Тілесний міметизм у текстових стратегіях постмодерністської літератури кінця ХХ – початку ХХІ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ЛІТЕРАТУРИ ІМ. Т. Г. ШЕВЧЕНКА

УДК: 82.0:7.038.6„19”„20”

10.01.06 - теорія літератури

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філологічних наук

ТІЛЕСНИЙ МІМЕТИЗМ У ТЕКСТОВИХ СТРАТЕГІЯХ

ПОСТМОДЕРНІСТСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ КІНЦЯ ХХ - ПОЧАТКУ ХХІ СТОЛІТТЯ

Штейнбук Фелікс Маратович

Київ 2010

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано на кафедрі російської філології Республіканського вищого навчального закладу „Кримський гуманітарний університет” (м. Ялта) Міністерства освіти і науки України, м. Ялта.

Науковий консультант - доктор філологічних наук, професор ГУСЄВ Віктор Андрійович, Дніпропетровський національний університет імені Олеся Гончара, професор кафедри зарубіжної літератури.

Офіційні опоненти:

доктор філологічних наук ЗВАРИЧ Ігор Михайлович, Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, завідувач кафедри психології;

доктор філологічних наук, професор ГОЛОБОРОДЬКО Ярослав Юрійович, Південноукраїнський регіональний інститут післядипломної освіти педагогічних кадрів (м. Херсон), завідувач кафедри теорії і методики викладання гуманітарних дисциплін;

- доктор філологічних наук, професор МАРКО Василь Петрович, Кіровоградський державний педагогічний університет імені Володимира Винниченка, професор кафедри української літератури.

Захист відбудеться “17” травня 2010 року о 10-00 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.178.01 в Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України (10001, м. Київ, вул. М. Грушевського, 4).

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України (10001, м. Київ, вул. М. Грушевського, 4, 3 поверх).

Автореферат розіслано “15” квітня 2010 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Г. М. Нога

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

мімезис тілесність онтологічний

Суттєві зміни, які відбуваються на зламі століть у літературному процесі, змушують сучасне літературознавство шукати нові підходи до аналізу художніх творів. Старі методи та схеми виявляються недостатньо ефективними через те, що література репрезентує себе у творчості сучасних письменників у такий спосіб, який унеможливлює ефективне використання лише традиційних дослідницьких парадигм. Відтак, на думку С. Павличко, „самме сьогодні переосмислення культурних цінностей і модернізація культурних дискурсів є невідкладним завданням”.

Своєю чергою, актуальна ситуація в літературі визначається як різноманітністю творчих пошуків, так і відчутною домінацією постмодерністських естетичних настанов. Проте постмодернізм, за образним визначенням І. Скоропанової, „залишається досить дивним незнайомцем”: його мова „є незрозумілою, естетичні смаки дратують”, у ньому є „чимало такого, що шокує”, але разом з тим він цілком виправдано претендує на те, аби бути „ерудитом, поліглотом, почасти філософом та культурологом”. Водночас постмодерністський дискурс у просторі світової літератури не є одноманітним, оскільки, попри універсальні елементи та ознаки, за якими його можна ідентифікувати незалежно від місця виникнення, йому також притаманні риси, що вказують на певні національно-культурні відмінності. Так, наприклад, постмодерністська література Східної Європи - передусім через спричинені посттоталітарною ситуацією особливості суспільно-історичного розвитку у ХХ столітті - становить специфічний ареал, який можна та слід виокремлювати із загальної літературної картини світу.

Хоча останнім часом дослідження сучасної, або, іншими словами, актуальної, літератури набуває особливого сенсу, сама література ставить набагато більше запитань, ніж ми отримуємо на них відповідей. Особливої значущості ця проблема набуває у межах вітчизняного літературознавства та й у цілому в контексті вивчення літератури, починаючи із загальноосвітньої школи, в навчальні програми якої твори постмодерністської літератури введено ще з 2001/2002 навчального року. Відтак українське літературознавство постає перед необхідністю пошуків та формулювання таких підходів, які могли б забезпечити адекватний змісту сучасних художніх текстів рівень їхнього аналізу та розуміння.

І одним з таких аналітичних напрямків може стати підхід, що зосереджується на дослідженні модусу тілесності. Донедавна цьому аспектові приділялася недостатня увага, а між тим він має чималий потенціал щодо розуміння і згадуваного вище „дивного незнайомця”, й інших літературно-художніх дискурсів. Очевидність виявів тілесності і у реалістичній, і, тим більше, у модерністській літературі навряд чи колись викликала серйозні сумніви, однак сам модус тілесності все ж лишається і досі на маргінесах теоретико-літературного знання. Причини цього ми схильні вбачати у тому, що елементи тілесності у художньому дискурсі попередніх літературних епох перебували на другому плані, і лише у постмодернізмі вони набули домінуючого характеру або, як пише про постмодерністську творчість О. Забужко Т. Гундорова, призвели до „формування особливої іпостасі тіла-мови”. Ця обставина пояснює актуальність звернення до проблематики, пов'язаної з дискурсом тілесності в сучасній літературі.

Утім, окреслений підхід потребує відповідної методологічної основи, яку ми вбачаємо у філософсько-естетичному обґрунтуванні дискурсу тілесності, оскільки, по-перше, знаки тілесності, присутні у художніх творах і адекватно не осмислені, залишаються непрочитаним елементом художнього дискурсу, а по-друге, „філологія переживає глибоку тугу за сенсом” (М. Ямпольський). С. Павличко наприкінці 90-х років ХХ ст. вбачала нагальну необхідність у „філософізації літературознавства”. Подібно ж, на думку М. Ямпольського, самме „філософізація є неминучим супутником філології”. Звісно, філософію навряд чи можна вважати досконалим інструментом для аналізу художнього твору, але не викликає сумнівів і той факт, що філософія здатна у суттєвий спосіб сприяти філології в осягненні нею смислотвірних інтенцій художньої творчості.

Отже, актуальність нашого дисертаційного дослідження зумовлюється передусім тим, що до останнього часу залишається недостатньо вивченою проблематика, пов'язана з такою, за висловом Г. Мережинської, „новою суб'єктивністю” постмодерністської літератури, як модус тілесності. Внаслідок цього актуальність дослідження визначається і через не менш складні питання про те, „як відбувається мімезис тіла текстом, яким чином література „сканує” існуючу поза нею континуальну реальність”. І взагалі ідеться про способи репрезентації реальності у літературі, оскільки, на думку С. Зєнкіна, „ми ще дуже погано уявляємо це собі”.

Своєю чергою, проблема репрезентації приводить нас до дещо забутого поняття „мімезис”, механізм дії якого щодо кореляції між сферами тілесності та текстуальною реальністю виявляється однією з малодосліджених на сьогодні теоретико-літературних проблем. Поняття „мімезис” має досить довгу традицію вживання і у найбільш узагальненому сенсі означає „наслідування мистецтва природі” („ars imitatur naturam”), з якого, за В. Татаркевичем, виокремлюється первинне (чи обрядове) наслідування, наслідування способу дії природи, просте копіювання та творче відтворення.

Отже, у роботі ідеться, зокрема, про обґрунтування та утвердження в сучасному літературознавстві поняття „тілесний міметизм”, який ми розуміємо як визначення одного зі способів репрезентації тілесного буття людини у формах художнього дискурсу. При цьому слід зазначити, що, попри заперечення у багатьох дослідженнях, присвячених постмодерністській літературі, міметичного виміру, мімезис притаманний і постмодерністським творам. Його відмінність від класичного розуміння мімезису полягає у тому, що він наслідує не дійсність взагалі, а людину, причому передусім людину тілесну - суб'єкта і водночас об'єкта цієї дійсності, а також літературні тексти, які концентрують у собі чуттєво-практичну сутність людського начала.

Це означає, що введення до наукового вжитку філософськи обґрунтованого поняття „тілесний міметизм” дозволило б у процесі літературознавчого аналізу художніх творів успішно долати чимало суперечностей. А використання у літературознавчій практиці поняття „тілесний міметизм” забезпечило б можливість на більш глибинному рівні адекватно розглядати текстові стратегії, що визначають як форму, так і зміст літературних творів.

Зв'язок роботи з науковими проблемами, планами, темами. Дослідження виконувалося у рамках плану науково-дослідної роботи кафедри російської філології Республіканського вищого навчального закладу „Кримський гуманітарний університет” (м. Ялта) і є складовою комплексної наукової теми „Вдосконалення підготовки студента-філолога в умовах полікультурного регіону” (№ RK-20103V004595). Тему дисертації затверджено вченою радою РВНЗ „Кримський гуманітарний університет” (м. Ялта) (протокол № 8 від 22.03.2006 р.) та бюро наукової ради НАН України з проблеми „Класична спадщина та сучасна художня література” (протокол № 3 від 08.06.2006 р.).

Мета дослідження полягає в обґрунтуванні на основі аналізу текстових стратегій у прозових творах тих письменників, що репрезентують сучасні слов'янські постмодерністські літератури, та на засадах концептуально-філософського підходу нового літературознавчого поняття „тілесний міметизм”.

Реалізація поставленої мети зумовила необхідність вирішення таких завдань:

- уточнити та поглибити зміст таких понять, як „мімезис” та „тілесність”, у контексті їхньої кореляції;

- сформулювати методологічне підґрунтя дослідження тілесного міметизму;

- в рамках концептуально-філософського підходу розглянути та довести необхідність введення до наукового вжитку такого нового теоретичного поняття, як „тілесний міметизм”;

- охарактеризувати онтологічні основи тілесного міметизму у сучасному художньому дискурсі;

- визначити специфіку тілесного міметизму у текстових стратегіях сучасної літератури в антропологічному аспекті;

- виявити та систематизувати феноменологічні особливості тілесного міметизму постмодерністської літератури;

- обґрунтувати епістемологічний зміст тілесного міметизму у сучасній літературі;

- окреслити типологічні особливості текстових стратегій сучасної літератури на засадах тілесного міметизму.

Об'єктом дослідження є романи сучасних українських, російських, польських, чеських та сербських письменників, зокрема, такі, як „Дванадцять обручів” Ю. Андруховича, „Польові дослідження з українського сексу” О. Забужко, „Сталінка” О. Ульяненка, „Озерний вітер” Ю. Покальчука, „Міфогенна любов каст” С. Ануфрієва та П. Пепперштейна, „Російське стакато - британській матері”, „Сорок років Чанчжое” та „Останній сон розуму” Дм. Ліпскєрова, „Андеґраунд, або Герой нашого часу” В. Маканіна, „Чапаєв і Пустота” та „Generation «П»” В. Пєлєвіна, „Задумав я втечу…” („Замыслил я побег…”) Ю. Полякова, „Лід” та „Голубе сало” В. Сорокіна, „Казус Кукоцького” Л. Улицької, „Самотність у Мережі” („S@motnoњж w Sieci”) Я. Вишневського, „Дикі гуси відлітають у вирій” („Оdlot dzikich gкsi”) Т. Зубіньського, „Уявне коло” („Wіdmоkr№g”) В. Кучока, „Безсмертя” та „Нестерпна легкість буття” М. Кундери, „Остання любов у Константинополі: Посібник з ворожіння” та „Внутрішня сторона вітру (Роман про Геро та Леандра)” М. Павича.

Предметом дослідження є тілесний міметизм у текстових стратегіях постмодерністської літератури кінця ХХ - початку ХХІ століття.

Методи дослідження. Теоретико-методологічну основу дослідження становлять, зокрема, праці вітчизняних і зарубіжних літературознавців та філософів, які присвячено проблематиці постмодернізму, мімезису та тілесності (Е. Ауербах, Я. Беме, Г.-Ґ. Ґадамер, Т. Гундорова, Ж. Дельоз, Д. Затонський, І. Ільїн, Р. Кайуа, В. Куріцин, Ю. Крістева, Ж. Лакан, П. де Ман, Г. Мережинська, М. Мерло-Понті, Ю. Мінєралов, В. Подорога, Н. Старікова, П. Рікер, М. Фуко, М. Епштейн, М. Ямпольський та ін.).

Разом з тим мета і завдання дисертаційного дослідження зумовили використання як системного методу, так і елементів непарадигмального методу, застосування якого дозволило науково коректно розглянути твори, що належать до різних слов'янських національних літератур, у єдиній системі постмодерністського дискурсу; герменевтичного та психоаналітичного методів, за допомогою яких здійснювався аналіз художніх творів, обраних за об'єкт нашого дослідження; порівняльно-типологічного методу, що уможливив як аналіз різнорідних об'єктів, так і виявлення спільних для цих об'єктів властивостей; а також концептуально-філософського підходу, який зумовив розгляд предмету дослідження в онтологічному, антропологічному, феноменологічному та епістемологічному контексті.

Наукова новизна дослідження визначається тим, що вперше у широкому літературознавчо-філософському контексті обґрунтовано введення до наукового вжитку такого літературознавчого поняття, як „тілесний міметизм”, виявлено та окреслено онтологічний, антропологічний, феноменологічний та епістемологічний зміст цього поняття і визначено зміст й характер текстових стратегій сучасної літератури на засадах тілесного міметизму, що дало змогу створити теоретичні передумови для подальшого поглиблення розуміння не тільки фундаментальних засад сучасної постмодерністської літератури, а й літературної творчості взагалі. Це повністю відповідає науковій спеціальності, у сфері якої знаходиться обрана дисертаційна тема.

Практичне значення дисертації. Результати дослідження збагачують існуючі уявлення про постмодерністський твір зокрема та літературний твір взагалі, а також доповнюють актуальний корпус методів аналізу художніх творів новим літературознавчим підходом, зміст якого ґрунтується на засадах тілесного міметизму. Матеріали і висновки дослідження можуть бути використані в курсі теорії літератури та враховано у подальшому вивченні таких базових понять, як „текстові стратегії”, „функціонування літератури”, „літературний твір”, „композиція”, „сюжет”, „наратив” тощо, а також для підготовки шкільних і вузівських підручників та посібників, лекційних курсів зі вступу до літературознавства, теорії літератури і методики викладання літератури, під час написання курсових, випускних, дисертаційних робіт й у процесі підготовки і викладання спецкурсів та спецсемінарів. Концептуальні положення та засади тілесного міметизму, які обґрунтовано у дисертації, практично застосовані в авторському навчальному посібнику з методики викладання зарубіжної літератури у школі (2007 р., 2-ге видання - 2009 р.), рекомендованого МОН України для студентів вищих навчальних закладів.

Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертаційного дослідження обговорено та схвалено на спільному засіданні кафедр російської філології і української філології Республіканського вищого навчального закладу „Кримський гуманітарний університет” (м. Ялта), а також знайшли відображення у понад 20 доповідях, які було виголошено на Всеукраїнському з міжнародною участю науково-дослідному семінарі „Загальнолюдські цінності та національний менталітет у дзеркалі слов'янських літератур” (м. Луцьк, 2004 р.), на міжвузівському науковому семінарі „Терміносистема слов'янського літературознавства” (м. Луцьк, 2005 р.), на науково-практичних конференціях „Професійна підготовка майбутнього спеціаліста: проблеми теорії та практики” (м. Ялта, 2004, 2005, 2006, 2007, 2008 рр.), на ІХ та Х Міжнародних читаннях молодих вчених пам'яті Л. Я. Лівшиця (м. Харків, 2004, 2005 рр.), на Міжнародній науковій конференції „Література у контексті культури. Треті Ситніковські читання” (м. Дніпропетровськ, 2004 р.), на Всеукраїнській науковій конференції „Література у контексті культури” (м. Дніпропетровськ, 2005 р.), на VIII Міжнародній науковій конференції „Русистика та сучасність” (Жешув - Чудець, Польща, 2005 р.), на Всеукраїнській науковій конференції „Література в контексті культури. Четверті Ситніковські читання” (м. Дніпропетровськ, 2006 р.), на Всеукраїнській науковій конференції „Діалог літературознавства та методики викладання: шляхи аналізу художнього твору” (м. Переяслав-Хмельницький, 2006 р.), на міжвузівській науковій конференції „Леся Українка та контексти” (м. Ялта, 2006 р.), на міжвузівській науково-практичній конференції „Вдосконалення підготовки студента-філолога в умовах полікультурного регіону” (м. Ялта, 2007 р.), на Всеукраїнській науковій конференції „Література в контексті культури. П'яті Ситніковські читання” (м. Дніпропетровськ, 2007 р.), на Всеукраїнській науковій філологічній конференції „Розвиток світової лінгвістики, літератури та перекладознавства” (м. Черкаси, 2007 р.), на Всеукраїнській науковій конференції „Драматургія Лесі Українки і шляхи розвитку модернізму в світовій літературі” (м. Ялта, 2007 р.), на засіданні теоретико-філологічного семінару при Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України (м. Київ, 2008 р.), на Всеукраїнській науковій конференції „Новітня теорія літератури і проблеми літературної антропології” (м. Тернопіль, 2008 р.), на Міжнародній науково-практичній конференції „Основні тенденції розвитку українсько-польського співробітництва в історико-філософському та педагогічному контексті: діалог культур” (м. Ялта, 2008 р.), на Четвертому міжнародному теоретичному симпозіумі на тему: „Модернізм як теоретична парадигма: уточнення змісту” (м. Київ, 2008 р.), на П'ятих мистецтвознавчих читаннях „Драма, вистава, глядач…” пам'яті В. М. Айзенштадта (м. Харків, 2008 р.), на Всеукраїнській науковій конференції, присвяченій 200-річчю з дня народження М. В. Гоголя, „Література в контексті культури” (м. Дніпропетровськ, 2009 р.), на міжнародній науковій конференції „Польща - Україна. Спадщина і сучасність” (Слупськ - Устка, Польща, 2009 р.).

Публікації. Матеріали, концептуальні положення та результати дисертації викладено у 2 монографіях, у 2 виданнях навчального посібника, рекомендованого МОН України для студентів вищих навчальних закладів, та у 39 наукових публікаціях.

Структура та обсяг роботи. Робота складається зі вступу, п'ятьох розділів, висновків та списку використаних джерел (408 найменувань). Загальний обсяг дисертації становить 404 сторінки, з них 367 сторінок - основного тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У „Вступі” визначено стан досліджуваної проблеми, обґрунтовано актуальність обраної теми, сформульовано мету, завдання, об'єкт та предмет дослідження, охарактеризовано його теоретико-методологічну основу, а також наукову новизну роботи та її практичне значення.

У першому розділі розглядаються питання, присвячені „Методологічному підґрунтю дослідження тілесного міметизму”, оскільки, по-перше, постмодерністська ситуація у культурі взагалі та у літературі зокрема, у тому числі і на слов'янському ґрунті, об'єктивно змушує шукати нові підходи до аналізу та розуміння художніх творів. По-друге, поєднання в одному понятті різнорідних складових (одна з яких - „міметизм” - корелює як з традиційним літературознавчим поняттям „мімезис”, так і з біологічним механізмом мімікрії, а друга частина - „тілесність” - визначається як поняття некласичної філософії та естетики) об'єктивно зумовлює необхідність вдатися до концептуально-філософського підходу для обґрунтування запропонованого поняття. І, нарешті, по-третє, застосування філософського підходу у роботі з теорії літератури актуалізує ще одну проблему, яка полягає у виявленні характеру відносин між філософією та літературознавством.

У зв'язку з цією метою у підрозділі 1.1. „Специфіка постмодернізму і сучасні слов'янські літератури” на основі аналізу наукових джерел доведено, що постмодернізм становить надзвичайно складний, суперечливий та полівалентний феномен. Проте вважаємо очевидним той факт, відповідно до якого постмодернізм, руйнуючи (звісно, до певного ступеню) ті чи інші ідеологічні настанови та стереотипи, виявляє також свій конструктивний потенціал. Окреслена закономірність дається взнаки у західному варіанті постмодернізму, але ще відчутніше та виразніше виявляється вона у вітчизняному та, ширше, у слов'янському різновиді постмодернізму. Ця специфіка зумовлена тим, що більшість слов'янських авторів намагаються поєднати протестні мотиви з класичними традиціями власних національних літератур, синтезувати ідеї та поетику постмодернізму з індивідуальним та національним матеріалом.

У підрозділі 1.2. „Принципи інтеграції понять тілесності та мімезису” уточнюється зміст такого поняття, як „тілесність”, характер його зв'язку з поняттям „мімезис”, а також зверифіковано зміст останнього як механізму, завдяки якому здійснюється репрезентація тілесності у художньому дискурсі.

На основі аналізу наукових джерел у роботі стверджується, що більш адекватним тлумаченням поняття „мімезис” є таке, відповідно до якого мімезис не відображає дійсність, а репрезентує її, долаючи перешкоду, що об'єктивно існує між реальністю та художнім дискурсом. Своєю чергою, у художньому дискурсі, що є ілюзією реальності, завдяки мімезису відбувається репрезентація реальності, але переважно тільки у тій частині і у тому обсязі, які відповідають онтологічно-антропологічним характеристикам тілесного буття людини.

Окреслені процеси визначаються поняттям „міметизм”, численні різновиди якого обґрунтовуються у працях В. Подороги, М. Ямпольського та ін. Утім, попри те, що мімезис безпосередньо пов'язаний з тілесністю, більшість дослідників залишає поза своєю увагою можливість поєднання цих двох понять. Вважаємо, проте, що таке поєднання є цілком логічним та продуктивним, особливо для розгляду творів постмодернізму, оскільки реальність піддається постмодернізмом процедурі заперечення та чи не тотальної анігіляції, але при цьому художній текст не виникає цілком поза реальністю. Це означає, що єдиним місцем, у якому може відбуватися поставання тексту, а також єдиним містком між текстом та реальністю є сфера тілесності, що здатна водночас і забезпечувати продукування дискурсу, і репрезентувати реальність.

Зроблено висновок також про те, що тільки у співвіднесенні з тілесною сферою поняття „мімезис” одержує вагомі підстави для того, аби змінити статус та набути незаперечної дослідницької переконливості. Разом з тим поняття „тілесний міметизм” потребує адекватної до сфери його застосування аргументації та обґрунтування, забезпечити які здатний передусім концептуально-філософський підхід.

Через наміри спиратися в основній частині дослідження на концептуально-філософський підхід у підрозділі 1.3. „Зміст та характер кореляції між літературознавством та філософією” розглянуто самме цю проблематику.

Аналіз наукових джерел дозволив дійти висновків, відповідно до яких визначено найголовніші спільні риси, що характеризують як філософію, так і літературу. По-перше, спільними для філософії і літератури є не тільки об'єкт, тобто людина, а й предмет їхнього зацікавлення - сутність, сенс та зміст людського існування. Позаяк, по-друге, ані філософія, ані література не спроможні запропонувати остаточної формули абсолютного сенсу цього існування, оскільки і філософія, і література здатні лише ефективно сприяти безкінечному діалогу людини із самою собою, який вона провадить завдяки питанням, що більш чи менш чітко ставляться у рамках філософії і у своєрідний спосіб подаються у просторі літератури.

Вважаємо, що введення до наукового вжитку нового теоретико-літературного поняття „тілесний міметизм” зумовлюється особливостями об'єкту дослідження, який становить сучасний постмодерністський, зокрема слов'янський, художній дискурс, а також необхідністю обґрунтувати поєднання у рамках цього поняття матеріальної і духовно-абстрактної сфери. Та оскільки йдеться про бажану вірогідність отримуваних у процесі дослідження результатів, то це визначає застосування не загально-філософського, а більш конкретного філософського підходу, який диференціюється на онтологічний, антропологічний, епістемологічний й феноменологічний аспекти і методи дослідження.

З одного боку, концептуально-філософський підхід, а з другого боку, поєднання нібито непоєднуваного, тобто тілесності як єдиної автентичної і незаперечної реальності та мімезису як механізму, за посередництвом якого постає художній, у даному випадку постмодерністський, дискурс, - дозволяє застосувати для обґрунтування такого поняття, як „тілесний міметизм”, елементи так званого непарадигмального методу (А. Майданов, І. Добронравова). Це створює підстави для того, аби ствердити, що дослідження розгортається не за вже існуючою та усталеною парадигмою, а внаслідок того, що воно саме? закладає основу для нового підходу, пов'язаного з поняттям „тілесний міметизм”. Проведений у першому розділі аналіз поетикального змісту постмодернізму, зокрема постмодернізму у слов'янських літературах, принципів інтеграції понять тілесності і мімезису, а також змісту та характеру кореляції між літературознавством і філософією дозволив сформувати методологічне підґрунтя дослідження, яке складають такі положення.

Постмодерністська література становить очевидний, хоч і суперечливий, реальний дискурсивний ареал, який виокремлюється із загального літературного простору світової культури і який, відтак, потребує системного дослідження.

Попри загальнокультурний кшталт, постмодернізм розрізняється за приналежністю не лише до конкретних національних літератур, а й ідентифікується за спільними властивостями, характерними для певних етнічно-культурно-регіональних єдностей. Це створює обґрунтовані підстави для того, аби обрати за об'єкт дослідження постмодерністські твори та твори з елементами постмодернізму, які репрезентують, зокрема, сучасні слов'янські літератури. Разом з тим такий вибір має, у певному сенсі, випадковий характер, що додатково засвідчує вірогідність результатів аналізу предмету дослідження, який визначається не як постмодерністська література, а як тілесний міметизм у текстових стратегіях постмодерністської літератури.

Специфіка постмодернізму стосується багатьох аспектів, однак більш ніж виразну особливість його поетики визначає домінування тілесної складової, яка, у свою чергу, вимагає до себе відповідної дослідницької уваги. Та оскільки проблематика тілесності лише нещодавно - вочевидь, не в останню чергу завдяки постмодернізму - набула легітимності як реальний предмет наукових аспірацій, то відсутність розроблених і обґрунтованих методів до такого типу досліджень об'єктивно зумовлює пошук адекватних та вірогідних дослідницьких стратегій.

Тілесність як феномен, що передусім належить до матеріального світу, для того, аби його (феномен) можна було застосовувати для дослідження дискурсивних практик, потребує концептуалізації. Один зі шляхів такої концептуалізації пролягає через поняття „тілесність”, яке у виразний спосіб корелює з поняттям „мімезис”, тому що останнє характеризується здатністю пов'язувати матеріальний та ідеальний світи, а також дозволяє утворити нове поняття - „тілесний міметизм”. Зміст поняття „тілесний міметизм” полягає, натомість, у тому, що воно уможливлює аналіз літературних творів, керуючись раціями, відповідно до яких художній дискурс постає внаслідок трансформації досвіду тілесного буття за посередництвом механізму мімезису як специфічного способу наслідування не зовнішній реальності, а собі-іншому.

Концептуалізація понять, що корелюють між собою, неможлива також і поза філософським підходом, оскільки йдеться про спробу обґрунтувати на рівні дискурсу явище, яке належить до винятково матеріальних феноменів.

Результати сучасних філософських досліджень, які обґрунтовують своєрідність кореляції між філософією та літературою, дозволяють довести можливість розгляду та концептуалізації і понять „тілесність” та „мімезис”, і поняття „тілесний міметизм” як таких, що можуть бути застосовані для ефективного аналізу текстових стратегій, зокрема, сучасного постмодерністського слов'янського художнього дискурсу.

Поняття „тілесність”, попри філософський зміст, який визначає дане поняття у рамках цього дослідження, не може розглядатися як недиференційована єдність, оскільки така єдність складається з притаманних тілесному началу людини численних тілесних корелятів - від корелятів пам'яті та погляду до органічних корелятів. Відтак обґрунтування поняття „тілесний міметизм” об'єктивно зумовлює необхідність, принаймні, часткового аналізу відповідних тілесних корелятів.

Вірогідність дослідження тілесного міметизму у текстових стратегіях вимагає не загальнофілософського, а диференційованого філософського підходу, який передбачає аналіз впливу тілесних корелятів, зокрема в онтологічному, антропологічному, феноменологічному та епістемологічному контексті, на формування різноманітних текстових стратегій.

Новизна поняття „тілесний міметизм” та відсутність у сучасному літературознавстві досліджень, пов'язаних з аналізом чи із застосуванням в аналізі художніх творів цього поняття, зумовлює необхідність використання у роботі елементів так званого непарадигмального методу.

Елементи непарадигмального методу дослідження дозволяють, попри довільний спосіб вибору складових об'єкту дослідження, напрямків концептуально-філософського підходу і обмеженого переліку тілесних корелятів, крізь призму яких аналізуються текстові стратегії у сучасній постмодерністській слов'янській літературі, поглибити та додатково обґрунтувати вірогідність, ефективність й доцільність запровадження до літературознавства запропонованого поняття „тілесний міметизм”.

Відповідно до визначених методологічних засад у другому розділі - „Онтологія тілесного міметизму сучасного художнього дискурсу” -проаналізовано пов'язання змісту художніх творів як з онтологічною проблематикою, так і з проблематикою тілесності, яка за посередництвом механізму мімезису реалізується у текстових стратегіях та яка корелює з буттєвим виміром репрезентованих у дискурсі художніх сенсів. Цю мету досягнуто у декілька етапів.

На початковому етапі, якому присвячено підрозділ 2.1. „Онтологічний характер категорій тілесності та мімезису”, по-перше, в усіх творах, обраних за об'єкт дослідження, виокремлено спільну характеристику, відповідно до змісту якої сюжетно-композиційну основу цих романів становить така тілесна ознака, як хвороба. По-друге, в залежності від ступеню репрезентації у текстах хворобливих виявів об'єкт дослідження диференційовано за трьома типами. По-третє, безпосередньо проаналізовано визначені за першими двома типами романи Л. Улицької „Казус Кукоцького”, В. Маканіна „Андеґраунд, або Герой нашого часу” та Т. Зубіньського „Дикі гуси відлітають у вирій”, бо це романи, у поетиці яких містяться, радше, елементи постмодернізму. Цей вибір мав вирішальне значення тому, що у процесі аналізу даних творів було доведено, що тіло як система силових потоків у відповідності до своєї сутності та структури функціонує не лише як біологічна величина - воно за допомогою та за посередництвом міметично-дискурсивних практик надає результатам цього функціонування онтологічний статус, оскільки йдеться про розгортання становлення, пов'язаного з певними порушеннями природного стану речей, які, зокрема, мають, щонайменше, хворобливий характер.

Такий висновок було зроблено в оперті на відповідні ідеї літературознавців та філософів, а також на систему аргументів, яку склали виокремлені в аналізованих текстах онтологічні феномени „лабіринт”, „подвоєння”, „повторення”, „повернення”, що у суттєвий спосіб впливають на поетикальний зміст та розгортання текстових стратегій цих творів. Відтак, з одного боку, це забезпечило вагоме підґрунтя для подальших літературознавчих студій, оскільки дозволило обґрунтувати поняття „тілесність” та „мімезис” як феномени, які наділено онтологічним змістом, а, з іншого боку, довело, що такий аналітичний підхід потребує застосування адекватного поняття, яке може бути визначеним як „тілесний міметизм”.

Наступні етапи передбачали розгляд окремих тілесних корелятів в онтологічному аспекті, і тому підрозділ 2.2. було присвячено питанню „Онтології серця”. Такий вибір зумовлювався поетикальними особливостями романів, що були визначено за третім типом, тобто за традиційно-онтологічним змістом образу серця і за відмінним характером цього образу у поетиці постмодернізму.

Аналіз роману В. Сорокіна „Лід” через призму категорій гомотипії та гомології, дозволив з'ясувати, що, попри тілесний характер образу серця, йдеться про ідею центру, який спричинює дію відцентрових та доцентрових сил, що у суттєвий спосіб однаково впливають на становлення і біологічних, і дискурсивних феноменів. Натомість у постмодерністських творах ідея такого центру росту, залишаючись онтологічною за змістом, заперечується внаслідок підміни образу серця раціональним началом, яке виявляє паліативний та абсурдний характер. Підстави для такого висновку було знайдено у процесі аналізу романів В. Сорокіна „Голубе сало” та С. Ануфрієва і П. Пепперштейна „Міфогенна любов каст”, що репрезентують інші типологічні різновиди, а тому й об'єктивно засвідчують універсальний зміст одержаних результатів.

Відтак вважаємо, що художні твори, які породжуються досвідом тілесного буття, водночас і відтворюють цей досвід, і переводять його у духовну площину, а тому й тілесність, будучи основою буття, надає власним міметичним формам онтологічний статус та зміст. За такої перспективи поетикальний сенс проаналізованих нами у контексті онтології серця творів свідчить про те, що постмодерністські тексти характеризуються виразними тілесними ознаками. Утім, ці властивості внаслідок дії механізму мімезису трансформуються у дискурсивні феномени, які водночас і забезпечують основу для розгортання текстових стратегій, і у суттєвий спосіб впливають на зміст цього розгортання. Це, своєю чергою, створює додаткові підстави для застосування поняття „тілесний міметизм”, яке дозволяє в адекватний спосіб визначати описані процеси.

На доказ продуктивності поняття „тілесний міметизм” вдаємося у підрозділі 2.3. „Онтологія пам'яті” до розгляду онтологічного змісту тілесного кореляту пам'яті, оскільки одну з фундаментальних характеристик останньої становить її безпосередній зв'язок з категорією темпоральності.

Доведений у двох попередніх підрозділах універсальний штиб тілесного підґрунтя постмодерністського дискурсу дозволив звернутися до аналізу творів, обраних за об'єкт дослідження, вже поминаючи запропоновану на початку типологію, пов'язану з різноманітними виявами хвороби чи хворобливості. Внаслідок цього у даному підрозділі передусім здійснено порівняльний аналіз романів М. Павича „Остання любов у Константинополі: Посібник з ворожіння” і Ю. Покальчука „Озерний вітер”, результати якого (аналізу) виявилися актуальними і для таких творів, як романи М. Кундери „Безсмертя”, Т. Зубіньського „Дикі гуси відлітають у вирій”, Дм. Ліпскєрова „Сорок років Чанчжое” та „Російське стакато - британській матері”, Ю. Полякова „Задумав я втечу…” та В. Пєлєвіна „Чапаєв і Пустота”.

З'ясовано, що функціонування кореляту пам'яті також має очевидним наслідком становлення, яке з тілесної сфери за посередництвом механізму мімезису трансформується у текстуальний феномен, зберігаючи при цьому виразний тілесний кшталт та водночас надаючи дискурсу не менш виразний онтологічний характер. Відтак дивна метафорика образів танцю, води, вогню та лабіринту в аналізованих романах М. Павича та Ю. Покальчука, яку важко зрозуміти у рамках традиційного поетикального аналізу, легко тлумачиться через поняття тілесного міметизму, оскільки йдеться не так про вишукану поетичну мову, як про розгортання дискурсу в оперті на онтологію пам'яті, міметично репрезентовану у текстових стратегіях.

У процесі аналізу цих творів нами доведено, що так діється через те, що тіло, інтерпретоване у рамках згаданої метафорики, поєднує у позачасовості минуле, теперішнє та майбутнє і становить тіло в істинній подобі, оскільки справжнє відкриття істини про тіло стає можливим лише за умови фінального етапу його становлення, тобто його зникнення. Так, самме у момент зникнення воно цілковито постає перед спостерігачем, і це дає змогу зафіксувати тіло у пам'яті в усіх фазах його становлення.

Наведені рації пояснюють, чому у кожному з романів, які були обрано за об'єкт дослідження, не обійшлося без зникнень, смертей та іншого типу метаморфоз, внаслідок яких текстові стратегії спричинюються як до поставання тексту, так і до його дискурсивного завершення. А відтак, якщо спиратися на цей визначальний момент, то виникають підстави, аби зробити висновок про те, що текстові стратегії аналізованих творів зазнають суттєвого впливу такого тілесного кореляту, як корелят пам'яті. Цей вплив зумовлюється передусім онтологічним змістом пам'яті, оскільки остання має безпосереднє відношення до осягнення буття.

Не менш важливою особливістю пам'яті за такого контексту є і спосіб її репрезентації, відповідно до якого пам'ять на рівні дискурсу функціонує, з одного боку, у вигляді онтологічної моделі лабіринту-кола, а з іншого - як атемпоральний, в засаді, феномен, завдяки чому текст твору у справжній подобі є результатом повного поглинання досвіду тілесного буття пам'яттю, яка за посередництвом механізму мімезису та у формах, зумовлених її онтологічною природою, репрезентується через поетику зникнення, що закономірно передбачає фазу попереднього становлення.

Цей висновок переконує у тому, що аналіз художніх творів на засадах тілесного міметизму та у контексті онтології тілесних корелятів, зокрема пам'яті, є цілком продуктивним і таким, який дозволяє навіть у традиційних поетикальних змістах побачити несподівані та оригінальні сенси. А, щонайголовніше, пропонований підхід, з одного боку, уможливлює аналіз постмодерністських текстів, а з іншого - тяжіє до універсальності.

Разом з тим коректність та вірогідність отриманих висновків потребувала підтвердження і на рівні розгляду онтології такого тілесного кореляту, який, на відміну від корелятів серця та пам'яті, поєднував би і суто тілесний характер кореляту серця, і більш раціональний штиб кореляту пам'яті. А таким корелятом можна визнати корелят сну, розгляд онтології якого здійснювався у підрозділі 2.4. „Онтологія сну”.

Аналіз кореляту сну є вмотивованим також через те, що у ньому у той чи в інший спосіб знаходять вираження і певним чином реалізуються такі онтологічні аспекти тілесного міметизму, як кореляти серця, пам'яті, кола, подвоєння, повторення, повернення, співвідношення зовнішнього та внутрішнього тощо. Утім, маючи власну специфічну сутність, сон інтерпретує ці кореляти, видозмінює їх, додає до їхнього змісту нові несподівані сенси і водночас сам постає як суттєвий чинник щодо продукування різноманітних текстових стратегій.

У процесі аналізу усіх, без винятку, творів, які обрано за об'єкт дослідження, доведено, що сон і справді може становити певну адекватну модель літературної творчості. Він спричинює утворення ніби загальної території і того, хто спав, а, отже, того, хто бачив цей сон, і того, хто вже прокинувся, а відтак того, хто пам'ятає про цей сон. Окреслене посередництво здійснює і роман, оскільки останній займає місце між письменником, який його написав, і читачем, який потрапляє до вигаданого світу, зрадливого й непевного, а проте захоплюючого та неповторного.

Розгляд кореляту сну переконав також і у тому, що цей корелят характеризують, по-перше, понадчасовість, тобто позачасовість або зупинка часу, а відтак об'єктивна елімінація останнього, по-друге, взаємозв'язок кореляту сну з такою онтологічною категорією, як категорія смерті, і по-третє, пов'язання сну з письмом. Разом з цим взаємодія вказаних ознак доводить, що ідея про текстуалізацію як свідомого, так і несвідомого (Ж. Лакан), вочевидь, має ґрунтовний зміст, відповідно до якого не тільки сон може трактуватися через текст, а й текст може трактуватися через сон і відповідно до якого певним понадзавданням художнього тексту є намагання, щонайменше, подолати страх смерті, а щонайбільше - заперечити смерть взагалі.

Проведений у другому розділі аналіз романів сучасних авторів довів, що поетикальний зміст і текстові стратегії усіх творів, обраних за об'єкт дослідження, попри їхній постмодерністський характер, цілком можуть розглядатися як такі, які репрезентують тілесну проблематику за посередництвом механізму мімезису у формах художнього дискурсу.

Передусім доведено, що суттєвий вплив на розгортання сюжетних колізій мають такі тілесні кореляти, осмислені у контексті онтології, як кореляти серця, пам'яті та сну. З'ясовано, що кожен з цих корелятів, наділено онтологічним змістом, через що, по-перше, їхня репрезентація має міметично зумовлений характер, а по-друге, ці кореляти у закономірний спосіб визначають глибинний сенс аналізованих текстів.

Зокрема, вплив усіх цих трьох тілесних корелятів безпосередньо спричинюється до поставання дискурсу як становлення, що виявляє спроможність подолати та заперечити страх смерті і саму смерть, слугуючи відтак утвердженню буття. Разом з тим окреслене розуміння змісту функціонування даних тілесних корелятів та їхнього впливу на текстові стратегії, з одного боку, стає можливим завдяки підходу, який спирається на поняття „тілесний міметизм”, а з іншого - утверджує на онтологічному рівні це поняття як цілком науково вірогідне та теоретично необхідне для адекватного аналізу текстових стратегій у творах сучасної постмодерністської літератури.

Утім, оскільки на усіх етапах творення тексту неодмінною центральною фігурою цих дискурсивних екзерсисів була, є і завжди залишатиметься людина з усім комплексом притаманних їй антропологічних виявів, то у третьому розділі „Тілесний міметизм текстових стратегій в антропологічному аспекті” увагу зосереджено на антропологічній складовій аналізованих літературних творів. У підрозділі 3.1. „Антропологічність тілесності: ставлення до власного тіла” на основі відповідних положень літературознавців та філософів проаналізовано романи, обрані за об'єкт дослідження, аби з'ясувати зміст антропологічних ознак тілесності.

З'ясовано, що у змісті цих романів, починаючи вже з їхніх назв, ідеться передусім про тілесне буття людини, яке й становить основу будь-якого з аналізованих творів і яке за допомогою механізму мімезису репрезентується у дискурсі даних текстів. Так, сюжет роману Ю. Андруховича „Дванадцять обручів” можна інтерпретувати як класичну колізію ще одного банального „трикутника”. З роману О. Забужко „Польові дослідження з українського сексу” ми одержуємо доволі вичерпну інформацію про життя жіночого тіла. У романі О. Ульяненка „Сталінка” ставлення до власного тіла визначає взагалі зміст цього твору, у якому практично немає ані сюжету, ані навіть чітко вираженої теми - перед нами певний згусток натуралістичних образів та тілесно-насичених образно-мовних ескапад, і на цьому тлі герої зображаються як такі, що репрезентують регрес тілесності до недиференційованої сексуальності, і далі, як наслідок, - до цілковитої самодеструкції.

Натомість аналіз романів В. Сорокіна „Голубе сало”, Л. Улицької „Казус Кукоцького” та Я. Вишневського „Самотність у Мережі” дозволив дійти висновків, відповідно до яких літературний твір постає, зокрема, з людської природи, набуває при цьому своєрідного дискурсивного кшталту, але зберігає також, хоч і у трансформованому за посередництвом механізму мімезису вигляді, нерозривний зв'язок з тілесним началом як на біологічному, так і, ширше, на антропологічному рівнях. Крім цього, проблема ставлення до власного тіла, у тому числі й в антропологічному аспекті, не може розглядатися поза темою дитинства, оскільки це один з онтологічних способів виявлення ставлення до власного тіла. Своєю чергою, тіла літературних персонажів характеризує перманентна, прогресуюча динаміка, що надає цим тілам дивну амбівалентність: попри механічну мертвотність чистої моторики, в них завжди відчувається щось „живе”. А відтак у текстових стратегіях антропологія тілесності дається взнаки достатньо виразно і переконливо.

Всі ці аргументи доводять, що літературний текст містить у собі амбівалентний зміст, який інспірується, зокрема, ставленням до власного тіла, або антропологічним виміром тілесності, завдяки чому і виникає можливість, з одного боку, письменнику висловитися так, аби його зрозуміли, а, з іншого боку, читачу зрозуміти те, про що пише письменник.

Сформульовані висновки переконують також у тому, що, по-перше, поняття „тілесний міметизм”, крім онтологічного, визначається також і антропологічним змістом, а по-друге, завдяки антропологічно зумовленому розумінню тілесного міметизму виникає можливість як аналізувати навіть найбільш епатажні епізоди постмодерністських текстів, так й інтерпретувати ці епізоди у поетикальних категоріях.

Вважаємо, проте, що проблема ставлення до власного тіла не обмежується тільки власним тілом. Конституювання тіла, у тому числі й на рівні антропології, є надзвичайно складним процесом, і тому безумовної ваги у цьому контексті набуває корелят дзеркала, аналізу якого присвячено підрозділ 3.2. „Фундаментальність антропологічного змісту дзеркала”, оскільки, з одного боку, дзеркало, вочевидь, пов'язано з механізмом мімезису, а з іншого - з тілесним досвідом.

Розгляд кореляту дзеркала у даних аспектах, з урахуванням відповідних ідей літературознавців та філософів та на основі аналізу творів, обраних за об'єкт дослідження, дозволив з'ясувати, що ефект дзеркала спрацьовує у кожному з них з якоюсь фатальною невідворотністю, внаслідок чого створення тексту за таких умов досягається за допомогою кількох типів текстових стратегій.

Перший тип таких стратегій є найпростішим та найпопулярнішим, бо реалізується він через кільцеву форму композиційної будови, яку використав у романі „Останній сон розуму” Дм. Ліпскєров і яка має місце у романах В. Сорокіна „Голубе сало”, С. Ануфрієва та П. Пепперштейна „Міфогенна любов каст”, а також у творах Я. Вишневського „Самотність у Мережі” і Ю. Покальчука „Озерний вітер”.

Другий тип цих стратегій використовується у таких романах, як „Уявне коло” В. Кучока, „Чапаєв і Пустота” В. Пєлєвіна та „Внутрішня сторона вітру (Роман про Геро та Леандра)” М. Павича, і полягає у тому, що не лише початки і фінали текстів є своєрідним власним віддзеркаленням, а й усі частини цих романів причетні до становлення надзвичайно рухливої, динамічної та автентичної системи таких „дзеркал”, у якій зміст кожної частини віддзеркалюється у змісті кожної іншої частини.

До романів, в основі яких лежить третій тип даних текстових стратегій і які передбачають безпосереднє протиставлення двох, трьох або й більше героїв, необхідно зарахувати романи Ю. Андруховича „Дванадцять обручів”, О. Забужко „Польові дослідження з українського сексу”, Т. Зубіньського „Дикі гуси відлітають у вирій”, М. Кундери „Безсмертя” та „Нестерпна легкість буття”, М. Павича „Остання любов у Константинополі: Посібник з ворожіння”, В. Маканіна „Андеґраунд, або Герой нашого часу”, Ю. Полякова „Задумав я втечу…”, О. Ульяненка „Сталінка”, В. Сорокіна „Лід” і, нарешті, „Казус Кукоцького” Л. Улицької.

Проте єдиним твором, що його неможливо описати за допомогою жодного з трьох окреслених вище типів текстових стратегій, є роман В. Пєлєвіна „Generation «П»”. Утім, аналіз цього твору, а також і подальший аналіз інших творів, дозволив дійти висновку, відповідно до якого у художньому дискурсі неодмінно та об'єктивно функціонує феномен Іншого, який (феномен) має здатність реалізовувати стратегію „тотальної кореляції”, чи „кореляції усього з усім”. Своєю чергою, окреслені властивості Іншого зумовлюються змістом кореляту дзеркала та почасти категорією місця, які постають на основі тілесності, функціонують за посередництвом механізму мімезису та мають антропологічний кшталт, як і згаданий вище феномен, який вони продукують.

Ще один спектр проблем, які у безпосередній спосіб пов'язані з антропологією тілесності, зокрема, в аспекті кореляції останньої з текстовими стратегіями сучасної літератури, розглядався і у підрозділі 3.3. „Антропологічний вимір голосу”.

В оперті на ідеї літературознавців та філософів та у результаті аналізу, зокрема, таких творів, як романи М. Павича „Внутрішня сторона вітру”, О. Забужко „Польові дослідження з українського сексу”, М. Кундери „Нестерпна легкість буття”, В. Кучока „Уявне коло”, С. Ануфрієва та П. Пепперштейна „Міфогенна любов каст”, Ю. Полякова „Задумав я втечу…” і В. Сорокіна „Лід”, визначено характер, роль та значення того механізму, за допомогою якого тіло може бути висловленим та почутим.

Сутність цих ідей полягає у тому, що письмовий текст, попри його об'єктивну відчуженість від моменту продукування, продовжує нести у собі, завдяки поєднанню матеріального та нематеріального, голос того, хто має відношення до його творення, а також і ті голоси (наприклад, персонажів), з яких складається цей основний голос і які водночас його складають.

Підтверджують вірогідність окреслених ідей і ті висновки, відповідно до яких з погляду тілесного міметизму взагалі та кореляту голосу зокрема стиль можна розглядати як вияв неповторного голосу, його сили, висоти, тембру тощо кожного конкретного митця.

Так, наприклад, головна героїня роману О. Забужко „Польові дослідження з українського сексу”, по-перше, діє в абсолютно відвертому голосовому полі розгорнутого монологу, який є цілком суголосним ідеям щодо непослідовного продукування дискурсу. По-друге, цей розгорнутий монолог відповідає тій думці, що він ніби й дійсно „виривається з переповнених понадсвідомими переживаннями грудей” (О. Забужко), бо такими, надзвичайної сили емоціями він є сповненим. І, нарешті, по-третє, у цьому монолозі відчутно дається взнаки також концепція слова-насіння, яке росте і „направо”, і „наліво”, а відтак реалізується у складному смисловому та, як наслідок, синтаксичному мереживі, коли важко іноді навіть зрозуміти, де починається, а де закінчується думка, яка, до того ж, є достоту просякнутою ще й ліричними відступами у вигляді чудових віршів.

Встановлено також, що проблематика кореляту голосу пов'язана не тільки з трансформаціями внутрішнього у зовнішнє і зовнішнього - у внутрішнє, а й з процесами символізації та десимволізації, тобто з перетворенням тіла на слово і, відповідно, слова - на тіло. А це, зокрема, означає, що тілесний досвід є досвідом самоусвідомлення як становлення за посередництвом повсюдного діалогу з Іншим, внаслідок чого прагнення передати цей досвід засобами мови неодмінно позначається на структурі тексту взагалі і на таких текстових стратегіях, як 1) стратегія безпосереднього монологу; 2) опосередкована голосова стратегія; 3) інверсійні голосові стратегії та 4) стратегія деформованого голосу зокрема. Причому основу кожної з цих стратегій неодмінно становить ефект роздвоєння-розщеплення, який і породжує закономірний Діалог з Іншим, що й репрезентується за допомогою голосу та його текстових стратегій у художньому дискурсі.