Тілесний міметизм у текстових стратегіях постмодерністської літератури кінця ХХ – початку ХХІ століття

Проведений у даному розділі аналіз кореляту голосу довів, що у сучасній постмодерністській літературі певна частина текстових стратегій базується на тілесно-міметичному підґрунті, яке має очевидний антропологічний характер, що дозволяє і у цьому аспекті підтвердити вірогідність та продуктивність поняття „тілесний міметизм”.

Проте більш докладний аналіз особливостей тілесного міметизму не дозволив обмежитися лише його антропологічним кшталтом та онтологічним змістом, а закономірно змусив вдатися у четвертому розділі „Феноменологія тілесного міметизму постмодерністської літератури” до студій, у центрі яких ці особливості поставали б як „чисті сутності” (О. Лосєв).

За такої перспективи будь-яке явище, що є притаманним літературним творам, може бути розглянуто у феноменологічному контексті. Однак навіть рамки дисертаційного дослідження є занадто вузькими, аби можна було здійснити всеохоплюючий феноменологічний аналіз тих елементів, з яких складається художній текст. І тому увагу у підрозділі 4.1. „Феноменологія погляду” було зосереджено на змісті кореляту погляду.

Аналіз відповідної наукової літератури, а також таких творів, як романи В. Маканіна „Андеґраунд, або Герой нашого часу”, В. Сорокіна „Лід”, Дм. Ліпскєрова „Сорок років Чанчжое” та „Російське стакато - британській матері”, В. Пєлєвіна „Чапаєв і Пустота” та „Generation «П»”, О. Забужко „Польові дослідження з українського сексу”, М. Кундери „Нестерпна легкість буття” та „Безсмертя”, Я. Вишневського „Самотність у Мережі”, С. Ануфрієва і П. Пепперштейна „Міфогенна любов каст”, В. Кучока „Уявне коло” та Ю. Полякова „Задумав я втечу…”, довів, що корелят погляду виникає на основі ока - фізіологічного органу людського тіла, який забезпечує зорове сприйняття дійсності, та зору - фізіологічної здатності ока, що дозволяє людині отримувати інформацію візуального типу про оточуючий світ. Натомість корелят погляду містить у собі функціональні можливості як ока, так і зору, але разом з тим не дорівнює здатностям цих феноменів, а характеризується надзвичайно складним феноменологічним статусом, що у суттєвий спосіб впливає на організацію та розгортання окремих текстових стратегій, власне, у контексті тілесного міметизму.

За результатами аналізу було також доведено, що тіло може перетворюватися на погляд, або бути редукованим до чистої присутності, до певної безтілесної суб'єктивності, яка у парадоксальний спосіб відчужується від мовника та спрямовується на нього ззовні. Так, наприклад, у романі В. Маканіна „Андеґраунд, або Герой нашого часу” головного героя повсякчас переслідує погляд його першої жертви. Крім цього, ніби для того, аби ущільнити буття в умовах і без того майже тотального погляду, людина у певних ситуаціях вдається до так званого „сліпого погляду”. Про обґрунтованість останньої тези свідчить, зокрема, вже назва роману В. Кучока „Уявне коло”, а також аналогічна назва однієї з центральних частин цього твору. А оскільки сліпота, наприклад, для естетики бароко стала навіть прямим корелятом надлишкового продукування візуальних фантомів, то було зроблено висновок не тільки про зв'язок постмодерністської поетики з поетикою бароко, а й про те, що, по-перше, мімезис взаємодіє як з пустотою, так і зі сліпотою, а отже, з корелятом погляду і, ширше, з візуальною сферою, і по-друге, що все це має безпосереднє відношення до поставання в аналізованих творах певних текстових стратегій, основу яких поряд з традиційними способами застосування кореляту погляду становлять і новітні варіанти його актуалізації, наприклад, візуальні форми реклами, масової інформації, а також інформації в Інтернеті. Особливо переконливо це дається взнаки, наприклад, у романі В. Пєлєвіна „Generation «П»”, оскільки ідейний зміст цього твору ґрунтується переважно на ілюзорності візуальної репрезентації, а також у романі Я. Вишневського „Самотність у Мережі”, більша частина історії головних героїв якого (роману) розгортається в Інтернеті, тобто за умов віртуального, а відтак „сліпого погляду”.

Проведений у підрозділі аналіз дозволив дійти висновків про те, що, з одного боку, погляд як, безумовно, тілесний корелят за допомогою механізму мімезису активно та повсякчас реалізується у мистецькій практиці. А, з іншого боку, складність осягнення буття за посередництвом світу твору через візуальний досвід полягає у тому, що тілесність погляду у літературі набуває адекватного, тобто феноменологічного, змісту, внаслідок чого зберігає притаманні цьому кореляту тілесно зумовлені різновиди і поділяється на такі типи погляду, як погляд на себе, погляд на інших та „сліпий погляд”. Окреслене розуміння кореляту погляду може стати підставою для вирішення окремих теоретичних проблем, серед яких необхідно вказати, наприклад, на питання точки зору у сучасній наратології. Це питання досить легко розв'язується через типологію кореляту погляду, оскільки у проаналізованих творах постмодерністської літератури точка зору і реалізується, власне, через певний тип чи співвідношення певних типів погляду, феноменологічний зміст яких визначається як погляд на себе, погляд на інших та „сліпий погляд”.

Одержані висновки щодо кореляту погляду підтверджує і аналіз такого у рівному ступеню як тілесного, так і феноменологічного кореляту, як корелят монструозності, змісту та особливостям функціонування якого було присвячено підрозділ 4.2. „Феноменологія монструозності”.

У процесі аналізу таких творів, як романи Дм. Ліпскєрова „Російське стакато - британській матері”, „Сорок років Чанчжое” та „Останній сон розуму”, а також В. Маканіна „Андеґраунд, або Герой нашого часу”, та на основі ідей низки літературознавців, мистецтвознавців та філософів було передусім стверджено, що, по-перше, корелят монструозності за своєю природою належить до тілесно-візуальних явищ, по-друге, що монструозним є дзеркально зворотний зір і, по-третє, що і анаморфоза, яка є також явищем, безперечно, візуальним, з давніх часів усвідомлюється як щось потворне. На цій основі зроблено висновок, відповідно до якого вказані характеристики у безпосередній спосіб пов'язані з алегоричним, через що потребують словесної форми для дешифровки.

Цей висновок уможливив розуміння кореляту монструозності як чи не найважливішого текстогенного кореляту, завдяки якому здійснюється продуктивне розгортання сюжетних та наративних стратегій і досягається певний ідейно-естетичний результат. Так, наприклад, в аналізованому романі В. Маканіна „Андеґраунд, або Герой нашого часу” головний герой, від особи якого ведеться оповідь, визначає себе „напівсивим монстром”, що й дозволяє йому, з одного боку, хоча б частково вмотивувати подвійне вбивство, яке він вчинив, а, з іншого боку, пояснити, - щоправда, не без іронії, - як ці злочини міг скоїти письменник. Монструозним зовнішнім виглядом характеризується й одна з головних героїнь роману Дм. Ліпскерова „Російське стакато - британській матері”. Доля цієї героїні детермінується передусім її сильветкою, але і у цьому випадку дистанційованість Лізбет Костакі до історії її власного життя ще у більшому ступеню посилюється виразною іронічністю. Отже, корелят монструозності зумовлює виникнення ефекту іронічної дистанційованості, або фігуративної іронії, внаслідок чого вербальна алегоризація жаху, спричиненого химеричністю монстру, переходить у дискурсивну площину, на тлі якої іронія лише забезпечує можливість пережити страхітливе, а проте водночас й бажане.

Така дещо дивна, а подекуди й ексцентрична алегоризація образів, зразки якої, до речі, можна віднайти у різних видах мистецтва як віддалених, так і близьких до нас епох, недвозначно свідчить про доречність та глибоку тілесно-міметичну обґрунтованість багатьох мистецьких стратегій, які реалізуються, зокрема, за посередництвом кореляту монструозності і у текстових стратегіях творів, обраних за об'єкт дослідження. Більш того, одержуємо достатньо підстав, аби твердити про постмодерністський характер цих текстових стратегій, оскільки за окресленої перспективи цілком логічно та обґрунтовано виникає ідея шизофренії (шизофреника) та шизоаналізу, якщо перше і друге розуміти відповідно до постулатів постструктуралістів. У цьому контексті стає можливим звернутися до теорії інтертекстуальності, а також й до теорії деконструкції, бо для постмодерністської літератури притаманною є відчутна тенденція до деконструкції певних ідеалів та ідолів - передусім ідеологічних, але також - цивілізаційних. І одним з поширених та дієвих засобів спростування цьому завданню є якраз використання словесних монстрів, що не втратили генетичного зв'язку з тілесним началом, яке їх породжує.

Зокрема, у випадку з текстовою стратегією сюжетної, а також наративної побудови роману В. Маканіна „Андеґраунд, або Герой нашого часу” феноменологія монструозності може бути осмисленою через наступну схему: „общага”, яка є центром розгортання подій, становить образ не лише безлюдного заплутаного коридору-лабіринту, а й місця, що функціонує як монстр, як алегорія натовпу, і водночас продукує монстрів, які є нічим іншим, як понадіндивідуальними монструозними зліпками із загального тіла того монстру, що причаївся у лабіринті потенційних метаморфоз. Отже, образ головного героя роману - Петровича, є образом монстру і у тому сенсі, що він, внаслідок індивідуальної природи, відрізняється від звичайних „общажників”, і у тому плані, що його безпосередня причетність до подвійного вбивства є зумовленою іманентними інтенціями того збірного монстру, породженням якого він також є.

Перше можна довести, передусім, у зв'язку з тим очевидним фактом, що Петрович - це єдиний письменник у цьому, сказати б, сучасному лігві Мінотавра. По-друге, герой В. Маканіна єдиний немає власного місця постійного перебування, а відтак його нібито й зовсім немає чи інакше - його немає ніде і він є всюди. По-третє, у нього немає обличчя, бо ж навіть тоді, коли Петровичу трапляється нагода подивитися на себе у дзеркало, герой бачить там когось іншого, а не себе. А відсутність обличчя, неможливість власної ідентифікації недвозначно вказує на монструозний характер буцімто звичного образу. І, нарешті, учетверте, Петрович належить до літературного андеґраунду, до підпільного і начебто неіснуючого мистецтва.

У підсумку зазначаємо, що графічний текст - текст літературний, є лише першою сходинкою до тексту невидимого, лише першим кроком до образу, що лежить у сфері чистих ідей. Самме там поєднуються різноманітні тексти, а, отже, самме там існує й основний текст - текст загальної еквівалентності. А відтак мімезис форми блокує панеквівалентність речей у той час, як мімезис принципу відкриває необмежені можливості (С. Ейзенштейн). У будь-якому випадку, типологія погляду, феноменологічний зміст якого визначається як погляд на себе, погляд на інших та „сліпий погляд”, з неодмінністю передбачає у кожному з цих типів зворотну сторону, що кваліфікується як корелят монструозності, тобто такий феноменологічний текстогенний корелят, який дозволяє поєднати начебто непоєднуване - первісну матеріальну тілесність та найвищі духовні досягнення у сфері культури взагалі і у царині літератури, принаймні постмодерністської літератури, зокрема.

З візуальною проблематикою тілесності безпосередньо пов'язані і ще два кореляти, аналізу яких присвячено підрозділ 4.3. „Феноменологія чоловічості та жіночості”. Розгляд таких творів, як романи М. Павича „Остання любов у Константинополі” та „Внутрішня сторона вітру”, Я. Вишневського „Самотність у Мережі”, Ю. Андруховича „Дванадцять обручів”, Ю. Полякова „Задумав я втечу…”, О. Ульяненка „Сталінка”, Л. Улицької „Казус Кукоцького”, Т. Зубіньського „Дикі гуси відлітають у вирій”, В. Сорокіна „Голубе сало”, О. Забужко „Польові дослідження з українського сексу” та С. Ануфрієва і П. Пепперштейна „Міфогенна любов каст”, дозволив довести, що, по-перше, образний світ текстових стратегій постмодерністської літератури, попри вишуканість цієї своєрідної естетики, важко собі уявити без корелятів чоловічості та жіночості. По-друге, у літературознавстві фактично ігнорується той незаперечний факт, відповідно до якого в основі чи не кожного твору лежить певна колізія, що корелює з об'єктивним поділом людей на чоловіків та жінок. По-третє, цю лакуну, пов'язану з ґендерною проблематикою, з другої половини ХХ століття поступово намагається заповнити феміністська критика, вибудовуючи відповідну парадигму в оперті на фундамент тілесності. І, нарешті, учетверте, через статевий характер ідентифікації та самоусвідомлення, для реалізації яких надзвичайно важливу роль відіграє зорова функція, кореляти чоловічості та жіночості у процесі формування у рамках суспільного та культурного розвитку зазнали значного спотворення та деформації, що й зумовило необхідність заперечення і подолання цих спотворень та деформацій, у тому числі, засобами мистецтва взагалі і художньої літератури зокрема.

В останньому випадку окреслена необхідність подолання застарілих ґендерних стереотипів, що вже давно перетворилися на анахронізм, реалізується, щонайменше, двома шляхами - відповідно за допомогою таких текстових стратегій, як іронія та епатаж.

З'ясовано, що, попри будь-які інтенції авторів, зображення у літературі різноманітних проявів, пов'язаних зі статево вмотивованими текстогенними корелятами, містить (зображення) не лише моральний чи етичний сенс, а також і сенс естетичний. У зв'язку з цим іронія визначається як дискурсивний засіб, який, в оперті на засади тілесного міметизму, зокрема на феноменологію статі, забезпечує єдність антиномічних начал та дозволяє здійснювати самоідентифікацію через протиставлення цих двох начал, водночас зберігаючи між ними нерозривний корелятивний зв'язок.

За окресленої перспективи надзвичайно важливого значення набуває й поняття „епатаж”, яке взагалі не розглядається у жодному з відомих теоретичних джерел як літературознавче поняття. Утім, уявити собі постмодерністську літературу без елементів цього феномену просто неможливо. І хоча епатаж не обмежується лише мистецькою сферою, проте самме у цій сфері епатаж долає обмежений у часі та просторі зміст скандалу та набуває естетичного виміру, перетворюючись на вагомий фактор, який суттєвим чином впливає на побудову таких поетикальних феноменів, як, наприклад, сюжет.

Аналіз постмодерністських творів, обраних за об'єкт дослідження, дозволив визначити епатаж як такий дискурсивний засіб, який, в оперті на засади тілесного міметизму, зокрема на феноменологію статі, репрезентує радикалізовану форму іронії, тобто забезпечує „від протилежного”, через тотальне заперечення, дискурсивну гуманізацію світу. З цими положеннями у виразний спосіб корелюють фінали романів О. Ульяненка, В. Сорокіна, С. Ануфріева та П. Пепперштейна і М. Павича: Йона О. Ульяненка звертається до Бога, Сталін В. Сорокіна перетворюється на хлопчика на побігеньках у якогось миршавого молодика, Дунаєв С. Ануфріева та П. Пепперштейна зустрічається, нарешті, з коханою онучкою, а Софроній Опуїч зазнає такої внутрішньої метаморфози, „нібито кожна з карт його долі, вся його Major Arcana, лягла до гори ногами, вивернула все його життя навиворіт та змінила усі його почуття, спрямувавши їх від підземного світу до космосу” (М. Павич).

Характеризуючи український різновид постмодернізму, Т. Гундорова зазначила, що „український постмодернізм не лише деструктивний, але й конструктивний”. Проведений аналіз доводить справедливість такої оцінки, а також дозволяє зрозуміти, у який спосіб досягається ще й відповідний естетичний результат, причому актуальний не тільки для української, а й для інших постмодерністських, принаймні, слов'янських літератур.

Відтак у постмодерністському варіанті літератури намагання уникати відвертих висловлювань, зумовлює використання таких текстових стратегій, які сприяють самостійному осягненню персонажами власного та автентичного світосприйняття, що набуває характеру розділеної єдності в актуальності Іншого - перш за все в усій повноті його тілесної репрезентації, починаючи від погляду та закінчуючи життєствердними, хоч і до нестями „напруженими пошуками порозуміння двох статей” (Т. Гундорова). А все це ще й на феноменологічному рівні дозволяє переконатися у продуктивності поняття „тілесний міметизм” і водночас обґрунтувати його вірогідність у феноменологічному контексті.

Разом з тим аналіз текстових стратегій у сучасній постмодерністській літературі у контексті тілесного міметизму навряд чи міг би претендувати на повноту, якби було знехтувано ще одним, надзвичайно важливим напрямком, без якого важко уявити собі філософське обґрунтування даної проблематики. І тому у п'ятому розділі „Епістемологічні підвалини тілесного міметизму у сучасній літературі” йдеться про епістемологічний аспект. Та оскільки зв'язок епістемології з літературознавством потребує певного уточнення, то у підрозділі 5.1. „Теоретичні засади епістемології тілесного міметизму” увагу зосереджено на дотичності теорії пізнання до літературознавчих практик.

Аналітичний огляд праць сучасних епістемологів довів, що невдоволення філософськими новаціями у сфері теорії пізнання, які можна позначити перефразованим гаслом: „Якнайдалі від тілесності!” - призвело до виникнення та обґрунтування новітньої філософської парадигми, яка дефініціюється як еволюційна епістемологія.

Під еволюційною епістемологією розуміємо, за О. Токовенком, мультипарадигмальну дослідницьку програму, яка орієнтується на аналіз закономірностей формування та розвитку раціоморфічного апарату когнітивної діяльності людини, а також - генезису знання. Процес пізнання у відповідності до положень біолого-еволюційної епістемології полягає у реконструюванні гіпотетично постульованої реальності та у звільненні від обмежень, які притаманні органам чуття. Внаслідок цього прийнятними виявляються ідеї щодо необхідності підходити до пізнавальної діяльності людини з позицій так званої культурної еволюції, оскільки у рамках генно-культурної теорії, відповідно до положень якої ментальний розвиток корелює з культурою, а культура - з генетичною еволюцією, зв'язок між біологічною та культурною еволюцією є логічно можливим.

Це означає, що у процесі ментального епігенезу субстанція культури трансформується для того, аби у відповідний спосіб конституювати свідомість та її зміст, з чого прихильники теорії культурно-генної коеволюція виокремлюють поняття культурогену, яке вони визначають як „регуляційно-гомогенну сукупність артефактів, поведінки та ментіфактів” (Ч. Ламсден, А. Ґашурц). Своєю чергою, поняття культурогену є надзвичайно продуктивним, оскільки за його допомогою також обґрунтовується положення про те, що генетична та культурна еволюція корелюють між собою на засадах взаємного стимулюючого впливу.

Відтак об'єктивний характер кореляції між культурними та біолого-генетичними феноменами дозволяє, з одного боку, підтвердити правильність та наукову коректність онтологічного, антропологічного та феноменологічного підходів щодо розгляду літературної творчості на засадах тілесного міметизму, а з іншого - створює передумови щодо поглиблення цих засад ще й в аспекті епістемологічного підходу, спираючись на який у підрозділі 5.2. „Епістемологія тілесного міметизму у текстових стратегіях сучасної літератури” відповідним чином аналізуються твори постмодерністської літератури, що було обрано за об'єкт дослідження.

Зокрема, у пункті 5.2.1. „Епістемологія органічних феноменів” розглянуто романи В. Маканіна „Андеґраунд, або Герой нашого часу”, Ю. Андруховича „Дванадцять обручів”, Т. Зубіньського „Дикі гуси відлітають у вирій”, С. Ануфрієва та П. Пепперштейна „Міфогенна любов каст”, В. Сорокіна „Голубе сало”, Дм. Ліскєрова „Сорок років Чанчжое” та „Останній сон розуму”, а також Я. Вишневського „Самотність у Мережі” у контексті епістемології таких органічних корелятів, як біль та голод.

Доведено, що корелят болю є чинником, який у суттєвий спосіб визначає штиб розгортання текстових стратегій. Про це свідчать, наприклад, результати аналізу романів В. Маканіна та Ю. Андруховича, оскільки як трагедія особистості, так і трагедія талановитої особистості пояснюється через невідповідність філогенетичної даності та певного культурного рівня як окремого індивіду, так і суспільства у цілому, внаслідок чого герої або змушені замовкнути як митці (Петрович, Пепа), або обрати у прямому і у переносному сенсі фізичну смерть (Б.-І. Антонич). А біль у цьому контексті є чи не єдиним способом позначити та відчути негаразд у такий незаперечно вимовний спосіб, який, вочевидь, вже не залишає жодних шансів на те, аби ним знехтувати.

Аналіз творів уможливив розгляд проблематики болю й у зворотному напрямку, який об'єктивно набуває епістемологічного характеру. Так, якщо складний життєвий досвід можна замінити на біль, а останній виявляє здатність акумулювати відповідну інформацію і зберігати її до певного часу з тим, щоб за потребою скористатися нею, то це свідчить про те, що кореляту болю притаманні пізнавальні властивості, які забезпечують функціонування індивіду не лише на органічному рівні, а водночас й на рівні антропологічному - з усіма його суспільними, культурними, психологічними та іншими складовими. Це означає, що корелят болю ефективно слугує переведенню зовнішнього у внутрішнє, а внутрішнього - у зовнішнє, тобто йдеться про здобування знань в оперті, зокрема, на актуальний досвід та про подальшу трансформацію одержаних знань у дискурс, як, звісно, про один з варіантів подібної трансформації.

Доведено також, що на штиб текстових стратегій сучасної постмодерністської літератури досить часто впливає ще й такий органічний корелят, як корелят голоду. З'ясовано, що голод як певний органічний стан виявляє здатність до детермінації пізнання оточуючого середовища з метою забезпечення елементарного фізіологічного континууму, а заразом і позиціонується як каузальний корелят, безпосередньо причетний до осягнення буття в усій повноті останнього. Так, аналіз романів С. Ануфрієва і П. Пепперштейна, „Міфогенна любов каст”, М. Кундери „Нестерпна легкість буття”, В. Маканіна „Андеґраунд, або Герой нашого часу” та Дм. Ліскєрова „Сорок років Чанчжое” і „Останній сон розуму” дозволив визнати цілком логічним символічний ланцюжок, який починається з відчуття потреби у їжі, що існує ніби водночас і всередині організму, і над ним, та невтомно і наполегливо вимагає або потенційного, або негайного задоволення. Своєю чергою, той світ, що є придатним для поглинання, містить у собі дещо інший потенціал - той, який забезпечує задоволення певних потреб, внаслідок чого відбувається його проникнення всередину, зміна статусу з зовнішнього на внутрішній і перетворення на живий, активно функціонуючий механізм.

Найбільш виразно специфіка дії описаного ланцюжка дається взнаки на рівні дискурсу взагалі та текстових стратегій зокрема, оскільки якщо припустити, що в основі поставання художніх творів лежить, у тому числі, й таке органічне відчуття, як відчуття голоду, то тоді продукування тексту є нічим іншим, як поглинанням необхідної для життєдіяльності окремого індивіду інформації з метою її відповідної трансформації.

Відтак одержуємо достатньо підстав, аби вважати, що описана специфіка функціонування органічних корелятів набуває у художніх текстах виразного епістемологічного характеру, оскільки за окресленої перспективи йдеться, власне, не про біль та голод, а про визначальні змістові чинники, що у суттєвий спосіб впливають на організацію текстових стратегій постмодерністських творів та створюють для цих стратегій умови, за яких вони (стратегії) функціонують як своєрідні когнітивні моделі, що дозволяють осягнути певні змісти.

Натомість репрезентація органічних корелятів у дискурсі цілком адекватно вписується в епістемологічне поняття культурогену, що поєднує як біолого-генетичні, так і культурні сторони людської екзистенції. А це означає, що і голод, і біль можуть розумітися як, власне, такі культурогени, які є однаково причетними і до біологічного, і до культурного чи, у даному випадку, до дискурсивного функціонування індивідууму та відповідної репрезентації набутого останнім у минулому, у теперішньому, а також і у майбутньому досвіду тілесного буття.

Про подібну епістемологічну парадигму можна говорити і у тих випадках, коли це стосується корелятів дещо іншого типу і про які йдеться у пункті 5.2.2. „Епістемологія дотику”. Зокрема, аналіз романів Ю. Покальчука „Озерний вітер”, В. Кучока „Уявне коло”, Л. Улицької „Казус Кукоцького”, О. Забужко „Польові дослідження з українського сексу”, М. Кундери „Безсмерття”, Дм. Ліпскєрова „Російське стакато - британській матері”, Я. Вишневського „Самотність у Мережі” та Ю. Андруховича „Дванадцять обручів” довів вагому значимість дотику як для біологічного існування людини, так і для її функціонування в умовах культурного буття, оскільки цей корелят становить своєрідну детермінанту інтенцій щодо небажаного або бажаного, чи керованого, проникнення чужого до внутрішніх теренів особистості.

За окресленої перспективи одержуємо можливість також вдатися до поняття культурогену, внаслідок чого доходимо висновку, відповідно до якого світ, що ним прямує людина, вона намагається адаптувати до можливості його свідомого сприйняття. Утім, чи не єдиним шляхом реалізації цих інтенцій є дотик, бо тільки тактильний контакт, тільки „тіло як орган дотику до світу” (П. Слотердайк) здатні вповні забезпечити свідомість тим, з чого вона постає і з чого пізніше вона творить власний світ-дискурс, аби ще пізніше за допомогою все того ж „тіла як органу дотику” заходитися з неперевершеною завзятістю змінювати навколишній світ у відповідності до створених нею дискурсивних фантазмів, химер та монстрів. Своєю чергою, це підтверджує справедливість такого розуміння текстової вмотивованості, відповідно до якої постмодерністський твір може, крім усього іншого, будуватися навколо кореляту дотику, що визначається епістемологічними засадами та онтологічно поєднує у собі і природні, і культурні виміри, акумулюючи у такий спосіб досвід тілесного буття, який обґрунтовується, зокрема, через текстові стратегії, а в остаточній, крайній, межовій перспективі і через дискурс взагалі.

ВИСНОВКИ

Дисертаційне дослідження забезпечило можливість обґрунтовано зробити такі висновки:

1. Кардинальні зміни, що сталися на зламі ХХ - ХХІ століть у процесі розвитку сучасної літератури, зумовили необхідність пошуку нових шляхів аналізу художніх творів, поетикальний зміст яких визначається засадами постмодерністської естетики. Внаслідок цих причин один зі шляхів аналізу як суто постмодерністських творів, так і творів з елементами постмодернізму може бути визнаним підхід, в основу якого покладено намагання з'ясувати механізм репрезентації у художньому дискурсі елементів реальної дійсності.

2. Доведено, що підґрунтя окресленого механізму становлять такі поняття, як „тілесність” та „мімезис”, оскільки перше з них набуває у рамках постмодерністської поетики визначального змісту через незаперечну реальність, притаманну тілесності як об'єкту репрезентації, а друге - забезпечує дієвість цього механізму у зв'язку з його оновленням в умовах, для яких характерним є передусім мімезис собі-іншому. Утім, з метою більш ефективного аналізу художнього дискурсу обґрунтовано необхідність поєднання цих двох понять у єдине поняття „тілесний міметизм”, яке за таких умов може розумітися як визначення одного зі способів репрезентації тілесного буття людини за допомогою механізму мімезису у формах художнього дискурсу.

3. Поєднання різнорідних понять в одне поняття, що претендує на теоретико-літературний статус, зумовлює необхідність, по-перше, розглянути його застосування на прикладі аналізу конкретних художніх творів, які було обрано за об'єкт нашого дослідження і які належать до слов'янського ареалу сучасної постмодерністської літератури, по-друге, дослідити це поняття через призму диференційованого аналізу таких тілесних корелятів, як серце, пам'ять, сон, голос, погляд, монструозність, чоловічість і жіночість, дотик та органічні кореляти, по-третє, запропонувати відповідну концептуалізацію цього поняття через його аналіз у філософському контексті взагалі і в онтологічному, антропологічному, феноменологічному та епістемологічному аспектах зокрема. Все це становить методологічне підґрунтя теоретико-літературних розвідок, викладених у дисертації, зміст якої будується, до того ж, з урахуванням засад так званого непарадигмального методу дослідження, що забезпечує вірогідність формування нового підходу до аналізу літературних творів.

4. Аналіз предмету дослідження через призму таких тілесних корелятів, як кореляти серця, пам'яті та сну, в онтологічному аспекті дозволив передусім ствердити, що одним з найважливіших тілесних чинників, який спричинюється як до продукування тексту, так і до організації певних текстових стратегій, є серце - і як фізіологічний центр, і як центр духовний. Однак, попри визначальну місію та центральне місце, розташування біологічного серця заперечує гомотипію тіла та зумовлює суперечливий характер тілесної топографії. Ця ситуація й дозволяє визначити центральний зміст серця на інших засадах, а самме: по-перше, йдеться про центр росту, функції якого може виконувати не лише серце, і по-друге, корелят серця характеризується онтологічним статусом.

Разом з тим у сучасній літературі спостерігається абстрагування від образу та кореляту серця, що дає можливість наділити його змістом - розум. Утім, і мозок як тілесний носій раціонального начала, що за таких обставин мав би займати центральне положення, не виправдовує своєї домінації, оскільки діяльність розуму й веде до абсурду.

Свідчення того, що наведені міркування мають рацію, знаходимо, аналізуючи художні твори, які було обрано за об'єкт нашого дослідження, з погляду кореляту пам'яті та кореляту сну.

Отже, підсумовуючи цей етап дослідження, отримуємо підстави для того, аби ствердити, що, „маніпулюючи поетичною функцією мови” (Ж. Лакан), людське бажання здатне реалізуватися через символічне опосередкування, внаслідок чого людина розкривається за посередництвом Слова, яке формується за її образом та подобою, оскільки воно несе в собі, зокрема, онтологічні підвалини людського існування, а тому й забезпечує творення дискурсу як становлення.

До значущих результатів наших розвідок слід зарахувати і те, що наведені вище аргументи обґрунтовують вірогідність і онтологічний зміст поняття „тілесний міметизм”, а також його ефективність щодо аналізу художніх творів сучасної літератури.

5. У рамках новітньої філософської антропології проблематика тіла розглядається як така, що, у певному сенсі, займає проміжне місце між органічною плоттю та духовною складовою людини. Це і дало змогу перевести розмову про антропологічні ознаки людини ще й у площину антропологічних виявів тілесності, серед яких було визнано найважливішими - ставлення до власного тіла, ставлення до Іншого та ставлення до світу.

Ці вияви піддаються досить чіткій ідентифікації, між ними існує нерозривний та органічний зв'язок і вони безпосередньо впливають на продукування дискурсу. Так, ставлення до власного тіла спричинює тематичне розмаїття художніх творів, оскільки всі вони присвячено винятково людині, що і дозволяє письменникам висловити бажане на зрозумілій для читачів мові. Разом з тим результати актуального дослідження доводять, що і з антропологічної точки зору поетикальний зміст аналізованих постмодерністських творів зумовлюється процесом становлення, пов'язаного як з функціонуванням тілесних корелятів, так і з механізмом мімезису, який забезпечує репрезентацію цих корелятів у дискурсі.

Зокрема, розгляд в антропологічному аспекті кореляту дзеркала та кореляту голосу, що ефективно взаємодіють як з механізмом мімезису, так і з тілесним досвідом буття, засвідчує передусім той факт, відповідно до якого функцію дзеркала у процесі ідентифікації особистості має здатність виконувати не тільки такий предмет побуту, як дзеркало, а й, наприклад, обличчя матері чи літературний текст. Крім цього, сама процедура згаданої ідентифікації не завершується на простому віддзеркаленні власної подоби - віддзеркалення наділено іманентною властивістю щодо введення у цю процедуру концепту Іншого. Останній також може репрезентуватися як через реальну постать іншої людини, так і через будь-який, у тому числі й літературний, образ. Та найголовніше, що завдяки концепту Іншого процедуру ідентифікації та становлення людської особистості на цьому етапі можна, хоч, безперечно, і відносно, вважати завершеною.

У зв'язку з цими положеннями отримуємо достатньо підстав, аби зробити висновок про те, що у сучасній постмодерністській літературі певна частина текстових стратегій базується, зокрема, на тілесно-міметичному підґрунті, яке має очевидний антропологічний характер, що також дозволяє підтвердити слушність попереднього розгляду проблематики тілесного міметизму текстових стратегій в онтологічному аспекті.

6. У процесі аналізу постмодерністських творів, обраних за об'єкт нашого дослідження, у феноменологічному аспекті передусім з'ясовано, що на зміст та характер певних текстових стратегій у суттєвий спосіб впливають такі тілесні кореляти, як кореляти погляду, монструозності та чоловічості і жіночості. Зокрема, феноменологічне розуміння кореляту погляду дозволяє диференціювати цей корелят на такі типи: погляд на себе, погляд на інших та „сліпий погляд”, що мають відношення, наприклад, до наративних текстових стратегій, визначаючи характер останніх та принципи, на яких продукується оповідь у художньому творі. Встановлено, що дана проблематика також пов'язана з корелятами чоловічості та жіночості, тому що ці кореляти постають на ґрунті тілесності і формуються, по-перше, за умови взаємної візуалізації, а по-друге, внаслідок обопільного спотвореного сприйняття образу Іншого. Це означає, що, крім розрізнення, актуалізація корелятів чоловічості та жіночості вимагає все ж таки певної єдності, яка у рамках постмодерністської літератури досягається за допомогою таких текстових стратегій, як іронія та епатаж.

Цей висновок доводить, що поняття „тілесний міметизм”, з одного боку, обґрунтовується і у феноменологічному аспекті, а з другого боку, засвідчує продуктивність тілесного міметизму як у плані дієвого розгляду текстових стратегій, так і у плані аналізу поетикального змісту постмодерністських творів.

7. Дослідження текстових стратегій постмодерністської літератури з погляду тілесного міметизму об'єктивно зумовило звернення і до епістемологічного аспекту, оскільки без цього пізнавальний статус теоретичного поняття був би неповним. Відтак було з'ясовано, що історія розвитку філософської думки не випадково, а цілком закономірно рухалася переважно від намагань майже цілковито ігнорувати тілесну природу людини до спроб відновити зміст цієї природи у повному обсязі.

Внаслідок окреслених підходів виникли передумови для формування теорій щодо культурно-еволюційного тлумачення людини: передусім йшлося про розробку теорії генно-культурної коеволюції, яка через призму проблематики таких понять, як поняття епігенезу, культурогенів та епігенетичних правил, могла б пояснити та обґрунтувати механізм кореляції біологічних та ментальних явищ.

За такої перспективи виникло достатньо теоретичних підстав для того, аби, з одного боку, підтвердити правильність та наукову коректність попередніх студій щодо розгляду засад тілесного міметизму у текстових стратегіях сучасної постмодерністської літератури в аспекті онтологічного, антропологічного та феноменологічного підходів, а з іншого - аби поглибити зміст цих засад ще й в аспекті епістемологічного підходу.

Отож встановлено, що важливими чинниками, які суттєво впливають на характер та організацію текстових стратегій, є органічні кореляти болю та голоду, а також тілесний корелят дотику. Крім цього, оскільки доведено, що поняття „тілесний міметизм” за багатьма критеріями відповідає поняттю еволюційної епістемології „культуроген”, яке поєднує як біолого-генетичні, так і культурні сторони людської екзистенції, то це створило вагомі підстави для потрактування взагалі будь-якого тексту культури як феномену, що за його посередництвом втілюється та репрезентується, зокрема, тілесне начало та тілесний досвід буття.

8. Тілесний міметизм становить підґрунтя для виникнення та реалізації деяких текстових стратегій постмодерністської літератури, серед яких у процесі дослідження було виокремлено такі типологічні різновиди, як:

· стратегія віддзеркалення початку та фіналу тексту;

· стратегія системи віддзеркалення частин тексту;

· стратегія системи віддзеркалення двох, трьох або й більше героїв;

· стратегія „тотальної кореляції”, або „кореляції всього з усім”, на основі концепту Іншого;

· стратегія безпосереднього монологу;

· опосередкована голосова стратегія;

· інверсійні голосові стратегії;

· стратегія деформованого голосу;

· стратегії іронії та епатажу як монструозно зумовлені моделі текстових трансформацій;

· стратегія трансформації зовнішнього у внутрішнє, а внутрішнього - у зовнішнє;

· стратегії, що інспіруються „бажанням дотику”;

· стратегії, що інспіруються „небажанням дотику”, - і які, у свою чергу, також обґрунтовують вірогідність та ефективність поняття „тілесний міметизм”.

9. Поняття „тілесний міметизм” може бути визнаним теоретичним поняттям сучасного літературознавства, оскільки, по-перше, це поняття окреслює та зумовлює причини та способи поставання літературних текстів на основі феномену тілесності та за посередництвом механізму мімезису; по-друге, визначається, з одного боку, своєрідними текстовими стратегіями, а, з іншого боку, численними, філософськи осмисленими тілесними корелятами; по-третє, тяжіє до універсальності, про що свідчить можливість його використаним для ефективного аналізу літературних явищ, які належать до різноманітних національно-художніх дискурсів.

10. Таким чином, підводячи підсумки дослідження і узагальнюючи розгляд тілесних корелятів на ґрунті творів постмодерністської слов'янської літератури у відповідному філософському контексті, можна зробити висновок про те, що тілесний міметизм визначає один зі способів репрезентації тілесного буття людини у художньому дискурсі за посередництвом механізму мімезису та через концептуалізовані у філософському контексті тілесні кореляти, які становлять основу для творення складної та динамічної образної системи, принаймні, постмодерністського (і можна передбачити - будь-якого іншого) художнього твору.

За таких обставин поняття „тілесний міметизм” передбачає перспективу подальших уточнень та поглибленого вивчення не тільки у межах постмодернізму, а й у просторі більш широкого літературного діапазону за такими напрямками, які стосувалися б специфіки тілесного міметизму у драматичних та ліричних творах, у творах, що характеризувались би різноманітними жанровими структурами, у творах, які належали б до відмінних літературних течій тощо. Та передусім тілесний міметизм становить фундаментальну передумову щодо розробки, формулювання та апробації тілесно-міметичного методу аналізу художніх творів, який може бути застосованим у межах цього простору, оскільки такий метод репрезентовано в авторській монографії, що продовжує тему докторської дисертації і що додатково свідчить про обґрунтований та продуктивний характер поняття „тілесний міметизм”.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНО В ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ

1. Штейнбук Ф. М. Засади тілесного міметизму у текстових стратегіях постмодерністської літератури кінця ХХ - початку ХХІ століття : [монографія] / Ф. М. Штейнбук. - К. : Педагогічна преса, 2007. - 292 с. (19,05 др. арк.). (Рецензії: Моклиця М. В. Тілесний міметизм чи міметизм тілесності? (Рецензія на книгу: Штейнбук Ф. М. Засади тілесного міметизму у текстових стратегіях постмодерністської літератури кінця ХХ - початку ХХІ століття : [монографія] / Ф. М. Штейнбук. - К. : Педагогічна преса, 2007. - 292 с.) / М. В. Моклиця // Наукові записки Харківського державного педагогічного університету ім. Г. С. Сковороди. - Харків : ППВ „Нове слово”, 2008. - Вип. 1 (53). - Частина перша. - С. 166-170. - (Серія літературознавство); Воєводін О. П. Теорія літератури - між „Сциллою” філософії та „Харибдою” тілесності (Рецензія на книгу: Штейнбук Ф. М. Засади тілесного міметизму у текстових стратегіях постмодерністської літератури кінця ХХ - початку ХХІ століття : [монографія] / Ф. М. Штейнбук. - К. : Педагогічна преса, 2007. - 292 с.) / О. П. Воєводін // Вісник Луганського національного педагогічного університету імені Тараса Шевченка. - 2007. - № 22 (138). - Частина 1. - С. 233-235. - (Філологічні науки); Самохін І. (Рецензія на книгу: Штейнбук Ф. М. Засади тілесного міметизму у текстових стратегіях постмодерністської літератури кінця ХХ - початку ХХІ століття : [монографія] / Ф. М. Штейнбук. - К. : Педагогічна преса, 2007. - 292 с.) / І. Самохін // Критика. - 2009. - № 5-6 (139-140). - С. 32).

2. Штейнбук Ф. М. Поэтика сна сквозь призму нарративной организации романов В. Пелевина „Чапаев и Пустота” и В. Сорокина „Лёд” / Ф. М. Штейнбук // Наукові записки Харківського державного педагогічного університету ім. Г. С. Сковороди. - Харків : ППВ „Нове слово”, 2004. - Вип. 3 (39). - Частина перша. - С. 160-165 (0,4 др. арк.).

3. Штейнбук Ф. М. Наратив тілесності та тілесність наративу у романі Л. Улицької „Казус Кукоцького” / Ф. М. Штейнбук // Проблеми славістики : [науковий часопис]. - Луцьк, 2004. - № 3-4. - С. 45-50 (0,4 др. арк.).

4. Штейнбук Ф. М. Коррелят монструозности в нарративной организации текста в романе Дм. Липскерова „Русское стаккато - британской матери” / Ф. М. Штейнбук // Наукові записки Харківського державного педагогічного університету ім. Г. С. Сковороди. - Харків : ППВ „Нове слово”, 2004. - Вип. 4 (40). - Частина друга. - С. 161-167. - (Серія літературознавство) (0,4 др. арк.).

5. Штейнбук Ф. М. Миметическая телесность нарративной организации текста в романе В. Сорокина „Голубое сало” / Ф. М. Штейнбук // Література в контексті культури : [зб. наук. пр. ; ред. кол. : В. А. Гусєв (відп. редактор)]. - Дніпропетровськ : Вид-во Дніпропетр. ун-ту, 2004. - Вип. 14. - С. 219-225 (0,4 др. арк.).

6. Штейнбук Ф. М. Телесный миметизм сатиры в нарративной организации произведений современной русской литературы / Ф. М. Штейнбук // Наукові записки Харківського державного педагогічного університету ім. Г. С. Сковороди. - Харків, 2005. - Вип. 2 (42). - С. 151-158. - (Серія літературознавство) (0,5 др. арк.).

7. Штейнбук Ф. М. Міметична парадигма тілесності наративної організації тексту в романі В. Маканіна „Андеграунд, или Герой нашего времени” / Ф. М. Штейнбук // Гуманітарна освіта в технічних вищих навчальних закладах : [зб. наук. праць факультету лінгвістики Гуманітарного інституту Національного авіаційного університету]. - К. : ІВЦ Держкомстату України. - 2005. - Вип. 11. - С. 231-240 (0,5 др. арк.).

8. Штейнбук Ф. М. Проблемы нарративной организации текста в романе Ю. Полякова „Замыслил я побег...” / Ф. М. Штейнбук // Література в контексті культури : [зб. наук. пр. ; ред. кол. : В. А. Гусєв (відп. редактор) та ін.]. - Дніпропетровськ : Вид-во ДНУ, 2005. - Вип. 15. - С. 371-378 (0,5 др. арк.).

9. Штейнбук Ф. М. Нарація профанації (За романом Дмитра Ліпскерова „Последний сон разума”) / Ф. М. Штейнбук // Наративні виміри літератури : матеріали міжнародної конференції з наратології, 23-24 жовтня 2003 р. // Studia Methodologica. - Тернопіль : Редакційно-видавничий відділ ТНПУ, 2005. - Вип. 16. - С. 201-205 (0,3 др. арк.).

10. Штейнбук Ф. М. Онтологічні основи наративоутворюючих феноменів мімезису та тілесності / Ф. М. Штейнбук // Проблеми славістики : [науковий часопис]. - Луцьк, 2005. - № 1-4. - С. 175-183 (0,6 др. арк.).

11. Штейнбук Ф. М. Тілесно-міметичні аспекти онтології сну в текстових стратегіях сучасної літератури / Ф. М. Штейнбук // Вісник Луганського національного педагогічного університету імені Тараса Шевченка. - 2006. - № 10 (105). - С. 148-154. - (Філологічні науки) (0,4 др. арк.).

12. Штейнбук Ф. М. Онтологічний характер категорій тілесності у текстових стратегіях сучасної літератури / Ф. М. Штейнбук // Гуманітарний вісник : [всеукр. зб. наук. пр.]. - Черкаси : ЧДТУ, 2006. - Число 10 : [у 2 т.]. - Том 1. - С. 160-164. - (Серія : Іноземна філологія) (0,4 др. арк.).

13. Штейнбук Ф. М. Антропологічний зміст феномену дзеркала в текстових стратегіях сучасної літератури / Ф. М. Штейнбук // Наукові записки Харківського державного педагогічного університету ім. Г. С. Сковороди. - Харків, 2006. - Вип. 3 (47). - Ч. 2. - С. 151-158. - (Серія літературознавство) (0,5 др. арк.).

14. Штейнбук Ф. М. Епістемологія тілесного міметизму феномену дотику в текстових стратегіях сучасної літератури / Ф. М. Штейнбук // Studia Methodologica. - Тернопіль : Редакційно-видавничий відділ ТНПУ, 2006. - Вип. 18. - С. 71-77 (0,6 др. арк.).

15. Штейнбук Ф. М. Епістемологія тілесного міметизму органічного феномену болю в текстових стратегіях сучасної літератури / Ф. М. Штейнбук // Південний архів. Філологічні науки : [збірник наукових праць]. - Херсон : Видавництво ХДУ, 2006. - Випуск XXXIV. - С. 104-110 (0,5 др. арк.).

16. Штейнбук Ф. М. Аналіз художніх творів у контексті засад тілесного міметизму / Ф. М. Штейнбук // Гуманітарний вісник ДВНЗ „Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди” : [науково-теоретичний збірник]. - Тернопіль : Астон, 2006. - С. 526-533 (0,6 др. арк.).

17. Штейнбук Ф. М. Феноменология телесного миметизма в контексте современной русской литературы / Ф. М. Штейнбук // Проблеми сучасного літературознавства : [збірник наукових праць ; відп. ред. Є. М. Черноіваненко]. - Одеса : Астропринт, 2006. - Вип. 14. - С. 125-132 (0,4 др. арк.).

18. Штейнбук Ф. М. Антропологічність тілесності в текстових стратегіях сучасної літератури в контексті відношення до власного тіла / Ф. М. Штейнбук // Культура народов Причерноморья. - 2006. - № 92. - С. 86-90 (0,5 др. арк.).

19. Штейнбук Ф. М. Феноменология телесно-миметической категории взгляда в контексте современной русской литературы / Ф. М. Штейнбук // Література в контексті культури : [зб. наук. пр. ; ред. кол. : В. А. Гусєв (відп. редактор) та ін.]. - Дніпропетровськ : Вид-во ДНУ, 2006. - Вип. 16. - Т. ІІ. - С. 215-221 (0,4 др. арк.).

20. Штейнбук Ф. М. Антропологічний вимір тілесно-міметичної категорії голосу в текстових стратегіях сучасної літератури / Ф. М. Штейнбук // Вісник Луганського національного педагогічного університету імені Тараса Шевченка. - 2007. - № 2 (119). - С. 117-122. - (Філологічні науки) (0,3 др. арк.).

21. Штейнбук Ф. М. Антропологічний аспект тілесного міметизму в текстових стратегіях сучасної літератури / Ф. М. Штейнбук ; відп. ред. і упорядник Г. В. Самійленко // Література та культура Полісся. - Ніжин : Видавництво НДУ ім. М. Гоголя, 2007. - Вип. 34. - С. 65-72 (0,4 др. арк.).

22. Штейнбук Ф. М. Феноменологія тілесно-міметичних категорій чоловічості та жіночості у текстових стратегіях сучасної літератури / Ф. М. Штейнбук // Наука і сучасність : [збірник наукових праць Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова]. - К. : Вид-во НПУ імені М. П. Драгоманова, 2007. - Том 58. - С. 223-236. - (Серія педагогічні та філологічні науки) (0,7 др. арк.).

23. Штейнбук Ф. М. Текстові стратегії сучасної літератури в контексті феноменології тілесно-міметичних категорій чоловічості та жіночості / Ф. М. Штейнбук // Гуманітарний вісник : [всеукр. зб. наук. пр.]. - Черкаси : ЧДТУ, 2007. - Число 11 : [у 2 т.]. - Том 1. - С. 193-198. - (Серія : Іноземна філологія) (0,5 др. арк.).

24. Штейнбук Ф. М. Репрезентація кореляту голосу у текстових стратегіях сучасної літератури / Ф. М. Штейнбук // Збірник наукових праць Полтавського державного педагогічного університету ім. В. Г. Короленка. - Полтава, 2007. - Випуск 1 (53). - С. 169-178. - (Серія „Філологічні науки”) (0,5 др. арк.).

25. Штейнбук Ф. М. Текстові стратегії сучасної літератури в контексті антропології тілесно-міметичного феномену дзеркала / Ф. М. Штейнбук // Вісник Запорізького національного університету : [збірник наукових статей]. - Запоріжжя : Запорізький національний університет, 2007. - № 2. - С. 214-220. - (Філологічні науки) (0,6 др. арк.).

26. Штейнбук Ф. М. Композиційна будова художніх творів у контексті онтології тілесного міметизму / Ф. М. Штейнбук // Література. Фольклор. Проблеми поетики : [зб. наук. праць ; редкол. : А. В. Козлов (відп. ред.) та ін.]. - К. : Твім інтер, 2007. - Вип. 28. - Ч. 1. - С. 333-347 (0,6 др. арк.).

27. Штейнбук Ф. М. Тілесний міметизм (феномен монструозності) у сучасній літературі / Ф. М. Штейнбук // Слово і час. - 2007. - № 12. - С. 24-33 (0,8 др. арк.).

28. Штейнбук Ф. М. Текстові стратегії сучасної літератури в контексті антропології тілесно-міметичної категорії голосу / Ф. М. Штейнбук // Сіверянський літопис. - 2008. - № 1 (79). - С. 103-112 (0,8 др. арк.).

29. Штейнбук Ф. М. Пам'ятаючи про самого себе (Тілесно-міметична складова у текстових стратегіях сучасної літератури) / Ф. М. Штейнбук // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. - 2008. - № 5. - С. 121-127 (0,7 др. арк.).

Додаткові публікації:

1. Штейнбук Ф. М. Миф о вечном невозвращении развенчивается : Попытка онтологической репрезентации произведений В. Пелевина и В. Сорокина / Ф. М. Штейнбук // Русская словесность в школах Украины. - 2004. - № 4. - С. 45-47 (0,4 др. арк.).

2. Штейнбук Ф. М. „Вечное невозвращение” (Нарративная репрезентация телесности в романах В. Пелевина „Generation „П” и „Чапаев и Пустота” / Ф. М. Штейнбук // Гуманітарні науки. - 2004. - № 1. - С. 89-94 (0,5 др. арк.).