Інтерпретація національної історії в українській прозі XX століття

За критеріями історико-художнього жанру образ Виговського в романі О. Лупія “Лицарі помсти” (2001) - епізодичний. Крізь призму суджень і оцінок Хмельницького генеральний писар постає вірним сподвижником Богдана, високоосвіченим дипломатом, який працює на користь Української держави.

У романі “Згубні вітри над оазою” (1997) Д. Міщенка образ Виговського - блідий, без глибокого психологічного наповнення - також перебуває на маргінесі сюжетної канви (на передньому плані образ писаря Б. Хмельницького Самійла Зорки). Письменник залишився на підступах до осмислення місця й ролі цього діяча у вітчизняній історії.

Д. Міщенко як представник епічно-реалістичної стильової манери виявив у романі майстерність словесно-образного живописання батальних сцен - складних, динамічних, широко панорамних. Націлений на епічно-реалістичну оповідь, він не цурається лірико-романтичних прийомів зображення, зокрема при творенні образу Богдана Хмельницького. Та не в усьому письменник досяг бажаних успіхів: романові за всіх його лірико-романтичних відступів бракує потужного ліричного струменя, органічної емоційності; образи героїв часто схематичні, недостатньо психологізовані, позбавлені яскравої портретної і мовної характеристики.

Уже в афористичній назві роману “На брата брат” (1994) Ю. Мушкетика закодована основна його проблема - національна незлагода, братовбивча війна в часи після смерті Богдана Хмельницького. Згубність в українському суспільстві розбрату, що зруйнував козацьку державу і на кілька століть кинув нашу країну в неволю, показано на прикладі вигаданих персонажів - братів Матвія та Супруна Журавок. Їхня доля і становить головну сюжетну лінію роману. Сюжет про зневажену братерську любов у романі Ю. Мушкетика має і конкретно-історичне (стосовно певної суспільно-політичної ситуації в Україні), і ширше - історіософське значення, бо в ньому йдеться про давнє і сучасне, а, може, й майбутнє України. Усе це дозволяє розглядати роман як історико-філософський.

Навколо сюжетної лінії, присвяченої стосункам братів Журавок, сконцентровано найдраматичніші події, у розкритті яких виявляється новий для сучасної романістики авторський підхід. Тема братовбивства традиційна в літературі, відома як тема Каїна і Авеля, але Ю. Мушкетик виявляє незвичний погляд на архетипну ситуацію. Диспозиція Матвій - Супрун має і підтекстовий шар конфлікту: він уособлює мирне, господарське і войовниче, козацьке начало як дві невід'ємні грані національного характеру.

Стрижнем, навколо якого зав'язані всі сюжетні лінії, є образ Виговського. Він виступає генератором національно-патріотичної, державотворчої ідеї, резонованої в розлогих внутрішніх роздумах, реалізованої у вчинках. Письменник прагне захистити Виговського від закидів у польських уподобаннях, у невчасності та приреченості його політичної орієнтації на конфедерацію з Польщею (Гадяцький договір). Ю. Мушкетик зображує Богданового наступника взірцевим політиком, підносить його розум і стратегічний хист. Сказане, проте, не означає безоглядного затушовування чи виправдання негативних сторін його діяльності.

Тяжіння до “взірцевості” образу виразніше окреслюється у протистоянні гетьмана з Пушкарем. Опозиція Виговський - Пушкар є віддзеркаленням опозиції Україна -Московія. Письменник у прямих авторських характеристиках засуджує деспотичний устрій Московії, яка пригноблює своїх громадян та інші народи.

Основа художніх прийомів у романі Ю. Мушкетика виразно реалістична. Проте реальні події та явища часом набувають легендарного звучання, а іноді й гіперболізуються, і в цьому своєрідність романтичного забарвлення оповіді.

Попри безсумнівно високий образно-мистецький рівень відображення історичних подій у романі “На брата брат”, він має й окремі недоліки історичного чи суто мовностильового характеру.

Спробу реабілітувати діяльність І. Виговського робить В. Чемерис у дещо незвичному жанрі - “історичному детективі” (так називає твір сам автор) - “Таємний агент двох престолів, або Хто Ви, за коня викуплений, Іване Остаповичу Виговський?” (2001). Широко залучаючи до тексту історичні документи, полемізуючи з висновками радянських істориків, письменник намагається довести, що Хмельницький і Виговський діяли, за звичай, злагоджено, останній був щиро відданий гетьманові, в його особі держава здобула досвідченого політика, умілого дипломата, талановитого воєначальника. У братньому розбраті письменник звинувачує “зрадливого” Пушкаря.

Найновіша художня реконструкція драматичних подій Руїни в повісті Р. Іваничука “Замок” (2004), яка належить до умовно-історичних творів, хоча в ній наявна також історична фактографія. У змалюванні Хмельниченка письменник дотримується усталеної - досить нищівної - характеристики.

Повість Р. Іваничука - це художня спроба поглянути на добу Руїни під кутом зору сучасних проблем із метою дошукатися праджерел і перспектив повної незалежності України (у цьому розумінні Р. Іваничук підтримує тенденцію, заявлену в повісті “Турецький міст” (1970) Р. Федоріва).

Повість “Замок” стала однією з трьох частин роману “Через перевал” (2004), у якому помітні виразні ознаки модерністської естетики: просторово-часові зсуви - вільний перехід від одних до інших часів (ХVІІ століття, середина ХХ і початок ХХІ); активізація підсвідомого (сни, візії); символічність (символічні образи орди, сльози, писанки, Чумацького Шляху та ін.); зміна оповідача; схильність до містицизму (зв'язок Северина із потойбіччям, його здатність роздвоюватися на дві іпостасі, проникати в минуле); зросла увага до питань сексу як прояв феміністичного дискурсу (взаємини Северина і Саламіни). Проте сам автор через Северина (художня трансформація авторського “я”) заперечує окремі риси творчості модерністів (і постмодерністів), зокрема руйнування старих цінностей, “бабрання” у суспільному бруді.

Таким чином, сучасна історична проза пропонує новий погляд на добу Руїни та її головних героїв. Відтак ревізуються значення і наслідки Переяславської угоди, альтернативою якій вважається Гадяцький договір, хоча й він не був реалізований. Замість панегіричних “радянських” оцінок акту “возз'єднання” (класифікованого нині як унія, військово-політичний союз), простежується різка опозиція Україна - Московія; класові цінності як визначальні в художній концепції творів поступаються місцем національно-державницьким критеріям.

У художньому осмисленні подій Руїни наявні зрушення не лише на ідейно-змістовому, але й на жанрово-стильовому рівні. Основні художні прийоми, використані у творах, мають загальну реалістичну основу, але це не означає цілковиту відмову од романтичних засобів зображення: реальні події та явища поетизуються чи й легендаризуються. Поряд із художньо-історичними (“Мартин Пушкар”, “Іван Сірко” В. Кулаковського, “Гетьманська булава” О. Лупія, “Згубні вітри над оазою” Д. Міщенка, “Тиміш Хмельницький, син Богдана” і “Юрась Хмельниченко” О. Пахучого) чи художньо-документальними творами, де важливу роль відіграє історична фактографія, переважає конкретно-реалістичний або нарисово-публіцистичний тип вигадки (“Таємний агент двох престолів, або Хто Ви, за коня викуплений, Іване Остаповичу Виговський?” В. Чемериса), співіснують історико-художні (“На брата брат” Ю Мушкетика, “Лицарі помсти” О. Лупія, “Конотоп” Ю. Тиса), де в центрі уваги вигадані герої. Усе частіше з'являються умовно-історичні твори, у яких незначні ознаки історичної фактографії, документ є додатковим, супровідним елементом, віддається перевага умовним формам відображення, дійсність осмислюється філософськи заглиблено, на рівні символів, міфів (“Замок”, “Через перевал” Р. Іваничука). У таких творах дедалі помітніша екстраполяція минулого на сьогодення, що обумовлює нові форми організації часопросторових відношень, відбувається активна ліризація прози, зростає роль художньої деталі, яка стає самодостатньою, символічно забарвленою, руйнуються традиційні канони сюжетобудування. Помітні зміни й на рівні образотворення. Письменники відмовляються від одноплощинності зображення, створюючи складні, багатовимірні типи, показані “зсередини”, засобами психологічного письма, з ефектом драматизації. Цій меті слугують і пейзажні замальовки, і портретні характеристики, плинні, динамічні. Усе це засвідчує рух історичної прози в напрямку до модернізму.

Воднораз у деяких творах простежуються риси постмодерного дискурсу: хаотичність, колаж, іронічна гра, гіпертрофована інтертекстуальність - взаємодія одного тексту з іншими, мовна розкутість (“Конотоп” В. Кожелянка). Це підтверджує тезу про відкритість художньої системи модернізму, відсутність у неї непрохідних кордонів, її здатність до саморозвитку й різноманітних модифікацій.

Другий підрозділ - “Новаторство художнього осмислення діяльності Павла Полуботка”, - у якому йдеться про художню інтерпретацію діяльності П. Полуботка, П. Орлика, І. Скоропадського та інших гетьманів.

Доля Полуботка цікавила багатьох письменників. Його постать стала предметом дослідження у творах, що належать до різних родо-жанрових груп і стильових площин. Одна з перших спроб художнього осмислення діяльності гетьмана, позначена впливом поетики авантюрного роману, коли письменник досить вільно поводиться з історичним матеріалом, - роман “Мазепа” (1834) Т. Булгаріна, названого репрезентантом “псевдореалізму” (А. Гуляк), хоча сам письменник вважав необхідною складовою частиною історичного роману документалізм, покликаний рятувати від “псевдоромантики” та “псевдореалізму”.

У 20-х роках ХХ століття письменники доскіпливіше ставляться до історичного фактажу, проводять паралелі між тогочасною суспільною атмосферою й політичними обставинами, у яких перебувала Україна на початку ХVІІІ століття, що дозволяло на матеріалі історії порушувати актуальні проблеми сучасності. Відтак Павло Полуботок в однойменній драмі К. Буревія, написаній 1928 року, постає національно зорієнтованим державним діячем, який виступає проти нівеляції української нації, обстоює її рівноправність у союзі з Росією.

Роман Г. Колісника “Тризна”(1991) - ще один твір про трагедію України по смерті Івана Мазепи й долю Павла Полуботка, який показаний мудрим державцем, що служить своєму народові, Україні, захищаючи їх від зазіхань царського уряду. Роман ознаменований виразно новаторськими пошуками. Уперше досить докладно виписана інтимна лінія життя Павла Полуботка. Полеміка з традицією відчувається й у трактуванні взаємин Мазепи з Мотрею Кочубей. Незаперечною новизною позначені образи-символи - зони посиленої емоційно-образної інтенсивності.

У романі Г. Колісника є репрезентант інонаціонального менталітету - це француз Жорж, друг Полуботка, однак цікаво задуманому персонажеві бракує яскравих індивідуальних ознак. Видається незавершеною сюжетна лінія, пов'язана з долею дружини Полуботка. І все ж таки, порівняно з романом “Полин чорний, мак гіркий”, відчувається зросла майстерність письменника.

Характерне для творів кінця ХХ століття включення до наративної структури історико-документального матеріалу стало провідним стилеутворюючим чинником і в повісті Л. Патоки “Посланець гетьмана Полуботка” (1998).

У невеликій за обсягом повісті стисло, конспективно передаються загальновідомі факти з життя Полуботка, починаючи від літа 1721 року до 1725 року. При її читанні створюється враження, що вона є адаптованим для сучасного читача, доповненим окремими репліками персонажів, портретними штрихами, пісенними вставками варіантом розвідки Костомарова. Авторці забракло винахідливості, щоб художньо виразно, по-новаторськи окреслити трагічну долю її далекого предка Захара Патоки, який за наказом Полуботка та з ризиком для життя став посланцем, що мав донести до Пилипа Орлика пропозиції козацької старшини щодо спільних дій в обороні автономних прав рідного краю.

Роман Ю. Мушкетика “Гетьманський скарб” (1993), як і твір Л. Патоки, розповідає про останні роки життя Полуботка, постать якого відтворена переважно через сприйняття його сестринця Івана Сулими. Реалізуючи свою власну концепцію образу відомого діяча, Ю. Мушкетик спирається на історичні факти, але підпорядковує їх художньому задумові, вдається до свіжої літературної інтерпретації. Письменник домислює портрет персонажа - розлогий, динамічний, що в ході розвитку сюжету збагачується виразними психологічними деталями.

Ю. Мушкетик чи не вперше досліджує стосунки гетьмана з Малоросійською колегією: Полуботок вважав, що зупинити свавілля колегії, яке чинилося всупереч Переяславським угодам, можна, лише зберігши соціальний устрій Гетьманщини. У романі акцентовано, що дії Полуботка мотивовані винятково турботою про благо вітчизни. Національно-патріотична концепція образу героя розкривається в кульмінаційній сцені - його сміливій промові перед царем.

Стосовно достовірності цього факту побутують різні версії. Більшість дослідників схиляється до думки, що це вигадка автора “Історії Русів”. Ю. Мушкетик використовує факт промови тому, що вірить у її існування, і тому, що вона узгоджується з логікою розвитку художнього образу. Що ж до легендарного скарбу, то Ю. Мушкетик вважає його вигадкою.

Образна система роману “Гетьманський скарб” змодельована за принципом контрасту. Антиподом Полуботка в романі виступає цар Петро І . Зовнішній вигляд і поведінку російського монарха (образне втілення всієї самодержавної системи) репродуковано з виразною негацією. Засуджуючи Російську імперію, яка тримається на силі, страхові й ненависті, Ю. Мушкетик неодноразово висловлює і співчуття до московитів. Загалом навіть у зображенні протилежного “табору” письменник не відступає від традицій українського гуманізму.

В історичному соціумі роману відведено чимало місця змалюванню старшинського оточення, виписаного доволі рельєфно й неоднозначно (гетьман Скоропадський, батько і син Марковичі). На тлі одіозної козацької старшини вигідно окреслюється постать Пилипа Орлика - автора Конституції, запеклого ворога царизму. Ретроспективно, зі спогадів Полуботка, молодих канцеляристів, вимальовується суперечливий портрет Мазепи. З-поміж “землячків”, які заради “панства великого” пішли на службу російському царату й допомагали здійснювати колоніальну політику, письменник виділяє Феофана Прокоповича.

Для стилістики роману “Гетьманський скарб” характерна ощадливість у використанні описів. Письменник уникає розлогих пейзажних картин. Що ж до описів-інтер'єрів, то вони мають тут не лише етнографічне значення, а й виконують характеротворчу функцію. Важливе естетичне навантаження несуть також динамічні описи-портрети головних і другорядних персонажів.

Замість дескриптивності на передній план виступають глибокі філософські роздуми, узагальнені образи, художньо-філософські символи. Людина з її складною душевною організацією, а не фактологічна основа визначають характер цього філософсько-психологічного роману.

З появою нових суспільних умов і можливостей письменники дедалі настійніше цікавляться драматичною долею Павла Полуботка. Епізодичний образ наказного гетьмана наявний у романах Р. Іваничука “Орда” (1992), Д. Міщенка “Не полишу тебе самотньою”(1997).

Зі сторінок роману “Нас розсудить Бог” (1985) С. Фостуна - відомого письменника зарубіжжя, голови Товариства українських літераторів у Великобританії - Полуботок постає щирим українським патріотом, “гетьманом-мучеником” за волю України, за українську національну справу. С. Фостун не педалює, однак і не замовчує тих сторінок біографії гетьмана, що давали привід для докорів історикам та письменникам. Роман “Нас розсудить Бог” вирізняє широкий європейський контекст: наболілі питання українських проблем майстерно вплітаються у складне сплетіння тогочасної європейської політики.

У творах кінця ХХ століття Павла Полуботка потрактовано як складну, суперечливу особистість, у якій уживалися високі громадянські пориви і власні корисливі прагнення. Відхід від художньої одновимірності характеру і визначає суть новаторської концепції героя у творах про наказного гетьмана. Сучасна історична проза оприявнює принципи реалістичного письма, що передбачали включення до наративної структури історико-документального матеріалу. Водночас у цих творах помітну роль відіграє художній домисел (вимисел), нерідко відчувається відкрита чи прихована полеміка з документом. У реалістичний плин оповіді вплітаються романтичні елементи на рівні сюжету, образотворення. Творам притаманна епічна розпростореність, масштабність, багатоплановість, досить часто - драматизм, намагання відтворити важливі суспільні події крізь призму переломлення їх у свідомості персонажів, що зумовлює ліричне забарвлення оповіді. Ліричний струмінь посилюється філософським - роздумами (авторів чи персонажів) над глобальними законами світобудови, осмисленням зображуваних подій у контексті вічності. У зв'язку з цим змінюється характер героя, який постає людиною, здатною осмислювати свій час. Письменники прагнуть до збагачення образності, емоційного насичення оповіді, поглиблення ідейно-естетичної сутності творів завдяки широкому використанню полівалентних образів-символів.

У третьому підрозділі - “Трансформація історичної правди в художню (на матеріалі творів про Коліївщину)” - аналізуються різні художні версії гайдамаччини, оскільки форми художнього осмислення історичних подій типологічно відрізняються між собою не тільки у творах різних авторів, а й у творах одного письменника. Розкриваються причини повторного звернення Ю. Мушкетика до означеної теми (романи “Гайдамаки” (1957) і “Прийдімо, вклонімося...”(1996).

В обох творах різна міра застосування історичних фактів і художнього домислу та вимислу, різні підходи до оцінки подій Коліївщини, що вплинуло на моделювання історичних осіб. Відомі історичні постаті, безпосередньо пов'язані з подіями Коліївщини (Максим Залізняк, Іван Гонта, ігумен Мелхіседек та ін.), діяння яких висвітлені в “Гайдамаках”, хоч і переходять до роману “Прийдімо, вклонімося...”, але не діють у ньому безпосередньо, присутність історичних осіб стає можливою внаслідок зміщення часових та просторових площин. У новому творі історія виступає як дотична до сюжету, в центрі якого перебувають персонажі, створені авторською уявою. Таким чином, “Гайдамаки” належать до художньо-історичних творів, а ”Прийдімо, вклонімося...” - до історико-художніх.

У романі “Прийдімо, вклонімося...” виявляється чітко окреслена останнім часом в історіографії та художній літературі тенденція першочергового дослідження національного, а не соціального аспекту визвольних змагань, піднесення ролі керівної еліти. Письменник заперечує невисокий соціальний статус Максима Залізняка, полемізуючи таким чином з істориками. Не викликає сумніву документ, наведений О. Апанович, із якого випливає, що Залізняк “находился на заработках и во услужении.., в разных местах разным промыслом бадался” Апанович О. Розповіді про запорозьких козаків.- К.: Дніпро, 1991. - С. 281., чи твердження польського науковця В. Сєрчика про те, що Максимові “віхи життя були дуже типовими для репрезентанта козацької бідноти” Serczyk W. Hajdamacy. - Krakуw: Wydawnictwo Literacke, 1972. - S. 300..

Максим Залізняк, Іван Гонта та інші учасники Коліївщини, що безпосередньо не діють у романі “Прийдімо, вклонімося…”, а постають зі сторінок літопису, історія якого є частиною сюжету, зображені згідно з фольклорною традицією, як і в “Гайдамаках”. У новому творі Ю. Мушкетик згадує про освячення гайдамацьких ножів, що теж зафіксувала народна пам'ять. У зв'язку з цим прозаїк переглядає власні погляди на архімандрита Мотронинського монастиря Мелхіседека Значко-Яворського (порівняно з “Гайдамаками”).

Крізь призму ставлення до переломних подій національної історії оцінюються події та герої сучасності. В образному втіленні морально-філософської проблематики роману важливу роль відіграє колишній працівник КДБ Чорний. Показуючи Чорного нестандартно, як соціально й психологічно сформований тип, письменник убачає в ньому не лише ката, а й жертву антигуманної сталінської системи. Роман густо насичений публіцистично-філософськими судженнями, силогізмами, що дозволяє визначати твір як спробу “історико-політичного роману” (Ф. Кейда).

У романі “Полин чорний, мак гіркий” (1988) Г. Колісника запропоновано іншу, ніж у Мушкетика, версію перебігу й поразки гайдамацького повстання. Якщо в романі “Прийдімо, вклонімося...” Ю. Мушкетик, фактично, не зважає на соціальні передумови Коліївщини, то Г. Колісник не применшує значення соціальних протиріч.

У романі “Полин чорний, мак гіркий” сильний гуманістичний струмінь, який полягає в запереченні проявів насильства, засудженні розпалюваної між двома народами-сусідами ворожнечі. Гуманістична концепція Г. Колісника в оцінці складних і трагічних подій Коліївщини бере початок від Шевченкового “братолюбія”. Втім, із огляду на таку концепцію роману “Полин чорний, мак гіркий”, від автора слід було чекати повнокровнішого розкриття образу графа Браніцького. Адже відомо, що він був людиною ліберальною, не поділяв фанатичних поглядів шляхти. Гуманістичний потенціал роману “Полин чорний, мак гіркий” пов'язаний і з образом Мелхіседека Значко-Яворського, проте Г. Колісник не сповна використав психологічні можливості, які тут відкривалися.

У художній інтерпретації сучасними письменниками подій та героїв Коліївщини виявився вплив і народнопісенної традиції, і романтичної літератури ХІХ століття, і славнозвісної поеми Т. Шевченка. Тож у реферованому підрозділі розглядаються як елементи літературного контексту твори польських романтиків, у яких засвідчено процес зацікавлення українсько-польською історією.

До подій Коліївщини звертаються й письменники української діаспори. Так, на еміграції з'явилася повість В. Лозинського-М. Ценевича “Гайдамацький скарб” (1970). Повість належить до історико-художніх творів із вальтер-скоттівськими атрибутами і дає досить приблизне уявлення про ті події. З художнього боку повість має серйозні недоліки: у ній бракує яскравих тропів, психологічних характеристик, описів (портретні замальовки бліді, схематичні; пейзажі взагалі відсутні); переважає інформативність, суха констатація історичних фактів. Заслуговує на увагу хіба що цікавий сюжет, трактування гайдамацького руху за Шевченком - як вияву протесту проти тяжкого гніту польських магнатів і євреїв-лихварів, а не як простого розбишацтва.

Отже, сучасні літератори в зображенні подій Коліївщини значною мірою продовжують фольклорно-романтичні традиції попередників як в українській, так і польській літературі, зацікавлюються маловивченими сторінками, роблять спробу переглянути деякі оцінки народного повстання та його діячів.

Четвертий підрозділ - “Трагедія Запорозької Січі: історична та художня версії” - відведено розгляду історичних оцінок діяльності Петра Калнишевського та її художній трансформації у романах “Полин чорний, мак гіркий” Г. Колісника, “Журавлиний крик” Р. Іваничука, “Чумацький Шлях” В. Малика.

Калнишевські Г. Колісника і Р. Іваничука значно відрізняються один від одного. Г. Колісник трохи критичніший до постаті кошового, навіть іронічний у його сприйнятті. Він не забуває, що свого часу кошовий не підтримав гайдамаків і навіть виловлював їх по степах. У романі “Полин чорний, мак гіркий” Калнишевський, крім того, виступає виразником інтересів козацької верхівки, яка ігнорує вимоги сіроми. Соціальний антагонізм особливо виявляється у повстанні проти старшини на Різдво 1768 року.

Хоч би якими суворими були присуди автора, вони не виключають його співчуття до героя, що став жертвою як обставин, так і власної політичної короткозорості та інертності. Це засвідчують заключні сторінки роману, де на високому регістрі драматичного чуття подано останні години козацької вольниці. Г. Колісникові не все вдалося у творі: поспіхом показано картини загибелі Запорожжя, водночас надмір добре відомих із літературних творів побутових картин, невиразні портретні характеристики Калнишевського, писаря Глоби.

Інша концепція згаданих історичних подій і в їхньому контексті - образу кошового Петра Калнишевського постає з роману “Журавлиний крик” (1988). Твір Р. Іваничука переносить читача в переддень зруйнування Січі й остаточної втрати Україною своєї автономії - подій, змальованих у романі “Полин чорний, мак гіркий”. Але, на відміну від роману Г. Колісника, де лінія життя Калнишевського, порівняно з картинами гайдамацького руху, виписана менш докладно, у творі Р. Іваничука доля останнього кошового - у центрі уваги автора.

“Журавлиний крик” відзначається справжньою епічністю, що дає підстави вважати його своєрідною художньою енциклопедією з життя України XVІІІ століття. Це панорамний, масштабний, “густозаселений” роман.

Через увесь твір проходить образ кошового Запорозької Січі Петра Калнишевського. Романіст не замовчує, хоч і не акцентує той факт, що Калнишевський не використав історичного шансу, не підтримав гайдамаків. На відміну від Г. Колісника, Р. Іваничук стримано коментує поведінку кошового, намагається пояснити її політичними інтересами героя, але виправдання кошового перед побратимами, власним сумлінням звучать непереконливо. Малодоказовими є й пояснення відомого потягу кошового до матеріального збагачення. Роздуми і вчинки Калнишевського експлікують суперечливість, непостійність його натури - химерний симбіоз вільнодумства й покірності тиранам.

Вірнопідданську психологію як негативну ознаку національного характеру акумулювали в собі епізодичні персонажі - останній український гетьман Кирило Розумовський і міністр закордонних справ Олександр Безбородько. Антиподом Калнишевського (і вірнопідданськи орієнтованої старшини) у романі виступає Панас Тринитка: якщо кошовий є втіленням обережності чи й “коліноуклінності”, то Тринитка - наступальний і непоступливий в обороні рідної землі.

У романі “Журавлиний крик”, - як це властиво для Р. Іваничука, - багатолике тло, ціла плеяда письменників, художників, музикантів, композиторів, із якими пов'язані мистецькі проблеми. Тут чітко окреслюється опозиційність мистецьких кіл: виразники демократичних поглядів (Радищев, Новиков, Капніст) і прихильники монархії (Карамзін, Козодавлев).

Досить переконливі у творі Р. Іваничука сторінки про тих, хто причетний до зруйнування оплоту козацької вольниці. Катерина ІІ постає зі сторінок роману підступною узурпаторкою, чий політичний талант межував із нечуваним єзуїтством. На відміну від літераторів, які зосереджують усю увагу на вродженій німфоманії Катерини ІІ, Р. Іваничук долає цю художню інерцію, відмовляється акцентувати на пікантних подробицях інтимного життя цариці. З найближчого оточення імператриці найяскравіше виписаний образ Григорія Потьомкіна, особа якого викликає не лише осуд, а й певне співчуття, набуваючи ледь помітного драматичного звучання.

Для стилістики творів Р. Іваничука властиве часте зміщення часових пластів. Стосовно роману “Журавлиний крик”, то постійне переключення часових планів, за твердженням критики, відволікає читача, вимагаючи додаткових зусиль для їх “дешифрування” (С. Андрусів).

Сюжетна канва та образна система роману В. Малика “Чумацький Шлях” (1993), події якого відбуваються через 12 років після зруйнування Запорозької Січі, дотичні до роману Р. Іваничука “Журавлиний крик”, але, на відміну від останнього, він належить до творів історико-художнього, пригодницького плану, де в центрі уваги вигадані герої.

Якщо в романах “Журавлиний крик” Р. Іваничука та “Полин чорний, мак гіркий” Г. Колісника ліквідація Запорозької Січі та доля її останнього кошового становить одну з центральних сюжетних ліній, то у творі В. Малика згадка про цю подію та її наслідки оживає у спогадах героїв, у яких помітно ідеалізовано постать Калнишевського. У зображенні Катерини ІІ та її всевладного фаворита Потьомкіна В. Малик загалом не відступає від загальноприйнятої схеми. Що ж до Олександра Безбородька, то образ канцлера виписаний у незвичній інтерпретації.

Героями сучасних історичних творів дедалі частіше стають носії інонаціонального менталітету, появу яких зумовлюють певні авторські завдання та художні рішення. У романі “Журавлиний крик” образ французького посла Сегюра виконує роль своєрідного лакмусового папірця, який допомагає проявити облудну суть Катерини ІІ. У романі “Чумацький Шлях“ теж завдяки образові Сегюра викривається фальшивість імперської політики, але зроблено це, на відміну від попереднього твору, в гумористичний спосіб.

У романі В. Малика знайшли своє втілення як традиційні жанрові ознаки історико-художнього твору (опертя на історичну основу; донесення історичного колориту епохи; виразні характери, що несуть у собі прикметні ознаки часу), так і специфічно “пригодницькі” риси (динамічний напружений сюжет, захоплююча інтрига, підтримувана впродовж усього твору; сюжетні колізії з багатьма таємницями, несподіваними конфліктами тощо).

Головний персонаж роману Іван Бондар - достойний репрезентант національного характеру: мужнього, волелюбного, талановитого. Відповідно до вимог жанру персонаж пригодницького твору має бути показаний у дії, вчинках, звідси - динаміка сюжету. Сказане, проте, не означає відмову від зображення сфери рефлексії, емоційно-медитативного компонента. На жаль, Іван Бондар позбавлений державно-політичного мислення, що не сприяє масштабності образу.

Пропонуючи часто відмінні концепції відомих історичних подій та образів їхніх головних учасників, прозаїки, враховуючи думки істориків, сходяться в одному: крах державницьких намагань Мазепи, намірів Полуботка зберегти хоча б урізані права українського суспільства спричинив велику національну трагедію, завершенням якої стало зруйнування Запорозької Січі, що означало остаточну втрату Україною своєї автономії й повне закріпачення колись вільного люду. Прямими винуватцями цієї трагедії були не лише російська монархія, а й свої “землячки”, які допомагали нищити права й вольності українського народу.

Звідси особливості компонування персоносфери. Петро Калнишевський, Кирило Розумовський, Олександр Безбородько є втіленням складного національного характеру, у якому благородні й високі риси: любов до України, волелюбність, розум - іноді виступають у суперечливому поєднанні з корисливим егоїзмом, вірнопідданістю, недолугою хитрістю.

Внутрішні протиріччя, що зумовлюють поведінку героїв, створюють ефект драматизації образів, причому навіть тих, хто уособлює жорстоку самодержавницьку машину: Григорія Потьомкіна, ката Пахомія.

Персонажна система моделюється за принципом контрасту: Калнишевський - Панас Тринитка, Калнишевський - Іван Глоба, з одного боку - Новиков, Радищев, Капніст, а з другого - Карамзін, Державін. До рівня романтичного ідеалу піднімаються образи борців за волю українського народу: Панаса Тринитки, Карпа Бурки.

Герої творів зображені у сфері рефлексії, з превалюванням емоційно-мислительного начала. Відтак дедалі частіше головними чи епізодичними персонажами виступають філософи, літописці, що переживають і осмислюють важливі події. Введення до образної структури носіїв інонаціонального менталітету викликане необхідністю порушення глобальних проблем, які виходять за межі інтересів окремого етносу, прагненням до масштабності, панорамності зображення.

У четвертому розділі - “Синкретизм жанрово-стильової парадигми сучасної історичної прози” - розглядаються ознаки новаторства сучасної української історичної прози, які оприявнюються на рівні художньої форми (створення незвичайних наративних структур, виникнення нових жанрових різновидів, удосконалення прийомів образотворення, розширення стильового спектра), визначаються передумови синкретичного мислення, обумовлюється взаємопов'язаність термінів “жанр” і “стиль”.

У першому підрозділі - “Філософська домінанта й умовність історичної реальності” - акцентовано на еволюції історичної прози, яка виявляється у посиленні філософського начала, критичному і навіть полемічному ставленні до документа, активному переосмисленні фактів у проекції на сучасність, аналітичному трактуванні минулого, посиленні морального акценту (на відміну від усевизначального класового у творах соціалістичного реалізму), розкутості жанрово-стильового мислення. Значну увагу приділено різним типам умовності. Оскільки умовність (“нежиттєподібність”) є однією з ознак химерного роману, першовідкривачем якого був О. Ільченко (“Козацькому роду нема переводу, або ж козак Мамай і Чужа Молодиця” (1958), то в реферованому розділі окреслюються атрибути химерності, її генезис, розглядаються елементи химерування у творах Р. Федоріва, Ю. Мушкетика, Вал. Шевчука, Р. Іваничука, М. Вінграновського, Д. Міщенка, І. Корбача, М. Лазорського та ін.

Настанова на філософське осмислення дійсності передбачає використання у традиційному конкретно-реалістичному типові розповіді символічних елементів. У зв'язку з цим уточнюються дефініції символу, виявляються ознаки символічного мислення у творах, його джерела, “дешифруються” образи-символи.

Інтерпретація того чи іншого символу пов'язана із суб'єктивним фактором, особливостями передачі та сприймання змісту реципієнтом. У цьому розумінні зміст образу-символу невичерпний. Наприклад, традиційний образ козака Мамая, що активно почав освоюватися літературою, починаючи з відомого роману О. Ільченка, символізував безсмертя народу. У творчості Р. Іваничука - це наскрізний образ. У романі “Журавлиний крик” Мамаїв кінь із вершником символізують невтоленне прагнення народу до волі, в “Орді” образ Мамая уособлює силу зброї, рішучість у боротьбі за свободу, а в повісті “Замок” козак Мамай, навпаки, є втіленням національної інертності.

Умовні прийоми дозволяють глибше проникнути в явище, пізнати його приховану суть. Художня умовність як засіб вираження авторського ставлення до зображуваного дає додаткову можливість стереоскопічності та експресивності зображення. Тяжіння до умовних форм відтворення дійсності, властиве літературі останніх десятиліть (і не тільки українській), дозволяє говорити про закономірність цього процесу, настійну потребу художньої свідомості в широкому й розмаїтому узагальнюючому осмисленні злободенних проблем.

Трансформація реальних явищ, подій у систему символів, знаків, тобто абстрактні форми, які умовно моделюють дійсність, засвідчує безумовні ознаки модерністської творчості в українському літературному процесі кінця ХХ ст.

Підрозділ другий - “Художня транформація пам'яті як етико-філософської категорії” - присвячений творам, у яких наскрізною є тема пам'яті.

Історична пам'ять народу є енергетичним джерелом, яке підживлює національну свідомість, не дає їй загаснути, тому тема історичної пам'яті була органічною для поетів-шістдесятників, де вона тісно пов'язана з такими категоріями, як “духовність”, “патріотизм”, “спадкоємність поколінь”.

Проблема історичної пам'яті, зв'язку часів цікавить і прозаїків. Багатющою скарбницею історичної пам'яті народу у високомистецькій інтерпретації є проза Вал. Шевчука. У його творах завжди наявні три часові виміри: Минуле - Сучасність - Вічність. Відтак показовою є назва одного з творів - “Дерево пам'яті”. Це повість-притча, повість-полеміка, у якій виявляються два погляди на проблему історичної пам'яті: української нації та іноземних поневолювачів. Ці два погляди й визначають конфлікт твору, який рухається до трагічної розв'язки.

На шляху суспільного поступу змінюються способи збереження історичної пам'яті - від усного у фольклорі до писемного в літературі. Важливу функцію збереження попереднього багатовікового досвіду народу взяла на себе історична проза. Герої історичних творів акумулюють у собі пам'ять минулих віків. Такими є персонажі філософсько-психологічної повісті Вал. Шевчука “Останній день”. Визначення жанру твору як повісті може видатися умовним, якщо взяти до уваги його незначний обсяг, проте за глибиною осягнення й важливістю проблем, порушених у творі, він не поступається великим жанрам. Глибоко-концептуальні, з філософсько-інтелектуальним підґрунтям твори Вал. Шевчука мають полемічний характер. “Останній день” - це теж повість-дискусія.

У самій назві роману Ю. Мушкетика “Прийдімо, вклонімося...” закодовано авторську концепцію - утвердити пам'ять як етико-філософську категорію, як один із визначальних чинників моральності особистості й суспільства в цілому. Герой роману, аспірант Олег Зайченко, вперше приїхавши до Медведівки, де зародилася Коліївщина, побачив занедбаність історичних пам'яток, а в запальних дискусіях із колишнім кадебістом Чорним молодий аспірант приходить до болісного висновку, що української історичної науки не існує, минуле нашого народу викривлене, спотворене сусідами-колонізаторами. І Зайченко з юнацьким максималізмом хоче розповісти правду про Коліївщину, всупереч усталеним оцінкам і поглядам, ретельно вивчаючи сторінки старовинного літопису. Так, у романну дію вплітається ще одна сюжетна лінія - зображення гайдамаччини та її ватажків, що збагачує хронотопні виміри твору, дозволяє екстраполювати минуле на сьогодення, осмислювати важливі морально-філософські проблеми.

Значне ідейно-художнє навантаження несе поліфункціональний образ діда Уласа Маківки з роману “Не полишу тебе самотньою” Д. Міщенка. За задумом автора, він акумулював у собі історичну пам'ять народу, яку передає молодшому поколінню разом із патріотичною естафетою вірності рідному краю.

Важливу роль у розкритті головної концепції роману “Сотники” І. Корбача (народився 1926 р. на Чернігівщині, відомий переважно як автор творів на воєнну тематику) відіграє образ діда Тумана. У його многотрудному житті відбилася складна історія нашого народу. Він покликаний берегти пам'ять, будити совість народу - то ніби ланка живого зв'язку між поколіннями.

У романі “Орда” Р. Іваничук стверджує, що амнезія є одним із проявів духовної орди. Єпіфаній, ставши мовчазним свідком помсти царя-ката, забуває все, що знав, і пам'ять повертається до нього лише тоді, коли він спокутує гріх, знаходить дорогу до Храму.

Таким чином, проблему відновлення та збереження історичної пам'яті письменники розглядають як необхідну умову духовності окремої особистості та суспільства в цілому.

У контексті проблеми збереження історичної пам'яті постає проблема героя - філософа, літописця. У сучасній історичній прозі, позначеній зрослою увагою до філософських, ідеологічних, психологічних аспектів відтворюваного минулого, а разом з тим і різними формальними експериментами, однією з формальних новацій є осмислення минулого не лише автором, а й (з його допомогою) самими героями, точніше, інтелектуальним цвітом нації, найчутливішим до історичних драм і трагедій. Через те в підрозділі третьому - “Постать літописця як спосіб реалізації філософської концепції” - приділено увагу художнім моделям образу літописця - людини, здатної осмислювати свій час, стояти на рівні його духовного розвитку, а епоха XV-XVІІІ століття в Україні давала письменникам підстави для створення такого художнього образу.

Останнім часом уведення літописця до образної системи твору чи елементів літописання набуло широкого розповсюдження в літературі. Літописець нерідко стає одним із центральних персонажів. Літописний бум припадає на другу половину 70-х років і виявляється не лише в книжках про минуле, а й про сучасне. Літописання як один зі способів художньої оповіді стало логічним розвитком документалізації в літературі, перетворення документального методу в художній на основі створення ілюзії достовірності. Письменники, використовуючи прийом імітації мемуарів, створюють неминучий психологічний ефект присутності співбесідника-оповідача. Такий герой наявний у романі Р. Федоріва “Турецький міст”. Завдяки образові Якима Доброчина - літописця при дворі князя Сарматського Юрія Хмельницького - об'єднуються в єдину композиційну цілість три сюжетно-часові пласти. Крім того, цей персонаж акумулював у собі цілу низку морально-етичних та філософських проблем.

Образ хронографа став уже традиційним у доробку Р. Федоріва. Тож літописець Доброчин у певному сенсі є духовним спадкоємцем Івана Русина з “Отчого світильника” (1976). При незаперечній схожості естетичних функцій образів Якима Доброчина та Івана Русина помітна й істотна відмінність. Русин - цілком сформований, повнокровно окреслений характер, який розкривається у життєвій одіссеї, насамперед у драматичних колізіях довгорічного сусідства з князем. Образ Доброчина переведений автором у сферу символу, чим, на жаль, виявився затиснутим у лещатах авторського задуму, скутим головною ідеєю (заперечення міфотворчості у відображенні історії, утвердження вірності інтересам рідної землі), що обмежило можливості для самовираження характеру.

Проте введення образу літописця стало настільки поширеним, що перетворилося на своєрідний штамп, а, головне, ці “самовидці” не завжди могли піднестися над коментуванням історичних подій, заглибитися у складний механізм руху історії, по-філософськи масштабно осмислити важливі проблеми минулого і сучасного. Образи літописців часто епізодичні, а то й схематичні, їхні записи, що вмонтовуються в сюжетну канву творів, здаються формальною констатацією історичних подій і фактів, а їхні автори - лише сумлінними реєстраторами.

Згаданих недоліків удається уникнути в романі Ю. Мушкетика “Яса”, де філософськи забарвлені записи Дорофія Ружі виконують важливу естетичну функцію. Масштабний образ філософа Павла Любимського виведений і в романі “Журавлиний крик” Р. Іваничука, хоч тут не пощастило, на наш погляд, Григорію Сковороді: його осмислення своєї епохи і віків грядущих у творі не постало.

У романі В. Малика “Чумацький Шлях” проблема повернення і збереження історичної пам'яті народу пов'язана з образом Олександра Безбородька, ймовірного автора “Історії Русів”. Письменник свідомо ідеалізує героя, прощаючи Безбородькові всі його гріхи, за створення книги, яка відіграла незаперечну роль у зростанні національної свідомості українців.

Вагому естетичну функцію виконує образ Івана Сулими в романі Ю. Мушкетика “Гетьманський скарб”, який своє головне призначення вбачає в тому, щоб не дати припасти пилом забуття думкам і славним ділам пращурів, засіяти в душах сучасників і майбутніх поколінь зерна любові до Вітчизни. У творі є й літописець іншого штибу - Яків Маркович, який уособлює обмеженість приватновласницьких інтересів, ігнорування державних справ.

Помітну роль у багатошаровій подієвій та образній системі роману “Прийдімо, вклонімося...” Ю. Мушкетика відіграє образ автора літопису, ченця Феліоктиста (в миру Ничипора Квача), що зберіг для нащадків пам'ять про гайдамаків. Із його образом пов'язана проблема правди та інсинуацій у тлумаченні історії. Літописну естафету Квача перейняв слов'янофіл Іполит, присутність якого в художній системі твору надає йому філософської глибини.

Р. Іваничук чи не в кожному своєму творі звертається до постаті хроніста. Незвичну концепцію образу літописця Єпіфанія знаходимо в романі “Орда”. У повісті “Замок” (і її продовженні - романі “Через перевал”) бачимо доволі оригінальний, узагальнено-символічний образ скриптора Северина, що із сучасного сублімується в минуле, намагаючись дослідити безперервну тяглість історії, передати сучасникам досвід, який неминуче треба засвоїти, щоб не повторювати колишніх помилок.

Оригінальний (“постмодерний”) образ літописця наявний у романі В. Кожелянка “Конотоп”, у якому зображується поширений в окультній науці, а відтак активно освоюваний літературою останніх десятиліть прийом реінкарнації (перевтілення). Сучасний український журналіст Автовізій Самійленко, завдяки окультній технології (“кармопортації”), перевтілюється в мандрівного дяка і філософа Самійла Самовидця (гра слів у прізвищах та іменах).

У моделюванні персонажа автор вдається до бурлескно-іронічного письма (іронічність та пародійність - характерні ознаки постмодернізму), яке проступає в оповідях, описах, окремих деталях. Іронічні пасажі поступаються місцем “високому” стилю (він твориться завдяки відповідним синтаксичним конструкціям, нагромадженню застарілих слів, полонізмів), коли йдеться про призначення літописця, чи суто науковим історіософським роздумам. Таке змішування стилів поширене у практиці постмодерністів.

Герой роману “Конотоп” (згідно з постмодерністськими “правилами”) - і оповідач. Проте автор іде у своїй грі далі - його герой постає в кількох іпостасях: українця Автовізія Самійленка, росіянина Автовізія Самойлова, поляка Автовізія Самуельського, єврея Автовізія Самуелі, мусульманина Автовізія Самуїл-огли. При цьому письменник вдається до гри з антропонімами (прізвищами), які відбивають національну приналежність героя, створюють певний національний колорит. Власне весь роман - це строкатий колаж із різних текстів (есеїв, репортажів, інтерв'ю), написаних одним із Автовізіїв і відповідно стилізованих. У кожному з цих текстів подаються різні версії перебігу Конотопської битви та її наслідків - реальних і віртуальних. Такий прийом підкреслює суб'єктивність інтерпретації історичних подій, відносний характер оцінок і висновків, детермінованих національною приналежністю інтерпретатора - виразника певних соціально-політичних сил. Найвиразніше звучить партія українського літописця.

Таким чином, можна стверджувати, що в історичних творах нового часу принципово нового значення набуває вибір героя. Вихід на авансцену героїв, які уособлюють інтелектуальний досвід народу, його суспільну свідомість, національний менталітет, засвідчує філософську якість художнього мислення, модернізацію стильових пошуків у історичній прозі. Крім того, в моделюванні системи персонажів, у якій набуває поширення тип філософа-інтелектуала, намічається тенденція до використання засобів постмодерної естетики.

У завершальному підрозділі - “Хроніка - перспективний різновид історичного жанру” - дається визначення хроніки, підкреслюється неоднозначне ставлення науковців до неї. Ряд дослідників (О. Толстой, Г. Ленобль, В. Оскоцький) вважає форму хронікальної розповіді найменш придатною для письменника. Категоричність такого твердження продиктована тими прорахунками, які часто даються взнаки в романах-хроніках, а саме: переобтяженість коментарями, які стримують авторську уяву, створюють ілюзію її непотрібності. Деякі романи-хроніки компонуються як монтаж подій і фактів, а не їх природний ланцюг, ланки якого тісно зв'язані між собою внутрішнім причинно-наслідковим зв'язком, - звідси строкатість, роздробленість картин, епізодів, часті переходи дії від одного персонажа до іншого. Питання про художню продуктивність хронікальних форм досить гостро стоїть і в зарубіжних літературах: російській (творчість В. Пікуля), чеській. Приємними винятками є роман російського письменника В. Шукшина “Я прийшов дати вам волю” і “Травницька хроніка” сербського прозаїка І. Андрича. Тут автори не скуті використанням фактів, узятих із документальних джерел. Факти не тяжіють над художнім текстом, не обмежують своєю автентичністю письменницької уяви.

У сучасній українській історичній прозі перспективність роману-хроніки засвідчив твір І. Корбача “Останній похід короля” (1999). Сюжет роману розгортається двома лініями: організація польським королем Яном Казимиром походу з метою загарбання України, а в перспективі - Москви та змалювання життя українського поспільства і його відсічі ворожій навалі. Чітко виражена гострота соціально-політичного конфлікту диктує полярне групування персонажів: представники польсько-шляхетського табору та українство.

Звернення І. Корбача до постаті Яна Казимира продиктоване досить суперечливими оцінками його ролі в історії. І. Корбач схиляється до поміркованих оцінок діяльності короля. Він уникає панівної в літературі протягом тривалого часу тенденції змальовувати ворогів тільки негативно й навіть карикатурно. Відтак образ Яна Казимира далекий від одномірності, показаний у всій складності.

Pоман-хроніку І. Корбача відносимо до художньо-історичних творів, у яких превалюють конкретно-реалістичні засоби зображення. Проте у творчій практиці прозаїків, чиї твори належать до цієї групи, у реалістичну оповідь нерідко вплітаються елементи лірико-романтичних, умовних форм відображення. Так, І. Корбач використовує елементи фольклору, форму полеміки з документом, яскраву символічну деталь, типово романтичну образність.

Ніби логічним розвитком подій, змальованих у романі “Останній похід короля” І. Корбача, є його ж роман-хроніка “Сотники” (1995), у якому відтворено події середини XVІІІ століття, коли після смерті останнього гетьмана Данила Апостола Україною почали правити царські генерали, байдужі до її долі, вбачаючи в ній лише джерело прибутків для Російської імперії і бунтів.

Сюжетно роман надзвичайно розгалужений. Найдокладніше подається доля родини менського сотника Івана Сахновського та Генерального писаря Малоросійської Колегії Андрія Безбородька. У творі заявлено новий погляд на діяльність Мазепи та українсько-російські відносини.

Роман-хроніка І. Корбача тяжіє до епічного зображення подій, у ньому переважає сюжетно-подієвий підхід, основна увага зосереджена на аналізі документально засвідчених історичних фактів, художній час постає у хронологічній послідовності, так само і життя героїв. Проте і в цьому творі застосовується прийом часових зміщень. Освоєння нових особливостей хронотопу, розширення романного часу і простору дозволило письменникові урізноманітнити проблематику твору, відтворити життя в єдності трьох дійсностей.

Роман “Сотники” засвідчує ґрунтовну обізнаність письменника з історичним матеріалом, але автор грішить простою ілюстрацією історичних подій та фактів, описовістю. У творі бракує виразних портретних характеристик і пейзажних картин, психологічних подробиць, філософського підходу до осмислення історичних процесів, яскравих, емоційно наснажених образів. Мова персонажів не стала важливим індивідуалізуючим фактором.

Роман “Сотники” за тематикою, хронологією зображуваних подій, жанровими особливостями наближається до хроніки “Гетьман Кирило Розумовський” (1961) М. Лазорського - одного з помітніших письменників української діаспори. На рівні сюжету роман “Гетьман Кирило Розумовський” пов'язаний із повістю Б. Лепкого “Орли”, яка є своєрідним екскурсом у добу “міжгетьманства”, коли свавілля, жорстокість щодо України особливо посилились, а також із романом російського прозаїка ХІХ століття І. Лажечникова “Крижаний дім” та романом польського письменника Е. Лунінського “Княжна Тараканова”, де завдяки використанню численних архівних матеріалів, епістолярної спадщини розкривається історія сімейства Розумовських у контексті важливих подій XVІІІ століття.

У романі Лазорського найдокладніше розкрита доля Кирила Розумовського та його родини, що уражені вірусом яничарства. Дотримуючись вимог жанру, письменник простежує життя героя від дитинства до смерті, проте деякі важливі моменти його біографії окреслені надто побіжно. В образі Кирила Розумовського помітні елементи драматизму, що робить цю постать художньо переконливою, далекою від однолінійної плакатності. Автор чи не вперше в українській літературі показує, як у розпалі руйнування українства формувалася нова хвиля української інтелігенції - вихідців із козацької старшини, які розвивали автономістські ідеї й готували ґрунт для нового українського відродження.