Проблеми фемінізму в російській критиці і романах письменниць другої половини ХІХ століття

Панаєва - автор кількох романів: „Дрібниці життя” (1854), „Роман у петербурзькому напівсвіті” (1860), „Жіноча доля” (1862), „Залізничний світ” (1890). Якщо в її оповіданнях і повістях 40-50-х років жінки найчастіше показуються як жертви сімейної дискримінації, а дія замикається у вузькородинній сфері, то в пізніших творах письменниця пов'язує трагедію жінки з соціальними, суспільними відносинами. У романі „Дрібниці життя” героїня приходить до усвідомлення необхідності боротьби за свої права. Зауважимо, що Є.Я. Панаєва у своїй творчості „випереджає” появу образів „сильних” тургенєвських жінок.

Роман Панаєвої „Жіноча доля” - найбільш значимий твір письменниці. У його основу, як і в більшості творів прозаїка, покладено любовний сюжет. У творчості письменниці відчутні певні романтичні традиції. В історіях кохання відбита сильна напруга пристрастей, у романі багато ефектних сцен. Не останню роль відіграє прийом контрасту - незалежна, духовно багата жінка протиставляється задушливому і вульгарному середовищу. Є.Я. Панаєва використовує романтичну лексику і фразеологію, синтаксичні конструкції також передають емоції і почуття - через риторичні оклики, питання, звертання. Проте опис побуту, обстановки, дії письменниця подає в руслі традиції натуральної школи. Її твори - яскраво публіцистичні. Авторка не приховує своєї позиції, коментує дії і події, розмірковує, обурюється, викриваючи вади. Іронія Панаєвої гнівна, межує з сатирою і сарказмом.

Особливе місце в історії російської жіночої літератури належить поетесі і прозаїку Юлії Валеріанівні Жадовській. Її поезія привертала увагу дослідників ХІХ-ХХ століття, проте проза, навпаки, є маловивченою і маловідомою сучасному читачеві: більша частина прозаїчних творів письменниці існує тільки у виданнях ХІХ століття.

Романтичні повісті Жадовської з'являються в журналі „Москвитянин” у 40-50-ті роки ХІХ ст. („Простий випадок” (1847), „Уривки зі щоденника молодої жінки” (1848), „Листування” (1849) та ін.). Вони написані, переважно, у формі щоденників і листів, їх вирізняє мелодраматизм, екзальтованість характерів, емоційність стилю. У цих творах варіюється сюжет трагічного кохання. Головні героїні повістей - пасивні жертви випадку, долі, суспільних забобонів.

Більшість прозаїчних творів Жадовської, як і її поезія, біографічні. У першій повісті письменниці „Простий випадок” зображено нещасливе кохання дівчини-дворянки і бідного гувернера. В основі цього твору - реальні факти. Сама Юлія Жадовська була жертвою самодурства і деспотизму батька, котрий не погодився благословити її шлюб з учителем, колишнім семінаристом, П.М. Перевлесським. Життєва драма, пережита Юлією Валеріанівною, вплинула на всю її творчість.

Новим кроком у осмисленні авторкою проблем жіночого призначення був роман “Жіноча історія” (Время, 1861, кн. 2, 3, 4, окреме видання - СПб., 1861) і повість „Відстала” (Время, 1861, кн. 12). Ці твори пронизані духом часу. Їх головні героїні - емансиповані, „нові жінки”, які під впливом ідей жіночого звільнення хочуть жити по-своєму, усвідомлюють необхідність освіти і праці. Якщо в більш ранньому романі „Осторонь від великого світу” (Русский вестник, 1857, № 5-8) знання розглядаються письменницею як важлива складова духовного світу героїні, то в „Жіночій історії” вони стають ще й засобом досягнення жінкою матеріальної незалежності і самостійності. Ю. Жадовська не розглядає ситуацію нереалізованого кохання, наявну майже в кожній повісті 40-50-х років і романах 60-х років, як єдину з можливих. Цю ситуацію заперечують головні героїні, які намагаються самостійно будувати свою долю, не зважаючи на забобони і думку світу. У повісті „Відстала” та романі „Жіноча доля”, на відміну від більш ранніх повістей, фінал щасливий: закохані одружуються.

На нашу думку, не можна обминути увагою і творчість прозаїка, критика, драматурга, етнографа Надії Степанівни Соханської, яка публікувала свої твори під псевдонімами Макаровська, Кохановська. На жаль, маємо констатувати, що творчість цієї талановитої письменниці на сьогодні забута. Єдине видання її повістей у двох томах (М., 1863) давно стало бібліографічною рідкістю. Великий, яскравий і своєрідний талант Кохановської був високо оцінений сучасниками письменниці, вони відзначили повісті „Після обіду в гостях” (Русский вестник, 1858, кн.16), „Кирило Петров і Настасія Дмитрова” (День, 1862, №№ 1-9). У них реалістично і правдиво зображується підневільний стан російської жінки в родині.

У літературі, як у дзеркалі, відбиваються дійсно існуючі полярні погляди на жіночу свободу. Художнє трактування жіночих образів, їх концепція, залежить від поглядів письменниць на місце і призначення жінки. Не всі авторки - освічені жінки свого часу - були прихильницями емансипації. Певна частина письменниць відстоювала домостроївські традиції, виступала проти рівноправ'я чоловіків і жінок. Літературна спадщина Н. Соханської - яскраве тому підтвердження. Емансипаційні ідеї не стали для неї (ані в її житті, ані у творчості) значимими. Як протилежний приклад, варто згадати постаті Марка Вовчка, Надії та Софії Хвощинських, Євдокії Панаєвої й інших видатних жінок 60-80-х років ХІХ ст. Концепція жінки у творчості Кохановської прямо протилежна концепціям згаданих письменниць. У їх творах відображено пошук „новою жінкою” свого суспільного призначення, порив до знань і праці. Ідеальними якостями жінки і Марко Вовчок, і Панаєва, і сестри Хвощинські вважали активність, цілеспрямованість, самодостатність. Для Кохановської, навпаки, ідеальними є терпіння, сумирність, покірливість; вона завжди обмежує героїнь колом родини. Головні героїні її повістей та романів живуть і діють в межах патріархальних засад, своєю поведінкою, поглядами ніби заперечуючи ідеї соціальної рівноправності чоловіків та жінок.

На перший погляд, творчість Соханської свідчить про те, що вона була далека від ідей жіночої емансипації, була носієм ідей патріархального сімейного побуту. Проте „Автобіографія” письменниці не дозволяє зробити такий однозначний висновок, оскільки в ній відбито її душевну роздвоєність, суперечливі почуття, навіть прихований протест проти сімейного деспотизму і домостроївських традицій. У „Автобіографії” Соханська детально відтворює свій шлях до „письменництва”. Після закінчення інституту талановита дівчина опинилася в глухій провінції без зв'язку із зовнішнім світом, без книг. Звернення до літературного досвіду допомогло їй подолати відчай і самотність. Внутрішній протест Соханської виражений її постійним бажанням діяти. Отже, письменниця внутрішньо „повстає” проти створеного нею ж „жіночого ідеалу”.

Оригінальним і характерним літературним явищем 60-80-х років ХІХ ст., яскравим зразком жіночої творчості є роман Людмили Олександрівни Ожигіної „Своїм шляхом (З нотаток сучасної дівчини)” (1869). Цей твір не можна назвати літературним шедевром, проте він вартий уваги як відбиття шляху звичайної дівчини до самостійності, освіти, праці. Героїня проходить складну і важку життєву школу. Її працелюбність і духовність, прагнення до знань, світу, кращого життя, допомагають стати на правильний шлях, подолати негаразди і злидні. Новаторство письменниці виявилося не тільки в зовсім новому змісті, але й у жанрових пошуках, про що йтиметься в підрозділі 2.5.

Російські письменниці другої половини ХІХ століття - Марко Вовчок, Н. Хвощинська, Є. Конраді, С. Смирнова, Н. Дмитрієва у своїй творчості акцентують увагу на необхідності зміни стереотипів у взаєминах між чоловіком і жінкою, сформованих патріархальним суспільством. Вони проголошують ідеальним такий тип шлюбу, який ґрунтується на любові, взаєморозумінні і взаємоповазі чоловіка і дружини. Ці проблеми є провідними в романі Н. Дмитрієвої „На роздоріжжі”, надрукованому в журналі „Вестник Европы” в 1873 році (№№ 1-4). Поява цього твору спровокувала широку дискусію. Причому, в більшості рецензій та відгуків простежується неприйняття образу головної героїні роману, Каті, яка проголошує феміністські погляди.

Катерина Миколаївна весь час перебуває на роздоріжжі (зауважимо, що назва роману символічна за своєю суттю, її можна зіставити з такими назвами романів російських письменників, як „Нікуди” М.С. Лєскова, „Обрив” І.О. Гончарова, „У вирі” О.Ф. Писемського, „Марево” В.П. Клюшнікова), знаходиться перед складним життєвим вибором. Постійна внутрішня боротьба героїні свідчить про драматизм її стану. Роздоріжжя символізує амбівалентність почуттів Катерини, її коливання між двома шляхами. Роздоріжжя це, по-перше, вибір між сім'єю, у якій героїня виконує функції матері, дружини, домогосподарки, і - шляхом громадського служіння, навчання в Петербурзі. По-друге, роздоріжжя символізує вибір героїні між роллю коханки і дружини.

Чимало сторінок у книзі присвячено розкриттю стосунків матері і дітей. Катерина багато розмірковує над тим, яким має бути виховання, мріє навчити дітей любити природу і людей. Авторка роману докладно відтворює атмосферу галасу, суєти, що панує в домі, змальовує безліч дрібниць і подробиць побуту. Кожна хвилина матері великої родини чітко розподілена. Сімейні стосунки розглядаються Дмитрієвою шляхом переліку подробиць повсякденного життя.

Авторка роману “На роздоріжжі” описує не лише зовнішні події, але й відтворює внутрішнє життя жінки, з її сумнівами, помилковими судженнями, мріями. Саме цей бік жіночої творчості, на наш погляд, є суттєвим. Поява більшості творів письменниць 60-80-х років ХІХ ст. обумовлювалася життям. „На роздоріжжі” - роман про суто жіноче сприйняття світу, нестримне прагнення до щастя, гармонії, про пошуки героїнею свого призначення. Новаторство Дмитрієвої проявилося в розстановці суто феміністичних акцентів, у зовсім іншому, ніж у чоловічій літературі, трактуванні ролі материнства в житті жінки.

Для повноти передачі суті материнства необхідний не тільки художній талант, але й певний досвід, материнське мислення. Про жінку-матір частіше писали чоловіки, які не були спроможні достовірно відбити різні нюанси і подробиці жіночої психології, оскільки не мали можливості відчути і пережити такі жіночі стани, як вагітність, пологи, годування груддю й т.п. У ХІХ ст. традиційною була думка про функції жінки-матері як обов'язкові, природні і безпроблемні. Російські жінки-письменниці 1860-80-х років похитнули подібні уявлення.

Феномену материнства присвячена більша частина твору Євгенії Іванівни Конраді „Сповідь матері” (СПб., 1876). Кожна сторінка цього роману пронизана любов'ю до дитини, інтересом до її особистості. Авторка - уважний спостерігач, вона помічає в дитячій психології чимало своєрідних нюансів, яскраво і глибоко характеризує їх. Проникливо і з любов'ю письменниця змальовує своїх дітей, розповідає про їх перші кроки, перші слова і питання. Вони - головні герої твору. Є. Конраді описує ті почуття, які переживає молода мати - захоплення, страх, милування тощо. Жанрова форма сповіді дозволяє говорити про все відверто. Сторінки книги, присвячені материнству, - найліричніші, найпроникливіші, найзворушливіші.

Більшість творів письменниць 1860-80-х років вибудовується на жіночому досвіді і свідчить про суто жіноче сприйняття світу. Своєрідність жіночої творчості полягає в тому, що автори-жінки відтворюють внутрішнє життя сучасниць, їх пошуки призначення і місця в суспільстві, нелегкий шлях до звільнення від патріархальних догм, формування їх самосвідомості.

У четвертому підрозділі другого розділу („Становлення образу „нової жінки” в романах Марка Вовчка”) розглядаються проблеми фемінізму у творчості відомої письменниці. Літературну славу вона здобула завдяки збіркам “Народні оповідання” (СПб., 1857), “Оповідання з російського народного побуту”(СПБ, 1859). Жіноче слово на захист пригнічених селян стало звинувачуванням самодержавству. Українські та російські оповідання з народного побуту із захопленням зустріли сучасники письменниці (П. Кропоткін, О. Скабічевський, Т. Шевченко, І. Тургенєв та ін.). Образи емансипованих жінок займають провідне місце в соціально-психологічних повістях і романах Марка Вовчка „Тепле гніздечко” (Отечественные записки, 1873, № 6-7), „Жива душа” (Отечественные записки, 1868, № 1-3, 5), „У глушині” (Отечественные записки, 1875, № 7-10, 12). Ці твори написані в руслі демократичної белетристики, вони перегукуються з романами М. Чернишевського, М. Помяловського, М. Салтикова-Щедріна, В. Слєпцова, М. Бажина, в яких порушуються проблеми „нових людей” і емансипації жінок. У центрі уваги письменниці - жіноча доля, питання жіночого самовизначення, самооцінки, ставлення до праці і суспільної діяльності.

Героїня роману „Жива душа”, Маша, відрізняється від своїх ровесниць не тільки серйозністю, цілеспрямованістю, працьовитістю. У неї є те, чого так бракує багатьом її знайомим - почуття власної гідності. Дівчина без сторонньої допомоги приймає рішення, сама заробляє на життя, мріє про громадське служіння. Це „нова жінка” - і в думках, і в діях. „Справжнє” життя героїні починається тоді, коли вона залишає дім Рославлєвої, переконавшись у блюзнірстві, лицемірстві оточення своєї попечительки. Шлюб Марії і „нової людини” Загайного зображується Марком Вовчком як гармонійний, оскільки вони одружуються, кохаючи один одного, важливе значення має і їх спільне прагнення служити людям. Ці герої є „живими душами”.

„Живі душі” і підлітки - Катя Рославлєва та Любонька Підколодна. Вони щиро люблять Машу; для цих дівчаток вона - приклад для наслідування. У зображенні Каті і Люби виявилася спостережливість письменниці як художника-психолога. Їх „нестандартна” в очах дорослих поведінка - не просто витівки, а усвідомлений виклик неправді, нещирості. Ці підлітки - „нова смуга” (один з розділів роману так і називається, „Нова смуга”). Упевнено можна сказати, що з дівчат виростуть самостійні, з почуттям власної гідності, жінки, які принесуть користь суспільству.

Зауважимо, що зображення внутрішнього світу життя дівчаток-підлітків - прерогатива жінок-письменниць. Авторки, які зверталися до відтворення внутрішнього світу дівчинки, вірогідно, використовували свій життєвий досвід (перш за все, як доньки в минулому, або матері, тьоті, бабусі, виховательки в теперішньому).

У романі „У глушині” Марко Вовчок, у першу чергу, переймається історією становлення головної героїні, Мані. Живучи в будинку своєї благодійниці, вона бачить порожнечу інтересів його мешканців, награність, фальш, кривду. Роздуми про це сприяють формуванню в дівчинки почуття зневіри в людей. Єдиним порятунком від самотності були книги, читанню яких Маня приділяла весь свій вільний час. Племінник власниці будинку, Володимир Петрович Хрущов, розповідав їй про „обов'язок” перед народом, знайомив з новими ідеями та думками. Історія стосунків Марії Михайлівни і Володимира Петровича становить основну композиційну лінію роману, яка розвивається паралельно з іншими лініями (становлення характеру Мані; духовний, ідейний, моральний занепад Хрущова тощо.).

Як й інші письменники-демократи 60-х років ХІХ століття (М. Бажин, М. Салтиков-Щедрін, В. Слєпцов, І. Кущевський), Марко Вовчок активно вживає тайнопис, що зумовлюється, перш за все, цензурними заборонами. Письменниця не могла прямо розкрити політичні погляди своїх героїв, тому й вимушена була зашифровувати смисл деяких їх міркувань. Використання авторкою іносказань, натяків, символів, напівтонів у зображенні почуттів, думок свідчить про її спробу висловити більше, ніж є на поверхні тексту, дозволяє поглибити психологізм зображення, показати „схованки” жіночої душі.

Особливе місце серед художніх засобів у творчості письменниці займають іронія і сатира. Іронічні зауваження, оцінки, коментарі, „зоологічні” означення, метафори, порівняння дозволяють авторці відтворити ряд сатиричних жіночих образів (приживалки, панянки, які мріють лише про вигідне заміжжя, виховательки-“благодійниці”).

У романах Марка Вовчка яскраво проявилися риси жіночого сприйняття і бачення світу. Особливий колорит романові надають автобіографізм, суб'єктивність, ліризм, емоційність, схильність письменниці до деталізації. Використання цих засобів підкреслює її „жіночий почерк”.

П'ятий підрозділ другого розділу - „Жанрова своєрідність романів письменниць другої половини ХІХ ст.”. Жіночий роман 60-80-х років ХІХ ст. в жанровому відношенні - явище різноманітне. Цілий пласт жіночої романістики тяжіє до мемуарної літератури. Йдеться, перш за все, про жанрові форми автобіографічного роману і роману-сповіді. Ця близькість помітна вже в назвах. Так, назва роману Л.О. Ожигіної „Своїм шляхом (З нотаток сучасної дівчини)” (1869) сама по собі є жанрово визначальною. О.О. Комарова свій твір називає „Одна з багатьох (З нотаток нігілістки)” (1880), теж додаючи до назви жанрове визначення. Є.І. Конраді дає своєму роману назву „Сповідь матері” (1874). Оскільки твори письменниць цього періоду переважно автобіографічні, то і їх назви виражають прагнення жінок до емансипації і самовизначення, у них відчувається дух „нового” часу. Це стосується і вище згаданих художніх творів, і романів Н. Дмитрієвої „На роздоріжжі” (1873), О. Шапір „У бурхливі роки” (1879), повісті А. Суслової „Своїм шляхом” (1863) та ін.

В основу роману Л.О. Ожигіної „Своїм шляхом (З нотаток сучасної дівчини)” покладено реальні факти і події з життя авторки, вона подає „живе”, правдиве свідчення життя різних верств суспільства (письменниця змальовує різні типи, детально виписує побут і атмосферу життя збіднілого дворянства, убогих малолітніх швачок, пансіонерок, їх учителів, поміщиків тощо). Жанрову природу цього роману визначає поєднання елементів нарису, автобіографічного і побутового роману, роману виховання, мемуарів, сповіді. У ньому функціонує особлива, жіноча описовість (авторка схильна до деталізації, відтворення „дрібниць” побуту). У романі Л.О. Ожигіної проявилися такі художні прикмети жіночої творчості, як автобіографізм, проникливість, щирість і сповідальність тону, безпосередність і свіжість. Манера викладу письменниці вирізняється емоційністю, жвавістю.

Автобіографізм чітко простежується і в романі Н. Дмитрієвої „На роздоріжжі”, оскільки в ньому, як стверджує авторка, відбита „правдива повість власного життя”. Дмитрієва вибудовує роман як послідовний чітко хронологізований життєпис. Героїня згадує своє дитинство, навчання в пансіоні, молодість, артистичну діяльність, історію заміжжя і сімейне життя. Авторка практично ототожнює себе з головною героїнею, оскільки повністю поділяє її думки і почуття. Саме це ототожнення дозволяє віднести „На роздоріжжі” до літературної форми, що межує з мемуарами і романом. Це припущення підтверджує і той факт, що роман, як правило, - це розповідь про теперішнє, а „На роздоріжжі” - спогади про минуле. Проте, цей твір - не чиста автобіографія: мемуарна основа в ньому поєднується з романними художніми елементами. У даному випадку йдеться про синтезування, перехрещення ознак автобіографії і роману.

Синтезування ознак різних видів роману й інших прозаїчних жанрів спостерігається й у „Сповіді матері” Є.І. Конраді. Відомо, що письменниця назвала свою „Сповідь…” романом. У цьому творі відсутня любовна інтрига, оповідь ведеться від імені автора і швидше нагадує педагогічний трактат про виховання. „Сповідь матері” має автобіографічний, щоденниковий характер. Манера викладу - безпосередня, довірлива. Відверта щирість пояснюється тим, що авторка свідомо окреслює перед собою мету - надати вичерпне зображення самої себе. У даному випадку Конраді „зсередини” змальовує свій досвід материнства. Саме прагнення до якомога повного саморозкриття і дозволяє авторці визначити жанр роману як „сповідь”.

Одночасно зі сповідальним характером оповіді можна виділити такі особливості творчої манери Конраді, як фактографічність (у книзі багато конкретних прикладів з життя дітей, їх батьків), публіцистичність, дидактизм, життєвість. Жанрова природа „Сповіді матері” синтетична. У цьому творі поєднуються елементи автобіографії, роману-виховання, педагогічного трактату, публіцистичного есе, сповіді.

Авторки 1860-80-х років виходять за межі „камерних”, „інтимних”, світських сюжетів більш ранньої жіночої романістики, переходять до зображення соціальних, суспільних колізій. У центрі романів Н.Д. Хвощинської „Зустріч”, „Велика Ведмедиця”, „Минуле”, Марка Вовчка „Жива душа”, „У глушині”, С.І. Смирнової „Вогник”, „Сіль землі”, „Біля пристані” - характер головної героїні, драматична доля якої розкривається на широкому побутовому, соціальному тлі, у колі професійних проблем. Ці твори співвідносні з народницьким романом, оскільки в них відбита ідеологія народництва, головні герої вбачають смисл свого життя в безкорисному і жертовному служінні людям. З народницьким романом ці твори зближують і такі характеристики, як публіцистичність, документалізм, зв'язок з навколишньою дійсністю, дидактизм. У них використовується хронікальний, динамічний сюжет, образ героя (героїні)-народника є втіленням авторського ідеалу особистості. У романістиці письменниць начало соціальне нерозривне з началами моральними, психологічними, філософськими. Саме тому їх романну форму можна визначити як соціально-психологічну, моральноописову.

У жіночій романістиці проявляються і риси роману випробування. Герої багатьох творів жінок-письменниць 60-80-х років ХІХ ст. перевіряються не тільки любов'ю, а й випробуванням на придатність до виконання ролі громадського діяча. Цю ситуацію, вписану в соціальний контекст доби, знаходимо у творах Марка Вовчка, Надії Хвощинської, Софії Смирнової, Євдокії Панаєвої. Причому, в більшості романів герой-фразер випробування не витримує, оскільки його слово не збігається з ділом.

У жіночій романістиці ідея випробування збагачується досягненнями біографічного (чи то автобіографічного), моральноописового роману, роману виховання. Синтез жанрових традицій роману випробування і роману виховання призводить до відтворення ситуації „виховання через випробування”. У більшості жіночих романів досліджуваного періоду ситуація „випробування” - необхідна умова процесу виховання і становлення особистості героя. Саме ця особливість наближує жіночі романи до романів виховання Л.М. Толстого й І.О. Гончарова.

Письменниці у своїх романах і повістях велику увагу приділяють біографіям героїв. Риси біографічного роману і роману виховання проявилися в пізнім творі Н.Д. Хвощинської, романі „Обов'язки”. Письменниця простежує історію життя Павла Васильовича Кірінова з дитинства до старості, показує формування його характеру і світогляду. Це роман не тільки „становлення особистості”, але й „духовних підсумків”. Без сумніву, риси роману виховання наявні в романі Марка Вовчка „У глушині”. Письменниця детально відтворює історію життя Мані, показує процес дорослішання героїні, її шлях до „нового життя”.

Розвиток жіночого роману другої половини ХІХ ст. відповідав внутрішнім закономірностям еволюції російського роману. Жанрові пошуки Надії Хвощинської, Марка Вовчка, Євгенії Конраді, Софії Смирнової й інших жінок-письменниць були плідними. Суттєвий художній результат був досягнений ними у формуванні синтетичної форми роману, що об'єднувала ознаки соціально-психологічного, автобіографічного, побутоописового роману і роману виховання (становлення характеру).

Жіночий роман має свою специфіку. У більшості творів жінок-авторів присутнє автобіографічне начало, що свідчить про бажання авторів сказати слово про себе, виразити своє „я” і зробити його предметом психологічного і літературного дослідження. Ця особливість позначилася на появі в жіночій літературі значної кількості автобіографічних романів, романів-сповідей, романів-нотаток. У таких творах спостерігається пристрасність авторів до використання форм щоденника, нотаток, листів, розповідь від першої особи з концентрацією на внутрішньому світі героїні. Саме в цих романах відбита сутність жіночої природи, виражені особливості жіночого бачення світу.

Шостий підрозділ другого розділу („Характерні риси жіночої творчості”) присвячений вивченню природи жіночого письма. Жінці належить особлива культурна роль у розвитку суспільства. Вона привносить у культуру елементи унікальності, особливої духовності та моральності (варто нагадати про такі особливості жіночої натури як альтруїзм, багату емоційність, здатність до сприйняття і переживання потреб і почуттів інших, як своїх власних).

Відомо, що фізіологічна, психічна і соціокультурна природа жінки суттєво відрізняється від природи чоловічої. Це певним чином позначається і на художній творчості, зокрема літературній. У авторів різних статей відмінні досвід і способи його зображення, стиль викладу і ступінь емоційності. Однозначно, для визначення художньої цінності твору важливо не те, хто є його автором - чоловік чи жінка, а те, наскільки цей твір талановито написаний. Водночас, вивчаючи художню творчість, необхідно враховувати психологічні і соціокультурні особливості статі творця.

Визначити специфіку жіночої творчості намагалися вже в другій половині ХІХ століття. Критики-чоловіки, які дотримувались народницьких і ліберальних поглядів (О. Скабічевський, П. Ткачов, М. Шелгунов, М. Протопопов, В. Чуйко та ін.), у статтях, присвячених романам С. Смирнової, Н. Хвощинської, Марка Вовчка, виділяли такі особливості жіночої манери письма, як суб'єктивність, ліризм, чуттєвість, сентиментальність і розглядали їх як ознаки, що вказують на недосконалість жіночої творчості в порівнянні з чоловічим і цим відмовляли жінкам-письменницям у таланті. Це приклад неприйняття чоловіками-критиками жіночої природи письма.

„Рух” жіночого розуму і душі - малознайома галузь для чоловіків-авторів. Письменниці розкривають саме „схованки” жіночої душі. У романах Марка Вовчка і Надії Хвощинської „розсипано” багато подробиць сімейного облаштування і внутрішнього світу жінки. „Жіноче серце” вони аналізують надзвичайно тонко і майстерно. Звичайно, І.С. Тургенєв, Ф.М. Достоєвський, Л.М. Толстой у своїх романах відтворюють певні деталі жіночого життя, проте в їх творчості відсутня та жіноча спостережливість за найменшими змінами настрою і почуттів, безліч крупиць реального жіночого життя. Письменниці більш, ніж письменники-чоловіки, уважні до „дрібниць” повсякденного життя (звідси у жіночих романах велика кількість побутових дрібниць, деталізація в описі почуттів, точність у змалюванні найдрібніших психологічних нюансів).

Романістика письменниць 60-80-х років ХІХ ст. реалістично спрямована, орієнтована на земну, реальну сферу, проте в ній присутні романтичні тенденції. З романтизмом письменниць другої половини ХІХ століття пов'язує романтичне сприйняття кохання, окрім того, вони визнають почуття любові найвищим призначенням людини, смислом жіночого існування. Не менш романтичним, ніж сприйняття любові, було в авторок і сприйняття природи, яка усвідомлювалася ними як певна вища гармонія. Однією з невід'ємних характеристик жіночої творчості є ліризм. У художній тканині романів він проявляється, перш за все, у використанні найрізноманітніших пейзажів. Пейзаж може бути не лише фоном сюжетної дії, засобом соціально-політичного, філософського осмислення дійсності, але й формою вираження ліричної позиції оповідача чи то внутрішнього світу героя. Саме літературна традиція романтизму створила парадигму самовираження через пейзаж, який передається в жіночій літературі, як правило, романтичними засобами.

Романтичною традицією є й пристрасть письменниць до контрастного зображення героїв. Прийом протиставлення використовується в більшості романів і повістей Марка Вовчка, Н. Хвощинської, Є. Панаєвої, Ю. Жадовської, С. Смирнової.

У жіночій творчості велику роль відіграють емоційний виклад почуттів у формі коментарів, авторських відступів, використання яких зумовлено внутрішньою потребою письменниць висловитися безпосередньо. Більшість авторських відступів у романістиці Хвощинської і Марка Вовчка - це розмірковування, роздуми на філософські, суспільні, морально-етичні, психологічні, побутові теми. Вони характеризуються публіцистичністю, дидактизмом і виконують функції детального ознайомлення з точкою зору автора. І Марко Вовчок, і Надія Хвощинська рідко приховують свої особисті симпатії, антипатії, суб'єктивні оцінки.

Ліризм, емоційність, безпосередність більше притаманні жіночій творчості, ніж чоловічій. Тон оповіді в жіночі літературі, як правило, довірливий. Сповідальному, щирому тону сприяє широке використання письменницями листів, щоденників, нотаток, спогадів, які необхідно розцінювати як характерні прийоми розкриття внутрішнього світу героїнь, форми їх самовираження.

У творчості письменниць 60-80-х років ХІХ ст. відчутне жіноче начало, яке характеризується глибоким психологізмом у передачі найтонших нюансів у „рухах” жіночого розуму і жіночої душі, автобіографізмом, щирістю і сповідальністю тону, безпосередністю і свіжістю. Манера викладу цих авторок вирізняється особливою емоційністю, тонким ліризмом і суб'єктивністю, які є художніми ознаками жіночого письма.

Третій розділ роботи („Жіночий світ” у романістиці Н.Д. Хвощинської”) присвячений аналізу проблем фемінізму в малодослідженій творчій спадщині російської письменниці другої половини ХІХ ст., Надії Дмитрівни Хвощинської, яка зайняла особливе місце в жіночій літературі свого часу. Вона автор багатьох віршів, оповідань, повістей, романів, літературно-критичних статей, перекладів. Уперше псевдонім В. Крестовський Хвощинська використала, публікуючи повість "Ганна Михайлівна" (1850). Усі наступні прозові твори вона підписувала цим псевдонімом. Не відмовилася вона від нього і тоді, коли в літературі з'явилися інші Крестовські (В. Крестовський-романіст, В. Крестовський-драматург, М. Крестовська-романістка): Надія Дмитрівна почала підписуватися "В. Крестовський-псевдонім". До 1917 року вийшло три зібрання її творів, повне зібрання повістей, більшість романів неодноразово перевидавалася. Серед прихильників таланту Хвощинської можна назвати таких відомих письменників, критиків, учених ХІХ-ХХ ст., як І.О. Гончаров, А.П. Чехов, О.Ф. Писемський, П.Д. Боборикін, М.Є. Салтиков-Щедрін, О.О. Колтоновська, В.В. Чуйко, К.К. Арсеньєв, О.І. Білецький та ін. Сучасники Н.Д. Хвощинської головною її заслугою в літературній справі справедливо вважали як створену нею цілу галерею жіночих характерів, так і постановку проблеми емансипації жіночої особистості.

Перший підрозділ третього розділу („Хвощинська й емансипація”) починається зі стислого розгляду історії дослідження творчості письменниці. Ряд цікавих нотаток щодо створених нею жіночих типів містяться в роботах дореволюційних критиків К. Арсеньєва, В. Чуйко, В. Острогорського, О. Скабічевського, П. Боборикіна. У післяреволюційному літературознавстві творчості письменниці приділялося дуже мало уваги. Серед невеликої кількості дослідників, які вивчали її творчий доробок, був О.І. Білецький. Він високо оцінив літературний спадок Н.Д. Хвощинської. Зокрема, у статті „Тургенєв і російські письменниці 1830-1860 років” всесвітньо відомий учений висловив припущення щодо впливу художніх образів емансипованих жінок, створених Н.Д. Хвощинською, на творчість І.С. Тургенєва. Так, у повісті „Фрази” („Селянська історія”) (1855) письменниця презентує зовсім новий для російської літератури тип жінки, яка за допомогою самих лише „фраз” демонструє свою емансипованість (не підкріплену, до речі, жодними діями). Згодом Тургенєв змалює такий тип жінок у „Батьках і дітях” (Кукшина), „Двох приятелях” (Задніпровська). О.І. Білецький відзначив і новаторство Хвощинської у створенні образу „нової жінки”.

Серед чималої кількості сучасних робіт про письменницю варті уваги дослідження О. Кренжолек, А. Тимінського, А. Розенхольм, у яких епізодично порушується проблема еволюції образу „нової жінки” у творчості авторки. Інші жіночі типи в літературному доробку Хвощинської спеціально і детально дослідниками не вивчалися.

У цьому ж підрозділі визначається роль емансипаційних ідей у житті й діяльності Хвощинської. Письменниця не тільки своєю творчістю, а, перш за все, своїм стилем життя доводила необхідність емансипації жінки. Розуміння Надією Дмитрівною „жіночого питання” дещо відрізнялось від його тлумачення представниками революційних демократів і народників. Вона вважала, що жінка повинна мати рівні права з чоловіком на освіту, працю, участь у громадському житті, проте ніколи не розглядала жінку у відриві від родини.

У другому підрозділі третього розділу - „Типологія жіночих образів у романах письменниці” - не тільки вивчається еволюції образу „нової жінки” в романістиці письменниці (саме Хвощинська одна з перших у російській літературі другої половини ХІХ ст. створює тип освіченої, діяльної, самостійної жінки), але й розглядаються інші, не менш цікаві жіночі типи (досвід авторки у створенні типів „вульгарних емансипе”, жінок, що „заплуталися” (чи то „заблукали”), є не менш новаторським).

Другий підрозділ складається з двох частин. Перша з них („Еволюція образу „нової жінки”) починається аналізом предтеч образу „нової жінки”, які чітко прокреслюються в ранній ліриці і прозі Хвощинської. Лейтмотивом більшості віршів поетеси є самотність страждаючої жіночої душі серед чужого для неї світу. Вона передає свої бажання, а, значить, і прагнення своїх ровесниць до корисної праці.

Новий тип дієвої, самостійної дівчини та жінки виник у російському житті та літературі в 50-60-ті роки ХІХ століття. Тип "нової жінки" розроблявся в демократичній літературі другої половини ХІХ століття такими письменниками, як М. Чернишевський (роман „Що робити?”, образ Віри Павлівни), М. Бажин (роман „Степан Рульов” (1864), образ швачки Саші, яка відкрила кооперативну майстерню), В. Слєпцов (роман „Важкі часи” (1865), образ поміщиці Марії), Д. Мордовцев (роман „Знамення часу” (1869), образ учительки Варі, котра вивчала природничі науки), І. Омулевський (роман „Крок за кроком” (1870), образ студенки-медички Єлизавети). Усі ці художні образи не відрізняються неповторністю, їх творці показали „нову жінку” надто схематично, „однолінійно”, дидактично задано.

Більш правдоподібними, психологічно переконливими є образи „нових жінок”, представлених у романах письменників психологічного напрямку - „Напередодні” та „Новь” І. Тургенєва (Олена та Маріанна), „У вирі” О. Писемського (Олена Жиглінська), „Обрив” І. Гончарова (Віра), „Нікуди” М. Лєскова (Ліза Бахарева), „Велика Ведмедиця” Н. Хвощинської (Катерина Багрянська). Це героїні, які постійно перебувають у стані пошуку істини та правди, свого місця в житті.

У творчості Хвощинської тип „нової жінки” пройшов складну еволюцію. Його зародження можна віднести до часу створення повістей „Ганна Михайлівна” (1850), „Фрази” („Селянська історія”) (1855). Уже у своєму першому прозаїчному творі, повісті „Ганна Михайлівна”, письменниця (до речі, десятьма роками раніше, ніж це зробили М.Л. Михайлов та М.Г. Чернишевський) порушила проблеми недосконалості жіночої освіти, сімейного деспотизму і трагічної долі жінки, необхідності для дівчат корисної справи, праці. Н.Д. Хвощинська, випереджаючи в часі І. Тургенєва, І. Гончарова, О. Писемського, М. Лєскова, розробила зовсім новий для російської літератури „активний жіночий тип”. У 60-80-ті роки вона удосконалюватиме його в романах „Зустріч” (1860), „Недавнє” (1865), „Велика Ведмедиця” (1870-71), „Минуле” (1878), у повісті „Пансіонерка” (1861), у нарисах „Учителька” („Сім'я і школа”) (1879-1880), „Віра” (1876).

Відзначимо, що письменниця помічає найтонші нюанси в психології і поведінці жінок. Якщо письменники-чоловіки у своїй творчості визначають жіночі типи дещо однозначно (це або „емансипе”, які сприймають ідеї емансипації в спотвореному, викривленому вигляді, або „нові жінки”, котрі прагнуть самостійності), то Н.Д. Хвощинська представляє чимало „перехідних” типів, відтворює складності і труднощі, які має подолати жінка на шляху до свого самовизначення. „Перехідним” образом від пасивних, забитих героїнь до активних, дієвих, „нових” можна вважати образ Настусі Михайлівни (роман „Недавнє”). Ця дівчина - не борець від природи. Проте, на відміну від пасивних героїнь, Настуся Михайлівна прагне до знань і праці. Прекрасно усвідомлюючи своє становище у родині та суспільстві, вона хоче змінити його, але не має на те ані сил, ані можливостей.

Важкий шлях звільнення від матеріальної та моральної залежності проходить головна героїня роману „Минуле”, Таня. Вона пориває зі старим життям і тривалий час не може знайти себе в новому (подібний жіночий тип розроблявся і М. Лєсковим у романах „Нікуди” і „На ножах”). Це тип жінки, що „заплуталася” та „заблукала”. Хвощинська правдоподібно доводить, що людина миттєво не може відмовитись від своїх звичок, смаків, почуттів, виховання, від своєї натури. До цього типу героїнь, які поривають зі своїм минулим, можна віднести не тільки Таню, а й Лізавету Василівну Солонцову (у заміжжі Ріднєву) з повісті „Ріднєва” (1875).

Новаторство Хвощинської проявляється в „Ріднєвій” як у створенні нового типу жінки, яка „заблукала” („заплуталася”), так і в поетичних новоутвореннях, пов'язаних з такими більш жіночими, аніж чоловічими, характеристиками творчості, як інтимність, суб'єктивізм, ліризм. Авторка підмічає чимало деталей і рис, подробиць, характерних перш за все, для жіночого сприйняття, передає цілий ряд почуттів героїні, інколи випадкових, часто суперечливих. І в романі „Минуле”, і в повісті „Ріднєва” розкривається стан героїнь у межовій психологічній ситуації, авторський коментар відходить на другий план, на першому плані - глибокий психологічний аналіз. Письменниця звертається до різних прийомів „внутрішнього мовлення”, у тому числі її синтезованої форми (поєднання елементів прямої, непрямої, невласно-прямої мови). Вона використовує у своєму творі символи, передбачення, не порушуючи реалістичне зображення, правдоподібну картину світу, а лише показуючи стан головних героїв на межі життя і смерті, злету й падіння, любові та ненависті тощо. Мова Хвощинської самобутня. Передаючи „надрив” героїнь, письменниця вживає такі інтонаційно-синтаксичні засоби, як риторичні запитання, оклики, звертання, еліпсис, градацію, інверсію, повтор.

Одним з найяскравіших є образ Льоленьки (Олени Гостєвої) у повісті „Пансіонерка” (1861). Хвощинська створює зовсім новий для російської літератури жіночий тип - „звичайної егоїстки” (визначення В. Острогорського), жінки-фемінистки, яка, з одного боку, може бути охарактеризована позитивно (вона активна, діловита, прагне до освіти і праці), а, з іншого, - має такі негативні риси, як безсердечність, невдячність, черствість, егоїзм.

Вплив чоловіка-керівника на жінку - обов'язкова умова, один з мотивів чоловічої демократичної літератури (В. Слєпцов, М. Чернишевський, М. Бажин, М. Помяловський, І. Тургенєв зображують чоловіків як учителів жінок). Письменниця руйнує традиційне уявлення про обов'язкову керівну роль чоловіка в становленні жінки. Відмінність героїні Хвощинської від героїнь Тургенєва та інших письменників полягає в тому, що вона звільняється з-під чоловічого впливу, не потребує чоловіка-покровителя, як наприклад, Олена („Напередодні”) або Маріанна („Новь”).

Жінка за „схемою” революційних демократів мала звільнитися від батьківської залежності шляхом фіктивного чи то громадянського шлюбу. Льоленька не виходить заміж, чим ігнорує будь-яку форму шлюбу. Це зайвий раз підтверджує те, що Хвощинська у своєму сприйнятті „нової жінки” відходить від чоловічого канону. Образ Льоленьки не вписується й у такі стандартні чоловічі схеми, як „покинута чоловіком жінка” або „жінка, що чекає на чоловіка”, оскільки вона - активна, самодостатня, сильна особистість; їй не потрібне чоловіче заступництво. Цілком виправдано Льоленьку можна назвати феміністкою.

Життя Олени Гостєвої назвати гармонійним важко. Хвощинська не схвалює раціоналізм, егоїзм Льоленьки, якій так бракує жіночості, чуттєвості, сердечності (останні якості не схвалювалися чоловіками-феміністами в їх каноні „освіченої” жінки). Письменниця виступає за гармонію, рівноправ'я „розуму” і „серця”, раціональності і жіночості. У цьому плані пошуки авторки можна зіставити з художніми пошуками Ф. Достоєвського, Л. Толстого, І. Гончарова.

Зовсім інший тип „нової жінки” втілений у образі головної героїні роману „Велика Ведмедиця”, Катерини Багрянської. Це також тип жінки самостійної і самодостатньої, що, проте, не заважає їй перейматися проблемами ближніх і бути здатною на самопожертву заради них. Говорячи про еволюцію образу „нової жінки” у творчості Н. Хвощинської, зазначимо, що Катерина - найбільш вдалий образ у тому ланцюжку жіночих постатей, які письменниця створила більше, ніж за сорок років літературної діяльності. Героїня важко переживає розрив з батьком, що стався з вини брата, однак, не наважується покинути старенького. Так само робитимуть усі ідеальні героїні Хвощинської. Сімейні уподобання, любов, на думку багатьох літераторів другої половини ХІХ ст. (М. Лєскова, І. Гончарова, О. Писемського, Л. Толстого та ін.), підтримуються людиною в найскладніших хвилинах її життя. Такої ж думки дотримувалася й Хвощинська. У „Великій Ведмедиці” ідея любовної сім'ї (Багрянський та його донька) протистоїть безлюбовній (Верховський, його дружина, діти).

Катерина емансипована в найкращому розумінні цього слова. Героїня не обмежується словами про корисність діяльності, вона сама працює. Праця для неї - потреба і радість. Дівчина навіть і гадки не має, що вона реалізує в житті якісь ідеї. Нею керує не теорія, а любов до ближнього, саме тому вона натура гармонійна та природна.

Письменниця найчастіше змальовує Катерину в дії, розмові (суперечці). Усі романи Хвощинської, переважно, тяжіють до драми, як за змістом, так і за формою. Герої розкриваються в діалозі через самохарактеристики чи то характеристики інших осіб. Специфікою психологізму авторки можна вважати показ мотивів, думок, відчуттів героїні, використання індивідуальних штрихів і деталей в описі її зовнішності, які передають душевний стан.

Зображення історії кохання Верховського та Катерини - один із найкращих психологічних епізодів у російській літературі. Письменниця спромоглася показати моменти народження і росту цієї любові, її розвиток і смерть. Усеохоплюючим символом у романі „Велика Ведмедиця” є назва сузір'я (саме так і названий роман). Цей символ виступає в декількох значеннях. Сім яскравих зірок на небосхилі - своєрідний вказівний перст не тільки для подорожнього, який заблукав і визначає свій шлях за зірками, але й шлях, обраний Катериною, - шлях громадського служіння. Катерина хотіла, аби і Верховський пішов цією ж дорогою.

Сузір'я Великої Ведмедиці освітлює кохання молодих людей, тобто символізує любов. Для Катерини це сузір'я - символ молодості, віри в щастя, любов, поєднання реальності з високою мрією, тоді як для Верховського - це зайве нагадування-докір про його зраду коханій дівчині. Очевидно, що це зрада не тільки Катерині, але й самому собі, своїм ідеалам.

У творах чоловіків-письменників „нові жінки”, які розчарувалися в ідеалах або пережили розрив із коханим чоловіком, часто помирають (Ліза Бахарева в романі „Нікуди”, Лариса Віслєнєва в романі „На ножах” М. Лєскова, Олена Жиглінська в романі „У вирі” О. Писемського) чи то повертаються до „старої” моралі (Віра в романі „Обрив” І. Гончарова). Головна героїня роману Хвощинської „Велика Ведмедиця”, Катерина, опинившись у подібній ситуації (розчарування і розрив з коханим), зберігає оптимізм, прагне бути корисною людям.

Образ „нової жінки” у творчості Хвощинської еволюціонував в декількох напрямках. Якщо в ранніх творах (повісті „Ганна Михайлівна”, „Селянська історія” („Фрази”), романах „Недавнє”, „Зустріч”) зародження типу нової жінки зображалося письменницею у сфері вузькосімейних, родинно-побутових відносин, то в більш пізніх (повістях „Пансіонерка”, „Учителька” („Сім'я і школа”), романах „Велика Ведмедиця”, „Минуле”) емансипована жінка виходить за межі родини, усвідомлює себе істотою суспільною. Героїні претендують не лише на сімейні, родинні, але й на суспільні, ділові відносини. Такі орієнтації змінюють традиційну поведінку жінки.

У створенні типу „нової жінки” Хвощинська виступила як новатор. Її Катерина (роман „Велика Ведмедиця”) - предтеча образу Маріанни (роман Тургенєва “Новь”). Характер Багрянської - „золота середина”, яку намагалися відшукати, але не знайшли у своїх ідеальних героїнях Тургенєв, Гончаров, Писемський, Лєсков. Катерині притаманні рівновага серця і розуму. Ця героїня - ідеал жінки в розумінні письменниці - самодостатня, діяльна, активна, і, водночас, жіноча та добра. В образі Катерини відсутнє щось надумане, надординарне, героїчне. Авторка, зображуючи цей тип жінок (котрі прагнуть і до загального, і до особистого щастя), підійшла найближче до художньої правди, ніж це зробила більшість її сучасників. „Нові жінки” Хвощинської не позбавлені чарівності, краси, жіночості (за винятком „сухої” Льоленьки з повісті „Пансіонерка”). Для них велике значення мають ідеали любові, сім'ї, гармонійних родинних відносин. Відмова від родини і турбот про ближніх розцінюється письменницею як відхилення від норми.

Процес емансипації жіночої особистості на практиці „повертався” різними гранями. Крайнощів та „ухилів” уникнути було неможливо. Певна частина жінок сприймала ідеї емансипації викривлено, хибно: протест виражався в розгулі, втраті моральних якостей. Таку „емансипацію” можна охарактеризувати як „однобічну”, стихійну, потворну.

Наступна частина другого підрозділу третього розділу („Тип егоїстки-емансипе. Природа іронії Хвощинської”) присвячена вивченню художніх прийомів відтворення типу вульгарно емансипованої жінки. Жоден російський письменник не створив таку галерею жіночих образів емансипе-деспоток та егоїсток, вульгарних емансипе, як Хвощинська. Фігури представниць цього типу в романах „В очікуванні кращого”, „Зустріч”, „Недавнє”, „Велика Ведмедиця”, „Минуле”, „Обов'язки” чітко окреслені, намальовані яскравими фарбами. Письменниця, викриваючи різні потворні прояви жіночої емансипації, найчастіше звертається не до сатири, а до іронії, яку можна вважати і стилеутворюючим, і структуроутворюючим засобом побудови художніх образів. Тонка іронія допомагає авторці розкрити невідповідність „слів” і справ емансипе, які захопились модним „жіночим питанням” від неробства, заради моди, вигоди. Авторський іронічний коментар пронизує більшість портретних описів. Іронія присутня і в описі одягу героїнь (вони часто провокуючи одягнені), їх міміки, жестів, пластики (рухи в них, як правило, поривчасті, сміються і розмовляють вони голосно, задерикувато). Не останню роль у розкритті образів емансипе відіграє опис інтер'єру (особливо виразні у Хвощинської описи „кабінетів”).

Героїні цього типу представлені, переважно, у сфері сімейного життя. Велику роль у структурі образів емансипе відіграє зображення їх панських звичок, деспотичного ставлення до членів родини, слуг, а також мова самих героїнь, їх самооцінка (вона, зазвичай, завищена, що й є підставою для іронічної оцінки автора).

При створенні образів емансипе Хвощинська не використовує карикатуру, шарж, пародію, гіперболізацію, як, наприклад, М. Лєсков чи то І. Тургенєв. Ці способи відтворення дійсності не були притаманні її творчій манері взагалі. „Негативні” героїні, зображені письменницею, життєві та реальні. Авторка чітко зберігає життєві пропорції. Це „живі” портрети з найдрібнішими деталями і подробицями, психологічними нюансами. Письменниця підкреслює, що егоїстки-емансипе, на відміну від по-справжньому емансипованих жінок (для яких свобода - це, перш за все, розвиток, праця), духовно не розвинені, черстві, обмежені, не цінують людських прихильностей і почуттів, не люблять дітей, навіть власних. Вони не помічають краси природи, з відразою сприймають тварин. Хвощинська свідомо зображує їх „штучність”, фальшивість, лицемірство, неприродність. Вони, переважно, грають у діяльність, позують, багато і довго говорять про права жінок, а насправді ледачі і бездіяльні.

У Висновках підсумовано й узагальнено основні положення та результати дослідження.

Пошук російськими письменниками, критиками, публіцистами другої половини ХІХ століття жіночого ідеалу, умов, шляхів вільного розвитку жінок був плідним. Досвід вивчення літератури і критики цього періоду не тільки сприяє розумінню процесів фемінізму, що відбуваються в сучасному суспільстві. Він, як і саме життя, стверджує необхідність встановлення егалітарних відносин між статями, ґрунтованих на взаємодоповнюваності жінок і чоловіків, на вільному виборі „простору” для життєдіяльності - у родині, на виробництві, в освіті, бізнесі, політиці. Більшість діячів російської науки і культури (М.С. Лєсков, М.І. Пирогов, Ф.М. Достоєвський, І.С. Тургенєв, Н.Д. Хвощинська та ін.) уже в ХІХ ст. були прихильниками егалітарності, виступали за соціальну рівність статей, проте не приймали стирання різниці між ними. Вони виступали за розумну емансипацію жінок, негативно ставилися до крайнощів, породжених квазі-емансипацією, яка призводила до порушення моральних законів, обов'язків, норм.

60-80-ті роки ХІХ ст. - період становлення економічної і духовної самостійності жінки. У культурному просторі Росії того часу закріплюються ідеї „пробудження жінки” та її „вторгнення” в раніше суто чоловічі сфери діяльності - соціальну, професійну, наукову, культурно-просвітницьку, суспільно-політичну; розширюється коло жінок, які прагнули до знань і праці; змінюється стан жінки в публічному просторі. Усе це зумовлює трансформацію думки суспільства про статус і природу жінки. Доцільно зауважити, що соціально-культурному процесу емансипації російської жінки сприяли діяльність і творчість західноєвропейських авторок (Жорж Санд, Джордж Елліот, Шарлоти Бронте та інших).

Особистості неординарних жінок-письменниць, учених, публіцисток, перекладачок другої половини ХІХ століття, їх відданість справі просвіти, їхнє подвижництво, однозначно, варті наслідування. Саме самостійність і усвідомленість духовного пошуку цих авторок дозволяє назвати їх видатними. Своїм прикладом, своєю працею вони доводили слушність ідей рівноправ'я, рівновартості жінки і чоловіка. Художня, літературно-критична і публіцистична практика Н. Хвощинської, Марка Вовчка, Є. Конраді, Є. Панаєвої та ін. відіграла значну роль у формуванні громадської думки і вихованні „нової жінки”, вільно мислячої, самодостатньої, активної і цілеспрямованої.

Жіноча романістика другої половини ХІХ століття має єдину спрямованість і спільний пафос. Тема звільнення жінки від батьківського, родинного та суспільного гніту, домостроївських традицій - провідна у творах Євдокії Панаєвої, Юлії Жадовської, Надії Хвощинської, Марка Вовчка, Євгенії Конраді, Людмили Ожигіної та інших письменниць другої половини ХІХ століття. Жінок-авторок цікавлять проблеми рівноправ'я статей, любові, шлюбу, стосунків між чоловіком і жінкою, батьками і дітьми. Їх творчість відбиває пошук жінками свого суспільного призначення, прагнення до знань і праці. Більшість тем, які розроблялися письменницями цього періоду, унікальні за своїм змістом, оскільки їх майже не торкались чи не достатньо розкривали у своїй творчості письменники-чоловіки.