Еволюція німецької віршованої байки (ХІІІ-ХХ ст.): жанрово-стилістичні аспекти

Системна міждисциплінарна наука - синергетика, яка вивчає системи, що розвиваються самі по собі, розширяє свої сфери впливу й застосування. Синергетика з її потужним понятійним апаратом може застосовуватися при дослідженні еволюціонуючої системи байки й таким чином сприяти вирішенню поставлених у дисертації проблем. Стосовно розвитку стилю байки поняття синергетики можуть бути “перекладеними” мовою лінгвостилістики. Окремі поняття й положення синергетики в зоні впливу лінгвостилістики складають нову ПАРАДИГМУ, яка дозволяє більш послідовно й узагальнено пояснити динаміку розвитку жанру байки. Синергетичний підхід сприяє глибшому проникненню в основні тенденції розвиткового жанру, в його головні семантичні та образотвірні механізми. Існує відповідність між законами й інструментарієм синергетики й поняттями та засобами лінгвостилістики. Синергетичний інструментарій слугує для утворення прогнозу еволюції жанру, для відкриття та пояснення регресивної і прогресивної гілок еволюції. Підтвердження даного прогнозу та інших здійснюється суто лінгвостилістичними засобами: шляхом аналізу композиційно-стилістичної структури байки, іманентних їй стильових рис, мовленнєвих форм, образів, метафор та узагальнених образів-символів. Статистичні та експертні оцінки виводились на основі аналізу морфологічних таблиць, у яких ураховувались усі мовленнєві компоненти. Синергетичне прогнозування напрямків еволюції жанру з узагальненим аналізом літературно-історичної дійсності, підтвердження прогнозів лінгвостилістичними засобами в сукупності зі статистичними та експертними оцінками, а також підтвердження синергетичної ролі інструментарія лінгвостилістики - все це разом складає нову еволюційно-стилістичну парадигму. Дана парадигма дозволяє створювати багато окремих моделей композиційно-стилістичних та мовно-стилістичних структур як індивідуального стилю окремих авторів, так і стилю епох. Синергетичний підхід сприяє глибшому проникненню в основні тенденції жанру, що саморозвивається, в його головні семантичні та образотвірні механізми.

Синергетика є наука про саморозвиток складних нерiвноважних систем, якi формуються з досить рiзнорiдних елементiв (поблизу ж рiвноваги немає нiякого розвитку). Синергетика визначила необхiднi та достатнi умови для саморозвитку. Необхiдними умовами є: вiддаленiсть системи вiд стану рiвноваги; суперечливість системи; суттєва нелiнійнiсть системи; iєрархiчнiсть системи (мiнiмум два взаємопов'язані рiвні); здатнiсть рiвнів моделювати один одного та середовище; вiдкритiсть системи (здатнiсть сприймати зовнiшню iнформацiю та енергiю); дисипативнiсть (здатнiсть позбавлятися вiд непотрiбної енергiї та iнформацiї, а також передавати їх далi).

У системах, що розвиваються самі по собі, присутнi такi феномени, як компресія iнформацii при взаємному моделюваннi та негативний зворотний зв'язок iєрархiчних рiвнів (тобто взаємне коректування станiв цих рiвнів вiдповiдно до вiдхилень вiд модельних значень). Важливу роль вiдiграє параметр порядку - найбiльш динамічна нестiйка характеристика системи, котра, змiнюючись, пiдпорядковує собi весь режим системи.

Найважливiшим поняттям синергетики є АТРАКТОР (вiд латинського - притягуючий). Атрактори - це стiйкi стани системи, якi задаються навколишнiм середовищем. Атрактор “притягує” систему, вiдiграє для неї роль“мети”, критерiю оптимальностi в моделюваннi, сприяє компресії iнформацiї. Наприклад, у суспiльствi атракторами є соцiально значущi iдеї, архетипи.

Достатнiми умовами саморозвитку без розпаду є одночасна наявнiсть двох режимiв функцiонування системи: “режиму з загостренням” та “режиму без загострення”. В першому з них уся система або її частина швидко й нелiнійно змiнює свiй параметр порядку (на цьому фонi всi iншi процеси мовби “згасають”, тому що вони суттєво повiльнiшi). Водночас частини системи все ж розвиваються: повiльно, без загострення, немов у зворотному напрямку, в плані ретроспективи, назад до архаїчних форм. Разом же обидва режими запобiгають розпаду системи. Тут діють дві тенденції, які й зумовлюють розвиток.

Характерно, що окремi положення та поняття синергетики були вiдомi ще до її появи як науки, але вони iснували в iншому контекстi, пiд iншим кутом зору. Та лише разом, у системi, вони складають нову ПАРАДИГМУ, яка дозволяє по-iншому розглядати проблеми саморозвитку, бiльш логiчно пояснювати механiзм самозародження смислу (семантичний аспект), самопiдтримку розвитку, динамiчну стiйкiсть.

Екстраполяція понять і концепцiй однiєї науки на iншу має бути обачливою, тому що, як правило, смисловi поля вихiдного поняття та екстрапольованого збігаються лише частково, на основi аналогiї, деякої правдоподібності. В такому разi перенесене поняття в новiй науцi перетворюється в концептуальну метафору (В.М. Телія). Необхiднiсть екстраполяції понять диктується потребами розвитку нової галузi, де ще не сформовано вiдповiдний поняттєвий апарат. Поняттєвий апарат синергетики спецiально пристосовано для аналізу розвитку систем будь-якої природи. Синергетичний пiдхiд дозволяє глибше осмислити та сформулювати основні тенденцiї еволюції жанру, пояснити їх механiзм. Уточнення смислу концептуальних метафор, як i в будь-якiй науцi, вiдбувається разом з отриманням правильних, арґументованих результатів завдяки прийнятим гiпотезам про вiдповiднiсть понять синергетики поняттям жанру, що розвивається. Гіпотетично правомiрно вважати, що еволюцiонуючий жанр не має нiяких патологiчних особливостей, якi б разюче вiдрiзняли його вiд iнших динамічних систем, де вже доведено ефективнiсть синергетичного пiдходу.

Системи, пов'язанi з людським фактором (психологiя, мова, лiтература та її окремi жанри, соцiологiя, музикознавство тощо), мають приблизно однакову складнiсть. Якщо еволюцiя однiєї з великих систем описується синергетикою, то це свідчить, що можна починати аналогiчний аналіз також будь-якої iншої з таких систем.

Необхiднiсть опису статики та динамiки мовних та мовленнєвих структур синергетичним методом назрiла вже давно. Як одну з перших вiдомих нам спроб пов'язати поняття синергетики з проблемами мовознавства слiд назвати роботи Г.В. Ейгера (Харківська школа) та Р.Г. Піотровського (Росія).

Із головних положень синергетики, застосованих у реферованому дослідженні до жанру байки, випливають основні характеристики еволюції стилю байки:

1) суперечливість еволюціонуючої системи байки: суперечність між одночасною тенденцією до стислості і до збільшення ємності образу-символу, внаслідок чого значно змінюються форма байки та засоби утворення образу-символу; суперечність між трансформацією функцій байки, глобалізацією тем і необхідністю щадити, шанувати свідомість читача; суперечність закладено в самій природі байки, яка здебільшого характеризується поляризацією двох протилежних тенденцій, в результаті зіткнення яких викристалізовується певна істина, відповідний образ-символ; суперечливість системи байки яскраво відображається в опозиціях стильових рис, в антитезисності; полярні стильові риси притаманні як усьому жанру та його стильовим різновидам і архетипам, так і окремим індивідуальним стилям і текстам; на мовному рівні це реалізується в різних засобах протиставлення.

2) наявність атракторів (позасистемних зон притягування): актуальні теми, ідеї, соціальне замовлення кожної епохи - це центри притягування образів-символів байок, які мовою синергетики називаються “притягуючим атрактором”; атрактор має здатність компресувати вихідну інформацію, надаючи їй коротке та ємне символічне вираження; поняття атрактора дозволяє змістовно досліджувати процес метафоризації та утворення образу-символу на мовно-стилістичному рівні, простежувати взаємозв'язок позалінгвістичних і лінгвістичних чинників, взаємодію навколишнього середовища і внутрішньої структури байки;

3) відкритість та дисипативність еволюціонуючої системи байки робить можливим обмін інформацією між системою та навколишнім світом; завдяки цим властивостям підтримується існування системи, гнучка мінливість системи байки, яка, з одного боку, відмовляється від зайвих для еволюції елементів, а з другого, вбирає в себе елементи суміжних жанрів; ці властивості системи пояснюють процес відмирання наявних елементів і появи припущених, домислюваних, внаслідок чого змінюються характеристики образу-символу і активізуються інтелектуальні функції читача;

4) нелінійність розвитку системи байки полягає в нерівномірному наростаючому накопиченні інформації, чому сприяють ієрархічність метафори, біфуркації та ітерації, в збільшенні ємності образу-символу при одночасному скороченні тексту; нелінійність розвитку всього жанру виражається в зміні періодів підйому й періодів інертного стану чи застою; нелінійність проявляється також у зигзагоподібному розвитку жанру, тобто у відхиленні від головної лінії власне-байки в бік інших суміжних жанрів;

5) самоорганізація еволюціонуючої системи полягає в спроможності відкритої системи моделювати навколишнє середовище та свої власні частини; система байки є згорнутою моделлю соціальної ситуації, людських якостей і інтерперсональних стосунків; в ієрархічній системі байки засобом метафоризації відбувається взаємне моделювання частин байки.

На змістовому рівні простежуються й відображаються в діаграмі головні соціально-важливі ідеї та теми в їх еволюції за сторіччями (XVIII-XX ст.). Втілення цих ідей в образи-символи байок дає змогу аналізувати еволюцію стилю з боку екстралінгвістичних умов (= атрактори соціально-важливих ідей) та одночасно - з боку формальних механізмів метафоризації, становлення образів-символів та зміни стильових рис і мовних засобів їх реалізації.

Таким чином, за допомогою понять синергетики можна пояснити, як виконується завдання байки - створення ємного образу-символу в еволюцiйному процесi змiни стильових засобiв.

Головнi характеристики еволюцiї стилю системи байки (неврiвноваженiсть, суперечливість, залежнiсть вiд атракторiв, самоорганiзацiя, нелiнійнiсть, вiдкритiсть, дисипативнiсть) та їх супутнi елементи (iтерацiї, бiфуркацiї, компресія iнформацiї, iєрархiчнiсть, моделювання тощо) знаходяться в тiсному взвємозв'язку, відтак розглядатися окремо можуть лише умовно. Вони необхiднi як унiверсальнi методологiчнi засоби для того, щоб системно вiдокремити та обґрунтувати головнi тенденцiї в змiнах стилiстичних особливостей байки рiзних епох. Цi змiни перш за все вiдбиваються на засобах побудови метафори-алегорiї i вiдповiдно до цього на становленнi образу-символу байки. Тому напрямок нашого подальшого дослiдження - це вивчення механiзму утворення метафори та її еволюцiї в байкових текстах і, відповідно з цим, еволюції образу-символу.

Текст байки з усіма його складовими (алегоричними фігурами, сюжетом, акціями/реакціями, мікрообразами й образами) - це перший етап моделювання дійсності, тобто первинна символізація, метафоризація. Другий етап - це моделювання однієї частини байки (образу-символу) другою частиною (текстом), тобто повторна, вторинна метафоризація. Метафора, яка складає основу тексту байки, моделює, породжує узагальнений образ-символ. Образи-символи - більш ємний клас понять з точки зору теорії метафори утворюються з більш вузького класу образів та персонажів, які мають ту ж саму ознаку. Процес самозародження образу-символу відбувається нелінійно, з прискоренням. Нелінійність процесу виражається в компресії інформації, представленої текстом, що й є передумовою моделювання.

Метафоризація включає основні три етапи: 1) допущення про подібність гетерогенних сутностей; 2) процес фокусування; 3) процес фільтрації (В.М.Телія), які можна розчленити лише умовно і які в дійсності відбуваються не послідовно, а майже одночасно. При цьому метафоризація може відбуватися як у синергетичному “режимі з загостренням”, так і в “режимі без загострення”. Режим з загостренням означає більшу швидкість нелінійного прискорення, в результаті чого утворюється ємний образ-символ. Інформаційний режим з загостренням супроводжується ітераціями, біфуркаціями, ієрархічними метафорами і корелює з динамічною байкою, яка має загострення дій, швидку зміну акцій/реакцій, динамічний діалог, кульмінацію, розв'язку. Інформаційним режимом без загострення утворюється менш ємний образ-символ. Для утворення ємного образу-символу в такому режимі потрібні компенсуючі засоби, які варіюються в процесі еволюції, наприклад активізація ітерацій.

У процесі еволюції образи-символи зазнають значних змін. Їх зміст стає глибшим, їх ємність та абстрактність збільшуються. Такий ємний образ-символ вимагає нових композиційно-стилістичних засобів, які сприяють насиченню образу-символу: 1) втрата тісного й однозначного зв'язку між персонажами байки і образом-символом, який був характерним для класичних байок; 2) активізація прийому несумірності персонажів; 3) поетапна символізація образу засобом ієрархічної побудови сюжету тексту байки, внаслідок чого посилюється абстрактність, включаються аналогії й асоціації; 4) посилення ролі головної діючої особи - читача як результат виникнення значного смислового проміжку між персонажами, сюжетом і образом-символом та загального абстрагування байки.

Зміни в еволюції композиційно-стилістичної структури байки мають експліцитні й імпліцитні аспекти. До експліцитних аспектів відносяться, наприклад, ієрархічна побудова сюжету, стислість форми тощо. Ці зміни можна наочно відобразити в структурних моделях. Байка є система, побудована не лише на наявно присутніх, а й на припущених, домислюваних (“подразумеваемых”) смислових елементах. Сучасна коротка байка побудована на цілому ряді домислюваних елементів, які реально в тексті не присутні, внаслідок чого відпадає багато композиційно-стилістичних засобів, котрі в класичній байці слугували для відображення цих смислових елементів. З посиленням міри відкритості байки, інтенсивності дисипативних процесів, відкидання зайвих для еволюції елементів посилюється й функція домислення читачем образно-символічного змісту. Сучасні байки мають тенденцію до збільшення кількості елементів, які в тексті не присутні, але маються на увазі, припускаються, домислюються. Описане в сучасній байці явище добре корелює з поняттям “айзбергових систем”. Проблемність образно-символічної інформації, тобто її перевага над інформацією, закладеною описами дій, характеристиками персонажів, додумується самим реципієнтом. Таким чином, функції “айзбергових систем”: 1) економія, компресія інформації; 2) передача активної функції впізнавання самому реципієнту; 3) більший експресивно-естетичний вплив образу-символу на реципієнта, оскільки він сам бере участь у його розробці, що найкраще сприяє закріпленню образу-символу.

В еволюції образу-символу простежується тенденція до збільшення його смислової ємності. Для цього автори залучають, наприклад, такі прийоми: 1)введення абстрактних персонажів поряд з конкретними, що створює ефект несумірності персонажів, а отже, інформаційної ємності; 2) активізація абстрактних назв байок, які не лише задають тему, а й сприяють завершенню образу-символу; 3) схематизація, символізація персонажів в сюжеті, що сприяє скороченню кількості акцій, стислості байки; 4) вживання назв реалій із світу людей; 5) ієрархічність сюжету. Для подальшого збільшення інформаційної ємності активізується одна із старовинних тенденцій байки, особливо віршованої байки: її тяжіння до афористичності. Завдяки афоризму в сучасній байці наявна значна компресія інформації. За однією характерною ознакою, на яку проектує афоризм, читач розпізнає весь образ-символ. Афористичність сучасної байки тісно пов'язана зі створенням незавершених образів-символів, які активізують емоції та інтелект сприймаючого байку. Порівняльний аналіз текстів байок з завершеними і незавершеними образами-символами підтверджує цю думку. До того ж має місце факт, що ця тенденція зароджується вже в класичній байці: аналізуються тексти байок Г.Е. Гете, К.Г. Пфеффеля (XVIII ст.) поряд з текстами Н.О. Скарпі і В. Лібхена (XX ст.).

З погляду синергетики саморозвиток системи визначається параметром порядку. Параметр порядку - це наскрізна характеристика системи на будь-якому етапі її еволюції. З одного боку, це найрухоміша, нестійка характеристика, а з іншого, це найінформативніша ознака системи, яка на кожному етапі саморозвитку надає системі новий смисл і нову якість. У системі байки таким параметром є зростаюча драматизація, яка має тенденцію підйому з нижчих рівнів на вищі. Складова драматичності - “динамічність” та їх супровідний елемент - біфуркації сприяють компресії інформації, тобто ємності образу-символу. В байках з несумірністю персонажів драматичність зумовлюється неможливістю протистояти несумірному персонажу або силі. В байках з ієрархічним сюжетом драматизм накопичується при передачі інформації з одного рівня на інший. У байках з незавершеним або надто глобалізованим і абстрактним образом-символом функцію вибору образно-символічної інформації передано на самий високий рівень - читачу.

Надмірно глобалізований, абстрактний та незавершений образ-символ - це вершина розвитку системи, за термінологією теорії рішення винахідницьких задач, - ідеальний кінцевий результат (ІКР). Об'єкт зникає, але його функція залишається. Розвиток системи, яка досягла ІКР, можливий у складі інших систем. Байка пересікається з іншими літературними формами й різновидами художньої творчості, про що свідчать численні оригінальні джерела сучасних текстів.

Головні стильові різновиди байок, що відповідають протилежним стильовим категоріям - прозі й віршу - це найбільш ємні атрактори, які сформовані на стилістичному рівні і які в першу чергу зумовлюють стиль і тенденції розвитку байки протягом усієї еволюції. Базова модель еволюції стилю байки враховує історичні обставини, суспільно-соціальні відносини, тематику та функції байок (тематичні атрактори), стильові атрактори (проза, вірш, поетичний стиль, риторичний стиль тощо), стилістичні засоби (метафоризація, алегоризація, символізація, моделювання, приклад, антитеза тощо), стильові риси (наочність, конкретність, образність, дидактичність, антитезисність, риторичність, статичність, динамічність, стислість, розгорнутість тощо); більшість складників базової моделі в кожну епоху наповнюються новим змістом, варіюється або змінюється на інші. Всього в дослідженні виокремлено 9 літературно-історичних епох: Антична байка, Середньовічна байка, байка епохи Гуманізму, епохи Реформації, епохи Бароко, епохи Просвіти, ХІХ ст., І та ІІ половини ХХ ст.

Первинна тематика Античної (передусім Езопової) байки - це соціальна несправедливість; паралельно з соціально-критичною зароджується тематика, присвячена негативним людським якостям. Байкова творчість на самому початку своєї еволюції визначалась суспільно-політичними відносинами того часу, які формували стійкі атрактори, що зумовлювали саму необхідність виникнення такої форми як байка, образними засобами якої змальовувалися типові життєві ситуації, полярність, зіткнення, боротьба Доброго й Злого, Позитивного й Негативного.

З ім'ям Езопа пов'язано становлення прозового риторично-стислого стильового архетипу байки, який знайшов своє втілення й у віршованій формі і проходить через всю еволюцію до сучасного етапу. Засновником соціально-критичного стильового архетипу байки теж слід вважати Езопа. Становлення віршованої байки як самостійної форми пов'язано з ім'ям Бабрія, традицію якого продовжили Федр і Авіан. Бабрій започаткував поетично-розважальний стильовий архетип байки. Таким чином, вже в античній літературі зароджується поетична віршована байка - прототип віршованої байки наступних сторіч та її основні стильові архетипи.

Тексти античних байок репрезентують головні стильові риси названих трьох основних стильових архетипів; деякі з них відповідно стоять в опозиційних парах: антитезисність, повчальність, діалогічність/монологічність, стислість/розгорнутість, риторичність/ розважальність, сатиричність, експресивність. Переважними функціями байки античності все ж є риторична, дидактична й сатирична. Розважальна функція знаходиться поки що не на передньому плані. Стилістичні засоби античної байки: алегоризація, при якій діючі фігури - це носії конкретних рис; поляризація; імпліцитна мораль переважає (яскрава ознака Езопової байки); експліцитна мораль (вперше зустрічається у Федра).

Епоха Середньовіччя є значним і необхідним етапом у розвитку байки в німецькій літературі. Перша збірка віршованих байок належить Штріккеру. Серед перших німецьких байкарів відомі також імена Г.ф. Міндена і Х.ф. Трімберга. Початок процесу становлення віршованої байки як поетичної форми в німецькій літературі пов'язують з ім'ям У. Бонера. Найсильнішим соціальним атрактором середньовіччя була необхідність пробудження й розвитку самосвідомості народу, а також розкриття суперечностей етико-релігійних правил дійсності та удосконалення людської природи. Одночасно з риторичною та дидактичною функцією в німецькій байці зароджується і розвивається соціально-критична функція; поетично-розважальна функція присутня, але вона не має пріоритету: перевага віддається риторично-дидактичному аспекту. Переважним атрактором на стилістичному рівні є віршована форма, поетичний стиль, хоча прозова форма з її риторично-стислим стилем теж продовжує розвиватися. Тексти байок середньовіччя відповідно репрезентують багатий спектр стильових рис: конкретність образів, наочність прикладів (це пов'язано з народоспрямованістю), антитезисність, повчальність, риторичність/розва-жальність, жартівливість, діалогічність/монологічність, експресивність (логічна та емоційна); із стилістичних засобів крім, звичайно, алегоризації слід назвати дидактизацію (багато текстів спеціально дидактизовано як засіб навчання), приклад, експліцитну та імпліцитну мораль, розмірковування.

Німецька байка епохи Гуманізму (Г. Штейнхьовель, С. Брант, Х. Пфорр) відома переважно в прозовій формі, відповідно - це риторичний і логіко-експресивний стилі; стильові риси: конкретна образність, повчальність, антитезисність, риторичність; поряд зі стилістичними засобами, притаманними байці взагалі (алегоризація, символізація), слід назвати також дидактизацію та приклад, тому що головні соціальні атрактори байки епохи Гуманізму - це утвердження ідей гуманізму, навчання й виховання, а відповідні тематичні атрактори: повага до особистості людини, знання й освіта як мета людини, моральні цінності. Переважаючі функції байок цього періоду - просвітительська, риторична й дидактична.

Німецька байка епохи Реформації пов'язана з ім'ям ідеолога Реформації - М. Лютера, а також з іменами Х. Сакса, Б. Вальдіса, Е. Альберуса. Це період першого розквіту байки як самостійного жанру в німецькій літературі. Лютер продовжував розвивати і в теорії, і на практиці риторично-стислу байку Езопа. Але характерним для всього періоду є те, що розквіт німецької байки пов'язують саме з віршованою байкою Бонера, Вальдіса, Альберуса і Сакса. Віршована байка домінує над прозовою, а всі спроби Лютера відродити прозову байку Езопа не змогли протистояти цьому процесу. Переважаючі функції байки цього періоду - риторична, дидактична, пропагандистська; розважальна функція знаходиться все ще на “периферії”, хоча жартівливість і шванкоподібність байок Х. Сакса в значній мірі сприяли її розвитку. Соціально-критична функція теж присутня, але все ж вона знаходиться в тіні пропаганди ідеології Лютера та утвердження норм християнської моралі. Відповідне розташування опозиційних стильових рис: дидактичність-повчальність/ розважальність; поетичність/риторичність; розгорнутість/ стислість; посилені риси наочності й конкретності у зв'язку з направленістю байки до народу; вперше в еволюції байки простежуються яскраво виражені риси комічного: гумористичність, іронічність, шванкоподібність (завдяки байкам-шванкам Х. Сакса). Із стилістичних прийомів широко застосовуються дидактизація (байка слугує освіті), байка як приклад, прислів'я і афористичні сентенції; імпліцитна мораль переважає над експліцитною.

В епоху Бароко жанр байки вступив в період латентності. Байка з її простотою стилю, критичним антиелітарним духом не знайшла місця в придворній культурі Бароко. Але вона продовжувала служити як дидактичний матеріал у школі й у церковних проповідях; перевидавалисть байки попередніх сторіч. Байку цього періоду представляє А.де С. Клара і П. Гарсдьорфер. Заслуга Клари полягає в тому, що він суттєво удосконалив риторичну функцію байки, майстерно використовуючи її прозову форму у своїх церковних промовах. При цьому він використовував розважальність байки, її комічність і жартівливість. Стилістична особливість байки періоду Бароко - в тому, що вона весь час знаходиться на межі, по-перше, з прозовою притчею та жартом (у Клари), по-друге, з дидактичною віршованою розповіддю-притчею та загадкою (у Гарсдьорфера). Ця особливість є яскравим доказом життєздатності байки, її спроможності до пристосування й виживання в таких соціально-історичних умовах, в яких не утворюється атракторів, необхідних для суттєвих змін стилю. Із стильових рис слід відзначити рідкісне протистояння жартівливості й дидактичності, жартівливості й притчеподібності. Серед стильових прийомів, крім загальновживаних, активно використовується звуження тексту до наочного прикладу, звернення автора та роздуми; переважає експліцитна мораль.

Таким чином, в період з ХІІІ по XVII ст. німецька байка сформувалась, по-перше, в двох головних різновидах: як віршована і як прозова форма, по-друге, в цей період започатковані основні стильові архетипи байок. Віршована і прозова форми розвиваються паралельно, не уникаючи взаємовпливу. Так, наприклад, риторично-стислий стильовий архетип, який зародився на тлі прозової байки, торкається частково й віршованої байки. Поетично-розважальний стильовий архетип, що почав формуватися в цей період завдяки віршованій формі, в деяких своїх параметрах (жартівливість, комічність тощо) розповсюджується і на прозову форму. Соціально-критичний стильовий архетип з його найважливішими рисами іронічності, сатиричності поширюється як на прозову, так і віршовану форму.

Аналiз еволюцiї стилю вiршованої байки епохи Просвiти здійснено також системно-синергiчно, тобто з урахуванням соцiально-iсторичного фактору, що зумовив собою соцiальнi атрактори, якi визначали вiдповiдну тематику й функцiї байки, iндивiдуальні стилі й стиль байкової творчостi всiєї епохи. Потужнiсть соцiальних атракторiв епохи Просвiти була надзвичайно сильною, що, у свою чергу, забезпечило значною мірою однорiднiсть, єднiсть стилю всiєї епохи. Відтак, щоб виявити спiльнi й вiдмiннi стильовi риси байкової творчостi найбiльш вiдомих поетiв-байкарiв та фактично зареєструвати формування стильових архетипiв та рiзновидiв вiршованої байки, довелося детально зупинитися на аналiзі iндивiдуальних стилів. Конкретний текстовий стилiстичний аналiз iндивiдуального стилю байкарів у данiй роботi проводиться починаючи, головним чином, з XVIII ст. Це зумовлено тим, що епоха Просвiти є вершиною розквiту вiршованої байки. Байкова творчiсть епохи Просвiти увiбрала в себе всi стильовi рiзновиди вiршованої байки попереднiх епох, довела їх до рівня довершеностi, i в її надрах зародилися генеральнi тенденцiї подальшої еволюцiї стилю та остаточно сформувалися деякi стильовi архетипи.

Другий етап розквiту нiмецької байки в епоху Просвiти (пiсля епохи Реформацiї) збігається з неповторним розквiтом вiршованої байки, змiст та форма якої представлені творами таких провідних поетів-байкарів як Ф.ф. Хагедорн, Кр.Ф. Геллєрт, М.Г. Лiхтвер, Й.В.Л. Глейм, Г.К. Пфеффель, Й.Г. Гердер. В творчостi перш за все Хагедорна і Геллєрта, а також Ліхтвера, Глейма, Пфеффеля посилюється тенденцiя естетизування й поетизування байки, яка збігається з тенденцiєю до посилення епiчностi байки і наслідком якої є остаточне формування стильового архетипу епічної поетично-розважальної байки з найбільш багатим набором стильових рис, серед яких наявні і найбільш інтенсивні всі складові експресивності: динамічність, емоційність, образність, та набором лінгвостилістичних засобів їх реалізації.

Водночас в епоху Просвіти байка проходить закономiрний шлях розвитку вiд морально-дидактичної до соцiально-критичної байки. Соціально-критичний стильовий архетип остаточно сформовується й отримує найбільш оптимальний набір стильових рис, найбільш посилену рису сатиричності в байках Пфеффеля й Гердера.

Вiршована байка Гердера уникла впливу стилю байок відокремленої групи провідних байкарів. У певному значеннi вона є антиподом їх байки. Байка Гердера повнiстю пориває з моралiзуванням i розгорнутiстю манери викладення. Її можна охарактеризувати як коротку й лаконiчну вiршовану байку з концентровано вираженою соцiальною критикою й віднести як до стильового архетипу риторично-стислої байки, так і до соціально-критичного архетипу.

Крім того, на прикладi байок Гердера можна демонструвати посилення ознак абстрактностi, iнтелектуальностi, тенденцiї до незавершеностi образу-символу та вимоги до бiльш активної ролi читача, який сприймає байку. Починаючи з текстів байок Гердера, можна відслідковувати динаміку розвитку абстрактно-інтелектуальної байки з глобалізованим образно-символічним значенням та здійснювати конкретний стилістичний аналіз текстів цього архетипу.

Віршовані байки Гердера - це значний ступінь в еволюції композиційно-стилістичних структур цього архетипу байки. Порівнюючи їх з байками інших авторів XVIII ст., можна продемонструвати механізм згортки сюжету байки, при якому образ-символ залишається все ж насиченим. Крім згортки сюжету, на прикладі байок Гердера спостерігається інтенсифікація таких засобів, як ієрархічна метафора, несумірність персонажів, афоризація висновку, незавершеність образу-символу та активізація відповідних стильових рис, що буде посилюватися й далі до кінця ХХ ст.

На прикладі стилістичного аналізу текстів байок Гердера зроблено спробу застосування в рамках синергетичного методу механізму коеволюції системи, яка приводить до утворення інваріанту постійної семантичної ємністі образу-символу. Ця методика аналізу потребує подальшої розробки й удосконалення, а напрямок пошуків є дуже перспективним.

Індивідуально-стилістичний аналіз байкового текстового матеріалу провідних байкарів здійснено з урахуванням впливу тенденцій еволюції стилю та концепцій французької байки де Лафонтена і де ла Мотта. Саме під впливом їх поглядів на байку та стилю їх байок у німецькій байці сформувався стильовий архетип поетично-розважальної байки.

Поряд з розгорнутим аналізом індивідуального стилю провідних байкарів наводиться загальний аналіз байкової творчості менш відомих байкарів: Д.В. Тріллєра, Д. Штоппе, Ф.К. Мозера, І.Г. Віллямова, І.А. Шлегеля, Ф.В. Цахарії, Б. Міхаеліса, М. Клаудіса, Г.А. Бюргера та інших. Навіть вибірковий аналіз байкових текстів зазначених авторів дозволив виявити не лише типові, а й відмінні риси, стилістичні інновації, зробити цікаві відкриття, що, зрештою, приводить до висновку про необхідність більш поглибленого вивчення стилю цих байкарів.

Наводиться порівняльний стилістичний аналіз віршованих та прозових байок Лессінга і віршованих байок провідних поетів-байкарів. У творчості Лессінга спостерігаються тенденції еволюції стилю, які відповідають синергетичній концепції. Це одночасний рух системи байки і в ретроспекцію - до більш архаїчних форм, до риторично-стислого архетипу байки Езопа й послідовників, і в перспективу - до сучасної байки. Лессінг створив зразки байок з посиленою абстрактністю, узагальненістю та інтелектуальністю, без яких не можна уявити сучасну байку.

Ще за часів Лессiнга значення поетичного жанру байки почало знижуватися. Хоча байка й прагнула вирватися з морально-дидактичних рамок, охопити новi сфери життя, все ж вона була не в змозi вiдобразити всю сукупнiсть та проблемнiсть суспiльних процесiв. Суспiльнi проблеми з усiєю їх глобальнiстю могли порушити лише великi за обсягом твори лiтератури. Починаючи з другої половини XVIII ст. на переднiй план все бiльше висуваються драма і роман, байка ж, досягнувши найвищого ступеня свого розквiту, починає втрачати свої панiвнi позицiї. Однак як мала форма соцiальної критики, вона продовжує жити й вiдiгравати свою роль в перiоди загострених вiдносин мiж рiзними полiтичними групами.

Віршована байка ХІХ ст. характеризується значною неоднорідністю окремих форм та стилів. Спостерігається подальше ослаблення ролі лірично-епічної розважальної байки і прагнення до скороченої, стислої інтелектуальної байки з ємним образом-символом. Але стильовий архетип розважальної байки та його стильові риси зовсім не зникають, а лише займають другорядне місце й імплі-цитно є присутніми в інших архетипах. З синергетичного погляду важливим є те, що велика різноманітність стилів (представлені усі стильові архетипи) супроводжує байку ХІХ ст. і сприяє розвитку й вибору подальшого шляху: явище біфуркацій є завжди характерним для перехідних періодів еволюції.

Байки, в яких зберігаються реліктові стильові риси - епічність, поетичність, сюжетність, розгорнутість, знаходимо у Г. Гейне і О. Веддігена. Інновація, що споріднює байки Гейне з байками ХХ ст., - це стилістичний прийом використання понять, які не мають безпосереднього відношення до світу байкових фігур. Це сприяє більшій ємності образу-символу байки. Прагнення до інтелектуалізації байки, її стислість, абстрактність, ємність та глобалізація образу-символу аж до його незавершеності - спостерігається у творах таких авторів, як А.Е. Фрьоліх, В. Буш, М.ф. Ебнер-Ешенбах, Г. Фальке. Багатьма стильовими рисами їх байки нагадують своїх “еволюційних нащадків” у ХХ ст. Водночас поряд з іронічністю, абстрактністю, стислістю, глобальністю в них присутні елементи розважальності, комічності, епічної розгорнутості тощо. Тому цілий ряд байок, наприклад, у Фрьоліха знаходиться на межі між риторично-стислим, поетично-розважальним та соціально-критичним архетипом байок. Окремо постає творчість Ф. Хауга і В. Гея; їх байки однозначно можна віднести до стильового архетипу байок для дітей та юнацтва. В цілому епоха ХІХ ст. в загальній еволюції стилю розглядається в дослідженні як перехідний етап від байки XVIII ст., в якій переважав поетично-розважальний стиль, до абстрактно-інтелектуальної та соціально-критичної байки сучасного етапу.

Віршована байка ХХ ст., особливо його другої половини, характеризується певними формально-структурними змінами. Використовуються елементи традиційних форм у їх новому поєднанні, впевнено втілюються інновації. Під тиском нових соціальних вимог у німецькій літературі ХХ ст. стійке місце займає соціально-критична байка, в кінці ж сторіччя - абстрактно-інтелектуальна байка. Реалізується загальна тенденція еволюції байки - подальше скорочення тексту, позбавлення від ліричності, розважальності при збільшенні семантичного обсягу образу-символу.

У першій половині ХХ ст. у багатьох авторів ще зустрічаються реліктові стильові риси, які притаманні епічно-поетичній байці XVIII-XIX ст.(наприклад, у О.Й. Бірбаума, Е. Вайнерта). У той же час є помітною інтелектуалізація їх байок, поява незавершених образів-символів, залучення до сюжету несумірних персонажів. Глобалізація образів-символів, стислість тексту та інші інновації роблять постійними у різних авторів такі стильові риси як абстрактність, інтелектуальність, експресивність, сатиричність, незавершеність образу-символу.

Байка останніх десятиріч розрахована на подальше зростання духовної та інтелектуальної культури читача. Цій байці притаманні певні тенденції розвитку. Великою є різноманітність стилістичних прийомів, змішування стильових рис, елементів традиційних форм у нових комбінаціях тощо. Одночасно існують усі архетипи байок, хоча й у нерівній пропорції. Така різноманітність свідчить про те, що жанр байки переживає зрілу стадію розвитку, після якої байка буде об'єднуватись з іншими жанрами, входити до їх складу або утворювати гібриди. Можливі також ланцюги байок або ланцюги сюжетів-метафор в одній байці. Все це можна спостерігати вже зараз. Наприклад, ланцюги В. Лібхена, байки Дж. Крюсса у складі інших творів.

Досліджена дуже важлива й актуальна робота В. Лібхена про природу, призначення, цілі й принципи пізнання байки. Автор стверджує нову філософію байки як об'єкта культури та інструмента вивчення соціуму. З'ясовано, що концепція Лібхена не суперечить, а узгоджується з синергетичною концепцією. Концепція байки Лібхена є найсучаснішою, і вона певним чином підсумовує погляди на байку авторів минулих сторіч. Творчість Лібхена та його концепція байки дали поштовх і підтвердження гіпотез під час даного дослідження в процесі виявлення композиційно-стилістичних та лінгвостилістичних особливостей сучасної байки.

Пошуки літературних джерел найновішої німецької байки в Німеччині супроводжувалися оптимістичними відкриттями, які остаточно спростували песимістичні думки деяких німецьких дослідників про кінець жанру байки. Саме на 80-90-ті роки припадає найбільша кількість видань збірок і досліджень байок, що, навпаки, свідчить про посилення ролі байки, а також суміжних жанрів у німецькій літературі. Поряд із розквітом розгорнутих епічних жанрів спостерігається настільки значна активізація ролі байки, притчі, казки, афоризму, жарту, анекдоту, загадки та інших форм, що правомірно говорити про наявність сильних атракторів, які формують відповідні соціальні замовлення. Ці літературні факти свідчать про значення малих форм, які здатні оперативно реагувати на події й проблеми суспільства.

Стислість, образно-символічна ємність та незавершеність, афористичність, посилена влучнiсть пуанту, iронiчнiсть та сатиричнiсть, абстрактнiсть та iнтелектуальнiсть - це риси, що переважають у сучасній нiмецькій байці. Незаперечним фактом для тих, хто iнтенсивно займається дослiдженням байки, є продуктивнiсть байки на сучасному етапі та її здатнiсть до пристосування, до змін стилю, що дозволяє робити оптимiстичнi прогнози щодо подальшої еволюцiї нiмецької байки.

Поняття архетипу зустрічається в багатьох науках, а саме в психології, систематиці, еволюціоністиці. В реферованій роботі здійснено застосування поняття “архетип” до лінгвостилістики. На основі концепцій архетипу в інших наукових галузях знань обґрунтовано механізм переходу стилю в архетип і розроблено дефініцію архетипу байки у системно-лінгвостилістилістичному аспекті:

Стильовий архетип байки - це певна комбінація і взаємодія (синергія) властивих йому соціальних функцій, тематичних атракторів, формальних, змістових та семантичних елементів (архітектоніки, метрики, акцій/реакцій, персонажів, мікрообразів, образів-символів, експліцитної та імпліцитної моралі тощо), скріплених у систему єдиним мовним стилем, котрий становить собою образно-символічний відбиток певної соціально значущої ідеї.

Систематизація отриманих результатів лінгвостилістичного дослідження текстів байок ХІІІ-ХХ ст. та аналізу літературно-історичного підґрунтя жанру байки дозволила розробити еволюційно-стилістичну типологію байки як типу тексту і як жанру: виокремлено й описано головні стильові архетипи байки, які складалися й еволюціонували протягом сторіч і які продовжують існувати й у наш час: риторично-стислий стильовий архетип; поетично-розважальний стильовий архетип; соціально-критичний стильовий архетип; стильовий архетип дитячої та юнацької байки; стильовий архетип жартівливо-комічної байки; сучасний стильовий архетип абстрактно-інтелектуальної байки з глобалізованим образно-символічним значенням.

Розроблено методику аналізу стильових архетипів за інтенсивністю стильових рис. Для найважливіших архетипів наведена таблиця характерних його ознак, комбінацій, у тому числі переважних стильових рис. Для кожного архетипу дається стисла характеристика особливостей процесу метафоризації образу-символу байки, здійснюється їх стилістичний аналіз. Стильові архетипи байки розрізняються за своїми соціальними функціями, що й відображено в їх назві. Якщо розглядати архетип байки в плині часу, то в різні епохи на перший план виходить то одна, то інша його соціальна функція, змінює свої відтінки, масштаби і, нарешті, “забувається” читачем. Тоді розпізнання архетипу йде за набором його сталих стильових рис, за стилем, який тепер репрезентує увесь архетип. У такому світлі стиль переходить в архетип і навпаки. Отже одне із головних положень еволюціоністики функціонує також і в лінгвостилістиці, а саме в стилістиці байки.

Розвиток кожного стильового архетипу відображено у вигляді ланцюгоподібних моделей спадкоємності стилю авторів на протязі всієї еволюції.

Обґрунтування складних випадків віднесення байки до того чи іншого архетипу полягає в теорії розпізнавання образів (В.Ковалевський). Ядро стильового архетипу розпізнається легко, а байки з його периферії - ОБ'ЄКТИВНО складні для розпізнавання.

На матеріалі російської та української байки XVIII-XX ст. також підтвердилось існування виокремлених стильових архетипів.

Спеціальне дослідження головних стильових архетипів, як і детальний опис інших виокремлених стильових архетипів, можна віднести до перспектив подальших пошуків. Перспективним ми вважаємо також використання пропонованої методики виокремлення стильових архетипів у дослідженні еволюції стилю інших малих форм як у німецькій літературі, так і в інших літературах; у дослідженні української, російської, французької, англомовної байки тощо.

На основі системної концепції байки відокремлено поняття власне-байки. Проаналізовано її композиційно-стилістичні особливості. Здійснено попарне стилістичне порівняння власне-байки з іншими спорідненими формами (власне-притчею, повчальною віршованою розповіддю-притчею, дидактичною поемою, казкою про тварин, тваринним епосом, жартом, епіграмою, афоризмом), і вказано на розмежувальні стильові риси: алегоричність, епічність, сюжетність, антитезисність, динамічність, фантастичність (гіперболічність), комічність (сатиричність, іронічність тощо), узагальнено-образна символічність.

Головні стильові риси, за допомогою яких можливе відмежування віршованої байки від притчі, а саме від віршованої притчі - це алегоричність, сюжетність, фантастичність (гіперболічність). Інтенсивність цих стильових рис переміщає конкретний текст у ту чи іншу зону впливу.

Відмежування байки від жарту відбувається за допомогою інтенсивності стильових рис повчальності й комічності та образної символічності.

Відокремлюючи байку від епіграми, слід брати до уваги інтенсивність стильових рис стислості, сюжетності, сатиричності, антитезисності, конкретності об'єктів зображення, повчальності.

Стислість споріднює байку й афоризм. Афоризм відігравав завжди важливу роль у семантико-стилістичній структурі байки. В сучасній байці йому належить функція завершення образно-символічного значення.

Байка відрізняється від усіх споріднених жанрів тим, що в ній формується узагальнений образ-символ, який у стильовому архетипі сучасної байки набуває рис глобалізації.

На осях інтенсивності цих характеристик побудовані зони впливу на байку споріднених форм. Згідно з зонами впливу можна наочно визначити, які форми в певну епоху перетікають одна в одну, запозичують композиційно-стилістичні засоби тощо. Порівняння діаграм взаємовпливу споріднених форм XVIII і XX ст. відображає еволюцію загальних стильових рис байки та інших літературних форм.

За законами систематики ядро кожної малої форми (власне-байка, власне-притча тощо) завдяки відокремленим стильовим рисам розпізнається легко, а периферійні тексти об'єктивно більш складні для розпізнавання.

Еволюція стилю української та російської байки повторює в загальних рисах шлях, що пройшла німецька байка, і таким чином укладається в загальну схему та концепцію еволюції, запропоновану в дослідженні.

По-перше, збігаються етапи еволюції образу-символу байки, які відображені в розділі 2 дисертації. За ступенем розвитку образи-символи німецької, української і російської байки можна класифікувати на 4 типи: класичний образ-символ порівняно невеликого обсягу (тип 1); більш абстрактний образ-символ з посиленим смисловим обсягом (тип 2); насичений до краю образ-символ, одержаний традиційними засобами метафоризації + ієрархія сюжетів та інші засоби компресії інформації (тип 3); незавершений образ-символ, який можна частково виразити назвою, афоризмом тощо і який часто може породжувати безліч варіацій тлумачення (тип 4). Всього проаналізовано близько 600 байок українських та російських байкарів 18-20 ст. При цьому не виявлено жодного тексту байки, образ-символ якого не відповідав би одному із виокремлених типів. По-друге, розподіл за епохами еволюційних типів образу-символу в російській та українській байці в загальних рисах такий же, як і в німецькій байці. Образу-символу тієї чи іншої семантичної насиченості відповідає адекватний інструментарій: стилістичні засоби, стильові риси й відповідна інтенсивність стандартних етапів метафоризації образу-символу. В цьому відношенні також не виявлено ніяких відхилень від подібної відповідності в німецькій байці. Помітною є лише така відмінність. В українських та російських байках 1-4 типу образу-символу є надто типовою й інтенсивною стильова риса сарказму, в той час як у німецьких байках вона репрезентована лише окремими авторами (Вайнерт, Гердер).

Українським і російським байкам притаманна така ж сама класифікація на стильові архетипи, що й німецьким байкам. Загальна тенденція еволюції стилю німецької байки - від стильового архетипу риторично-стислої байки до абстрактно-інтелектуального стильового архетипу з глобалізованим образно-символічним значенням чітко проявляється і в українсько-російській байці. Однак особливістю байки українсько-російського мовного середовища є в порівнянні з німецькою байкою ще менша кількість байок стильового архетипу для дітей та молоді (І. Франко, О. Пчілка, С. Міхалков, А. Барто), причому, як і в німецькій літературі, байки цього напрямку межують із суміжними формами - притчею, розповідями та казками про тварин, комічними віршами.

При загальній тенденції образів-символів німецьких, українських і російських байок до глобалізації тематичні атрактори німецьких байок помітно відрізняються від тематичних атракторів байки українсько-російського мовного середовища. Особливо це помітно на матеріалі байкових текстів 20 ст.

Таким чином, стилістико-порівняльний аналіз німецької, російської та української байки породжує однозначний висновок, що поза окремими локальними відмінностями, незначними композиційно-стилістичними та мовно-стилістичними особливостями та відмінними реаліями у головному російська та українська байки слідують за тією ж лінією еволюції, що й німецька, піддаються тій же класифікації на стильові архетипи і що на сучасному етапі їм властиві такі ж самі типові стильові риси. У пропонованій роботі описано лише головні тенденції паралельного стилістичного розвитку байки різних літератур, фрагментарно проведено порівняльний аналіз стилю. Перспективою подальшого, більш поглибленого дослідження є опис усіх етапів еволюції стилю української та російської байки з використанням пропонованої методики та окреме дослідження їх композиційно-стилістичних особливостей за сторіччями.

Результати дослідження еволюції стилю німецької віршованої байки протягом ХІІІ-ХХ ст. дозволяють зробити такі висновки:

У дисертації досліджена творчість більшості німецьких байкарів ХІІІ-ХХ ст. Така значна база даних дозволила провести аналіз еволюції стилю байки одночасно в декількох аспектах і напрямках.

За основу дослідження прийнята системна концепція стилю байки як жанру і як типу тексту, в якій враховуються всі головні екстралінгвістичні і лінгвостилістичні компоненти в їх взаємозв'язках і в єдності. В такому світлі байка постає багатогранним мінливим явищем. Як ніяка інша форма, вона здатна увібрати в себе компоненти й ознаки багатьох інших малих форм: притчі, епіграми, казки, афоризму, жарту, шванку тощо. Але разом з тим зберігається головний стрижень байки, за яким ми розпізнаємо її протягом сторіч, - це наочне і разом з тим узагальнене образно-символічне відтворення життєвих ситуацій, відносин, певних істин тощо. Образи-символи, викарбовані в байках, відтворюють соціальні ідеї й потреби суспільства, відтак залишаються в індивідуальній свідомості читача і сприяють удосконаленню людської природи.

На основі концепції байки і на байковому матеріалі декількох сторіч досліджується дія законів еволюції жанру. Як інструментарій для дослідження еволюції саморозвитку жанру байки використовуються поняття відносно нової універсальної науки - синергетики. Саме це є методологічною основою дослідження, здійсненого в межах дисертації.

Еволюція великих і складних систем найкращим чином описується в термінах цієї науки, яка спеціально створена для вивчення явищ, що саморозвиваються. Синергетика вже достатньо добре зарекомендувала себе в фізиці, біології, психології, соціології, інформатиці, наукознавстві. Вона здатна дати адекватний опис еволюції складних систем, до яких відноситься також і жанр байки в його саморозвитку й самоорганізації.

При перенесенні понять однієї науки на ґрунт іншої виникає концептуальна метафора, роль якої на наш час важко переоцінити, якщо необхідно описати явища на стику різних наук. Синергетика отримує свою пояснюючу силу тоді, коли надає оперативний смисл концептуальним метафорам. Завдяки цьому вдалось узагальнити характеристики еволюції стилю байки, репрезентуючи їх, з одного боку, в поняттях синергетики, а з другого - в традиційних поняттях лінгвостилістики, не створюючи при цьому суперечності з синергетичним підходом.

Згідно з цим дисертація в одному з своїх аспектів присвячена застосуванню загальних понять синергетики конкретно до стилістики байки як жанру і як типу тексту, розглянутого в еволюції. Вибрано головний механізм реалізації стильових засобів у створенні байки - механізм метафоризації, розглянуто його розвиток, корелюючий з розвитком образу-символу байки. Еволюція жанру байки як літературно-соціального явища і як типу тексту корелює з еволюцією метафори й еволюцією образу-символу, які в свою чергу визначаються композиційно-стилістичною еволюцією.

Головні поняття синергетики, такі як атрактор, нелінійність розвитку, режим загострення, дисипація, компресія інформації, взаємне моделювання тощо одержують в дисертації конкретне лінгвостилістичне наповнення і таким чином служать для подальшого розширення погляду на еволюцію стилю.