Основи літературознавства

Размещено на http: //www. allbest. ru/

1. Літературознавство -- комплекс наукових дисциплін про сутність та функціонування в суспільстві художньої літератури; система наукового знання про мистецтво слова. Літературознавство -- відносно молода наука, воно виділилось у відносно окрему галузь знання наприкінці XVIII -- на початку XIX ст. і видозмінюється з процесом поглибленої диференціації та інтеграції науки. До 18 століття вона розвивалася як галузь філософії та естетики. Хоча зачатки літературознавчих уявлень існували вже в окремих стародавніх міфах. Перші стрункі літературознавчі концепції дали давньогрецькі мислителі Платон і Арістотель. На прикладі з визначенням самодостатності української літератури неважко переконатися в зв'язках літературознавства з історичною наукою, яка подібним же чином відвойовувала право самої України на її власну історію. Літературні ідеї, як відомо, "в'яжуться" з історичними процесами, або випереджаючи їх, або йдучи з ними в ногу Літературознавство, на відміну від художнього мислення, в'яжеться з суспільною історією менш активно і завжди з певним запізненням. Причиною цього е похідна залежність літературознавства від художньої творчості й історичних зрушень, яку (залежність) здатна часом порушити лише та галузь літературознавства, яка іменується критикою. Не менш тісними й органічними слід вважати зв'язки літературознавства з філософією. Вона була фактично праматір'ю науки про літературу, і коли в античні часи народжувався найвідоміший у Європі літературознавчий твір Арістотеля "Поетика", то його тривалий час цілком справедливо вважали не інакше як дитям філософії. Звичайно, естетика -- теж наука, й окрема наука. Але без літературознавства (ширше кажучи -- без мистецтвознавства) вона немислима. Отже, літературознавство пов'язане також і з естетикою, яка, будучи самостійною наукою, все ж вважається частиною філософії. Спірним видається зв'язок літературознавства з економікою. Про такі зв'язки до середини XIX ст. ніхто з дослідників художньої творчості, здається, серйозно не говорив. Першопрохідцем тут став марксизм, який своїм грубим матеріалізмом звульгаризував і уявлення про художню творчість, і методологію дослідження її. Літературознавство перебуває в нерозривному зв'язку з фольклористикою і мовознавством (лінгвістикою). Перші елементи літературознавства спостерігаються ще у фольклорі: в легендах і переказах про особливості слова та пісні, в казках про чаклунів. Усе це -- первісні форми літературознавства, і дослідник літератури у своїх міркуваннях завжди їх тримає в пам'яті та спирається на них.

2. Основні галузі науки про літературу

Компаративістика Як галузь науки про літературу вона формується у другій половині ХІХ ст. - пізніше від історії літератури й теорії літератури, і пов'язана з ними тим специфічним зв'язком, що притаманний утворенням проміжного характеру; її розвиток позначений зміною векторів руху то до історії літератури, то до її теорії. Ця зміна корелятивна поділу компаративістики на два основні її види залежно від об'єктів вивчення - конкретних генетико-контактних зв'язків чи типологічних спільностей та відповідностей. художній література легенда пісня

істомрія літератумри -- галузь науки про літературу, яка досліджує її розвиток у зв'язку з розвитком суспільства та його культури, прагнучи виявити внутрішні закономірності літературного процесу. Вона включає в себе численні історії окремих національних літератур, як старих, що мають багатовікову традицію, так і новітніх, розвиток яких обмежується десятками років. Спираючись на здобутки філософії, естетики, теорії літератури, ретельно простежуючи всю сукупність художніх творів, їх сприймання читачами і критичні оцінки, історики літератури описують динаміку літературно-мистецького життя, літературних напрямів і течій, виявляють значення творчості письменників, їх окремих творів для читачів епохи, в яку ці твори постали, і для наступних поколінь.

Теомрія літератумри -- галузь наукового знання про сутність, специфіку художньої літератури як мистецтва слова, про засади, методи її вивчення, критерії оцінки літературних творiв. Теорія літератури як абстрактна, узагальнювальна наука про літературу формувалася поступово на основі роздумів, аналізу художньої творчості, мистецтва взагалі і в процесі диференціації гуманітарних знань сформовується наприкінці XVIII--XIX століть. у відносно окрему науку, продовжуючи взаємодіяти з філософією, естетикою, поетикою, історією літератури та літературною критикою.

3. Теорія літератури -- галузь наукового знання про сутність, специфіку художньої літератури як мистецтва слова, про засади, методи її вивчення, критерії оцінки літературних творiв. Теорія літератури як абстрактна, узагальнювальна наука про літературу формувалася поступово на основі роздумів, аналізу художньої творчості, мистецтва взагалі і в процесі диференціації гуманітарних знань сформовується наприкінці XVIII--XIX століть. у відносно окрему науку, продовжуючи взаємодіяти з філософією, естетикою, поетикою, історією літератури та літературною критикою. Система наукових понять, яку створює теорія літератури, є досить складною та різноманітною. Структурно вона поділяється на кілька розділів. Перш за все теорія літератури вивчає сутність, зміст і форму художньої літератури, її специфіку та функції як самостійного виду мистецтва. Далі у сферу впливу теорії літератури входить розуміння специфіки художньої творчості й аналіз конкретних літературних явищ, поділ поезії на роди та жанри. Ще теорія літератури досліджує літературний процес, зміну напрямів, течій, шкіл, особливості стилю окремого письменника й у цілому літератури певної доби. Нарешті, до завдань теорії літератури входить розгляд закономірностей розвитку мови художньої літератури, особливостей віршування. Теорія літератури досліджує загальні й спільні для кожної окремої національної літератури закони й закономірності, що пов'язують літературу з навколишньою дійсністю, а також внутрішньолітературні закони. жанрами теорії літератури є монографія, стаття, огляд, есе. До основних завдань теорii лiтератури входить розгляд закономiрностей розвитку мови худ. лiтератури, особливостей вiршування тощо

4. Зародження та розвиток теорії літератури Вивчення світової літератури не може бути плідним без урахування великої кількості загальних понять про окремі властивості та особливості художніх творів, літературного процесу в цілому. Дослідження, узагальнення та систематизацію загальних літературознавчих понять здійснює теорія літератури (від грец. иещсЯб -- спостереження, дослідження).

Вона розвивається як узагальнююча наукова дисципліна, оскільки поставлені нею проблеми можуть бути розроблені тільки на основі глибокого дослідження багатьох окремих національних літератур на різних етапах їх історичного розвитку. Система наукових понять, яку створює теорія літератури, є досить складною та різноманітною. Структурно вона поділяється на кілька розділів. Перш за все теорія літератури вивчає сутність, зміст і форму художньої літератури, її специфіку та функції як самостійного виду мистецтва. Далі у сферу впливу теорії літератури входить розуміння специфіки художньої творчості й аналіз конкретних літературних явищ, поділ поезії на роди та жанри. Ще теорія літератури досліджує літературний процес, зміну напрямів, течій, шкіл, особливості стилю окремого письменника й у цілому літератури певної доби. Нарешті, до завдань теорії літератури входить розгляд закономірностей розвитку мови художньої літератури, особливостей віршування тощо. Іноді вважають, що поняття теорії літератури збігається з поняттям поетики (у більш вузькому розумінні значення терміна поетикою називають коло проблем, пов'язаних з художніми особливостями творчості окремого письменника, наприклад поетика Т. Шевченка, поетика М. Рильського).

5. Література як вид мистецтва

Усі існуючі види мистецтва прийнято умовно поділяти на три типи. Перший тип складає група так званих просторових видів мистецтв, до яких входять живопис, скульптура та архітектура. Назву просторових вони дістали тому, що предмети, які в них зображені, сприймаються нами у їхньому просторово-статичному вигляді, тобто як розміщені в непорушному просторі, немовби завмерлі в ньому.

Другий тип утворює група часових мистецтв, до яких поряд з музикою, співами, танцем та пантомімою належить і література. Часовими вони називаються тому, що, на відміну від статичної форми зображення, характерної для просторових мистецтв, подають свій предмет у русі, у динамічному його розвиткові, що відбувається протягом певного часу. Наприклад, танок, що виконують люди, не зводиться до одного певного положення тіла, яке приймає танцюрист у просторі, а складається з поєднання багатьох таких положень, даних як динамічна послідовність їх змін, що сприймається нами вже не в просторі, а в часі. Так само й характер людини, зображеної в романі, постає перед нами не одномоментно, а в його динамічному розгортанні, що відбувається протягом усього того часу, який ми витрачаємо на сприйняття твору.

Третій тип, до якого входять театр і кіно, -- це так зване синтетичне мистецтво, яке вбирає й поєднує в цілісній формі вираження елементи як просторових, так і часових мистецтв, зокрема літературу, музику, пантоміму, живопис декоративного оформлення. Форма зображення в театрі й кіно реалізується як у просторі, так і в часі. Окремі елементи синтезу з просторовою формою зображення характерні, у свою чергу, і для деяких видів часового мистецтва, зокрема танцю й пантоміми. Наприклад, пантонімічна вистава може набирати форму як статичного, так і динамічного зображення.

7 Взаємодія літератури з іншими видами мистецтва

Активний обмін між мистецтвами в Україні - не новинка. Постановка поезоопер, дуже часто романи або їх фрагменти становляться основою сценаріїв багатьох фільмів, Цілком закономірно з кінематографом співпрацюють автори сегменту масової літератури, адаптування романів для екранізації, В царині музики варто згадати пісні на сучасну українську поезію. Сюди ж додайте музичні спроби самих українських письменників. А також театри регулярно ставлять п'єси відомих діячів літератури

9. Проблема соц. заангажованості та свободи творчості. Насиченість літератури пафосом суспільно-політичної, громадянської чи національної проблематики. Заангажованість літератури - прояв суспільної відповідальності митця за результати своєї творчості. Панівна в СРСР теорія партійності літератури призвела до крайнього ступеня заангажованості письменства, до продукування творів за попередньо розробленими ідеологічними зразками та нормами (соцреалізм). Це спричинило появу великої кількості малохудожніх творів - псевдолітератури. Див. також Ідейність літератури. Заангажованість літератури зростає в період змагань поневолених народів за незалежність. Критики-народники (С. Єфремов та ін. ) надавали заангажованості великого значення, протиставляючи її естетиці. Талановиті митці, зокрема, "празької школи" змогли поєднати заангажованість з високою художністю, давши приклад вдалого розв'язання проблеми.

Свобода творчества -- принцип, согласно которому автор художественного произведения вправе свободно выбирать направление своего творчества, темы, предметы для описания, применять любые изобразительные средства и художественные приёмы, которые он считает подходящими для достижения избранной творческой цели. Рассматривается как одно из проявлений фундаментального принципа свободы слова, предполагающего право каждого на свободное высказывание своих мыслей. Принцип свободы творчества предлагает исходить из того, что наличие любых табу на темы или изобразительные средства, с одной стороны, ограничивает возможности самовыражения автора, с другой -- лишает общество подлинно художественных произведений. Поэтому, с точки зрения сторонников принципа свободы творчества, возможность творчества без ограничений более ценна, чем политические или моральные принципы, для соблюдения которых свободу творчества ограничивают. Принцип свободы творчества находится в достаточно сложных и неоднозначных отношениях с общественной моралью, религией и государственной политикой, в частности, с принципом терпимости. Моральные и религиозные принципы включают запреты на определённые темы и средства выражения (запрет на употребление табуированной лексики, на оскорбления, запрет на обнажение тела, на описание сексуальных действий во многих религиях, собственно религиозные запреты, такие как запрет на изображение Мухаммеда в исламе и запрет на «оскорбительные для бога» высказывания во множестве религий, и так далее). Некоторые темы не рекомендуются к освещению по политическим мотивам. Проблема всех мотивов для ограничения свободы творчества в том, что их обоснованность в каждом конкретном случае, как правило, очевидна только для сторонников, так что при возникновении конфликта «защитников моральных ценностей» с «борцами за свободу слова» найти компромисс удаётся крайне редко. Показательным примером может служить история книги «Сатанинские стихи» Салмана Рушди. За эту книгу писатель был в 1989 году приговорён к смерти аятоллой Хомейни. Аятолла усмотрел в книге богохульные намёки на Аллаха и его жён, после чего издал фетву (религиозное распоряжение, которое должен исполнять любой мусульманин), согласно которой Рушди должен быть убит. С того времени Рушди живёт под постоянной охраной британской секретной службы. Несмотря на то, что в практически любом контексте смертный приговор за литературное произведение воспринимается как нечто недопустимое, до сих пор можно встретить высказывания, одобряющие его, причём не только от мусульман.

10. Національна специфіка літератури -- органічна якість художньої літератури певного народу, відмінна від якостей інших літератур. Вона витворюється системою змістових і формально-стильових особливостей, притаманних творам письменників даної нації. Н. с. л. зумовлюється рядом чинників, насамперед ментальністю народу. Якщо народові, що став історично стійкою спільнотою, властива певна сукупність етнічно-психічних ознак, то вони обов'язково відіб'ються на духовному світі письменника, позначаться на його мисленні, результатах творчості. Тематично-проблемні тенденції, що, осмислюючись у творчості багатьох митців, витворюють тяглість традиції, національно-типові характери, виявлені в індивідуалізованих персонажах. Відтак українські степи і могили, явори й осокори, калина і мальви, болота і бескиддя, орли і горлиці, буй-тури і сарни не просто оточують українців у їх взаєминах поміж собою, а й у спілкуванні з сусідами. З'являються мотиви звитяги й оборони, полону і втечі, кохання і смерті, боротьби за віру і правду. Іван Вишенський та Іван Величковський, Григорій Сковорода та І. Котляревський, Т. Шевченко й Леся Українка, Є. Маланюк й У. Самчук, М. Стельмах й 0. Гончар по-своєму відображають різні грані української душі. їхні твори як органічний вияв глибинного зв'язку письменника зі своїм народом несуть на собі прикмети національної самобутності. Другий аспект Н. с. л. пов'язаний з особливостями історико-літературного процесу в кожній національній літературі. Зміна і взаємодія літературних напрямів і стильових течій, система і динаміка жанрів, співвідношення родів літератури, взаємини письменницьких генерацій, міжнаціональна літературна рецепція, взаємодія І взаємовпливи, роль критики і дискусій, взаємини літератури і церкви, митців і влади не можуть бути однаковими в кожній національній літературі. Структура історико-літературного процесу -- своєрідна і відмінна, хоча порівняльно-історичні, типологічні студії виявляють багато спільного, аналогічного. Все це зумовлює необхідність літературознавчих праць, присвячених національній своєрідності літератур кожного народу, міжнаціональним літературним зв'язкам, діалектиці національного та інтернаціонального в кожній літературі, бо формуються вони і розвиваються не ізольовано, а запозичене завжди трансформується відповідно до ментальності народу, до національних потреб

11. Загальнолюдське в літературі -- це органічне поєднання в художньому творі відбиття характерних особливостей національного життя з порушенням важливих проблем, що мають загальнолюдське значення. Літературний твір відбиває своєрідність буття певного народу на конкретному етапі його історичного розвитку, передає національну ментальність і відповідних соціальних верств, і окремої особистості. Національна своєрідність виявляється в темах творів, і в характері їхнього художнього втілення, в образних типажах, у мові, навіть у жанровій специфіці. Іван Франко слушно зауважував, що кожний справжній письменник, до якої б національності він не належав, схожий на «дерево, що своїм корінням впивається якомога глибше і міцніше в свій рідний, національний ґрунт, намагається віссати в себе і переварити в собі якнайбільше його живих соків, а своїм пнем і короною поринає в інтернаціональній атмосфері ідейних інтересів, наукових, суспільних, естетичних і моральних змагань». Так, глибоко національна творчість Тараса Шевченка має загальнолюдський характер і своїми темами (доля рідного краю і страждання доброї особистості, щастя материнства і болі самотності скривдженої жінки), і гуманістичним пафосом, і високою культурою поетичного слова, і порушенням тих громадських чи морально-етичних проблем, які звучать злободенно на всіх континентах планети.

12. Літературний твір -- це один з об'єктів права інтелектуальної власності, зокрема авторського права. Літературні твори бувають письмові та усні. До письмових літературних творів відносяться такі традиційні твори, як романи, казки, вірші, статті, наукові праці тощо, а також нетрадиційні, твори практичнішого призначення: рекламні тексти, інструкції з експлуатації техніки, технічні завдання, положення про оплату праці, посібник користувача та інші твори, котрі за допомогою символів та знаків фіксуються на матеріальному носії інформації. Зазвичай, матеріальним носієм письмового літературного твору є папір, але не слід забувати й про інші, нетрадиційні, матеріальні носії, такі як дискета, компакт диск тощо. Об'єктивна форма письмового літературного твору допускає сприйняття твору третіми особами. До усних літературних творів відносяться промови, лекції, доповіді та інші виступи. Усний літературний твір не має такого матеріального об'єкта, як примірник твору. Такий твір може бути закріплений за допомогою аудіо або відео запису, але результатами такого закріплення будуть фонограма та відеограма відповідно.

13. Зміст та форма літературного твору Перш ніж розглядати їх особливості, необхідно пригадати загальнофілософський сенс категорій «зміст» і «форма». В усіх предметах і явищах, що нас оточують, є зміст і форма як їх протилежні сторони. Зміст -- це сукупність елементів і процесів явища, те, з чого воно складається. Форма -- внутрішня і зовнішня структура, спосіб існування змісту, певне співвідношення елементів і процесів у часі і просторі, тривалі зв'язки між ними. Зміст і форма можуть бути у єдності. Тоді зміст -- головний бік явища, тому що розкриває його природу та складає сутність. Форма сприяє розвиткові змісту, якщо вона йому відповідає, та гальмує розвиток, якщо застаріла і не відповідає змісту. Між старою формою і новим змістом загострюється суперечність, яка спричиняє конфлікт. І тоді стара форма має бути замінена новою. Це завжди відбувається як у природі, так і у суспільстві. Зміст художнього твору -- поняття складне й багатогранне. Це перш за все явища дійсності, які відображаються у мистецькому творі, але він не зводиться лише до механічного копіювання предметів і явищ, які стали для нього основою. Справа у тому, що перед, тим, як втілитися у майстерний твір, явища дійсності мають відобразитися у свідомості художника, бути ним усвідомлені, пройти через його серце. Саме тому у змісті виявляється особистість майстра, його смаки та погляди, його пристрасті та переконання. Світогляд велетня мистецтва має виключно важливе значення у художній творчості, й усі його слабкі та сильні сторони неминуче відбиваються у творах. Художня форма -- це не механічне поєднання, елементів, вона являє собою складне утворення, що включає дві рівні, іншими словами «внутрішню» і «зовнішню» форми, які по-різному співвідносяться зі змістом художнього твору. Отже, художня форма сприяє розкриттю змісту твору, вона являє собою складну організацію і містить такі елементи, як композиція, сюжет, зображувально-виражальні засоби, тісно пов'язана з матеріалом, має два рівні -- «зовнішній» і «внутрішній»; форма дозволяє зрозуміти мистецький твір, правильно розкрити його зміст. Аналізуючи творчий процес, можна побачити, що форма, підпорядкована змісту, постійно допомагає йому Адже здатність змісту розгортатися ушир та углиб залежить від того, чи створює йому форма необхідні для цього умови: коли форма не відповідає змісту, вона сковує, обмежує можливості його розвитку; коли ж вона відповідає змістові, то допомагає йому розкритися

15. Тема - (у літературі) коло подій, життєвих явищ, представлених у творі в органічному зв'язку з проблемою, яка з них постає і потребує осмислення. Тема художнього твору відрізняється від життєвих подій, явищ дійсності тим, що вона характеризує явище, сприйняте, побачене митцем. Тема іманентно пов'язана з конкретно-чуттєвим, образним мисленням, тяжіє до сюжету як розвитку подій, в яких беруть участь персонажі. Таким чином, тема, сюжет, персонаж, проблема є різними гранями цілісного бачення людиною дійсності, пошуку прихованої сутності, сенсу буття. З цього міцно злютованого об'єкт-суб'єктного відношення народжується естетична ідея твору, яка виражає авторську оцінку зображеного, його розуміння теми як запиту-проблеми. Тому, вважається, що тема та ідея становлять ідейно-тематичну (проблемно-тематичну) основу твору, яка вимагає відповідної жанрової структури, конкретної композиції твору і, врешті, виступає одним із стилетвірних чинників. Таким чином, традиційний термін «тема» наповнюється новим змістом і його не конче треба співвідносити тільки з літературними напрямами міметичного плану.

17 Ідея літературного твору (грец. йдЭб -- образ, початок) це емоційно-інтелектуальна, пафосна спрямованість художнього твору, яка приблизно може бути охарактеризована як провідна думка, ядро задуму автора. Також це та головна думка, що служить узагальненим вираженням змісту всього твору й містить у собі оцінку зображених у ньому життєвих явищ. Ідея немовби підводить підсумок усьому зображеному в художньому творі й виступає як мотивований усім його змістом тип духовного оціночного ставлення митця до дійсності, як думка, що виражає певну, сповідувану автором концепцію світу й людини.

18 Літературний образ 1) естетична категорія, що характеризує особливий, притаманний мистецтву спосіб творення уявного світу; сформований фантазією письменника світ, тією чи іншою мірою співвідносний зі світом реальним на рівні суспільних, культурних, історичних, психологічних та інших явищ. 2) Будь-яке явище уявного світу, котре завдяки творчій художній діяльності письменника сприймається читачем як щось цілісне, завершене, зриме

19. Міметичні літературні образи Міметичне розуміння категорії Л. -х. о. (коли уявний світ визнається за більш чи менш докладне відтворення дійсності у художній формі) розробив ще Аристотель: «Мистецтво є наслідуванням і художнім відтворенням не лише того, що є, і того, що було, але в однаковій мірі й того, що може бути з вірогідністю або ж з необхідністю» («Поетика»). У сучасному літературознавстві знаходимо широкий діапазон міметичного трактування Л. -х. о. : від розуміння Л. -х. о. як відбиття чи навіть віддзеркалення емпіричного світу до художньої трансформації лише якоїсь сторони, окремої реалії чи фрагмента дійсності, що існує поза літературним твором. Перша актуальна для реалізму, натуралізму, друга -- для модернізму і особливо -- для постмодернізму.

20. Симмволічний літературний образ -- художній образ, що умовно відтворює усталену думку, ідею, почуття. В українських піснях наявні традиційні уснопоетичні народні символи: сонце, місяць, зіроньки, човен, терен, верба, весна. Приклади : Прометей, символічний образ нескореного народу в поемі А. Малишка , Образ кам'яного хреста в новелі В. Стефаника «Камінний хрест», образу собору (За романом О. Гончара “Собор”)

21. Композиція -- побудова твору, доцільне поєднання всіх його компонентів у художньо-естетичну цілісність, зумовлену логікою зображеного, представленого читачеві світу, світоглядною позицією, естетичним ідеалом, задумом письменника, каноном, нормами обраного жанру, орієнтацією на адресата. Композиція виражає взаємини, взаємозв'язок, взаємодію персонажів, сцен, епізодів зображених подій, розділів твору; способів зображення і компонування художнього світу (розповідь, оповідь, опис, портрет, пейзаж, інтер'єр, монолог, діалог, полілог, репліка, ремарка) і кутів зору суб'єктів художнього твору (автора, розповідача, оповідача, персонажів). Композиція може містити різні елементи: у літературному творі -- це експозиція, зав'язка, кульмінація і розв'язка,

22. Сюжет -- це внутрішній зв'язок подій у творі, взятих у їх часовому розвитку. Його джерелом є процеси, що відбуваються у реальному світі. Сюжет притаманний різноманітним видам мистецтва. Особливу роль він відіграє у літературі та у синтетичних видах мистецтва (театр, кіно), де може перетворитися у першочерговий елемент форми (пригодницький жанр). Основні елементи композиції сюжету: Пролог (не завжди) Експозиція Зав'язка Розвиток дії Кульмінація Розв'язка Постпозиція Епілог (не завжди)Поняття сюжету тісно пов'язане з поняттям фабули твору. Причому значення (означення, пояснення) цих термінів часто міняються місцями.

23 Теорія літературних родів за Аристотилем та гегелем

Роды литератумры -- это крупные объединения словесно-художественных произведений по типу отношения высказывающегося ("носителя речи") к художественному целому. Выделяются три рода: драма, эпос, лирика. Данное разделение возводят к "Поэтике" Аристотеля: подражать в одном и том же и одному и тому же можно, рассказывая о событии, как о чём-то отдельном от себя, как это делает Гомер, или же так, что подражающий остаётся сам собой, не изменяя своего лица, или представляя всех воображаемых лиц, как действующих и деятельных Гегель характеризовал их как отношения "субъекта" и "объекта": эпос объективен, лирика субъективна, драма соединяет оба начала. В XX веке роды литературы неоднократно соотносились с различными явлениями психологии (воспоминание, представление, напряжение), лингвистики (первое, второе, третье грамматическое лицо) и т. д. [1] [2]

25. Епімчні жамнри -- це типи літературних творів, які притаманні епосу. Цей рід літератури охоплює безліч прозових жанрів, наприклад: роман, саґа, оповідання, новела, казка, народні казки , легенда, загадка, детектив, памфлет і т. д.

26. Ліримчні жамнри -- це типи літературних творів, які притаманні ліриці. Цей рід літератури охоплює безліч віршованих жанрів, наприклад: балада, гімн, сонет, ода, дума, елегія, романс, газель, пісня, вірш і т. д. Усі жанри ліричної поезії розрізняються з великою часткою умовності, хоча в минулому критика рекомендувала поетам строго дотримувати їхні внутрішньовидові, жанрові ознаки. Більше поширення одержало членування лірики на жанри по тематичній ознаці -- лірика пейзажна, філософська, любовна тощо.

27. Драматимчні жамнри -- це типи літературних творів, які притаманні драмі. Цей рід літератури охоплює безліч драматичних жанрів, наприклад: драма, поема, комедія, трагедія, фарс, водевіль, мелодрама, трагікомедія і т. д. Сучасні драматичні твори поділяються на три основні жанри (трагедія, комедія, драма) за характером конфлікту. Трагічний, драматичний і комедійний конфлікти бувають також в епічних і ліричних творах, однак там вони не мають такої загостреності, як у творах драматичних, де ця ознака є визначальною.

28 Мова як поетична матерія

Мова є поетичною матерію або засобом творення поезії. Без мови поезії взагалі б не існувало бо Момва це система звукових і графічних знаків, що виникла на певному рівні розвитку людства, розвивається і має соціальне призначення; правила мови нормалізують використання знаків та їх функціонування як засобів людського спілкування. Мова -- це найважливіший засіб спілкування і пізнання. отже мова це основний елемент творення поезії , базова основа художнього мовлення, за допомогою якого митець створює нову художню реальність за естетичними критеріями.

29. Звуковий рівень поетичної мови

Українська мова представляє собою складну систему. Основними одиницями її вважаються звук, буква, слово, частина мови, словосполучення і речення: Мова- найважливіший засіб спілкування людей між собою. За допомогою мови люди спілкуються між собою, передають свої думки, почуття та бажання.

Не кожний написаний текст добре сприймається, коли його озвучують, і, навпаки, є чимало прикладів, коли навіть блискучі усні виступи у надрукованому вигляді втрачають свою привабливість.

В українській мові відчуття плинності, текучості пов'язане зі звуком [л], який чують українці у звуках природи (плавати, лити, булькати тощо). В японській мові такого звука немає, отже, ідея плинності та всілякі асоціації з цим звуком у японців не можуть пов'язуватися. У давньогрецькій і латинській мовах не було шиплячих звуків -- не було для носіїв цих мов таких звуків і в природі (порівняйте українські шум шелест, шепіт, шурхіт та под. ), відповідно, не могло бути пов'язаних із цими звуками асоціацій, оцінного ставлення до явищ тощо

30. Лексичний рівень поетичної мови

Усі слова мови становлять її лексику (словниковий склад). Лексикою називають також певну частину словникового складу мови: лексика абстрактна, лексика термінологічна, лексика побутова, лексика емоційна і т. д. Українська мова відрізняється чисельним складом лексики: лише загальних назв (разом із термінами) кількасот тисяч. Словниковий склад мови являє собою не просто набір слів. Слова в мові існують у певній системі та взаємовідношенні. Вони розрізняються за сферою й частотою вживання. Слова якнайтісніше пов'язані з позамовною дійсністю, складові частини якої вони позначають і на зміни в якій оперативно реагують, відбиваючи широкий соціально-історичний досвід носіїв мови. І тому лексична система є найрухливішою, наймобільнішою складовою частиною мови: у ній постійно виникають нові слова, нові значення в існуючих словах, а окремі слова стають застарілими, рідковживаними, а то й зовсім забуваються, залишаючись тільки в писемних пам'ятках. Коли ми говоримо про те, що мова пов'язує минулі покоління із сучасними, зберігає й передає минулий досвід, то маємо на увазі насамперед слова, лексику. Багата, розвинена лексика забезпечує тонше сприйняття навколишнього світу, глибше проникнення в нього і точніше мислення як для всього суспільства, так і для кожного окремого індивіда, що володіє цим багатством.

31. Тропіка

Тропіка (грец. фсьрпт -- «зворот») -- слово, вживане в переносному значенні для характеристики будь-якого явища за допомогою вторинних смислових значень, актуалізації його «внутрішньої форми»

Найпростіший приклад тропа -- порівняння: Основні різновиди тропів: Алегорія Метафора Метонімія Синекдоха Оксюморон Епітет Гіпербола Літота Іронія Сарказм та інші засоби поетичного мовлення, що розкривають багатство його асоціативних відтінків, посилюють та увиразнюють його емоційне й оцінне забарвлення, динамізують семантичні поля, вказують на домінантні ознаки авторського стилю.

37. Силамбо-тонімчне версифікація (грец. syllбbe -- склад і tonos -- наголос) -- система віршування, в основу якої покладено принцип вирівнювання наголошених та ненаголошених складів, їх чергування, кількість та місце розташування ритмічних акцентів у віршовому рядку.

В українській поезії силабо-тонічне віршування з'явилося у XIX ст. , прийшовши з російської поезії, витіснивши силабічну систему та співіснуючи з національним коломийковим розміром, широко використовуваним Т. Шевченком. Однак перші спроби переходу на силабо-тоніку спостерігаються уже в творчості І. Некрашевича у другій половині 18 ст. , але тільки в поемі І. Котляревського «Енеїда» чотиристопний ямб зазвучав природно, відкриваючи перспективу для силабо-тонічного віршування в українській поезії. Складається воно з двоскладової (хорей -- з наголосом на першому складі; ямб -- на другому складі) та трискладової стоп (дактиль -- з наголосом на першому складі, амфібрахій -- на другому, анапест -- на третьому складі); відповідно так називаються і віршові розміри. Характерна риса силабо-тонічного вірша -- ритмоінтонаційна інерція завдяки схемі розподілу наголошених та ненаголошених складів, що дає можливість відповідно систематизувати ритмічний рух поетичного мовлення. Велике значення для ритмічного урізноманітнення такого вірша має також наявність пірихіїв або поява надсхемних наголосів.

Силабо-тонічне віршування у сьогоденній українській поезії співіснує поряд із тонічним (акцентний вірш, паузник та інші).

38. Верлімбр (фр. vers libre -- вільний вірш) -- неримований нерівнонаголошений віршорядок (і вірш як жанр), що має версифікаційні джерела у фольклорі (замовляння та інші форми неримованої чи спорадично римованої народної поезії). Верлібр є одночасно і ліричним жанром. У художній літературі верлібр поширюється в добу середньовіччя (літургійна поезія), у творчості німецьких передромантиків, французьких символістів та інших. Особливого значення верлібру надавав В. Вітмен, а надто -- авангардисти 20 ст. Це одна з провідних форм сучасної поезії, сприйнята як виокремлена система віршування: Верлібр відмінний від вільного, власне, нерівностопного римованого (переважно -- ямбічного) вірша.

39. Література як історичне явище

Література це сукупність писаних і друкованих творів певного народу, епохи, людства. Література відображає та зберігає знання й культуру народу та певного історичного періоду. Водночас вона є різновидом мистецтва, власне, мистецтвом слова, що відображає дійсність у художніх образах, створює нову художню реальність за законами краси; результатом творчого процесу автора, зафіксований у відповідному тексті за допомогою літер. Письменники пишуть не лише про те, що придумали самі, а у багатьох випадках про те , що коється навколо них тобто про історичні події. Вони як ніщо інше є натхненням , бо кожну людину а особливо письменника хвилює те, що коється навколо нього.

40. Літературний стиль.

Літ. Стиль -- сукупність ознак, які характеризують твори певного часу, напряму, індивідуальну манеру письменника. Поняття стилю сьогодні є багатогранним. У літературознавстві також спостерігається багатозначність цього поняття. Дослідники розглядають : - стиль доби; стиль напряму й течії; - стиль письменника і стиль певного періоду його творчості; стиль твору і стиль його окремого елемента.

Найпоширенішим у науці про літературу є розуміння стилю як індивідуальної творчої манери, «творчого обличчя» окремого письменника. Отже, індивідуальний стиль -- це прояв сукупності особливих істотних ознак таланту письменника в конкретному художньому творі чи у всій його творчості, індивідуальне втілення художнього методу. Літературні напрями і течії: Бароко Класицизм Сентименталізм Романтизм Реалізм Модернізм Декаданс Неоромантизм Імпресіонізм Експресіонізм Символізм Неокласицизм Футуризм Неореалізм Екзистенціалізм Постмодернізм

45. Бароко -- літературний і загальномистецький напрям, що зародився в Італії та Іспанії в середині XVI століття, поширився на інші європейські країни, де існував упродовж XVI--XVIII століть. Поетика літературного бароко поєднує в собі різнорідні, протилежні елементи й форми. Бароко гармонійно сполучає трагічне з комічним, піднесене з вульгарним, жахливе з кумедним. Примхливо синтезуються в ньому християнські та язичницькі елементи. Так, Богородиця йменується Діаною, хрест порівнюється з тризубом Нептуна, в богословських трактатах з'являються амури й купідони тощо. Таке поєднання «непоєднанного» і стає однією з найхарактерніших барокових рис. Поетика бароко органічно «сплавляє» символіку з побутовим натуралізмом, аскетику -- з гедонізмом, сакральне -- із жартівливим. Для митців бароко немає абсолютно нічого, що не могло б співіснувати. За допомогою метафори все можливо поєднати. Головне, аби таке примхливе сполучення вражало й було дотепним. А щоб виявляти свою дотепність, вважає іспанський теоретик бароко Емануело Тезауро, необхідно якраз поєднувати смішне і сумне, трагічне і комічне, бо «не існує явища ані настільки серйозного, ані настільки сумного, ані настільки піднесеного, щоб воно не могло обернутися на жарт і за формою, і за змістом».

Дотепність, парадоксальність, контрастність сполучення найбільше цінувалися теоретиками та практиками бароко. Проблемам дотепності були присвячені цілі трактати, які закладали фундамент нової поетики. Серед них «Дотепність, або Мистецтво вишуканого розуму» (1648 р. ) іспанського філософа Б. Ґрасіана та «Підзорна труба Аристотеля» (1655 р. ) вищезгаданого Е. Тезауро. Дотепність вважалася також основою художнього пізнання дійсності. Так, Бальтасар Ґрасіан вбачає в дотепності «можливість проникати в суть найвіддаленіших предметів і явищ, миттєво комбінувати їх і зводити воєдино».

Парадоксальне поєднання «непоєднанного» покликане вражати й дивувати. Один з найвизначніших ліриків бароко -- італієць Дж. Маріно зазначав, що метою поета є «дивовижне та вражаюче», а хто не здатен здивувати, мусить іти до стайні. Маріно став винахідником характерної барокової поетичної форми -- так званих «кончетто». Це були словосполучення з неочікуваними мовленнєвими зворотами, парадоксальними епітетами, оксюморонами. В поезії Маріно натрапляємо й на «радісний біль», і на «багатого жебрака», і на «німого промовця». Зірки в Маріно -- «жаринки вічного кохання» та «смолоскипи поховання». Подібні до кончетто форми спостерігаються й у видатного іспанського барокового поета Ґонґори-і-Арґоте. Серед образів його поетичних творів -- «блаженна мука» та «найсолодша отрута», а людське життя зображується як «скажений звір», що переслідує свою тінь. До речі, власних кончеттистів мало й українське бароко (Л. Баранович, І. Величковський).

Однією з типових рис літератури бароко є його інакомовність. Е. Тезауро заявляв: «Щоб проявити дотепність, слід позначити поняття не просто й прямо, а інакомовно, користуючись силою вимислу, тобто новим і неочікуваним способом». Інакомовність спричинена й такими рисами барокової поетики, як символізм, алегоризм, емблематизм. Отже, ускладненість стає ще однією характерною рисою літератури бароко. За барочною естетичною концепцією, твори мають бути важчими для сприйняття. Як наголошував Б. Ґрасіан, «чим важче пізнається істина, тим приємніше її осягнути». До того ж, від твору вимагалася можливість різних його тлумачень. Літературні твори бароко ускладнені багатьма позалітературними засобами.

46. Класицизм у літературі

Класицимзм (англ. classicism, від лат. classicus -- зразковий) -- напрям в європейському мистецтві, який уперше заявив про себе в італійській культурі XVI - го ст. Найбільшого розквіту досягає у Франції (XVII ст. ). Певною мірою притаманний мистецтву усіх країн Європи, у деяких зберігав свої позиції аж до першої чверті ХІХ ст. Для класицизму характерна орієнтація на античну літературу, яка проголошувалася ідеальною, класичною, гідною наслідування. Теоретичним підґрунтям класицизму була антична теорія поетики і насамперед «Поетика» Арістотеля, теоретичні засади якого втілювала французька “Плеяда” (XVII ст. ). У виробленні своїх загальнотеоретичних програм, особливо в галузі жанру і стилю, класицизм спирався і на філософію раціоналізму.

47. Сентименталізм та романтизм

Сентименталізм Напрям у європейській літературі, другої половини XVIII -- початку ХІХ ст. , що характеризується прагненням, відтворити світ почуттів простої людини й викликати співчуття читача до героїв твору. Сентименталізм розвивався як утвердження чуттєвої, ірраціональної стихії в художній творчості на противагу жорстким, раціоналістичним нормативам класицизму та властивому добі Просвітництва культу абсолютизованого розуму. Сентименталізм дістав свою назву від роману англійського письменника Л. Стерна «Сентиментальна подорож по Франції та Італії» (1768). Поступово сентименталізм запанував і в інших жанрах, змінивши жанрову систему сучасної йому літератури. Сентименталізм відкидає класицистичний поділ жанрів на «високі» і «низькі», усі вони стають рівноправними. Письменники-сентименталісти відкрили здатність простої людини, не зіпсованої цивілізацією, передовсім ідеалізованого селянина, до тонких чуттєвих переживань.

Визначальні риси сентименталізму:

- відтворення почуттів і пристрастей людини як основний предмет зображення;

- позитивні герої -- представники середніх і нижчих верств суспільства;

- вільна побудова твору;

- підвищена емоційність зображення подій та характерів, їх нетиповість;

- мальовничі сільські пейзажі;

- розробка переважно епічних форм, виникнення ліро-епосу;

- інтенсивне використання пестливої форми та слів, що означають почуття й настрої.

Романтизм Хронологічні рамки романтизму характеризуються відносною одночасністю початку (1790-і роки) і невизначеністю завершення (1820-1830-і - в Англії й Німеччині, 1870-1880-і - у Франції). Естетика романтизму підкреслено протипоставлена класицистичній. Всі норми поетики класицизму: уявлення про споконвічний універсальний ідеал краси, принцип ієрархії жанрів і стилів, незмішання трагічного і комічного, закон трьох єдностей у драматургії - здавалися романтикам украй умовними, штучними. Романтики вимагають мистецтва природного, вільного в тій мірі, у якій вільна природа й саме життя. Для цього художник повинен опиратися не на знання й розум, як класицист, а на примхливу фантазію, творчу уяву. У романтичних творах виразність звичайно домінує над зображуваним, експресія й гротеск відносяться до числа найпоширеніших прийомів. Все це не означає, що раціональний початок було зовсім чужим романтикам. Навіть ранні ентузіасти були здатні до тверезої критичної оцінки своїх пристрастей і цілком усвідомлювали, що їхнього уявлення про ідеал, про творчий потенціал особистості, про безмежну волю у всіх важливих для них сферах життя не витримають зіткнення з реальною дійсністю. Це протиріччя вони намагалися пом'якшити за допомогою романтичної іронії, якої удостоювалася не тільки прозаїчна щоденність, але й самі їхні протагоністи, що прагнуть до свідомо недосяжного ідеалу. В окремих випадках усвідомлення невідбутності конфлікту привело до розчарування й песимізму ("хвороба століття")

48. Реалізм 19 ст.

У мистецтві й літературі реалізм прагне до найдокладнішого опису спостережених явищ, без ідеалізації. Проте поняття реалізм дуже широке: реалістичним можна назвати монументальне єгипетське мистецтво, але реалістами є й митці, які з фотографічною точністю копіюють природу. Популярність реалізму зумовлена загальною доступністю і зрозумілістю його мистецьких засобів, тому його тенденції в українському мистецтві проявлялися за кожної доби, і як стиль він актуальний понині. Визначальні риси реалізму раціоналізм, раціоцентричний психологізм (ототожнення психіки і свідомості, недооцінка позасвідомих процесів); правдиве, конкретно-історичне, всебічне зображення типових подій і характерів у типових обставинах при правдивості деталей; принцип точної відповідності реальній дійсності усвідомлюється як критерій художності, як сама художність; характер і вчинки героя пояснюються його соціальним походженням та становищем, умовами повсякденного життя; конфліктність (драматизація) як сюжетно-композиційний спосіб формування художньої правди; вільна побудова творів; превалювання (перевага) епічних, прозових жанрів у літературі, послаблення ліричного струменя мистецтва; розв'язання проблем на основі загальнолюдських цінностей.

1. Специфічні риси УНТ

Усна народна творчість -- художня колективна літературна і музична творча діяльність народу, яка засобами мови зберегла знання про життя і природу, давні культи і вірування, а також відбиток світ думок, уявлень, почуттів і переживань, народнопоетичної фантазії. Фольклор -- створені народом та існуючі в народних масах словесність (перекази, пісні, казки, епос), музика (пісні, інструментальні наспіви і п'єси), театр (драми, сатиричні п'єси, театр ляльок), танець. Народна творчість, що зародилася в далекій давнині, -- історична основа усієї світової художньої культури, джерело національних художніх традицій, виразник народної самосвідомості

Специфічні риси Усність Варіативність Анонімність Імпровізаційність Народність Традиційність Біфункціоналізм Синкретизм

2. Періодизація фольклору

Основні періоди українського фольклору. Процес зародження і розвитку українського фольклору поділяється на дві великі епохи. Перша -- доісторична (міфологічна). Вона обіймає час, про який, окрім археологічних знахідок, матеріальних предметних доказів, не існує жодних писемних свідчень. Друга -- історична -- тобто епоха, події якої зафіксовані в писемних джерелах. Ці епохи ще називають дохристиянською та християнською і поділяють на періоди, кожному з яких властиві свої умови життя, культурно-історичні особливості, а відтак -- специфічні форми зародження і функціонування фольклорних форм, своя система жанрів усної народної творчості.

3. Первісні уявлення та світогляд слов'ян та відображення його у фольклорі

І. Етнічні особливості фольклору. (Кожен народ, кожна нація має неповторний характер, систему поглядів, уявлень, свою творчість. На формування своєрідних рис, якими відрізняється кожна нація, впливають географічне розміщення країни, її історичний розвиток, заняття та ремесла людей. Це зумовлює різнорідність, розмаїття, багатошаровість фольклорних традицій. )

ІІ. Основні світоглядні системи українського фольклору.

1. Дохристиянські вірування давніх слов'ян. (Давні слов'яни вірили в наявність душі в явищах природи, речах та предметах навколишнього світу, які постають як живі істоти. Вірування у зв'язок між людьми та окремими видами флори і фауни породили тотемізм, а уявлення про надприродні властивості предметів і поклоніння їм -- фетишизм. )

2. Культи. (Давні слов'яни сповідували культ вогню, який міг зігріти» захистити людей, але міг і знищити житла та посіви. Люди молилися до овина -- домашнього вогнища, приносили вогню різні жертви.

Культ води пов'язаний із значенням води в житті людини. Воду уявляли небесною силою, наділяли магічними властивостями. Щоб вона не завдавала лиха, їй приносили жертви.

Культ грози пов'язаний із поклонінням вогню і воді, адже гроза - це поєднання цих двох стихій. Існував культ небесних світил, культ предметів, культ змія та багато інших. Люди вірили в силу всього, що їх оточувало поклонялися живій і неживій природі приносили жертви, співали пісень, виконували ритуальні танці. ) 3. Язичництво давніх слов'ян. (Релігія давніх племен з'явилася на основі культів і називається язичництвом чи поганством.

III. Християнство і його вплив на розвиток народної словесності. (У 988 році князь Володимир хрестив свій народ. Християнство принесло на Русь нову мораль: любов до єдиного Бога, до ближнього, негативне ставлення до язичництва, магії, чаклунства, поганських жертвоприношень, поклоніння силам природи та ін. На деякий час установилося двовір'я, а у фольклорі відбувся процес поєднання старого з новим, накладання християнської віри на місцеві традиції. )

4 Значення фольклору в житті народу

Усна народна творчість має велике значення у житті народу як у минулому, так і в наш час. Адже недарма в одному з українських прислів'їв говориться: "Пісня ні в добру, ні в злу годину не покидає людину". Вона полегшує працю, виражає і радісні, і важкі настрої, розважає в горі, веселить під час відпочинку, навчає любити батьківщину, бути їй вірним, відданим.

Величезне значення має усна народна творчість також і для розвитку науки, літератури, мистецтва.

У спадщину ми дістали величезну кількість пісень, дум, балад, казок, створених багатьма поколіннями наших предків, і зобов'язані берегти усну народну творчість як найдорожчий скарб народу, вивчати, знати її та збагачувати новими перлинами.

6. Фольклористичні школи

Міфологічна школа (перша половина 19 ст. ) виникла в руслі загальноєвропейського романтизму. її філософською основою стала естетика Ф. В. Шеллінга та братів Августа і Фрідріха Шлеґелів, які трактували міфологію як «природну релігію» та необхідну умову виникнення мистецтва.

Наступним етапом в історії цієї школи стало виникнення у ній порівняльно-міфологічної школи. її засновниками були Вільгельм та Яків Ґрімм, які на основі аналізу німецької народної словесності виклали свої погляди у праці «Німецька міфологія»

Паралельно з міґраційною школою почала складатися протилежна їй за поглядами антропологічна (етнографічна) школа. її основоположниками були англійські вчені Е. Б. Тайлор та А Ланг, які в 60-х роках 19 ст. виступили з теорією самозародження сюжетів

Позитивною прикметою історичної школи стало вивчення фольклорних матеріалів на реальному історичному ґрунті, з урахуванням подій та явищ народного минулого. Важливим кроком було обґєднання зусиль та досягнень різних фольклористичних напрямів, перенесення міфологічного аналізу та порівняльних студій міґрації тем, мотивів, та образів на історичну основу. На жаль, цей шлях розвитку фольклористики на українських землях був перерваций у радянський період, коли складалася радянська школа фольклористики. її засади базувались на матеріалістичному розумінні світу, що заперечувало будь-які ідеалістичні трактування явищ дійсності. Суспільно-економічні праці К. Маркса почали штучно залучатись у царині гуманітарних наук.

Недовготривалим було також захоплення ідеями соціологічної школи кінця 19 -- початку 20 ст. (її засновник Е. Дюркгейм пояснював виникнення фольклору, культури, релігії соціальними явищами, їх розвиток -- соціальною зумовленістю) та теорії дифузіонізму (Ф. Боаз, США). Прихильники останньої (Л. Фробеніус, Ф. Ґребнер) ідеї еволюції та єдності історичного розвитку протиставили ідею абсолютної різноманітності культур, що порушуються там, де існують запозичення.

Значного поширення у світі набули ідеї представників географічно-історичної школи (через її засновників -- фольклористів із Фінляндії Ю. та К. Крунів вона отримала назву фінська школа) Головним завданням прихильники школи вважали виявлення етнографічної належності, місця і часу виникнення того чи іншого казкового сюжету. Вони провели велику та ретельну роботу: відібрали та класифікували всі варіанти казок, намагались простежити шляхи їх поширення. Ними була висунута теорія про первинну форму казки. Ця теза залишилась гіпотезою. Ще більшої популярності у багатьох країнах набула школа структуралізму. Вона виникла у 20-х роках 20 ст. у Франції і поширилась на ряд гуманітарних наук. її головними представниками були етнолог Леві-Строс, історик культури М. Фуко, літературознавець Р. Борт, психоаналітик Ж. Лакан. В основі їх дослідження -- структуральний метод, який орієнтує на виявлення структурних закономірностей обґєктів вивчення, зґясування синхронного та діахронного звґязків між ними. Надзвичайного поширення з початку -- до середини 20 ст. набула ритуально-міфологічна (неоміфологічна) школа. Вона виникла на основі синтезу ритуально-міфологічної теорії (Р. Сміт, Дж. Дж. Фрезер і т. зв. «кембріджська група», Великобританія; їх послідовники Д. Гаррісон, А. Б. Кук, Ф. М. Корнфорд) з аналітичною психологією та вченням про архетипи К. Г. Юнга.