Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

УДК 821.161.2-1.09

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філологічних наук

Генеза і шляхи розвитку українського верлібру кінця ХІХ - початку ХХІ століть

10.01.01 - українська література;

10.01.06 - теорія літератури

Науменко Наталія Валентинівна

Київ - 2010

Дисертацією є рукопис

Роботу виконано на кафедрі новітньої української літератури Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий консультант - доктор філологічних наук, професор Гуляк Анатолій Борисович, професор кафедри новітньої української літератури Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка. вірш поетичний жанр

Офіційні опоненти:

доктор філологічних наук, професор Костенко Наталія Василівна, професор кафедри теорії літератури та компаративістики Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка;

доктор філологічних наук, професор Марко Василь Петрович, професор кафедри української літератури факультету журналістики та філології Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка;

доктор філологічних наук, професор Ткаченко Олена Григорівна, завідувач кафедри журналістики та філології Сумського державного університету.

Захист відбудеться “26” листопада 2010 р. о 10.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.15 із захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01601, м. Київ, бульвар Тараса Шевченка, 14.

З дисертацією можна ознайомитись у Науковій бібліотеці імені М.О. Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01017, вул. Володимирська, 58.

Автореферат розіслано “22” жовтня 2010 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради О.В. Наумовська

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. Вільний вірш або верлібр як специфічний спосіб поетичного висловлення думки має довгу історію й приваблює увагу митців і вчених. Інтерпретуючи попередні здобутки вільного вірша, поети укорінюють у них елементи власного стилю, створюючи нові його жанрові модифікації.

Літературознавці, студіюючи верлібристику, синтезують у своїх визначеннях цього виду віршування - помежованого між поезією та прозою - спостережені попередниками жанрово-стильові константи, поступово виробляючи на цій основі власні інтерпретації. Тому кількість дефініцій вільного вірша співвідноситься з числом його дослідників і навіть є дещо більшою, адже час диктує нові змістові та формотворчі категорії верлібру.

Ґенезу вільного вірша в літературах різних країн виводять із фольклорної творчості. У давнину пізнання людиною світу й свого місця в ньому відбувалося через комплекс обрядодій, які включали елементи співу, танцю й слова. Завдяки музиці здійснюється злиття дисгармонії людської душі та гармонії вічно повторюваного й незмінного, календарного й вікового буття природи. Танець стає виразником волі, почуття людини, відбиває тріумф її творчої енергії. Слово ж є чинником, через який в уяві індивіда постає світ у всій своїй цілісності.

Первісний синкретизм мислення привів до появи поезії - особливої суб'єктивної форми осягнення світу, форми вислову, якій від початку було задано внутрішній вільний ритм і поділ на нерівновеликі синтаксично завершені рядки. На пізніших етапах її розвитку з'являються метр і рима.

Щодо верлібру українського, то, беручи до уваги науково обґрунтовану типологічну його спорідненість із народнопісенними поетичними формами, віршознавці не завжди ототожнюють їх. Обрядові пісні, народні думи, давню книжну поезію визнають першоосновою, проте не типологічним виміром вільного вірша. Однак саме на цій першооснові розвинулися неоднорідні верліброві картини світу, які, одначе, виявляють нерозривний зв'язок із фольклором: елементи народних вірувань і обрядів, символічні коди, орнаментальне декорування, трансформація всіх виявів і форм життя, лексичне багатство - усе це, за висловом К.-Г. Юнга, є сходженням до найвищого архетипу - Самості.

У сучасній поезії України вільний вірш посідає одне з чільних місць. Не всі верлібри є творами однакової художньої цінності, та й діапазон їх оцінок широкий - від тенденційної критики до беззастережного захоплення. Різні точки зору перетинаються в інтерпретаціях як верлібру взагалі, так і індивідуально-авторської верлібротворчості зокрема. Зовнішня простота цієї віршової форми має великою мірою дисциплінувати творче мислення поета, адже надзавдання верлібру - глибина думки в лаконічному вислові.

Розглядаючи сутність вільного вірша як особливого виду поетичного вислову, філологи та літератори зазначають різні його риси, змінні або незмінні залежно від індивідуального стилю поета. Однак донедавна верлібр у віршознавчому аспекті вивчали, ґрунтуючись переважно на ритміко-інтонаційній (ритміко-складовій) компоненті. Тому концептуальними версифікаційними ознаками верлібру, які вирізняють його з-поміж усіх віршових систем, визнано членування мовного потоку на синтаксично однорідні, змістово завершені рядки; відсутність постійної рими, розміру, формальної строфи; повтори, змінюваність одиниць повтору як засіб упорядкування віршової форми; наявність специфічного ритму, який виникає завдяки особливій семантичній наповненості рядка та окремого слова.

Чимало говориться про місце вільного вірша в поетичному ідіолекті багатьох авторів - І. Франка, Лесі Українки, П. Тичини, М. Рильського, В. Поліщука, М. Семенка, В. Кордуна, І. Калинця, В. Голобородька, М. Воробйова тощо. Однак лише деякі учені (Б. Бунчук, Наталія Костенко, А. Підпалий, Галина Сидоренко) у своїх працях із історії верлібру розкривають особливості його розвитку в загальноукраїнському літературному процесі.

Разом із тим, у сучасній філології досі бракує системного дослідження генези та розвитку всього корпусу вітчизняного верлібру, який включає твори поетів як материкової України, так і української діаспори, що й визначило актуальність обраної теми. Адже, зважаючи на різні світоглядні, геополітичні, географічні, культурні та інші дискурсивні виміри, український верлібр є цілісним комплексом моделювання поетичних уявлень про людину і світ, заснованим на синтезі специфічної версифікації, архетипних образів і сегментів суб'єктивного авторського світобачення.

Відправною точкою студій української верлібрової поезії обрано кінець ХІХ століття - період, що характеризується індивідуальною вільновіршовою практикою Лесі Українки та І. Франка, а також їхнім внеском у наукове осмислення вільного вірша. На основі синтезу наукових поглядів на індивідуальний стиль різних авторів, введення їх у системний контекст розгляду українського верлібру від першооснов до сьогодення створено цілісну картину його становлення та еволюції, яка стала підґрунтям для всебічного аналізу таких поетичних творів.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано в межах комплексної теми кафедри новітньої української літератури Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка «Розвиток і взаємодія мов та літератур в умовах глобалізації», напрям «Національна мова та література у державотворчих процесах України» (номер державної реєстрації 06БФ044-01). Тему дисертації затверджено на засіданні Бюро науково-координаційної ради НАН України з проблеми «Класична спадщина та сучасна художня література» при Інституті літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України (протокол №4 від 22 грудня 2005 р.).

Мета роботи - на основі системного вивчення проблеми становлення та розвитку українського вільного вірша з'ясувати його основні жанрові концепти в контексті різних художніх систем; установити шляхи трансформацій віршотворчих елементів (римування, строфіки, метроритму, інтонації) у вільній формі; визначити особливості змістової наповненості, проблематики, жанрової семантики, внутрішньої організації, мови (на рівні тропіки), які надають українському верліброві статус унікального різновиду поетичного вислову.

Для реалізації зазначеної мети передбачено вирішити такі завдання:

· на основі вивчення поетичних творів і теоретичних праць про сутність та природу вільного вірша вивести власні визначення цього різновиду поезії;

· послуговуючись історико-типологічним, зіставним та порівняльним методами аналізу художнього тексту, простежити особливості розвитку вільного вірша материкової України та діаспори з кінця ХІХ - початку ХХІ ст.;

· виокремити та дослідити жанрові різновиди українського верлібру та їхні типологічні особливості;

· вивчити співвідношення жанрово-стильової домінанти, композиції та внутрішньої організації вільновірша;

· з'ясувати роль і місце верлібру в індивідуальній творчості поета, зокрема у зіставленні з класичними формами віршування;

· ствердити вільний вірш як метажанровий феномен;

· схарактеризувати можливості художньої мови як системи віршотворчих чинників верлібру;

· розкрити специфіку образотворення у вільному вірші материкової України й діаспори відповідно до стильової домінанти й жанрової семантики;

· простежити шляхи розвитку зорової та курйозної поезії ХХ століття як жанрово-стильових і лінгвокультурологічних модифікацій верлібру;

· запропонувати кваліфікацію типологічних особливостей верлібру як різновиду синтезу мистецьких і наукових образних концептів.

Об'єктом дослідження є весь комплекс українського вільного вірша материкової України та діаспори; історія розвитку новітньої поезії, жанрово-стильова домінанта якої зумовлюється вільною формою.

Предмет дослідження - система генези та шляхів розвитку жанрових і стильових модифікацій верлібру, його змістова наповненість, проблематика, композиція, образотворення та художня мова, їхні можливості в моделюванні індивідуальної авторської картини світу.

Основні методи дослідження - історико-типологічний, порівняльний і системний; текстуальний, контекстуальний та інтертекстуальний аналіз художнього твору, методи архетипної критики та рецептивної естетики. Шляхом градації - сходження від загального до конкретного - на базі декодування української верлібристики в усіх її світоглядних, географічних та культурних вимірах установлено типологічну спільність духовних і ментальних концептів, закладених у жанровій та ідейно-образній структурі вільного вірша. Лінгвопсихологічний та лінгвокультурологічний методи дали змогу виявити приховані потенціали художнього слова та його емоційно-естетичне навантаження з огляду на специфіку української мови, жанрові особливості вільновірша і вивчення його в контексті інших видів мистецтва.

Теоретико-методологічну основу дисертації становлять теоретико-літературні, історико-літературні, філософські праці О. Потебні та І. Франка; віршознавчі наукові роботи сучасних філологів В. Баєвського, І. Безпечного, Анни Білої, Б. Бунчука, М. Гаспарова, О. Жовтіса, М. Ільницького, І. Качуровського, О. Квятковського, В. Кожинова, С. Кормилова, Наталії Костенко, В. Моренця, М. Неврлого, Дм. Нитченка, Л. Новиченка, Ольги Овчаренко, Ю. Орлицького, А. Підпалого, Т. Салиги, Галини Сидоренко, К. Чуковського; літературно-критичні праці письменників (В. Базилевського, Б. Бойчука, В. Бурича, С. Гординського, Д. Загула, Т. Лучука, А. Малишка, П. Мовчана, А. Мойсієнка, К. Москальця, Д. Павличка, В. Поліщука, М. Рильського, Яра Славутича, В. Солоухіна); доробок зарубіжних учених і літераторів у галузі вивчення вільного вірша (праці Ш. Вільдрака та Ж. Дюамеля, Й.Р. Бехера, Т.С. Еліота, К. Єленкова, Л. Куруча, Л. Любенова, Е. Межелайтіса, В. Рагойші, В. Саттона, Стефанії Скварчинської, А. Сраговича, Р. Тагора, Ї. Тауфера, П.Фасселла, М. Червенки, З. Черни).

Наукова новизна дисертаційної роботи полягає в тому, що:

· уперше шляхом системного вивчення, яке включає методи історико-типологічного, компаративного та лінгвостилістичного аналізу, показано еволюцію українського вільного віршування кінця ХІХ - початку ХХІ століття відповідно до зміни художніх систем;

· вибудовано цілісну лінію синхронного й діахронного розвитку української «материкової» та «діаспорної» верлібристики;

· істотно поглиблено й теоретизовано концептуальні елементи верлібру як поетичного феномена національної літератури;

· новим теоретичним і фактичним матеріалом доповнено та частково скориговано існуючі концепції індивідуального стилю верлібристики митців кінця ХІХ - середини ХХ століття (Лесі Українки, І. Франка, П. Тичини, М. Рильського, М. Семенка, В. Поліщука, Ф. Потушняка та інших авторів);

· студіюванням українського верлібру крізь призму жанрової домінанти з'ясовано основні тенденції його розвитку - інтерпретування поетами класичних жанроутворів у контексті зміни стильових систем, творення нових жанрових модифікацій, зокрема на ґрунті синтезу мистецтв;

· декларовано сакральність і епічність як компоненти «жанрової пам'яті» українського вільновіршування різних часів;

· проаналізовано з позицій рецептивної естетики категорію родо-жанрової дифузії у межах верлібру;

· утверджено верлібр як специфічний метажанр літератури, що синтезує ліричні, ліро-епічні, епічні, драматичні, фольклорні, сатиричні та гумористичні, публіцистичні, молитвословні жанрові елементи, а також індивідуально-авторські модифікації;

· виявлено приховані потенціали вільної форми в еволюції мистецького ідіолекту автора шляхом вивчення індивідуально-авторської верлібротворчості під кутом зору її метажанрової природи;

· узагальнено особливості взаємодії поетичної фоніки, лексики, стилістики, синтаксису, пунктуації, візуальної компоненти у становленні образності вільного вірша;

· обґрунтовано доцільність застосування наукознавчих і мистецтвознавчих категорій до інтерпретування метамови науки та мистецтв у віршованому творі вільної форми;

· виведено власну концепцію вільного вірша, яку використано при вивченні верлібристики в загальному літературному процесі та індивідуальній творчості авторів: верлібр - це унікальний спосіб образного висловлення думки, позначеного своєрідним ритмом, реалізація якого в поетичному творі виявляє світоглядно-естетичні потенціали художнього слова.

Теоретичне значення роботи визначається розширенням віршознавчого напряму вивчення українського письменства ХХ - початку ХХІ століття, у якому вільновірш має ключове значення метажанру, що поєднує не лише особливості епосу, лірики та драми як літературних родів, а й стильові константи певної доби розвитку літератури та особливості індивідуального світобачення поета. Здобуті результати сприятимуть вивченню проблем українського вільного віршування в контексті зміни художніх систем і родо-жанрової дифузії, студіям образності поетичного тексту, дослідженням авторського стилю верлібристики з позицій психології творчості та текстології.

Практичне значення роботи. Фактичний матеріал, теоретичні положення та висновки дисертації можуть бути використані в комплексному вивченні української поезії кінця ХІХ - початку ХХІ століть; у лекційних курсах, спецкурсах, спецсемінарах та факультативах із теорії та історії віршування, загальної історії української літератури, а також присвячених окремим епохам (початок ХХ століття, «Розстріляне Відродження», шістдесятництво, злам ХХ - ХХІ століть), художнім системам (неоромантизм, символізм, імпресіонізм, експресіонізм, футуризм, постмодернізм) і авторам; для написання курсових, дипломних, дисертаційних робіт, підготовки підручників і навчальних посібників із історії українського віршування.

Особистий внесок здобувача. У роботі представлено ідеї, концепції та результати особистих розробок автора.

Апробація результатів дисертаційної роботи. Дисертацію обговорено та рекомендовано до захисту на засіданні кафедри новітньої української літератури Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка (протокол №6 від 26 березня 2010 р.). Результати роботи апробовано в науковій і викладацькій діяльності на кафедрі новітньої української літератури Інституту філології; під час міжнародних і всеукраїнських наукових конференцій в Україні: «Актуальні проблеми слов'янської філології» (Бердянськ, 2005, 2007); «Українська література: духовність і ментальність» (Кривий Ріг, 2005-2008); «Мова і культура» (Київ, 2006-2010); «Гуманітарні проблеми становлення сучасного фахівця» (Київ, 2006, 2007); «Творчість В. Свідзінського: доба і контекст» (Кам'янець-Подільський, 2006); «Письменство Буковини в загальноукраїнському контексті» (Чернівці, 2007), «Мова, культура і соціум у гуманітарній парадигмі» (Кам'янець-Подільський, 2007), «Фащенківські читання» (Одеса, 2007), «Криза теорії» (Чернівці, 2007); «Василь Стус. Життєві та літературні контексти» (Донецьк, 2008); «Література для дітей і про дітей» (Бердянськ, 2008); І Міжнародна віршознавча конференція (Київ, 2009); «Етнічні виміри універсуму: мова, література, культура» (Київ, 2010); «Мультилогос літератур світу» (Кривий Ріг, 2010); поза межами України: «Наследие В.В. Кожинова и проблемы критики, литературоведения, философии и истории в изменяющейся России» (Армавір, 2006); «Lwуw modernistyczny: teksty їycia, teksty sztuki» (Варшава, 2008); на наукових семінарах та читаннях (Київ, 2006-2010).

Публікації. Результати роботи опубліковано в монографії, збірниках статей та матеріалів наукових конференцій (33 у фахових виданнях, визначених ВАК України, і 15 додаткових публікацій), літературознавчій періодиці.

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, 5 розділів, висновків, списку використаної літератури (718 джерел). Роботу викладено на 494 сторінках, із них 432 - основного тексту.

Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, сформульовано мету й завдання дослідження, окреслено його об'єкт, предмет і матеріал, визначено новизну, теоретико-методологічну базу, методи аналізу літературного матеріалу, узагальнено теоретичне та практичне значення роботи, наведено апробацію отриманих результатів.

У першому розділі «Верлібр як поетичний феномен у національній літературі» на основі аналізу поняття верлібру в українському та зарубіжному літературознавстві показано еволюцію теоретичної концепції вільного віршування: від прояву учнівства, наслідування, експериментаторства до становлення індивідуальної філософії, закладеної в поетичному вислові.

Наукове обґрунтування ґенези та розвитку вільновіршової форми вперше з'явилося в німецькому літературознавстві початку ХІХ століття (О. Вальцель), а у 1884 р. француз Г. Канн створив на її позначення складний термін vers libre. У такому формулюванні цей термін застосовується в російському та українському віршознавстві, а трансформація його зі словосполучення в слово («верлібр») засвідчила зв'язок концепту «свобода» з поняттям «вірш» як особливою суб'єктивованою системою моделювання художнього світу.

Визначальним для розуміння природи вільного віршування визнано той факт, що типологія його форм надзвичайно складна внаслідок великої кількості тлумачень, де «вільність» верлібру характеризовано різними рисами залежно від особливостей філологічної терміносистеми та специфіки художньої мови. Атрибутивними формотворчими чинниками вільного вірша, крім відсутності регулярного метру та кінцевого римування, визнано інтонаційно-синтаксичну однорідність, завершеність поетичних рядів (Ш. Вільдрак, Ж. Дюамель, В. Шершеневич, В. Поліщук, Д. Загул, Марія Длуська), повтори (О. Жовтіс, О. Квятковський), поетичний наголос (М. Гаспаров, Ольга Овчаренко, В. Саттон, Наталія Костенко), надання переваги автологічній образності перед металогічною (В. Іванов, В. Россельс, В. Рагойша). Аналіз творчого доробку українських верлібристів дає підстави додати до цього переліку нерегулярне римування внаслідок повтору однорідних словоформ, анжамбемани, дискретність слова та синтагми, посилену візуальну компоненту.

Формотворчі елементи різних систем віршування, синтезуючись у межах окремого верлібрового твору, зумовлюють особливий нерівномірний ритм поетичної думки, яка на кожному новому етапі розвитку літератури втілюється в нових жанрових і стильових парадигмах. Таке розуміння вільного вірша дало змогу літературознавцям та філософам увести в науковий обіг термін «верлібризація» і декларувати його синонімом розвитку світової культури.

До вивчення місця й ролі вільного віршування в індивідуальному стилі митця існують різні підходи. Для початківця верлібр - свого роду творча лабораторія, намагання проникнути в таємниці слова, змоделювати «реальність, якої бракує поетові» (Б.-І. Антонич). Поет або присвячує верлібристиці певний період творчості, або вдається до неї спорадично, тим самим підкреслюючи, що його думкам і емоціям потрібна саме така форма викладу - сконденсована й водночас відкрита, яка дає читачеві імпульс до співтворчості.

Враховано й оцінний аспект вивчення верлібру: чинником художньої вартості подібного твору є його зміст, а тому недоцільно вважати його за «найпростішу» поетичну форму. Тому студії вільного вірша в новітньому українському літературознавстві розвиваються в напрямі зіставлення критичних і схвальних думок, утвердження верлібру як «ритму сучасності» й водночас ознаки повернення поезії до фольклорних першоджерел. Будь-яку критику на адресу верлібру слід сприймати з сучасних позицій як засторогу від надмірного ним захоплення або від некоректного бачення його «простоти».

Установлено, що зацікавленість у вільному вірші виникає внаслідок експериментування митця зі словом, його перекладацької, наукової діяльності або у творчому наслідуванні. Експерименти в галузі вільного вірша приводять автора до формування якісно нових його різновидів на базі дифузії ліричних, ліро-епічних, епічних, драматичних, жанрів сатири й гумору тощо в межах одного твору («Багатогранність» В. Поліщука, «Купуйте овочі…» В. Хмелюка, «Калина», «Квіти і села» І. Калинця, «Мері Крістмас, Джізус Крайст!» С. Жадана, «Котилася торба…» А. Бортняка, «Небалада про характерника» І. Ольшевського). Вільновіршові експерименти стають повноцінними поетичними творами лише за умов новизни художнього вислову, незужитості образів і тем, багатства індивідуального досвіду літератора.

Теоретичне студіювання верлібру письменниками за один із концептуальних результатів має авторські першотвори непересічної вартості. Так, наприклад, унаслідок прочитання творів А. Гольца з наукових позицій виникли іронічні «Вольні вірші» І. Франка. В. Поліщук, намагаючись осмислити феномен вільновіршування в усій його цілісності, синтезував у своїй творчості, передусім у натурфілософській ліриці, елементи «західної» та «східної» поетики («Деталі кримських краєвидів», «Танки про цвіт черемхи в дощ»). М. Рильський створив концепцію верлібру - вірша, написаного класичними розмірами, які можуть іпостасувати один одного та мати різностопну будову, і вдало реалізував її в циклі «Таємниця осіннього листя».

Наслідування зумовлювало рецепцію західної верлібристики (творів В. Вітмена, К. Сендберга, Е. Верхарна) в українському письменстві 1910-1930-х років, воно ж почасти є рушієм розвитку вільного віршування й сьогодні - як початковий етап становлення індивідуального стилю.

З'ясовано, що вивчення шляхів інтеграції верлібру в індивідуальній творчості певного поета сприяє студіям вільновіршових творів із точки зору їхньої жанрової природи. Саме вона дозволяє зіставити інтерпретації конкретних тем, ідей, сюжетів та образів у вільній і метричній формах.

Усталеним у сучасному літературознавстві є погляд на вільний вірш як окремий жанр (М. Бузогли, В. Купріянов, А. Ткаченко). Порівняльний аналіз українських верлібрів із урахуванням їхньої жанрової специфіки дав підстави стверджувати: найвірогідніше визнати вільновірш не просто жанром, а метажанром - структурою, яка на рівні одного твору поєднує канонізовані ліричні, ліро-епічні, епічні, драматичні, фольклорні, жанри релігійної, адресатно-щоденникової лірики, сатири та гумору.

Потужна родо-жанрова дифузія у новочасній поезії привела до нової актуалізації пам'яті жанру, ознакою чого стає заголовок або підзаголовок до вільновіршового твору. У назвах багатьох верлібрів містяться апріорні настанови на сприйняття ліричних (елегія, ода, дифірамб), ліро-епічних (поема, балада), драматичних (містерія, вертепна драма), релігійних (молитва, псалом), фольклорних (казка, замовляння) жанрів, і відтак за допомогою заголовка створюється «горизонт очікування», який виражає рівень компетентності і автора, і читача у розумінні твору. Перетин «горизонтів» дає змогу тлумачити сталий мистецький феномен по-новому. Жанрові матриці, окрім «горизонтів очікування» для читачів, є «моделями писання» для авторів (Ц. Тодоров).

Щодо твору вільної форми, то саме горизонт очікування, заявлений жанровим визначником, значною мірою зумовлює засвоєння поезії реципієнтом, знайомим із особливостями первісного жанру - дифірамба, оди, новели, містерії, акафіста, молитви. Синтез різнопланових генологічних маркерів українського верлібру дозволяє виявити, за законами «жанрової пам'яті» (М. Бахтін), його змістове наповнення та шляхи сприйняття.

Розмаїтість класифікаційних категорій утруднює створення універсальної дефініції вільного вірша. Висока термінологічна валентність поняття «верлібр», його відкритість до інтерпретацій як наукових, так і есеїстичних та художніх дає підстави трактувати його в реферованій роботі не лише як термін, а й як складну філологічну, філософську, мистецтвознавчу концептосферу. З метою повнішого висвітлення місця та ролі вільного віршування в індивідуальній творчості, на ґрунті аналізу визначень терміна «верлібр» у дисертації створено терміносистему, яка акцентує його атрибутивні ознаки: змістові - «рустикальний / урбаністичний», «культурологічний», «сцієнтичний» верлібр; жанрово-стильові - «неоромантичний (імпресіоністичний, експресіоністичний, постмодерний тощо) верлібр»; «верліброва елегія (ода, молитва, містерія)».

Усі вірші вільної форми варті уваги теоретиків як одне з явищ, що допомагає простежити динаміку розвитку версифікації та змін у системі художньої мови, - як на рівні літературного процесу в цілому, так і в поетичному ідіолекті митця. Міметичний аналіз молитвословного та фольклорного вірша в індивідуальному стилі верлібриста еволюціонує у систему філософського бачення світу, позначену інтелектуальним потенціалом. Таким чином, свобода віршового вислову у верлібрі - це не вияв «свободи від форми», а свобода у застосуванні зображально-виражальних засобів та їх синтезу задля поглиблення змісту вірша. Слід говорити як про «звільнення», так і про кардинальне для новітнього бачення верлібру «вивільнення» прихованих світоглядно-естетичних можливостей авторського чуття-мислення. Іншими словами, «справжній», змістовний верлібр поєднує прототипи поезії із прототипами природи й культури, що і є доказом його «свободи».

У другому розділі «Часопросторові та стильові проекції розвитку верлібру в українській поезії» досліджено становлення українського вільного віршування на тлі зміни художніх систем від модернізму до постмодернізму.

З'ясовано, що рубежу ХІХ - ХХ століть - знаковому етапові розвитку верлібристики - передували поодинокі, однак концептуальні спроби її теоретичного осмислення та писемні твори-протоверлібри доби Відродження та Бароко (праці Митрофана Довгалевського й Івана Величковського, житія святих, літургійна великодня драма, філософська лірика Григорія Сковороди). Традиції вільного віршування, започатковані в середині ХІХ століття Т. Шевченком, продовжено творчістю Уляни Кравченко.

У підрозділі 2.1 «Синкретизм вільної віршової форми кінця ХІХ - початку ХХ століть» простежено шляхи імпліцитного та експліцитного втілення верлібрових форм у доробку Лесі Українки, І. Франка, Уляни Кравченко, М. Вороного. Цей процес зумовлено характерним на зламі ХІХ - ХХ століть прагненням до оновлення віршового вислову, творчим переосмисленням фольклорної традиції й знакових літературних форм, а також досвідом перекладацької діяльності письменників.

Ще в роботі над перекладами давньоєгипетських поезій та ведичних гімнів Леся Українка знайшла власний стиль вільновіршування, атрибутивними рисами якого стали вживання різностопних трискладових розмірів, мистецька синестезія, інтертекстуальність. Верліброві твори з конкретними жанровими визначниками («Уривки з листа», «Мелодії, ч. 12», «Зоря поезії. Імпровізація») характеризуються взаємопроникненням ліричних, епічних і драматичних елементів на ґрунті музичного начала. Творчістю Лесі Українки окреслюється неоромантична стильова домінанта верлібристики, характерними для якої є нерівновеликі гекзаметричні віршові ряди як символічна сув'язь слова мовленого та співаного; культурологічна компонента; екзотизм орієнтального взірця; іронічність; натурфілософська символіка, яка вимагає розкодування.

Ліро-епічний лад Франкових верлібрів, що їх визначено різновидами метризованого вільного вірша, урівноважується ліричною схвильованістю автора, його емоційним зворушенням, радістю пізнання істини. Пародійні за авторським задумом «Вольні вірші» при детальнішому прочитанні визнано цілком «серйозними» монологами ліричного персонажа, який намагається розгадати секрети світобудови та поетичної творчості через перетворення у своїй уяві сенсорних образів. Рапсодія «Мамо-природо!..» - синтез наукової поезії й лірико-драматичного діалогу, який веде оповідач із творчою силою природного довкілля; зміст його вимагав від поета саме верлібрової форми, її розмовної та водночас елітарної манери вислову, яка дає реципієнтові імпульс до співтворчості, до спільного пошуку істин буття.

Вірш І. Франка засвідчив появу верлібру імпресіоністичного стилю, для якого визначальними стали словесний пуантилізм і живописність, короткі віршові ряди з різким чергуванням дво- та трискладових розмірів, поєднання культурологічної компоненти з інтелектуальною.

Звертаючись до вільного вірша на тлі панування метричних форм, поети не лише відтворюють інтонаційний лад народної поезії, а й надають нових значень традиційним образам національної культури, акцентуючи словесну деталь, подаючи її у вигляді авторських метафор. Як висновок утверджено, що український верлібр кінця ХІХ - початку ХХ століття, представлений, окрім Лесі Українки та І. Франка, іменами Уляни Кравченко та М. Вороного, домінантним для них не став. Разом з тим, саме в їхньому доробку вільний вірш отримав теоретичне обґрунтування й реалізувався в метажанрі, який згодом стане одним із визначальних у подальшому розвитку української поезії, - філософсько-лірична медитація, що синтезує ознаки елегії, наукового твору, драматичного монологу та рапсодії.

У підрозділі 2.2 «Взаємодія стильових домінант у верлібристиці 1920-1930-х років» з'ясовано, що саме ця доба засвідчує жанрову та стильову розмаїтість верлібру внаслідок зміни художніх систем, а найголовніше - взаємопроникнення їхніх ключових констант. Інтерес до верлібристики визначався прагненням віднайти новий ритм (Д. Загул), який допоміг би осягнути стрімкі переміни в довкіллі. Тобто, слід говорити про концепт «верлібру-як-синтезу», який є визначальним для розвитку вільного віршування.

У першій третині ХХ століття верлібр зазнає чималих трансформацій у версифікації та мові: уперше зроблено спробу вилучити з тексту твору традиційні розділові знаки та ввести нові їх комбінації, закінчувати рядки службовими словами, надавати віршеві графічної будови; запроваджено перенесення (анжамбеман) як відхилення від панівного на той час взірця для наслідування - вітменівського інваріанту з синтаксично завершеними періодами. Велику увагу митці приділяли пізнанню внутрішньої форми слова - як завдяки індивідуальній словотворчості (М. Семенко, П. Тичина, А. Чужий), так і розбиттям слова на складові частини. Кардинальну змістотворчу роль стали відігравати окремі слова, які набували естетичної ваги цілого рядка.

Цим змінам відповідають нові генологічні чинники: тяжіння до малих форм; надання знаковим жанровим утворам (і не лише літературним) нового змісту шляхом «верлібризації» («Пастелі» П. Тичини, «Елегія» Т. Осьмачки, «Ода» С. Бена, «Дифірамб водоспаду» Д. Загула). Водночас спостерігається вихід вільного вірша за межі суто ліричних жанрів у площину ліро-епіки (поеми «Золотий гомін» П. Тичини, «Великдень» А. Казки). З'являються перші спроби побудови теоретичної концепції та класифікації різновидів вільного вірша, сформовані його практиками - Д. Загулом, В. Поліщуком, Б. Якубським.

Неоромантичну стильову лінію, започатковану віршами Лесі Українки, продовжує творчість М. Рильського («Прочитавши Містралеві спогади», «Перебиваний верлібр», «Правнукові») та Ю. Яновського («Романтика моря»), які, інтерпретуючи східні філософеми крізь призму українського світогляду, утверджують новітнє бачення буття «людини-у-світі», людини як посередника між світом природним і рукотворним. Рання верлібристика П. Тичини («У собор», «Пастелі», «Золотий гомін»), ліричні мініатюри М. Йогансена («Світанок», «Метемфісис») і М. Доленга («Павлові Тичині», «Суничне дерево») репрезентують можливості мистецької синестезії на ґрунті імпресіоністського світовідчуття, завдяки чому лаконічний вільний вірш набуває новаторської мозаїчної та колажної семантики.

Г. Чупринка (вірш «Доказ безсмертя») та Т. Осьмачка (збірка «Круча») інтегрують у верлібр символістичні елементи - містицизм, медитативний настрій, фігури недомовленості. Експресіоністичні урбаністичні вільновірші В. Сосюри («Вечірні вулиці», «Пролог до невідомої поеми», «Як сонце до істоми гріє…») та філософські ліро-епічні твори М. Хвильового («Ex oriente lux», «Досвітні симфонії») позначені гротескністю й почасти спотвореністю світу, яка, волею авторів, або творилася, або долалася словом.

Позитивом діяльності футуристів у розвитку українського вільного віршування стали розмаїття ритмічних ходів, візуалізація словесного образу, творення різних рівнів двосвіття, експериментаторський характер вірша («Поезомалярство», «Місто», «Автопортрет», «про білі ночі… про рожесутінок» М. Семенка, «Автопортрет» Г. Шкурупія, «Дні - зуби лом» А. Чужого, «Рибацька хвала» В. Хмелюка). Верлібр В. Поліщука засвідчив тіснішу єдність біологічного, соціального, наукового та культурологічного вимірів людського буття (збірки «Геніальні кристали», «Радіо в житах»). Сув'яззю всіх зазначених стильових домінант на тлі орнаментального стилю вислову вирізняється вільновірш В. Свідзінського («Пам'яті З. С-ської», «Уже вечір, вечірній вітер…», «Ні, сонце, більше не приходь…»).

У дисертації показано, що завдяки різнорідним інтерпретаціям натурфілософської символіки у творах вільної форми, наближених за тональністю вислову й образним ладом до народної обрядової поезії, ліричні герої українських верлібристів проходять шлях від пошуку сутності власного «я» до рівня архетипу світотворця. Активізацію підтексту в верлібрі першої половини ХХ століття посилюють епічна розлогість та сюжетна поліфонія за граничної стислості викладу. Духовний виднокіл поетів розширюється до універсальності, у якій, за влучним висловом Ю. Лавріненка, живе велика збірна всеохопна Людина. З цього випливає властива тогочасним віршам щирість вислову, майже дитинна наївність, одухотворення довкілля.

Кожна стильова парадигма 1910 - 1930-х років (неоромантизм, символізм, імпресіонізм, експресіонізм, сюрреалізм, футуризм, конструктивізм) надає українській верлібристиці специфічних рис. Проте, як засвідчив розгляд художніх текстів, немає жодного твору, який репрезентував би певний стиль у «чистому» вигляді. Різнопланові тематичні, жанрові та стильові домінанти синтезуються в індивідуальній манері віршування кожного митця, зумовлюючи подальший розвиток верлібру як своєрідної «системи систем». Найголовнішим внеском верлібристики 1910 - 1930-х рр. у розвиток віршування ХХ століття визнано той факт, що змістове наповнення синтагми й навіть лексеми, винесеної в рядок, значно збагачується, завдяки чому окреме слово утверджується як прообраз сучасного мінливого макросвіту.

У підрозділі 2.3 «Українське вільне віршування 1940 - 1950-х років» на новому теоретичному та літературному матеріалі доповнено лінію розвитку українського верлібру в материковому й діаспорному географічних вимірах.

Творами «материкової поезії», які свідчать про неперервність традицій української верлібристики, визначено ліричні вірші А. Малишка, В. Мисика, П. Тичини, П. Усенка, Ю. Яновського. У них домінантним сюжетотворчим мотивом є роздум, сон, ностальгія, а образотворчим прийомом - натурфілософські інтенції, що виводять ліричну поезію незначного обсягу на рівень великого епічного полотна. Значною мірою це пов'язано з часом написання віршів (майже всі їх датовано 1941-1945 роками). Верліброва форма дозволила надати ліричній розповіді умиротвореності, спокійної інтонації.

Верлібротворчість української діаспори, на першому етапі розвитку (1930-ті рр.) репрезентована кількома ліричними поезіями Оксани Лятуринської та В. Хмелюка, стає значно активнішою в середині ХХ століття. Ведучи мову про діаспорний вільний вірш, літературознавці першим «чистим» верлібристом даного періоду визнають Ф. Потушняка, чия поезія розвивається в річищі синтезу символізму з сюрреалізмом, експресіонізмом та імпресіонізмом. Взаємодія зазначених стильових домінант у контексті віршового твору дала підстави утвердити в дисертації живописний симультанізм як атрибутивну змістотворчу ознаку верлібру Ф. Потушняка («Жінка в чорнім узенька безконечність», «Поля верхом на деревах у даль…»).

Продовження традицій неокласицизму, заломлене крізь вільну форму, спостережено у творчому доробку М. Ореста та Є. Маланюка. Верлібр М. Ореста вирізняється переходом від «франківського» вірша до «чистої» вільної форми, увиразненої візуальною компонентою («По заході сонця», «Pilgrambruecke»). Є. Маланюк до вільновірша вдавався нечасто, проте в цій царині має непересічні здобутки («Нью-Йоркські стенограми», «Квітень»). Експресіоністичний за стильовим забарвленням верлібр зазначених поетів виявляє риси інтертекстуальності, відкритості до синестезії.

Вільновіршові «Елегії» Віри Вовк, прикметні своїм культурологічним наповненням - алюзіями до біблійних, античних міфів, давньоукраїнських легенд, - створюють складну мозаїку індивідуального світогляду, колективного підсвідомого цілого людства. У верлібрах збірки «Життя в місті» Ю. Тарнавський ставить і розв'язує бінарні опозиції «людина / світ», «своє / чуже», «приземлене / піднесене», сполучаючи їх у хронотопі міста. Поезії зі збірки Б. Бойчука «Час болю» за версифікаційним ладом - інтерпретації «франківського» вірша, а за змістом - ліро-епічні сюжетні твори, вирішені в ключі релігійної поезії. Загалом аналіз діаспорних верлібрів дав підстави стверджувати, що в них, порівняно з «материковими», більш очевидні іронічні акценти, інтертекстуальна гра, суміщення різних оповідних площин.

У 1940 - 1950-х роках сакральний, зокрема міфічний, першоелемент вільновірша набагато сильніше виявляється через слово (зокрема в застосуванні природних і релігійних концептів). Як у «материкових», так і «діаспорних» поетів він постає прихованою метафорою «Природа-Храм», де ознакою священнодійства є поетична творчість.

У підрозділі 2.4 «Діалогізм українського верлібру 1960-1970 років» визначено роль вільного віршування в художній парадигмі шістдесятництва - перехідного етапу між модернізмом і постмодернізмом.

Досвід ранньої верлібристики дебютантів першої половини ХХ століття знаходить нове вираження у зрілому періоді їхньої творчості. Поліритмія і калейдоскопічна зміна образів поступаються місцем філософській розважливості та елегійним інтонаціям, побудові вірша-метафори на ґрунті деталі-лейтмотиву (пейзажні мініатюри та ліричні відступи з «Подорожі до Іхтімана» П. Тичини, «Таємниця осіннього листя» М. Рильського, «Дивлюсь крізь вікно…» М. Ореста, «Весняний ліс…» Ф. Лазорика). Значний внесок в оновлення верлібру зробив А. Малишко, створивши «свій» взірець вільного вірша - наскрізь асоціативний, філософський за жанровою домінантою. Його головним композиційним засобом визначено синтез метричної та неметричної, римованої та неримованої версифікаційних форм, зміну яких зумовлює рух думки ліричного персонажа (поезії «Бабуня-трава…», «Корінь кленовий на стежці моїй…», «Хата стоїть на краю села…», «Підведи мої вії зелені…», «Лист до гречки», «Одежа слова»). Вільновіршова поема «Дереву кажу: Здрастуй, дерево!» А. Чужого витримала декілька видань упродовж сорока років і тому є концептуальною для глибшого розуміння еволюції верлібру на тлі зміни стильових парадигм. Показано, що в остаточній редакції спосіб образо- та ритмотворення у поемі варіюється від футуристичної дискретності та імпресіоністичного пуантилізму до двовимірної графіки та яскравих барв дитячого малюнка, у якому закладено особливу щирість світобачення.

Водночас у ліриці та ліро-епіці дебютантів 1960-х років розвивається суперечлива щодо попередньої лінія верлібристики, позначена натурфілософською, антивоєнною й антитоталітарною наснаженістю вірша, елементами космізму, іронічно-бунтарськими інтонаціями, спрямованими на утвердження цінності людської особистості. Ліро-епіка І. Драча («Балада про соняшник», «Балада золотої цибулі», «Балада про дядька Гордія», «Американський зошит», «Вірші на перфокартах») та В. Коротича («Десять монологів про кохання», «Дядько Грицько») на нових засадах відроджують вітменівську «поетику повсякденності». У вільній віршовій формі поети моделюють образ ключової деталі - небесного світила, рослини, тварини, навіть речі - в динаміці, завдяки чому їхні твори набувають рис космогонічного епосу (у тому числі поезії М. Клименка, «Земна сповідь» В. Яринича). Ця сама ознака притаманна «постекспресіоністичному» верліброві М. Вінграновського («Коли починається ніч…», «Наш Василь іде …»). Співудари компонент імпресіонізму та постімпресіонізму, сюрреалізму та постмодерну зумовлюють контрастну тональність верлібристики В. Стуса, жанровий діапазон якої варіюється від міських пейзажів («Синє небо обрієм пролилося…», «Вже котрий це до тебе лист…») до інвектив шевченківського ґатунку («Балухаті мистецтвознавці!..», «Напередодні свята…», «Рятуючись од сумнівів…»).

Глибока закоріненість у природні першооснови буття зумовила нову стильову течію в українській верлібристиці останньої третини ХХ століття - так званий «етносимволізм»: цей термін у дисертації запроваджено як аналог до створеного М. Павлишиним поняття «етноромантизму». Започаткований творчістю І. Калинця, «етносимволізм» тяжіє до синтезу не лише мистецьких символів і мотивів інших літератур, а й наукових концептів, тому надалі він постає атрибутивною ознакою вільного віршування «Київської школи» (М. Воробйов, В. Голобородько, М. Григорів, В. Кордун) та сучасних поетів (Ю. Ковалів, О. Лишега, І. Малкович, А. Мойсієнко).

Ключовими ознаками верлібру Нью-Йоркської групи стали експериментальність, інтертекстуальність, стильова поліваріантність, надання вільному віршеві нових жанрових обрисів, відкриття нових можливостей художньої мови, мистецька синестезія поетичного вислову. Неоромантизм і експресіонізм письма «нью-йоркців» надалі виводять його на рівень необарокової єдності слова, вірша та зображення, увиразненої українською фольклорною орнаментальністю. З окремих рис індивідуального стилю кожного представника групи кристалізується поетика українського верлібру, твореного в культурному часопросторі Нью-Йорка. Її характеризують яскраво виражений урбанізм («Життя в місті» Ю. Тарнавського), мистецька поліфонічність («Гранада» Патриції Килини, «Проект для балету в трьох актах» Б. Рубчака, «Баляди», «Каппа Хреста» Віри Вовк), старослов'янська та християнська сакральність, орієнталізм індійського та японського взірця («Дарунок» Віри Вовк, «Метелики» Марії Ревакович).

Творче інтерпретування традиційних культурних образів, символіки та атрибутики народного побуту, української минувшини та сучасності відбувається завдяки особливій народнопісенній інтонації вірша, у якому метрична форма синтезується з неметричною. Для поетів старшого покоління панівними мотивами є спогади, ностальгічні переживання; молоді ж поети у верлібристиці втілюють роздуми про насущні питання, зокрема про науково-технічну революцію, її наслідки для буття людини та природи.

Підрозділ 2.5 «Діалектика художніх пошуків у сучасному вільному віршуванні» присвячений розглядові верлібру 1980 - 2000-х років. Установлено, що діапазон ідейно-образних тональностей вільновіршування кінця ХХ - початку ХХІ століть коливається від драматично напруженого (М. Воробйов, В. Герасим'юк, М. Григорів, В. Ілля, В. Кордун, О. Лишега, Р. Лубківський, Т. Мельничук) до грайливо-іронічного, іноді з елементами «чорного гумору» (Ю. Андрухович, С. Жадан, Ю. Ковалів, В. Махно), а композиція - від багатосторінкових поем до двовіршів. Поетичне звучання варіюється від герметично-елітарного (М. Воробйов, І. Калинець, В. Рубан, Ю. Тарнавський) до наївно-дитинного (В. Голобородько, В. Баранов, Оксана Чубачівна). Не замикаючи феномен сучасного верлібру на стильовій домінанті «постмодерності», доцільно конкретизувати: кожен митець творить свій стиль верлібристики, і назву його слід утворювати від прізвища поета. Гіпотетична неможливість зведення верлібру до єдиної системи та необхідність осібного вивчення кожного окремого різновиду вірша зумовили саме такий підхід до індивідуального стилю українських верлібристів.

З верлібротворчістю «Київської школи» в українську поезію увійшов «непідробний драматизм народного життя» (Ю. Ковалів). Через слово поступово відроджується слов'янська міфопоетична свідомість; відбувається повернення до первісної основи буття. Фольклоризм як першооснова верлібристики виявляється не лише на внутрішньому, а й на зовнішньому рівнях. Усе це зумовило появу незвичних доти жанрових ґатунків вільного вірша: поезія-літопис, поезія-дитячий малюнок, поезія-замовляння, поезія-витвір народного рукомесла, симультанна поезія, витримані у ключі народнопісенної образності поезії-діалоги та полілоги.

Верлібри В. Голобородька привертають увагу завдяки потужним і розмаїтим фольклорним конотаціям: казковій сюжетності, діалогізму замовлянь, метафоричності загадок. З появою в ліричній оповіді навіть незначної на перший погляд символічної деталі виникають співудари змістових площин, які приводять до творення нової образності. У верлібрах В. Герасим'юка, а також П. Мідянки, спостережено синтез різних стильових манер на ґрунті карпатського орнаменталізму. Поетів цікавить не стільки видимий бік образу, скільки його внутрішня сугестивність. Тому їхні твори вирізняються поліфонізмом наскрізних інтонацій, образів-символів, мікро- та макросюжетів, які, вступаючи в невидимий діалог, утворюють «ефект поетичного багатоголосся» (Я. Голобородько). Ключовим жанром вільновіршування М. Воробйова є пейзажна лірика, наскрізною ідеєю - життя природи в її неперервному русі, а способом образотворення - «біном фантазії» (Дж. Родарі), довільний добір словесної пари «іменник + прикметник» або «іменник + дієслово» та розвиток сюжету на її основі. Питомий верлібровий ритм проймає асоціативне поле побудованого таким чином вірша, з елементів якого послідовно складається образ макросвіту. Верлібри В. Кордуна постають сув'яззю лейтмотивів язичницького та християнського світобачення, стилізаціями староруських літописів - і поглядом на буття людини як єдність трьох часових вимірів. Вільновіршами поети спонукають читача споглядати красу буття та задумуватися над його суттю, думати, аналізувати.

У підрозділі 2.6 «Неволя» як часопросторова координата українського верлібру другої половини ХХ століття» увагу приділено так званій «невільничій» верлібристиці, репрезентованій творчістю Т. Мельничука, І. Калинця, В. Стуса тощо. У ній заломлюється концептуальний мотив «ув'язнення», - символічною антитезою йому стає свобода вірша. З художньої мови практично повністю зникають металогічні образи; ідилічні настрої межують із ностальгійними, філософські рефлексії - з інвективами, культурологічні мозаїчні панно - з молитвами в євангельському ключі. Завдяки зазначеним чинникам поетичний твір стає «річчю-в-собі», метафорою свободи.

На сучасному етапі у великій кількості вільновіршових творів по-новому виявляються стильові концепти, задані ще письменниками першої половини ХХ століття. Причому ця сув'язь є настільки багатоплановою, що вимагає нового означення. Тому на основі вивчення українського вільного віршування в розрізі стилю запропоновано терміносполуку «синкретичний верлібр»: у ній зосереджується не лише взаємодія жанрових, стильових, образних, мовних та інших домінант, а й намагання кожного з митців відновити їхню первісну єдність, що свого часу виявилася у фольклорній і літургійній поезії.

У третьому розділі «Жанрова семантика українського вільного вірша» з позицій теоретичних та історико-літературних інтерпретовано генологічні різновиди й модифікації вільного віршування. Більшість верлібрів за авторським задумом не мають певного визначника, але при ґрунтовнішому аналізі виявляють атрибутивні ознаки водночас кількох жанрів. Вільновіршові твори з конкретним заголовком, підзаголовком або елементом тексту задають реципієнтові горизонт «жанрового очікування»; частково або повністю вони вивільнені від зовнішніх версифікаційних ознак, проте на рівні внутрішньої організації засвідчують невичерпний потенціал родо-жанрової дифузії. Цьому сприяє жанрове визначення - як усталене (елегія, ода, балада, послання, лист, молитва, псалом, містерія), так і авторське (алогія, алкохоку, небалада, антидиптих), зокрема й настанова на «верлібровість», якій сам зміст вірша часто суперечить («Vers libre» А. Казки, «Верлібровий потяг» С. Пантюка).

У підрозділі 3.1 «Верлібр як інтерпретація канонізованих ліричних жанрів» проаналізовано твори, в яких у вільній формі втілюються жанрові матриці ліричної поезії з чітко окресленим колом композиційних, змістових і образних ознак. Акцентовано, що своєрідність української верлібрової елегії полягає в тому, що в ній сполучаються генологічні та стильові концепти, тропи та фігури, характерні для всіх етапів розвитку жанру: символічна «сув'язь» суму й радості, споглядальні й медитативні настрої; пісенна й молитвословна тональність. Внутрішня драматургія розібраних у дисертації «Елегії» Т. Осьмачки, «Елегії з квітником», «Елегії з яблуком», «Елегії з гідронімами» І. Калинця, «Іконостасу», «Орфея» Віри Вовк, «Елегії» В. Кордуна розвивається за лінією сум, меланхолія - несподіваний порив, осяяння - надія - злиття з природою - безсмертя (вічне повернення). Міфічна космогонія, закладена в елегійну оповідь вільної віршової форми, зумовила її збагачення ритмічними елементами молитовної поезії, а отже - й певну сакральність. У верлібровому вимірі новітньої поезії активно реалізується й матриця оди, якій повертається первозданне значення хвалебної пісні богам, особам, історичним подіям. Залежно від об'єкта «оспівування» в більшості вільновіршових од елемент іронічності, якого набув цей жанр у новітній літературі, знімається («Ода» С. Бена, «Ода» М. Кудрявцева, «Ода до кафе» Ю. Тарнавського); лише в поодиноких випадках він не просто посилюється, а й доводиться до сарказму («Ода суржикові» В. Базилевського). Пантеїстичне світобачення, проявлене в українській дифірамбічній поезії, характеризується не лише вірою у перевтілення душ, а й самоусвідомленням людини як деміурга Всесвіту. Можливість вести розмову з вищими силами, природними стихіями, речами повсякденного буття, їх поетизація та одухотворення стають атрибутивними ознаками оновлених верлібрових дифірамбів: «Дифірамба водоспаду» Д. Загула, «Горілко - сестро моя і коханко…» І. Драча, «Похвали кроснам» та «Похвали коноплям» Софії Майданської, «Тосту» Марти Тарнавської.