Твори Ф. Кафки

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

1. Франц Кафка - «людина з дуже великою тінню»

1.1 Модерністська модель світу

1.2 Життєвий та творчий шлях Франца Кафки

1.3 Кафка в сучасному культурному вимірі: секрет популярності письменника

2. Художній і філософський світ творів Франца Кафки

2.1 Стиль написання творів Ф. Кафки

2.2 Фантазія та реальність в новелі «Перевтілення»

2.3 Розгляд концептуальних метафор в новелах Кафки

2.4 Роман «Замок» - шедевр модерністської літератури

2.5 Теологічний дискурс в творчості Франца Кафки

2.6 Панорама екранізацій творів Ф. Кафки

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Дане наукове дослідження присвячено унікальному творчому здобутку Ф. Кафки, видатному митцю, який належить до засновників літературного європейського модернізму.

Актуальність. Австрійський письменник Франц Кафка (1883-1924) є, безперечно, одним з найбільш складних і водночас неймовірно цікавих авторів у ХХ столітті. Його твори до сих пір не дають спокою як рядовим читачам, які хоча би намагаються наблизитися до розуміння текстів Кафки, так і багатьом літературознавцям, антропологам, філософам, психологам та іншим представникам гуманітарної сфери, які строять власні теорії і концепції щодо вірного прочитання романів і оповідань письменника. Але при наявності різних трактувань всі сходяться в одному: Ф. Кафка - це письменник, який як ніхто інший до і після себе зумів висвітлити абсурдне існування звичайної людини в ворожому світі.

Творчість Кафки актуальна в нас час, тому що вона присвячена людині, а саме її конфлікту зі світом, з буттям, з Богом. Це робить Кафку досить філософічним автором, який, як справжній філософ, має своє власне світобачення, яке ґрунтується на мотиві трагічного безсилля людини перед абсурдністю її буття. Кафка виступає проти притаманному людям перевтіленню в ідола історичних призначень Бога, Церкви, держави. Він вчив, що Бога не можна збагнути, що людина надзвичайно самотня і живе лише надією, яка, на жаль, є марною, абсурдною. Так кількома словами можна сказати про філософську концепцію Кафки, яка, на перший погляд, є не дуже складною, схожою з позиціями багатьох письменників-модерністів початку минулого століття, що робить Кафку не таким унікальним і надзвичайним митцем, але Кафка має в своєму творчому арсеналі неповторну техніку письма. Його поетика, так звана метафоричність, дає нам підстави назвати Кафку одним з найоригінальніших письменників ХХ століття. Символи в його творах ніколи не піддаються остаточній інтерпретації, вони йдуть набагато далі авторської інстанції. Така специфічна риса придає творчості письменника-філософа цікавість багатьом поколінням читачів, які не втомлюються тлумачити Кафку згідно своїм знанням, вмінням, досвіду.

Франц Кафка поряд з Джеймсом Джойсом і Марселем Прустом є найбільш актуальним, тобто найбільш вивчаємо автором минулого століття. Сотні монографій, статей і книжок вже написані і, напевно, ще стільки ж буде написано про життя і творчість одного з найзагадковіших письменників вже у ХХІ столітті, тому що творча спадщина Кафки є невичерпною для літературних досліджень завдяки своїй символічності і метафоричності.

В даній роботі ми ще раз спробуємо окреслити головні концепти творчості Ф. Кафки, спираючись, по-перше, на роботи і відгуки відомих авторитетних літературознавців і письменників, які присвячені темі нашого дослідження, а саме на таких видатних постатей в культурі, як А. Камю («Надія і абсурд в творчості Франца Кафки»), Н. Саррот («Від Достоєвського до Кафки»), В. Набоков («Перевтілення» Франца Кафки»), Г. Гессе, М. Брод («Про Франца Кафку», «Франц Кафка - в'язень Абсолюту») та ін., по-друге, звернемося до сучасних оригінальних літературних теорій щодо творів Кафки, які висвітлюються в філософських працях Ж. Батая («Література і Зло»), М. Бланшо («Від Кафки до Кафки»), Т. Адорно («Замітки про Кафку»), Е. Фромма та ін. По-третє, не залишимо без уваги праці вітчизняних та російських дослідників творчості Кафки: «Відчай та сподівання Франца Кафки» К. Фараджева, «Століття Джойса» І.І. Гаріна, «Процес» - «Америка» - «Замок» В. Білоножко, «Людина з дуже великою тінню» А. Рясова, «Промова про Франца Кафку біля його будинку» П. Арещенко.

Літературна критика про Кафку надзвичайно цікава і різноманітна, що пояснюється наявністю різноманітних точок зору, тлумачень та відношень вищезазначених авторів-дослідників до розуміння літературного світу Кафки. Кожен, хто намагається писати про Кафку, бере на себе тяжке і водночас захопливе завдання, яке не ставить перед ним розв'язання кафкіанського літературного коду, скоріш за все такий автор шукає в творчості відомого пражця віддзеркалення свого світобачення і свого ритму історичного часу. Так, наприклад, А. Камю, звертаючись до романів «Процес» і «Замок», конструює свою філософію абсурду. Інші (Т. Адорно) вважають Кафку представником майже всіх модерністських течій, не відносячи його до конкретного літературного напряму, що дає підстави розглядати твори письменника через призму постмодернізму. Безперечно, цікавою є і та річ, що провідний, релігійний мотив основних творів Кафки став каменем спотикання серед теїстів і атеїстів, тому що перші інтерпретатори вбачають в письменникові віруючу людину, яка страждала від мовчання Бога, а другі дослідники, навпаки, вважають Кафку богоборцем, предтечею атеїстичного екзистенціалізму (Ж.П. Сартр, А. Камю). Як там не було, Франц Кафка в першу чергу був і залишається письменником, видатним митцем, чий філософський, іноді фантасмагоричний зміст творів не втрачає своєї актуальності в наш час дивовижного технологічного прогресу і духовної кризи.

Мета роботи - розглянути центральні твори Ф. Кафки і визначити особливості художнього втілення в них концепції світу та людини.

Поставлена мета зумовила розв'язання наступних задач:

1) проаналізувати життєвий і творчий шлях Ф. Кафки, а також культурно-історичний фон, на якому розгорталася творча діяльність письменника;

2) прослідити втілення провідних ідей і світобачення Кафки у романах «Замок», «Процес» і новелі «Перевтілення» як найбільш типових творів митця, а також визначити специфічні риси художнього стилю;

3) дослідити уявлення Ф. Кафки про буття людини як на основі творів письменника, так і на основі літературної критики про них;

4) визначити місце письменника в сучасному культурному просторі.

Предмет дослідження - особливості художнього стилю і філософської концепції провідних творів письменника.

Об'єкт дослідження - літературна спадщина Ф. Кафки.

В даній роботі ми використовуємо наступні методи дослідження:

- описовий метод;

- історично-генетичний метод;

- зіставний метод.

Новизна роботи полягає в поглибленні розуміння творчості Ф. Кафки, виокремленні головних концептів системи його світобачення, переважно ґрунтуючись на працях письменників, літературознавців і філософів постмодерністського напряму. Основні положення даної роботи були викладені на науково-теоретичній та науково-методичній конференції викладачів та студентів СДПУ, присвяченої питанням теорії та історії літератури і надруковані в університетському збірнику наукових тез студентів і викладачів «Освіта і культура в контексті Болонського процесу».

Структура дипломної роботи зумовлена логікою дослідження. Дана робота складається зі вступу, двох розділів, які в свою чергу підрозділяються на декілька параграфів і висновків.

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, визначено його мету, завдання, об'єкт і предмет дослідження та наукову новизну.

Перший розділ присвячений життю і творчості Ф. Кафки, модерністським тенденціям в літературі та культурі взагалі в першій половині ХХ століття, а також оцінці впливу Кафки на сучасну культуру.

У другому розділі розглядаються твори письменника (романи «Замок», «Процес», новели «Перевтілення», «Майстер голодування», «Доповідь для академії»), приділяється увага проблемі концептуальних метафор в новелах письменника, надається широка панорама екранізацій Кафки видатними кінорежисерами, на основі детального дослідження науково-літературних праць дослідників творчості Кафки, виводиться узагальнена кафкіанська модель світу і людини, аналізується присутній в них теологічний дискурс.

У висновках коротко сформульовано основні результати дослідження.

1. Франц Кафка - «людина з дуже великою тінню»

1.1 Модерністська модель світу

Перед тим, як ми перейдемо до розгляду такої суперечливої особистості, як Франц Кафка і до його ролі в світовій літературі, детально розберемося в такому культурному феномені першої половини ХХ століття, як модернізм. Отже, під модернізмом розуміють новаторство в мистецтві, яке йде врозріз з традиціями.

Але це, звісно, дуже просте і загальне визначення цього слова. З наукової точки зору, модернізм представляє собою декілька художніх тенденцій, розвинутих ще в другій половині позаминулого століття. В їх формах природа і традиції підпорядковуються волі автора, який змінює видимий світ за своїм бажанням, слідуючи особистому враженню, внутрішній ідеї. Потяг до свіжої сучасності показує, що модернізм завжди прагнув бути на вершині новизни.

Модерністське мистецтво завжди обновлюється у відповідності з критеріями нового часу, які постійно змінюються. Тому створені ним образи майбутнього залишаються в минулому і стають класикою. Бути завжди попереду, завжди в авангарді - така роль модернізму в мистецтві. Відомий іспанський культуролог Ортега Гассет в своїй фундаментальній праці «Дегуманізація мистецтва» пише, що точкою збору в модернізмі є «я» суб'єкту, а об'єктом зображення виступають свідомість і підсвідома сфера людської психіки.

Тільки сама людина може бути сховищем для самої себе в світі дисгармонії і хаосу. Хаотичність, абсурдність світу - універсальний стан в модернізмі, а індивідуалізм є точкою відліку.

Для більш повної картини звернемося до основних характеристик модернізму у філософії, бо ця універсальна наука є основою всього, в тому числі і літератури. Отже, назвемо головні концепти модернізму:

- відмова від монобуття, ствердження принципової відкритості системи світу, світ втратив первісну цілісність і розколовся на атоми людей, кожен з яких відтворює свій власний світ, який є для нього точкою відліку;

- спрямованість модернізму на інновацію, анти-традиційність, бунт, епатаж;

- відмова від класичної моделі гармонічного світу, взамін - хаос, як невід'ємна характеристика існування людини;

- людина - це не створіння Бога, народження надлюдини Ніцше;

- підкреслена відмова від традицій, анти-нормативізм, всі традиції створенні людьми, а значить вони є змінні;

- неможливість без суб'єктивної онтології, необхідність нової художньої мови.

Крім того, модернізм відрізняється ідеєю варіативної структуризації дійсності, в літературі це називають багато фінальністю, багато версій (коли в творі більш ніж один наратор). Модернізму співзвучна фраза «можливі варіанти». Пізніше багато варіативність приведе до ідеї пустого знаку, спорожнілого гнізда дійсності, відкритого для варіацій означуваного. Модернізм закономірним чином веде до постмодернізму, так як в ньому присутні всі необхідні передумови.

Отже, літератори з натхненням рухаються через море свідомості в океан підсвідомого і впевнено пливуть все далі і далі від реальності. Саме тут виникає протиставлення, про яке згадує дослідник модернізму К. Белсі, «експресивного реалізму» класичного реалістичного тексту «питальному тексту» модернізму.

Перший завдяки різним операціям і технічним стратегіям, які реалістичний текст намагається приховати від читача, створює в ньому ілюзію того, що він є «трансцендентним і несуперечливим суб'єктом, становлячи його в позицію цілісного суб'єкту». На відміну від реалістичного тексту, модерністський текст руйнує цілісну єдність читача, перешкоджаючи його ідентифікацію з цілісністю суб'єкту висловлення. Позиція автора, яка вписана в текст, якщо вона взагалі може бути знайдена, виглядає або сумнівною, або в буквальному сенсі суперечливою.

Так, єдність дійсності зруйнована, але не зовсім, в модерністському тексті натомість виникає єдність суб'єкту, його «я». Світ, в який він приводе читача, цілісний тільки тому, що він створений згідно образам і ідеям автора. Так, наприклад, Франц Кафка всю свою творчість виростив в просторі свого внутрішнього світу.

В романі «Процес» його герой підчиняє себе якійсь дійсності, яка спочатку виглядає як примара, але згодом стає страшною, ворожою дійсністю, герой Кафки ніби свідомо викликає демонів свого підсвідомого, які в підсумку і позбавляють Йозефа К. життя, не зустрівши ніякого опору з його боку. Його герой блукає в хаосі власного темного лісу і не в силах вийти з нього, тому що він, цей ліс, в кінці кінців стає дійсністю. Взагалі, «Процес» - чудова ілюстрація торжества модерністського тексту: суб'єктивна дійсність бореться з об'єктивною, в результаті чого святкує перемогу.

Відхід від тієї дійсності, яка завжди такою вважалася, до дійсності суб'єкта перетворюється у відхід в себе. Митець, письменник начебто зачиняється в собі, тим самим дереалізуючи свій текст. Від звиклою більшості дійсності залишається лише те, що автор забажає залишити. Крім того, для покращення ефекту, автор організаційним початком включає в текст стилізацію, на яку, як на каркас, намотується суб'єктивна дійсність.

Основними засобами модерністського руху, на чолі якого неофіційно стояли ірландець Джеймс Джойс, француз Марсель Пруст і празький єврей Франц Кафка, були проголошені стилізація і деформація дійсності, дереалізація. Модернізм включає в себе обидві ці тенденції, він в першу чергу спирається на суб'єктивізм, занурення в глибини людського «я», дереалізуючи, таким чином, дійсність і підчиняючи її суб'єкту, крім того автор, стилізуючи текст, відбирає явища дійсності на основі власних критеріїв. Як вже зазначалося, модернізм відрізняється наявністю у собі рядом художніх течій. Однією з найяскравіших є експресіонізм, який тісно пов'язаний з творчістю Ф. Кафки. Експресіоністичне мистецтво, подібно багатьом тогочасним течіям, з самого моменту появи розумілося як мистецтво протесту. Характерною його темою стала тема бунту молодшого покоління проти покоління «батьків», яке символізує міщанський побут, ретроградський політичний устрій, офіційну відмерлу культуру і ідеологію.

Спочатку експресіонізм отримав широке поширення в живопису (М. Пейхштейн, О. Дікс, О. Кокошка, Е. Мунк), а вже потім виразив себе в літературі (поети Г. Гейм, Г. Тракль, прозаїк Ф. Кафка). Популярність експресіонізму давала привід теоретикам мистецтва стверджувати, що експресіонізм не стиль, не течія мистецтва, а «нова епоха» в житті людини, «основа цілого світорозуміння». «Ніколи не було, - писав один з теоретиків нової течії, - такого жахливого потрясіння, такого жахіття. Ніколи світ не був таким німим. Ніколи людина не була такою малою. Ніколи не була такою боязкою. Ніколи радість не була такою далекою, а свобода такою мертвою. Потреба волає, людина кличе свою душу, час становиться воланням потреби».

Однією з головних задач експресіонізму є вираження духовної скрути людини перед обличчям світових катастрофічних потрясінь. Бурхливий характер епохи, урбаністичний шум і гомін придає голосу художника-експресіоніста надмірну, надприродну напругу. Єдиною існуючою дійсністю виявляється душа людини. Експресіоністична драма, роман, новела, не кажучи вже про лірику, перетворюються в крик змученої душі.

Для експресіоністів характерне зображення самотньої особистості, «маленької людини», загубленої, відчуженої в величезному місті-спруті. Все в цьому мистецтві було «занадто». Експресіоністи оперували дуже різким зіткненням контрастних тонів, що виключало усілякі переходи. Колись благонадійне і спокійне, життя в післявоєнній Європі розладилося в усіх його іпостасях, а саме таким - хаотичним, розтерзаним воно поставало у творах письменників, композиторів, художників. Світ таких модерністів, незалежно від їх політичної і громадянської орієнтації, - світ страшний, гротескний, відчужений. Це світ марень, в якому задихається все живе. Звідси притаманна експресіонізму тенденція до абстрагування, створення образів символів, притчового узагальнення.

Безрадісне, населене жахами місто постає у романах і малій прозі Ф. Кафки. В творах Кафки помічається якась загальна невлаштованість життя його героїв, які вічно страждають і приносять страждання іншим. Грязь, тіснота приміщень і місць роботи, неможливість залишитися на самоті ні вдень, ні вночі, нескінчене очікування в пилюці і духоті канцелярій - такий світ, зображувальний письменником. Кафка співчуває своєму герою, який живе жалюгідним життям дрібного чиновника, який може бути одного разу утягнутий в чудернацький до абсурдності судовий процес і приречений до смерті («Процес», 1915), або одного ранку може прокинуться і виявити, що він перетворився в жахливу комаху («Перевтілення»).

Ці неймовірні до абсурду історії розгортаються в буденних обставинах. Письменник тим самим намагається підкреслити трагічне положення людини в сучасному світі.

Кафці влада зла представлялася абсолютною, поширеною всюди, а тому в його трактовці людина не тільки упокорюється цій владі, але сприймає Зло як природний стан світу. Зло перетікає в Добро і Добро - в Зло: до такого парадоксального висновку приходе читач в славнозвісній новелі «В виправній колонії» (1914), що згодом дало привід вважати його предтечею екзистенціалізму.

1.2 Життєвий та творчий шлях Франца Кафки

Напевно, щоб краще збагнути суть творів Ф. Кафки, треба добре знати життєвий шлях самого автора. Тільки погляд на деякі моменти в біографії Кафки дасть нам змогу краще збагнути долю «маленької людини» в суспільстві через твори «Перевтілення», «Замок», «Процес» і зібрання коротких оповідань.

Нерідко фантастичність твору відволікає недосвідчених читачів від його суті, але для тих, хто справді шанує філософські глибини творчості Кафки, цей твір досить цікавий і повчальний, як і життя самого письменника. Перш ніж ми почнемо розглядати сам твір, його провідні концепції, звернемося до біографії Франца Кафки, здебільшого спираючись на його щоденники, які дають нам змогу намалювати детальний портрет митця.

Франц Кафка - пражець. Будинок, де він народився 3 липня 1883 року, знаходиться в одному з вузьких провулків, які ведуть до величного собору Святого Вітта. Зв'язок письменника з містом - містичний і повний протиріч. Це місто, вперше відчув почуття любові-ненависті, яке може порівнюватися хіба з тим, яке він відчував до батька - буржуа, який вибився в люди з бідності і так не зрозумів свого геніального сина.

Десь між простацькою мудрістю Ярослава Гашека, творця солдата Швейка, і трагічною фантазією Кафки, творця Грегора Замзи - героя новели «Перевтілення», притаїлася ментальність пражців, які пережили століття під владою Німеччини і Австрії та роки фашистської окупації, а також десятиліття і в обіймах «старшого брата».

Франц Кафка народився в сім'ї празького єврея, оптового торговця галантерейними товарами в Празі. Благоустрій родини поступово зростав, розуміння і відношення всередині родини залишилися в світі темного міщанства, де всі інтереси зосередились на «справі», де мати безпорадна, а батько безперервно хизувався тими приниженнями і бідами, які він перетерпів для того, щоб вибитися в люди. І в цьому темному і затхлому світі ріс письменник не тільки тендітний і слабкий фізично, але і чутливий до всякого прояву несправедливості, неповаги, грубості і корисливості.

Твори Кафки досить образні і метафоричні. Його новела «Перевтілення», романи «Процес», «Замок» - це таке собі віддзеркалення в очах письменника тієї дійсності, яка оточувала його. При житті Кафки побачили світ такі книги: «Споглядання» (1913), «Кочегар» (1913), «Перевтілення» (1915), «Вирок» (1916), «Сільській лікар» (1919), «Майстер голодування» (1924). Основні твори були видані після смерті письменника. Серед них три романи - «Процес» (1925), «Замок» (1926), «Америка» (1927).

Твори Кафки за останній час перетворилися в інтелектуальний бестселер. Існують різні причини такого буму. Кафку майже всі намагаються представити творцем абсурду, який запанував в світі (звідси і перманентний страх, який вселявся цілком аполітичним письменником колишньому радянському офіціозу), але таким однобічним прочитанням уловлюється лише одна з граней його творчості. Так вона вагома, але не визначальна. З щоденників Кафки це помітно відразу.

Щоденники взагалі багато чого коректують у наших сформованих уявленнях про цього загадкового письменника. Вони своєю стійкістю перетворили Кафку якщо не в символ, то в значне ім'я з визначеним складом конотацій. Відчутно, що записи, які робилися Кафкою для одного себе часом дуже не відповідають судженням про нього. Перший біограф письменника Макс Брод не поспішав з їхньою публікацією. Вони були надруковані тільки після десяти років після появи в літературний світ трьох романів Кафки.

Кафка при житті видавався собі невпевненим, змучений підозрами щодо своєї літературної і навіть людської заможності. Що почував би Кафка, будь йому призначено дожити до днів запізненої слави? Швидше за все жах - щоденники, у яких він відвертий, як ні де більше, роблять таке припущення майже безсумнівним. Тому що про Кафку думають завжди як про явище і навіть не стільки літературне, скільки соціальне, так, що повсякденним стає слівце «кафкіанський» - позначення для того, хто вивчає механіку тотальної влади бюрократизації, всевладдя трагічного алогізму буденності.

Але він не хотів бути явищем. Менш усього він усвідомлював себе в якості репрезентативної фігури. Він був іншим, ніж оточуючі його люди, його ніщо не зближувало і не ріднило хоча би з тими, хто відіграв велику роль у його долі, як той же Брод чи Феліція Бауер, з якою у Кафки було двоє заручень, які згодом були розірвані, чи чеська журналістка Мілена Есенська. Тяжка життєва ситуація, яка постійно викликала в письменнику приступи відрази і почуття безнадійності відкарбувалася в його щоденниках. Він намагався боротися з собою, але песимістичні настрої опанували його настільки сильно, що він вже не мав від них захисту. І тоді з'явилися записи, які говорять самі за себе: «Усе - фантазія: родина, робота, друзі, вулиця, усе - фантазія, більш-менш близька, і дружина - фантазія, найближча правда тільки в тому, що ти б'єшся головою об стіну, у якій не має ні вікон, ні дверей».

Про Кафку пишуть як про аналітика відчуження, яке позначилося на всьому характері людських відносин в минулому і в цьому столітті, а також як про письменника, який наділений особливим даром зображення всіляких соціальних деформацій, як про «песимістичного конформіста».

Одне слово Кафка вимовляв багато разів: це слово - самотність. У його щоденниках воно часто замінюються синонімами. Кафка говорить не раз про пережитий нестерпний стан, коли важким стає будь-яке спілкування, стан приреченості та нещастя, він пише про те, що усюди і завжди він почуває себе чужим. Але, по суті, ним описується та незрима камера без вікон і дверей, те саме «головою об стіну», що стає вже не життєвою, а метафізичною реальністю. Вона нагадує про себе й у грозові хвилини, і в звичайних прозаїчних обставинах, а щоденник письменника її фіксує з безпрецедентною повнотою свідчення.

Бували роки, коли Кафка робив тільки уривчасті записи, а 1918-й відсутній взагалі. Яка характерна риса Кафки, адже це був рік закінчення війни, катастрофа Австро-Угорщини, німецької революції - стільки подій, але вони немов би не торкнулися Кафки. У нього свій рахунок часу, що саме по собі не здатне ні послабити, ні підсилити задовго до всіх історичних струсів знайоме йому почуття, що життю притаманна катастрофічність - почуття «суцільної неспроможності». Він міг надовго прибрати зі столу свої зошити, але все рівно знав, що щоденники не кине: «Я повинен зберегти себе тут, тому що тільки тут це і вдається мені». Дійсно, вдається - як ніде більше, навіть якщо проштудіювати важливі для його біографів листи до Феліції, чи до Мілени, чи хрестоматійний відкритий лист батьку. Перекладач-коментатор «Щоденників» Е. Кацева, яка відала цій кропіткій, ювелірній роботі біля тридцяти років, переконана, що зошити, які присуджені до знищення, в дійсності були головною частиною творчості Кафки, і з нею варто погодиться, яким великим не був би престиж «Процесу» або «Замку».

Утім, тут вся правда в тому, як Кафка затребуваний кожним з читачів. Для декого найважливішим виявляється «Лист батьку» - унікальний в своєму роді біографічний документ, який зовсім по-іншому змусив усвідомити невичерпну колізію конфлікту поколінь. Але, здається, тільки в щоденниках, у вільному колажі нарисів, сповідальних фрагментів, за гарячими слідами записаних снів, літературних і театральних вражень, які перемежовуються гіркими думками про своє сьогодення і майбутнє, лише в них так завершено і переконливо втілився образ Кафки (а хіба не він для сьогоднішнього читача становить найбільший інтерес?) Тому, знаючи як багато значили для літератури романи і новели, одначе знаковим текстом Кафки, напевно, слід вважати щоденники, де кожна сторінка є чимось необхідним. Вони доповнюють розповідь про письменника, чиє життя теж було здобутком, яке скало таку важливу віху в історії сучасності. Його щоденники не мали потрапити до рук сторонніх читачів.

Але доля, як ми знаємо, розпорядилася так, що вони залишися після смерті письменника. Чим не зрозуміліший щоденник Кафки, тим краще розумієш, що це саме його щоденник, а не, припустимо, написаний заднім числом у теплому Парижі щоденник Зінаїди Гіппіус, коли Пітером лилась кров її народу.

Але повернімося до Кафки. Наша неспокійна думка вирушає до Австро-Угорщини, підданим якої був єврей Франц Кафка. Саме ця суміш може насторожувати, але не нашого героя, який, якщо можна так виразитися, варився у вавилонському котлі.

Чехи вважали його за німця, бо писав він саме німецькою мовою, а німці за чеха, люди сприймали його за єврея, який, до речі, конфліктував зі своїм народом. В цьому найбільша трагедія. Людина з вродженими національними рисами, з гідністю, але без притулку на батьківщині.

Однією з причин появи «страшних» зошитів Кафки - родина. Батько, який, як зазначалося раніше, з простого робітника став впливовим фабрикантом, змушував сина піти по його шляху. Найголовнішим Кафка вважав своє письмо, але любов до батька, страх завдати йому болю (як і матері, як і коханій дівчини), спричиняє ще більший трагізм. У першому випадку, з батьком, він не міг ослухатися поклику крові, в іншому - не мав права зрадити власному обдаруванню. Все його життя трималося на страшних розривах: з коханими, з рідними, з друзями. І в цьому сенсі щоденник Кафки грає визначальну роль. Саме щоденник, бо він інтимний і незрозумілий. Кафка не сумнівався в своїх записів, але ця діяльність спроектована тільки на нього, замкнута в самому ньому. Він дуже болісно відчував навколо себе вакуум, пустоту життя. Письменник удається до титанічної спроби побудувати власну майстерню, власний світ, який закінчується поразкою. І він сам її визнає в заповітах, обумовивши те, що всі його твори будуть знищені після його смерті. Як вважають деякі дослідники теологічної спрямованості, Кафка збагнув, що він є лише знаряддям у руках Господа Бога. На своїх сторінках він переказує нудні п'єси чужих авторів, чужі оповідання, побутові сцени, сплутані разом з героями його творів. Від щоденника, від його сторінок часто віє пустотами, нудними монологами власних болячок. В цей час єврейство починає виходити на світову арену впевненіше, євреї посідають високі чиновницькі посади, але залишається нерозв'язаною проблема гетто. Якщо ти мешкаєш в християнській державі, ти принаймні повинен розуміти, за якими принципами розвивається суспільство. Єврей Франц Кафка намагався зрозуміти, осягнути своє суспільство з чужою для нього культурою. Щоб заховатися від ворожого світу, Кафка занурюється в сни, починає жити снами. До речі сучасник Кафки Т. Манн називав його творчість «поезією снів». Для Кафки ніч - то солодкий жах, в якому він може усамітнитися, а іноді вона обертається жахом жахів: перед письменником порожні аркуші паперу, мука, біль. Але, як хтось може подумати, це не муки творчості. Це радше муки візіонерства. Його пророчі видіння занадто дріб'язкові, щоб йому претендувати на звання письменника-пророка. Передбачення Кафки в тому, що він сконцентрувався тільки на собі. Іноді дивно, що його туманні царства, замки вже через кілька десятків років обростуть «смердючим лахміттям тоталітарних режимів». Його сумніви, вагання нагадують ходу священика перед службою. Очищення. Омовіння. Проповідь. Але часто Кафка боїться проповідувати - в цьому його превага, а не помилка, як вважають переважна більшість його дослідників. Його письмо - це споглядання меси маленьким єврейським хлопчиком, який намагається зрозуміти, що в тому іншому християнському світі твориться. Чому вони живуть не як кабалісти, які занурені у світ знищення, а говорять про Бога: хто правий, хто винен, де насправді дорога спасіння. Маленький капловухий хлопчик дивився з маленького віконечка на білий сніг у велике вікно стріловидного готичного собору і страх, любов та переляк стискали його горло.

Помер великий письменник 3 червня 1924 року у Відні. Похований в Празі. Творчість його і по сьогоднішній день залишається актуальною, цікавою і невідкритою повністю. Кожен читач знаходить у його чудернацьких творах щось своє, важливе, неповторне.

1.3 Кафка в сучасному культурному вимірі: секрет популярності письменника

Кажуть, що одного разу Томас Манн дав книгу Кафки славнозвісному фізику і мислителю А. Ейнштейну, але той невдовзі повернув її, при цьому пояснивши: «Я не зміг прочитати її, розум людини недостатньо до цього готовий». Такі слова одного з геніїв минулого століття зовсім можуть збентежити тих читачів, які гадають, що вони добре розбираються в творчості Кафки. Як там не було, при всій складності і незрозумілості творів письменника-загадки, інтерес до його особистості ніколи не згасав. Очевидно, що вплив Кафки на літературу величезний. І не лише на літературу, а на весь культурний вимір ХХ-ХХІ століть. Це є неабияким феноменом, коли досить елітарний письменник, який писав не стільки для широкого загалу, а скільки для самого себе, став частиною масової культури. Проілюструємо останнє наступним прикладом. Відомий сучасний чеський письменник Мілан Кундера в своєму романі «Незнання» говорить про Кафку наступне: «Вічно нещасний в цьому місті, стараннями туристичних агентств, він став його святим покровителем». Так, точніше не скажеш. Кафка в сьогочасній Празі всюди: на футболках, на листівках, на брилках і навіть на столових приборах. Довгобразе семітське обличчя з сумними очами і незвичайно великими вухами дивиться на туриста майже всюди. В чому секрет такої шаленої популярності Ф. Кафки? Як так трапилось, що такий складний для сприйняття письменник, що називається вийшов у тираж?

П. Арещенко в своїй статті «Промова про Франца Кафку біля його будинку», справедливо пише, що Кафка - найпопулярніший німецькомовний письменник. Його ім'я знають навіть ті, хто жодного разу не тримав в руках його книгу. Звісно є багато «але.» Німецькомовних авторів бестселерів насправді не так багато, при тому, що багатьох ледве не примушували читати Кафку в школі або університеті. Але сам факт вражає. Єврей, який мешкав в Чехії, при цьому входив до австрійської літературної школи, слугує таким собі еталоном німецької мови. Але, як справедливо помічають філологи-лінгвісти, словниковий запас Кафки невеликий, іноді архаїчний і грішить так званими «пражизмами».

У 1924 році Кафка вмирає від туберкульозу, не доживши місяць до свого 41-ліття. Вмирає нікому не відомим письменником за винятком вузького кругу читачів. А вже приблизно через 25 років не читати Кафку в колі, як сьогодні говорять «просунутих» людей», стає просто непристойно. Кафка - це явище, яке не є результатом однієї причини. Мова повинна вестися о цілій сукупності причин, і з нашого боку було би у вищій мірі зухвало розраховувати, що ми зможемо надати повний аналіз феномена популярності Кафки. Тому ми спробуємо зафіксувати основні моменти.

Перш за все, його секрет в універсальності. Кафка легко підстроюється під будь-який екзегетичний підхід. Його тлумачать, хто хоче і як хоче. Існує католицьке прочитання, а Кафка ніколи не був католиком. Дехто приписує Кафку до анархістів і навіть до борців за незалежність Чехії, а ця людина, яка настільки була далека від політики, що написала в своєму щоденнику: «2 серпня, Німеччина проголосила війну Росії. Вдень плавав». Кафку називали запеклим сіоністом, а він іронізував в щоденнику над сіоністським рухом «Бар-Кохба». Його шанували як прихильника іудаїзму, а він, побувши на зустрічі шабата з хасидськими піснями, напише: «Щиро кажучи, це було схоже на дике африканське плем'я. Яскраво виражене марновірство». О його складних відношеннях з релігією і Богом ми поговоримо детальніше в другій частині даної роботи.

Тим часом Ф. Кафку піднімають на знамена найзапекліші прихильники модернізму. Наталі Саррот, однин з теоретиків «нового роману» (1960-ті рр., Франція), для якої і Пруст був чимось безнадійно не актуальним, називає Кафку автором романів положень, де повністю відсутній психологізм, і присутнє демонстративне порушення дійсності. Добре відомий нам А. Камю, зробить письменника предтечею своєї екзистенціальної філософії абсурду. Перед Кафкою схилявся В. Набоков, а як відомо, Набоков - критик був скупий на компліменти.

Друга причина полягає в тому, що Кафка - відкрита рана. Його тексти написані кров'ю. Він, на нашу думку, дав можливість людям зрозуміти, що всіляке страждання є суб'єктивним. Є люди, які втрачають дітей і переживають це з легкістю, але є і такі, для яких навіть репліка або погляд сторонньої людини можуть стати жахом, який буде переслідувати їх все життя. Кафка страждає тоді, коли багато хто кричав би від захвату. Напевно, що саме суб'єктивний характер страждання, який спостерігається в багатьох творах, не такий і суб'єктивний. Читач Кафки знаходить в них щось своє, настрій, почуття якими пронизані романи і оповідання письменника належать також читачеві. Це пояснює критичний плюралізм, наявність численних варіантів інтерпретацій творів Кафки. Сьогодні, нажаль, існує багато стереотипів щодо Кафки. Один з них полягає в твердженні того, що про його творчість все вже висловлено. Цей стереотип хочеться зруйнувати, сказавши, що з кожним приходом нового покоління, нової культурної доби все переосмислюється, висуваються нові гіпотези, з'являються нові оригінальні тлумачення. Але треба визнати, що тягар написаного про Кафку до цього буде в певній мірі дотліти над ними.

А. Рясов, автор роботи «Людина з дуже великою тінню», вважає, що розуміння текстів Ф. Кафки полягає перш за все в тому, що він - один з тих авторів, яких за нас прочитали і детально інтерпретували. Його творам знайдено гідне місце, якщо не у шкільних, то в університетських програмах з літератури, за його книгами зняті десятки кінофільмів, поставлено безліч спектаклів, його романам присвячені сотні дисертацій і інших наукових досліджень - тобто ці тексти перевантажені додатковим сприйняттям і чужими значеннями ще до того, як ми взялися їх читати. В нас, читачів початку ХХІ століття, заздалегідь відібрано право на чисте сприйняття і тому будь-яка спроба запропонувати власне розуміння обертається небезпекою погрузнути в павутині хрестоматійних тлумачень. Але в той же час ігнорування цих інтерпретацій дійсно може привести до позасвідомого відтворювання прописних істин. Досить ілюстрованою здається метафора Жоржа Батая про безпорадність особистості, яка в'язне у сипучих пісках культури - величезних дюнах, нанесених думкою попередників.

Рясов пише, що у випадку Кафки (а якщо ширше - у випадку модернізму) виникає додатковий ряд парадоксальних складнощів, пов'язаних з тим що для консерваторів в сфері мистецтва сам Кафка і його творчість до сих пір не втратили присмаку «експериментального авангарду» і все ж таки недостойні повноправного включення до класики. Звісно у зв'язку з цим виникає справедливе питання: скільки часу потрібно пройти і на скількох визнаних, наприклад, володарів Нобелевської премії, повинен вплинути Кафка, щоб позбавитися цього стереотипу. Але існування таких поглядів тільки підтверджує впевненість в тому, що як би не височини «дюни культури», наше розуміння масштабу прози Кафки все ще знаходиться на початковій стадії. Додаткові труднощі вносить й той факт, що рецепція еволюціонувала паралельно з формуванням соціально-політичного простору, якому Гі Дебор дав визначення «суспільство театру», а Жан Бодрійяр розумів його як «суспільство споживання». Парадоксально, але навіть романи Франца Кафки і картини Едварда Мунка у цьому соціально-економічному просторі можна звести до статусу звичайного товару, який користується певним попитом. Ми вже згадували, що футболки і листівки з зображенням письменника користуються сьогодні великим попитом. При цьому, такі сувеніри популярніші, ніж його книжки, які вже адаптують для коміксів, що випускаються більшим тиражем, ніж оригінали.

Експресіонізм давно перетворився в культурний симулякр, а тлумачення трансформувалися в міфи, скрізь які сьогодні виявляється неймовірним не те щоб зрозуміти Кафку, але взагалі приблизиться до якогось сенсу. Цілком зрозуміло, що для чистого сприйняття необхідно відкинути сміття тих стереотипів, але зробити це без застережень вже неможливо. В наш час портрет Кафки сховався під піском тлумачень і павутинною міфів і упереджень. Але це свідчить, перш за все, про те, що творчість цього письменника як і раніше відкидає велику тінь, так і не розтлумачену за все ХХ століття остаточно. Навряд слід сподіватися, що ця тінь коли-небудь зникне, мова йде тільки про те, що необхідно відчувати присутність цієї тіні, усвідомлювати існування архетипу художньої прози Кафки, який встиг за минуле століття сховатися за туманом інтерпретацій. Сам письменник назвав себе «людиною з дуже великою тінню», не підозрюючи наскільки точним виявиться це визначення по відношенню до його творчості.

Однак геніальна довершеність текстів Кафки полягає у тому, що вони виявилися заздалегідь готовими до подібних обставин. Ці незавершені, недороблені, але не знищені автором тексти вміщують в собі дивовижну силу, яка захищає їх від можливості злитися з некерованим конгломератом тлумачень: «Не тлумач мої слова однобічно, - сказав священик, - я тільки виклав тобі існуюче тлумачення. Але ти не повинен занадто звертати на них увагу».

А. Рясов вважає, що кожний текст Кафки написаний в формі незавершеної інтерпретації самого себе.

Але перший на це звернув увагу Моріс Бланшо: «Чим більше твір тлумачить сам себе, тим більше він привертає коментарів. Чим більше він перебалакується з власним центром саморефлексії, тим загадковішим він становиться завдяки цій двоїстості».

Місце Кафки в культурному вимірі початку ХХІ століття помітне і вагоме. Ф. Кафка разом з Дж. Джойсом перетворився в бренд, знак якості, признак витонченого смаку, справжньої літератури, а його вплив, скажімо, на кінематограф такий величезний, що цьому можна присвятити невелику частину в цьому дослідженні, так як будь-яка екранізація будь-якого твору Кафки являє собою авторський (режисерський) варіант прочитання, версію кафкіанської моделі світу та людини. Кафка став духовним батьком, орієнтиром для інших видатних митців - Інгмара Бергмана («Час вовка», 1967) і Девіда Лінча («Eraserhead», 1977) у кінематографі, А. Камю і Ж.П. Сартра в філософії.

Франц Кафка є одним з найяскравіших представників модернізму, унікальної мистецької доби першої половини минулого століття. Модернізму притаманний яскраво виражений суб'єктивний погляд на оточуючий світ, переоцінка цінностей, протест проти покоління «батьків», вираження духовної скрути людини (експресіонізм).

На формування Кафки, як особистості і, в першу чергу, як письменника, вплинули непрості взаємовідносини з родиною, зокрема з батьком, а також нестерпне відчуття кризи буття, відчуття страху, безпорадності, яке супроводжувало його протягом всього недовгого життя.

Ф. Кафка в наш час надзвичайно популярний митець, символ модернізму і витонченого смаку, а також всього загадкового, абсурдного і ірраціонального. Забутий та невідомий при житті, після декількох десятиліть після смерті, Кафка став чи не найвпливовішим і найактуальнішим письменником ХХ століття.

Він перетворився в новому культурному і економічно-політичному вимірі в такий собі торговий бренд. Так виникла досить дивна ситуація, яка полягає в відмежуванні Кафки, як цікавого персонажу певної культурної доби, якого знають і ті, хто ніколи не тримав в руках його книжок, від самої його творчості, яка існує окремо від автора.

2. Художній і філософський світ творів Франца Кафки

2.1 Стиль написання творів Ф. Кафки

Ф. Кафка жив в той час, коли літературні школи змінювали одна іншу, змагалися між собою - це був час численних «ізмів». Зріли роки Кафки припали на період становлення мистецтва експресіонізму - яскравого, гомінкого, протестуючого. У першому розділі ми вже говорили про цю течію модернізму, про те, що Кафка в своїй творчості руйнував традиційні художні уявлення та структури. Але тут слід відмітити те, що його твори не можна віднести ні до одного з «ізмів», скоріш за все він близький до літератури абсурду, але теж чисто зовні. Стиль Кафки повністю не співпадає з експресіоністичним, тому що його виклад сухий, аскетичний, в ньому відсутні будь-які тропи та метафори. В зв'язку з цим так багато точок зору на його творчість, так багато способів прочитання і так мало фундаментальних і справді концептуальних монографій, присвячених його творам, і серед сотень досліджень так мало таких, які би не побоялися зануритися в складний, метафізичний стан творів Кафки.

Майже ні один з дослідників не згадує про прийом метафори відносно Кафки, але багато хто говорить про так звану «кафкіаду», яка належить «високому» стилю, тому що в ній яскраво виражена метафізична природа сміху, метафізична природа абсурду і т. д.

Яке ж визначення метафори? «Містеріальна метафора» - можна використати таке словосполучення для визначення метафори. В апокрифі «Євангелія від Фоми» є наступні слова Христа: «Коли ви зробити єдине як багато - багато як єдине, верх як низ - низ як верх, внутрішнє як зовнішнє, зовнішнє як внутрішнє, тоді ви вийдете в Царство».

Деякі дослідники вважають це висловлювання самим повним описом метафори. Синонімами цього слова являються такі слова, як «вивертання» або «інсайдаут».

«Мета» - з грецької «поза» чим-небудь, тобто це щось глибше ніж метафора. Метафори є концентрована, тотальна метафора, в порівняні з якою звичайна метафора виглядає чимось незначним і дрібним. Метафора Кафки - це така метафора, де кожна річ - всесвіт. Цей прийом сприяє створенню нового простору - «метареальності».

«Метареальність» - це реальність, яка відкривається за метафорою, на тому ґрунті, куди метафора перекладає свій смисл, а не в тій емпіричній площині, відкіля вона його виносить. Метафора грається з тутешньою реальністю, метареалізм намагається осягнути іншу. Метареалізм - це реалізм метафори як метаморфози, осягнення у всій широті її переносів і перевтілень.

Метафора чітко поділяє світ на порівняльне і порівняльне, на дійсність, що відображається і на спосіб відображання. Метабола - це цілісний світ, який не поділяється навпіл, але який відкриває в собі безліч вимірів.

Метареалізм можна спробувати визначити як спосіб зображення в постійному змінюванні, метаморфозі, трансформації - як потяг зобразити присутність вічного в реальному, при цьому з'єднуюча тканина і повинна бути створена, тобто вона і є незрима ціль - це і є «мета». Тепер становиться зрозумілою мета Кафки, яку він, напевно, прагнув досягнути в новелі «Перевтілення». Для «мета» найважливішою зображувальною основою виступає не мова, а логос - більш ширше поняття, де контекст, сенс або несформована в мові структура сприйняття первісні. Світ творів Кафки - це переплетіння багатьох реальностей, пов'язаних безперервністю внутрішніх переходів і взаємних перетворень.

Митець керується принципом єдиного світу, припускає взаємопроникнення реальностей, а не відсилання від однієї, «уявної» або «службової», до іншої - «справжньої».

Споглядання письменника фіксується на такому плані дійсності, де «це» і «те» «єдина суть». Кафка, зображаючи душевний світ героя, який є для нього чимось на кшталт терра інкогніто, намагався зробити так, щоб кожний крок загрожував неочікуваним відкриттям, за якими марилися би ще більш грандіозні простори. Зараз це би позначувалося терміном «віртуальна реальність».

Фантастичні обставини застають героїв Кафки несподівано, в найнеочікуваніші для них моменти, в найнезручніший час і місце, змушуючи їх відчувати «страх і тріпотіння» перед буттям. З твору в твір розповідається історія людини, яка опинилася у центрі метафізичного конфлікту сил добра і зла, але яка не усвідомлює можливості вільного вибору між ними, своєї духовної природи і тим самим віддає себе у владу стихій.

Коли кажуть «реальність», то мають на увазі все в сукупності - суміш з мільйона індивідуальних реальностей. Абсурдний герой живе в абсурдному світі, але трагічно б'ється, намагаючись вибратися з нього в світі людських істот, а в кінці шляху вмирає від відчаю.

А. Камю у філософському есе «Міф про Сізіфа» пише, що скрізь всю творчість Кафки проходить балансування між природнім і незвичайним, особистістю і всесвітом, трагічним і буденним, абсурдом і логікою, що визначає його звучання і смисл. Треба пам'ятати про ці парадокси і зосереджувати увагу на цих протиріччях, щоб зрозуміти абсурдний твір. Творам Кафки притаманна природність - це категорія, яка є важкою для розуміння. Є твори, де події здаються читачу звичайними, але є і інші, в яких сам персонаж вважає природнім те, що з ним відбувається. Тут ми зустрічаємо дивний парадокс: чим незвичайні пригоди героя, тим відчутна природність розповіді. Це відношення пропорціональне незвичайності людського життя і тій природності, з якою герой його сприймає.

Метафора виявляється у накладанні двох світів, в зіткненні чогось неприродного з реальним, тобто в абсурдній ситуації. Але збагнути наявність двох цих світів - означає вже розплутати їх таємні зв'язки. У Ф. Кафки ці два світи - світ буденного життя і світ фантастичний. Здається, що письменник постійно знаходить підтвердження мудрим словам Ф. Ніцше: «Великі проблеми шукайте на вулиці». Тут точка пересічення всіх літературних творів, які тлумачать людське існування - ось у чому основа абсурдності цього існування і в той же час його незаперечлива велич. Обидва плани співпадають, що є природнім. Обидва відображають один одного в розладі поривів душі. Абсурд в тому, що душа, яка замкнена в тілі, досконаліша останнього. Той, хто бажає зобразити цю абсурдність повинен дати їй життя в грі конкретних паралелей. Саме так Кафка виражає трагедію через буденність, а логіку через абсурд. У творах абсурду прихована взаємодія, яка поєднує логічне і буденне. Ось чому герой «Перевтілення» Замза за професією комівояжер, а єдине, що пригнічує його в незвичайному перевтіленні в комаху - це те, що хазяїн буде незадоволений його відсутністю на роботі. Не можна стверджувати, що його це не дивує, в іншому випадку перевтілення не справило би на читача ні якого враження, але краще сказати, що ті зміни, які відбулися з Грегором причиняють йому лише легкий клопіт. Все мистецтво, як вважає Камю, в цьому нюансі.

Щоб виразити абсурд, Кафка користується логічним взаємозв'язком. Світ письменника - це в дійсності унікальний метафоричний всесвіт, де людина дозволяє собі хворобливу розкіш «ловити рибу в ванній, знаючи, що там вона нічого не спіймає.

Новела «Перевтілення» (1916) приголомшує читача з першої фрази: «Прокинувшись одного ранку після неспокійного сну, Грегор Замза виявив, що він у себе в ліжку перетворився в страшну комаху».

Cам факт перевтілення людини в комаху, в класичній розповідній манері повідомлений на початку твору, звісно, здатний викликати в нас почуття естетичного шоку, і справа тут не стільки у фантастичності даної ситуації, скільки в тому почутті фізіологічної відрази, яка викликається уявленням про комаху людських розмірів. Фантастичний образ, створений Кафкою здається чудернацьким саме в силу своєї демонстративної «неестетичності».

Одначе уявимо на хвилину, що таке перевтілення все ж випадковість, спробуємо примиритися під час читання з цією думкою, забути реальний образ гіперкомахи, і тоді події, які зображуються Кафкою далі дивним чином стають цілком звичайними, навіть буденними. Справа, в тому, як зазначає В. Набоков в своїй роботі присвяченій даній новелі, що в творі Кафки не виявляється нічого виключного, крім початкового факту.

Сухою лаконічною мовою розповідає Кафка про цілком зрозумілі житейські незручності, які почалися для героя і його родини з моменту перевтілення Грегора. Знаючи трагічну біографію письменника, можна сказати майже з впевненістю, що це все пов'язано з деякими обставинами життя самого Кафки.

В звичайному, нормальному світі людина живе в світі логічних причино-наслідкових зв'язків, принаймні вона так вважає. Вона до всього звикла і все може пояснити, але засинаючи, людина вже занурюється в сферу алогізму.

Художній трюк Кафки в тому, що в нього все навпаки. У нього алогізм починається тоді, коли людина прокидається.

Головний мотив творчості Ф. Кафки - відчуження людини, її самотність, повністю розкривається у його творах. У трьох романах Кафки - «Америка», «Замок», «Процес» - мова йде про важкі форми смертельної самотності. Чим більш самотній герой, тим більш тяжка доля. Але перед тим, як зосередитись на деяких важливих концептуальних моментів «Замку», ми поговоримо детальніше про дивну новелу «Перевтілення» і ряд інших новел письменника, які є предметом зацікавленості дослідників так званих концептуальних метафор.

2.2 Фантазія та реальність в новелі «Перевтілення»

«Як би ми тонко і з любов'ю не аналізували і не роз'яснювали оповідання, музичну п'єсу, картину, завжди знайдеться розум, який залишиться холодним», - пише В.В. Набоков, відомий письменник і літературний критик, на якого ми будемо дуже часто посилатися у цьому параграфі. «Якщо «Перевтілення» Кафки представляється комусь чимось більшим ніж ентомологічною фантазією, то їх можна привітати з тим, що вони вступили до лав гарних і відмінних читачів».

Зараз поговоримо про фантазію та реальність, про їх взаємовідношення. Якщо ми приймемо, як пропонує Набоков, оповідання Р.Л. Стівенсона «Дивна історія доктора Джекіла і містера Хайда» за алегорію - про боротьбу Добра і Зла в людині, - то така алегорія здається якоюсь примітивною. Для розуму, який вбачає тут алегорію, її театр тіней, де постулюють фізичні події, які здоровий сенс вважає неможливими, насправді в тій обстановці оповідання, якщо підійти до неї з позиції здорового сенсу, на перший погляд ніщо не суперечить звичайному людському досвіду. Але літературознавець В. Голишева стверджує, що при більш уважному погляді обставини в творі суперечать звичайному людському досвіду, і Аттерсон та інші люди навколо Джекіла в певному сенсі не менш фантастичні, ніж містер Хайд. Якщо їх не побачити в фантастичному ракурсі, чарівливість зникне. А якщо піде чарівник і залишаться тільки розповідач, то ми опинимося в нецікавій компанії.