Наративно-жанрова специфіка української, польської, російської прози першої половини ХІХ ст.

Размещено на http://allbest.ru

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

УДК 82.091: [(821.161.2 : 821.162.1 : 821.161.1) - 3] "18"

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філологічних наук

НАРАТИВНО-ЖАНРОВА СПЕЦИФІКА УКРАЇНСЬКОЇ, ПОЛЬСЬКОЇ, РОСІЙСЬКОЇ ПРОЗИ ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ СТ.

10.01.05 - порівняльне літературознавство

ПЕТРИЧЕНКО НАДІЯ ГРИГОРІВНА

Київ - 2010

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано на кафедрі полоністики Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Науковий консультант - доктор філологічних наук, професор, член-кореспондент НАН України Радишевський Ростислав Петрович, Інститут філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, завідувач кафедри полоністики

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор Оляндер Луїза Костянтинівна, почесний академік Академії наук вищої освіти, Волинський національний університет імені Лесі Українки, завідувач кафедри польської філології

доктор філологічних наук, професор Зарва Вікторія Анатоліївна, Інститут філології Бердянського державного педагогічного університету, завідувач кафедри української та зарубіжної літератури

доктор філологічних наук, професор Зимомря Микола Іванович, Дрогобицький державний педагогічний університет ім. І. Франка, завідувач кафедри теорії та практики перекладу

Захист відбудеться 16 квітня 2010 р. о 10 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.15 із захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою : 01017, м. Київ, бульвар Т. Шевченка, 14.

З дисертацією можна ознайомитися у Науковій бібліотеці імені М.О. Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58.

Автореферат розісланий "15 " березня 2010 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради О.В. Наумовська

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Перша половина ХІХ ст. характерна істотним оновленням, посиленням уваги до культурних надбань у слов'янських країнах, що спричинило формування національної самосвідомості у кожній з них. Утвердження романтизму як провідного художнього стилю засвідчувало подолання панівних жанрових канонів, сприяло жанровій дифузії (змішуванню елементів родів і жанрів), а в період реалізму - утвердженню великих епічних форм, відповідних позитивістському мисленню.

Синхронні явища української, польської, російської літератур виявляють типологічну близькість, а художній простір тогочасної прози характеризується тематичними, стильовими, наративними, жанрово-композиційними трансформаціями художнього тексту. Образна система романтичних прозових творів теж виявляє схожі формальні ознаки. Так, козаччина виступала органічним явищем українського національного духу і критерієм історичної правди, натомість польські та російські письменники зверталися до її зображення, вбачаючи в Україні й козаччині частку власної національної історії. Імагологічний аспект аналізу подібних явищ українсько-польського та російсько-українського літературного пограниччя нині стає пріоритетним напрямком у вітчизняній і зарубіжній компаративістиці.

Порівняльне дослідження композиційної структури, історичної достовірності та авторського вимислу, фантастики-вигадки має на меті виявлення типологічних збігів і відмінностей у межах художньої системи кожної з літератур, дозволяє поєднати традиційно-усталений підхід до вивчення прозових текстів і досягнення нового і новітнього літературознавства, українських і зарубіжних україністів, полоністів, русистів.

Комплексне дослідження літературних стилів і окремих стильових категорій сприяє систематизації історико-літературного матеріалу, уточненню критеріїв вивчення тенденцій мистецького розвитку з урахуванням того, що прояви одного й того самого стилю в різних літературах мають власні хронологічні межі, інтенсивність, національне забарвлення. Важливими для типологічного аналізу стають художні проекції преромантизму, романтизму, реалізму, естетичні засади попередніх періодів, особливо бароко, просвітництва, класицизму, сентименталізму.

Розгляд української, польської, російської літератур першої половини ХІХ століття в дисертації дає можливість означення національних рис та їх типологізацію з погляду теоретико-літературного розуміння, міфотворчості, специфіки жанрових структур, авторського інструментарію, функції наратора. Компаративний аналіз дозволяє виявити спільні та відмінні риси прозових творів, їхньої форми і змісту, традиційності і новаторства, де важливим структурним рівнем виступає наративний формат прозового тексту. Його фабульну структуру, хронологічні виміри, оповідну манеру співвіднесено з ключовими принципами моделі "автор - оповідач - читач".

Отже, актуальність теми зумовлена необхідністю осмислення найважливіших імагологічних тенденцій розвитку та взаємодії української, польської, російської літератур у період їх формування в ключових вимірах, що визначають художню специфіку: національна ідентичність, тематичні сходження в образній системі, сюжетна побудова, фольклорно-міфологічні уявлення, наративна стратегія, жанрові пошуки.

Зв'язок дисертації з науковими програмами, планами, темами. Дисертація є складовою системи наукових досліджень Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, яка спрямована на розгляд актуальних проблем сучасної філологічної науки, де панівні позиції посідає питання комплексного дослідження розвитку і взаємодії мов і літератур в умовах глобалізації. Запропоноване дослідження здійснювалось у межах підтеми "Українсько-слов'янський мовно-літературний дискурс" (шифр теми 06БФ044-01), яку реалізує кафедра полоністики.

Мета дослідження полягає у компаративному висвітленні закономірностей становлення і розвитку наративно-жанрових структур української, польської, російської прози даного періоду шляхом зіставлення літературних явищ першої половини ХІХ ст. Увагу зосереджено на тих відповідностях і спільностях між ними, що засновані на тематико-стильовій спорідненості та контактно-генетичних зв'язках. Реалізація мети передбачає розв'язання наступних завдань:

- розглянути художні явища культурного пограниччя;

- проаналізувати специфічні прояви наративних та авторсько-читацьких взаємин - авторське "я" і функціональні групи читачів-реципієнтів;

- з'ясувати своєрідність жанрової нарації: оповідання, новела, повість, роман;

- розглянути і синтезувати художні явища культурного пограниччя;

- виявити основні фактори, що сприяли залученню письменниками фантастичного компоненту;

- означити жанрові особливості творів на історичну тематику, специфічні ознаки функціонування історичної романістики; висвітлити спільні історичні події та героїчних особистостей, включених до образної системи творів;

- простежити динаміку зображення героя прозових творів;

- виділити основні естетичні засади тогочасних літературних стилів;

- окреслити наративні аспекти формування індивідуальної стратегії авторів з метою виявлення загальних тенденцій;

- узагальнити ознаки еволюції національних літератур у контексті "спільне - відмінне".

Об'єктом дослідження є прозові твори першої половини ХІХ століття, що відбивають загальний розвиток епохи: Г. Квітки-Основ'яненка, П. Куліша, Марка Вовчка, Є. Гребінки, Т. Шевченка, М. Костомарова, - в українській літературі; Ю.-І. Крашевського, М. Чайковського, Ю. Коженьовського, М. Грабовського, З. Фіша, Т.-Т. Єжа - у польській літературі; О. Пушкіна, М. Лермонтова, М. Гоголя, О. Бестужева-Марлінського, А. Погорєльського, В. Наріжного, О. Сомова, Ф. Булгаріна - в російській літературі.

Предметом дослідження є наративно-жанрова специфіка української, польської, російської літератур в усій складності і суперечливості їх культурних взаємин - тематичних перегуків, спільних факторів інонаціонального впливу; функція наратора у художніх творах доби у контексті жанрово-композиційної і тематичної своєрідності літературного процесу.

Теоретико-методологічну основу дисертації закладено на базі ґрунтовних праць вітчизняних і зарубіжних учених з компаративістики, наратології, генології з метою визначення оповідних авторських стратегій, систематизації літературних жанрів, стилів, естетичних тенденцій. Базовими для компаративного аналізу виступають праці Б. Бакули, О. Білецького, Ю. Булаховської, Г. Вервеса, Г. Грабовича, О. Дими, Д. Дюришина, В. Жирмунського, В. Зарви, М. Зимомрі, Ю. Коваліва, С. Козака, В. Крементуло, Н. Крутикової, З. Лановик, Д. Наливайка, Є. Нахліка, І. Неупокоєвої, Л. Оляндер, М. Півінської, Р. Радишевського, С. Ульяша, Д. Чижевського, Г. Янашек-Іванічкової, М. Якубця, М. Яньон.

Звернення до проблем наратології здійснюється згідно з літературознавчими засадами досліджень К. Бартошинського, К. Бремена, А.Ж. Ґреймаса, Р. Гром'яка, Ж. Женетта, М. Ігнатенка, М. Кодака, А. Корнілс, Л. Мацевко-Бекерської, Д. Принса, Д. Піра, Г. Сивоконя, Я. Славінського, Ц. Тодорова, В. Тюпи, В. Шміда, М. Ясінської.

Аналіз жанрових особливостей прозових творів спирається на здобутки літературознавчих студій М. Бахтіна, Т. Бовсунівської, Н. Бернадської, В. Вєдіної, А. Гуляка, І. Денисюка, М. Жулинського, Н. Копистянської, П. Михеда, В. Поліщука, Н. Тамарченка, М. Ткачука, В. Фащенка, С. Хороба.

Методи дослідження. Під час виконання дисертації залучено наступний методологічний апарат:

1) описовий (дескриптивний) метод - для визначення тематичних ознак і окреслення хронологічних меж стильових течій;

2) порівняльний метод (аналіз здійснюється в роботі відповідно до концепції міжлітературності як системного чинника розвитку національного і світового письменства, що його репрезентував Д. Дюришин);

3) генетико-контактний метод, завдання якого полягає у вивченні походження зв'язків літератури;

4) метод зіставлення, що заснований на розгляді літературних явищ за спільними і відмінними структурними та функціональними ознаками.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що вона є першим системним дослідженням, в якому здійснено інтегральний аналіз наративної і жанрової специфіки української, польської, російської прози першої половини ХІХ ст. відповідно до сучасної методології. Уперше у вітчизняному літературознавстві запропоновано концепцію системного осмислення загальних закономірностей розвитку прозових творів означеного періоду, з'ясовано особливості наративних домінант (особлива увага приділяється взаєминам автор - оповідач - читач), сюжетно-композиційної парадигматики, типології конфліктів і образної сфери, ключових параметрів жанротворчого коду у різні літературні періоди.

У роботі запропоновано й обґрунтовано порівняльно-типологічну модифікацію літературного пограниччя, визначальних факторів формування прози - використання фантастичного компоненту і міфологічних сюжетних архетипів, звернення до зображення подій з національної історії. Уперше систематизовано й узагальнено жанрово-стильові ознаки формування та функціонування "української школи" в польській і російській літературі як явища культурного пограниччя.

Достовірність отриманих висновків і результатів дослідження підтверджується адекватністю обраних методів, багатою джерельною базою.

Теоретичне значення. Рефероване дослідження наративно-жанрової специфіки української, польської, російської літератур першої половини ХІХ ст. може бути використане під час подальшої розробки проблеми функціонування художньої прози, зокрема під час розгляду та оцінки формування художніх систем письменників-прозаїків у перехідний літературний період. Фактичний матеріал і окремі літературознавчі спостереження, що містяться у дисертації, стають допоміжною моделлю наратологічних, жанрологічних, інтертекстуальних досліджень.

Практичне значення одержаних результатів. Здобутки, отримані в процесі підготовки дисертації, можуть бути використані під час компаративного наукового аналізу слов'янських літератур, під час читання основних курсів з української, польської, російської літератури ХІХ ст., а також спеціальних курсів з історії та теорії літератури, зокрема порівняльного літературознавства; наратології; спецсемінарів у вищих навчальних закладах гуманітарного профілю. Результати дослідження можуть бути залучені під час підготовки підручників і посібників з історії української, польської, російської літератури та культурології.

Особистий внесок здобувача полягає у тому, що в дисертації висвітлена система засадничих принципів дослідження художніх текстів з позицій компаративістики і наратології (здійснено конкретизацію моделі наратора у творах), а також жанрової стратегії української, польської, російської літератур першої половини ХІХ ст.

Апробація роботи. Основні положення дисертаційного дослідження апробовано на міжнародних та всеукраїнських наукових конференціях, методичних семінарах: "Удосконалення змісту підготовки учителів української мови і літератури на основі етнокультурних традицій українців" (Умань, 2006 р.); "Методика викладання української літератури 2006-2007 років" (Умань, 2006 р.); "Рецепція давньої української літератури в сучасних літературознавчих дослідженнях" (Київ, 2006 р.); "Українська мова і література: Історія, методика, актуальні проблеми" (Умань, 2007 р.) "Іван Франко - дух, наука, думка, воля" (до 150-річчя від дня народження) (Умань, 2007 р.), "Слов'янське літературознавство у ХХІ сторіччі - нові тенденції" (Київ, 2007 р.); "Європейський вимір української полоністики" (Київ, 2007 р.); "Мова і культура" (Київ, 2006-2009 рр.); Міжнародні славістичні читання пам'яті академіка Л.А. Булаховського (Київ, 2006-2008 рр.); VI Міжнародна наукова конференція "Україна і франкомовний світ: формування нового мислення" (Миколаїв, 2009 р.); щорічні Всеукраїнські читання (м. Глухів, 2006, 2008-2009); Загальнопольська наукова конференція «Міждисциплінарність у глотодидактиці. Мова, література, культура» (м. Плоцьк, Польща, 2009 р.).

Публікації. Основні наукові результати дослідження відбито у 31 друкованій праці: монографій - 2, статей у фахових наукових журналах і збірниках - 29.

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків і списку використаних джерел (700 позицій).

Загальний обсяг дисертації - 467 сторінок, з них 397 - основного тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обґрунтовано актуальність і наукову новизну обраної теми, визначено мету, завдання та методологічні засади дослідження, висвітлено стан вивчення проблеми, окреслено предмет і об'єкт літературознавчого пошуку, аргументовано теоретичне і практичне значення одержаних результатів, подано інформацію про апробацію роботи та публікацію результатів наукового пошуку.

Перший розділ "Українська, польська, російська проза : проблеми діалогізму" присвячений аналізу питань взаємодії української, польської, російської прози першої половини ХІХ століття відповідно до співвідношення специфічних національних ознак із загальними тенденціями художнього поступу: сентименталізм - преромантизм - романтизм - реалізм. Об'єктом аналізу стають контекстуальні виміри, тематичні сходження, фактори взаємовпливу, увага приділяється функціонуванню у польській та російській літературі "української школи" у добу романтизму. Досліджується творчість двомовних українських письменників - Г. Квітки-Основ'яненка, Є. Гребінки, П. Куліша, М. Костомарова, Т. Шевченка, Марка Вовчка - як вияв українсько-російського культурного "діалогу". Увага приділяється читацькій рецепції прози у контексті культурного пограниччя у жанрових площинах.

У підрозділі 1.1. "Міждисциплінарні підходи до вивчення прози" визначено основні напрямки і методологічні засади аналізу національних особливостей формування прози в українській, польській, російській літературі, виявлення основних естетичних і художніх особливостей творів, їх місця у межах літературних стилів і напрямків, міжкультурної комунікації літератур. Значна увага у дослідженні відводиться методичним засадам аналізу творів з перспективи наратології - дисципліни, сформованої зусиллями французьких науковців К. Бремона, А. Ж. Ґреймаса. Дослідники, характеризуючи наратологічний напрям як важливу складову літературознавства, її предмет визначають як такий, що носить транскультурний характер, корені розуміння художніх прийомів та формування образної системи у світлі їх наукової концепції сягають ще міфологічної свідомості та усної словесної традиції окремої національної культури. Базовим для методологічного апарату сучасних наратологічних студій, зокрема і представлених у дисертаційному дослідженні, виступають позиції В. Шміда і Ц. Тодорова. Перший пов'язує вивчення наративної специфіки художнього тексту насамперед із особистою сутністю наратора, Ц. Тодоров під час аналізу творів наголошує власне на домінуючому процесі розповідності, протиставляючи йому категорію описовості. У дисертації видається слушним звернення до окремих термінологічних категорій наратології саме відповідно до концепції В. Шміда, який прагне виокреслити загальні структури оповідних творів, написаних у різних жанрах, а також із різним функціональним призначенням Шмид В. Нарратология. - М.: Языки славянской культуры, 2003. - С.15. . Концепції В. Шміда і Ц.Тодорова є лише складовими великого блоку наукових праць дослідників, які цікавилися питаннями наратології, предметом аналізу яких були як конкретні художні твори, так і особливості індивідуального стилю окремих письменників.

Предметом спеціального зацікавлення виступатимуть особливості викладу, жанрова, композиційна специфіка української, польської, російської прози першої половини ХІХ ст., а також ускладнення функції наратора як провідної фігури оповідної структури творів на зламі стильових епох.

Наратив характеризуємо як категорію, що уможливлює здійснення спроби системного аналізу не лише конкретного художнього текстового матеріалу, а й широкого естетичного, психологічного, мистецького контексту, щоправда у дослідженні ми змушені обмежитися лише незначним хронологічним періодом - першою половиною ХІХ ст.

У центрі уваги дослідження - різні категорії наратології у світлі структури науково-методологічного апарату вітчизняних і зарубіжних вчених, - наративна площина, "абстрактний автор" і "абстрактний читач", наратор, наративний дискурс. Так, наприклад, наративна площина виступає своєрідним ідентифікатором змісту, недаремно автор здійснює процедуру дистанціювання від зображуваного світу (крім окремих жанрових систем), а читач, у свою чергу, прагне означити невідомі йому особливості створеного фікційного світу. Необхідною складовою термінологічного інструментарію наратології виступає й поняття "абстрактного автора", яке по-різному трактується дослідниками: семантичний центр твору, в якому фокусуються всі життєво важливі творчі лінії твору (В. Шмід), "уявний автор" як концентрована інформація, яку подає про автора сам текст художнього твору (Ж. Женетт). Систематизовану класифікацію читачів-реципієнтів, відповідно до різних концепцій вітчизняних і зарубіжних наратологів, запропонувала українська дослідниця Л. Мацевко-Бекерська. Абстрактного автора потрактовано нею у наступних вимірах: синтетичність значення і формального вияву, втілення у мовленнєвій діяльності, що її моделює читач, автономність по відношенню до тексту і його рецепції, символічна реальність у межах читацької компетенції, неможливість ототожнення абстрактного автора із конкретною особистістю письменника. У свою чергу, "абстрактний читач" (дослідники кваліфікують його по-різному, наприклад, "імпліцитний читач" (В. Ізер), "віртуальний реципієнт" (М. Гловінський), "особистість адресата" (М. Червенко), "задуманий читач" (Е. Вольф), синтез "уявного читача" та "концепціонального читача" (Г. Грімм)) репрезентує виняткову суб'єктивність, формування образу "абстрактного читача" розпочинається у свідомості автора. Л. Мацевко-Бекерська у загальних рисах класифікує це поняття як ідеальність і щодо авторського задуму, і побутування літературного твору в процесі естетичної комунікації. Звернення у дослідженні до наступної провідної фігури - наратора - здійснено відповідно до наукової концепції В. Шміда, який характеризує наратора як адресата фіктивної нараторської комунікації. Результатом творчих взаємин важливих учасників побудови художнього твору стає наступний логічний ланцюг: читач за сприяння наратора, власне кажучи, крізь призму його репрезентації подій, здійснює спробу ідентифікації психологічної сутності автора. У свою чергу, не позбавленою сенсу видається і концепція Ж.Женетт, який пропонує чотири типи нараторів у межах літературних творів: 1) такий, який відтворює певну історію, де він не виступає у ролі персонажа; 2) оповідач другого ступеня, який розповідає історії, в яких він, як правило, відсутній ("текст у тексті"); 3) наратор відтворює власну історію, в якій він бере участь як дієвий персонаж; 4) оповідач другого ступеня, що розповідає власну історію.

Наступна важлива літературознавча категорія - сучасний наративний дискурс - характеризується двома способами розуміння функцій об'єкта дослідження : "фабульний" (у центрі якого перебуває текст, де послідовно розгортаються події, поетапне їх відтворення) і "комунікативний" (надає перевагу концентрації саме на тексті як комунікативному посередникові між автором та читачем). Однією з важливих вихідних позицій наратологічного дискурсу є постать оповідача, розповідача (наратора), серед показових ознак якого виділяються наступні: всезнання і всюдисущість, аж до найбільш потаємних місць свідомості персонажів твору; у дисертації як поширений прийом пропонується здатність до асиміляції з абстрактним автором, як домінантні ознаки - наявність певної позиції наратора у ставленні до подій, ситуацій у творі Мацевко-Бекерська Лідія. Українська мала проза кінця ХІХ - початку ХХ століть у дзеркалі наратології [монографія] / Лідія Мацевко-Бекерська. - Львів: Сплайн, 2008. - С. 14..

Предметом аналізу у розрізі завдань наратології виступає також багатовимірний структурний оповідний рівень аналізованих творів, подається спосіб репрезентації та розподілу подій - хронологічного (послідовного) чи ахронологічного (непослідовного) подання фактів, ситуацій. Поза увагою у межах підрозділу не залишається взаємозв'язок між оповідною структурою та полілогом "автор - оповідач - читач" у межах твору.

Художньо-естетичне підґрунтя прозового спадку, основні координати авторського пошуку письменників стають предметом зацікавлення у підрозділі 1.2. "Художньо-естетичні та ідейно-тематичні засади української, польської, російської прози". Провідні, домінантні позиції займає в цей період романтизм. Для слов'ян це явище свідчило про новий етап національного самоусвідомлення, повернення до розуміння національної і культурної ідентичності. У росіян і поляків у цей період простежується своєрідне рефлектування уявлень народів про свою історичну долю і як результат - формування відповідних історичних філософій, які з сучасного погляду класифікуємо як панславізм і месіанізм. В українській літературі наявна інша ситуація, що була зумовлена своєрідними умовами суспільно-політичного та культурного життя України кінця ХVIII - початку ХІХ століття. Невиправданими виявилися мрії ліберального поміркованого дворянства, ідеалами яких були утопічні синтетичні форми поєднання ідейно-філософських постулатів Просвітництва із соціально-політичною, економічною і культурною ситуацією, що панувала в Україні. Крах міфічних уявлень про можливість рівноправного союзу між козацькою Україною і самодержавною Росією породжував протест, а також призводив до необхідності формування нових естетичних моделей на українському ґрунті, і як результат - до ідеалізації старовини, зокрема козацтва як уособлення свободи і демократичних форм національного буття, що можна вважати тим історичним аргументом, який має довести право нації на самостійністьБовсунівська Т.В. Феномен українського романтизму / Т.В. Бовсунівська. - К.: Київський університет «Слов'янський університет», 1997. - С. 108..

Змінюється характер героя у романтичних творах. Романтичний герой в українській літературі органічно пов'язує свою долю з долею народу, важливим завданням для нього стає боротьба за культурну незалежність, а естетичним ідеалом - національна слава і воля України часів козаччини. Польська література репрезентує своєрідну еволюцію героя на різних етапах літературного процесу - ідеолог, пророк-віщ, креатор. У російській літературі провідне місце відводиться винятковій особистості, філософському пошуку героєм сенсу життя, як данина класицистичним традиціям формується ідея громадянського служіння державі. Романтизм слов'янських народів виявляв чимало спільних рис із романтизмом західноєвропейським, зокрема, провідною залишається в них ідея усвідомлення свого національного "я", процес національної самоідентифікації. Характерною ознакою романтизму є розширення функціональних меж самого поняття "література" як літературознавчої категорії за рахунок залучення багатовікової фольклорної традиції. Проза на історичну тематику представлена такими зразками, як "Капітанська дочка" О.Пушкіна, "Тарас Бульба" М. Гоголя, "Чорна рада" П. Куліша, "Вернигора" М. Чайковського, "Графиня Козель", "Бриль", "Прадавня легенда" Ю.-І. Крашевського.

Особливим тематичним блоком у слов'янському романтизмі виступає "екзотика", яка має на меті рятувати читача з полону повсякденності. Відшукати екзотичні явища, спосіб життя вдається і у віддалених щодо автора твору куточках світу, зокрема на Близькому Сході, і в місцевих циган. Україна теж видається слов'янським авторам країною екзотичною (згадаймо принагідно закріплений за Україною імідж "слов'янської Авзонії"), принаймні саме така картина спостерігається в поляків і росіян.

Реалізм як сформований літературний напрям репрезентує читачеві наступні координати для сприйняття його доробку: домінування прозових творів, органічне поєднання засад типізації та індивідуалізації, а також залучення характерних ознак інших художніх систем. Стильова доба - реалізм - репрезентована галереєю знакових постатей національного масштабу, а подекуди і митців світового рівня. Характеризуючи реалізм у слов'ян, відзначаємо послаблення зв'язку між окремими літературами, оскільки авторська увага концентрується на соціальних і політичних проблемах у межах нації. Звертаючись до жанрової системи творів, простежуємо в ній характерні ознаки попереднього літературного періоду, а також і більш ранніх стильових епох, проте їхні функції змінюються, а тематичне коло - розширюється. Для реалістичного роману, зокрема й історичного, характерне використання типізації, а також звернення до унікальних, непересічних явищ, тобто можна говорити у цьому випадку про створення автором свідомо напруженої ситуації. Саме завдяки такій тенденції відбувається вихід за межі, чітко окреслені територіальними, часовими вимірами, на істотно нові естетичні орбіти.

Після окреслення загальних визначальних домінант формування і становлення прози доцільною видається диференціація національних особливостей кожної з літератур у контексті доби, визначення позиції прозових творів у межах літературних напрямів і течій, а також звернення до доробку письменників, чия творчість лежить у міжлітературній і - ширше - міжкультурній (українсько-польській, українсько-російській) площинах. Під час аналізу прозових творів у наступних підрозділах важливою складовою виступає категорія естетичної цінності художніх творів відповідно до авторських настанов і читацької рецепції. Для цього доцільним видається пунктирно окреслити основні шляхи розвитку національних літератур першої половини ХІХ ст.; безперечно, аналіз не передбачає комплексної, всебічної картини літературної доби, тому характеризуються лише окремі, значущі особистості, які дадуть змогу визначити основні художні домінанти літературного періоду в контексті поставлених у роботі завдань. Аналізується творчість письменників першого (українські - Г. Квітка-Основ'яненко, П. Куліш, Марко Вовчок; польські - Ю.-І. Крашевський; російські - О. Пушкін, М. Лермонтов, М. Гоголь) і другого ряду (польські - Ю. Коженьовський, М. Чайковський, Теодор-Томаш Єж) відповідно до хронології написання творів, тому іноді аналіз доробку другорядних авторів подається першим.

Прозова спадщина першої половини ХІХ століття є об'єктом аналізу у підрозділі 1.2.1. "Національна самобутність української прози". Важливим компонентом нової літератури в Україні у зазначений період виступає її демократичність, орієнтація на смаки масового читача з народу, що й визначало її вихідні мистецькі позиції. Просвітницький реалізм розвиває такі епічні форми, як повість та оповідання. Українську просвітницьку прозу репрезентує Г. Квітка-Основ'яненко, який продовжує лінію розроблення проблеми народно-національного характеру. Серед творчих досягнень автора виділяємо наступні: збагачення літератури багатоаспектною суспільною та морально-етичною проблематикою, просвітницько-реалістичними принципами, прийомами рецепції народної поезії, засобами увиразнення національного обличчя української літератури.

Прозові романтичні твори Є. Гребінки позначені ідейно-художнім поетизованим осмисленням історичної української дійсності, виразним фольклорним колоритом, вони справили вирішальний позитивний вплив на творчість П.Куліша, Марка Вовчка та інших авторів. Реалістичний метод як вихідна позиція наявний у його художніх творах, практично він позначився на психологізмі під час репрезентації героїв у їхніх контактах з навколишнім середовищем, поєднанні під час їх зображення індивідуальних і типових рис, увазі до постаті "маленької людини", нівелювання людської особистості в умовах самодержавно-бюрократичного режиму, і як наслідок, - формування "гоголівського напряму" у творчості Є. Гребінки і літературі періоду загалом.

Романтичний тип творчості знаменує переворот у художньому освоєнні дійсності. Національна романтика стає тією історичною домінантою, яка перебирає на себе функції аргументації і доведення права нації на самостійне існування, що, зрозуміло, в Україні має надзвичайно важливе значення. Художня концепція доби формується на базі синтезу просвітницьких і романтичних ідейно-естетичних засад, національного і соціального начала. Ідея народу, вивчення його минулого, розуміння теперішнього стану і перспектив на майбутнє стає у 20-40-і роки ХІХ ст. вихідною позицією для формування концепції романтичного історизму, характерною рисою якого виступає уявлення про народність не як соціальний організм, а як психологічну спільність, об'єднану духовними інтересами нації. Увага на цей період концентрується на історичному минулому України, результатом осмислення якого стає ідеалізація образу козаччини як уособлення краси народної минувшини. Естетична теорія, що визначила зміст романтичного історизму, зорієнтована на вираження авторської ідеї, а не на зображення конкретних подій. Не варто залишати поза увагою той факт, що Україна, як зауважив А.Міцкевич, - погранична земля, що стала місцем зустрічі українських, російських і польських творців, ареною, де польські і російські поети (Залеський, Пушкін, Рилєєв, Глинський) зустрілися біля тих самих джерел, увагу авторів привертали подекуди однакові образи, насамперед, йдеться про козацьких і гайдамацьких героїв. Прикладом тут можуть бути "Думки" Б. Залеського, "Марія" А. Мальчевського, "Канівський замок" С. Гощинського, "Мазепа", "Cрібний сон Саломеї" Ю. Словацького, "Вернигора" Чайковського, аргументом на користь запропонованої тези виступатиме здійснення порівняльного аналізу з "Гаркушею" В. Наріжного, "Гайдамакою" О. Сомова, "Войнаровським" і "Наливайком" К. Рилєєва і "Полтавою" О. Пушкіна або з такими творами, як "Тарасова ніч", "Гамалія", "Гайдамаки" Т.Шевченка, "Чорна рада" П. Куліша, з поезією А. Метлинського, М. Костомарова, зрештою усіх українських романтиків Козак С. Український преромантизм (Джерела, зумовлення, контексти, витоки) / С. Козак. - WARSZAWA: Un-t Warszawski: TYRSA, 2003. - 227 с., [іл.].

Від середини 40-х років у прозових творах поряд із романтизмом з'являються і реалістичні тенденції, які згодом починають визначати провідні закономірності художнього процесу доби. Розвиток романтизму триває, проте він потрапляє у силове поле реалізму, вступає з ним у художньо-естетичну взаємодію; цей процес простежується у творчості Т. Шевченка, Марка Вовчка, П. Куліша, Ю. Федьковича. Творчість Т. Шевченка свідчила про новий етап у формуванні українського романтизму і, безперечно, у розвитку української літератури загалом. Фольклорно-історична тема дає величезні можливості для написання великих прозових полотен. Наслідуючи приклад звернення до історії у Вальтера Скотта, українські автори (П. Білецький-Носенко, І. Розковшенко, І. Срезневський, П. Куліш) створюють оригінальні твори на історичну тематику. Знаковим етапом для прозаїків стають 40-60-ті роки, період, що характеризується утвердженням романтизму під час творення прозово-епічних текстів та становленням реалізму, творчий потенціал якого пов'язаний із розквітом прозових жанрів. Літературна доба репрезентує твори українських прозаїків - П. Куліша, Марка Вовчка, А. Свидницького, О. Стороженка, І. Нечуя-Левицького, Ю. Федьковича, частину яких створено російською мовою. Характерними для прозової спадщини доби були наступні чинники: естетико-художній синкретизм (взаємопроникнення романтичних і реалістичних складових оповідної структури, наприклад, "Чорна рада" П. Куліша); конфронтація людини і суспільства, народно-гуманістичних ідеалів і реальних суспільних відносин; типізація і ідеалізація персонажів; художній історизм; новий тип позитивного героя, формування якого сягає фольклорної традиції - селянин, представник знедолених прошарків населення (героїні-кріпачки у Марка Вовчка); художнє осмислення історичного призначення українського народу як нації; стильовий синкретизм. В українській белетристиці 40-60-х років відзначимо поглиблений естетичний творчий реалістичний компонент, важливим також треба вважати заміну стереотипності, своєрідної імперсональності героїв їх індивідуалізацією і психологізацією, незалежно від соціальної належності - селянин-протестант у прозі Марка Вовчка; національний герой ("Чорна рада" П. Куліша); різночинець ("Хлопська дитина" Ф. Заревича; "Люборацькі" А.Свидницького); ліберальний пан ("Інститутка" Марка Вовчка).

Трансформації зазнає жанрова система прозових творів у напрямку збагачення діапазону внутрішньожанрових різновидів. Провідним жанром виступає оповідання. Поширення набувають оповідання ідилічного характеру, основними ознаками яких є безконфліктність, гармонія людини і природи, щирі взаємини між людьми, переважають картини патріархального життя (як, наприклад, "Орися", "Дівоче серце" П. Куліша, "Сон" Марка Вовчка, "Дорош" О. Стороженка, "Восени літо" Ганни Барвінок), а також оповідання баладного типу, де простежується тісний зв'язок із народними віруваннями, легендами, баладами, а на рівні сюжетної та образної структури з'являється драматичний сюжет, незвичність людських доль. Найхарактернішою формою реалізації малої прози у цей період стає соціально-побутове оповідання, найяскравіше представлене у творчості Марка Вовчка ("Два сини", "Одарка", "Горпина"), історичне оповідання ("Мартин Гак" П. Куліша), а також психологічно-побутове оповідання ("Павло Чорнокрил" Марка Вовчка, "Хатнє лихо", "Нещаслива доля" Ганни Барвінок). Окремим, проте показовим жанровим різновидом виступає казкове оповідання ("Невільничка" Марка Вовчка) та соціально-побутова казка ("Дев'ять братів і сестриця Галя" Марка Вовчка). Новелістична тенденція у малій прозовій формі виявляється у розлогості оповідної манери, концентрації змісту, психологічній глибині, драматичній загостреності, сюжетній пружності ("Вуси" і "Голка" О. Стороженка). Еволюції зазнає і повість, з'являються нові її різновиди: соціальна повість ("Інститутка" Марка Вовчка), історична повість, що носила романтичний характер і створювалася на народній основі ("Січові гості", "Хмельниччина" П. Куліша), історична повість-казка ("Кармелюк" Марка Вовчка). Основними домінантами жанрових особливостей стають: однолінійність композиції, простота інтриги, увага до соціально-побутових обставин як фактора формування характерів. Реалістична проза розвивалася у напрямках: соціально-побутовому (ідеолог - Марко Вовчок) та соціально-психологічному ("Три долі", "Люборацькі" А. Свидницького).

Початком відліку української романістики ХІХ ст. стають 50-60-ті роки, адже у попередній період, коли панівним напрямом виступав просвітницький реалізм, письменникам бракувало належного досвіду, нагромадженого національною естетичною та художньою думкою, творчої обсервації дійсності, панорамності зображення; оригінальним авторським задумом можна вважати спробу побудови роману на українському ґрунті із залученням соціальних і національно-історичних проблем - "Чорну раду" П.Куліша, роман, який можна охарактеризувати як синтетичну романтично-реалістичну модель. Тяжіє до романного жанру і А. Свидницький, про що свідчить його соціально-психологічний роман із життя духівництва "Люборацькі".

Шляхи формування польської прози першої половини ХІХ століття відстежуються у підрозділі 1.2.2. "Поетика польської прози (проблематика, конфлікт та образна структура)". Перші десятиліття ХІХ століття знаменувалися зародженням і розвитком польського романтизму. Домінація романтизму була зумовлена досконалістю його естетичних настанов у порівнянні з класицизмом та сентименталізмом (які були представлені у польській літературі до 1830 року), проте до романтичної художньої парадигми залучено чимало елементів їх поетики, розроблених ними жанрів, подекуди навіть створення синтетичної моделі традиційного і новаторського на рівні художнього стилю, вираження нового пафосу, настрою у старій формі. Новаторство романтизму не зводилося до відкриттів у галузі літературної техніки та інструментарію, насамперед було репрезентовано зображенням нового у національному житті.

Польські сентименталісти активно зверталися і до жанру історичного роману, чий розвиток був позначений впливом Вальтера Скотта, твори якого у Польщі широко перекладались. Певною мірою можна говорити тут про вихід за межі сентименталістської жанрової системи у напрямку романтизму, проте істотно відчутною залишалась сентиментально-чуттєва концепція зображення людини. Відомими зразками історичної прози є романи Ю. Нємцевича, творцем соціально-побутового роману була Марія Чарториська-Віртемберґська ("Мальвіна, чи здогадливість серця"). Романтики носіями національного духу вважали простий народ та дрібну шляхту, "народний елемент" був виявом національно-своєрідного, самобутнього.

Звернення до національного минулого сприяло розвитку історичних жанрів. Проза 30-50-х років репрезентувала історичні твори, що ставили перед собою завдання: цікавість прочитання, реалізація патріотичних почуттів, історія вже виступала не тлом для сюжетних схем, зафіксовано спроби відтворення минулого на рівні моралі, почуттів. Популярність в Польщі мали твори М. Чайковського завдяки напруженій дії, прославленню героїзму старої шляхти ("Козацькі повісті", "Вернигора", "Стефан Чернецький", "Гетьман України"). У 1842-1847 рр. Ю.-І. Крашевський відмовився від традицій сентиментальної прози і романтичної проблематики й створив цикл повістей, позначених реалістичним відтворенням подій. Автор звертається до селянської проблематики, у реалістичній проекції таке звернення відбувалося у польській прозі вперше ("Історія Савки", "Уляна", "Остап Бондарчук"). Психологічна мотивація змалювання образів селян свідчила про істотний крок уперед у поступі реалістичної прози.

Інтерес літератури до соціальних суспільних відносин збільшується у наступний період. Цьому сприяє зростання популярності прозових жанрів, особливо повісті і роману, які найбільшою мірою сприяли підсиленню суспільно-пізнавальних прагнень читацької громади. Широкі межі оповідної форми дозволяли умістити в них не лише людські характери і соціальні типи, але і суспільно-побутові картини, взаємини між соціальними групами. Проза починає відігравати все більшу роль, поступово витісняючи поезію, представлену блискучими зразками "трьох поетів-пророків" - А. Міцкевича, Ю. Словацького, З. Красінського.

Формування реалістичного методу у творчості Ю.-І. Крашевського відбувалося синхронно із використанням колишніх творчих засад. Автор здійснив спробу класифікувати жанрові типи роману, поставити питання про співвіднесення вигадки і дійсності, визначити завдання історичного роману. Письменник вважав, що прозові жанри є найбільш придатними для передачі духу епохи, заперечував літераторам (Л. Семенському, Ю. Клячко), які у них вбачали небезпеку для національної літератури і художнього смаку. Естетичним орієнтиром для Ю.-І. Крашевського була творчість Ч. Діккенса, О. де Бальзака. Теодор-Томаш Єж заявив про себе як талановитого прозаїка вже у повісті „Василь Голуб”, що тематично пов'язана з Україною; автор поставив за мету правдиве відтворення життя і побуту українського села. Незаперечним фактом на цей момент формування польської прози виступає недосконалість реалістичного методу, зокрема: ідеалізація персонажів, трафаретний підхід до розв'язання конфліктних ситуацій, прямолінійність під час поділу персонажів на позитивні та негативні, недостатня глибина протиріч під час відтворення дійсності, проте утвердження принципу типізації і нового реалістичного методу є безперечним здобутком авторів.

У підрозділі 1.2.3. "Російська проза в контексті російсько-українських культурних взаємин" простежуються шляхи формування російської прози. Початок ХІХ століття характеризувався зміною координат світосприйняття, трансформацією художньої картини світу, а також переосмисленням авторських завдань у межах твору, місця художньої творчості у системі культурних цінностей. Компонент художності виступає у цей період ключовим, виходячи з цього, видається важливим простежити його елементи у межах стилів (бароко, класицизму, сентименталізму, преромантизму, романтизму) та їх значення для формування художності, в їх органічних зв'язках з філософськими та естетичними вченнями. Так, російський романтизм як літературний напрям спирався на ідеї Просвітництва ХVIII століття із залученням певних компонентів класицизму і сентименталізму, а також на західноєвропейську літературу, яка завдяки активній діяльності поетів-перекладачів В.Жуковського, К.Батюшкова, М.Гнедича і багатьох інших стала доступною широкому читачеві і на початку століття переживала бурхливий романтичний розквіт (як приклад - творчість Д.-Г. Байрона, Е.Т.А. Гофмана та інших визначних авторів). З появою романтизму в Росії були пов'язані істотні зміни словесності, йдеться, зокрема, про образно-тематичну еволюцію у напрямку залучення до творів психологічного компоненту. Істотної трансформації зазнає і жанрова система, збагачення якої стає важливим кроком на шляху до формування нової російської літератури. У 30-ті роки друком вийшли знакові книги - "Повісті Бєлкіна", "Пікова дама", "Капітанська дочка" О.Пушкіна, повісті М. Гоголя "Старосвітські поміщики", "Тарас Бульба", "Невський проспект" тощо. За короткий час заявили про себе чимало прозаїків, що своєю діяльністю сприяли розквіту оповідних жанрів: О. Бестужев-Марлінський, М. Павлов, В. Одоєвський, А. Погорєльський, М. Полевой.

У сучасних дослідженнях простежується тенденція до розгляду спадщини російськомовних авторів, у творах яких наявна українська тематика, у контексті розвитку саме українського письменства. О. Сомов, українець за походженням, звертається до подій в Україні, її героїчного минулого, народної поетичної творчості (повісті "Гайдамак", "Русалка", "Казка про клади", "Київські відьми"), що визначало характер його творчої діяльності і свідчило про інтерес до українського побуту і фольклору, який, як відчутна тенденція, наявний у творах з українською тематикою раннього М. Гоголя. Натомість А. Погорєльський репрезентує роман з дещо іншою тематичною направленістю - "Монастирка", що становить своєрідну синтетичну модель сентиментального романтизму і реалістичних тенденцій під час відтворення картин життя і побуту українського дворянства. Предметом зображення у повісті "Лафертівська маківниця" стає міщанське середовище, під час побудови твору залучено методи і принципи побутової сатири.

Діяльність О. Пушкіна можна характеризувати як цілу епоху в розвитку мистецтва слова, підтвердженням служать і прозові твори автора. Звернення письменника до історії, намагання осягнути сучасність із позицій уроків і прикладів історичного минулого стає вихідною домінантою для розуміння визначальної ролі історичного роману у 30-ті роки, що пов'язано передусім із публікацією глав із роману "Арап Петра Великого". Поява історичної романістики в О. Пушкіна давала можливість окреслити основні стратегії формування самостійного, національного напрямку розвитку цього жанру. Визначні для світової літератури твори, такі як "Капітанська дочка" О. Пушкіна і "Тарас Бульба" М. Гоголя, свідчили про високий рівень жанру історичного роману. Аргументація цього явища наступна: Пушкін і Гоголь написали твори, сповнені глибокої історичної правди, змогли репрезентувати в них явища народного життя, подати широко узагальнені, типові образи. Проте немає підстав говорити про однорідність принципів історичного роману, у його межах, як власне і у всій літературі, боролися різноманітні течії і тенденції, що відбивали протиріччя різних соціальних сил.

Фактичне зародження історичного роману як такого припадає на початок 30-х років, у цей час з'являється значна кількість зразків цього літературного жанру, проте не всі з них відтворюють події у суворій відповідності до історичної правди, крім того, у центрі авторської уваги перебувають різні історичні періоди, епохи, система образів відрізняється своєю багатоплановістю. Після "Юрія Милославського" М. Загоскіна з'явилась ціла галерея історичних романів - І. Лажечникова, К. Вельтмана, М. Полевого.

Знаковою для літературної епохи виступає творчість М. Гоголя; особлива увага у дослідженні приділено "Вечорам на хуторі біля Диканьки", де предметом зображення виступає близька М. Гоголю українська старовина. У "Вечорах" Гоголя цікавлять не стільки соціальні умови життя українського селянства, скільки відтворення сторін його духовного обличчя: життєрадісності, щирості, сили і безпосередності почуттів, простоти у людських взаєминах, здорового гумору, глибокої поетичності. У творі реалістичні елементи тісно переплетені з романтичними. Романтизм повістей виявляється у самій сюжетній побудові, де дійсність поєднується з вигадкою, у втручанні в життя людей потойбічних сил, у ліризмі оповідної структури. Талановито поєднуються у автора також і дві мовні стихії - російська й українська. Предметом зображення у "Миргороді", як і у "Вечорах", залишилась Україна, але зміст і засоби обробки матеріалу стали іншими. Повісті "Старосвітські поміщики" і "Повість про те, як посварилися Іван Іванович з Іваном Никифоровичем" створені у реалістичній манері. Натомість повість "Тарас Бульба" переносить читача у минуле, в героїчну епоху боротьби України за незалежність проти сильної польсько-литовської держави. Оригінальність повісті "Вій" вбачаємо в тому, що незвичний фантастичний сюжет включено до звичайних побутових оповідей, тому події видаються змальованими з натури.

Прозу зовсім іншого зразка представляють нам "Петербурзькі повісті". Географічний вектор переміщується до сучасного йому російського Петербурга - це "Ніс", "Записки божевільного", "Невський проспект", "Портрет" і "Шинель", створена пізніше. Наслідуючи Пушкіна, Гоголь пише тут про "маленьку людину", закликаючи читача до співчуття ("Шинель"), а також про митця - художника Чарткова ("Портрет"). Зауважимо, що під час огляду творчості автора на сучасному етапі увага концентрується на аналізі витоків гоголівської поетики, зв'язку його творчості з українським фольклором, а з іншого боку, німецького романтизму, а головне, - психологічних складових "української" й "російської" душі, своєрідного культурного російсько-українського пограниччя у його творчості.

Роман "Герой нашого часу" М. Лермонтова репрезентує складний образ молодої людини з високими інтелектуальними якостями і душевною спустошеністю, жадобою боротьби і суспільною байдужістю. "Герой нашого часу" - визначний зразок соціально-психологічної прози, у центрі якої перебуває образ, що втілює соціально-психологічні риси покоління - егоцентризм, індивідуалізм, а також інтелектуальність, здатність до самооцінки.

Прикладом органічної взаємодії романтичних і реалістичних тенденцій у творчості М. Лермонтова, а також ролі умовно-фантастичного й екзотичного компоненту в його художньому доробкові, виступає казка "Ашик-Керіб", нариси "Кавказець", "Я хочу розповісти вам...", "У графа В. був музичний вечір…" (1842). Казка "Ашик-Керіб" презентує прозовий твір швидше філософського, ніж повчально-побутового змісту, яким зазвичай характеризується казка. В абсолютно іншому, позбавленому романтики стилі, виконано нариси "Кавказець" і "Я хочу розповісти вам", обидва можуть виступати своєрідними ескізами до роману "Герой нашого часу".

Предметом дослідження у підрозділі 1.3. "Категорія "пограниччя" в українській, польській, російській прозі. Імагологічний аспект" виступає творча спадщина авторів, у художніх творах яких наявні компоненти в тематиці сусідніх пограничних культур, використання фольклорного компоненту, мовного втілення. Період першої половини ХІХ століття характеризується у слов'янських літературах появою творчих здобутків, які на образно-тематичному рівні становлять зразки міжкультурної художньої взаємодії. На певному етапі літературного поступу важливим при побудові твору як цілісної структури виступає залучення інонаціонального компоненту. Аналіз подібних явищ у близьких літературах є важливою складовою вивчення процесів міжнаціонального співіснування й міжкультурної взаємодії, що відбуваються у глобальних масштабах, адже домінує ідея не синтезу культур, а їхнього діалогу. Серед пограничних культурних явищ у роботі простежено чотири важливі тематичні і стильові контексти: українсько-польський; польсько-український, російсько-український; українсько-російський. Українсько-польський контекст. Популяризатором української культури серед польських читачів після П. Свєнцицького став І. Франко. Чинником на користь поширення українських художніх надбань є включення автора до польської літератури доби позитивізму, надання українській літературі демократичної перспективи. З постаттю І.Франка формується нова модель творчих контактів між українською та польською літературою - діалогізм як загальна стратегія наукової і літературно-критичної праці. Польсько-український контекст. Увага польських авторів до України була зумовлена впровадженням естетичних концепцій романтизму на польських теренах, ідеєю слов'янської єдності й пізнання культур інших слов'ян (останнє характерне і для російської літератури у зазначений період, згадаймо інтерес до України); пошуком ідеалу за межами батьківщини, романтичною модою щодо залучення інонаціонального матеріалу. Важливими стають особисті контакти авторів, наприклад, М. Грабовського і П. Куліша, тут наявні типологічні аспекти світоглядної концепції, а також тематичні перегуки-впливи на рівні окремих творів - повість М. Грабовського "Коліївщина і степи" і "Михайло Чарнишенко" П. Куліша. Основна увага представників "української школи" зосереджена на збиранні та наслідуванні українського фольклору. Робляться перші кроки на шляху до формування літературного міфу про Україну. Історія і міф у цей і наступний період стали основними засадами під час зображення українського минулого. Російсько-український контекст. У російській літературі український компонент представлений на тематичному рівні (акцент у дослідженні зроблено на творчості О.Сомова, А. Погорєльського і М. Гоголя). Хронологічно початок діяльності "української школи" припадає на кінець XVIII ст., у її межах поширена наступна жанрова диференціація: школа українського російськомовного оповідання, повісті, роману (В. Наріжний, О. Сомов, А. Погорєльський, М. Гоголь) Подрига В.М. Українська російськомовна проза кінця XVIII - першої третини ХІХ століття// Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук: 10.01.01. - українська література: НАН України, Інститут літератури ім. Т.Г.Шевченка / В.М. Подрига. - К., 2005. - С. 12.. Перший етап функціонування школи, від самого її зародження 1798 року після публікації оповідання В. Наріжного "Рогволод", був пов'язаний із тематичними зацікавленнями В. Наріжного, О. Сомова минулим України часів Київської Русі, подій 1648-1658 року, гайдамаччиною, боротьбою козаків-запорожців, а звідси і їхнє знайомство з фольклорними джерелами, а також писемними пам'ятками, зокрема історико-мемуарною прозою. Белетристичні твори, репрезентовані російськомовними авторами, істотно відрізнялися від зразків історико-мемуарної прози, оскільки у белетристиці відтворені історичні події виступають лише своєрідним тлом, на якому розгортаються основні події. Звернення письменників до минулого України, її культурних пам'яток не виключає інтересу до тогочасних проблем українського суспільства, зокрема і соціальних протиріч. Під час аналізу образної системи творів у роботі фіксується теза, що авторська увага концентрується навколо соціально-історичних типів - козака, гайдамаки. Козацтво для В. Наріжного виступає складовою суспільства, його занепад автор пов'язує з втратою волелюбного духу, колишній героїзм і велич козацтва мають служити прикладом для недієвих сучасних українців. Особливо виразно дух українського козацтва відтворено у романі "Бурсак", причину занепаду козацького війська автор вбачає у порушенні усталених канонів, традицій. Невипадковою є увага до фольклору, зокрема героїчного (билин, історичних пісень, дум, легенд і переказів), у художньому доробкові В. Наріжного, О. Сомова. "Синтетична" повість "Двійник, або Мої вечори в Малоросії" А. Погорєльського є важливим з огляду стильових ознак, які відіграють визначальну роль. Український колорит як важлива складова наявний у романі А. Погорєльського "Монастиркa" у прямих авторських характеристиках або у стислих діалогах автора з другорядними персонажами. В оригінальній творчості М. Гоголя відчутний вплив української пісенної стихії, народних казок і легенд, народного вертепу. За рахунок українського компоненту здійснюється збагачення образної системи; стиль розмов наближається до українських народних ліричних пісень. Українсько-російський контекст. Провідною рисою був білінгвізм українських письменників. Важливою складовою виступають контактні зв'язки (роман Г. Квітки-Основ'яненка "Життя і пригоди Петра Степанова, сина Столбикова" - елементи "натуральної школи" М. Гоголя - "Проекційний ліхтар" Ю.-І. Крашевського); близькість підходу до зображення негативних персонажів-можновладців у трьох літературах. Відчутним виступає вплив російськомовних творів Г. Квітки-Основ'яненка на формування прози українських (Т. Шевченко, Марко Вовчок) і російських (М. Гоголь, мала проза М.Лєскова, сатира М. Салтикова-Щедріна) авторів. Російськомовні оповідання і повісті Є.Гребінки стають надбанням української і російської літератур. Його твори, відповідно до засад естетики "натуральної школи", сприяли зміцненню гоголівського напрямку. Проза ж М. Костомарова на історичну тематику спроектована на сучасну авторові дійсність. Повісті Т. Шевченка мали значення під час формування міжслов'янських культурних відносин, твори пов'язані з українською повістю сентименталізму, етологічними російськими повістями, романом виховання Руссо, Вольтера, Скотта, Діккенса.