднімається вгору, наче намітка, пелена сивої пари. От і горобці зацвірінькали; десь високо-високо чується пісня жайворонкова... Потягло свіжим ранковим вітерцем. Ген-ген з-за гори, з-за козацької, а може, й татарської високої могили випливає червоне сонце, і зразу неначе кров'ю облило кругом степ. Зелено-сивий колір трави, скропленої срібною росою, перейшов в червоно-зелений. Сонце йде повагом вгору, а в слід його міняється і колір степу: червоність меншає, трава здається золотисто-зеленою, мов хто побризкав її краплями золота... Гарно, чудовно гарно!..

Люблю я наші степи! Та чи й можна ж їх не любити? (За О. Кониським)

Висновок

Образність становить одну з важливих комунікативних якостей мовлення, вона виступає складовою виразності, характеризує змістову складову мовлення. Сьогодні, коли доводиться спостерігати безпорадність, алогічність, невпорядкованість, бідність думки в різних формах мовленнєвого втілення, актуальним є звернення до роботи над образністю українського слова. Великі можливості в такій діяльності має мовний аналіз художнього тексту, який безпосередньо проводиться в єдності змісту і форми.

Описані в посібнику виражальні засоби будуються на власне лінгвістичній основі, виявляються на всіх мовних рівнях. Ступінь поширеності тих чи інших засобів експресії залежить від того, в якій мірі ці вияви забезпечують комунікативно-розумову; особливо емотивну функцію мови.

Письменники найчастіше вдаються до експресивності, яка твориться мовними засобами, безпосередньо пов'язаними з предметною семантикою, і виявляються в лексико-семантичних категоріях. Після цього рівня за ступенем продуктивності експресії та частотою використання виступають засоби словотвору і фразеології. Рідше індивідуально-авторські вияви зустрічаємо на рівні вимовно-фонетичному, факти якого звичайно безпосередньо не пов'язані з реаліями, яким вони відповідають. І нарешті, найменш поширені є засоби рівня граматичного внаслідок абстрактності і стійкості його категорій.

Мовні виражальні засоби в художньому мовленні не є випадковим, механічним зібранням різноманітних елементів. Вони взаємодіють не тільки з «позамовними» засобами вираження, а й між собою в межах окремих рівнів міжрівнево, відбиваючи у складних комплексних образах звичайні для мови системні відношення.

Мовленнєві вияви усіх рівнів мови - невичерпне джерело її виразності.

Уміле, художньо доцільне експресивне використання мовних одиниць в їх значеннях, звучаннях, формах і конструкціях значною мірою відрізняє справді художній твір від посереднього белетристичного, хоча, звичайно, і не є єдиним засобом художності.

В мові є невичерпні, справді чарівні, виражальні та зображальні потенційні сили, які виявляє письменник.

Загальна основна тенденція у використанні мовних виражальних засобів, яка проявлялася в українському художньому мовленні минулого і досягла максимального розвитку в наш час, полягає в усе зростаючому залученні до сфери виразного використання категорій всіх рівнів мови, що значно посилює зображальні можливості художніх текстів.

Виховання всебічно розвинених, освічених людей не може бути повноцінним без досконального знання мови. Сучасна людина не спроможна без цих знань засвоїти не лише філологічні, а й інші науки. Мовлення забезпечує людині всю сферу діяльності. Саме в цьому полягає універсальний, фундаментальний характер мовленнєвої діяльності людства.

Мова є знаряддям розвитку думки в процесі активного пізнання; творчого освоєння світу, а також є засобом формування творчих здібностей, розвитку мислення і навичок наукових спостережень та узагальнень.

Через лінгвістичний аналіз тексту формується у мові майбутнього вчителя-філолога вміння проникнути в суть художнього твору, виявити в словесному тексті причини і фактори його естетичного, виховного та емоційного впливу.

Список літературних джерел

1.Багмут А.Й., Борисик І.В., Олійник Г.П. Інтонація як засіб мовної комунікації. К.: Наукова думка, 1980.

2.Бацій І.С. Краса і сила слова: Бесіди про мову художнього твору. - К., 1983.

3.Блонский П.П. Избранные психологические произведения. - М.: Просвещение, 1964.

4.Виноградов В. О языке художественной литературы. - М.: 1959.

5.Виноградов В. Проблемы русской стилистики. М.: Высш. Школа, 1981.

6.Гальперин И.Р. Текст как объект лингвистического исследования. - М.: Наука, 1981.

7.Єрмоленко С. Синтаксис віршованої мови. - К., 1969.

8.Коваль А. П. Крилате слово. - К., 1983.

9.Коцюбинська М. Образне слово в літературному творі. - К., 1960.

10.Кухаренко В. Интерпретация текста. Л.: Просвещение, 1978.

11.Ларин Б. Эстетика слова и язык писателя. - Л. 1974.

12.Лейзеров Н.Л. Образность в искусстеве. - М.: Наука, 1974.

13.Лотман Ю. Аналіз поэтического сердца. - Л., 1972.

14.Пустова Ф.Д. Тропіка в художньому слові. - Донецьк, 1972.

15.Русанівський В.М. Мова в нашому житті. - К., 1989.

16.Скрипник Л. Фразеологія української мови. К. Наукова думка, 1973.

17.Спиркин А.Г. Происхождение языка и его роль в формировании мышления. - М., 1957.

18.Теоретичні проблеми лінгвістичної стилістики. К.: Наук. Думка, 1972.

19.Уфинцева А. Слово в лексико-семантической системе язика. М.: Наука, 1968.

Размещено на Allbest.ru

...