Інтерпретація національної історії в українській прозі XX століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

РОМАЩЕНКО Людмила Іванівна

УДК 821.161.2-3.09'06

ІНТЕРПРЕТАЦІЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІСТОРІЇ В УКРАЇНСЬКІЙ ПРОЗІ ХХ СТОЛІТТЯ

10.01.01 - українська література

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філологічних наук

Київ - 2006

Дисертацією є рукопис

Робота виконана у відділі української літератури ХХ століття Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України

український історичний проза

Науковий консультант: доктор філологічних наук, професор,

член-кореспондент НАН України

ДОНЧИК Віталій Григорович,

головний науковий співробітник Інституту літератури імені Т.Г. Шевченка НАН України.

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

ГУЛЯК Анатолій Борисович,

професор кафедри новітньої української літератури Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка;

доктор філологічних наук, професор,

ШЕВЧЕНКО Віталій Федорович, завідувач

кафедри теорії літератури та журналістики

Запорізького національного університету;

доктор філологічних наук, професор

МЕЛЬНИЧУК Богдан Іванович, професор

кафедри української літератури Чернівецького

національного університету імені Юрія Федьковича.

Провідна установа: Кіровоградський державний педагогічний університет імені Володимира Винниченка, Міністерство освіти і науки України, м. Кіровоград.

Захист відбудеться “____” червня 2006 р. о _____ годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.15 із захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка (01033, м. Київ, бульвар Шевченка, 14, конференц-зал).

З дисертацією можна ознайомитись у Науковій бібліотеці імені М. О. Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка (01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58).

Автореферат розісланий “____ ” квітня 2006 року.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Л. М. Копаниця

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Історична проза - один із найпродуктивніших i найпопулярнiших літературних жанрів. І це закономірно, адже історичне минуле - своєрідне дзеркало, у яке вдивляються наступні покоління, щоб усвідомити власну генетичну природу й можливостi та перспективи суспiльного розвитку. Iсторичний процес та окремi його явища стають об'єктом вивчення як у науцi, так i в мистецтвi слова.

Як відомо, інтерес до минулого особливо посилюється в перiод суспiльних катаклiзмiв, коли робиться спроба осмислити та переосмислити його із сучасних позицiй. Нинi (у науцi та художнiй лiтературi) вiдбувається перегляд i переоцінка багатьох iсторичних подiй i дiяльностi ряду постатей вiтчизняної iсторiї з метою об'єктивної оцінки минулого.

Закладаючи підвалини історичної літератури, українські письменники намагалися не тільки об'єктивно відображати минуле в яскравих, емоційних картинах, а й, неухильно дотримуючись правди історії, формувати в читача чітку громадянську позицію, патріотизм, високу мораль. А проте історична проза в Україні, хоч і має давню традицію й заслужену шану, не уникла впливів ідеологічного регламентування, зокрема в радянський час, - оспівувалися лише ті діячі минулого, які орієнтувалися на Росію, або ті, що боролися проти польської шляхти чи турецько-татарських завойовників.

Якщо поглянути на тематичну карту української історичної прози 30_60_х років ХХ століття, то можна помітити дві провідні теми: Київська Русь та Хмельниччина зі щасливою розв'язкою - Переяславською радою. Події після возз'єднання - Руїна, стосунки Петра І і Мазепи, урізання автономії України, ліквідація Січі, закріпачення українців - або залишались поза увагою прозаїків, або трактувались вельми упереджено. Домінували тенденційність у зображенні подій та героїв, “єдино правильний”, класовий підхід до оцінки минулого (багата козацька верхівка - то негативні персонажі, бідні низи - виразники прогресивних ідей), як того вимагала нормативна естетика соціалістичного реалізму.

Однак у 60-70-і роки зафіксовано потужний струмінь історичної прози, яка відзначалась якісними змінами - переходом від одновимірності (ідеологічної - у 20_30_і роки, ілюстративно-пізнавальної - у 40-50-і роки) до соціально-філософської багатоплановості.

Ці якості розвиває й історична проза 80-90-х років, яка розширила тематичний діапазон, освоїла маловідомі шари історії, змінила акценти у трактуванні важливих історичних подій та їхніх учасників. При цьому не просто копіюється минуле в об'єктивній безсторонній розповіді, а й осмислюється з позицій сьогодення чи майбутнього (проза “зв'язку часів”) та позицій підкреслено суб'єктивної авторської концепції. Отже, можна говорити про “нову хвилю” історичної романістики останніх років, яка збігається з хвилею нових поглядів на людину в усій літературі, новим художнім мисленням, осердям якого стали не лише соціальні, а й морально-етичні проблеми, пріоритет національних і загальнолюдських імперативів над класовими.

Історична проза останніх десятиліть у зв'язку з процесами національного відродження, зростанням національної свідомості переживає піднесення. У періодиці та й окремими виданнями з'являються праці українських учених, які донедавна перебували під забороною або в забутті: В. Антоновича, О. Апанович, М. Аркаса, М. Грушевського, М. Костомарова, І. Крип'якевича, Н. Полонської-Василенко, Д. Яворницького. Публікуються матеріали про колишніх “ворогів” чи замовчуваних історичних діячів: І. Мазепу, І. Сірка, І. Виговського, П. Калнишевського, К. Розумовського. Відповідно письменники (М. Вінграновський, П. Загребельний, Р. Іваничук, Г. Колісник, І. Корбач, Л. Костенко, В. Кулаковський, О. Лупій, Д. Міщенко, Ю. Мушкетик, О. Пахучий, Р. Федорів, А. Химко, Ю. Хорунжий, Вал. Шевчук та ін.), враховуючи найновіші досягнення історичної науки, істотно розширюють тематично-проблемний спектр, художньо досліджуючи теми, з яких тільки тепер знято ідеологічне табу.

Серйозний інтерес до проблем минулого тривалий час лишався чи не винятково прерогативою літератури, створеної на західноукраїнських землях і в діаспорі. Вона стала доступною широкому читацькому загалу лише в часи демократизації суспільства (твори В. Буженка, М. Голубця, Ю. Косача, І. Крип'якевича, М. Лазорського, Ю. Липи, І. Стецик, Ю. Тиса, С. Фостуна та ін). Цим творам випало, по суті, найменше уваги дослідників літератури.

Історія української нації нерозривно пов'язана з історією інших етносів, тому зарубіжні письменники теж інтерпретують нашу минувшину в її дотичності до своєї національної історії. Через те з'явилася нагальна потреба розглянути тексти іншомовних авторів у зіставленні з доробком українських письменників, які зображують ту саму історичну епоху.

Традиційно (зокрема через переважання в загальному масиві великоформатних, багатопланових полотен; наявність чималої кількості ілюстративних, естетично маловартісних речей; необхідність додаткових знань з історії та поєднання зусиль як літературознавця, так і історика тощо) історична проза не викликала жвавого, сталого інтересу в дослідників літератури.

Втім, останнім часом тут спостерігаємо і зрушення, доказом чого є ряд дисертаційних досліджень. Проте вони не вичерпують проблему, в них, як правило, розглядається творчість окремого письменника-історіографа (чи один або кілька його творів), контекст проробляється побіжно, і це не дає можливості скласти загальну цілісну картину в цій галузі прози, яка переживала впродовж століття кілька “сплесків” у своєму розвитку. Сучасна українська історична проза, розмаїта за родо-жанровими відмінами, становить безсумнівний інтерес як історико-літературне, ідейно-естетичне явище і в контексті вітчизняної історичної белетристики, і в контексті світового письменства.

З огляду на сказане, важливість і актуальність обраної теми дослідження є цілком обґрунтованими.

Тримаючи в полі зору весь різноманітний масив історичної прози попередніх періодів, авторка особливий наголос робить на художніх здобутках найновішого, “перебудовного”, періоду, насамперед тих, які стосуються найскладніших і маловивчених етапів вітчизняної історії, як-от: козацька доба, Хмельниччина, Руїна, крах державотворчих змагань тощо. До розгляду залучаються передовсім кращі зразки історичних жанрів, які відзначаються новизною підходу до матеріалу, глибиною проникнення у сферу суспільних відносин, людських стосунків і пристрастей.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами.

Дисертаційне дослідження виконане як складова частина комплексної теми “Українська література в загальносвітовому контексті: теоретичний, історичний та методичний аспекти”, над якою протягом кількох років працює кафедра української літератури та компаративістики Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького, а також частково стосується теми “Літературне краєзнавство у школі та ВНЗ як наукова й навчально-методична проблема” та “Наукові проблеми сучасного шевченкознавства”(тема затверджена Міністерством освіти і науки України).

Мета роботи - окреслити параметри нової історіософської концепції, дослідити причини й особливості еволюції в художній інтерпретації національного минулого в українській історичній прозі ХХ століття, здійснити цілісний системний аналіз її проблематики і жанрово-стильових ознак, визначити місце творів історичної тематики в історії українського і світового письменства.

Реалізація поставленої мети передбачає виконання таких завдань:

- внести посутні корективи у визначення жанрової природи історичного роману та його класифікацію;

- висвітлити проблемно-тематичний, ідейно-естетичний діапазон сучасних творів на історичну тематику, насамперед тих, які торкаються заборонених чи мало освоєних літературою тем;

- визначити новаторські підходи в художньому осмисленні національного минулого; місце літературної “козакіани” Вводимо це поняття за аналогією до терміна “гайдамакіана”. Див.: Кейда Ф. Художня інтерпретація гайдамаччини в українській літературі ХІХ-ХХ століть: Автореф. дис. ... д-ра філол. наук: 10.01.01 / Київський національний ун-т імені Тараса Шевченка. - К., 2001. - С. 2. в українській та світовій літературах;

- дослідити суспільно-історичний контекст епохи як детермінанту змін векторності в художньому трактуванні історичних реалій; генеалогію ідей і форм з урахуванням зв'язку проблематики й поетики української прози про минуле зі спорідненими явищами в інших літературах;

- з'ясувати оптимальність співвідношення історичної правди та художнього вимислу й домислу;

- дослідити принципи й засоби конструювання художніх образів - виразників національного типу;

- виявити нові форми вираження хронотопу як істотного жанровизначального чинника в історичній прозі; посилену роль психологізму в новочасних творах про минуле;

- простежити еволюцію художнього осмислення минулого, яка полягає в усвідомленні пріоритетності національно-державницьких інтересів над класовими, помітнішій розкутості письма, жанрово-стильовому синкретизмі.

Об'єктом дослідження є передовсім художні твори історичної тематики українських письменників (у тім числі літераторів діаспори) останніх десятиліть ХХ століття, а також кращі здобутки історичного жанру попередніх періодів розвитку і, вибірково, твори європейських літератур, що відкриває можливість виявляти типологічну спорідненість сучасної історичної прози з українським та світовим літературним контекстом. Художня козакіана розглядається у зв'язку з національно-суспільним життям. Крім літературних творів, у дисертації використовуються фольклорні надбання, архівні матеріали, історіографічні праці В. Антоновича, О. Апанович, М. Аркаса, М. Грушевського, О. Гуржія, Д. Дорошенка, П. Єфименка, А. Кащенка, М. Костомарова, І. Крип'якевича, Б. Крупницького, О. Левицького, А. Лотоцького, М. Максимовича, Л. Мельника, В. Мірошниченка, П. Мірчука, Н. Полонської-Василенко, І. Рибчина, О. Субтельного, Б. Сушинського, Д. Яворницького та ін.

Предмет дослідження - тенденції художньої інтерпретації драматичної національної історії в українській прозі ХХ століття, своєрідність історіософського мислення прозаїків, проблемно-тематична парадигма творів про добу козаччини, жанрово-стильовий синкретизм сучасної історичної прози, її синхронний і діахронний типологічні контексти, особливості еволюції.

Методи дослідження. У дисертації застосовуються методологічні підходи, які дозволяють досліджувати як змістові, так і формальні ознаки аналізованого матеріалу. Інтегрована методологія містить у повній мірі чи частково елементи культурно-історичного, аналітично-описового, порівняльно-історичного, історико-генетичного, системного, типологічного, компаративістського, герменевтичного підходів. У деяких розділах роботи використані можливості біографічного (підрозділи 4.1; 4.3), текстологічного (підрозділ 3.1) методів.

Теоретико-методологічну основу дисертації становлять літературознавчі праці Івана Франка, відомих учених М. Бахтіна, О. Білецького, С. Єфремова, М. Зерова, дослідників літератури, зосібна Л. Александрової, Ю. Андрєєва, С. Андрусів, Є. Барана, А. Бочарова, А. Гуляка, Л. Дем'янівської, І. Дзюби, В. Дончика, М. Жулинського, Д. Затонського, М. Ільницького, Ф. Кейди, Г. Клочека, А. Кравченка, Г. Ленобля, О. Логвиненко, П. Майдаченка, Б. Мельничука, О. Мишанича, М. Моклиці, М. Наєнка, Д. Наливайка, Л. Новиченка, В. Оскоцького, М. Павлишина, В. Панченка, А. Пауткіна, С. Петрова, А. Погрібного, П. Рудякова, М. Сиротюка, М. Слабошпицького, Л. Федоровської, Н. Чорної, А. Шпиталя та ін., у яких наявні посутні міркування стосовно тенденцій розвитку історичної прози, її поетикальних особливостей, формозмістових ознак історичних творів різних жанрів.

Наукова новизна одержаних результатів. Дисертація є першою в українському літературознавстві спробою монографічного цілісного дослідження тенденцій розвитку історичної прози ХХ століття, особливостей художньої інтерпретації в ній національного минулого. Вперше до наукового обігу введено значну кількість не тільки добре знаних, а й маловідомих, обійдених увагою критики творів (І. Корбача, В. Кулаковського, А. Химка, В. Чемериса та ін.), завдяки чому розширюється загальна панорама літературного процесу, збагачується уявлення про формозмістові особливості історичної прози зазначеного періоду. Цілком новим є залучення до аналізу художніх текстів інонаціональних авторів: російських (Т. Булгаріна, І. Лажечникова, В. Пікуля, І. Шмельова, В. Шукшина), польських (С. Гощинського, Б. Залеського, Е. Лунінського, В. Оркана, Є. Паукшти, Г. Сенкевича) та інших (І. Андрича, Дж. Свіфта, Е. Станева) - і використання зарубіжної літературознавчої та історичної думки від давніших часів до сьогодення (праці Б. Бакули, К. Бартошинського, Ю. Бєляєва, Г. Боплана, І. Варфоломєєва, А. Веселовського, Я. Відацького, Я. Войцеховського, З. Вуйціка, Я. Гордіна, О. Гурки, А. Єремєєва, А. Звєрєва, А. Керстена, Й. Кобушевського, М. Ласло-Куцюк, М. Перрі, Й. Третяка, С. Ульяша, В. Чермака, М. Чочоні, Л. Шаруги, М. Янковяка та ін).

Уперше художня козакіана досліджується системно, цілісно, з урахуванням загального розвитку історичної науки (як вітчизняної, так і зарубіжної), з'ясовується її місце в національному і світовому письменстві, зумовлене роллю козацтва як унікального соціально-політичного явища в історії українського етносу і загальноєвропейському історичному процесі, аналізуються особливості художньо-образного втілення козацької тематики в літературі.

Науковою новизною відзначається цілий ряд положень дисертації: дослідження генезису теми козаччини в літературі, ролі народнопоетичної творчості та історичного матеріалу в її становленні, співвідношення історичної правди і художнього вимислу у творах прозової козакіани. Фактично вперше виокремлено тематичні домінанти, які віддзеркалюють найважливіші закономірності історичного поступу нації на переломних і найдраматичніших етапах її історії (Хмельниччина і доба Руїни, боротьба Мазепи та його однодумців за державність української нації, гайдамаччина як одна з форм державницьких змагань, урізання автономії України й остаточна втрата нею своєї незалежності). Посутньо скориговано оцінки модусу історизму, ідейно-естетичних пріоритетів: відзначено превалювання націотворчих і морально-етичних критеріїв у трактуванні національної історії, замість соціально-класових. Значною мірою по-новому досліджується одна з принципових проблем - проблема героя: віддається перевага постатям, які є відображенням національного характеру, складного й суперечливого, а також персонажам, що акумулювали в собі духовний досвід нації.

У характеристиці жанрово-стильових ознак наголошується на домінуванні великих жанрів, зіткненні і трансформації у мистецькому просторі художніх досвідів різних епох і поколінь, взаємодії різних родів, жанрів, стилів, тобто жанрово-стильовому синкретизмі. Відкидаючи застарілі стереотипи, авторка з позицій сучасного літературознавства здійснює цілісний системний аналіз провідних тенденцій розвитку сучасної української художньої козакіани, її формозмістових ознак.

Практичне значення одержаних результатів. Матеріал, на якому ґрунтується дисертація, може бути використаний у лекційно-семінарських курсах з історії української літератури ХІХ-ХХ століть, у підготовці спецкурсів та спецсемінарів широкого тематичного діапазону. Положення, висунуті в дисертації, знадобляться при читанні лекцій з історії України, зарубіжної літератури. Матеріалами дослідження можна скористатися при написанні підручників, посібників з історії української літератури, створенні нових літературознавчих розробок (дисертацій, магістерських, дипломних робіт). Дисертаційна праця та її висновки використовуються у спецкурсах “Українська історична проза” та “Літературна Черкащина”, а також у практиці викладання історії української літератури в Черкаському національному університеті імені Богдана Хмельницького та Бакинському слов'янському університеті.

Особистий внесок здобувача. У дисертації знайшли відображення наукові здобутки вітчизняних і зарубіжних учених різних часів, будь-які форми використання досліджень інших науковців оформлено посиланнями. Воднораз усі наукові ідеї, положення, висновки дисертації належать її авторові. Монографія, наукові статті за темою дослідження - одноосібні.

Апробація результатів дослідження. Розділи дисертації обговорювалися на засіданнях відділу української літератури ХХ століття Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України і кафедри української літератури та компаративістики Черкаського національного університету ім. Б. Хмельницького. Основні положення дисертації оприлюднено в доповідях та виступах на наукових і науково-практичних конференціях, наукових читаннях, семінарах різних рівнів: міжнародних наукових конференціях “Східні слов'яни: Україна між мовою і культурою” (Краків, 2001), “Великі теми культури у слов'янських літературах” (Вроцлав, 2005), “Взаємодія літератур у світовому літературному процесі. Проблеми теоретичної та історичної поетики” (Гродно, 2002), “Українсько-польські літературні взаємини” (Луцьк, 2001), Тридцять четвертій, Тридцять п'ятій і Тридцять шостій наукових шевченківських конференціях (Черкаси, відповідно - 2001, 2004 і 2006 рр.), “Українсько-польські літературні зв'язки ХІХ - ХХст.” (Тернопіль, 1998), ХІІ і ХІІІ Кримських міжнародних Шмельовських читаннях “Художній світ І. С. Шмельова і традиції слов'янських літератур (Алушта, відповідно - 2003 і 2004 рр.), всеукраїнських наукових конференціях “Народні рухи України в історії, мові та літературі” (Черкаси, 1993), “Проблеми викладання іноземних мов та зарубіжної літератури у вузах недержавної форми власності” (Тернопіль, 1999), “Творчість Ю. Липи в культурно-історичному контексті ХХ століття” (Одеса, 2000), “Зміст і структура шкільної літературної освіти” (Глухів, 2002), “Олесь Гончар: пошуки сучасної інтерпретації” (Дніпропетровськ, 2003), “Актуальні питання зарубіжної літератури та теорії літератури. Література і влада” (Чернівці, 2003), “Михайло Старицький: постать і творчість” (Черкаси, 2004), “Павло Загребельний: творчий портрет на тлі епох” (Дніпропетровськ, 2004), “Українська філологія: теоретичні та методичні аспекти вивчення” (Черкаси, 2005), “Українське літературно-мистецьке відродження 20-х років ХХ століття: питання стилю, проблематики, поетики, мови” (Черкаси, 2005), “Актуальні проблеми слов'янської філології” (Бердянськ, 2005), Всеукраїнській науково-теоретичній конференції, присвяченій 75-річчю від дня народження Олеся Гончара (Херсон, 1993), Всеукраїнській науковій конференції з літературної компаративістики (Київ, 2003), Третіх Всеукраїнських Єфремовських читаннях (Київ-Черкаси, 2001), міжвузівських науково-практичних конференціях “Григорій Сковорода - мислитель, письменник, педагог” (Черкаси, 2002), “Письменники-шістдесятники з Черкащини” (Черкаси, 2006), міжнародному науковому семінарі “Спорідненість культур України та Польщі” (Черкаси, 2002), Всеукраїнських Максимовичівських читаннях (Черкаси, 2004), науково-практичній конференції “Михайло Максимович і Канівщина” (Канів, 2004), IV Слов'янських педагогічних читаннях “Розвиток особистості в полікультурному освітньому просторі” (Черкаси, 2005).

Публікації. Основні наукові результати дослідження відбито у 66 друкованих роботах. З них: монографій - 1, статей у наукових журналах та збірниках наукових праць - 65.

Структура і обсяг роботи. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел (455 найменування), додатків-коментарів. Загальний обсяг роботи - 485 сторінок, з них 452 - основного тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі схарактеризовано стан розробки досліджуваної проблеми, з'ясовано причини її недостатнього вивчення, обґрунтовано актуальність обраної теми, її наукову новизну, об'єкт, предмет, методи дослідження, його мету й завдання, розкрито теоретичне і практичне значення роботи, вказано основні етапи апробації результатів дослідження.

У першому розділі дисертації - “Історичний жанр як теоретико-літературна проблема” - з'ясовуються питання жанрової специфіки історичної прози, принципи її класифікації, аналізуються існуючі класифікаційні системи.

Нинішній стан як вітчизняних, так і зарубіжних літературознавчих досліджень дозволяє припустити, що однією з найбільш дискусійних є проблема визначення жанру історичного роману. Дослідники Л. Александрова, А. Баканов, І. Безпечний, І. Варфоломєєв, Г. Ленобль вважають історичний роман окремим самостійним жанром, який поділяється на підвиди. Інші (їх більшість) вважають неправомірним виділяти історичний роман в окремий жанр. На наш погляд, найпереконливішою є позиція В. Оскоцького, бо, справді, ні зміст, ні форма не дають підстави виділяти його в самостійний жанр, який розвивається за своїми власними іманентними законами, бо при всіх відмінностях типологічних форм і внутрітематичних різновидів історичного роману жодна з цих груп не має ознак власне жанрових, які б відрізняли її від роману взагалі, а проявляє себе як “різновид єдиного епічного жанру”, як “змістовна форма романного повістування” Оскоцкий В. Роман и история: Традиции и новаторство советского исторического романа. - М.: Худож. лит., 1980. - С. 265..

У сучасному літературознавстві багато жанрових визначень, за основу яких беруться різні формально-змістові чинники. Іноді ці визначення дуже аморфні, а з появою нового літературного матеріалу їх межі все більше розмиваються. Парадигма жанрових дефініцій надзвичайно строката, що засвідчує гостроту цієї проблеми не лише в українському літературознавстві. Польський теоретик літератури Я. Войцеховський найістотнішою передумовою історичного роману вважає “розміщення фабули - принаймні деяких фабулярних елементів або тла - у часі, який відповідає дійсному часові історичному” Wojciechowcki J. - Powieњж historyczna w њwiadomoњci potocznej. Zarys problematyki. - Krakуw: Nakladem Uniwersytetu Jagielloсskiego, 1989. - S. 86.. Інший польський дослідник Ч. Клак вважає для визнання роману за історичний обов'язковими три критерії: часовий (дія твору відбувається до народження автора); “підйомна історична сила” твору (наявність у ньому інформації, взятої з першоджерел); критерій замислу, який визначає, чи за наміром автора роман є історичним чи сучасним в історичних костюмах. К. Суровець в основному поділяє думку попереднього дослідника, але ще додає критерій існування історичної домінанти та конструкцій стилістичних (архаїзація або тільки поява мовних архаїзмів). Історична домінанта - риса, особливо придатна при жанровій класифікації синтетичних творів, які містять певну дозу історичних знань, одначе не спрямовані на реконструкцію історії, а трактують минувшину як претекст для вираження іншого, ніж історичний, змісту або нагоду для конструювання фабули про авантюрний характер: наприклад, траперський роман, робінзонада.

Немає сьогодні одностайності й щодо основних принципів класифікації історичних творів. Вітчизняні і зарубіжні дослідники роблять спробу створити типологію історичного роману, беручи за основу різноманітні змістово-структурні ознаки. Приміром, Л. Александрова виділяє історичний роман, де головний герой - конкретна історична особа (він має такі жанрові різновиди, як роман-епопея, історико-біографічний, роман-хроніка), та історико-художній, у якому історичні події розкриваються через долі вигаданих персонажів.

В основі “робочої” класифікації О. Флоровської - особливості підходу письменників до зображення людини в історії. На підставі цього критерію виділяється історико-революційний роман, “роман-потік” і “роман в історії” (найпродуктивніший серед жанрових новоутворень), а також реалістичний історичний роман, якому відводиться найпочесніше місце поряд із творами авантюрно-пригодницької спрямованості, белетризованої історії.

Головний критерій, покладений в основу класифікації А. Баканова, - характер історичного конфлікту, який трансформується в конфлікт художній. На цій підставі виділяється історико-соціальний (основний тип історичного повістування), історико-філософський, історико-біографічний роман. Усередині цих узагальнених жанрових понять у відповідності до головного поетичного начала, принципів композиційної побудови, особливостей типізації і образного ладу розмежовується багато різновидів. З урахуванням інтенсивного вторгнення документа в художні структури, дослідник виділяє історико-документальний роман і роман історико-фольклорний, у якому різні за своїм характером конфлікти реалізуються за допомогою засобів народно-поетичної творчості.

С. Андрусів у центрі уваги ставить співвідношення між фактом і вигадкою, відтак поділяє романи й повісті історичної тематики на історико-художні, у яких на першому плані перебувають вигадані особи, переважає вигадка (романтичного типу), документ відіграє другорядну роль. Сюди належать історико-пригодницькі, умовно-історичні романи, романи з проекцією на сучасне, які залежно від організації матеріалу називають філософськими, міфологічними, параболічними, романами-притчами. У групі художньо-історичних романів та повістей також переважає вигадка і домисел, але надзвичайно важливе місце посідає історична фактографія, тип вигадки - конкретно-реалістичний, іноді з вкрапленнями романтичних і умовних форм узагальнення (це і є власне історичні романи). В історичних художньо-документальних творах основним структурним елементом виступає історичний факт, подія, зафіксована в документах, вигадку образно-нарисового (публіцистичного) типу заміняє домисел, причому обмежений.

Оригінальною є класифікація Д. Пешорди, присвячена вивченню жанрових модифікацій сучасного історичного роману у світлі історико-літературних змін у поетиці жанру. На відміну від більшості наявних типологій цього жанру, які підкреслюють один або два аспекти історичного роману, пропонує власну типологію, в основі якої лежать чотири критерії типологічного поділу: концепція історії (просвітительська, критична та музейна (постмодерна), статус історичного шару (декоративний, евокативний та алюзійний), літературне втілення (традиційне, модерне й постмодерне) і домінуюча функція літератури (національно-дидактична, експресивна та ігрова).

Виходячи з вищеназваних критеріїв, дослідник виділяє чотири основні типи сучасного історичного роману. Класичний, або справжній історичний роман із просвітницьким баченням історії, написаний у манері традиційної літератури, з евокативним статусом “історичного шару” і виразною національно-дидактичною функцією. Історичний романтичний роман, у якому просвітницька концепція історії (хоча можуть бути домішки двох інших концепцій), декоративний статус історичного шару, традиційне літературне втілення, панівна розважальна функція літератури (це основна прикмета історичного романтичного роману). В основі модерного історичного роману критична концепція історії, алюзійний статус “історичного шару”, модерне літературне втілення, панівна експресивна функція літератури. Найсучасніший на часовій шкалі зміни літературних парадигм є постмодерний історичний роман, у якому концепція історії - музейна, статус “історичного шару” - алюзійний, літературне втілення - посмодерністське, панівна функція літератури в більшості випадків - ігрова.

Досить цікаву класифікацію історичного жанру знаходимо в польському літературознавстві. М. Янковяк, досліджуючи польський історичний роман 40-80- років, помічає в ньому багато “некласичних”, “відцентрових” тенденцій: епічну, пізнавальну, пригодницьку, сенсаційну, легендарну, міфічну, креативну, яка виявляє спорідненість із іронією, фантастикою, пробабілістикою (теорією ймовірності), документальну, яка часто поєднується з літературою факту, історичною есеїстикою та історичним репортажем. Ці тенденції і формують різновиди історичного роману: класичний пізнавально-пригодницький історичний роман, документальний, епічно-історіографічний, історично-сенсаційний роман, репрезентований в обох варіантах: як історично-полемічний роман і як історична іронічна парабола, іронічно-креативний історичний роман, історично-фантастичний і гротесково-історичний.

Будь-яка з цих класифікацій не є універсальною, бо жоден твір не вкладається у прокрустове ложе конкретних меж.

Різні підходи намітились у трактуванні домислу чи вимислу (вигадки), без яких не обходиться жоден художній твір історичної тематики: різке розмежування цих понять, а відтак заперечення одного з термінів за рахунок утвердження права на існування іншого (В. Лесин) і застосування обох термінів для визначення двох типів художньої творчості взагалі (О. Білецький, Л. Александрова).

З урахуванням усіх розглянутих підходів, у реферованому розділі окреслюємо власні позиції щодо природи жанру історичного роману, його специфіки, жанрової класифікації :

- історичний роман - різновид жанру роману, а не самостійний жанр;

- історичний роман - це твір про минуле, віддалене в часі не менше, ніж життя одного покоління; у ньому діють як реальні постаті, так і витворені авторською фантазією;

- історичний роман побудований на співвідношенні документа і домислу та вимислу, які вводяться до твору згідно з логікою розвитку подій та художніх образів і завдяки яким відбувається трансформація історичної правди в художню;

- не варто різко протиставляти чи ототожнювати ці поняття або заперечувати одне за рахунок іншого; вигадка і домисел не повинні суперечити історичній правді (інакше мова йтиме про “антиісторичний” твір) і мусять утримуватись у площині морально-етичних норм;

- на сучасному етапі розширюються жанрові можливості історичного роману, збільшується багатство форм повістування: історія все частіше розкривається крізь призму філософії притчі, легенди, казки, міфу, які розмивають контури реального художнього образу;

- художній твір історичної тематики - це не безстороння ілюстрація минулого, а обов'язкова його екстраполяція на сьогодення і майбутнє;

- автор дисертації в основному розділяє позицію С. Андрусів стосовно жанрової класифікації історичних творів як таку, що наразі є найбільш переконливою, і водночас не заперечує її умовності, неможливості претендувати на вичерпність: запропонована близько двох десятиліть тому, вона не здатна охопити широкий арсенал сучасної історичної прози; відтак, крім художньо-історичних, історико-художніх, художньо-документальних, пропонуємо виділити “історикоподібні” твори постмодерного типу, для яких характерна постмодерна (альтернативна) концепція історії, свідоме змішування різних структурних моделей, гіпертрофована інтертекстуальність, алюзійність, ігрова функція.

У другому розділі - “Становлення і розвиток теми козаччини в українській літературі: від романтизму до постмодернізму” - розглядаються питання, пов'язані з генезою української літературної козакіани, простежуються зміна і рух тенденцій у художній інтерпретації національної історії. Зроблений огляд історичних творів (починаючи від козацьких літописів до найновіших творів кінця ХХ століття) переконливо доводить, що тема козаччини владно жила в народній пам'яті й посіла почесне місце в літературі.

Художня інтерпретація козацької доби та її провідних діячів реалізувалась у різних родо-жанрових групах і стильових площинах. Класикою історичної романістики став роман П. Куліша “Чорна рада”, у якому знайшли відгомін традиції європейського історичного роману вальтер-скоттівського зразка. Історико-міфологічну течію, яка знайде своє продовження в літературі ХХ століття, стане джерелом “химерного роману”, започаткувала повість О. Стороженка “Марко Проклятий”.

Літературна козакіана помітно еволюціонувала: від романтичної образності (Ф. Глінка, Є. Гребінка, Д. Мордовець, М. Старицький, А Кащенко, В. Радич) до реалістичної (П. Білецький-Носенко, М. Костомаров, І. Нечуй-Левицький, О. Левицький). Цей процес особливо увиразнюється на зламі ХІХ-ХХ століть. Пошуки українських письменників у царині історичного жанру відбувалися з певними труднощами (порушення принципу історизму, брак художності виявились у творах П. Голоти, О. Кузьмича).

У західноукраїнській історичній прозі 20-30-х років ХХ століття виразно домінувала романтична стильова течія. У творах А. Чайковського, І. Крип'якевича, В. Будзиновського, А. Лотоцького, Г. Лужницького, Б. Лепкого, М. Голубця, Ю. Липи переважають романтичні засоби зображення, поетика європейського авантюрного роману. Втім, з'являлися і твори з обмеженим ступенем вимислу і домислу, прагненням до документальності, які засвідчують поступовий перехід від романтизму до реалізму (наприклад, повість І. Филипчака “Кульчицький - герой Відня”).

В історичній прозі, твореній на теренах Західної України, окреслились тенденції, які в кінці ХХ століття стануть панівними в усій українській літературі: відтворення опозицій еліта-чернь, Україна-Росія (наголос на “взірцевості”, ідеальності всього українського), переважання національно-державницьких критеріїв над класовими. Втім, окремі твори позначені дидактизмом, тенденційністю, схематизмом сюжетних рішень. Згадані тенденції різною мірою виявляються й у прозі письменників української діаспори, досить неоднорідній із погляду художності (твори В. Буженка, Ю. Косача, М. Лазорського, В. Лозинського-М. Ценевича, Ю. Тиса, С. Фостуна).

У “соцреалістичних” творах 30-40-х років Я. Качури, І. Ле, П. Панча, Н. Рибака, О. Соколовського, З. Тулуб, навпаки, помічаємо сліди регламентованого висвітлення відомих історичних подій та їхніх учасників, затушовування чи ігнорування національних підходів, у них проступає соціальна заангажованість характерів, строга нормативність художніх засобів і прийомів, спрямованих на уніфікацію літератури. Ці ж риси певною мірою зберігають і твори 50-60-х років М. Глухенького, Ю. Мушкетика, М. Сиротюка.

Проте, починаючи з кінця 60-х років, в українській історичній прозі започатковуються процеси оновлення, помітні на різних рівнях художнього твору: ідейно-змістовому, жанровому, композиційному, стильовому.

У кінці 80-х-90-х роках українська історична проза збагатилась і кількісно, і якісно. Детальний аналіз творів про минуле рубежу століть і тисячоліть дозволяє зробити висновок про вияв у них естетики модернізму. Відтак на зміну модернізмові на зламі віків приходить постмодернізм, із його відкиданням ідеологічних ілюзій та кумирів, запереченням об'єктивних істин, розглядом усіх цінностей як умовних, відмовою від будь-якої апологетики, переорієнтацією естетичної активності у творчості на гру, компіляцію, еклектичність, колаж. Стилетворчі риси постмодернізму найвиразніше проступають в “історикоподібних” творах 90-х років, які пропонують альтернативну історію, “антиісторію”, тобто несправжню, ”псевдоісторію” (“Конотоп” В. Кожелянка).

У третьому розділі - “Художнє структурування нової історіософії” - вперше системно досліджуються твори, у яких відображена нова художня версія доленосних подій української історії: Руїни і краху державотворчих здобутків Богдана Хмельницького, занепаду української автономії після невдалих державницьких змагань Мазепи, Коліївщини й остаточної втрати Україною відносної незалежності.

У першому підрозділі -“Доба Руїни та її головні герої: метаморфози художньої концепції особистості” - розглядаються твори, у центрі яких відомі історичні постаті періоду Руїни: Іван Виговський, Юрій Хмельницький, Петро Дорошенко, Мартин Пушкар, Іван Самойлович, Іван Брюховецький та інші.

У сучасній історичній прозі модель національного характеру найчастіше окреслюється на тлі бурхливих драматичних епох. Так, початок Руїни асоціюється з іменами Івана Виговського та Юрія Хмельницького.

Літератори “дорадянської” доби не раз апологетизували постать Івана Виговського. Приміром, у романі “Гетьман Іван Виговський” (1899) І. Нечуй-Левицький часто полемізує з поширеними версіями сутності козаччини в художній літературі, створює багато в чому оригінальний образ Виговського, хоч і вибудовує біографічний сюжет на широко відомому історико-фольклорному матеріалі: літописних джерелах, працях тодішніх істориків, зокрема М. Костомарова. На сторінках роману І. Нечуя-Левицького Виговський постає як щирий патріот, що послідовно відстоює політичні й національні права України, хоча й відзначається надмірним честолюбством, амбітністю. Він повторив фатальну помилку багатьох вождів до нього і після нього - ігнорування запитів простолюду, що робило його політику необґрунтованою й антинародною.

У романтично-пригодницькій повісті Б. Лепкого “Крутіж”(1941) гетьман безпосередньо не діє на сторінках твору, але його вплив на тогочасні події відчутний. Авторська оцінка цього діяча подається через сприйняття вигаданого персонажа, збіднілого шляхтича Босого-Босаковського: він вважає Виговського мудрим дорадником Хмеля, обізнаним із усіма планами видатного полководця.

У радянській історіографії І. Виговського називали не інакше як зрадником, що дотримувався пропольської орієнтації. Нинішня зміна політичної ситуації в Україні закономірно детермінувала й метаморфози у трактуванні діяльності видатних діячів минулого. Це стосується й Виговського, що, попри безсумнівне честолюбство, схильність до політичних інтриг, постає щирим патріотом України, наділеним неабияким розумом. Тоді як полтавський полковник Пушкар - одвертий агент Москви, кривавий заколот якого став початком великої Руїни.

У романі В. Кулаковського “Мартин Пушкар” (1987) симпатії автора ще на боці Пушкаря - представника тогочасної української військово-політичної еліти. У його постаті відчутна настанова на романтичну героїзацію характеру, помітні патетика, екзальтованість думок і висловлювань. Важливу роль у розкритті характеру персонажа відіграють засоби художньої ретроспективи. Через спогади персонажа відтворено основні етапи визвольної боротьби українського народу. Крізь призму цих спогадів зображено й Переяславську раду, яка, відповідно до канонів соцреалізму, всіляко уславлюється.

У романі В. Кулаковського в опозиції до Пушкаря перебуває Виговський, позбавлений авторської симпатії за його, як твердить письменник, лицемірство, підступність, зневагу до народу, байдужість до долі Вітчизни. Негативно оцінюючи суспільно-політичну діяльність Виговського, автор шукає опори у фольклорних джерелах. Образ героя розкривається у вчинках, засобами психологічного письма, динамічних портретних характеристиках. Попри різкі негативні оцінки цього історичного діяча, письменник намагається уникнути однобокості, монохромності в його зображенні, вдається до розкриття складного внутрішнього стану героя, що створює ефект драматизації образу.

І все ж таки складається враження, що письменник навмисне “дозує” драматичне наповнення образу - уникає розповіді про трагічний фінал життєвої дороги Виговського, закінчуючи роман епізодом ради під Германівкою, змальованим у романтично-патетичному плані.

У романі “Іван Сірко”(1990), написаному пізніше від попереднього, В. Кулаковський поступово відходить від соцреалістичних догм в оцінці історичних подій, менш категорично висловлюється про Виговського, знаходить раціональне зерно в його політичних намірах.

Доля синів Хмельницького і його писаря цікавить О. Пахучого (народився в 1931 році у Запоріжжі) - автора дилогії “Тиміш Хмельницький, син Богдана” (1992) і “Юрась Хмельниченко” (1995), своєчасній публікації якої заважали ідеологічні перешкоди.

Постать Юрія Хмельницького в історичній науці та літературі трактувалася (за рідкісними винятками) однозначно негативно: хворий і слабосилий, узявши до рук булаву, він не зміг використати своє становище для якнайтіснішої консолідації козацтва і всього суспільства навколо інституту гетьманської влади, став маріонеткою в руках різних соціальних сил, які захищали власні егоїстичні інтереси, що суперечили інтересам України та її народу.

Жорстоким, мстивим постає Юрій Хмельницький у тетралогії В. Малика “Таємний посол” (1981). Образ Хмельниченка епізодичний, тому для різкішої характеристики письменник моделює найяскравіші картини.

У романі “Юрась Хмельниченко” О. Пахучий прагне відступити від подібної епізодично-спрощеної схеми, намагається уникнути одноплощинності зображення персонажа, розкриває суперечливість, вразливість його натури. Письменник засуджує свого героя за його непослідовність, а проте залишає за ним право самому критично оцінити власні діяння й покаятись. Відтак образ Юрася відзначається певним драматизмом і викликає не лише осуд, а й співчуття. Цьому сприяють розлогі внутрішні роздуми невдахи-гетьманича, особливо у фіналі твору. Оскільки історична наука не має точних відомостей про обставини смерті Богданового нащадка, О. Пахучий в епілозі роману домислює їх. Однак ця фінальна сцена могла б бути виписана детальніше. Пішов би на користь повнокровнішому змалюванню характеру героя показ його ратних справ на зорі військової кар'єри.

Роман О. Пахучого “Юрась Хмельниченко” - багатоплановий, розгалужений твір. Судячи з його назви, розповідь про життя Юрія Хмельницького повинна була б стати стрижнем, навколо якого групуються всі інші сюжетні лінії. Проте іноді вона надовго сходить з авансцени сюжету - автор, захопившись Тетерею чи Дорошенком, ніби “забуває” про свого героя, що спричинює фрагментарність, послаблення зв'язку між сюжетними лініями, втрату цілісності твору.

Образ Івана Виговського в романі загалом відповідає характеристиці, яку дає йому переважна більшість істориків: освічена людина, державник високого рангу, дипломат, - але в його змалюванні немає ознак іконописності. Що ж до військового досвіду, то думки письменника і деяких істориків розходяться. За словами прозаїка, гетьман не міг похвалитися військовим талантом, ратними подвигами, що мало неабияке значення в очах козацтва. Політичну безперспективність Виговського автор бачить у відстоюванні інтересів козацької старшини, зорієнтованої на Польщу, у неприйнятті народом його політики.

Шукаючи пояснення діям Виговського, О. Пахучий не обмежується наголосом на владолюбних намірах гетьмана, вбачає мотиви його дій у бажанні позбутися самодержавницького гніту, утворити незалежну державу, об'єднану з Польщею під іменем Великого Князівства Руського (на цьому нерідко педалюють сучасні історики). І все ж образ Виговського внаслідку вийшов дещо аморфним, автор не використав усіх можливих засобів розкриття характеру.

Одновимірним, навіть примітивним зображено в романі противника Виговського - Пушкаря (інтриган, донощик, призвідця ворохобні). Ігнорується той історичний факт, що полтавський полковник користувався великим авторитетом у козацтва. На полемічність концепції образу Пушкаря вказує оцінка його діяльності, зроблена О. Левицьким: “Це був старий козак, хоробрий воїн, діяльний сподвижник славного Богдана” Левицкий О. Очеркъ внутренней истории Малороссии. - К., 1875. - Вып. 1. - С. 38-39..

Роман О. Пахучого - це розлоге епічне полотно, чи не єдине в сучасній романістиці, у якому зроблено спробу художньо відтворити всю добу Руїни - від її початку до апогею. На тлі повних напруги історичних подій і у зв'язку з ними окреслено портрети головних дійових осіб тогочасної політичної сцени, кожен із яких змальований більш чи менш докладно, наділений індивідуальними рисами: сміливий Богун, підступний Павло Тетеря, уражений вірусом владолюбства Яким Сомко, “московський підніжок” Іван Брюховецький, у болісних пошуках державної незалежності України - Петро Дорошенко. Щодо образу Івана Самойловича, то він епізодичний, позбавлений виразних індивідуальних ознак. У романі О. Пахучого чи не вперше в сучасній українській літературі накреслено ескізний художній портрет Дем'яна Многогрішного.

Прикметно, що автор прагне відійти від одномірно негативного моделювання представників протилежного (опозиційного) табору, надаючи їм благородних рис, роблячи їх виразниками прогресивних поглядів (тенденція характерна для історичної прози останніх десятиліть). Приваблює шляхетність поведінки Бучинського-Яскольда - хороброго воїна і мудрого філософа. Згадану тенденцію простежуємо і в образі Яна Собеського. Такий підхід до змалювання образу Яна Собеського зближує О. Пахучого з А. Химком (трилогія “Засвіти” (1990-1993).

Відомо, що суцільний атеїзм радянської доби змінився відродженням релігії, а в літературі - інтересом до релігійних аспектів вітчизняної історії (подібні процеси окреслюються і в російській літературі, наприклад, у романах “Чорні люди” Вс. Іванова, “Я прийшов дати вам волю” В. Шукшина, “Свята Русь” Д. Балашова). Відтак, замість переважно карикатурного показу служителів культу, намітилась тенденція реалістичного змалювання діячів церкви, їхньої участі в суспільно-політичному та духовному житті нації, що засвідчено художніми образами Л. Барановича, І. Галятовського, Нелюбовича-Тукальського.

Роман О. Пахучого належить до художньо-історичних творів, у яких автор, не заперечуючи вимислу й домислу, поважно обходиться з документом, але зрідка все ж трапляються випадки невиправданого “коригування” документальної основи, пласкість художніх рішень.

Відповідно до особливостей жанру в романі О. Пахучого наявні сюжетні лінії, де на перший план виходять персонажі, витворені авторською уявою, які репрезентують тему простої людини, затягнутої у вир політичних подій. Проте ці герої твору позбавлені яскравих індивідуальних ознак, уособлюють тип середньостатистичного козака-українця - сміливого, працелюбного, в міру розважливого, з “усереднено-українською” (С. Андрусів) зовнішністю.

Віддзеркаленням нових поглядів та оцінок діяльності Виговського є повість О. Лупія “Гетьманська булава” (1996). У ній розгортається кілька сюжетних ліній, серед яких найдокладніше виписана діяльність Виговського та його прихильників. У ньому автор утілює міф “власної досконалості”, зразкового патріотизму на противагу радянському міфу про Виговського-зрадника. Гетьман є зразком “взірцевого” українця. Витворюючи ідеальний образ Виговського, прозаїк, удаючись до вимислу й домислу, надмірно акцентує на історичному значенні діяльності гетьмана і затушовує її негативні моменти.

У непримиренній опозиції до Виговського перебуває Мартин Пушкар, - за авторським задумом, “гоноровитий простак”, донощик. Незважаючи на очевидну позитивність одного і негативність іншого блоку опозиції Виговський - Пушкар, письменник не замовчує корисних сторін діяльності останнього.

Опозиція Виговський - Пушкар створює ґрунт для появи іншої опозиційної пари: провідна верства (українська шляхта) - чернь (народ). Виговський - виразник інтересів соціальної еліти, а Пушкар - соціальних низів. Перша частина опозиції - в меншості, але без неї народ неповноцінний, бо на ній тримається військова сила, розумне господарювання, дипломатія, культура народу. Інтерпретація еліти як конструктивної меншини, творця й захисника держави, і народної маси як деструктивної більшості по-своєму свідчить про відлуння у творі відомих поглядів іспанського філософа Ортега-і-Гассета і полемізує з винятково глорифікованою концепцією народу в українській літературі ХІХ століття та історичній прозі радянського періоду.

У повісті “Гетьманська булава” наявна ще одна магістральна опозиційна пара: Україна - Росія. Виговський та його спільники як утілення українськості перебувають в опозиції до всього московського. У творі наявні образи лише тих росіян, що реалізують царську загарбницьку політику щодо України. Їхня зовнішність, як і поведінка, неприваблива, навіть відразлива. Показ їхньої антиукраїнської політики в повісті О. Лупія відкрито проектується й на ХХ століття, зокрема на оцінку українсько-російських стосунків радянською історіографією, багатолітню голослівну риторику, яка мала місце як у самому суспільному побуті, так і в художніх моделях радянської історичної прози.

Сучасна історична проза активніше залучає до художнього дослідження минулий життєвий досвід інших народів, чия історична доля пов'язана з Україною. Так, у повісті “Гетьманська булава” з'являється розповідь про шведського короля Карла Густава, його послів і радників. Втім, образи шведів маловиразні, позбавлені яскравих портретних ознак, індивідуальних мовних партій, вони не стали носіями суто шведського менталітету. Створюється враження, що згадані персонажі потрібні письменникові лише як тло для виявлення “взірцевості” етнопсихологічних рис українців. Подібні прорахунки пояснюються, очевидно, недостатньою обізнаністю автора з особливостями інонаціонального простору.