Антична спадщина в художній рецепції Григорія Сковороди

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ЛІТЕРАТУРИ ім. Т. Г. Шевченка

удк 821.161.2.09'05 Сковорода/7.032

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філологічних наук

Антична спадщина в художній рецепції Григорія Сковороди

10.01.05 - порівняльне літературознавство

шевчук тетяна станіславівна

Київ - 2010

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі зарубіжної літератури Ізмаїльського державного гуманітарного університету Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник: доктор філологічних наук, професор ЛЕБЕДЕНКО Наталія Петрівна, Ізмаїльський державний гуманітарний університет, завідувач кафедри зарубіжної літератури.

Офіційні опоненти: - доктор філологічних наук ЛІМБОРСЬКИЙ Ігор Валентинович, Національний університет “Києво-Могилянська академія”, доцент кафедри літератури та іноземних мов;

- доктор філологічних наук ЗВАРИЧ Ігор Михайлович, Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, завідувач кафедри психології;

- доктор філологічних наук, ПЕЛЕШЕНКО Юрій Володимирович, Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України, провідний науковий співробітник відділу української давньої літератури.

Захист відбудеться “14” грудня 2010 р. о 10-00 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.178.01 в Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України (01001, м. Київ, вул. М. Грушевського, 4).

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України (01001, м. Київ, вул. М. Грушевського, 4).

Автореферат розісланий “12” листопада 2010 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Г. М. Нога

естетичний сковорода байка лексикографічний

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Вивчення давньоукраїнської літератури в контексті основоположних для європейської культури античних традицій сприяє висвітленню важливих особливостей і загальних закономірностей її розвитку. Студіювання проблеми впливу класичної літератури на творчість і естетико-філософські погляди видатного українського поета та мислителя XVIII ст. Григорія Савовича Сковороди (1722 - 1794) дозволяє не тільки простежити шляхи рецепції митцем естетичних надбань греко-римського письменства, але й з'ясувати специфіку його функціонування на вітчизняних теренах.

Основи естетико-філософського світогляду Г. Сковороди нині активно досліджуються українськими (Л. Гнатюк, Г. Нога, М. Попович, Л. Ушкалов та ін.) і зарубіжними вченими (Е. фон Ердманн, М. Ласло-Куцюк, О. Марченко, М. Меттінен, Л. Софронова та ін.), проте потребують ґрунтовного доосмислення в контексті їх органічного зв'язку зі здобутками античної спадщини. Як культурний діяч, світобачення котрого позначилося радикальним для свого часу неприйняттям ортодоксально-догматичного способу філософствування, Г. Сковорода вийшов за рамки несекуляризованого способу гносеологічного мислення XVIII ст., сформованого під впливом середньовічного естетичного канону, знайшовши в гуманістичних цінностях античної літератури джерела формування власної моделі світу, в центрі якої перебуває людина та характер її стосунків з божественним, соціальним і природним модусами буття. Наближення 300-річного ювілею з дня народження видатного українського філософа вимагає появи нових наукових оцінок, постановки нових питань, розробки подальших перспективних напрямів.

Актуальність звернення до поглибленого вивчення однієї з найбільш осмислених наукових проблем - «Г. Сковорода і античність» - зумовлена низкою причин: існуючі наукові студії за незначним винятком (Ю. Барабаш, Н. Корж, А. Музичка, М. Маслов, Л. Софронова, Л. Ушкалов, Д. Чижевський) розкривають філософський аспект зв'язку ідейного підґрунтя творів мислителя з античністю (М. Гордієвський, І. Гузар, І. Драч, Ф. Зеленогорський, І. Іваньо, В. Ерн, С. Кримський, Д. Кирик, Ф. Кудринський, Є. Лащик, Д. Олянчин, М. Попович та ін.), тоді як у цьому дослідженні пропонується літературознавча оцінка його художньої спадщини в означеному ключі; компаративне студіювання античних проекцій у доробку Г. Сковороди закономірно пов'язане з використанням новітньої та перспективної для сучасної філологічної думки базової методології порівняльного літературознавства, що формує новий науковий підхід при розгляді питання. Крім того, дослідження останніх років з проскрибованої у радянському літературознавстві поетики українського бароко (М. Кашуба, С. Кримський, Б. Криса, В. Крекотень, І. Лімборський, В. Маслюк, Д. Наливайко, Р. Радишевський, М. Сулима й ін.), ролі Києво-Могилянської академії в культурному житті України XVII - XVIII ст.ст. (О. Абрамов, В. Нічик, М. Попович, З. Хижняк), студії з функціонування античних традицій у давній та новій українській літературі (В. Живов, І. Зварич, Н. Корж, Д. Наливайко, А. Нямцу, Т. Пачовський, Ю. Пелешенко, Е. Соловей, Г. Сивокінь, В. Сулима, О. Турган, Б. Успенський, Л. Ушкалов, О. Циганок, Д. Чижевський) заклали підґрунтя для об'єктивного відтворення широкого культурно-історичного тла, на якому формувалися основи світоглядних орієнтирів Г. Сковороди.

При значній кількості праць про творчість Г. Сковороди і, зокрема, в її зв'язках з класичною літературою, важливий ряд питань актуальної наукової проблеми «Г. Сковорода і античність» залишився не розкритим. На відміну від попередніх досліджень, в дисертацію потрапив увесь корпус праць Г. Сковороди (діалоги, байки, епістолярій та лірика), розглянутий у компаративному розрізі з традиціями античної спадщини. Зміщено акцент студіювання актуальної проблематики з суто філософської у літературознавчу площину з виявленням ще не з'ясованих форм художньої рецепції античного дискурсу та особливостей перекодування образно-емоційних структур класичної літератури у творчості Г. Сковороди.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертації пов'язана із загальним напрямом досліджень кафедри зарубіжної літератури Ізмаїльського державного гуманітарного університету «Провідні закономірності розвитку світового літературного процесу» (держреєстраційний номер 0108U003294). Тему затверджено на засіданні Вченої ради Ізмаїльського державного гуманітарного університету (протокол № 8 від 15 травня 2007 р.) і бюро Наукової ради НАН України з проблеми «Класична спадщина та сучасна художня література» (протокол № 3 від 7 червня 2007 р.).

Мета дисертаційного дослідження полягає у компаративному прочитанні діалогів, байок і лірики Г. Сковороди в контексті зв'язків художньої поетики його творів з традиціями класичної літератури. Виявлення естетичної оцінки і шляхів художньої рецепції Г. Сковородою загальнокультурних цінностей духовного здобутку античності дозволить висвітлити ставлення мислителя до сфери мистецтва й основ потрактування ним категорії Прекрасного, допоможе глибше зрозуміти його культурософські погляди, що орієнтовані на розуміння єдності язичницької і християнської духовної культури та причини утворення того надзвичайного синтезу естетико-філософських і художніх практик, що становить головну особливість естетичної платформи митця.

Досягненню мети підпорядковані завдання:

- окреслити етапи засвоєння класичного спадку давньоукраїнською освітянською культурою, яка детермінувала характер його сприйняття Г. Сковородою;

- проаналізувати трансформаційний контекст греко-римських традицій у художній поетиці діалогів Г. Сковороди;

- з'ясувати специфіку художньої інтерпретації античних міфологем Г. Сковородою;

- здійснити генологічний аналіз байок Г. Сковороди на структурному, тематологічному і лексикографічному рівнях у порівнянні з класичними взірцями жанру;

– простудіювати поезію Г. Сковороди як складник «риторичної епохи»;

– встановити межі «сковородинівської гораціани».

Об'єкт дослідження - характер рецепції та функції античного дискурсу в художньому доробку Г. Сковороди. Матеріал дослідження складають діалоги, байки, лірика й епістолярій Г. Сковороди та широкий пласт греко-римської літератури (Езоп, Платон, Еврипід, Менандр, Бабрій, Горацій, Вергілій, Овідій, Теренцій, Сенека, Цицерон, Плутарх, Федр, Авіан та ін.).

Предмет дослідження - формально-змістові трансформації античного дискурсу у творчості Г. Сковороди. Компаративне дослідження особливостей художнього сприйняття й інтерпретації українським митцем образів і мотивів античної літератури в поезії, байках, діалогах, листуванні пов'язане з визначенням типології їх використання, з'ясуванням характеру творчої рецепції та специфіки розуміння «вічних образів» античного походження, виявленням в тлумаченнях і переробках спільних з першоджерелом мотивів та своєрідності їх інтерпретацій.

Методологія здійсненого компаративного дослідження пов'язана з використанням надбань герменевтики, рецептивної естетики, культурної антропології та теорії інтертекстуальності, що найповніше відповідають меті й завданням порівняльного літературознавства. Методологічним підґрунтям стали праці вітчизняних (О. Білецький, Т. Бовсунівська, Г. Вервес, Р. Гром'як, Т. Денисова, І. Зварич, М. Лановик, І. Лімборський, Д. Наливайко, А. Нямцу, Ю. Пелешенко) та зарубіжних учених (П. Берков, П. Брюнель, Р. Веллек, О. Діма, Д. Дюришин, В. Жирмунський, Ф. Жост, С.-Т. де Зепетник, Е. Касперський, Р.-Дж. Клементс, І. Неупокоєва, К. Пішуа, І. Шеврель). Теоретичну базу дисертації становлять фундаментальні дослідження провідних вітчизняних та зарубіжних теоретиків компаративістики (Р. Барт, М. Бахтін, Л. Грицик, М. Зубрицька, В. Ізер, Ю. Кристєва, К. Леві-Строс, Д. Наливайко, А. Нямцу, О. Потебня, П. Рікер, Г. Р. Яусс); антикознавців (С. Аверинцев, М. Борецький, М. Гаспаров, М. Грабар-Пассек, О. Лосєв, В. Маслюк, Є. Мелетинський); сковородинознавців (Д. Багалій, І. Іваньо, Є. Махновець, Л. Софронова, М. Попович, Л. Ушкалов, Д. Чижевський).

Наукова новизна роботи. Дисертаційне дослідження має кілька аспектів новизни: осмислення національних традицій потрактування античних міфологем у поезії українського бароко; виявлення елементів софістики та візантійського екфразису в діалогах Г. Сковороди; окреслення парадигми художньої рецепції «вічних образів» давнини в його творчості; розгляд греко-римських сюжетів у репродукованих мислителем емблемах зі встановленням книг-першоджерел та гравюр-прототипів; студіювання обмеженого рамками античної культури імагологічного дискурсу Г. Сковороди; з'ясування ставлення українського митця до греко-римської драматургії та джерел запозичення окремих епізодів з античної драми; аналіз перекладених Г. Сковородою уривків із шостої книги «Енеїди» Вергілія та фрагмента з поеми Овідія «Фасти», який продемонстрував відчутні форми барокової стилізації першотворів; вивчення сковородинівської поезії як складника «риторичної епохи»; виявлення залежності його пейзажної лірики від усталеної буколіко-пасторальної традиції; осмислення наративного прогресу горацієвого дискурсу в ліриці Г. Сковороди 1760-х рр.

Уперше представлено генологічне дослідження байок Г. Сковороди на структурному (долітературна байка), тематологічному (Езоп) та лексикографічному рівнях (Федр, Бабрій, Авіан), укладено словник частотного вживання іменників у байках Г. Сковороди й зведені таблиці та графіки, які в порівняльному ракурсі відображають типологію застосування лексем за семантичними класами й розрядами в оповіданнях античних байкарів і Г. Сковороди. В доробку українського мислителя встановлено відчутне домінування концептів, пов'язаних з одним із найголовніших філософських понять - категорією волі, досліджено специфіку її філософсько-естетичного осмислення.

Практичне значення дослідження. Наукові результати дисертації можуть використовуватися при написанні монографій, створенні навчальних програм, спецкурсів та посібників з давньоукраїнської літератури (зосібна в питанні її зв'язків з античною спадщиною), порівняльного літературознавства (з виходом на імагологію, міжкультурну комунікацію та специфіку художньої рецепції іншомовних творів) і сковородинознавства.

Особистий внесок здобувача. Одержані результати дослідження та їх публікації у наукових виданнях виконані автором особисто.

Апробація роботи. Викладені у дисертаційному дослідженні тези були апробовані на наукових конференціях: «Парадигматика сучасної компаративістики й міжнаціональні контексти української культури» (Київ, 2007), «Учення Григорія Сковороди про дух, духовність та істину: Історія і сучасність» (Суми, 2007), «Міжнародні славістичні читання пам'яті ак. Л. А. Булаховського» (Київ, 2007, 2008, 2009), «Слов'янські читання» (Ізмаїл, 2007), «Сковородинівські читання» (Переяслав-Хмельницький, 2007, 2009), «Культура народов Причерноморья с древнейших времен до наших дней» (Сімферополь, 2007, 2008, 2009), «35 години катедра Обща и сравнителна литературна история» (Велико Тирнове (Болгарія), 2007), «Міжкультурні комунікації: Ноосферна парадигма в мові» (Алушта, 2008), «Крым и мировая литература» (Гурзуф, 2008), «Українська література: Духовність і ментальність» (Кривий Ріг, 2008), «Дні науки в НаУКМА» (Київ, 2009), «Славянские языки и культуры в современном мире» (Москва, 2009), «Історія релігій в Україні» (Львів, 2009), «Україна і Німеччина: Етно-культурні, лінгводидактичні та мистецько-духовні обміни, взаємозв'язки та взаємовпливи» (Кривий Ріг, 2009), «Слобожанщина: літературний вимір» (Луганськ, 2010), «Міжкультурна комунікація: Мова - культура - особистість» (Острог, 2010); методичному семінарі «Педагогічні погляди Г. С. Сковороди в розвитку сучасної освіти» (Ізмаїл, 2010).

За результатами дисертаційного дослідження у фахових літературознавчих виданнях опубліковано 22 наукові праці, зокрема монографію «На перехресті епох: антична література у творчості Григорія Сковороди» обсягом 22, 5 друкованих аркушів.

Обсяг та структура роботи. Дисертація складається зі вступу, шести розділів, висновків, додатків та списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації - 436 сторінок, 361 з яких займає основний текст. Додатки містять репродукції аналізованих у дисертації емблем-малюнків Г. Сковороди; вперше укладений автором дисертаційної праці словник частотного застосування іменників у байках Г. Сковороди та зведені таблиці й графіки порівняльного вживання лексем за семантичними класами та розрядами в оповіданнях античних байкарів і Г. Сковороди. Список використаної літератури налічує 451 позицію.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, визначено мету та завдання дослідження, сформульовано його об'єкт і предмет, розкрито наукову новизну, методологічну і теоретичну основу роботи, можливості практичного використання її здобутків, подано інформацію про апробацію результатів дослідження, його структуру та обсяг.

Перший розділ «Антична спадщина і давньоукраїнська література» присвячений історичній реконструкції засвоєння і специфіці функціонування античного дискурсу на вітчизняних літературних теренах.

У першому підрозділі «Шляхи проникнення античного дискурсу в давньоукраїнське письменство» продемонстровано вектори інтеграції класичної спадщини в староукраїнську культуру. Оскільки характер ставлення давньоруських книжників до класичної літератури визначався особливостями несекуляризованого способу мислення, то антична спадщина засвоювалася у фрагментарному вигляді та підпорядковувалася меті й завданням нового культурного середовища - стверджувати мудрість і благочестивий спосіб життя. Три історичні культурні впливи країн-спадкоємиць античної гуманістичної думки зумовили вибір естетико-філософського надбання для поширення на українських землях. Перший болгарський культурний вплив сприяв прийняттю християнства як державної релігії та розповсюдженню писемності на основі спрощеного давньогрецького алфавіту. Другий (післямонгольський) болгарський вплив забезпечив рецепцію неоплатонівської традиції східно-патристичного взірця (Псевдо-Діонісій Ареопагіт, Симеон Новий Богослов, Григорій Синаїт, Григорій Палама). Третій латино-польський вплив привніс на землі Литовської Русі традиції схоластизованого аристотелізму.

Надбання класичного письменства віддавна стали невід'ємним складником національної освітянської культури. З кінця XVI ст. в основу навчальних курсів братських шкіл, Острозької школи, Києво-Могилянської академії та інших навчальних закладів було покладено «Поетику» Аристотеля, «Риторику» Цицерона, трактати й поезію античних (Платон, Аристотель, Вергілій, Горацій Овідій, Ювенал та ін.), ренесансних (І. Віда, Ю. Ц. Скалігер, Я. Понтан) і сучасних тодішній епосі теоретиків поетичного мистецтва (М. К. Сарбевський). Категоріальний апарат українських латиномовних поетик та риторик XVII - XVIII ст. становили основні теоретичні поняття: літературні роди й жанри, засоби поетичної майстерності. Вони представляли науку про написання віршів, яка містила загальні рекомендації та викладала типологію сформульованих ще за античних часів головних та другорядних технічних прийомів.

Українська поезія XVII - XVIII ст.ст. відрізняється від західноєвропейської барокової лірики суттєвим переважанням духовної проблематики. Внаслідок активних культурних зв'язків професорсько-викладацький склад був добре обізнаний з «новолатинською» поезією (Я. Панноній, Я. Бальде, Е. Гесс, С. Гозій, Г. Гроцій, У. Гуттен, К. Ландіно, М. Марулло, М.-А. Муре, А. Поліціано, Дж. Понтано, Я. Саннадзаро й ін.), що виникла в епоху раннього Відродження й активно розвивалася в добу бароко завдяки спільному естетичному стрижневі, репрезентованому античною міфопоетикою та орієнтацією на класичні взірці. Тож невеликий відсоток «світської» поезії означеного періоду представлений традиційною естетичною парадигмою: зразками громадянської, еротичної, етикетної (панегіричної й епіграматичної) та перекладної лірики. Спільним стрижнем, що не тільки об'єднує духовний і світський напрями давньоукраїнської барокової поезії, але й споріднює її із західноєвропейським літературним рухом, стає прагнення віднайти християнські первістки в дохристиянській літературі й активне оперування античною міфологічною символікою.

У другому підрозділі «Греко-римська міфопоетика в літературній традиції українського бароко» доводиться, що специфіка рецепції античного дискурсу в культурно-освітньому житті України барокової доби детермінується такими естетичними модусами, як-от: введення класичної спадщини в основу освітніх програм у навчальних закладах; опрацювання античної міфологічної символіки з виразною дидактичною функцією; використання античних міфологем як метафоричного означення певних понять; синтез античного і християнського дискурсу. Греко-римські міфологічні образи-символи стають «формою» для розвитку сюжетів повчального характеру, «оболонкою» для християнських сакральних понять. Витоки цього явища містяться у перекладній літературі Київської Русі, а свого апогею в давній українській літературі воно досягає в добу бароко, що зумовлено специфікою освітянської культури, адже староукраїнські дидаскали були не тільки викладачами, але й головними медіаторами літературного руху: авторами поетичних творів, драм та інтермедій.

Дискурсивна практика українського бароко пов'язана з широким використанням античних міфологем для метафоричного означення понять як типового стилістичного прийому для підсилення образного ядра висловлювань. У той же час образна структура міфів здебільшого виривалася з контексту і давні легенди перетворювалися на теоретичні джерела, у форматі яких моделювалася парадигма релігійно-філософських (напр., ідеологема «вічного коловороту хаосу й космосу» корелює з цитатою із Псалтиря «З вечора плач будет, рано радость настанет, світ смутку забудет» (псалом 29, стих 6)); конфесійних (Марія - Діана, хрест - тризубець); соціально-політичних (Дніпро - Фетіда, Київ (Малоросія) - Троя («земля Троянова»); концепти моря, крил, лабіринту як символи піднесення гетьманської слави й ін.); патріотичних нашарувань (Петро І - Марс; Мазепа, султан - Фаетон; турецько-татарські завойовники - химера, гідра, породження фурії тощо).

В українській літературі XVII - XVIII ст.ст. серед античної міфологічної символіки найбільшим попитом користувалися образи давньогрецьких муз через їх функціональний зв'язок із різними видами наук. Наслідуючи традицію запрошення муз та їх керманича до своєї батьківщини, поширену серед європейських гуманістів (Р. Агрікола, К. Цельтіс, Еразм Роттердамський, Е. Путеан, Я. Бальде, Я. Панноній), староукраїнські поети також вважали власну вітчизну гідною translatio artium і щиро вірили у її майбутнє процвітання завдяки розквіту наук і дотримання основ християнської віри та проголошували у своїх творах український поетичний Парнас («Роксоланія» (1584) Себастіяна Кленовича, «Дніпрові камени» (перша пол. XVII ст.) Івана Домбровського, «Евхарістеріон» (1632) Софронія Почаського).

Антична міфопоетика була не тільки взірцевим матеріалом для метафоричного означення певних понять, але й теоретичним та естетичним підґрунтям творчої інтерпретації біблійних сюжетів. Синтез античних і християнських концептів у дискурсивній практиці українського бароко відбувається за такою типологією: християнізація сакральних міфологічних концептів греко-римської давнини; часткова антикізація християнського дискурсу; християнська травестація античних міфологічних структур. Специфіка функціонування античних міфологем у бароковій ліриці полягає в позбавленні дефініцій між образами давньогрецького чи давньоримського походження в процесі їх творчої інтерпретації, відсутності світсько-еротичного естетичного стрижня, максимальному наповненні типологій архетипового значення сакральним змістом.

Рецепція класичної спадщини у давньоукраїнській літературі пройшла закономірний процес від її засвоєння у частковому, «препарованому» вигляді до глибокого осмислення й творчого віддзеркалення в контексті розуміння її сегментом національної культури.

У третьому підрозділі «Давньоукраїнська література як складник загальноєвропейської “риторичної епохи”» староукраїнське письменство розглядається як органічна частина «риторичної» («традиціоналістичної») епохи, тривалий розвиток якої в країнах європейського регіону був детермінований системою освіти і відносною сталістю історико-культурної парадигми. Основні дієві фактори цієї естетичної системи (статична концепція жанру; незаперечуваність ідеалу, який кодифікується в нормативній теорії «ремісничого вміння» в галузі поетики; панування розсудливості) актуалізували дію риторичної нормативності як «загального знаменника» для таких різних епох, як античність, середньовіччя, Ренесанс, бароко й класицизм.

Історично сформована епоха нормативної поетики, вдосконалена тисячолітніми традиціями, передбачала процес повторення певних тем і закріплених за конкретними художніми формами мотивів. Уявлення про мімезис як принцип, покладений в основу творчої діяльності митця в контексті розвитку літературного руху за окресленої доби було тотожним наслідуванню традиції і поняттю норми. Наслідування залишалося основним художнім правилом і, оскільки мистецтво мислилося як естетичне змагання (aemulatio), то той, хто наслідував, відтворював естетичні здобутки своїх авторитетних попередників, прагнучи насамперед зрівнятися з ними, а інколи й перевершити. Принципово новий вектор естетичного розвитку становили преромантичні шукання, бо наслідування вже не було головним критерієм якісного мистецтва слова, що надало сучасним теоретикам літератури (Е. Ауербах, П. Грінцер, С. Аверинцев, Ю. Мінєралов, О. Михайлов, Є. Черноіваненко) підстави провести межу між епохами унормованого й індивідуально-творчого типу художньої свідомості.

Давньоукраїнська література була віддавна відкритою для культурного досвіду і цінностей Візантії та європейського Заходу як країн-спадкоємиць античного гуманітарного знання. Вітчизняні книжники оволоділи теоретичним надбанням класичного періоду: основами поетики, риторики і філософії, у найкоротший час опанували і творчо репрезентували культуру метричних форм, заклавши підґрунтя для виникнення новоукраїнської літератури, національно забарвленого мистецтва і способу філософствування. І хоча ідеї та вчення західноєвропейських культурних діячів засвоювалися здебільшого фрагментарно, переважно з компілятивних збірок або з підручників польських та західноєвропейських університетів і єзуїтських колегіумів, проте теоретичні основи класичної поетики і широкий художній пласт античної спадщини були доступними вітчизняному реципієнтові. Завдяки цьому забезпечувалася безперервність культурної традиції, досягалася єдність риторичного типу літературно-художньої свідомості.

У другому розділі «Творчість Г. Сковороди в контексті естетичного пошуку української літератури XVIII ст.» художній доробок Г. Сковороди досліджується з позицій головних естетичних критеріїв української літератури XVIII ст. (амальгамна парадигма, прониклива релігійність, закоріненість в античну традицію).

У першому підрозділі другого розділу «Естетичний поліфонізм Г. Сковороди як ознака “амальгамної парадигми” української літератури другої половини XVIII ст.» питання поліфонізму естетико-філософського бачення українського мислителя розв'язується в культурологічному й історико-літературному плані. Постать Г. Сковороди розглянуто як одну з найяскравіших серед представників перехідного типу мислення давньоукраїнської літератури на її завершальному етапі. Перехідна епоха української літератури кінця XVIII ст. як письменства періоду «переорієнтування» щонайперше позначилися відходом від барокового стереотипу «Людина-Хробак», органічно успадкованого від середньовічної естетики, химерним переплетенням і динамічною взаємодією естетичних традицій барокового мислення з невиразним виявом просвітницької ідеології та преромантичними шуканнями.

Синтез художніх традицій, представлених у творчості Г. Сковороди (схоластика, сектярство, містика, просвітництво, бароко, преромантизм, апокрифотворення) вважається яскравим підтвердженням того, що фінальна стадія давньоукраїнської літератури в результаті історичних і культурних причин розвивалася, за типологією І. Лімборського, як література амальгамна (від фр. amalgame - «поєднання», «суміш»). Цей тип художньої свідомості орієнтований на еклектичну динаміку, взаємодію літературних напрямів і стилів з попередніми і наступними художніми системами, симбіоз світської і клерикальної традиції; здатність виражати просвітницькі ідеї у формах бароко чи преромантизму.

Активне використання Г. Сковородою богословсько-філософських категорій і дефініцій, образів біблійного та церковного походження в контексті його шанобливого ставлення до богослов'я відчутно корелює з проблематикою і лексикою побудованої на класичних законах риторики й логіки раціоналістичної схоластики. В той же час суттєва відмінність концепції «трьох світів» Г. Сковороди з канонічними положеннями фундаментальних богословсько-філософських доктрин і шляхи його тлумачення Святого письма наближаються до візіонерських засобів філософствування, типової містичної практики «очищення» - «просвітлення» - «екстази» (Д. Чижевський). Загальне ж прийняття Г. Сковородою християнської догматики віри унеможливлює повноцінне віднесення поглядів мислителя до містицизму і споріднює «містичні» елементи його філософії з досвідом метафізичного богошукання в дусі неоплатонізму, що дозволило вченим говорити про створення ним оригінального варіанту філософського апокрифотворення (О. Сирцова), заснованого на синтезі грецької філософії та ранньохристиянської думки.

У суто естетичній площині художньої творчості Г. Сковороди органічно співіснують барокові форми, просвітницькі ідеї та преромантичні шукання. Символіка й емблематика, аналогії, притчі, звуко-кольорові відповідності, уявлення про першість зорових мистецтв, звернення до широкого спектра антропогенних, зооморфних, орнітальних та астральних образів демонструють тяжіння до барокового образного ареалу, підкріпленого використанням типової барокової художньої образності й прийомів (усталені жанрові структури, стилістичні фігури, тропи, порівняння, контраст, антитетична лексика), покликаних якомога більше вразити і підкреслити красу нетлінного й вічного світу. Маніфестаційні постулати європейського Просвітництва знайшли адекватне вираження у формуванні концепції людини Г. Сковороди, яка стверджує своє право на самореалізацію, на противагу трагічному станові особистості в класичній бароковій епістемі. Важливою основою формування художнього смаку Г. Сковороди стало звернення до фольклорних жанрів (казка, пісня, приказка, народний тонічний вірш, розмовна мова). Апелювання до народних джерел, що є суттєвою ознакою раннього етапу романтизму, відбувалося в рамках синкретичного мислення митця й ефектно відобразило естетичний поліфонізм літературного руху другої половини XVIII ст., позначений більш-менш рівноважним співіснуванням «старого» й «нового» в одному культурному просторі.

У другому підрозділі другого розділу «Християнський компонент духовного світу Г. Сковороди» аналізуються християнські джерела світобачення Г. Сковороди. Несекуляризована основа давньоукраїнської культури продукувала невід'ємний зв'язок естетичного пошуку і богомислення. І хоча погляди Г. Сковороди на цьому тлі вирізняються посиленим релігійним критицизмом, проте основи його богошукання сформувалися під дією історично зумовлених чинників і конкретних джерел. Біблія, праці ранньохристиянських книжників (апологетів) та отців Церкви, здобутки вітчизняного «етико-антропософського» (В. Нічик) напряму філософствування XVII - XVIII ст.ст. і популярні за часів навчання мислителя ідеї німецького пієтизму визнаються головними релігійно-філософськими модусами, які становили духовний компонент світобачення Г. Сковороди.

Біблія була найважливішим джерелом духовної рефлексії Г. Сковороди. На 29 віршів «Саду божественных пYсней» (з 30-ти) автора надихнули «зерна» Святого письма. Біблія є органічним складником триєдиної метафізичної картини світу Г. Сковороди як «символичный» або «фигуральный мыр». Наукова проблема «Сковорода і Біблія» нині залишається перспективним напрямом сковородинознавства, оскільки недостатній рівень висвітлення цього питання історично зумовлений неможливістю його об'єктивного висвітлення за радянських часів. На символічне прочитання Біблії й персоналістське тлумачення прихованих сенсів Святого Письма Г. Сковороду спонукали праці церковних письменників-апологетів (Філон Іудеанін, Климент Олександрійський, Ориген, Псевдо-Діонісій Ареопагит), Отців Церкви (Іоанн Златоуст, Августин), каппадокійських християнських мислителів (Василій Великий, Григорій Нисський, Григорій Назіанзін). Спільними моментами світогляду Г. Сковороди і платонізуючих ранньохристиянських книжників є ставлення до Біблії як до вмістилища істини й усякого знання; важливості й необхідності її символіко-алегоричного тлумачення (Філон Іудеанін, Климент, Ориген); почитання античної філософії й риторики, оскільки духовні пошуки давніх мислителів оцінювалися як справедливі дохристиянські прозріння; кордіогносія як принцип релігійного філософствування з уявленням про відносну тотожність Бога внутрішній духовній людині, що перебуває в її серці як осередді духовного життя. Г. Сковорода визнає безпочатковість світу (Псевдо-Діонісій), розуміючи природу Бога як «Безпочатковий Початок». Принципові відмінності екзегези апологетів і Г. Сковороди фокусуються на відкиданні українським мислителем актуальної за часів становлення християнства проповіді природної гріховності людини, нікчемності її розуму, потворного характеру всього матеріального і тілесного, уявлення про неподоланну прірву між людиною та Богом, церкву як охоронительку благодаті й центру спасіння.

Погляди Г. Сковороди продовжили традиції «етико-антропософського» (В. Нічик) напряму вітчизняного філософствування, традиції якого пов'язані з платонівською і містичною рефлексією, символічно-емблематичним та інтуїтивним способом думання (Данило Туптало (Димитрій Ростовський), Кирило Транквіліон Ставровецький, Паїсій Величковський, Семен Гамалія, Симон Тодорський) у дусі праць ранньохристиянських апологетів і отців Церкви (Климент Олександрійський, Ориген, Псевдо-Діонісій Ареопагіт, Немезій Емеський та ін.). Г. Сковорода розвиває традиції етико-антропософського напряму, що доводить його виразний символіко-емблематичний тип мислення, проповідь погляду на серце як осереддя духовного життя людини.

Навчаючись у Києво-Могилянській академії у кінці 1730-х і впродовж 1740-х років, Г. Сковорода опинився у вирі захоплень німецькою культурою, зокрема німецьким пієтизмом. Він особисто опрацьовував трактати Августа Бухнера (1591 - 1661) та Адама Зерникава (1652 - 1692), про що залишилися відповідні записи. Традиції німецького пієтизму найвиразніше відобразилися в ранній творчості Г. Сковороди, а в його естетичному світогляді вони простежуються в ракурсі типологічної подібності мовностилістичних (екзальтований спосіб викладу ідей у контексті форм логічного доведення їх сутності) та певних сторін релігійно-філософських переконань (психологізація віри; мотиви осягнення Бога у власному серці; увага до внутрішнього світу індивіда; розвиток відчуття внутрішньої побожності; право вільного тлумачення Біблії; неприйняття церковної обрядовості). Водночас погляди німецьких пієтистів і Г. Сковороди суттєво різняться в розумінні шляхів реалізації вказаних постулатів, набуваючи в ранніх творах українського мислителя тільки зовнішніх ознак.

У третьому підрозділі другого розділу «Антична основа естетико-філософських шукань Г. Сковороди» антична філософія й література розглядаються як фундамент світських джерел, що сформували основи естетико-філософського світобачення Г. Сковороди. Оскільки його не задовольняли традиції староукраїнської церковної проповіді, що була одним із «найконсервативніших феноменів духовної культури» (М. Кашуба) східнослов'янського простору й суворим аскетичним способом релігійного філософствування ранньохристиянських книжників, то впродовж усього життя мислитель свідомо звертався до спадщини давньогрецьких і давньоримських поетів і мислителів, знаходячи в способах їх філософствування і художнього відтворення моделі світу підтвердження власних переконань про щастя як основу онтологічного модусу буття.

Джерелами знайомства Г. Сковороди з класичною філософією і літературою були курси поетики, риторики та філософії Києво-Могилянської академії. Ідеї Солона, Піфагора, Сократа, Платона, Аристотеля, Сенеки він пізнавав здебільшого вибірково, знаходячи їх у працях апологетів християнства, які високо цінували античний спадок і коментували його в християнському дусі. Античну мудрість Г. Сковорода міг опановувати й через популярні давньоруські перекладні збірники прислів'їв та афоризмів «Пчола», «Ізмарагд», «Шестоднів», «Римські діяння», «Фізіолог» тощо. Погляди Г. Сковороди щонайперше споріднені з філософією Платона, Сократа, Епікура та стоїків. Українського мислителя вельми приваблювала гуманістична основа античної етики, пов'язана з уявленням про людину як найвище творіння природи, підсилене прагненням об'єднати в ній фізичну і духовну красу. Наймудрішою тезою античної філософії він вважав вислів «Пізнай самого себе», вбачаючи в ньому натяк на розкриття онтологічної загадки буття і гносеологічний принцип осягнення істини.

Антична основа естетико-філософських шукань Г. Сковороди яскраво репрезентована в художній поетиці його філософських діалогів. Художньо-стилістична специфіка образного мислення митця в контексті історичного розвою діалогу як жанру пов'язана із загальною ґенезою формування особливостей художньої поетики діалогів і репродукована у творах як вияв творчої пам'яті: «сократівський» діалог (діатриба, солілоквіум) - «карнавалізована» література (сатира, фацеції, жарти, байки) - релігійно-богословська діалогічна література (катехізисна проповідь, середньовічні жанри «брані» («прі»), шкільна драма, богословська протестантська література). У художній поетиці сковородинівських діалогів представлений виразний синтез античних традицій жанру, передусім «сократівського діалогу» і діатриби. Художню форму сократівського діалогу репрезентовано у творах Г. Сковороди, які формують «острогозько-бабаївський» цикл його діалогів (1773-1774): «БесYда 1…», «БесYда 2 …», «Діалог, или разглагол о древнем мірY», «Кольцо». У них простежується поєднання побутописовості, драматизму, динамічності дії в контексті епізодично-поступової структури твору, пряма мова із включенням вставних епізодів при обговоренні моральної проблематики, прийоми викриття і несподіваного досягнення результату з використанням основ риторики й логіки, анакризи (розпитування). Комплекс прийомів діатриби як різновиду моральної проповіді, започаткованої філософами альтернативної платонізмові школи (кініками та стоїками), - суперечка з фіктивним співбесідником, зв'язок із фольклором, сатиричні інвективи та жарти, що викладалися у сукупності з традиційними риторичними зразками, відображено в діалогах Г. Сковороди кінця 1780-х років («Брань архистратига Михаила со Сатаною о сем: легко быть благим», «Пря бYсу со Варсавою»). У них автор декларує і свідомо ідентифікує сміхове, «карнавальне» начало діалогу, незважаючи на публіцистичні основи цього жанру і його теософську проблематику, розвиває прийом spoudogeloion (поєднання насмішки та серйозності), використовує прийом «перевертня» (те, що вважається тяжким, є легким або навпаки), майстерно доводить у суперечці основне філософське питання твору (чи важко/легко бути праведним).

У художню канву творів Г. Сковороди 1780-х років органічно вплетено традиції катехізисної проповіді, які він оксюморонно поєднує із софістичними елементами філософствування: в діалог «Пря бYсу со Варсавою» (початок 1790-х рр.) введено динамічну катехізисну форму спілкування героїв (короткі запитання й відповіді), однак провокаційний контекст твору (суперечка Святого і Сатани на противагу традиційним уявленням про діалогічну сутність Премудрості Божої, що лягла в основу катехізису як жанру) у поєднанні з елементами софістики, до якої вдається божий чоловік Варсава задля доведення своїх тез, робить зазначений діалог Г. Сковороди інвективою проти стандартно-догматичного релігійного мислення.

Духовна традиція візантійської естетичної думки, яка посіла важливе місце у формуванні світоглядних орієнтирів Г. Сковороди, в його художньому доробку виявилася в репродукуванні традицій античного екфразису через розкриття вербальними засобами ідейно-естетичного змісту різних видів мистецтва (архітектури, живопису, театру, музики, співу тощо). На схильність митця до традицій візантійського екфразису вказує один із константних мотивів його діалогів, пов'язаний із закликом активізації внутрішнього зору людини в процесі розуміння функції та сили сакрального мистецтва, роздуми про антиномічне значення концептів малюнок/фарби й приховану духовну сутність мистецьких витворів.

У третьому розділі «Античні міфологеми в художній рецепції Г. Сковороди» розкривається питання впливу античної міфопоетики на філософську систематику та естетичні смаки Г. Сковороди.

У першому підрозділі третього розділу «Образи стародавньої міфології в естетичному просторі творів Г. Сковороди» виводиться парадигма міфопоетичної символіки, яка репрезентує характер індивідуального осмислення античних міфологем в естетичній площині творів мислителя. В традиціях свого часу він активно послуговувався античною міфолого-легендарною образністю. У той же час функції цих образів істотно різняться через прагнення роз'яснити сутність того чи іншого античного образу-символу, природу окремих міфопоетичних понять, і, головне, - донести до реципієнта нове розуміння стародавніх сюжетів, відштовхуючись від глибокого переконання в наявності спільного коріння язичницьких і християнських релігійних уявлень.

Системний характер студіювання сюжетів стародавньої міфології у творчості Г. Сковороди пов'язаний з виокремленням традиційних структур архаїчного та олімпійського циклів на сторінках його прозового і поетичного доробку з акцентом на образі Нарциса як символі естетико-філософських шукань українського мислителя. Змістова наповненість образів античної міфології в інтерпретації Г. Сковороди щонайперше зумовлена особливостями його барокового світобачення, що виявилося у підсиленій драматизації, символізмові та емблематичному способі потрактування античних міфологем. Так, спектр істот архаїчної демонології (Фурія, Ата, Фенікс, Єхидна, Сфінкс, сирени, гідра, духи-демони (генії)) він класифікує як «вымышленные образа» і оцінює як уособлення огидних людських пристрастей. Образи гігантів зазнали його поглибленої оцінки, оскільки вони мають відношення до такого небезпечного культурного явища, як «брань противу бога» або богоборство. За думкою автора, огидний вигляд тих перших істот символізує «нечестіе» їх справи, а поява чудового стародавнього догмату «доброта живет в одной красоте», що був покладений в основу античної калокагатії, виник на противагу «богомерзості» й відразливості чудовисько-потворної архаїчної демонології, в якій найбільшу увагу мислителя привернули образи «льво-дYвы» Сфінкса, міксантропічних істот сирен та загадкових духів-геніїв.

Загадка Сфінкса, вважав Г. Сковорода, вказує на людину і божественну природу її духу, необхідність самопізнання і поступового переходу до стану людини духовної. Сирени ж, навпаки, виступають уособленням руйнівної сили, що підкорює волю людини, збиваючи з праведного життєвого шляху. В уявленні героїв діалогу «БесYда, нареченная двое, о том, что блаженным быть легко» образи сирен набувають виразних бестіарних ознак. В алегоричній площині розмови ці створіння наповнюють їх слух жалісним і ніяковим, утішливим і паморочним співом; навіюють чудеса, що збентежують і полонять їх серця. У ході обговорення учасниками розмови сутності міфологеми «спів сирен» у них виникають асоціації з підступним гласом людських пристрастей, з речами нерозумних любомудрців. Сутність ангелів-демонів, яких, як вважалося, могло бути два у людини (добрий і злий), суттєво християнізується в уявленні мислителя, слугуючи яскравим матеріалом для ілюстрації власної естетико-філософської теорії «двох натур». Він наголошує на етимології поняття демона як «духа вYдYния», а оскільки кожна людина складається з двох начал, які протистоять собі й борються між собою, - духа й плоті, вічності й тління, то й в кожній із них живуть два демони (або ангели) як провісники й посланці вищих сил. Звідси, переконаний Г. Сковорода, існують уявлення про благих і злих ангелів, охоронців і губителів, мирних і бунтівних, світлих і темних. Водночас він застерігає від язичницького сповідування віри в ангелів-геніїв, бо поклоніння їх стихійній сутності відволікає від осягнення бога справжнього.

Осмислення символіки богів і героїв олімпійського циклу пов'язане з виразним сатиричним началом. Образ Зевса-Дія як верховного божества давніх греків підліг тотальному нівелюванню через його ототожнення з образом сучасного добі XVIII ст. скептика, орієнтованого на підкорення земних вершин і зневагу до мудрості давнини, що насправді робить його смішним і нерозумним («Кольцо», «Разговор, называемый алфавит, или букварь мира»). Написана Г. Сковородою у віршованій формі «Fabula de Tantalo» («Байка про Тантала») у бурлескно-травестійованій манері відтворює основну сюжетну лінію міфу, подаючи звеличене як звичайне, максимально знижує значущість Зевса як верховного божества, наділяє образ Тантала рисами шахрая-авантюриста. Автор вводить велику кількість сучасних його добі понять (цехмистр, шляхетське слово, панський, хороми), українізмів і вульгаризмів (цар, до дому, політичны, стравы, куди, зало, солодкій, глоткы, сладосты, трясевица, сидYти). Акцент на побутових деталях та християнському мотиві спокути гріха, з одного боку, відносить твір Г. Сковороди до контексту української бурлескної поезії, а з іншого, - травестація не біблійної, а античної тематики є прямою предтечею «Енеїди» І. Котляревського.

В естетичному просторі творів Г. Сковороди образи Мінерви, Астраї та муз набули піднесених ознак унаслідок шанування філософом тих найголовніших чеснот, що вони уособлюють (мудрість, справедливість, натхнення). Відчутну перевагу Г. Сковорода віддає Мінерві через алегоричне уособлення нею головної людської чесноти - розуму, що дало підстави її уподібнити до одного з основоположних християнських понять, яке органічного увійшло у православ'я з давньогрецької філософії - із Софією, абстрактним утіленням ідеї Премудрості Божої.

Поглибленої розробки Г. Сковороди зазнав образ Нарциса через близькість його символіки до філософії себепізнання. В самозакоханості Нарциса мислитель убачав прояви «блаженної рефлексії» як найкоротший шлях до осягнення людиною своєї божественної суті. Доведено, що естетична концепція феномена Нарциса сягає корінням варіанта, викладеного в «Метаморфозах» Овідія. За Овідієм, при народженні Нарциса його мати німфа Ліріопа отримала пророцтво від легендарного Тересія відносно строку життя її сина, який обіцяв її синові довгий вік за загадкової умови, втіленої у фразі «Si se non noverit» (Метаморфози: ІІІ, 348), що перекладається «Якщо не пізнає самого себе». Як відомо, язичницька теза «Пізнай себе!» була покладена в основу духовних шукань Г. Сковороди і, безперечно, її віднаходження у праці давньоримського класика спонукало українського мислителя до роздумів і створення оригінальної, але й частково залежної від інтерпретації Овідія концепції Нарциса. Крім того, спільним мотивом виступає ідея кінцевого перетворення героя в струмок. Г. Сковорода розвиває міфологему розчинення Нарциса в струмку як варіант ідеї визволення від кайданів матеріальної плоті, відчуття себе частинкою природи й максимального наближення до своєї божественної суті.

Другий підрозділ третього розділу «Греко-римські сюжети в емблемах-репродукціях Г. Сковороди» присвячений аналізові гравюр, які містяться в діалозі Г. Сковороди «Разговор, называемый алфавит, или букварь мира» у частині «НYсколько символов, сирYчь гадательных или таинственных образов из языческой богословии», у їх зв'язку з міфологічними образами (Актеон, Фаетон, бобер-скопець, Амур та ін.). Доведено, що образи греко-римської міфології з'явилися в його творах головним чином за посередництвом ренесансно-барокової емблематики, яка посутньо зумовила сковородинівську манеру інтерпретації поганських міфів. Характер потрактування аналізованих емблем-репродукцій також засвідчив, що, крім збірки «Symbola et emblemata» (1705), філософ також користувався французькомовною версією колекції Даніеля де ля Фея «Девізи та емблеми» (1691).

Г. Сковорода майстерно відтворив п'ятнадцять гравюр із книги «Symbola et emblemata» (1705) як ілюстративний матеріал до розмови героїв діалогу «Разговор, называемый алфавит, или букварь мира» стосовно прихованої в них мудрості з «языческой богословіи». Вони були наочним підтвердженням основних положень його філософсько-естетичних поглядів. Багато з відібраних ним зображень пов'язані з відомими сюжетами античної міфології. У потрактуваннях тих чи інших малюнків-емблем Г. Сковорода не прагнув навести початкові тези-символи аd litteram, оскільки, поза всяким сумнівом, він відтворював гравюри не навмання, а маючи перед собою збірку-оригінал («Symbola et emblemata»), про що свідчить майстерна передача ним найдрібніших деталей. Розбіжності у формулюваннях «сили» рисунків з першоджерелом пояснюються творчим підходом митця до осмислення їх суті, хоча в цілому запропоновані ним значення корелюють із первинним змістом емблем. Так, у тлумаченні сутності картини із зображенням мушлі, яка вміщує в собі власний мікросвіт (оригінал: «Symbola et emblemata», № 351), Г. Сковорода відступив від першоджерела, замінивши визначення «Не ищи себя извне» на фразу «Ищи себе внутрь себе», що відповідало магістральній лінії його філософствування, замкненого на античній формулі «Пізнай себе» (Nosce te ipsum).

Образ Нарциса («Symbola et emblemata», № 718) автор пропонує розуміти як потребу пізнати красу свого духовного, а не матеріального єства. Сакральний зміст відомого античного міфу про юнака Актеона (№ 493), перетвореного на оленя й розтерзаного власними собаками через гнів богині полювання Артеміди-Діани, в інтерпретації героїв сковородинівського діалогу перетворюється на черговий урок «сродності», тобто розуміння хибності слідування неприродній своїм здібностям справі, якою б благочестивою вона не уявлялась зовні. Жорстоке й видовищне покарання героя іншої емблеми-репродукції юнака Фаетона (№ 748) оцінюється як цілком заслужене, оскільки непокірність Фаетона батькові Геліосу й посідання ним не свого місця цілком виправдовували суворість розправи Зевса. Повчальне значення міфу було спроектоване на властолюбців і справедливість угамування гордині як одного з найтяжчих гріхів.

Із оригінальною інтерпретацією образу Купідона-Амура пов'язаний зміст окремих двох картин (№ 741, № 744). Символіка цих персонажів, що, як правило, фігурують у контексті легковажно-любовної тематики, є традиційно найпоширенішою в усіх емблематичних збірках. Образ купідонів-амурів мислитель сприймав як вдалу персоніфікацію одного з первинних космогонічних начал Ероса, що у профанованій формі відображає ключову біблійну тезу «Бог є любов». У репродукованих Г. Сковородою гравюрах символічно представлено таємницю цієї біблійної тези (№ 741) і метаісторичну концепцію створення світу та його занепаду в майбутньому (№ 744).

В іншій гравюрі-репродукції Г. Сковороди творчо інтерпретується давній сюжет про сліпця і кульгавого (№ 721), які під час подорожі об'єднали свої зусилля заради можливості вільного пересування. Притча має давнє античне походження, зокрема, зустрічається у вірші давньогрецького поета-епіграматиста ІІІ ст. до н. е. Леоніда Тарентського. Згідно з інтерпретацією цієї притчі Г. Сковородою, з двох покалічених щасливішою визнається людина, наділена зором, оскільки і в прямому, і в переносному сенсі це означає можливість бачення/проникнення в суть речей, тоді як сліпе слідування наказам зрячої/мудрої особистості дозволяє вести доброчесний спосіб життя. Виходячи з того, що кожний «един человYк из двох составлен», у свідомості героїв розмови емблема набуває сакрального змісту, оскільки уособлює уявлення про двоїсту природу людини і ширше - дуалізм речей у матеріальному світі.