Українське порівняльне літературознавство кінця ХІХ - першої третини ХХ ст. :теоретико-методологічний дискурс

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

АВТОРЕФЕРАТ

УКРАЇНСЬКЕ ПОРІВНЯЛЬНЕ ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВО КІНЦЯ ХІХ - ПЕРШОЇ ТРЕТИНИ ХХ СТ. : ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНИЙ ДИСКУРС

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі теорії літератури і компаративістики Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Науковий консультант: доктор історичних наук, професор Київський національний університет імені Тараса Шевченка, завідувач кафедри теорії літератури та компаративістики

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор Зарва Вікторія Анатоліївна, Бердянський державний педагогічний університет, директор Інституту філології, завідувач кафедри зарубіжної літератури та теорії літератури

доктор філологічних наук, доцент Лімборський Ігор Валентинович Черкаський східноєвропейський університет економіки та менеджменту, завідувач кафедри теорії і практики перекладу та компаративістки

доктор філологічних наук, професор Бондарева Олена Євгенівна Київський університет імені Бориса Грінченка, директор Гуманітарного інституту, завідувач кафедри української літератури і компаративістики

З дисертацією можна ознайомитись у Науковій бібліотеці імені М. О. Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка (01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58).

Автореферат розіслано « 17 » серпня 2010 року

Учений секретар спеціалізованої вченої ради О. В. Наумовська

Загальна характеристика роботи

Актуальність дослідження. Для сучасного літературознавства характерне розмаїття поглядів та співіснування різних течій, напрямів, шкіл. Посилюється інтерес до інтердисциплінарних, рецептивних, феноменологічних досліджень; вагомою є теорія дискурсу архетипів, концептів, значно збагатилася теорія наратології, розвивається міфокритика, герменевтика, гендерні студії та ін. Актуалізувалися філологічні концепції, що стосуються комунікативних аспектів тексту (діалог культур, комунікація текстів, подій, фрагментів-ситуацій). Причини виникнення, розвитку та занепаду різних теорій зумовлюють особливе зацікавлення, оскільки дають змогу осмислити специфіку суто літературознавчих проблем і визначити напрям розвитку літературного процесу загалом.

Українське літературознавство не раз було предметом спеціальних синтетичних досліджень (праці Л. Білецького, О. Білецького, Я. Гординського, К. Копержинського, Г. Костюка, В. Петрова, В. Перетца, П. Филиповича та ін.); наприкінці ХХ - на початку ХХІ ст. активізувався інтерес українських учених до проблем вітчизняного літературознавства й критики (праці В. Будного, О. Галича, Я. Гарасима, М. Гнатюка, Л. Грицик, Р. Гром'яка, М. Ільницького, М. Наєнка, П. Федченка, Н. Шумило, М. Яценка та ін.).

Останнім часом в Україні з'явилися праці, присвячені окремим світовим літературознавчим школам (В. Агеєвої, О. Астаф'єва, О. Веретюк, Т. Денисової, Ю. Курносової, Д. Наливайка, Ю. Полікарпової, С. Пригодія, Р. Радишевського, Г. Сиваченко, Е. Соловей, Т. Шадріної, О. Шумської, С. Яковенка та ін.). Проте окремі напрями розвитку літературознавчої науки ще не були предметом диференційного вивчення.

До методологій, важливих не лише для української науки, належить порівняльне літературознавство, або літературознавча компаративістика. З другої половини ХІХ ст. порівняльно-історичний метод активно застосовують науковці різних країн. Він давав змогу дослідникам краще пізнати письменство своєї країни, бо його специфічні риси особливо чітко виявлялися у порівнянні з літературами інших народів. Історія європейської компаративістики, окремих її національних шкіл, докладно висвітлена у працях С. Вольмана, А. Діми, Д. Дюришина, О. Веретюк, Д. Наливайка, Б. Реїзова, Г. Сиваченко, підручнику В. Будного та М. Ільницького «Порівняльне літературознавство» (К., 2008), колективній монографії «Національні варіанти літературної компаративістики» (К., 2009) та ін. В Україні, незважаючи на значну кількість наукових праць, і нині компаративістика вивчена лише фрагментарно, переважно у спадщині окремих її представників (О. Котляревського, М. Драгоманова, М. Дашкевича, І. Франка, А. Кримського та ін.); дослідження стосуються окремих проблем, а не порівняльного літературознавства загалом. Немає фундаментальних узагальнювальних праць, які б враховували не лише певні напрями еволюції ідей, поглядів, концепцій, а й сам процес поступового становлення українського порівняльного літературознавства. Тому видається доцільним проаналізувати розвиток цього напряму в Україні кінця ХІХ - першої третини ХХ ст. у контексті проблем науки про літературу.

Про порівняльний метод в українському літературознавстві писали М. Драгоманов, І. Франко, В. Перетц, О. Колесса; теорію наслідування в історичній школі розглядав Л. Білецький, порівняльно-історичну школу вирізняли К. Копержинський, П. Филипович; порівняльну - Д. Чижевський; М. Наєнко виокремлює порівняльний напрям в історичній школі; компаративні тенденції і традиції порівняльно-історичного літературознавства аналізує М.Гнатюк. Про порівняльно-історичну школу в фольклористиці говорить Я. Гарасим; М. Дмитренко розглядає теорію запозичення і самозародження сюжетів у межах культурно-історичної школи у фольклористиці.

Дискурсивне вивчення українського порівняльного літературознавства як сукупності міркувань, спостережень, що стосуються певної проблематики, розглядаються у взаємних зв'язках з цією проблематикою, а також між собою, передбачає з'ясування його літературознавчої специфіки, систематизацію параметрів його структурно-семантичної класифікації.

Осмислення теоретико-методологічних засад порівняльного літературознавства, етапів його розвитку в Україні, зв'язків з іншими науковими школами дасть змогу визначити основні напрями компаративних досліджень, риси українського порівняльного літературознавства, а також його функціональні можливості і перспективи у вивченні української літератури як системи, що перебуває в тісних зв'язках з іншими, сприятиме повнішому уявленню про стан сучасної компаративістики.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана на кафедрі теорії літератури та компаративістики Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка в межах комплексної теми «Актуальні проблеми філології» (державний реєстраційний номер 02БФ044-01, науковий керівник д. філол. н., проф. Семенюк Г. Ф.). Тема дисертації затверджена на засіданні Вченої ради Інституту філології (протокол № 4 від 13 листопада 2006 року).

Мета дослідження - комплексно проаналізувати теоретико-методологічний дискурс порівняльного літературознавства в Україні кінця ХІХ - першої третини ХХ ст., з'ясувати специфіку розвитку, визначити особливості методології та простежити способи її реалізації в різних дослідженнях.

Досягнення мети передбачає виконання таких завдань:

- розглянути генетичні засади, принципи порівняльного літературознавства, акцентувати роль і місце компаративістики в сучасній науці про літературу, можливості компаративної методології;

- окреслити еволюційні етапи розвитку порівняльного літературознавства як окремого напряму в українській науці;

- визначити особливості українського порівняльного літературознавства, його природу, що інтегрувала різні аспекти вивчення літератури; проаналізувати найвагоміші дослідження цього періоду, основні теоретичні положення, проблематику;

- узагальнити методологічні принципи дослідження літературного процесу і творчості окремих письменників літературознавцями, що працювали в компаративному напрямі;

- простежити внутрішню диференціацію порівняльного літературознавства на концептуальні методологічні течії, з'ясувати причину змін компаративних параметрів;

- через запровадження в поле вивчення нових матеріалів показати неперервність традицій в українському порівняльному літературознавстві.

Об'єкт дослідження - літературознавчі та критичні студії кінця ХІХ - першої третини ХХ ст., у яких застосовано порівняльний метод та йдеться про особливості його функціонування в українському літературознавстві (праці І. Айзенштока, О. Багрія, О. Бургардта, Л. Білецького, О. Білецького, І. Брика, М. Грушевського, В. Гнатюка, В. Данилова, М. Дашкевича, М. Драгоманова, М. Драй-Хмари, М. Зерова, С. Єфремова, П. Житецького, О. Колесси, К. Копержинського, Б. Лепкого, А. Лободи, М. Марковського, М. Мочульського, Б. Навроцького, В. Перетца, В. Петрова, М. Петрова, П. Руліна, І. Стешенка, М. Сумцова, П. Филиповича, І. Франка, А. Шамрая, І. Шпитковського, В. Щурата, Ф. Якубовського, Б. Якубського та ін.), надруковані в часописах «Украинский вестник», «Вестник Европы», «Основа», «Университетские известия», «Исторический вестник», «Киевлянин», «Киевская старина», «Зоря», «Діло», «Рада», «Літературно-науковий вісник», «Сяйво», «Україна», «Записки Наукового товариства імені Шевченка», «Известия отделения русского языка и словесности Императорской АН», «Научное обозрение», «Чтения в Историческом обществе Нестора-летописца», «Украинская жизнь», «Этнографическое обозрение», «Життя й революція», «Записки Українського Наукового товариства в Києві», «Записки історично-філологічного відділу ВУАН», «Збірники історично-філологічного відділу ВУАН», «Критика», «Книгар», «Літературний архів», «Пролетарська освіта», «Червоний шлях», «Шлях», «Шляхи мистецтва» та ін.

Предмет дослідження - еволюційні процеси і типологічні риси компаративістики як концептуально-методологічного напряму в українському літературознавстві кінця ХІХ - першої третини ХХ ст.

Методологія дослідження ґрунтується на застосуванні сучасних досягнень вітчизняних і зарубіжних літературознавців, літературних критиків, філософів. Методологічним орієнтиром є праці українських учених Л. Білецького, О. Білецького, В. Будного, Г. Вервеса, А. Волкова, Я. Гарасима, М. Гнатюка, Л. Грицик, Р. Гром'яка, М. Ільницького, І. Лімборського, М. Наєнка, Д. Наливайка, А. Нямцу, С. Росовецького, Г. Сиваченко, М. Ткачука, П. Федченка, Д. Чижевського, західноєвропейських - Б. Бакули, А. Діми, Д. Дюришина, Ф. Жоста, Е. Касперського, А. Маріно, російських - О. Бушміна, О. Веселовського, І. Горського, В. Жирмунського, В. Зусмана, Л. Кишкіна, М. Конрада, Б. Реїзова та ін.

В основу дисертації покладені системний, порівняльно-типологічний, філологічний, історико-хронологічний методи, елементи функціонального підходу. Такий синтез різноманітних дослідницьких методик сприяє поглибленому вивченню порівняльного літературознавства в Україні, його теоретико-методологічного дискурсу і є необхідною умовою для об'єктивних висновків.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що дисертація є першим у вітчизняній науці комплексним дослідженням теоретико-методологічних засад українського порівняльного літературознавства кінця ХІХ - першої третини ХХ ст. як важливого етапу розвитку науки про літературу. У роботі розглянуто умови формування і розвитку порівняльного напряму в українській науці, його національні та європейські джерела, систематизовано і класифіковано основну літературознавчу проблематику, яку розробляли вчені кінця ХІХ - першої третини ХХ ст. До наукового обігу введено невідомий досі або раритетний літературознавчий матеріал, розставлено нові, сучасні акценти, що дало змогу поглибити знання про українське порівняльне літературознавство, усвідомити напрями його еволюції, висвітлити ключові аспекти компаративних досліджень. У дисертації показано, що літературознавча компаративістика кінця ХІХ - першої третини ХХ ст. є закономірним етапом розвитку літературознавства; вона характеризується своєрідністю в предметному та методологічному аспектах.

Практичне і теоретичне значення роботи полягає в залученні до наукового обігу, характеристиці та систематизації не вивченої досі наукової спадщини багатьох українських літературознавців, що демонструє глибину проблем вітчизняної літературознавчої думки. Результати дисертаційного дослідження можна застосовувати як у методичному, так і в теоретичному плані: у вивченні історії компаративістики, зв'язків української літератури із зарубіжними, у висвітленні курсу історії української літератури та літературної критики тощо.

Особистий внесок здобувача полягає в системному дослідженні, класифікації порівняльних студій, аналізі їх теоретико-методологічних аспектів. У роботі враховано праці попередників і сучасників, водночас, усі результати, висновки, наукові положення належать її авторові. Монографія, наукові статті за темою дисертації одноосібні.

Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертації викладено в доповідях на міжнародних, всеукраїнських, міжвузівських конференціях, наукових семінарах: «Проблеми розвитку філології в Україні в контексті світової культури» (Київ, 2003), Максимовичівських читаннях (Черкаси, 2004), «Філологія в Київському університеті: історія та сучасність», (Київ, 2004), «Міжнаціональні літературні взаємини у світлі сучасної компаративістики» (Київ, 2004), «Київські філологічні школи: історико-теоретичний спадок і сучасність» (Київ, 2005), «Національні моделі порівняльного літературознавства» (Київ, 2005), «Теоретичні й методологічні проблеми літературознавства: понятійний апарат сучасного літературознавства: «своє» й «чуже» (Київ, 2006), «Актуальні проблеми слов'янської філології» (Бердянськ, 2005), «Леся Українка в критиці та літературознавстві» (Луцьк, 2005), «Феномен А. Кримського у світовій науці» (Київ, 2006), «Концепція нації в творчості Івана Франка» (Київ, 2006), «Актуальні проблеми сучасної компаративістики» (Бердянськ, 2007), «Національна культура у парадигмах семіотики, мовознавства, літературознавства, фольклористики» (Київ, 2007), «Діалог культур: лінгвістичні і літературознавчі виміри» (Київ, 2008), «Мовно-культурна комунікація в сучасному соціумі» (Київ, 2008) «Літературний процес: від класики до постнекласики» (Київ, 2009).

Результати дослідження відображені у монографії та 33 публікаціях, 23 опубліковано у фахових виданнях.

Структура та обсяг дисертації зумовлені окресленими завданнями. Робота складається зі вступу, основної частини, яка містить чотири розділи, висновків і списку використаних джерел, що нараховує 667 позицій. Загальний обсяг дослідження - 466 сторінки, обсяг основного тексту 401 сторінка.

Основний зміст дисертації

У Вступі проаналізовано стан дослідження теми, обґрунтовано актуальність і наукову новизну дисертації, сформульовано її мету й завдання, об'єкт і предмет аналізу, окреслено теоретико-методологічну базу, запропоновано рекомендації щодо практичного застосування результатів, вказано на зв'язок із науковими програмами і планами, подано інформацію про апробацію результатів роботи.

У першому розділі «Порівняльне літературознавство: сучасний дискурс» подано огляд досліджень, присвячених історії розвитку порівняльного літературознавства, наголошено дискусійні аспекти.

У підрозділі 1.1. «Еволюційні етапи порівняльного літературознавства» акцентовано на порівнянні як філософській категорії, логічній операції, притаманній людині. «Порівняння», «зіставлення», «діалог» належать не лише до найосновніших принципів культури, а й життя загалом. Порівняльний підхід притаманний для наукової діяльності, це принцип систематизацій і класифікацій у будь-якій сфері знання. У ХІХ ст. він став програмним у різних наукових дисциплінах. Ним оперували представники міфологічної, антропологічної, культурно-історичної, біографічної, психологічної, філологічної літературознавчих шкіл. Порівняльний метод поклав початок новому напряму в науці про літературу - порівняльно-історичному літературознавству, що утворилося поєднанням генетичного підходу (історичного методу) і паралельного розгляду кількох літератур. Нині важко встановити, де була вперше сформульована ідея нової наукової дисципліни - порівняльного літературознавства. На нашу думку, у літературознавстві кожного народу щодо цього є своя «точка відліку».

Зародження, формування і розвиток компаративних поглядів, ідей, концепцій у вітчизняному літературознавстві пройшло три основні етапи (за основу беремо періодизацію Е. Касперського): романтичний, позитивістський і постмодерніcтський (об'єктом нашого дослідження є теоретико-методологічний дискурс кінця першого і другого етапів).

До порівняльних студій, започаткованих в Україні М. Максимовичем, О. Бодянським, М. Костомаровим, О. Котляревським (романтичний етап), наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. звертаються М. Драгоманов, О. Потебня, І. Франко, М. Сумцов, І. Стешенко, В. Перетц, П. Житецький та ін. (позитивістський етап), вони демонструють різні позиції і дослідницькі практики, застосовують досягнення світової науки для вивчення українського фольклору та літератури, їхніх взаємовідношень з іншими літературами, вивчають прямі контакти, впливи, запозичення, типологічні схожості, а також специфічні процеси розвитку національної літератури.

Наприкінці ХІХ - у першій третині ХХ ст. в Україні існувала співмірна з тогочасною західноєвропейською моделлю компаративістика, яку було заборонено в 1930-х рр. Вона активно використовувала європейські методики, була різноспрямованою, полемічною і міждисциплінарною. Багатьох літературознавців, які працювали в цій галузі, фізично знищили (М. Зеров, П. Филипович, М. Драй-Хмара), на довгі роки репресували (О. Дорошкевич, К. Копержинський, А. Шамрай); деякі з них емігрували (Л. Білецький, О. Колесса), припинили літературознавчу діяльність (М. Марковський, М. Мочульський, С. Родзевич, С. Таранушенко) або ж зосередилися насамперед на вивченні українсько-російських зв'язків (О. Білецький, І. Айзеншток, Є. Шабліовський та ін.). Їхні праці було забуто, недооцінено, вони не впливали на подальші літературознавчі дослідження - обірвалася лінія взаємопов'язаних і взаємодіючих дослідницьких підходів, що утворювали теоретико-методологічний «каркас» порівняльного літературознавства. Як наслідок - твердження про «неіснуючу українську компаративістику» (Л. Тарнашинська); висновки про те, що «українська компаративістика все ще залишалася на проблемно-тематичному й теоретико-методологічному рівні перших десятиліть ХХ ст.» (Д. Наливайко) тощо. У перехідний період (90-ті рр. ХХ ст.) українська компаративістика позбулася ізольованості та комплексів меншовартості. У постколоніальному українському компаративному діалозі розширюється теоретико-методологічна база: поєднуються культурологічні, історіософські, соціокультурні, семіотичні та ін. аспекти, але майже не залучаються здобутки українських дослідників попередніх часів, чий досвід важливий і нині.

У підрозділі 1.2. «Формування теоретичного поля компаративістики як наукової рефлексії історико-літературного процесу» наголошується, що компаративістика нині перебуває у процесі трансформації, ревізії своїх засад і перегляду багатьох практичних і теоретичних понять; уточнено і систематизовано деякі поняття й терміни.

Наголошується, що порівняльне літературознавство, або літературна компаративістика - це напрям літературно-дослідницької думки, що склався на ґрунті теорії запозичення з особливим, порівняльно-формальним підходом до вивчення літературних зв'язків, мета якого - вивчати і порівнювати різні літератури і твори між собою (зокрема, й ті, які належать до однієї літератури), виявляти фольклорні чи літературні джерела, впливи, віднаходити схожості і відмінності, визначати їх причини, внутрішні потреби реципієнта, освоєння й трансформацію. Основоположним, але не єдиним чинником компаративістики є застосування порівняльних дій як цілісного й систематично практикованого дослідницького методу.

Схарактеризовано еволюцію наукових поглядів на об'єкт, предмет, мету компаративістики, типи зв'язків, які виникають між літературними явищами.

Зазначено, що нині компаративістика збагачується інтегративними процесами, які відбуваються в сучасних наукових системах, і використовує ідеї герменевтики, рецептивної естетики, теорії інформації, структурної лінгвістики, культурної антропології, інтертекстуальності та ін.

Постмодерністський період характеризується тим, що акцент зацікавлень науковців змістився з предметного поля на саму компаративістику як окремий об'єкт теоретичної рефлексії, як особливу форму дискурсу. Тому компаративістика усвідомлює не лише свою прикладну функцію, а й самостійний духовний вимір, постаючи як метатеорія чи метанаука (П. Зіма, П. Рогуський, Е. Касперський, О. Веретюк), як філософія літератури (Ф. Жост), метамова літературознавства (Д. Наливайко).

Чимало вчених (Б. Бакула, С. Баснет, Ч. Бернгаймер, С.-Т. Зепетнек) вважають: порівняльне літературознавство протягом останнього півстоліття втратило характер відокремленої наукової дисципліни зі строго окресленим, тільки їй притаманним предметом і методологією дослідження, а перетворюється в особливий підхід, що висвітлює різні сфери і аспекти художньої культури. На нашу думку, компаративістика зберігає свою специфіку, оскільки є самостійною наукою, що має предмет, фахову термінологію та методологічні принципи. Попри здатність інтегрувати найрізноманітніші підходи до аналізу літературних творів - історико-генетичний, історико-функціональний, ціннісний, системний, - суттю її лишаються порівняння.

У другому розділі «Початковий етап українського порівняльного літературознавства: джерела і традиції європейських компаративних шкіл» простежується формування цього літературознавчого напряму та розвиток двох його фаз - романтичної (1820-1870 роки) і позитивістської (1880 -1920 роки).

У підрозділі 2.1. «Історико-літературні та етнопсихологічні аспекти в романтичній фазі» аналізується доробок учених, праці яких розглядаються в контексті фольклористики, мовознавства, літературознавства, але водночас належать і до першого періоду розвитку компаративістики в Україні, оскільки вона, як і кожна наука, має свою передісторію.

Важливими кроками на шляху до формування української компаративістики було романтичне захоплення народністю, звернення до фольклорних джерел. Вивчати і осмислювати народнопоетичну творчість було неможливо без порівняння її зі здобутками інших народів. Тому компаративістика сформувалася і розвинулася переважно в межах фольклористики.

Початковим методологічним етапом порівняльного літературознавства вважають міфологічну (арійську) теорію (Л. Білецький, М. Ільницький). В українській науці вона була частиною наукових концепцій М. Максимовича, О. Котляревського, М. Костомарова, О. Потебні, які здійснювали історично-порівняльні досліди над виявами народного духу в міфах та фольклорі, студіювали найдавніші елементи в народних творах та віруваннях. На наш погляд, на формування порівняльного літературознавства в Україні більше вплинули ті їхні праці, у яких акцентовано принцип історизму та етнопсихологічні аспекти порівняльно-історичного підходу.

Зокрема, М. Максимович у поглядах на народну творчість, сконцентрованих у передмові до «Малоросійських пісень», розвинув ідеї видатного німецького вченого-просвітителя Й.-Г. Гердера, який розглядав літературний процес залежно від історичного і духовного розвитку кожного народу, відзначав своєрідність фольклорних і літературних пам'яток різних народів. М. Максимович, торкаючись впливів та запозичень, зазначав, що сучасна йому доба позначена прагненням до народності: вітчизняні письменники використовують зарубіжні твори не як зразок для своїх, а лише як засіб для розвитку самобутньої літератури. Найповніше народність виявилася в піснях, художню своєрідність яких М. Максимович, слідом за М. Цертелєвим, пояснював особливостями походження українського етносу та національним характером через порівняння з російськими піснями. Протилежні риси української і російської народної поезії зумовлювалися особливостями світосприймання і світобачення. Порівняння українських пісень із творами інших народів не було звичайним пошуком аналогій чи джерел, а засобом виявлення того, що єднало їх у тематиці чи формі з піснями російськими, польськими, сербськими, скандинавськими, що становило їхню національну особливість у сфері змісту, образної структури. М. Максимович акцентував не лише на виявленні подібностей і розходжень, а й на необхідності глибокого проникнення в систему духовних цінностей у кожній літературі. Принципи, задекларовані в «Передмові…», наголос на необхідності повернення від штучних канонів до безпосереднього джерела творчості проходять через усі історичні, фольклористичні, філософсько-природничі, етнографічні та лінгвістичні праці вченого і цим засвідчують не лише універсалізм його мислення, а й демонструють синтез різних елементів, з яких поставало порівняльне літературознавство.

Під впливом М. Максимовича в магістерській дисертації «Про народну поезію слов'янських племен» О. Бодянський науково осмислював специфіку фольклору слов'янських народів. Порівняльний аналіз давав можливість простежити спільні риси українського епосу із сербськими юнацькими піснями та російськими билинами і на основі цих спостережень зробити висновки про типові риси для всіх епосів та про специфіку жанру українських дум. Фольклор слов'янських народів учений порівнював за характерними ознаками: народна словесність чехів, моравів і поляків - лірична, словаків - ідилічна, сербів - героїчна, епічна, росіян - описово-розповідна, українців - драматична, що перевершує інші музичністю, пластичністю. У перших десятиліттях ХІХ ст. слов'янські культури, на думку О. Бодянського, долають космополітичні тенденції, відходять від наслідування взірців античної чи західноєвропейських літератур, прагнуть до національної самовизначеності, звертаються до власних культурних джерел і традицій. У цьому полягав шлях до національної самобутності та народності української літератури.

Перші праці М. Костомарова, що стали етапними в розвитку української історії, етнографії, фольклористики, етнопсихології, мали значення і для формування компаративістики. У його «Слов'янській міфології» відображені концепції німецьких і французьких міфологів Ф.-І. Крейцера, Ф. Шеллінга, Я.І. Герреса, Ш.-Ф. Дюпюї, Ж.-Ф. Лафіто; є система зіставлень слов'янських божеств із відповідними міфологічними істотами з давньоіндійської, іранської й скандинавської міфології, акцентовано на спільному і окремому, на «місцевих особливостях» кожного слов'янського етносу. Досліджуючи народне життя у трьох вимірах: духовному, історичному й суспільному, основну увагу М. Костомаров зосереджував навколо гердерівських ідей про історію людства як процес розвитку духу, на розкритті його внутрішніх чинників. У праці «Дві руські народності», своєрідному «підступі до наукової імагології» (Д. Наливайко), слідом за М. Максимовичем, він порівняв характер, етнопсихологію та політичну концепцію українців та росіян, самобутні риси їхньої національної вдачі, розкрив дихотомічність психокультурних і світоглядних установок, що позначилися на усній народній творчості.

Підходи М. Максимовича, О. Бодянського і М. Костомарова стали ґрунтом для вивчення міфологічного, фольклорного, літературного матеріалу О. Котляревським. Переосмисливши здобутки європейської та російської міфологічної школи, взявши за основу положення історичного методу, закладені М. Максимовичем, О. Котляревський одним із перших усвідомив необхідність використання порівняльно-історичного методу. Вчений вимагав щоразу з'ясовувати мету порівняння, яке мало бути суто науковим і звертати увагу на культурно-історичні аспекти. Він вважав перебільшеною роль чужоземних впливів у розвитку української літератури, нарікав на недооцінку вченими її могутньої основи - усної народної творчості («З приводу твору п. Данилевського про Основ'яненка»). Особливістю наукової методології О. Котляревського є те, що він здійснював порівняльні студії на перетині міфології, етнології, літературознавства, юриспруденції і мовознавства, що прокладало шляхи до сучасних інтегральних студій. У його працях «Про поховальні звичаї язичницьких племен», «Давності юридичного побуту балтійських слов'ян» та ін. порушуються питання про образи інших країн та іноземців, що витворювалися в певній національній свідомості й відображалися в літературі.

Отже, в Україні вже в першій половині ХІХ ст. були закладені основи порівняння національних культур (а також окремих їх галузей), які утворили спеціальний тип досліджень. Порівняльні студії виходять за межі фольклору, активно залучаються в дослідження контактно-генетичних зв'язків, перекладу, проблем поетики («Історія української літератури» І. Вагилевича, праці П. Куліша «Про стосунок малоруської словесності до загальноросійської», «Погляд на малоросійську словесність...», «Характер і завдання української критики» та ін.).

Можливості порівняльних студій у пору їх становлення залежали від мети, характеру досліджуваного матеріалу: осмислювалися насамперед реальні факти історичного буття народу і розвиток його художнього слова, які відтворювали самобутність та ідентичність українського духовного світу, формували національну свідомість. Порівняльні дослідження першого періоду мали прикладний характер і перепліталися з широким колом проблем - вивченням мови, історії, етнографії, фольклору, історії, археології, психології, соціології та літератури, орієнтувалися на їхні засади.

У підрозділі 2.2. «Між контактологією і типологією: позитивістська фаза» розглядається діяльність дослідників, які представляли другий етап розвитку порівняльного літературознавства в Україні. Першим українським компаративістом називають М. Драгоманова. Вільно володіючи кількома мовами, він залучав до своїх студій концепції Т. Бенфея, М. Мюллера, Ф. Буслаєва, О. Пипіна, О. Веселовського, О. Конта та ін. Учений надавав перевагу з'ясуванню історико-літературних контактів, а не генетично спільних джерел чи типологічних явищ. М. Драгоманов наголошував: будь-яке фольклористичне і літературознавче дослідження без порівняльних «виходів» у словесність інших народів є лише стосом сирого матеріалу, науково ненадійним. Він, як і О. Веселовський, будував свою теорію на синтезі методів, які використовували представники трьох шкіл (міфологічної, мандрівних сюжетів, антропологічної); кожний із них, за його словами, має бути прикладений «на своєму місці». Засади теорії М. Драгоманова такі: знайти й проаналізувати всі відомі варіанти твору; звернути увагу на окремі мотиви, порівняння яких веде до найдавнішого варіанта, до «ембріона», з якого виріс твір у всіх його текстуальних варіаціях, визначити місця його постання та мандрівок. Особливо він наголошував на з'ясуванні міри оригінальності основного варіанта та «етичних і соціальних цілей» усіх його переробок. «Соціологічно-порівняльний» (Л. Білецький) метод М. Драгоманова приводив до нагромадження однотипних матеріалів і перебільшення запозичень в українському фольклорі. Але дослідник усвідомлював: в основі цього процесу лежать глибокі історичні причини; подібний стан характерний і для фольклору інших народів. Заслуга вченого не лише в тому, що, спираючись на порівняльний метод і використовуючи величезний фактичний матеріал, він доводив інтернаціональність багатьох тем, мотивів, сюжетів, структурних утворень національної фольклорної свідомості. Його літературознавча концепція на перше місце ставила національно-культурний розвиток у контексті міжнародних духовних зв'язків, була естетично-ідеологічним фундаментом формування нового типу національно-художньої свідомості, його виходу з вузької провінційності.

Порівняльний метод був одним із основних у системі літературознавчих поглядів І. Франка. Як і М. Драгоманова, вченого вважають фундатором українського порівняльного літературознавства, його центральною постаттю. Дослідник синтезував принципи і методи позитивізму, еволюціонізму, теорію Т. Бенфея, досвід О. Веселовського, О. Пипіна, О. Потебні, М. Драгоманова, М. Дашкевича. Вивчення мандрівних ідей, сюжетів та літературних форм, перехрещення різноманітних впливів, їхніх модифікацій відповідно до особливостей національного літературного руху - риси, які характеризували його літературознавчі дослідження. Структуру національної літератури він уявляв як органічний сплав місцевих елементів з міжнародними, трансформованими і засвоєними згідно з національними потребами. Метод І. Франка - дедуктивний: спершу слід окреслити «суцільний образ» літературного явища на національному ґрунті, лише після цього доречно проводити аналогії та порівняння.

Основну увагу вчений приділяв контактному і генетичному чинникам. Він заперечував тезу про нерівноправність учасників літературної взаємодії і наголошував: активність, вибірковість літератури-реципієнта багато в чому визначає характер взаємодії та її результати. Основне для літературознавця - показати, як чужі, запозичені елементи письменник «перетоплював у своїй душі», виявити «міру перероблювання». Перспективною була думка про те, що набуте в результаті контактів підпорядковується законам нової художньої цілісності.

Франкова концепція культурних і літературних взаємин Сходу і Заходу, орієнталістичний матеріал у його наукових працях підтверджують, що вчений був принциповим противником європоцентризму. І. Франко не раз вказував на перспективні можливості порівняльного методу, але застерігав і від зловживань ним, критикуючи студії М. Дикарева, Ю. Яворського та ін. Літературознавча практика І. Франка підтвердила його постійне звернення до проблем компаративістики, теоретичне осмислення цього напряму та впровадження його здобутків у дослідницьку практику. Він є зачинателем в українській науці порівняльного літературознавства в системі мистецтв («Із секретів поетичної творчості», розділи «Поезія і музика», «Поезія і малярство»).

Отже, в українській літературознавчій думці кінця ХІХ ст. спостерігається активне формування опертого на західноєвропейські наукові школи і орієнтованого на національні проблеми дискурсу порівняльного літературознавства. Культурно-історична школа, до якої зараховують М. Максимовича, О. Бодянського, М. Костомарова, М. Драгоманова, І. Франка поступово нагромаджувала порівняльний матеріал народної словесності і літератури, утверджувала історико-генетичний підхід і на основі цих досліджень давала змогу створити перші історії літератури.

Третій розділ «Компаративістика й історія літератури»: завдання, основні напрями досліджень» присвячено аналізові порівняльних підходів до фактів і явищ літературного процесу в авторських історіях української літератури, які узагальнювали погляди дослідників на літературний процес, його вивчення, основні методи дослідження явищ.

У підрозділі 3.1. «Генетично-контактні підходи: ретроспективний і проспективний аспекти» основна увага приділяється праці, яка стала першою спробою системно оглянути нове українське письменство і українсько-інонаціональні літературні взаємини. «Нариси історії української літератури ХІХ ст.» М. Петрова підтверджували, що на цьому етапі компаративістика була важливим складником методологічного арсеналу, за допомогою якого вивчалися літератури. Зусилля автора спрямовані насамперед на те, щоб довести - українська література відображала напрями сусідніх. Тому науковий пошук дослідник скерував на відшукування впливів і запозичень. Він виявив багато фактів взаємодії національних та інонаціональних складників в українській літературі, що, згідно із завданням автора, давали змогу точніше з'ясувати, які елементи в українській літературі є національними, а які виникли як вплив чи запозичення. Впливи бачилися йому завжди однобічними. Переважала позитивістська фактографія і механістичний виклад міжлітературних взаємин, зіставлення швидше осягнені інтуїтивно, а не випливають з ґрунтовного аналізу літературного процесу. Наголошується не на спільних аспектах, які об'єднують українську літературу з російською, а на домінуючому становищі останньої. У дослідженні М. Петров віддавав перевагу аналізові безпосередніх контактів. Попри всі недоліки, «Нариси…» створили передумови для студій про українсько-інонаціональні літературні контакти, показали, що літературні зв'язки є необхідним компонентом національного письменства, який супроводжує його розвиток.

У підрозділі 3.2. «Міжлітературні комунікації: проблема зовнішніх і внутрішніх контактів» йдеться про знакову для українського літературознавства рецензію М. Дашкевича «Відгук про твір п. Петрова “Нариси історії української літератури ХІХ ст.”». Кардинально переосмислюючи і руйнуючи концепцію М. Петрова, М. Дашкевич заперечив запропоновану ним схему розвитку української літератури та її «рушійних сил». Вплив російської літератури він визнавав, але не вважав його, як М. Петров, універсальним, не надавав йому ролі конструктивного чинника. М. Дашкевич доводив, що українська література, як і будь-яка інша, навряд чи виникла б завдяки стороннім впливам: очевидно, що середовище, у якому вона існувала, мало в собі творчий потенціал і було здатне оригінально трансформувати запозичені елементи. Керуючись принципами європейських учених Шасле і Кертінга, які вбачали одне з найважливіших завдань історії літератури у з'ясуванні міри оригінальності певних літературних творів за допомогою розшукування їхніх джерел і порівняння з іншими подібними творами, М. Дашкевич прагнув простежити своєрідність українського письменства. Схожості й аналогії, на його думку, потрібно встановлювати чітко й обережно, бо інакше можна дійти неправильних висновків. Російська література в період становлення не була самобутньою, а наслідувала європейські течії. Українське письменство могло засвоювати європейські напрями й моделі і без російського посередництва. Розуміння російської та української літератур як самодостатніх систем, якісно відмінних за головними складниками, рушійною силою, поетикою, проблемно-тематичним комплексом дало змогу М. Дашкевичеві показати принципову диференціацію ідей і художніх засад, визначити оригінальні риси української літератури.

Концепція М. Дашкевича відрізнялася від засад М. Петрова не лише загальною оцінкою українського літературного процесу, а й розробкою проблем теорії і практики порівняльного літературознавства. Рецензія засвідчувала: твори не можна розглядати в контексті впливу та запозичень як віддзеркалення іноземного досвіду; на першому плані мають бути внутрішньо-іманентні акценти. Застосувавши досягнення європейського порівняльного літературознавства до явищ українського літературного процесу, М. Дашкевич заклав основи для подальшого дослідження вітчизняного письменства, його методологія набула розвитку у студіях послідовників - С. Єфремова, І. Стешенка, А. Лободи, М. Марковського, К. Копержинського та ін.

Підрозділ 3.3. «Концепція міжлітературності як чинник розвитку письменства» базується на «Історії українського письменства» С. Єфремова, концепція якого, схарактеризована як ідеологічна (Л.Білецький), народницька (М. Наєнко), соціологічна (М. Гнатюк), переосмислюється під кутом зору використання в ній культурно-історичного та порівняльного методу (Г. Костюк, Е. Соловей). Для С. Єфремова, послідовника Ф. Гатнера, історія літератури була насамперед історією ідей, які для нього - не ілюстрація суспільних ідей, а поєднання творчої сили нації з міжнародними впливами. Він зауважував, що кожне національне письменство зазнає різного характеру впливів од інших письменств, органічно переробляє й перетворює їх і виявляє тим «натуру» нації, її ідеали й змагання, інтереси й потреби. За С. Єфремовим, чужі зразки, мандрівні сюжети українське письменство переймало не механічно, а творчо, пристосовуючи їх до національного світогляду, моральних, інтелектуальних та естетичних потреб. Власні основи, на його переконання, зумовлюють інтерес до чужого і водночас протистоять впливам. Одне з центральних питань, яке розглядав літературознавець, - генетичні зв'язки між давнім і новим письменством. Картину літературного руху перших десятиліть ХІХ ст. С. Єфремов характеризував як поєднання «перехрещених на всі боки впливів» з місцевим національним підґрунтям та романтичним напрямом. Осмислення впливів, зокрема, української школи в польській літературі й творчості російських письменників, що писали на українські сюжети, приводить С. Єфремова до висновку: такі автори допомагали зростанню в українській літературі національної самосвідомості; так у «чужій одежі» сприймалася ідея національного відродження. Шляхом порівняльного вивчення автор показав, як українська література позбувалася «лушпиння чужих форм». У першому періоді (до кінця ХІV ст.) народна мова пробивається на чужій основі; у другому (кінець ХІV - кінець ХVІІІ ст.) вона починає домінувати; у третьому (від кінця ХVІІІ ст. до початку ХХ ст.) сама стає основою, що «принатурює», органічно перетворює чужі впливи. Порівняльні аспекти «Історії…» С. Єфремова акцентували на можливостях для літератури у творенні власних цінностей серед світових культур. Учений наголошував на міжнародному контексті, означив шляхи запозичення і способи обробки мандрівних образів і сюжетів, простежив суголосність із загальним європейським літературним процесом.

У підрозділі 3.4. «Діалогічне розуміння літератур» характеризуються погляди Б. Лепкого, який послідовно наголошував на самостійності розвитку української літератури, починаючи від найдавніших часів. У «Начерку історії української літератури» він заперечив теорію М. Погодіна, доводив, що давньоруське письменство - українське, вводив його в загальноєвропейські естетичні координати, вважаючи співмірним із європейською художньою практикою. Автор акцентував на протилежності, інакшості ідей і характеру літературних творів «Києва» та «Москви», їхній духовно-культурній відмінності. Наголошуючи на самобутності давньої української художньої творчості, літературознавець враховував і зовнішні культурні впливи та запозичення. Орієнтальні впливи (індійські, хозарські, старогебрейські), Б. Лепкий виокремлював у билинах і казках; акцентував на скандинавських і західноєвропейських впливах. Але найсильнішими на межі двох тисячоліть були візантійські впливи, змодифіковані і пристосовані до нашої культури, через які Україна долучилася до античності. Автор наголошував: становлення літературних жанрів у давній українській літературі відбувалося в процесі творчого засвоєння запозичених із Візантії та Болгарії жанрових форм, які взаємодіяли з автохтонною усною словесністю. Простежив Б. Лепкий і розвиток українського письменства у зв'язку з сербсько-болгарськими та латинськими впливами. Україна на своєму історичному шляху перетиналася з різними народами, і тому «...щось ми від них, а щось вони від нас мусіли переняти». Йшлося про перехрещення актів впливу і сприйняття, про спільну дію прямих і зворотніх зв'язків як двосторонній, відкритий процес. Доцільним був розгляд міжнаціональних контактів на рівні жанрів і стилів - адже вони є стійкими структурними утвореннями, константами літературного процесу, що забезпечували його тяглість. Праця засвідчувала, що літературознавство вийшло за межі традиційних зіставлень і протиставлень різнонаціональних літератур у часі й просторі лише під кутом зору впливу однієї на іншу. Відбувається формування нового погляду на історико-літературний процес, нової парадигми думки, у межах якої історія літератури постає як історія діалогу літератур, як колообіг спілкування.

У підрозділі 3.5. «Колізії впливів і зустрічних течій» аналізуються компаративні аспекти в «Історії української літератури» М. Возняка. У періодизації автор брав до уваги насамперед впливи, яких зазнавала українська література: 1) давній період з візантійськими впливами і переважно староболгарською мовою (Х-ХV ст.); 2) середній із західноєвропейськими впливами і активним проникненням у староболгарську мову власне української мовної стихії (ХVІ-ХVІІІ ст.); 3) новий з утвердженням суто національних рис у змісті і формі (від кінця ХVІІІ ст.), з прилученням до європейського літературного розвитку. Особливу увагу учений звертав на візантійський вплив, що перехрещувався з впливами народів, які заселяли Україну раніше або з якими вона межувала. Тому в українському житті, мові й словесності полишали сліди іранці, скіфи, тюрксько-татарські та степові азійські племена, скандинавці, німці, литовці, поляки, чехи, мадяри, румуни. Літературознавець, слідом за І. Франком, особливо наголошував на ролі перекладної літератури в розвитку української, обстоюючи думку про різні функції перекладу; визнавав перевагу перекладного письменства над оригінальним в давній Україні: у тогочасного читача відмінність між перекладом і оригінальним твором стиралася. Перекладач, не змінюючи основної думки твору, замінював чужі риси в ньому національними, текст мимовільно ставав переробкою, перекладені пам'ятки «українщилися», впливаючи на зміст, стиль, мову, композицію оригінальних творів, виконуючи ту саму функцію в загальнонаціональному літературному процесі, що й оригінальні. М. Возняк акцентував на відображенні в давньоукраїнській літературній традиції загальноєвропейського літературного руху на рівні тематики, окремих прийомів, стильових ознак. Коло охоплюваних порівнянням персоналій і проблем досить широке, історичний метод поєднувався з соціологічним, філологічним, межі порівняльного літературознавства, таким чином, розширювалися, що свідчило про потребу урізноманітнення контактно-генетичних досліджень. Про важливість генетичних і типологічних порівнянь свідчили синхроністичні таблиці, які давали можливість простежити рівень розвитку української літератури в зіставленні із західноєвропейськими і російською у певні історичні моменти та співвіднесеність історичних або культурних подій у світі з проявами вітчизняного письменства.

Підрозділ 3.6. «Проблема транслятора та реципієнта» ґрунтується на аналізі компаративних підходів, використовуваних і напрацьованих в «Історії української літератури» М. Грушевського. Вона крізь призму зіставлення підтверджувала: українське письменство є не лише часткою історичного та соціального буття народу, а й результатом його контактів і зв'язків з іншими літературами світу. Дослідник наголошував: кожна література має дві основні частини - «народні в обробленні і широко інтернаціональні в своїм складі». Зустрічі й боротьба різних культур, сполучення різних релігійних доктрин, цивілізаційних течій, культурних комбінацій - чинники, які, на його думку, формували синкретичний духовний світ наших предків, що вбирали культурні елементи зі східних і західних джерел. Значний історико-культурний інтерес має простеження «кружлянь» інтернаціональних мотивів, їхній внутрішній зв'язок із нашими темами і між собою. Шлях М. Грушевського у порівняльному вивченні літератур передбачав використання комплексних підходів: вилучати пізніші впливи й інкрустації, доходити до найраніших форм. Учений деталізував завдання порівняльно-історичного дослідження: окрім «анатомії» тем, треба мати на увазі їхню «фізіологію». Після з'ясування походження теми слід вияснити, які зміни відбувалися із запозиченим мотивом на рідному ґрунті; після вияснення становища запозиченого мотиву в міжнародному «крузі» - його історію в українському літературному «крузі». Теза про вирішальну роль явища-реципієнта передбачала й неминуче врахування другого учасника міжлітературного процесу - того, що сприймається, і, як підсумок - йшлося про модифікацію сприйнятої художньої цінності в новому контексті. Як і М. Драгоманова та І. Франка, М. Грушевського цікавила Індія як джерело мандрівних сюжетів, тем, мотивів, що, пройшовши шлях зі Сходу на Захід, позначилися і на творах українського письменства. Але поряд із індійською «лабораторією», належну увагу він звертав і на передньоазійську, вавилонсько-сирійсько-іудейську, висвітлював не лише впливи і запозичення, а й ступінь «одомашнення», органічного засвоєння інтернаціональних, мандрівних тем. Інтердисциплінарні дослідження М. Грушевського-історика повніше залучали багатство сусідніх культур і літератур для динамічного вивчення складних культурних проблем, глибшого розуміння значення національної словесності, демонстрували відкритість українського літературознавства і його адаптованість до застосування різних методів і теоретичних моделей компаративістики. По суті, його дослідження чітко окреслювали тематичний рівень компаративістики та його перспективність; до контактно-гентичних підходів долучаються й елементи типологічних.

Проаналізований матеріал показує: компаративна стратегія наявна в усіх розглянутих історіях вітчизняної літератури; це засвідчувало загальну тенденцію, пов'язану з усвідомленням міжлітературних закономірностей. Основна ідея компаративних «ліній» - вписати рідну словесність у світовий контекст. Порівняльне літературознавство перебувало в тісному зв'язку з історією літератури, «порівняльна історія літератури знайшла собі в українському літературознавстві сприятливий ґрунт» (О. Білецький). Воно, по суті, порушує ті самі проблеми, що й історія літератури (джерела, особливості становлення і розвитку, взаємозв'язки і взаємовпливи, «своє» і «чуже», переклад, традиційні сюжети і образи, зв'язок літератури з історією, релігією, культурою тощо). Від наукового обґрунтування оригінальності й самостійності української літератури до розгляду її як органічного складника європейського контексту - такі етапи еволюції компаративного дискурсу в українському літературознавстві. У такому контексті набували особливої осмисленості й цілеспрямованості й інші проблеми дослідження художніх особливостей українського слова, підтверджуючи: історія літератури як наука збудована на широкому порівняльному методі (П. Филипович), порівняльне літературознавство - невід'ємний складник історії кожної літератури (П. Ван Тігем).

У четвертому розділі «Множинність порівняльних підходів у літературознавчих дослідженнях» розглядається теоретичний дискурс у порівняльних літературознавчих студіях, що постав як результат синтезу, підсумку емпіричних досліджень, та конкретні методичні підходи, які реалізовувалися під час вивчення творчості окремих письменників.

У підрозділі 4.1. «Трансформації компаративних методик в українському літературознавстві: від О. Котляревського до Б. Якубського» аналізуються теоретичні положення вітчизняних науковців, що осмислювали функціонування порівняльного напряму. Уже в другій половині ХІХ ст., осмислюючи факти подібності в різних літературах, дослідники акцентували, що найоб'єктивнішим для з'ясування проблем оригінальності і окремої літератури, і літератури світової, є порівняльний метод. О. Котляревський зауважував, що завдяки цьому методові історичні дослідження стали на реальний ґрунт і з випадкового знання перетворилися на наукові. М. Дашкевич зазначав: шлях порівняльних досліджень дає можливість підійти до відкриття загальних законів, до розуміння суті літературних явищ («Поступовий розвиток науки історії літератур і сучасні її завдання»). Історик літератури має опиратися на широкі порівнюючі досліди, - наголошував О. Колесса і проводив паралелі з роботою лікаря, який має знати не один людський орган, а біологічні закони та анатомію цілого організму («Шевченко і Міцкевич»). Пізнавальне значення порівняльного методу, який дає можливість осягнути «загальне братерство цілого людського роду», акцентував А. Кримський. М. Грушевський вважав: завдання порівняльних досліджень - з'ясувати розміри і характер запозичення, час, обставини, визначити причини схожості (рівнобіжність, запозичення, конвергенція). На думку В. Перетца, порівняльний метод - найоб'єктивніший; його мета - з'ясувати походження пам'яток літератури й процес їхнього творення шляхом порівняння, що допускає можливість широких міжнародних впливів. Учений відзначав і «підводні камені», які загрожують історикові письменства, оскільки літературні форми можуть зароджуватися самостійно, без запозичення, і наголошував, що зловживання порівняльним методом, яке проглядалося вже в той час, стало ознакою відсутності будь-якої школи («Із лекцій з методології російської літератури»).