Література XVII століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Загальна характеристика літературного процесу

література художній класицизм

Літературна боротьба XVII століття

В історії більшості західноєвропейських літератур XVII століття є самостійною, особливою епохою, що за своїм змістом відрізняється від попередньої доби Відродження і від наступної доби Просвітництва.

Література XVII століття, доби різкого перелому суспільного устрою, значних історичних катаклізмів (Тридцятилітня війна, Англійська революція), втрачає характерну для Відродження гармонічність світосприйняття, уявлення про цілісність людської натури, про нерозривну єдність суспільного і особистого начал. З'являється усвідомлення антагонізму між особистістю та суспільством, між піднесеним життєвим ідеалом та реальною дійсністю, зображаються внутрішні протиріччя людини. Письменники XVII століття розвивають трагічні мотиви, що намітились у творах представників Пізнього Відродження.

Гострі протиріччя історичного процесу XVII століття стають джерелом художніх пошуків. Для творчості таких письменників, як Вондел у Голандії, Мільтон в Англії, Кальдерон в Іспанії, Корнель, Расін і Мольєр у Франції, Гріммельсгаузен у Німеччині, показові пошуки позаособових закономірностей, що керують людською долею. Іноді, найчастіше у творах так званих «низьких жанрів», у комедії або романі, ці пошуки переростають у зображення соціального середовища або матеріальних умов, що впливають на формування особистості. Звідси випливають особливості нового типу реалізму 18-19 століття. Новими є також спроби таких поетів, як Мільтон, знайти у суспільних зіткненнях джерело піднесеної, героїчної романтики. Історичне значення цих нових життєвих явищ осмислено поетом за допомогою біблійних образів.

Відбувається формування світогляду людини цієї епохи. Людина втратила віру в себе: вона бачила себе тільки маленькою частинкою великого суспільного цілого, протистояти законам якого вона була безсила. Зникло почуття її особистої причетності до тих подій, що відбувалися. Виникає усвідомлення конкретної межі людських можливостей, і з'явилися сумніви щодо здатності інтелекту вдосконалити існуючий світопорядок і зробити людське життя гідним.

Людина занурилися у свій внутрішній світ, шукаючи в ньому опори. Індивідуалізм -- визначальна прикмета часу. Хтось покладав надії на монархію, вбачаючи в ній захист від усякого лиха. Деяка частина (досить велика) шукала порятунку у вірі, доходячи іноді до крайнього фанатизму. А дехто знаходив утіху в земних, чуттєвих радощах.

Борсання між землею і небом стало таким болючим, що людина прийшла до усвідомлення власної недосконалості, гріховності. Вона все ще наївно вірила, що тілесну і духовну красу можна поєднати в одній обраній, ідеальній особі. Вважала також, що краса і насолода земним життям тимчасові і були лише слабким відображенням омріяного райського блаженства. Особистість стала високоморальною і здатною до самозбереження.

Поряд із першочерговим завданням, пов'язаним із вирішенням соціальних проблем, протягом XVII--XVIII століть вирішувалось інше, не менш складне питання: підпорядкування сили природи розуму.

Таким чином, XVII століття -- століття наукового оволодіння природою, підкорення її владі людини; століття суспільної перебудови, абсолютизму.

Література бароко намагається широко використовувати поширені у художній культурі середньовіччя символи, емблеми та алегорії, і черпає натхнення від ідеалів лицарських романів. Це повернення до середньовічної традиції часто поєднується з актуальністю проблематики, з осмисленням життєвих колізій нового віку та їхніх відгуків у свідомості сучасників. Основні представники: Андреас Гріфіус, Йост ван ден Вондел, Педро Кальдерон (драми), Торквато Тассо, Джон Мільтон (поеми), Ганс Гріммельсгаузен, Франсіско Кеведо, Анрі Лесаж (романи), Джон Донн, Луїс Гонгора, Маріно Джамбаттіста, Георг Векерлін, Пауль Флемінг (лірика).

Класицизм як художній метод поєднує у собі орієнтацію на античну культуру та її естетичні ідеали з глибоким проникненням у душевне життя героя, що покликаний вирішувати гострі проблеми сучасності. Окремими дослідниками (Б.Б. Шалагінов) розглядається як стильове відгалуження літератури бароко. Найбільшого розквіту досяг у Франції. Основні представники: П'єр Корнель, Жан Расін, Мольєр, Марія-Мадлена де Лафайєт.

Таким чином у літературі XVII століття новаторські риси тісно переплітаються з розробкою художніх традицій, що вкорінені у глибині минулих віків.

Разом з ім'ям Декарта на світову арену виходить французька філософія. П. Корнель, Ж. Расін дали кращі зразки нової класицистичної трагедії. Мольєр створив комедію, яка після Шекспіра та Лопе де Вега до появи комедій Бомарше не знаходила собі рівних у драматургії Західної Європи.

Лафонтен подав класичний зразок байки. Значних успіхів досягала французька проза, зокрема афористична, представлена творчістю Паскаля. Ларошфуко, Лабрюйєра, мемуарна, психологічний роман тощо. Таким чином, література країн Західної Європи XVII століття відобразила у собі перемоги і поразки людської думки, суворо обумовлені історичними причинами. Вона увіковічила радості та страждання, думи і сподівання народів.

Поняття "література XVII століття" означало не календарний період, а культурно-історичну епоху з притаманними їй рисами, які відрізняють її від попередньої доби -- доби Відродження і наступного періоду -- доби Просвітництва.

В літературі XVII століття чітко виокремилися три художніх напрями:

* Ренесансний реалізм, (представник Лопе де Вега);

* Бароко (П. Кальдерон);

* Класицизм (П. Корнель, Ж. Расін, Ж.Б. Мольєр).

На першому плані мистецтва та літератури XVII століття висунулося зображення внутрішніх суперечностей людини, осмислення розірваності зв'язку між особистістю та суспільством, між життєвими ідеалами і реальною дійсністю.

2. Основні напрямки у західноєвропейській літературі 17 ст. та їхня характеристика

Нерівномірність розвитку літератур світу у XVII столітті відбивається і в різному характері складу художньої творчості, системи його родів і жанрів в окремих регіонах і країнах. Для Західної Європи вже характерне різке відокремлення художньої літератури від релігійної, що намітилось ще в добу Ренесансу. Одночасно, поняття «література» на Заході у XVII столітті включає у себе поряд з суто художніми творами також моралістику, мемуари, публіцистику, листування, що призначалось для публічного читання в салонах. Характерним у зв'язку з цим є і той поділ, який теорія класицизму -- одного з провідних літературних напрямів епохи -- встановлює між жанрами «високими» та «низькими» у залежності від тематики та зображуваної сфери життя.

У південних слов'ян (за виключенням культури Дубровника) переважне місце все ще посідають успадковані від середньовіччя жанри церковної літератури, але всередині цих жанрів вже помітний зсув, що проявляється у привнесенні елементів індивідуального начала у релігійну лірику. У східнослов'янських літературах спостерігається складне співіснування старої, що сходить до середньовіччя, системи літератури та нових жанрів з їхньою яскраво вираженою світською спрямованістю.

Для літератур Далекого Сходу характерне співіснування традиційних жанрів безсюжетної прози (життєписів, доповідей трону, епітафій, передмов тощо) та класичної поезії з жанрами літератури нового типу (повісті та роману, драми, простонародних жанрів), у яких на перший план виступає зображення внутрішнього світу героя, опис побуту.

У літературах Близького Сходу, Індії, Південно-Східної та Центральної Азії у XVII столітті все ще панує літературна система жанрів середньовіччя.

Література XVII ст. насамперед втрачає характерну для Відродження гармонійність світосприйняття, уявлення про цілісність людської натури, про нерозривність особистого й суспільного в людині. Спроба осмислити сутність конфліктів між особистістю й суспільством -- риса, властива у XVII ст. літературі різних напрямів. На перший план висувається зображення внутрішніх протиріч людини, конфлікту між високими ідеалами й дійсністю, між почуттям і обов'язком людини. Мільтон в Англії, Кальдерон в Іспанії, Корнель, Расін, Мольєр у Франції представляли різні літературні стилі, але у їхній творчості виявлялася спільна риса: спроба віднайти певні закономірності, які керують долею людини.

Література бароко (від італійського Ьагоссо -- дивний, химерний) прагнула втілити у художні образи суперечливість життя людини, відсутність гармонії у її внутрішньому світі й у стосунках із навколишнім світом. Письменники цього напряму не вважали Найвищим завданням мистецтва пробудження спокійного релігійного чи естетичного почуття; значно важливіше було збентежити, справити сильне враження. Тому в літературі бароко виникають образи, які важко тлумачити однозначно. Багатозначність образів відбиває суперечливість і самої людини, і її життя. У стилі бароко часто використовуються метафори, побудовані на порівнянні і наближенні несхожих предметів, і це наближення іноді має парадоксальний вигляд. Література бароко передає почуття мінливості життя, яке сприймається як ілюзія, сон. Герой барокової літератури усе піддає сумніву, а світ у його уявленні схожий на театральну виставу або сон, де треба вміти розгадувати символи й алегорії.

Одним із найяскравіших виразників філософських та естетичних принципів бароко в жанрі драми став іспанський драматург Педро Кальдерон де ла Барка, а у назві його трагедії «Життя -- це сон» відбилися основні світоглядні принципи письменника. Провідний мотив трагедії -- трагічний хаос життя, неможливість протидіяти долі, але й небажання миритися з цим. Ідея «Життя -- це сон.» -- символ гіркого розчарування.

Класицизм намагався подолати відчуття хаосу життя упорядкованим зображенням його в мистецтві. У нормах і правилах художньої творчості класицисти вбачали засіб подолання суперечностей дійсності. Класицизм проголосив принцип правдоподібності мистецтва. Цей принцип полягав не в тому, щоб копіювати-життя і правдиво його зображувати, а в тому, щоб відтворити приховану або втрачену в ньому гармонію. На думку класицистів, найбільш гармонійним був період античності, абсолютність і незмінність ідеалу прекрасного стало наріжним де були створені неперевершені зразки мистецтва. Учення про каменем класицизму. На відміну від бароко, для класицизму XVII ст. характерним є свідоме прагнення точно, ясно, без зайвих прикрас сформулювати думку, яка втілюється у просту., прозору будову твору. Складні явища дійсності наче розкладаються на більш прості: трагічне й комічне, «високе» і «низьке» в житті і в людині не поєднуються, як в бароко, в одному суперечливому образі, а стають предметами зображення різних жанрів. Система жанрів була чітко розроблена. Деякі сторони життя рекомендувалося відтворювати лише у «серйозних», «високих» жанрах: трагедія, епопея, роман, ода, елегія, ідилія; інші -- у «низьких» жанрах: травестійна поема, комедія, байка, епіграма. Для кожного жанру були визначені певні художні засоби, образи, епохи (для «високих» жанрів -- це переважно доба античності, сюжети з Старого Заповіту, персонажі -- боги, царі, знать; у «низьких» жанрах можна було звертатися і до тем сучасних, змальовувати і побутові сцени, і простолюд, навіть копіюючи його мову). Найвиразніші зразки класицизму як утілення художньої системи належать французькій літературі. Тут склалася і теорія класицизму. Керуючись цим ученням, теоретики класицизму встановили суворі правила, які, на їхню думку, були покликані допомогти новим майстрам наблизитися до зразків прекрасного, створених у попередні епохи, зокрема, в добу античності. При написанні драматичного твору треба було обов'язково враховувати сформульований теоретиком класицизму Н. Буало закон єдності часу, місця і дії.

Проте художня спадщина майстрів слова XVII ст. доводить, що літературне життя важко підкорити певній схемі, бо складність і суперечливість самої епохи позначилася на творчості, виявившись у розмаїтті індивідуальних авторських пошуків.

Ренесансний реалізм продовжив демократичні традицій гуманістів Відродження. Яскравий представник цього літературного напряму в XVII столітті Лопе де Вега протиставив зневірі, песимізму, відчаю поетів барочного напряму невичерпну оптимістичну енергію своїх чудових комедій, повних сонця і життєвих сил. Лопе де Вега разом з тим відкинув і «науковий» догму класицистичної теорії, ратуючи за вільне натхнення митця і близькість його до масового глядача.

3. Естетична теорія класицизму

Класицисти утверджували вічність ідеалу прекрасного, що спонукало їх наслідувати традиції античних майстрів. Вони вважали, якщо одні епохи створюють зразки прекрасного, то завдання митців наступних часів полягає в тому, щоб наблизитися до них.

Звідси -- встановлення загальних правил, необхідних для художньої творчості.

Визначальні риси класицизму:

- раціоналізм (прагнення будувати художні твори на засадах розуму, ігнорування особистих почуттів);

- наслідування зразків античного мистецтва;

- нормативність, встановлення вічних та непорушних правил і законів (для драматургії -- це закон «трьох єдностей» (дії, часу й місця);

- обов'язкове дотримання канонічних правил написання творів (зображення героя тільки при виконанні державного обов'язку, різкий поділ дійових осіб на позитивних та негативних, суворе дотримання пропорційності всіх частин твору, стрункість композиції тощо);

- у галузі мови класицизм ставив вимоги ясності та чистоти, ідеалом була мова афористична, понятійна, яка відповідала б засадам теорії трьох стилів;

- аристократизм, орієнтування на вимоги, смаки вищої-суспільної верстви;

- встановлення ієрархії жанрів, серед яких найважливішими вважалися античні; поділ жанрів на «серйозні», «високі» (трагедія, епопея, роман, елегія, ідилія) та «низькі», «розважальні» (травестійна поема, комедія, байка, епіграма).

Класицисти вважали, що призначення літератури -- виховувати людину, але не шляхом читання моралей чи нотацій, а насолодою, яку-мусить давати мистецтво.

Теоретичним підґрунтям літератури класицизму була антична теорія поетики і насамперед «Поетика» Аристотеля.

Найпослідовнішим, найґрунтовнішим формулюванням принципів класицизму був теоретичний трактат «Мистецтво поетичне» Нікола Буало (1674), написаний після того, як літературний класицизм у Франції сформувався.

Ієрархія жанрів. Важливим складником теорії та практики класицизму була встановлена ієрархія жанрів, серед яких найважливішими вважалися античні: епопея, трагедія, дидактична поема, ода, байка, сатира. Жанри поділяються на високі (ода, трагедія, епопея), в яких зображувались значні історичні події, видатні особистості, і низькі (комедія, сатира, байка), в яких висміювались людські вади і слабкості. Також виділяли і середні жанри (елегії, історичні твори, дружні послання), які використовувались для змалювання побутового життя, любовних переживань, дружніх почуттів.

Теорія «трьох стилів».У галузі мови класицизм становив вимоги ясності та чистоти, ідеалом була мова афористична, понятійна, яка відповідала б засадам теорії трьох стилів: кожному жанру відповідала певна лексика, яка визначалася високим, низьким або нейтральним стилями.

Правило «трьох єдностей» у драматургії. Теоретики класицизму визначають для драматичних творів закон «трьох єдностей» (дії, часу й місця): розгортання подій у п'єсах має відбуватися впродовж нетривалого часу - не більше однієї доби (єдність часу), зосереджуватися в одному місці (єдність місця), охоплювати єдиний драматичний конфлікт (єдність дії).

Призначення літератури - виховувати людину. Твори класицистів були повчальними. Герої були або позитивні, або негативні. Завжди була присутня моральна оцінка зображуваному. Головним завданням літератури було виховувати в людині кращі громадянські якості

До недоліків стилю класицизму належать:

приреченість до постійних повторів вироблених зразків, швидке падіння в стереотипні рішення, консервація рішень.

Жорстка заданість переходила в класицизмі в над історичність, в ігнорування сучасності. Адже задовго до цього вже вироблені ідеально прекрасні форми і пропорції. Залишається лише їх наслідувати, бо виникає ілюзія причетності до ідеальної краси і вічності.

4. Ніколя Буало

Віршований трактат в чотирьох піснях "Мистецтво поетичне" побачив світ у 1674 році. "Мистецтво поетичне" імітує в заголовку римську "Ars Poetica" Горація і спирається в основному на "Поетику" Аристотеля. Ця праця Буало затверджувала строгі канони французької класики, будучи найбільш витриманою і повною її теорією.

Дві течії, які зазнали нищівної критики з боку Ніколя Буало як теоретика класицизму, - преціозна література та бурлеск. Слово "преціозна" походить від французького "presieux" - вишуканий, манірний. Основні риси її - умовність відчуттів, химерні метафори, часом важко зрозуміла гра слів, ідеалізація героїв. На противагу преціозності бурлеск (франц. burlesque, итал. burlesco, від burla - жарт) був жанром комічної пародійної поезії, у якій піднесена тема зазвичай висловлюється в гумористичній формі. Це була література "низів", що нерідко граничить з вільнодумністю. Бурлеск скидав всі авторитети і по-перше - священний авторитет античності.

Перша пісня трактату відкривається описом поетичного таланту, який у кожного свій. Намічається загальна ідея художнього порядку, чужого дріб'язковості, надмірної описовості, одноманітності. Проте, прагнучи бути різноманітним і сміливим, поет не повинен йти проти законів мови і розумного смаку.

За цим слідують знаменита хвала Малербу і наполеглива рада поетові не нехтувати критикою, шукати ради і не боятися суворого суду. Своє "Мистецтво поетичне" він починає із заклику не займатися "віршоплетінням", як це було прийнято у преціозних "літераторів", а суворо і тверезо оцінити своє дарування. Оцінювати поезію має людина щира та досвідчена.

Буало закликає слідувати розуму, тобто підпорядковувати форму змісту, робити свій твір якомога простішим і приємнішим для читання. Ці принципи явно не поєднуються з вимогами преціозності. Разом з тим, не варто і писати надмірно одноманітною мовою. Так обкресливши неприємні крайнощі, що утрудняють сприйняття вірша. Буало відкидає комічні прийоми народного фарсу. Двозначні жарти, паличні удари, грубувата гострота несумісна із здоровим глуздом і основним завданням комедії, - як і будь-якого іншого літературного твору, - завданням виховувати читача. До того ж, важливою метою літератури він бачить виховання смаку читача на прикладі античної поезії. І бурлеск не повинен заважати цьому.

У першій пісні "Мистецтва поетичного" Буало підносить просодію Малерба, найяскравішого представника раннього французького класицизму. Буало особливо виділяє намагання поета донести ідею у всій її повноті, пов'язати рух думки з гармонією вірша. Фактично, перед нами класицистичний ідеал краси - впорядкованість художніх форм, їх витонченість і благородна простота як органічний наслідок усвідомленого творчого вибору, спрямованого на висвітлення змістовного боку твору.

Друга і третя пісні "Поетичного мистецтва" присвячені середнім поетичним жанрам і їх можливостям. Ідилія вдається до безтурботності, елегія - скорбота. Доречна досконалість в малій формі ставить її вище за важкий епос.

У той же час потрібно уникати помилкової дотепності, яка ще недавно вважалася верхом досконалості в епіграмі. Важливо, щоб в елегії зображувалися щирі, справжні почуття, бо жодний стилістичний засіб не вплине на серце читача, якщо в елегії немає сильного почуття, відтвореного автором.

Як вимагають настанови класицизму, що поділили жанри на "високі" та "низькі", Буало підносить жанр оди. Також Буало велику увагу приділяє сатирі, майстерністю якої він сам володіє. Окремо від решти жанрів обговорюються трагедія, епічна поема і комедія. Два перших традиційно відносяться до високих жанрів. Трагедію Буало визначає як твір, який повинен захоплювати пристрастю, вираженою в кожному слові героя, причому ця пристрасть і суть конфлікту повинні стати ясними і відчутними глядачем відразу, з першої появи.

У цьому отримує свій вираз першої з трьох єдностей -- єдність дії. Друга єдність -- часу: дія повинна охоплювати в своєму розвитку одну добу. Третя єдність -- єдність місця, де відбувається дія.

У "Мистецтві поетичному" Буало також роз'яснює, що таке наростання інтриги і як вона повинна завершитися в розв'язці, щоб остання була несподіваною і подібною до розкриття таємниці. Характери дійових осіб повинні бути витримані від початку до кінця і правдиві незалежно від відношення автора до кожного з них, інакше всі вони лише повторюватимуть автора.

Правдивість характеру полягає у чіткій підпорядкованості внутрішній логіці. За Буало, єдність характеру героя - найважливіша умова естетики класицизму. Розкрити характер людини у розумінні класицистів означало показати природу дії вічних, незмінних у своїй суті пристрастей, їх вплив на долі людей.

Буало засуджував використання в епічних творах образів християнської релігії, він вважав, що автори поводяться з ними надто вільно, що йде на шкоду власне християнській вірі. Тому належними персонажами творів він бачив античних героїв.

"Мистецтво поетичне" Буало наказує не суміщати елементів трагедійних і комедійних в одному творі, оскільки це порушило б єдність дії. Ідеалом поетичних форм він вважає античну літературу, поєднуючи одночасно її традиції з "вивченням двору і пізнанням міста", з раціоналістичною концентрацією сюжету.

Для Буало комедія повинна передусім бути знаряддям виховання, висміюючи людські слабкості й вади. Сміючись над собою, люди мають упізнати себе та змінитися на краще. Тобто автор комедії повинен спостерігати за суспільством, щоб зуміти показати людські типи правдиво та життєво.

У фінальній, четвертій пісні Буало дає поради поетові, виходячи з його високої ролі у світі, який йому дано поліпшити. Знов і докладніше мовиться про користь критики, звичайно, якщо за неї береться людина, що має право судити.

5. Жанрово-стильова нормативність класицизму

У літературі простежувався чіткий розподіл за певними жанрами:

-- високі (ода, епопея, трагедія, героїчна поема);

-- середні (наукові твори, елегії, сатири);

-- низькі (комедія, пісні, листи у прозі, епіграми).

Темами для творів високих жанрів були події загальнонаціонального та історичного значення, у них брали участь царі, видатні діячі, придворні тощо. Високі жанри були написані величавою, урочистою мовою. Темами для середніх і низьких жанрів були наука, природа, людські вади, соціальні пороки. У них діяли представники середніх і нижчих класів, мова наближалася до розмовного стилю. Якщо у високих жанрах прославлялись ідеї монархії та громадського служіння, то у середніх та низьких жанрах утверджувались ідеї пізнання світу і людської природи, ви-кривалися вади суспільства і характерів.

Встановлювалися міжжанрові кордони, а будь-які міжжанрові сплави (наприклад, трагікомедія) вважалися неприпустимими.

Для кожного жанру регламентувалися мова і герої. Так, трагедії класицизму притаманна була піднесена, патетична мова, такі ж високі почуття, змальовувалися героїчні особистості.

У комедіях використовувалася проста мова, обов'язковим був сатиричний струмінь, діяли побутові персонажі. Жанрові форми нової літератури класицистами ігнорувалися, особливо це стосувалося прозових жанрів, які, незважаючи на їхню велику популярність у сучасній літературі, були відсунуті у класицизмі на другий план. Жанровими домінантами класицистичної літератури були ода і трагедія.

Важливим елементом в естетиці класицизму були вчення про розум як головний критерій художньої правди і прекрасного в мистецтві. Класицисти вважали, що античні майстри творили за законами розуму.

Письменникам нового часу теж слід дотримуватися цих законів. Звідси походили майже математична точність правил мистецтва класицизму (ієрархія жанрів, єдність у драматургії тощо).

Це накладало відбиток холодної безпристрасності, надмірної логічності на твори класицистів.

Із ученням про абсолютність ідеалу прекрасного і з раціоналізмом було пов'язане твердження про універсальність типів людських характерів. Персонажі здебільшого були схематичні, -- будували навколо зображення якоїсь провідної риси характеру (честь, обов'язок, хоробрість, лицемірство, жадібність тощо).

Характери чітко поділялися на позитивні і негативні.

Драматичні твори (трагедія, комедія) підпорядковувалися правилу трьох єдностей -- часу, місця і дії. П'єса відтворювала події, які відбувалися протягом одного дня і в одному місці.

Чітка композиція твору мала підкреслювати логіку задуму автора і певні риси персонажів.

Для класицизму загалом характерні аристократизм, орієнтація на вимоги, смаки вищої суспільної верстви, хоча деякі представники класицизму порушували це правило (наприклад, Мольєр)

Естетичну цінність для класицистів мало лише вічне, непідвладне часу, як твори античності. Наслідуючи давніх авторів, класицисти самі створювали «вічні» образи, які назавжди увійшли до скарбниці світової літератури (Тартюф, Сід, Горацій, Федра, Андромаха, міщанин -- шляхтич, скнара тощо).

Класицисти наполягали на виховній функції літератури та мистецтва. Причому засобом виховання «гарного смаку» є ні дидактизм, ні моралізаторство. Виховувати людину має насолода, яку мусить давати мистецтво.

6. Нормативний характер класицизму

Нормативна естетика класицизму була заснована на філософії раціоналізму. Остання знайшла своє найпослідовніше вираження у філософській системі Рене Декарта. Декартівська (картезіанська) філософія протиставляла пристрасті розум як, відповідно, «низьке» та «високе» начало в людській природі. Тільки розум, за Декартом, є єдиним джерелом істини. Тільки думка -- єдиний критерій самого життя. «Я мислю, значить, я існую», -- стверджує знаменитий Декартів афоризм. У мистецтві й теорії класицизму також панує розум, а не емоція. А теза Р. Декарта про розумове узагальнення та абстракцію як єдино можливі методи пізнання дійсності зумовила увагу класицистів до абстрактного, узагальненого. Щодо відтворення раптового, окремого, емпіричного, то й раціоналістична філософія, і мистецтво класицизму ставилися до цього вкрай негативно.

Теорія класицизму намагається звести до певних норм усі сфери та структурні елементи літератури й літературного твору. Так, вона створює та суворо регламентує ієрар­хію жанрів. Жанри в класицизмі поділяються на «високі» та «низькі». До перших належали трагедія, ода, дифірамб, героїчна поема, до других -- комедія, сатира, епіграма, еклога, авантюрний роман. Встановлювалися міжжанрові кордони, а будь-які міжжанрові сплави (наприклад, трагікомедія) вважалися недоступними. Жанри «високі» були покликані відтворювати історичні події, життя царів, полководців, міфологічних героїв. «Низькі» жанри зображали повсякденне життя простих людей. Для кожного жанру регламентувалися мова й герої. Так, трагедії класицизму притаманними були піднесена, патетична мова, такі ж високі почуття, змальовувалися героїчні особистості. В комедіях використовувалася проста мова, обов'язковим був сатиричний струмінь, діяли побутові персонажі. Взагалі жанрова система класицизму орієнтувалася на античну, і класицистам вдалося відродити практично всі жанри літератури давніх греків та римлян. Жанрові форми нової літератури класицистами ігнорувалися, особливо це стосувалося прозових жанрів, які, незважаючи на їхню велику популярність у сучасних літературах, відсун­ті в класицизмі на другий план. А жанровими домінантами класицистичної літератури були ода і трагедія.

Чи не найбільш відомим принципом естетики класи­цизму є принцип трьох єдностей для драматургії: єдність місця, єдність часу, єдність дії. Нормативний характер трьом єдностям драми надав відомий діяч Французької Академії Шаплен. Згідно з цим принципом усі події п'єси мають відбуватися в одному місці, протягом 24 годин, а також групуватися навколо головного героя в одну сюжетну лінію. Згодом класицистичний принцип трьох єдностей стає одним з головних об'єктів закидів з боку супротивників класицизму. Його критикують у XIX столітті як романтики, так і реалісти. Однак слід усвідомлювати, що для свого часу цей нормативний принцип став явищем цілком позитивним. Він був покликаний насамперед сприяти якомога більшій правдоподібності. «Все має бути правдоподібно», -- проголошують драматурги класицизму. Втім, за слушним висловом В. Халізєва, «драматурги легко (як правило, не помічаючи цього) йшли на внутрішню неправдоподібність образів (нагнітання патетичних промов, ефектних учинків, виняткових подій), а разом із цим запекло й напружено до­магалися правдоподібності зовнішньої (вдаючись до єдності місця й часу)». Варто також зазначити, що класицистичний принцип єдності дії зберігався у світовій драматургії як канонічний аж до кінця XIX століття (вважається, що першим з драматургів, хто порушив єдність дії у творі, був Антон Чехов).

7. Ренесансний реалізм

Ренесансний реалізм продовжував демократичні традиції гуманістів Відродження.

Сам термін «ренесансний реалізм» було взято літературознавцями з тією метою, щоб позначити ту частину художнього надбання XVII століття, яка не могла бути віднесеною ані до класицизму, ані до бароко і безпосередньо була пов'язана з ідеями та естетичними позиціями гуманістів Відродження.

Тим більше умовний характер мав сам термін «реалізм», адже у творах письменників, яких ми можемо віднести до цього напряму, навіть не порушувалося питання про відображення внутрішнього світу людини, її почуттів, переживань та пристрастей. Незважаючи на це, ренесансний реалізм зіграв, безумовно, позитивну роль у становленні реалізму взагалі. Його історична заслуга полягала, головним чином, у проведеній ним рішучій боротьбі з аристократичною надмірною вишуканістю літератури бароко, з притаманною їй фальшивою ідеалізацією феодального суспільства та з її манірним, преціозним складом.

Яскравий представник цього літературного напряму у XVII столітті Лопе де Вега протиставляв песимізму, відчаю поетів бароко невичерпну оптимістичну енергію своїх блискучих комедій, сповнених сонця та життєвих сил. Лопе де Вега разом з тим відкидав «вчену» догму класицистичної теорії, виступаючи за вільне натхнення митця та його близькість до народних мас.

Письменники -- представники напряму ренесансного реалізму -- спеціально і усвідомлено вибирали «низинні» форми, відтворюючи «грубу» правду життя. Серед жартів та у ряді непристойних каламбурів зустрічалися дуже глибокі за своєю соціальною суттю ідеї про те, що «земні блага є загальним надбанням, що вони не повинні належати одній людині більше, ніж іншим».

Вимоги:

-- національна своєрідність;

-- народність;

-- правдивість у поєднанні з узагальненістю;

-- естетична чарівність, яка надає насолоди.

8. Естетичні принципи бароко

Бароко -- літературний і загально-мистецький напрям, що зародився в Італії в середині XVI століття, поширився на інші європейські країни, де існував упродовж XVI--XVII століть. Термін «бароко» був введений у XVIII столітті, причому не представниками напряму, а їхніми супротивниками -- класицистами, які вбачали в мистецтві бароко цілком негативне явище. Етимологія терміну «бароко» не визначена і на сьогодні. Найімовірніше, він походить від португальського виразу «perola baroko» -- «перлина неправильної форми» або від італійського слова, що означає «вигадливий», «химерний».

Термін «бароко» вперше був застосований для характеристики стилю архітектурних споруд. Згодом його починали вживати для позначення інших мистецьких явищ. У XVIII столітті застосовували до музики, а у XIX столітті його скульптури та живопису. Наприкінці XIX століття почали говорити про бароко в літературі.

Розквіт європейського літературного бароко припадав на XVII століття, яке поєднувало дві великі епохи -- Ренесанс і Просвітництво. У бароковому напрямі слід вбачати синтез мистецтв двох епох -- Відродження та Середньовіччя (готики), хоча не можна відкидати і наявності у ньому цілої низки оригінальних стилістичних прийомів і поетичних рис.

Характерною особливістю нової доби стала суперечливість думок і почуттів. Якщо головним для доби Відродження був пристрасний вчинок у світі («Ромео і Джульєтта», «Дон Кіхот»), то для барокової доби -- пристрасні роздуми про світ. Література бароко вела людину у світ неможливого, у світ мрій і сновидінь.

Характерні риси напряму:

* трагічна напруженість;

* світосприйняття;

* песимізм;

* скепсис, розчарування;

Людина, згідно із провідною бароковою ідеєю, -- піщинка у Всесвіті. Життя її скороминуще, в ньому панують випадок і фатум. Найпоширеніші теми літератури бароко -- «memento more» («пам'ятай про смерть») і «vanitas» («суєта»). Людина приречена на життєву суєту і страждання, а також на смерть, що є спасінням від скорботи життя;

* протиставлення реальності та ілюзій;

* гармонійне сполучення трагічного з комічним, піднесеного з вульгарним, жахливого з кумедним, тобто «поєднання непоєднаного»;

* інакомовність;

* нахил до ускладненої форми;

* погляд на Бога як на вершину досконалості (але зберігався і антропоцентризм: людина трактувалася не як противага Богові, а як найдосконаліше його творіння);

* збереження античного ідеалу краси, але спроба поєднання його з християнським ідеалом (Венера Мілоська і Сікстинська мадонна).

Термін «бароко» дав можливість об'єднати в межах цього літературного напряму чимало течій і шкіл, які існували здебільшого протягом XVII століття й відзначалися типологічно спорідненими рисами.

Зупинимось на характеристиці деяких з них.

1. Гонгоризм -- аристократична школа в іспанській поезії, яку започаткував поет Луїс де Гонгора. Ознаки цієї школи

* відмова від ренесансного принципу доступності поезії;

* утвердження культу чистоти форми, принципової безсюжетності і ускладненості поетичного слова.

2. Маринізм -- літературна течія в Італії XVII століття, пов'язана з ім'ям Джамбатісто Маріно.

Характерні риси цієї школи:

* перевага форми над змістом;

* наявність примхливих метафор, порівнянь, словесної гри при відсутності відчуття, етичних і громадських ідей.

3. Преціозна література -- (від франц. «вишуканий», «витончений») аристократичний напрямок у літературі Франції XVII століття.

Особливості

* оспівування галантного кохання та дрібних епізодів із світського життя;

* використання примхливих метафор, умовних алегорій, перифраз;

* улюблені форми лірики: сонети, рондо, послання.

4. Метафізична школа -- напрямок в англійській літературі XVII століття.

Ознаки

* характерна крайність ускладненої форми;

* винахід примхливих образних концепцій (кончетто), метафор;

* важке розшифрування символів та алегорій.

Висновок. Отже, бароко у мистецтві та літературі XVII століття стало одним із наймогутніших стильових напрямів, які створили незаперечні художні цінності. Найголовнішим завданням бароко було зворушити людину, справити на неї сильне враження. Доба бароко -- неповторне мистецьке явище, котре залишило після себе вигадливі, а подекуди навіть химерні пам'ятки у багатьох європейських країнах.

Винятково висока емоційність (експресивність);

Поєднання контрастних життєвих явищ;

Метафоричність зображальних засобів;

Алегоричність

Пишність і грандіозність

Жанри бароко

Бароко - метод породжений кризою відродження. Ціль - викликати здивування.

9. Іспанська література ХVІІ ст. та її особливості

Іспанія XVII століття майже нічим не відрізнялася від Іспанії попереднього століття.

Як і раніше, вона залишалася країною єзуїтів. Тут з дикою жорстокістю панувала інквізиція. За XVI, XVII і XVIII століття на вогнищах інквізиції було спалено понад ЗО тисяч людей і близько 300 тисяч кинуто до в'язниці.

Іспанський король іменувався "його католицькою величністю". Величезна роль церкви проявлялася не лише у політичному житті країни, айв економіці: церква володіла однією четвертою усієї іспанської землі. Всередині XVII століття майже кожен 5--6 іспанець носив одяг монаха або священика.

Якщо у Франції абсолютизм у період свого становлення сприяв формуванню нації, економічному, політичному та культурному об'єднанню сил народу, то в Іспанії цього не відбулося. Королівська влада досягла лише незначного обмеження влади феодалів, взяла під свій контроль лицарські духовні ордени, конфіскувавши їх величезні земельні наділи.

В Іспанії королівська влада, йдучи на поступки феодалам, проводила нерозсудливу політику у галузі зовнішньої торгівлі, дозволяючи шляхом ввезення іноземних товарів підривати основи власного виробництва.

Загибель "Непереможної Армади" (усього іспанського флоту) поблизу берегів Англії у 1588 році остаточно підірвала військову міць країни. Почалися хвилювання в іспанських колоніях. З карти країни зник цілий ряд населених пунктів. Все населення Іспанії за короткий проміжок часу з кінця XVI і до середини XVII століття зменшилося на два понад мільйони чоловік. Різко скоротилося виробництво. Католицька церква, яка поєднувала у собі духовне ярмо народу із найвитонченішими формами репресій, стала в Іспанії керівним інструментом реакції, знаряддям безжального придушення революційного протесту мас.

У XVII столітті Іспанія -- другорядна країна Західної Європи. її колишня могутність відійшла у минуле. Дійсної влади король уже не мав. Філософська думка Іспанії була перейнятою містикою та песимізмом.

Однак художня література Іспанії того періоду надзвичайно багата. Іспанський Ренесанс дещо запізнився. В той час, як в Італії, Франції краща пора Відродження вже минула, в Іспанії, яка накопичувала свої культурні сили, цей розквіт тільки розпочинався. В іспанській літературі XVII століття можна виділити три художніх напрями: ренесансний реалізм, який очолював могутній геній Лопе де Вега, класицизм, представлений творчістю деяких вчених-поетів та підтримуваний університетами, і бароко, найвищим вираженням якого була творчість Педро Кальдерона. Слід зазначити, що класицизм в Іспанії не прижився.

Ренесансний реалізм, який поєднував у собі художній досвід античної культури із національними художніми традиціями іспанського народу, являв собою у першій половині XVII століття наймогутніший, глибоко народний художній напрям в Іспанії.

Найбільший розквіт національного генія в епоху Відродження проявився у творчості Сервантеса, у драмі Лопе де Веги і національному театрі "золотого віку".

Існували дві Іспанії; з точки зору історичної перспективи "Іспанія сцени", яка втілювала надії народу, всю повноту національного характеру, що зберегла все це для майбутнього, була набагато реальнішою, ніж держава Габсбургів, що вже гинула, тобто "Іспанія -- в'язниця".

Театр допомагав зберегти гідність, жити, боротися. Він протистояв офіційній церкві. Феодально-церковній, брехливій моралі щоденно протидіяла гуманістична мораль: і люди мріяли, кохали згідно з її принципами, прагнули жити відповідно до заповідей Лопе де Веги та Тірсо де Моліна, а не за Лойолою, Павлом IV та Філіппом II.

Іспанський театр "золотого віку" активно утверджував гуманістичний склад життя, гуманістичного героя; боровся комедією більше, ніж трагедією.

Цілком зрозуміло, що Іспанія посилювала тиск на театр. У самих коралях були перегородки для різних верств населення партер для тих, хто мав стояти; окрема галерея для жінок, ложі для знаті; існували придворні театри. П'єси перевірялися, ставали потворними після ряду змін, заборонялися церковною цензурною; актори і драматурги зацьковувались у проповідях, книгах та брошурах. Національна драма залишилася непереможною в ідеологічному двовладді, але умови життя та творчості драматургів за таких обставин були важкими, загроза найстрашніших покарань -- цілком реальною.

Тому глядач або читач XXI століття, знайомлячись із п'єсами Лопе де Веги, повинен пам'ятати, що драматург вперше і всупереч усьому реалізував перемогу національного ренесансного театру на території всієї Іспанії.

Отже, XVII ст. -- "золотий вік" іспанської літератури. Представники: Лопе де Вега -- представник ренесансного реалізму. "Фуенте Овехуна", "Зірка Севільї", "Собака на сіні". Творчість Кальдерона-- вершина літературного бароко. Драма "Життя -- це сон".

10. Загальна характеристика англійської літератури ХІІ ст.

XVII ст. - епоха англійської революції. Характеризується:

- Пуритани на чолі революційних сил.

- Присутнє використання християнської релігії та Біблії як політичного інструменту і пропагандного документа англійської революції.

- Тісний зв'язок революції з літературним процесом.

- Періодизація літератури: передреволюційні десятиліття (20-30-і роки), час революції і республіки (40-50-і роки), період Реставрації (60-80-ті роки).

- Синкретизм художніх напрямів і стилів у творчості англійських письменників.

Була криза ідеології та естетики Ренесансу в англійській літературі початку XVII ст. Утвердження естетичних принципів класицизму в драматургії Бена Джонсона. Заборона театральних видовищ. Мотиви бароко в поезії представника “метафізичної школи” Джона Донна та його послідовників (Дж. Герберт, Р. Крешо, Г. Воен). Відбувався бурхливий розквіт публіцистики в період революції і республіки (Дж. Лільберн, Дж. Уїнстенлі, Дж. Мільтон). Відображення в літературі політичної боротьби. Розвиток жанру утопії (Дж. Гаррінгтон). Осмислення наслідків революції в англійській літературі періоду Реставрації. Пуританські і антипуританські тенденції у творах Дж. Беньяна і С. Батлера. Творчість Дж. Мільтона періоду реставрації. Відродження англійської драматургії і театру (Дж. Драйден, Н. Лі, Т. Отвей, Дж. Етерідж, В. Уїчерлі, В. Конгрів). Проникнення в англійську літературу просвітницьких ідей. Просвітницькі тенденції та аболіціоністські мотиви в романі Афри Бен “Оруноко, або Царственний раб”.

Аболіціонізм (лат. abolitio - усунення, відміна) - суспільно-політичний рух за визволення від рабства.

Джон Мільтон (1608-1674) - Поєднання життєрадісної поезії Ренесансу з пуританською серйозністю і дидактизмом. Філософсько-ліричний диптих “Веселий” і “Задумливий”. Тема добра і зла в п'єсі “Комус”. Тенденції класицизму в ранній творчості Мільтона.

11. Ідейно-художня своєрідність німецької літератури ХІІ ст.

Катастрофічний розвиток подій Тридцятирічної війни особливо сильно й безпосередньо впливав на Німеччину, хоча війна ця велася практично всіма країнами Європи, але конкретні воєнні дії велися на території німецьких князівств.

На тлі цих подій в XVII столітті навіть підсилюється "прагнення націй, що формується, до культурної єдності - прагнення, загострене саме через ті економічні і політичні перепони які реально існували. Зусилля німецьких діячів культури були ще й тому досить успішними, що на відміну, наприклад, від Іспанії, де, принаймні, офіційні кола були націлені на культурну ізоляцію, Німеччина прагнула включитися в загальноєвропейський культурний процес, перебороти провінціальність, була відкрита різним літературним впливам. Крім того, змагання німецьких держав в області культури й освіти було однією з деяких позитивних сторін роз'єднання країни.

Особливе значення для розвитку німецької літератури мало зародження роману XVII століття. У своєму розвитку німецька література XVII ст. проходить два етапи: на першому (роки війни) найбільший розвиток одержала поезія, на другому (друга половина століття) іде осмислення трагічного досвіду війни, своєрідне підведення підсумків у великих жанрах, насамперед романі. Крім того, у цей період, з одного боку, підсилюється тенденція прециозності, з іншого боку - усе більш яскраво виступає "низове", демократичне бароко.

Яскравим представником "низового" бароко в Німеxчинні XVII ст. був Йоганн Міхаель Мошерош, видатний німецький сатирик. Його книга "Дивовижні й щирі бачення Філандера фон Зиттенвальда" являла собою своєрідний звід всіх пороків і сполучала план алегоричний і реальний. Мошерош багато в чому опирався на "Сновидіння" Кеведо: "Філандер" складається з окремих "бачень", тому навряд чи може бути названий романом у власному розумінні слова. Мошерош задумав свою книгу як своєрідну морально-дидактичну енциклопедію. Проте "бачення" Філандера досягають великої викривальної сили. В "баченні" "Життя солдата" письменник показує жорстокі наслідки війни, бешкетування ландскнехтів, страждання селян, ту страшну німецьку реальність, коли, як говорило прислів'я, "вовки жили в будинках, а мужики в лісах". Книга Мошероша увібрала в себе також традиції німецької сатири XVI ст., особливо С. Бранта. Літературна діяльність Мошероша, інших німецьких сатириків підготувала появу Гриммельсгаузена, творчість якого стала найбільш повним синтезом трагічної епохи Тридцятирічної війни й одночасно цілої епохи літературного розвитку Німеччини.

Всупереч найбільшій національній катастрофі німецька література XVII ст. створила видатні художні цінності. У ній звучав гнівний протест проти війни, жагучий заклик до миру, вона впроваджувала у свідомість людини почуття громадянської відповідальності за долі батьківщини й усього людства.

12. Література французького класицизму: загальна характеристика

Класицизм (від лат. Classicus -- "взірцевий", "довершений") -- літературний напрям, що виник у XVII столітті у Франції й набув поширення в країнах Європи до початку XIX століття.

Сама назва "класицизм" підкреслювала той факт, що представники напряму наслідували античну "класику". Проте, не слід забувати, що за часів Відродження теж шанували античність. Відмінність у наслідуванні та відродженні античного мистецтва полягала в тому, що за часів Ренесансу цінувалося почуття, а класицисти, навпаки, надавали перевагу розуму.

Основні правила класицизму:

1. Класицисти утверджували вічність ідеалу прекрасного, що спонукало їх наслідувати традиції античних майстрів. Вони вважали, якщо одні епохи створюють зразки прекрасного, то завдання митців наступних часів полягає в тому, щоб наблизитися до них. Звідси-- встановлення загальних правил, необхідних для художньої творчості.

2. У літературі простежувався чіткий розподіл за певними жанрами:

-- високі (ода, епопея, трагедія, героїчна поема);

-- середні (наукові твори, елегії, сатири);

-- низькі (комедія, пісні, листи у прозі, епіграми).

Темами для творів високих жанрів були події загальнонаціонального та історичного значення, у них брали участь царі, видатні діячі, придворні тощо. Високі жанри були написані величавою, урочистою мовою. Темами для середніх і низьких жанрів були наука, природа, людські вади, соціальні пороки. У них діяли представники середніх і нижчих класів, мова наближалася до розмовного стилю. Якщо у високих жанрах прославлялись ідеї монархії та громадського служіння, то у середніх та низьких жанрах утверджувались ідеї пізнання світу і людської природи, викривалися вади суспільства і характерів. Встановлювалися міжжанрові кордони, а будь-які міжжанрові сплави (наприклад, трагікомедія) вважалися неприпустимими.

Для кожного жанру регламентувалися мова і герої. Так, трагедії класицизму притаманна була піднесена, патетична мова, такі ж високі почуття, змальовувалися героїчні особистості.

У комедіях використовувалася проста мова, обов'язковим був сатиричний струмінь, діяли побутові персонажі. Жанрові форми нової літератури класицистами ігнорувалися, особливо це стосувалося прозових жанрів, які, незважаючи на їхню велику популярність у сучасній літературі, були відсунуті у класицизмі на другий план. Жанровими домінантами класицистичної літератури були ода і трагедія.

3. Важливим елементом в естетиці класицизму були вчення про розум як головний критерій художньої правди і прекрасного в мистецтві. Класицисти вважали, що античні майстри творили за законами розуму. Письменникам нового часу теж слід дотримуватися цих законів. Звідси походили майже математична точність правил мистецтва класицизму (ієрархія жанрів, єдність у драматургії тощо). Це накладало відбиток холодної безпристрасності, надмірної логічності на твори класицистів.

4. Із ученням про абсолютність ідеалу прекрасного і з раціоналізмом було пов'язане твердження про універсальність типів людських характерів. Персонажі здебільшого були схематичні, -- будували навколо зображення якоїсь провідної риси характеру (честь, обов'язок, хоробрість, лицемірство, жадібність тощо).

5. Характери чітко поділялися на позитивні і негативні.

6. Драматичні твори (трагедія, комедія) підпорядковувалися правилу трьох єдностей-- часу, місця і дії. П'єса відтворювала події, які відбувалися протягом одного дня і в одному місці.

7. Чітка композиція твору мала підкреслювати логіку задуму автора і певні риси персонажів.

8. Для класицизму загалом характерні аристократизм, орієнтація на вимоги, смаки вищої суспільної верстви, хоча деякі представники класицизму порушували це правило (наприклад, Мольєр).

9. Естетичну цінність для класицистів мало лише вічне, непідвладне часу, як твори античності. Наслідуючи давніх авторів, класицисти самі створювали "вічні" образи, які назавжди увійшли до скарбниці світової літератури (Тартюф, Сід, Гора-цій, Федра, Андромаха, міщанин-шляхтич, скнара тощо).

Класицисти наполягали на виховній функції літератури та мистецтва. Причому засобом виховання "гарного смаку" є ні дидактизм, ні моралізаторство. Виховувати людину має насолода, яку мусить давати мистецтво.

13. Загальна характеристика творчості П. Корнеля: основні етапи творчості та їх характеристика

Найвизначнішим представником класичної трагедії на першому етапі її розвитку був П'єр Корнель (1606--1684).

Життя Корнеля небагате на зовнішні події. Основні віхи його співпадали із датами постановки його п'єс, з їх успіхами або, навпаки, провалами. П'єр Корнель народився 6 червня 1606 року у Руані, в Нормандії. Батько його, заможний буржуа, адвокат за професією, готував і сина до цієї діяльності, але помилився у своїх сподіваннях. Коли мо-лодий Корнель, закінчивши навчання, приступив до виконання адвокатських обов'язків, виявилося, що він не лише не володів ораторським мистецтвом, але й був косноязичним; дрібниця, про яку з подивом зазначають сучасники -- настільки різко вона контрастувала із ораторським, декламаційним стилем його трагедій.

Свою літературну діяльність Корнель розпочав із маленьких галантних віршів, після яких побачила світ його перша комедія «Меліта» (1629). Це стало початком його літературної і театральної кар'єри. Ця комедія, а також інші, написані Корнелем протягом 1631--1636 рр., нині забуті і не складають слави поета, але свого часу були тепло зустрінуті глядачами.

Драматург випробував свої сили у жанрі трагедії, написавши «Медею» (1635) (за мотивами однойменної трагедії давньоримського драматурга та філософа Сенеки), але це ще не було початком його справжньої слави.

Справжньою віхою у житті та творчості Корнеля стала п'єса «Сід», поставлена наприкінці 1636 або на початку 1637 року. Успіх п'єси був величезним. Проте він мав й інший бік: проти Корнеля виступила спілка другосортних драматургів, що таємно підтримувалася фактичним правителем Франції -- кардиналом Ришельє. Французька Академія визнала трагедію «неправильною», незначною і навіть шкідливою з точки зору суспільної моралі.

...