Проблеми фемінізму в російській критиці і романах письменниць другої половини ХІХ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національна академія наук України

Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук

Спеціальність 10.01.02 ? російська література

Проблеми фемінізму в російській критиці і романах письменниць другої половини ХІХ століття

Погребна Вікторія Леонідівна

Київ - 2004

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі світової літератури Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України

Науковий консультант: - доктор філологічних наук, професор, член-кор. НАНУ Крутікова Ніна Євгеніївна, Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України, головний науковий співробітник

Офіційні опоненти:

- доктор філологічних наук, професор Теплінський Марк Веніамінович, Прикарпатський університет ім. Василя Стефаника, професор кафедри світової літератури;

- доктор філологічних наук, професор Кирилюк Зінаїда Василівна, Херсонський державний педагогічний університет, професор кафедри історії світової літератури та культури;

- доктор філологічних наук, професор Шевченко Людмила Іванівна, Київський національний університет ім. Тараса Шевченка, професор кафедри російської літератури.

Провідна установа: Дніпропетровський національний університет, кафедра порівняльного та російського літературознавства, Міністерство освіти і науки України, м. Дніпропетровськ.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради П.В. Михед

Анотація

фемінізм художній творчість літературний романістика

Погребна В.Л. Проблеми фемінізму в російській критиці і романах письменниць другої половини ХІХ століття. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук за спеціальністю 10.01.02 - російська література. - Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України, Київ, 2004.

Робота присвячена вивченню полеміки з питань жіночого „пробудження” в російській критиці та публіцистиці другої половини ХІХ століття, розгляду відображення проблем фемінізму в жіночій романістиці 1860-1880-х років. Аналізуються феміністичні теми, ідеї, образи, характерні для прози Марка Вовчка, Є.Я. Панаєвої, Ю.В. Жадовської, Л.І. Ожигіної, Є.І. Конраді.

Досліджується жанрова своєрідність романів Марка Вовчка, Надії Хвощинської та інших видатних письменниць. Підкреслюється, що їх новаторство полягає в жанрових і стилістичних пошуках, а також у знахідках у сфері художньої характерології.

Визначаються змістовні та художні ознаки жіночої мемуаристики, окреслюються деякі специфічні, відмінні особливості жіночого письма (автобіографізм, використання подробиць, деталей, особлива емоційність та щирість, ліризм та суб'єктивність).

Вивчається типологія жіночих образів у творчості Н.Д. Хвощинської, яка одна з перших відобразила тип „нової жінки”. Наголошується, що новаторство письменниці виявилося й у створенні типу жінки, яка „заплуталася”, „заблукала”.

Ключові слова: фемінізм, емансипація, “нова жінка”, жіночий роман, психологізм, іронія, специфічні риси жіночого письма.

Abstract

Pogrebnaya V.L. Feminism Problems in Russian Critics and Women-writers' Novels of the Second Part of the XIX Century. - Manuscript.

Theses for a Doctor's Degree of Philology. Speciality: 10.01.02 - Russian Literature. - Institute of Literature named after T.G. Shevchenko of the National Academy of Sciences of Ukraine, Kyiv, 2004.

This research is devoted to the study of polemics about the questions of female “awakening” in the Russian critics and publicism of the second part of the XIX century, and also to the feminism problems reflection in the female Romance philology of 1860-1880. Feminist problems, ideas and images charactered for the prose of Marko Vovchok, E.Y. Panaeva, Y.V. Zadovskaya, L.I. Ozigina, E.I. Konradi are viewed.

Genre originality of Marko Vovchok, N. Khvoschinskaya and other outstanding women-writers' novels is analyzed. It is defined that their innovating is expressed in genre and stylistic searches and godsends in the sphere of artistic characterology. Content and artistic peculiarities of female memorialistics are defined and some specific distinctive signs of female writing (autobiographism, details using, special emotionality and sincerity, lyricism and subjectivity) are outlined.

The typology of female characters in N.D. Khvoschinskaya works where she had reflected the type of a “new woman” is studied. It is stressed that the writers' innovating is expressed in the creation of a type of woman who “entangled herself”, “got lost”.

Key words: feminism, emancipation, “new woman”, female novel, psychologism, irony, specific peculiarities of female writing.

Аннотация

Погребная В.Л. Проблемы феминизма в русской критике и романах писательниц второй половины ХІХ века. - Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени доктора филологических наук по специальности 10.01.02 - русская литература. - Институт литературы им. Т.Г. Шевченко НАН Украины, Киев, 2004.

Работа посвящена изучению полемики по вопросам женского “пробуждения” в критике и публицистике второй половины ХІХ века, рассмотрению степени и характера отражения проблем феминизма в женской романистике 1860-1880-х годов. В исследовании представлена многогранная картина женского творчества, в котором, как в зеркале, отражается процесс формирования самосознания русской образованной женщины. Автором “восстанавливается” творческий облик незаслуженно забытых женщин-писательниц, критиков (Н.Д. Хвощинской, Е.И. Конради, Ю.В. Жадовской, Л.И. Ожигиной, А.Я. Панаевой, М.К. Цебриковой и др.).

Творчество писательниц 1860-1880-х годов велико по объёму и разнообразно по своему структурно-поэтическому и жанровому составу. Женская романистика этого периода несёт на себе печать автобиографизма (романы Марко Вовчок “Живая душа”, “В глуши”, Н. Хвощинской “Большая Медведица”, Е. Конради “Исповедь матери”, Н. Дмитриевой “На перепутьи” и др.). Личное “я” писательниц выражается через автобиографические темы, мотивы, образы, авторское пристрастие к использованию форм воспоминаний, записок, писем, дневников, исповедей, позволяющих закрепить документальность “истории женской души”. Жанровые поиски писательниц привели к образованию синтетической формы романа, объединяющей признаки семейно-бытового, социально-психологического, автобиографического, бытоописательного романа и романа воспитания.

Автором анализируются темы, идеи, образы, характерные для прозы Марко Вовчок, Е.Я. Панаевой, Ю.В. Жадовской, Л.И. Ожигиной, Е.И. Конради. В романах этих авторов наблюдается общность не только в предмете изображения, но и в социально-нравственном конфликте, группировке персонажей, в сюжете, сосредоточенном на воспроизведении процесса формирования самостоятельной, образованной, целеустремлённой, самодостаточной женщины. Новаторство писательниц заключается в разработке новых тем, находках в сфере художественной характерологии, жанровых и стилистических поисках.

В исследовании определяются содержательные и художественные приметы женской мемуаристики, некоторые специфические, отличительные особенности женского письма (автобиографизм, стремление к изучению и показу “мелочей жизни”, подробному, детализированному описанию обстановки и быта, особенная эмоциональность и искренность, непосредственность и свежесть, лиризм и субъективность).

Женщины-писательницы, по сравнению с мужчинами-писателями, в своём творчестве проявляют повышенное внимание к темам любви, повседневного быта, взаимоотношения мужчины и женщины. Многие темы, разрабатывающиеся писательницами этого периода, уникальны по своему содержанию, поскольку они почти не затронуты или недостаточно затронуты в творчестве мужчин-писателей, незнакомы и малопонятны для них. Е. Конради, Н. Дмитриева, например, избирают предметом изображения феномен материнства. Образы женщин, созданные романистками, отличаются от женских образов мужской литературы. Писательницы, изображая героинь, аппелируют к собственному уникальному опыту.

Женская романистика исследуемого периода имеет реалистическую основу, однако в ней присутствуют романтические тенденции (лиризм, романтичное восприятие любви, контрастность изображения, повышенный интерес к внутреннему миру героев, повышенная эмоциональность и другие).

В работе рассматривается типология женских образов в творчестве Н.Д. Хвощинской, изучаются оригинальные способы их воплощения. Опыт писательницы в создании целой галереи женских характеров является новаторским. Она одна из первых создаёт целый ряд ярких и запоминающихся образов “новых женщин”, рвущихся к духовной свободе и деятельности на благо народа. Тип “новой женщины” в творчестве Хвощинской проявляется различными гранями (это и тип разумно эмансипированной женщины, и тип “обыкновенной эгоистки”).

Новаторство писательницы проявилось и в создании совершенно нового для русской литературы типа “запутавшейся”, “заблудившейся” женщины. В её романистике есть и целая галерея женских образов эмансипе по расчету, желанию следовать моде, выделиться, властвовать. Говоря о вульгарных, уродливых проявлениях эмансипации, Хвощинская нередко прибегает к тонкой, изысканной иронии, которую можно считать и стилеобразующим и структурообразующим средством создания этих художественных образов. “Женский мир” в романистике Хвощинской предстаёт как явление многостороннее и многомерное.

Женское литературно-критическое и публицистическое творчество второй половины ХІХ века - важная и значимая часть русской литературы. Художественные произведения лучших писательниц должны популяризироваться, исследоваться, переиздаваться с необходимыми научными комментариями.

Ключевые слова: феминизм, эмансипация, “новая женщина”, женский роман, психологизм, ирония, специфические черты женского письма.

1. Загальна характеристика роботи

До сьогодні фемінізм як явище провокує бурхливі дискусії та зумовлює появу неоднозначних оцінок. „Жіноче питання” було і залишається актуальним: про виховання й освіту жінки, про її місце в суспільстві та родині, про її права й обов'язки, про її почуття і сподівання сперечалися й сперечаються як прихильники жіночої емансипації, так і її противники.

У російському інтелектуальному житті 60-80-х років ХІХ ст. жіноче питання було одним з найактуальніших та широко обговорюваних, оскільки жінка мала нерівні з чоловіком правовий, економічний, політичний, соціальний, культурний статуси. Проблему жіночої емансипації порушували у своїй творчості чимало російських письменників і критиків вищезазначеного періоду. Сотні науково-публіцистичних, літературно-критичних статей, рецензій, оглядів, нотаток, присвячених різним аспектам цієї проблеми, були написані представниками різних напрямків російської суспільної думки і надруковані на сторінках періодичних видань найрізноманітнішої орієнтації.

Емансипаційні процеси переважно стимулювалися критиками-чоловіками. Революційні демократи М.Г. Чернишевський, М.Л. Михайлов, Д.І. Писарев у своїх статтях обґрунтовували ідеї „пробудження” жіночої особистості. У наш час їх критична спадщина, присвячена проблемам фемінізму, аналізується в дослідженнях Г.О. Тишкіна, Е.О. Павлюченко, К. де Магд-Соеп, М.В. Теплінського, Р. Стайса та ін. Праці діячів ліберального, консервативного і релігійного напрямку з приводу проблем жіночої емансипації менш вивчені, хоча представляють чималий інтерес.

Аналіз проблем художнього втілення ідей емансипації, жіночого ідеалу, типології жіночих образів, еволюції образу „нової жінки” у творчості російських письменників-чоловіків є ґрунтовним і результативним. Ці проблеми знайшли відбиток у значній кількості досліджень, присвячених романістиці М.С. Лєскова, Л.М. Толстого, І.С. Тургенєва, Ф.М. Достоєвського, М.В. Авдєєва, І.О. Гончарова, О.Ф. Писемського, М.Г. Чернишевського. Що ж до художньої творчості жінок-письменниць названого періоду, то вона ще не стала об'єктом пильного і глибокого аналізу. Між тим, друга половина ХІХ століття - час бурхливого розвитку жіночої літературної творчості, зумовленого емансипаційними процесами, що відбувалися в суспільстві. Жіноча література і критика стала помітним явищем суспільного і культурного життя Росії. Творчість російських жінок-письменниць (Н.Д. Хвощинської, Є.Я. Панаєвої, Ю.В. Жадовської, С.І. Смирнової та інших) малодосліджена, хоча у творах саме цих авторок, як у дзеркалі, відбиваються дискусії з приводу ролі жінки в родині та суспільстві, наявний на той час процес зміни традиційних жіночих ролей, суто жіночий погляд на власне призначення. Життя та творчість письменниць вплинули на формування самосвідомості російської освіченої жінки.

Резюмуючи спроби описати, оцінити, класифікувати жіночу творчість 60-80-х років ХІХ ст., можна констатувати, що наукових праць, присвячених аналізу сюжетно-композиційних, жанрових особливостей художніх творів письменниць, специфіці жіночого письма, існує порівняно небагато. Фактично, ступінь вивченості жіночої літератури мінімальний, хоча жіноча творчість 60-80-х років ХІХ ст. і привертала увагу деяких критиків того часу (П.В. Биков, В.П. Острогорський, М.О. Протопопов, О.М. Скабічевський, П.Д. Боборикін, К.К. Арсеньєв, В.В. Чуйко, М.К. Цебрикова висловили певні зауваження щодо питання природи жіночої творчості).

Жіноча творчість тривалий час залишалась на периферії дослідницької уваги. Одним з небагатьох учених, що зверталися до її вивчення, був О.І. Білецький. У магістерській дисертації „Епізод з історії російського романтизму. Російські письменниці 1830-1860 рр.” він доводить, що ігнорування жіночої творчості перешкоджає повноті висвітлення російського літературного процесу, з чим важко не погодитись. На жаль, це фундаментальне дослідження до цього часу залишається рукописом. О.І. Білецький є також автором оригінальної статті „Тургенєв та російські письменниці 1830-1860-х років”. У цій праці він порушує питання про вплив творчості жінок-письменниць на задуми І.С. Тургенєва, доводить, що Є. Тур і Н. Хвощинська раніше, ніж автори-чоловіки відобразили у своїх творах тип „нової жінки”.

Останнім часом інтерес до жіночої творчості значно зріс. З'явилося чимало праць, у яких обґрунтовується необхідність виділення творчості письменниць, у тому числі 60-80-х років ХІХ століття, як особливого культурного феномену; відкриваються й переосмислюються жіночі тексти; вивчається специфіка жіночого письма. Варто зазначити, що вже зроблені перші кроки в дослідженні російської жіночої літератури (праці Е. Шоре, А. Розенхольм, Є. Строганової, І. Савкіної, В. Ученової, в яких розглядаються окремі важливі питання художньої своєрідності жіночих текстів ХІХ ст.). Сьогодні багато що переосмислюється й у суспільстві, і в культурі. Так, окреслились тенденції зміни традиційних культурних стереотипів, у літературознавстві розвиваються нові методологічні підходи, зокрема ґендерний підхід, спрямований на переосмислення сутності реального жіночого досвіду. У зв'язку з цими тенденціями вивчення творчості письменниць 60-80-х років ХІХ ст., на наш погляд, є своєчасним, правомірним, необхідним.

Актуальність теми дисертації обумовлюється:

недостатньою репрезентованістю жіночої творчості в історії російської літератури і критики. Сучасне прочитання й визначення реального значення жіночої літератури другої половини ХІХ ст. є актуальним завданням історії літератури. Без урахування художніх досягнень жінок-письменниць загальна картина літературного процесу є неповною;

- необхідністю відновлення творчості незаслужено забутих видатних російських авторок - Н.Д. Хвощинської, Є.І. Конраді, Ю.В. Жадовської, Є.Я. Панаєвої, М.К. Цебрикової та ін., уведення їх маловивченої публіцистичної, критичної, мемуарної, белетристичної спадщини в науковий обіг. Сучасних істориків літератури має зацікавити феномен прижиттєвої популярності творів цих письменниць;

потребою узагальнення та систематизації досвіду критики і публіцистики даного періоду з проблем фемінізму;

необхідністю поглиблення наукових уявлень про специфіку жіночого погляду на світ, природу жіночої творчості, її відмінних рис та особливостей;

активізацією уваги дослідників до жіночої творчості, ефективністю застосування ґендерної методології у вивченні жіночих текстів.

Дисертація пов'язана з науковою темою відділу світової літератури Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України - „Світова література на зламі тисячоліть” (Державний реєстраційний номер 0101U002088).

Мета дисертаційної роботи полягає у вивченні проблем фемінізму в російській критиці, виявленні їх художнього відображення в жіночій романістиці 1860-1880-х років.

Досягнення цієї мети передбачає розв'язання таких завдань, як:

- окреслення теоретичних контурів понять „фемінізм”, „жіноча емансипація”, „жіночий рух”, „жіноче питання”, „жіноча література”;

- висвітлення сучасних проблем вивчення жіночої літератури;

- розгляд полеміки з питань жіночого „пробудження” в критиці і публіцистиці другої половини ХІХ століття;

- визначення місця жіночої літературно-критичної творчості в російському літературному процесі 60-80-х років ХІХ ст., переосмислення творчої спадщини жінок-письменниць, критиків (Н.Д. Хвощинської, М.К. Цебрикової, Є.І. Конраді, Є.Я. Панаєвої та ін.);

- визначення ідейно-естетичної своєрідності творів авторок досліджуваного нами періоду;

- вивчення способів і прийомів створення образу „нової жінки” письменницями другої половини ХІХ ст.;

- аналіз жанрової специфіки романів Марка Вовчка, Надії Хвощинської та інших видатних письменниць;

- визначення змістовних і художніх ознак жіночої мемуаристики;

- окреслення деяких специфічних, відмінних особливостей жіночого письма;

- вивчення типології жіночих образів у творчості Н.Д. Хвощинської, оригінальних засобів їх відтворення.

Об'єктом дослідження є історико-літературний та культурний процес у Росії 1860-1880-х років. У цей час проблеми емансипації жінки були одними з провідних, вони порушувались і в критиці, і в художній літературі.

Предмет дослідження - відображення проблем фемінізму в чоловічій і жіночій критиці та публіцистиці, жіночій романістиці та мемуарах другої половини ХІХ століття, специфіка їх художнього втілення. Предмет дослідження визначив різноманітність використаних у роботі матеріалів, це - публіцистичні, літературно-критичні статті, нариси, відгуки, огляди, рецензії представників різних ідейно-естетичних напрямків. Для відображення дискусії з проблем жіночої емансипації в публіцистиці і критиці 60-80-х років ХІХ ст. у роботі використовуються не тільки журнальні і газетні публікації, але й листи, щоденники, нотатки, спогади відомих діячів літератури, мистецтва, науки, політики - Є.М. Водовозової, М.В. і Л.П. Шелгунових, О.М. Скабічевського, С.В. Ковалевської, Є.Я. Панаєвої, А.П. Суслової, О.А. Штакеншнейдер, Л.Ф. Пантелєєва, та ін. Матеріалом для вивчення були обрані романи жінок-письменниць - Н.Д. Хвощинської, Марка Вовчка, Є.І. Конраді, Є.Я. Панаєвої, Н. Дмитрієвої, Ю.В. Жадовської, С.І. Смирнової та ін. Оскільки в 1860-1880-і рр. пальма першості належала письменницям Н.Д. Хвощинській і Марку Вовчкові, у роботі ми приділяємо більше уваги змістовній, жанровій, стилістичній своєрідності їх романів.

Теоретична та методологічна основа роботи базується на здобутках літературознавчої науки ХІХ-ХХ століття, на працях вітчизняних та зарубіжних учених, присвячених теорії та методології вивчення літературного твору. Аналіз жанрової та стильової своєрідності романістики та мемуаристики письменниць проводиться з урахуванням позицій таких дослідників, як О.І. Білецький, Б.В. Томашевський, В.Є. Халізєв, Л.В. Чернець, В.В Кожинов, М.М. Бахтін, Л.Я. Гінзбург, Ю.М. Лотман, Д.В. Затонський та ін. Значущим для нас є досвід історико-літературних досліджень творчості письменників другої половини ХІХ століття (В.Ю. Троїцького, В.А. Недзвецького, Н.Н. Мостовської, В.І. Кулєшова, Н.Є. Крутікової, З.В. Кирилюк, О.Б. Кафанової, Т.П. Маєвської, В.Б. Смирнова, М.В. Теплінського, І.В. Столярової та ін.), а також досвід феміністичних критиків, ґінокритиків, фемінологів (Е. Шоре, А. Розенхольм, Б. Хелдт, С. Павличко, Т. Гундорової, Є. Строганової, І. Савкіної, Г. Улюри та ін.).

Методика дослідження ґрунтується на системному підході до об'єкта вивчення, який передбачає органічне поєднання порівняльно-історичного, історико-функціонального та історико-типологічного методів.

Наукова новизна дисертації. Окреслена нами тема дослідження до сьогодні не була предметом спеціального вивчення. У роботі вперше представлена багатогранна картина жіночої творчості 1860-1880-х років, у якій віддзеркалюється процес формування самосвідомості російської освіченої жінки. Автором дисертації на змістовому, жанрово-стильовому рівнях розкриваються особливості відображення в романістиці і критиці письменниць жіночого погляду на світ. Уперше зроблено спробу визначення новаторства жінок-письменниць у розробці нових тем, у художній реалізації проблем жіночої емансипації. Особлива увага приділяється своєрідності художніх засобів, обраних письменницями.

У роботі узагальнюються результати полеміки з проблем фемінізму в російській критиці другої половини ХІХ століття. Уперше детально аналізується публіцистика і критика М.С. Лєскова, Ф.М. Достоєвського, М.І. Соловйова, присвячена питанням жіночої емансипації, вводяться в науковий обіг статті жінок-критиків (Н.Д. Хвощинської, Є.І. Конраді, М.К. Цебрикової), які до цього часу майже не привертали увагу вчених.

Автором дослідження виявлені й залучені до аналізу напівзабуті тексти жінок-письменниць, невідомі раніше критичні статті, архівні матеріали. Деякі з них стали предметом дослідження вперше.

Теоретичне значення роботи пов'язане з можливістю поглибити осмислення російського літературного процесу 1860-1880-х років, а також з розширенням наукових уявлень про природу жіночої творчості, її відмінні риси й особливості (у змістовному, жанровому, стилістичному аспектах). Наше дослідження може бути стимулом для подальшого вивчення жіночої романістики і критики.

Практичне значення дослідження полягає в тому, що його результати можуть бути використані як матеріал для викладання таких курсів у вищій школі, як історія російської літератури другої половини ХIХ століття, історія літературної критики, читання спецкурсів і проведення спецсемінарів з проблем ґендеру, жіночої літератури. Висновки та основні положення дисертації можуть стати теоретичною базою для написання курсових і дипломних робіт, магістерських і кандидатських дисертацій.

Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертації представлені в доповідях на засіданнях відділу світової літератури Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України (2000-2003 рр.), Всеукраїнській науковій конференції „Поетика художнього твору” (Запоріжжя, ЗДУ, 12-14 жовтня 2000 р.), Міжнародних наукових конференціях „Література в контексті культури” (Дніпропетровськ, ДНУ, 30-31 жовтня 2001 р.; 12-14 травня 2003 р.), Міжнародній науковій конференції „Русская словесная культура: тенденции развития и проблемы преподавания в современных условиях” (Запоріжжя, ЗДУ, 27-28 січня 2003 р.), Міжнародній науковій конференції за участю молодих учених „Мовно-культурна комунікація: напрямки і перспективи дослідження” (Київ, Інститут філології КНУ ім. Т.Г. Шевченка, 9 квітня 2003 р.), науково-практичній конференції „Людство на межі тисячоліть: діалог цивілізацій” (Київ, НАУ, 23 травня 2003 р.), ХІІ Міжнародній науковій конференції ім. професора Сергія Бураго „Мова і культура” (Київ, Інститут філології КНУ ім. Т.Г. Шевченка, 23-27 червня 2003 р.), Всеукраїнській науковій конференції „Ґендерна влада: літературні та культурні стратегії” (Бердянськ, БДПУ, 24-26 вересня 2003 р.), Міжнародній науково-теоретичній конференції „Проблеми жанру, стилю, літературного напряму” (Запоріжжя, ЗДУ, 15-17 жовтня 2003 р.), Міжнародній науковій конференції „Проблеми розвитку філології в Україні у контексті світової культури” (Київ, Інститут філології КНУ ім. Т.Г. Шевченка, 23-24 жовтня 2003 р.), Міжнародній науковій конференції „Ґендер: Язык. Культура. Коммуникация” (Москва, МДЛУ, 27-28 листопада 2003 р.).

Результати дослідження знайшли відображення у 25 публікаціях: монографії, 21 статті, опублікованій у наукових фахових виданнях України, тезах доповідей на міжнародних конференціях.

Структура дисертації зумовлена окресленими завданнями. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг дослідження - 455 сторінок, обсяг основного тексту - 400 сторінок. Список використаних джерел містить 671 найменування.

2. Основний зміст дисертації

У Вступі обґрунтовується актуальність теми, подається аналіз її теоретичної розробленості, формулюються мета та завдання дослідження, визначаються об'єкт, предмет, методологічні засади, наукова новизна, теоретична та практична цінність роботи.

Перший розділ дисертації („Жіноче питання” в російській критиці 60-80-х років ХІХ ст.") складається з двох підрозділів. Перший з них („Проблеми фемінізму в сучасній науці”) присвячено аналізу сучасного стану дослідження жіночої літератури. У ньому визначаються також смислові межі понять „фемінізм”, „емансипація”, „жіночий рух”, „жіноче питання”, обґрунтовується використання терміна „фемінізм” по відношенню до літератури другої половини ХІХ ст.

Смислові межі поняття „фемінізм” є широкими, адже це явище неоднорідне за своїм складом. Це поняття неможливо визначити однозначно, оскільки саме явище видозмінюється з плином часу, розширює коло інтересів і проблем, які входять у його поле. Сучасний фемінізм - це і суспільний рух жінок, і соціально-політична теорія, і форма свідомості (світогляд), і альтернативна теорія культури. Це не тільки соціальний феномен, але й феномен науковий, культурний.

Поняття фемінізм, емансипація, жіночий рух, жіноче питання характеризуються зовсім різним смисловим навантаженням. У цьому ланцюжку понять найоб'ємнішим („широким”) і вживаним сьогодні є поняття „фемінізм”. І „жіночий рух”, і „емансипацію” можна розглядати як прояви фемінізму. У другій половині ХІХ ст. термін „фемінізм” був більше поширений у Західній Європі та США, ніж у Росії. Російські революційні демократи та їх послідовники найчастіше використовували термін „жіноче питання”, „емансипація”. Смислова наповненість поняття „фемінізм” у другій половині ХІХ ст. відрізняється від сучасної. Теперішнє розуміння цього явища передбачає не тільки протиставлення статей, але й вивчення жіночої культури, зокрема літератури. Саме тому ми вважаємо правомірним використання терміна „фемінізм” паралельно з термінами „емансипація”, „жіноче питання” в дискурсі російської літератури другої половини ХІХ ст. Назви численних публікацій сучасних дослідників доводять цю думку.

Поняття „жіноче питання”, „емансипація”, „фемінізм” не відбивають усі соціальні процеси, пов'язані зі зміною ролі жінки в російському суспільстві другої половини ХІХ століття. Для їх відображення існує більш об'ємне поняття, сформульоване порівняно недавно, хоча саме явище, номіноване ним, існувало завжди. Мова йде про ґендерне конструювання. Експериментаторство „нових жінок” позначилося на побудові нових форм ґендерної репрезентації (зміна зачіски, стилю одягу, манери рухатися і говорити тощо), ґендерної взаємодії і ґендерних контактів (здобуття освіти, працевлаштування, нові форми шлюбу), а також у спробі самостійно конструювати своє життя.

Ґендерна методологія є концептуальним підґрунтям сучасного фемінізму. Ґендерні дослідження - новий міждисциплінарний науковий напрям, що базується на перетині багатьох наук (філософії, соціології, психології, історії, лінгвістики, літературознавства, етнології та ін.). У центрі уваги цього напрямку - соціальні, культурні, мовні та інші фактори, які визначають поведінку чоловіків і жінок у залежності від їх уявлень не тільки про своє біологічне „поле” (sex), але й про ґендер (gender), соціокультурне „поле”.

Ґендерні дослідження - це новий крок в осмисленні природи людської особистості. Вони розпочали свій розвиток у Росії та в Україні на початку 90-х років ХХ ст., хоча вже наприкінці ХІХ століття письменники, критики, учені розмірковували над відмінностями природи чоловіка і жінки (П. Боборикін, М. Цебрикова, Є. Колтоновська, Леся Українка та ін.). Останнім часом популярність ґендерних досліджень стрімко зросла: з'являються нові періодичні видання, функціонують ґендерні студії, лабораторії, центри. За останні двадцять років було опубліковано цілий ряд робіт, пов'язаних з ґендерною проблематикою, історією і теорією фемінізму. Це дослідження Н.Л. Пушкарьової, Є.І. Трофімової, І.Л. Савкіної, І.О. Жеребкіної, Т.І. Гундорової, С.Д. Павличко, В.П. Агеєвої, Е. Шоре, Р. Хоф та інших. Ці науковці виявили і вивчили багато текстів як відомих письменниць, так і другорядних, і навіть забутих.

До цього часу більшість жіночих романів і повістей другої половини ХІХ ст. малодосліджена. Зазначимо, що тільки наприкінці ХХ ст. були зроблені перші кроки щодо їх вивчення. Особливої уваги заслуговують праці О.І. Тимінського, М.В. Теплінського, А. Розенхольм, У.М. Долгіх, Г.С. Лапшиної, Є.В. Хохлової, Г.Г. Жукової, присвячені окремим питанням поетики творів Н.Д. Хвощинської, Е.Я. Панаєвої, Є.І. Конраді, Ю.В. Жадовської, Л.О. Ожигіної, С.І. Смирнової. Сучасний стан дослідження жіночої романістики 1860-1880-х років потребує не тільки систематизації результатів попередніх наукових пошуків, але й розширення кола питань, пов'язаних з визначенням ідейно-естетичної цінності творчості письменниць аналізованого періоду, застосування ґендерного підходу у висвітленні своєрідності жіночого письма.

Ми звертаємося до вивчення жіночого роману як одного з найпродуктивніших жанрів жіночої літератури. Під жіночою прозою ми будемо розуміти прозу, написану жінками. Говорячи про жіночу прозу, ми не маємо на увазі існуючий як особливий жанр сучасної белетристики „жіночий” („рожевий”) роман. Автором останнього може бути як жінка, так і чоловік.

У цьому ж розділі досліджується, у якій формі (з використанням яких аргументів) жінкам-письменницям відмовляли у визнанні, дискредитували їх тексти. Майже до останнього часу жіночу літературу вважали (і сьогодні багато хто вважає) другорядною, пояснюючи це дріб'язковістю тем, примітивністю і банальністю сюжетів, надмірною емоційністю тощо. На наш погляд, така точка зору є хибною. Без сумніву, в жіночій літературі, як і в чоловічій, є низькопробні, малохудожні твори-одноденки, проте оцінювати всю жіночу літературу як другорядну лише тому, що її створили жінки, не можна.

Жіноча проблематика сприймається як другорядна саме чоловіками, оскільки вона для них неактуальна і малозрозуміла. Твори, написані жінками, віддзеркалюють їх погляди, звички, досвід, відмінний від чоловічого. Читач-чоловік у своєму читацькому і життєвому досвіді не знайомий чи малознайомий із суто жіночими контекстами. Непопулярними в чоловічому дискурсі є теми стародівоцтва, жіночої заздрості, жіночих стосунків з подругами, колегами, сусідками, сестрами.

Друга половина ХІХ ст. - той етап російської культури, коли жінка, з одного боку, намагається жити і творити за чоловічими стандартами, але, з іншого, вона заявляє про свою самостійність і самоцінність, не хоче їм підкорятися. Більшість письменниць не могли підписувати свої твори власним ім'ям, використовували чоловічі псевдоніми (В. Крестовський, М. Станицький, Марко Вовчок та ін.). Використання чоловічого псевдоніму пояснюється не тільки бажанням жінок приховатися від оцінок критики, яка розглядала їх твори упереджено, але й бажанням довести свою рівноцінність чоловікам.

Жіноча література не тільки відбиває процеси емансипації жіночої особистості, але й сама багато в чому розвивається під впливом цих процесів. Саме тому ми вважаємо за необхідне упередити розгляд жанрової і стилістичної природи жіночої романістики 1860-1880-х років вивченням особливостей „вторгнення” російських жінок цього періоду в раніше чоловічі сфери діяльності (трудову, освітню), що знайшло відображення в критиці і публіцистиці того часу.

Другий підрозділ першого розділу („Полеміка в російській критиці з питань „жіночого пробудження”) складається з двох частин. У першій з них („Уявлення письменників і критиків про роль жінки в сім'ї і суспільстві. Проблеми жіночої емансипації в публіцистиці Ф.М. Достоєвського, М.С. Лєскова”) розглядаються погляди філософів, критиків, письменників різної ідеологічної орієнтації на призначення жінки.

Питання відображення проблем фемінізму в літературі та критиці не є питанням суто літературознавчим. Воно постає на межі філософських, соціологічних, історичних, психологічних, культурологічних досліджень. Саме тому в цій частині роботи аналізуються реальні суспільні процеси, пов'язані з емансипацією жіночої особистості.

Із середини 50-х років ХІХ ст. в атмосфері демократичного підйому змінюються соціально-психологічні уявлення про роль і місце жінки в сімейному (приватному), професійному (трудовому), громадському житті. У Росії „нове” ставлення до жінки формувалося, перш за все, у демократичному чоловічому середовищі. Поштовхом для розвитку російського фемінізму були наукові і публіцистичні праці В.Г. Бєлінського, О.І. Герцена, М.Г. Чернишевського, М.О. Добролюбова, М.Л. Михайлова, Д.І. Писарева та інших письменників, критиків, публіцистів, філософів, учених, які пов'язували жіночу емансипацію з необхідністю соціальних перетворень.

Серед чоловіків-емансипаторів особливе місце належить Михайлу Ларіоновичу Михайлову, талановитому поету і белетристу, перекладачеві, публіцисту. Для нього проблема емансипації жіночої особистості була провідною в житті і творчості. Михайлов став відомим після публікації в „Современнике” статей, присвячених „жіночому питанню” (їх хронологія охоплює період з 1858 по 1866 рік): „Паризькі листи”, „Жінки, їх виховання і значення в родині і суспільстві”, „Джон Стюарт Мілль про емансипацію жінок”, „Жінки в університеті”, „Повага до жінок”. У своїх роботах російський „фемініст” заперечує забобони щодо розумової і фізичної неповноцінності жінки, виступає за їх право на економічну незалежність, особисту і духовну свободу.

Не принижуючи ролі М.Л. Михайлова в розвитку фемінізму в Росії, ми наголошуємо на певній однобічності і помилковості його поглядів на природу жіночої особистості, на роль жінки в родині і суспільстві. Справедливо акцентуючи на необхідності змін перш за все в родині, а потім уже й у суспільстві, Михайлов недооцінював роль жінки саме в сім'ї. Оскільки структура російської держави ХІХ ст. спрямовувалася на розвиток сімейних пріоритетів для жінок і коло її інтересів замикалося на родині, а не на громадській і професійній діяльності, публіцист вважав за необхідне звільнити жінку від сім'ї на користь інших видів діяльності. Саме в цій тезі Михайлова чітко проявляються „крайнощі” жіночого руху.

Найбільш повно і яскраво погляди революційних демократів на жіноче питання проявилися в житті і творчості М.Г. Чернишевського. Його тлумачення жінки як людини, рівної чоловікові, учасниці громадського руху, відбиті в його листах і щоденниках, художніх творах (романі „Що робити?” (1863), а також у значній кількості творів, написаних на засланні), рецензії на твори Д. Мацкевича („Нотатки про жінку” (Современник, 1854, № 9)), примітках до „Підґрунтя політичної економії Дж.Ст. Мілля” (Современник, 1860, №№ 2-4, 6-8, 11), статті „Полемічні красоти. Колекція перша. Красоти, зібрані з „Русского вестника” (Современник, 1861, № 6). М.Г. Чернишевський високо цінив особистість і творчість Жорж Санд, пропагандистки жіночої емансипації. Він переклав її автобіографію „Історія мого життя”.

Представники консервативної і релігійної критики і публіцистики (П.П. Цитович, В.П. Мещерський та ін.) заперечували ідеї емансипації жіночої особистості, мали звужений погляд на природу жінки, вважали, що її призначення обмежується лише виконанням функцій матері і дружини.

Противником жіночої емансипації був і відомий учений, М.П. Погодін, який у статті „Емансипація жінок” (Русский, 1868, № 101) доводить, що єдине головне призначення жінки, визначене природою і Богом, - продовження і збереження роду людського.

Особливу позицію щодо „жіночого питання” зайняли такі філософи, письменники, критики, як О.С. Хом'яков, М.І. Соловйов, М.М. Страхов, І.О. Гончаров, М.С. Лєсков, Ф.М. Достоєвський. Усі вони визнавали виключну роль жінки як матері, хранительки домашнього вогнища, виховательки своїх дітей, проте не заперечували її прав на освіту, працю, розвиток. Вони були прихильниками розумної емансипації жінки, виступали не проти цього процесу, а проти неправильного його трактування, проти крайнощів і потворних проявів, проти вульгарної емансипації. Прихильники цього напрямку підходили до вирішення цього питання з позицій морально-етичних, філософських, християнсько-гуманістичних.

Наступна частина другого підрозділу першого розділу („Критичні виступи Н.Д. Хвощинської, Є.І. Конраді, М.К. Цебрикової та інших публіцисток”) присвячена розгляду жіночої публіцистики і критики 60-80-х років ХІХ ст. Цілий ряд цікавих і змістовних критичних інтерпретацій художніх творів жінок-письменниць 60-80-х років ХІХ століття належать перу Н.Д. Хвощинської, яка була відома не тільки як письменниця і перекладачка, але й як літературний критик. Хвощинська-критик друкувала свої роботи в таких періодичних виданнях, як „Отечественные записки”, „Русские ведомости”, „Живописное обозрение” та ін. під псевдонімами В. Поречніков, Микола Куратов, Н.Д. Воздвиженський та криптонімами В.К.

У дисертації аналізуються статті і рецензії Хвощинської, присвячені жіночій творчості (повістям і романам А. Панаєвої, Ю. Жадовської, С. Смирнової, О. Шапір, Н. Кохановської та ін). Оцінюючи твори цих авторок, Хвощинська робить цікаві висновки про природу творчості жінок-письменниць. Так, у шостій розвідці циклу „Провінційні листи про нашу літературу” („Оповідання жінок про жінок”) (Отечественные записки, 1862, № 11) вона зазначає, що жінка розповідає про себе краще, ніж чоловік. Жіночі романи критик вважає цікавим документом, оскільки в них подається фактичний виклад повсякденного життя з його дрібницями, проблемами. Саме такі якості жіночої літератури, як гіпердеталізація, сентиментальність, суб'єктивність засуджувалися чоловіками-письменниками та критиками і в ХІХ ст., і в наступні часи. Цікаво, що перераховані вище риси Хвощинська вважає не жіночими „недоліками”, а проявами жіночої натури.

В історії російської літератури і журналістики другої половини ХІХ ст. важливу роль відіграла Марія Костянтинівна Цебрикова - публіцистка, педагог, перекладачка, критик, видавець книг для дітей, громадська діячка. Свої критичні і художні твори вона підписувала такими криптонімами та псевдонімами, як М.К., М., Н.Р., М. Артемьєва, Ніколаєва. Більшість її статей була присвячена „жіночому питанню”: „Жінки американської революції” (Вестник Европы, 1870, № 6-7), „Вищі жіночі курси в Петербурзі” (Дело, 1882, № 4), „Боротьба американок за емансипацію” (Дело, 1883, № 3). У руслі проблем, пов'язаних з емансипацією жінки, написана і передмова до книги Мілля „Про підлеглість жінки”.

У циклі статей „Російські жінки-письменниці” (Неделя, 1876, №№ 13-14; 21-22) критик аналізує творчі досягнення жінок-літераторів ХІХ століття, починаючи від представниць першої половини - Є. Ростопчиної, Н. Дурової, Ю. Жадовської, М. Жукової, О. Ган, Є. Тур (псевдонім Є.В. Саліас де Турнемір), і закінчуючи своїми сучасницями - Н. Станицьким (псевдонім Є. Панаєвої), В. Крестовським (псевдонім Н. Хвощинської), Марком Вовчком (псевдонім М. Вілінської), І. Весеньєвим (псевдонім С. Хвощинської).

Чимало статей М.К. Цебрикова присвятила аналізу творів зарубіжних письменниць. Особливого значення вона надавала творчому доробку Жорж Санд (стаття „Жорж Санд” (Отечественные записки, 1877, № 6-7). Міркування про призначення жінки вміщено в роботах „Англійки - романістки” (Отечественные записки, 1871, № 8-9, 11), „Жіночі типи Джорджа Еліота” (Женское дело, 1899, № 9-12). В останній статті критик висловлює думку про „стихійну” природу зображення письменницями жіночої емансипації.

Статті М.К. Цебрикової не втратили своєї актуальності і сьогодні. Вони, без сумніву, важливі для розуміння природи жіночої творчості. Наприклад, роботи, присвячені творчості Н. Хвощинської („Нарис життя Н.Д. Хвощинської-Зайончковської” (Мир Божий, 1897, № 12), „Художник-психолог (Романи і повісті В. Крестовського-псевдоніма)” (Образование, 1900, № 1-2), „На пам'ять В. Крестовського-псевдоніма” (Новости, 1889, № 177)), містять багато цікавих спостережень, тонких зауважень, цінних висновків щодо жіночих образів письменниці.

До М.К. Цебрикової в Росії не було жінки-публіциста такого масштабу. У центрі її уваги завжди була жінка, її проблеми, розпачі, надії. Однією з перших у Росії Цебрикова намагається застосувати ґендерний підхід до аналізу художніх текстів (визначає специфічні риси жіночої творчості, доводить асиметричне сприйняття образу „нової жінки” в чоловічій та жіночій літературі тощо).

Отже, у Росії середини ХІХ ст. проблеми жіночої емансипації обговорювалися, перш за все, у демократичному чоловічому та жіночому середовищі. М. Чернишевський, М. Добролюбов, М. Михайлов, Д. Писарев, М.К. Цебрикова, Є.І. Конраді та інші письменники, критики демократичного напрямку виступили прихильниками отримання жінками права на працю, освіту, розвиток, громадське служіння.

Позиція таких письменників, як М. Соловйов, О. Хом'яков, М. Лєсков, Н. Хвощинська, І. Гончаров, Ф. Достоєвський з „жіночого питання” дещо відрізнялася як від позицій революційної демократії, так і від позиції консерваторів. Ці письменники та критики прагнули знайти „золоту середину”, доводили, що жіноче призначення бути донькою, матір'ю, дружиною, вихователькою своїх дітей, нічим не поступається важливості громадського призначення. Вони були прибічниками ідеї розумної емансипації жінки, суть якої - гармонійне поєднання начал сімейних і суспільних.

Другий розділ дисертації - „Проблеми емансипації жінок у романістиці письменниць 60-80-х років ХІХ ст.” - складається з шести підрозділів. У першому з них („Активізація жіночого руху в 60-ті роки ХІХ ст.”) розглядаються найважливіші прояви емансипаційного руху - прагнення жінок до економічного й інтелектуального звільнення. У російському суспільстві середини ХІХ ст. окреслилися два шляхи реального досягнення жіночого рівноправ'я. Перший - це одержання жінкою економічної незалежності і самостійності. Другий - здобуття освіти, у тому числі й вищої.

У другій половині ХІХ ст. жінки оволодівають професіями, які раніше вважалися суто чоловічими: вони стають стенографістками, касирами, продавцями, перекладачками, журналістками, видавцями, редакторами газет і журналів, бібліотекарями. Різнорідні види діяльності жінок (культурно-просвітницька, журналістська, перекладацька, виробнича та ін.) свідчать про те, що емансипаційний рух у другій половині ХІХ століття охопив широке коло жінок як з різночинського, так і з дворянського середовища.

Особливе місце серед видатних жінок свого часу належить Марку Вовчку (псевдонім Марії Олександрівни Вілінської, у першому шлюбі - Маркович, у другому - Лобач-Жученко), талановитій українській і російській письменниці. Її громадська і літературна діяльність мала виняткове значення в жіночому русі. Марко Вовчок була не тільки автором белетристичних творів, але й літературним критиком, публіцистом, перекладачем. І як письменник, і як перекладач вона точно відчувала вимоги часу. Разом зі своєю подругою Н.О. Білозерською, Марія Вілінська переклала російською мовою книгу англійського філософа і політеконома Джона Стюарта Мілля „Про підлеглість жінки” (вийшла за редакцією Марка Вовчка в Санкт-Петербурзі двічі - у 1869 та 1870 рр.).

Про інтерес Марії Олександрівни до „жіночого питання” свідчить і її редакторська та громадська діяльність у справі організації жіночої праці. У 1871 році Марко Вовчок стала засновником і редактором ілюстрованого журналу „Переклади кращих іноземних письменників” (перший номер вийшов у січні 1871 року, останній - у травні 1872; усього вийшло сімнадцять чисел). Видання сприяло ознайомленню російської публіки з художніми і публіцистичними творами зарубіжних авторів. Функціонування журналу „Переклади кращих іноземних письменників” забезпечувалося жіночою працею: з одного боку, це дисонувало політиці уряду, з іншого - розширювало можливості використання праці освічених жінок.

У роботі розглядається діяльність видатних жінок-учених, письменниць, громадських діячок - Надії Суслової, Софії Ковалевської, Ганни Корвін-Круковської, Катерини Некрасової, Олени Лихачової, подається огляд їх літературно-критичної творчості.

Здобуття жінками освіти, розширення сфер їх професійної діяльності сприяли різкому збільшенню кількості жінок, які випробували свої сили в різних галузях літературної праці. Більшість письменниць другої половини ХІХ ст. - професійні літератори. Вони одержували гонорари за свою працю, завдяки чому й утримували себе і свої родини (Марко Вовчок, Софія і Надія Хвощинські, Надія Соханська та ін.). Активізація емансипаційного руху безпосередньо позначилася і на жіночій літературі. У своїй творчості письменниці досить часто відбивали власний досвід.

У наступному підрозділі другого розділу („Змістові і художні прикмети жіночої мемуаристики”) аналізується жіноча мемуарна творчість другої половини ХІХ ст. Більшість жіночих спогадів, щоденників, нотаток, листів цього періоду і до сьогодні не включені в історичні і літературні дискурси, незважаючи на те, що правдиво відтворюють добу, подають інформацію про культурну діяльність певних верств населення, відбивають цікаву, насичену фактами, подіями, зустрічами історію життя. Така доля спіткала щоденники і спогади Г.М. Енгельгардт, О.Г. Каррік (Маркелової), М.К. Цебрикової та багатьох інших письменниць, чиї мемуарні твори були надруковані в журнальному варіанті і більше не перевидавалися. Лише один раз у вигляді окремих книг вийшли „Автобіографія” Н.С. Соханської (М., 1896), „Щоденники і нотатки” О.А. Штакеншнейдер (М.; Л., 1934), „Нотатки” К.І. Жукової (Ценіної) (Л., 1930), „Передумане і пережите: Щоденники, листи, спогади” Х.Д. Алчевської (М., 1912), спогади Л.П. Шелгунової „З далекого минулого” (М., 1967). Ці мемуарні твори - важливі джерела як для істориків, так і для літературознавців.

Жіночі щоденники, листи, спогади, сповіді, нотатки, автобіографії - яскрава сторінка в історії формування жіночої самосвідомості. У мемуаристиці Г.М. Енгельгардт, Є.М. Водовозової, Л.П. Шелгунової, Є.Я. Панаєвої, М.К. Цебрикової, К.І. Жуковської, С.В. Ковалевської, О.А. Штанкеншнейдер, Є.І. Конраді, А.П. Суслової та ін. відбита історія руху за жіночу емансипацію, відтворена історія жіночих товариств та комун. Ці видатні письменниці і громадські діячки детально, щиро і правдиво змальовують власний шлях до звільнення.

Повсякденне життя, яке вважали традиційно сферою діяльності жінок, рідко опиняється в полі зору мемуаристів-чоловіків. Вони найчастіше акцентують свою увагу на важливих історичних подіях, екстремальних ситуаціях, більшість сторінок їх творів присвячені видатним постатям. У жіночих текстах зафіксовані буденні поняття і способи розуміння світу, які досить часто для чоловіків є нецікавими. Розповідь про приватне життя, повсякденний побут, дітей, родину завжди була цікавішою, емоційнішою і жвавішою в жіночих спогадах, автобіографіях, нотатках, ніж у чоловічих, оскільки жінки зображують сферу свого життя, близьку і зрозумілу для них самих.

Жінки в спогадах і автобіографіях рідко приховують свої особисті симпатії й антипатії, суб'єктивні оцінки. Їх коментарі відрізняються, як правило, особливою емоційністю.

Без жіночої мемуаристики неможливо уявити повну картину розвитку суспільного життя і культури Росії. Її вивчення доповнює наші уявлення як про шляхи російської освіченої жінки 60-80-х років ХІХ ст. до емансипації, так і про специфічні способи жіночого самовираження.

Третій підрозділ другого розділу - „Феміністичні ідеї та образи в жіночій романістиці”. Жіноча література другої половини ХІХ ст. - явище розмаїте в змістовому, жанровому, структурному плані. Читачі і критика кінця ХІХ-початку ХХ ст. майже одностайно виділяли творчість двох письменниць, які зайняли особливе місце серед видатних жінок свого часу, Надії Дмитрівни Хвощинської (В. Крестовський-псевдонім) і Марії Олександрівни Вілінської (Марко Вовчок). Саме тому в наступних розділах дисертації романам цих письменниць приділяється особлива увага.

Зазначимо, що творчість Є.Я. Панаєвої, Ю.В. Жадовської, С.І. Смирнової-Сазонової та інших видатних письменниць також є оригінальною, варта уваги літературознавців. Серед названих авторок виділяється ім'я Софії Іванівни Сазонової (1852-1921) - незаслужено забутого прозаїка, драматурга, критика. У 1871-1879 рр. у журналі „Отечественные записки” були надруковані п'ять її романів: „Вогник” (1871), „Сіль землі” (1872), „Попечитель навчального округу” (1873), „Сила характеру” (1876), „Біля пристані” (1879), які спровокували широку полеміку в російському суспільстві. Факт перевидання романів Смирнової (на початок 1900-х років кожен з цих творів перевидавався двічі) - підтвердження інтересу широкого читацького загалу до її літературної діяльності. Романи письменниці були високо оцінені Ф.М. Достоєвським, Н.Д. Хвощинською, М.К. Цебриковою, А.П. Чеховим та іншими прозаїками і критиками.

Проблеми емансипації жіночої особистості займають центральне місце в романі С.І. Смирнової „Вогник” (Отечественные записки, 1871, № 5-7). Головній героїні роману, Клавдії Василівні Ракітіній, вісімнадцять років (зауважимо, що авторці роману на момент його написання було всього дев'ятнадцять), вона й є „вогник”, що запалився бажанням принести людям користь. З п'ятнадцяти років дівчина переймалася проектом створення народних кухонь. Проте, співчуваючи прагненням своєї героїні, авторка роману дещо скептично оцінює її фантазії. Мрії Клавдії Ракітіної руйнуються при першому зіткненні з дійсністю: їй бракує грошей для організації кухонь. Дівчина залишається наодинці зі своїми мріями, оточуючі не розуміють її і засуджують - Клавдія переживає важку психологічну драму, розчаровується в близьких людях. Переконавшись у своїй безпомічності і непотрібності, „вогник” згасає, гине.

Значним явищем в російському літературному процесі середини ХІХ ст. можна назвати і творчість Євдокії Яківни Панаєвої, прозаїка, мемуаристки, яка підписувала свої твори псевдонімом М. Станицький. Практично в усіх творах Панаєвої провідними є суто „жіночі теми” - природа любові, моральна сутність шлюбу, пошук жінкою свого місця в суспільстві. Уже в ранніх оповіданнях і повістях письменниці („Вередлива жінка” (1850), „Повітряні замки” (1855), „Степова панянка” (1855) та інших) порушувалась проблема жіночої емансипації.