Українське порівняльне літературознавство кінця ХІХ - першої третини ХХ ст. :теоретико-методологічний дискурс

Л. Білецький не виокремлював порівняльно-історичної школи, а лише відмежовував у розвитку історичної школи теорію наслідування, яка в українському літературознавстві оформилась у двох напрямах: порівняльно-міфологічному (основоположник Я. Ґрімм, в Україні - О. Котляревський) і порівняльно-історичному (від Т. Бенфея до М. Драгоманова). Другий напрям він ділив на ідейно-соціологічний (М. Драгоманов, М. Сумцов, В. Гнатюк, В. Щурат) та формально-поетикальний (О. Колесса, Я. Гординський, Т. Сушицький, В. Бойко, П. Филипович). Тогочасна українська наука рухалася, за словами Л. Білецького, «…по шляху порівняльного дослідження, вбираючи в себе й принципи інших теорій, напрямів: історичної чи психологічної та філологічної» Білецький Л. Т. Основи української літературно-наукової критики / Леонід Білецький [упоряд., автор передм. і приміток М. М. Ільницький]. - К. : Либідь, 1999. - С. 307..

Для К. Копержинського порівняльний принцип лежить в основі будь-якого дослідження, особливо при студіюванні тексту філологічною школою. Порівняння може обмежуватися вивченням текстологічної історії твору (варіанти й редакції); різних творів одного письменника; твір може порівнюватися з творами інших авторів. Тому філологічна школа, на його думку, є водночас школою порівняльно-історичною, що розв'язує широкі історико-літературні завдання і не обмежується літературою однієї нації чи країни. Зближення думок чи ідей творів він вважав спрощеним використанням порівняльно-історичного методу, переконував, що вплив можна довести тільки в разі текстологічної близькості («Українське наукове літературознавство за останнє десятиліття, 1917-1927»). Перспективним, таким, що виводить письменство з вузьких національних меж, називав порівняльний метод П. Филипович, але вважав, що спостереження над запозиченнями, наслідуваннями не мають самостійного значення, а лише подають матеріал для глибших висновків і допомагають зрозуміти місце письменника серед сучасників та попередників, риси його творчості («Українське літературознавство за 10 років революції»).

На рівень, спрямування і проблематику порівняльного літературознавства вплинула літературна дискусія 1925-1928 років, яка виявила багато проблем, зокрема історіософських (ідея культурних циклів, візія «азіатського ренесансу» в мистецтві), культурних (орієнтація на культурну Європу, відмежування від Москви). Гасла М. Хвильового («психологічна Європа») й М. Зерова («до джерел») навертали національну культуру й літературу до світової та європейської традиції.

1927 р. Б. Якубський єдиним основним синтезувальним принципом і методом літературознавства називав соціологічний, чи марксівський. Метод порівняльний, як і інші літературознавчі шляхи дослідження літератури, він розглядав як допоміжний аналітичний прийом для соціологічного тлумачення твору. 1930 р. порівняльний метод уже називають ідеалістичним, застарілим, реакційним. В. Перетц змушений з огляду на це кваліфікувати його не як систему філософських понять, а лише як робочий прийом для виявлення культурних і літературних зв'язків у словесній творчості всіх народів, як метод підготовчої обробки літературного матеріалу для подальшого соціологічного аналізу. 1934 р. став початком «ліквідації філологічного й порівняльно-історичного напрямків в українському літературознавстві… З допомогою репресій і адміністративного тиску, - констатував Б. Кравців, - знищено не тільки обидва ці напрямки і їх діячів, але й цілу опрацьовувану ними ділянку» Кравців Б. Розгром українського літературознавства 1917-1937 рр. / Богдан Кравців // Збірник на пошану українських учених, знищених большевицькою Москвою. - ЗНТШ. - 1962. - Т. CLХХІІІ. - С. 238.. Ідеологічний чинник, що запанував в усіх сферах наукової діяльності, завдав непоправної шкоди літературознавству в цілому й компаративістиці зокрема, спотворив її принципи й оголосив лженаукою на кілька десятиліть, що значною мірою зруйнувало спадкоємність національного історико-літературного мислення й звузило методологію пізнання літературних явищ.

У підрозділі 4.2. «Порівняльно-історичний і типологічний принципи: контрастні і аналогічні контексти» аналізуються компаративні студії над творчістю Івана Котляревського, Тараса Шевченка і Лесі Українки, що демонстрували зв'язки з фольклором, явищами європейської літератури і традиціями українського письменства.

4.2.1. «Спадщина І.Котляревського в компаративних вислідах». Розглянуто шляхи пошуків джерел «Енеїди» І. Котляревського, що на той час було важливим для з'ясування генези нової української літератури. Рівень самостійності цього твору намагалися визначити О. Котляревський, П. Куліш, С. Стеблін-Камінський, М. Мінський, М. Петров, але вони керувалися здебільшого логічними міркуваннями чи здогадами, а не порівняннями травестій поеми Вергілія. Пошуки активізувалися до 100-річчя «Енеїди», коли принципово важливим стало значення «чужого» матеріалу в творчому освоєнні запозиченої І. Котляревським схеми, і ширше - в контексті національної літератури, оскільки це торкалося головного - шляхів розвитку українського письменства. Уперше таке порівняння здійснив М. Дашкевич («Малоросійська та інші бурлескні (жартівливі) „Енеїди”»), виводячи генезу твору І. Котляревського від італійського поета Дж. Лаллі, французького П. Скаррона, австрійського А. Блюмауера, німецького Й.-Г. Шмідта та помічаючи величезну схожість чи деякі збіги «Енеїди» І. Котляревського з поемою М. Осипова. Літературознавець не дійшов висновку, чий вплив був визначальним, висловив навіть припущення про можливе наслідування М. Осиповим української «Енеїди». Значно категоричніше це питання розв'язав І. Стешенко («І. П. Котляревський і Осипов у їх взаємовідношенні»), який після порівняння текстів усіх «Енеїд» переконував: І. Котляревський наслідував М. Осипова, який, своєю чергою, копіював А. Блюмауера, і широко користувався Вергілієм. Головний недолік праці І. Стешенка полягав у тому, що, порівнюючи суто зовнішній бік різних «Енеїд», він обійшов увагою питання їхньої внутрішньої спорідненості, не з'ясував, чи був самостійним І. Котляревський. Дослідження зовнішньо-контактних зв'язків з пародією М. Осипова, що ґрунтувалися на запозиченні загальної схеми композиції, окремих епізодів, елементів бурлескного стилю, зовнішньої структури художніх образів не могли пояснити причини звернення Котляревського до травестування античного першоджерела, проблемно-тематичні та композиційно-сюжетні зв'язки «Енеїд».

Інший підхід демонструвала розвідка П. Житецького «„Енеїда” Котляревського і найдавніший список її у зв'язку з оглядом малоросійської літератури ХVIII століття». Учений шукав основи літературної творчості в життєвому укладі, у психіці письменника та середовищі, до якого він належав і де розвивався його хист. Дослідник долучився до тверджень М. Петрова, який у пародіюванні народного життя І. Котляревським убачав продовження карикатурного зображення дійсності, джерела якого - в комічних інтерлюдіях, і порівняв «Енеїду» з явищами української літератури ХVІІІ ст. Окрім зовнішньої побудови, взятої від «Енеїди» М. Осипова чи П. Скаррона, - показав автор студії, поема закорінена в минулому української літератури. І. Котляревський, оновлюючи світову фабулу, «влив в старий міх нове вино української народної творчості». Отже, дослідник доводив, що «Енеїда» - синтез досвіду української літератури ХVІІІ ст. і момент її відродження.

У 20-ті роки ХХ ст. у літературознавстві знову активізувалася думка про наслідування І. Котляревським чужих, зокрема російських зразків. М. Зеров, І. Айзеншток характеризували його як провінційного поета-читача, що запозичував задум, композицію й художні засоби своїх творів.

Складним вважав питання про впливи на «Енеїду» М. Марковський, бо в тексті І. Котляревського знаходив те, що свідчило не лише про схожість із твором М. Осипова, а й про інші джерела. Для порівняння дослідник використав різні тексти й видання поеми, оприсутнив культурний контекст, звірив джерела, здійснив їх діахронне зіставлення, продемонстрував методологічне мислення, що тяжіє до герменевтики. М. Марковський наполягав на тому, що І. Котляревський почав писати ще в семінарії, без впливу М. Осипова, користуючись багатьма джерелами: Вергілієм, П. Скарроном і А. Блюмауером, польським перекладом Я. Кохановського; відзначив уміння трансформувати запозичений матеріал. На думку М. Марковського, М. Осипов, ознайомившись із українським твором у рукописі, скористався ним, а після виходу його поеми в М. Осипова запозичив І. Котляревський - отже, вплив був обопільний, двовекторний.

Гіпотезу М. Марковського заперечували І. Айзеншток, М. Зеров, П. Филипович. Вони вказували, що шлях зовнішніх порівнянь, відзначення випадкових збігів або дрібних ремінісценцій не пояснює причин впливів, не з'ясовує безпосередньої генетичної залежності між порівнюваними творами, це - «історично-порівнюючий метод звивороту» (І. Айзеншток). Однаковими, по суті, доказами І. Стешенко і М. Марковський довели цілком протилежне: перший - що І. Котляревський запозичував у М. Осипова, другий - що, навпаки, М.Осипов написав свою «Енеїду» під враженнями українського твору.

Порівняльне студіювання «Енеїди» демонструвало, як аналіз ставав довільним і механічним в обох випадках - і коли вважалося, що наслідував І. Котляревський, і коли стверджували, що запозичено в нього. Це зумовлювало виходи за межі контактно-генетичних підходів, активнішого використання типологічних.

Уже 1922 р. Б. Лепкий пропонував розглядати поему І. Котляревського в контексті художніх ідей доби Відродження, ставити її поряд не з А. Блюмауером і М. Осиповим, а з Д. Бокаччо та Л. Аріосто. Компаративістський дискурс навколо «Енеїди» триває і досі, даючи можливість збагнути художнє мислення поета, на новому рівні простежити генетичні зв'язки із твором Вергілія (В. Неборак), осмислити типологічну спорідненість з античним світом, літературою Середньовіччя, Ренесансу і Просвітництва, поетикою бароко (П. Хропко, М. Яценко, М. Ткачук, І. Лімборський та ін.).

Проблеми порівняльного вивчення гостро постали і в дискусіях про джерела п'єси «Москаль-чарівник», бо сюжет про зрадливу жінку був поширений і в фольклорі, і в літературах багатьох народів. Окрім того, зміст водевіля перегукувався з п'єсою В. Гоголя-Яновського «Простак», дата написання якої була невідомою. Порівняльні студії розвивалися в кількох напрямах: 1) пошуки прасюжету в українському фольклорі (С. Стеблін-Камінський, М. Костомаров, М. Петров); 2) простеження міграції фольклорного сюжету в інших літературах (М. Сумцов, М. Дашкевич, В. Перетц, О. Малинка); 3) дослідження зв'язків твору з традиціями давньої української літератури (М. Драгоманов, І. Стешенко, М. Грушевський, І. Франко, М. Возняк). Порівняння мали і генетичний, і типологічний характер: питання, хто написав раніше п'єсу - І. Котляревський чи В. Гоголь-Яновський, а, отже, інтерес до наслідувань переріс у зацікавлення національною моделлю сюжету серед подібних у світовій літературі: твір було поставлено у контекст закономірного всесвітнього колообігу ідей, образів, форм.

Пошуки джерел «Наталки Полтавки» концентрувалися навколо з'ясування впливу на неї водевіля О. Шаховського «Козак-віршувальник» (М. Дашкевич, М. Марковський); дослідники звертали увагу на їхню сюжетну та композиційну схожість. Полемізуючи з ними, П. Рулін переконував у жанровій подібності між «Наталкою Полтавкою» і «Мельником» О. Аблесимова, виводив сюжетну схему п'єс від пізньої грецької комедії (Менандр), до латинської комедії Плавта і Теренція, комедії масок,
Ж.-Б. Мольєра, міщанської драми, ранньої мелодрами.

Творчість І. Котляревського стала для українських порівняльних досліджень певною платформою для розв'язання питання не лише про входження українського письменства до світової літератури, а й про те, що естетична вартість літературного твору не зростає лише завдяки використанню відомого «сюжету, взятого з чужої ниви» (С. Смаль-Стоцький), це визначає лише його художність, «змістовна форма». У процесі роботи над творами І. Котляревського українська компаративістика еволюціонувала, «росла» проблемами, завданнями, можливостями (текстологічні зіставлення із твором-оригіналом та переробками, внутрішні впливи у межах однієї літератури - спадкоємні зв'язки нової української літератури з давнім письменством і народнопоетичною творчістю).

4.2.2. «Компаративні розмисли над Шевченковими творами». Аналізується порівняльне прочитання Шевченкової творчості, яке розпочалося вже з другої половини ХІХ ст. На початку в дослідженнях домінували контактні зв'язки, пошук впливів та запозичень. Найближчим генетичним і типологічним рядом для Т. Шевченка були, з одного боку, О. Пушкін і А. Міцкевич, як найвидатніші представники слов'янських літератур, з другого - представники «третього ряду» серед російських поетів - О. Кольцов, І. Нікітін, І. Козлов. У першому випадку важливим чинником стали роль і значення поета в історії національної літератури, у другому - головним критерієм вважали народність. Другий тип порівнянь згодом відкинуто, оскільки схожість була суто зовнішньою: ці творчі постаті різні за світоглядом і поетикою. Особливу увагу звертали на першу добу в Шевченковій поетичній діяльності, позначену безперечними впливами романтизму та українського народнопоетичного стилю.

Принципові положення щодо індивідуального осмислення поетом фольклорних мотивів, сюжетів, засобів висловив І. Франко, наголошуючи на свідомому творчому підході до фольклору і форм його літературного освоєння, що підказали Шевченкові ідеї романтизму. Іншої думки додержував М. Сумцов, вважаючи головною складністю вивчення поезії Шевченка те, що вона наскрізь насичена народністю, і майже неможливо визначити, де закінчується українська народна поезія і починається особиста творчість. Він виокремлював два споріднені елементи: народність зовнішню (запозичення, наслідування) і внутрішню, психічно успадковану. Для визначення зовнішніх, запозичених елементів варто підшукати безпосередні джерела у фольклорних творах. Внутрішні народні елементи, основні в Шевченковій поезії, визначити досить важко і в повному обсязі неможливо, стверджував М. Сумцов: вони надають національного колориту кожному, навіть чужому, позиченому сюжету.

Впливи Міцкевича на Шевченка простежував І. Франко, вбачаючи їх не лише у творах романтичного періоду, а й у змісті та формі історичних поем. Імпульсами до написання поем «Сон», «Кавказ», «Суботів», «Великий льох», вважав І. Франко, могли бути ймовірніше «Дзяди», «Валленрод», «Петербург», аніж твори будь-кого з російських поетів. Дослідник наголошував на спільних пунктах дотику між поемами «Сон» Шевченка і «Петербург» Міцкевича (їх продовжують сучасні студії О. Астаф'єва, Ю. Булаховської, В. Гуменюка, Є. Нахліка та ін.).

О. Третяк простежував у баладах «Причинна», «Утоплена», «Русалка» сюжетні ходи й образні деталі, суголосні з деякими місцями із творів Міцкевича «Гражина», «Утеча», «Рибка». Збіги між баладами Міцкевича і Шевченка на тематичному, сюжетному рівні та у використанні деяких прийомів відзначив і О. Колесса, одначе наголосив: сліди Міцкевичевого впливу не принижують вартості творів Шевченка, не заперечують його геніальності, а навпаки, доводять, що поет перебував на висоті духовного руху свого часу.

Спостереження І. Франка і О. Третяка про впливи Міцкевича і Пушкіна М. Драгоманов вважав лише поверховими здогадами, схожими на гру в порівняльний метод. Завдання історика літератури, вважав він, показати не вплив конкретного польського чи російського твору на Шевченка, а загальний ідейний напрям та літературну манеру. Особливу увагу М. Драгоманов акцентував на широких контекстах вивчень, врахуванні різних чинників: особисте знайомство, літературне оточення, вплив попередніх українських письменників, тобто наголошував на значенні контактів і літературної традиції.

Як поезія Пушкіна, так і Шевченка позначена загальнолюдськими прагненнями, думками і почуттями, тому важко вказати вплив одного поета на іншого, - наголошував М. Петров, зауважуючи: вплив Пушкіна у Шевченка заступали українські нашарування. М. Сумцов намагався знайти сліди цього впливу («Братья-разбойники» - «Варнак») і переконував: у творчості Шевченка мало збігів з російським поетом, ще менше наслідувань. Шевченкове слово розвивалося в іншій площині культурно-історичних і літературних інтересів, ніж творчість Пушкіна. Шевченко в трактуванні М. Сумцова - поет настільки оригінальний, що всі впливи перетворював у своєрідні форми, відповідно до особливостей власного характеру та українського народного світогляду.

Є. Ненадкевич, координуючи свої погляди зі студіями про Міцкевича та Пушкіна, долучився до ланцюга європейської літературознавчої традиції (В. Спасович, Й. Третяк), надаючи своїм спостереженням виразної національної орієнтованості. Зіставлення трьох «пам'ятників Петра» (Шевченків «Сон», «Дзяди» Міцкевича, «Мідний вершник» Пушкіна), співвідношення поетичних концепцій, а ширше - трьох ракурсів бачення поетами однієї проблеми - дало змогу дослідникові наголосити цілковито інший регістр теми Шевченкової поеми (переплетення національних та соціальних мотивів) та виявити особливості психології поета.

Розширив контексти Шевченкового художнього простору О. Багрій, звертаючи увагу на зв'язок тематики й композиції його творів з тогочасною літературою. Творчість Шевченка він вважав синтезом попереднього і сучасного йому українського письменства і виявом прилучення її до сусідніх європейських літератур. На думку дослідника, лише після з'ясування міри залежності Шевченка від сучасних йому літературних явищ можна вичерпно уявити його творчу оригінальність. Він доводив: основний пушкінський жанр - ліро-епічна байронічна поема - стає провідним і для Шевченка. Важливим виявилося спостереження: для поем Шевченка російською мовою притаманні невластиві тогочасній українській поезії байронічні настрої, які зникають або трансформуються, коли поет стоїть на ґрунті рідного слова.

У парадигму байронізму вписував Шевченкову творчість і М. Марковський, доповнивши студії О. Колесси, який вважав, що загальний тон Байронової поезії відбився у «Варнаку» та «Москалевій криниці», і додав до цього ряду поему «Титарівна». Байрон, за спостереженнями М. Марковського, вплинув на еволюцію Шевченкової творчості: якщо спершу його ліризм зумовлювався особистими мотивами («Причинна», «Тополя»), то під впливом англійського поета витворилася оригінальна форма ліро-епічної поеми, у якій панує ліризм і майже не залишилося фактичної подієвої основи, а натомість центральними стають авторові переживання.

Значно ширше впливи байронізму розглянув П. Филипович - не автономно, а в контексті літературного руху доби - романтизму. Він доводив, що в творах російською мовою Шевченко продовжував байронічну традицію, яка панувала тоді в поезії, бо ним володіла «чужа стихія». Цілком протилежна в цьому аспекті українська творчість Шевченка - універсального песимізму, критицизму, «світової туги» П. Филипович у ній не знаходив, бо для цього «ґрунту не було». Шевченко в концепції дослідника постає не як наслідувач Байрона, а як реципієнт байронізму в цілому, що сприймав його у взаємодії з національною фольклорною традицією.

Зміщував погляди на проблеми поетики, наполягаючи на порівнянні ранніх Шевченкових поезій з творами російських письменників 30-х років ХІХ ст. С. Родзевич. Дослідник спостеріг у Шевченкових творах одночасний вплив кількох літературних шкіл. Сюжетну схему багатьох Шевченкових творів - «кохання дівчини-селянки до пана-москаля» - дослідник виводив від сентименталізму, зазначаючи, що в добу романтизму її наповнюють побутовими мотивами місцево-часового значення. Сюжет «Катерини» С. Родзевич наближав до «Еди» Є. Баратинського і «Бідної Лізи» М. Карамзіна. Характеризуючи Шевченкову поему як романтичний твір, джерелом якого є «байронічна» поема, учений наголошував: Шевченко не брав механічно окремих образів і мотивів, а майстерно об'єднав їх, водночас відходячи від жанру, який витісняла з літератури сентиментально-реалістична повість, проза натуральної школи.

Генетичні зв'язки однойменних різножанрових творів Шевченка досліджували І. Франко й І. Стешенко. І. Франко, аналізуючи реалізацію Шевченкового задуму в різних жанрах (поемі й повісті «Наймичка»), розкривав специфіку почерку поета й прозаїка, його творчу лабораторію. Порівнявши окремі епізоди і сцени в повісті й поемі, І. Франко доводив гіпотезу про те, що першою написано повість, прагнув збагнути причини різного мистецького впливу однакового сюжету у творах різних жанрів і простежити сюжетні модифікації. Завдання І. Стешенка - вказати причини написання Шевченком повістей російською мовою. Він переконливо доводив, що першими з'явилися однойменні українські твори. Дослідник вважав повісті художньо слабшими за відповідні поеми, і причину цього вбачав у тому, що Шевченко писав їх без натхнення, а повторення сюжетів виявилося негативним чинником для повістей. Порівняння І. Стешенка зводилися насамперед до констатації переваги поетичних Шевченкових творів, позначених «печаттю натхнення», над «малохудожніми» повістями, що засвідчували згасання творчої енергії, оскільки вона йшла на опанування незвичною формою втілення думки.

Продовжив спробу порівнянь Шевченкових творів українською і російською мовою М. Марковський. Невдачі останніх він пояснював психологічними причинами: коли Шевченко писав російською, «то грали не ті пружини творчості». У порівнянні для М. Марковського важлива не хронологія, а художнє опрацювання однакового факту. Літературознавець пропонує спершу звернути увагу на питання, порушені в однойменних творах, і виявити те, що особливо бентежило автора, якщо він двічі звертався до того самого сюжету, а потім обміркувати, як він їх розв'язував. М. Марковський порівняв «Слепую» з «Відьмою», «Слепую» з «Мариною», «Варнака» з однойменною повістю і «Княжну» з повістю «Княгиня», скрізь наголошуючи перевагу українського слова над російським. Ці дослідження вдосконалювали форми і засоби порівняльного методу, підтверджували актуальність поєднання фактологічних аспектів і здобутків у царині психології.

Компаративні дослідження здійснювали і на основі окремих Шевченкових творів. Зокрема І. Франко вважав, що лише таке студіювання стане основою наукового огляду поетової спадщини. Особливу увагу звертали на «Гайдамаки» - твір, у якому поєднувалися фольклорні характеристики і літературні ознаки романтизму. Як романтична історична поема, «Гайдамаки» були пов'язані з українською та польською літературною традицією. Генезу твору намагалися віднайти М. Дашкевич («Канівський замок» С. Гощинського), І. Шпитковський («Вернигора» М. Чайковського). Б. Навроцький вказував на співдію багатьох чинників у творенні цієї епопеї: оповіді очевидців, польська літературна традиція оброблення «коліївського» сюжету, польські революційні впливи, історичні джерела, зв'язок із із загальною романтичною традицією та попередніми поетичними задумами. На першому місці для дослідника - вивчення історичної (ідейної, соціальної) основи, на якій у перспективі художнього оформлення «під перехресними впливами» розвинулися суто літературні особливості поеми. Автор розглянув твір на спільному для української, російської і польської літератур тлі байронізму, проаналізував стилістичні зв'язки «Гайдамаків» з українською літературною (М. Маркевич, А. Метлинський) і народнопоетичною традицією, з поетикою польських романтиків і схарактеризував стиль поеми як книжний варіант поетики українського фольклору, що впливав на Шевченка і безпосередньо, і через літературні виявлення.

Простеживши генетичний зв'язок між поемою Шевченка «Сон» та фантазією «Привиди» І. Тургенєва, М. Мочульський показав, як російський письменник використав Шевченків задум, переробив основні елементи його поеми, що нового вніс у них. Літературознавець доводив, що І. Тургенєв узяв у Шевченка не лише загальні контури його візії, а скористався і поетичними картинами та орнаментикою. З цими аргументами не погодився І. Айзеншток: щоб пояснити творчий задум І. Тургенєва, не обов'язково стверджувати факт літературного запозичення. Мотив польоту над землею, як стрижень, на який нанизано епізоди, міг утворитися самостійно чи був узятий із повісті «Сильфіда» В. Одоєвського - для підтвердження цього можна знайти значно сильніші докази. Але в такому «літературному розшуку», на переконання І. Айзенштока, немає жодної потреби. Ланцюг імен Одоєвський - Шевченко - Тургенєв цікавий історикові літератури як зразок опрацювання певного літературного мотиву представниками різних поетичних шкіл і напрямів, тобто схожість між їхніми творами - суто типологічна. теоретичний методологічний порівняльний літературознавство

Отже, різні підходи, сформовані в порівняльних студіях І.Айзенштока, О. Багрія, О. Колесси, М. Марковського, М. Мочульського, Б. Навроцького, М. Петрова, С. Родзевича, І. Стешенка, М. Сумцова, О. Третяка, П. Филиповича, І. Франка, І. Шпитковського, В. Щурата та ін., давали змогу глибше проникнути у художній світ Шевченка, розглянути принципи його структурування, моделювання образної системи; для цього був потрібен, окрім вітчизняного контексту, широкий спектр світової літератури. Типологічна спорідненість його творчості із загальним романтичним рухом доби, відштовхування від запозиченого і синтез, перехрещення фольклорних і літературних впливів, трансформація їх поетом - такі ознаки Шевченкової творчості виявляли компаративні дослідження.

4.2.3. «Традиційні сюжети і образи в осягненні творчості Лесі Українки». Осмислюються традиційні сюжетно-образні структури як важливий різновид запозичень, який виник внаслідок генетичних і контактних зв'язків, типологічних збігів; кожний з них охоплює «якесь явище, якийсь факт людської психології вселюдського, позачасового значення» (Б. Якубський); вони «проходили через горнило власної переробки, принатурювалися до місцевих потреб» (А. Ніковський), але «кістяк їх лишався непорушним» (М. Драй-Хмара). Важливим матеріалом для порівняльних студій стала поезія і драматургія Лесі Українки; побудована шляхом символічного зміщення часового і просторового вимірів, вона наснажувала українське письменство світовими темами і образами, акцентувала на універсальних людських цінностях. Значна частина лесезнавчих досліджень 1920-х років - це з'ясування історії певного сюжету в її творах, пошуки запозичених та оригінальних елементів. Підвищена увага до компаративних аспектів пояснювалася тим, що письменниця не лише завдяки об'єктивним передумовам, а й через суб'єктивні причини була залучена до складної системи комунікацій з іномовними літературними явищами. У центрі досліджень були філософські ідеї, художні образи, характерні для світової культури і творчо інтерпретовані поетесою. У спадщині Лесі Українки були представлені всі різновиди ТСО: міфологічні, фольклорні, релігійні (зокрема, біблійні), легендарні, історичні, літературні.

У першій збірці Лесі Українки вказували на компілятивне наслідування Т. Шевченка, П. Куліша, Олени Пчілки, М. Старицького, Г. Гейне, О. Пушкіна, А. Міцкевича та інших авторів, а в моделі її поетичного мислення значне місце надавали впливам; у творчості зрілого періоду помічали: вона «скидає з себе впливи один за одним» (Б. Якубський), її голос стає самостійним і оригінальним. Від співів про долю рідного краю та ліричних закликів до боротьби за його врятування поетеса переходить до загальнолюдських, всесвітньо-традиційних тем. Тому перед дослідниками поставало питання: яке значення мав такий вибір, у чому полягала ідейна та художня вага й цінність цих незвичайних в українській літературі тем і сюжетів. Про «екзотизм» творчості Лесі Українки писали А. Ніковський, М. Зеров, М. Драй-Хмара, О. Дорошкевич, В. Василенко, П. Филипович. Судження про його детермінованість зводилися до кількох чинників: довгі й далекі мандрівки поза межами України, незмога дістати відповідні джерела, бажання простору для думки, прагнення вийти за межі народницької тематики, орієнтація на інтелігентного читача, потреба вдаватись до алегоризму, продиктована суспільною атмосферою.

Більшість досліджень - це порівняння творів Лесі Українки і першоджерелами та іншими інтерпретаціями ТСО у світовій літературній традиції. Зокрема, А. Ніковський визначив походження та джерела поеми «Ізольда Білорука». Дослідник розглянув сюжетні схеми світової літератури, що дали авторці матеріал для поеми і довів: вихідним джерелом стала реконструкція Ж. Бедьє. Зіставляючи «Ізольду Білоруку» з його твором, учений дослідив текстові перегуки, відстежив запозичення кожного окремого фрагмента сюжету. Такий метод дослідження дав змогу дійти висновку: Леся Українка, відповідно до власної творчої мети, свідомо відступила від фабули французького автора, тому поема постала як оригінальний твір.

Одним із найбільш повторюваних у творчості Лесі Українки був образ Прометея. П. Филипович, прагнучи з'ясувати природу прометеївського звучання її поезії, констатував: у Лесі Українки немає власної оригінальної версії давньогрецького міфу, немає відмінностей чи доповнень, літературних і смислових новацій до світового сюжету. Образ Прометея постає в діахронній проекції, учений відтворює не лише європейський контекст історії сюжету, а й вітчизняні традиції. Показано, як, не виходячи за межі усталених літературних інтерпретацій образу Прометея, поетеса зуміла поєднати його символічні риси з психологією своїх героїв, йдучи за традицією Д. Байрона, П. Шеллі.

Інший тип аналізу представлений у статті «„Одно слово” Лесі Українки», де немає розгорнутої характеристики тематичних аналогій, а докладно проаналізовано поетичну структуру двох творів, зіставлено композицію поеми Лесі Українки та Пушкінових «Циган». Дослідник допускав можливість синтезу вражень поетеси від реальної постаті Павла Грабовського і літературного зразка - вставного оповідання про засланого Овідія з пушкінського твору. П. Филипович зазначив, що зовнішнє запозичення не позбавило поему органічності та своєрідності, наголосив: поетеса, звертаючись до світових сюжетів, створювала оригінальні літературні версії.

Досліджуючи генезу поеми «Русалка», яку І. Франко, М. Зеров, М. Драй-Хмара розглядали як запізніле наслідування Шевченкових ранніх творів, П. Филипович вважав, що обмежитися лише констатацією одного впливу не можна; потрібно з'ясувати й інші чинники та простежити, чим відрізнявся твір, написаний на початку 1880-х років, від романтичної балади 1840-х років. Розглядаючи різні варіації теми, дослідник обґрунтував думку про незалежне походження їх у Й.-В. Ґете, Г. Гейне, А. Міцкевича, О. Пушкіна, О. Кольцова, М. Лермонтова, Л. Мея, Є. Гребінки, Т. Шевченка, І. Франка, Я. Щоголева, О. Олеся. Діахронні зіставлення П. Филиповича, що охоплювали вертикаль літературної еволюції на рівні теми та її варіантів, засвідчили суто літературну традицію «Русалки» Лесі Українки, вироблену романтичною школою; показали, що вже в ранній творчості поетеси літературні елементи були сильніші, ніж фольклорні та Шевченкові впливи.

Схожість «Лісової пісні» із «Затопленим дзвоном» Г. Гауптмана, що розвивали загальну романтичну тему «людина і природа», помітили М. Євшан, М. Драй-Хмара, М. Зеров; перегуки між творами докладно розглянув В. Петров. На його думку, тематична й текстуальна близькість «Лісової пісні» і «Затопленого дзвону» пов'язує Лесю Українку з символізмом та неоромантизмом початку ХХ ст. Спільною є тематика, тотожна будова обох п'єс. Дійові особи розподілені за кількома планами на кілька окремих груп. Учений окреслив лише спільне та відмінне і не робив жодних висновків про наслідування - йшлося про творче переосмислення образів, ситуацій Лесею Українкою. Його студія - і генетична, і типологічна водночас. Не наполягаючи на тому, що «Затоплений дзвін» міг бути взірцем для Лесі Українки, дослідник показав, як однакова тематика зумовила подібну проблематику творів, логіку розвитку теми, конфлікту, і водночас відзначив самостійність, оригінальність художньо-стильового втілення, а також - залежність інтерпретації фольклорного та літературного матеріалу від авторської концепції та національного контексту, у якому постали твори.

У компаративному аспекті на широкому епічному тлі М. Драй-Хмара простудіював поему «Віла-посестра». Завдання автора: знайти фольклорні запозичення, відгуки, нашарування в поемі на тематичному, мотивному, стилістичному, формальному рівнях. Підґрунтя ідейно-тематичної структури поеми вчений знайшов у сербському (частково й українському) епосі, відзначив відштовхування від зразків, використання їх лише як «канви» для власних філософських роздумів. М. Драй-Хмара наголошував: не завжди можна достовірно визначити, звідки запозичено певні стильові і формальні елементи, бо вони характерні і для сербського, і для українського епосу, закорінені в глибини психології творення, а не в національні традиції. Це підтверджувало правдивість міркування О. Веселовського про те, що епос кожного історичного народу - міжнародний. Студія М. Драй-Хмари - багатоаспектна: у ній розглянуто генетичні зв'язки і типологічні схожості, контакти і рецепцію. На противагу йому, Б. Якубський розглядав поему лише як стилізацію сербських народних дум, наслідування яких зроблено досконало й майстерно з використанням «світового сюжету» - історії вірного кохання.

Осмислюючи своєрідну трансформацію євангельських колізій у драматичній поемі «На полі крові», Є. Ненадкевич відзначав, що Лесі Українці вдалося створити складну й оригінальну модель загальновідомого матеріалу, який вона трактувала з погляду соціально-ідеологічних реалій початку ХХ ст. Учений прагнув визначити місце української поеми серед обробок сюжету про Юду і накреслити для неї історико-літературну перспективу. Найближчими попередниками Лесі Українки були Л. Андрєєв і Т. Гедберг, психологію образу яких ускладнювали ірраціональні елементи та відсутність історичного колориту. Леся Українка дає власну концепцію християнства - раціоналістичну, позбавлену містики, вносить принцип детермінізму, соціальної зумовленості Юдиної поведінки. Опрацьовуючи традиційні структури, письменниця намагалася наповнити їхню одновимірність драматичними суперечностями людських характерів.

Драму «Камінний господар» називали одним із кращих свідчень зрілості літератури (А. Ніковський), сміливим кроком у створенні оригінальної української версії загальнолюдського сюжету (М. Зеров), що національне обертає в загальнолюдське (І. Стешенко). Є. Ненадкевич показав традицію і трансформацію у функціонуванні сюжету й образу, реакцію на світовідчування кожної доби, прагнув усвідомити місце й питому вагу твору Лесі Українки в еволюційному ланцюзі від п'єси Тірсо де Моліна до драматичної поеми О. Толстого. Характерними рисами драми Лесі Українки є модернізація «зсередини»: традиційний сюжет не руйнується, але зміст образів наповнюється новітньою ідеологією й психологією, герої стають суголосними сучасності, символами української дійсності. Такий аналіз давав змогу говорити про «Камінного господаря» в перспективі європейської еволюції цієї легенди як про модерну драму, яка виходила поза межі вузької донжуанівської проблеми, показував, наскільки авторка, вільна від дотримання традицій у тлумаченні класичного образу, збагатила світовий літературний контекст.

О. Бургардт дослідив масштабно, на всіх рівнях, вплив поезії Г. Гейне на Лесю Українку. Чинником, який напівсвідомо чи несвідомо приводив до використання ремінісценцій та вживання схожих художніх засобів, він вважав Лесину працю над перекладами поезій Г. Гейне. Ці постаті надзвичайно відрізнялися психологічно - надміру суб'єктивний індивідуаліст і поетеса, що порушувала загальнолюдські проблеми, втілюючи їх у мандрівних сюжетах, тому О. Бургардт наголосив контрастність, а не схожість їхніх поетичних хистів. Літературознавець порівнював не сюжети й мотиви, а окремі компоненти поетичного тексту, акцентував на формальних елементах, образах, засобах художнього оформлення тексту. Це розширювало компаративні спостереження, давало змогу розкрити особливості внутрішньої структури поетичного мислення, його оригінальність і особливість. Питання впливу і типології О. Бургардт розв'язував багатоаспектно: однаковість суспільно-політичних умов, біографічних моментів, тематична та ідейна подібність, паралельний аналіз композиційних елементів поетичних творів Лесі Українки та Г. Гейне та ін.

Такі студії показали особливості використання ТСО Лесею Українкою: врахування функціонування їх у попередні культурно-історичні епохи, концентрація уваги на художньому моделюванні екзистенційних станів психології індивідуума й соціуму, осмислення їх у контексті загальнолюдського морального досвіду.

У Висновках узагальнюються основні результати дослідження.

Аналіз теоретико-методологічного дискурсу українського порівняльного літературознавства дає змогу стверджувати його функціонування як напряму досліджень наприкінці ХІХ - у першій третині ХХ ст., виявити його особливості, вектори трансформацій і модифікацій, домінантні різновиди.

Діахронний аналіз динаміки цього явища дає підстави констатувати: з-поміж багатьох наукових літературознавчих шкіл Європи, Росії наприкінці ХІХ ст. найсильніше впливала на українську літературознавчу науку порівняльно-історична методологія.

Основними філософсько-естетичними засадами, на яких відбувалося становлення та розвиток українського порівняльного літературознавства, були започатковані з часів романтизму увага до національного чинника у творчому процесі та орієнтація на широкий європейський контекст.

Перший (романтичний) період формування українського порівняльного літературознавства охоплює 20-80-ті роки ХІХ ст. - добу, для якої властиве активне піднесення національної самосвідомості, розгортання наукової й культурної діяльності М. Максимовича, О. Бодянського, М. Костомарова, О. Котляревського. Мета початкових компаративних досліджень - довести культурну й етнічну самототожність через порівняння рівноцінних явищ у фольклорі й літературі інших народів та визначити на підставі цього особливості національного письменства.

У другому (позитивістському) етапі (1880-1920-ті роки) вектори досліджень змінилися: встановлення випадків сюжетно-образної подібності, існування певних жанрів у літературі пов'язувалися насамперед із підтвердженням наявності цього явища в українській літературі, прагненням за допомогою компаративних методик показати його трансформування в українському середовищі, характер і причини змін. Застосування порівняльного методу давало змогу чіткіше простежити процеси «переходовості», помежів'я (Д. Чижевський), на якому зароджуються нові літературні тенденції. Провідними в цей час є категорії впливу і запозичення, що не лише окреслювали залежність явища від іншого, а й передбачали переробку сприйнятого залежно від потреб реципієнта. Усередині цього періоду є певні відмінності: у 1880-90-х роках у дослідженнях (М. Драгоманова, М. Дашкевича, І. Франка, А. Кримського, О. Потебні, М. Сумцова, П. Житецького, І. Стешенка, А. Лободи та ін.) переважають фольклор і давня література; у студіях 1900-1920-х років (М. Грушевський, В. Перетц, Л. Білецький, М. Драй-Хмара, П. Филипович, О. Бургардт, М. Марковський, І. Айзеншток, О. Білецький, А. Ніковський, А. Шамрай, Б. Якубський та ін.). поле обсервації розширюється, до нього залучають нову українську літературу, в осмисленні національного літературного процесу звужуються наслідувальний, впливологічний та ідеологічний аспекти, урізноманітнюється методика - майже зникає міфологічний та міграційний напрям, натомість додаються напрацювання інших напрямів, шкіл - психологічної, філологічної, соціологічної. Компаративні дослідження еволюціонують: розкривають насамперед внутрішні основи запозичень; від пошуку аналогій та відмінностей переходять до поглибленого дослідження національної специфіки. Усвідомлюється потреба звертати увагу не лише на рецепцію мотивів, жанрів, художньої манери творів інших літератур, а й на нові їхні функції і значення у рідному письменстві, що синтезувало глибоку національну основу і культурний досвід людства. На цих етапах порівняльне літературознавство розвивалося головним чином у полі історії літератури, у взаємозв'язках і взаємодії з нею.

Порівняльне літературознавство було багатоаспектним: і напрямом у дослідженні явищ словесності, і найхарактернішою ознакою науки про літературу початку ХХ ст., і своєрідною науковою модою; явищем, яке еволюціонувало, вдосконалювалося, змінювалося залежно від характеру досліджуваного матеріалу і поставлених завдань.

Унаслідок численних компаративних пошуків було зібрано величезний фактичний матеріал. Основний корпус компаративних студій - це емпіричні дослідження, які стосувалися проблем фольклору, давньої і нової української літератури, порівняння їх зі світовими здобутками для з'ясування походження, особливостей, запозичень, впливів, наслідувань, внеску українського письменства у світове.

Особливість розвитку вітчизняної науки полягала в тому, що в Україні не було літературознавців - «чистих» компаративістів: принципи порівняльного літературознавства взаємодіяли з окремими аспектами і засадами інших наукових напрямів, шкіл - психологічної (І. Франко, Д. Овсянико-Куликовський, О. Потебня, О. Білецький), соціологічної (І. Стешенко, Б. Навроцький, Б. Якубський), філологічної (В. Перетц, М. Марковський, П. Филипович, М. Драй-Хмара) та ін. Для українського порівняльного літературознавства означеного періоду характерні дослідження трьох типів - генетичні (порівнювали явища, що виникали в результаті спорідненості за походженням), контактологічні (досліджували культурні взаємодії) й типологічні (аналізували явища, схожі незалежно від контактів), які ще не мали певної системи, але активно впроваджувалися в дослідження (поєднання цих типів студій можна спостерігати, зокрема у І. Франка).

Аналіз порівняльних студій означеного періоду дає підстави сформулювати такі методологічні засади: 1) співмірний вибір об'єктів і коректна постановка мети; 2) об'єктивне визначення ознак порівнюваних літературних явищ; 3) здійснення дослідження на різних рівнях (тематичному, ейдологічному, сюжетному, жанрологічному та ін.) з використанням методів системно-історичного, логічного аналізу, аналогії; 4) виявлення ступеня схожості і відмінностей цих явищ; 5) визначення результатів порівняльного аналізу і можливостей їхнього застосування.

Попри негативний вплив на розвиток порівняльних студій вульгарних інтерпретаторів марксизму, звуження статусу порівняльного літературознавства та фізичного знищення багатьох представників української компаративістики, її внутрішні ресурси не виснажилися, тому методологічні здобутки продовжилися в новій парадигмі - лінія української науки, яка обірвалася у 30-х роках ХХ ст., відродилася і демонструє відкритість, динамічність і зв'язок з вітчизняними і світовими традиціями.

Основні положення дисертації відображено в таких публікаціях

1. Александрова Г. А. Помежів'я (українське порівняльне літературознавство кінця ХІХ - першої третини ХХ століття). - К. : Київський університет, 2009. - 416 с. Рецензії: Марченко Н. П. Порівнюючи, віднаходити, або Чому вчить доля українського помежів'я // Наталя Марченко // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях, колегіумах. - 2010. - № 6. - С. 125-127; Мосенкіс Ю. Л. Вагомість порівняльного дослідження / Ю. Мосенкіс // Мова та історія. - 2010. - Вип. 133. - С. 71-72; Циховська Е. Д. Усе пізнається в порівнянні // Е. Д. Циховська // Актуальні проблеми іноземної філології : Лінгвістика та літературознавство : Міжвуз. зб. наук. статей / відп. ред. В. А. Зарва. - Бердянськ : БДПУ, 2010. - Вип. 5. - Ч. 1. - С. 253-256; Шаповал М. О. Про українську компаративістику - поліфонічно та багатовимірно / Мар'яна Шаповал // Українська мова та література. - 2010. - Ч. 13. - С. 24.

2. Александрова Г. А. Дискусії навколо «Москаля-чарівника і різновекторність компаративістичних пошуків / Г. А. Александрова // Київський міжнародний університет. Вісник (Літературознавчі студії). - К., 2003. - Вип. 5. - С. 91-103.

4. Александрова Г. А. Проблеми вивчення традиційних сюжетів, образів, мотивів у порівняльному літературознавстві кінця ХІХ - початку ХХ ст. / Г. А. Александрова // Літературознавчі студії : зб. наук. праць / відп. ред. Семенюк Г. Ф. - К. : Київський університет, 2004. - Вип. 7. - С. 3-7.

5. Александрова Г. А. Шевченко в порівняльному літературознавстві ХІХ ст. : від національного поета до загальнолюдського / Г. А. Александрова // Шевченкознавчі студії : зб. наук. праць / відп. за випуск С. В. Задорожна. - К. : Київський університет, 2004. - Вип. 6. - С. 44-48.

6. Александрова Г. А. Традиції Михайла Максимовича у порівняльному вивченні епосу (кінець ХІХ - початок ХХ ст.) / Г. А. Александрова // Літературознавчі студії : зб. наук. праць / відп. ред. Семенюк Г. Ф. - К. : ВД Дмитра Бураго, 2004. - Вип. 11. - С. 3-9.

7. Александрова Г. А. Драматургія Михайла Старицького і деякі аспекти порівняльного літературознавства кінця ХІХ - початку ХХ ст. / Г. А. Александрова // Літературознавчі студії : зб. наук. праць / відп. ред. Семенюк Г. Ф. - К. : ВД Дмитра Бураго, 2005. - Вип. 12. - С. 3-9.

8. Александрова Г. А. Проблеми порівняльного вивчення епосу в українській компаративістиці кінця ХІХ - початку ХХ ст. / Г. А. Александрова // Сіверянський літопис. - 2005. - № 1. - С. 120-125.

9. Александрова Г. А. Билини крізь призму різних теорій : до проблеми ґенези й розвитку жанру // Літературознавчі студії : зб. наук. праць / відп. ред. Семенюк Г. Ф. - К. : ВД Дмитра Бураго, 2005. - Вип. 14. - С. 3-7.

10. Александрова Г. А. Східні впливи в билинах і методи їх досліджень наприкінці ХІХ ст. / Г. А. Александрова // Актуальні проблеми слов'янської філології : міжвуз. зб. наук. ст. / редкол. В. О. Соболь (відп. ред.) та ін. - К. -Ніжин : Аспект-Поліграф, 2006. - Вип. ХІ : Лінгвістика і літературознавство. - Ч. ІІ. - С. 538-544.

11. Александрова Г. А. Порівняння як аргумент («своє» і «чуже» у п'єсах М. Старицького) / Галина Александрова // Дивослово. - 2005. - № 12. - С. 43-47.

12. Александрова Г. А. Діалог шевченкознавців-компаративістів : Іван Франко та Іван Стешенко / Г. А. Александрова // Науковий вісник Волинського державного ун-ту ім. Лесі Українки. Луцьк, 2006. - № 6. - Філологічні науки. - С. 201-205.

13. Александрова Г. А. «Нариси історії української літератури» М. Петрова і питання компаративістики другої половини ХІХ ст. / Г. А. Александрова // Філологічні семінари : Національні моделі порівняльного літературознавства / гол. ред. М. К. Наєнко. - К. : Київський університет, 2006. - Вип. 9. - С. 5-11.

14. Александрова Г. А. Порівняльний дискурс «Енеїди» Котляревського в на початку ХХ ст. : голос Агатангела Кримського / Г. А. Александрова // Літературознавчі студії : зб. наук. праць / відп. ред. Семенюк Г. Ф. - К.: Київський університет, 2006. - Вип. 16. - С. 3-7.

15. Александрова Г. А. Розвиток концепцій Франка-компаративіста: Михайло Грушевський / Г. Александрова // Літературознавчі студії : зб. наук. праць / відп. ред. Семенюк Г. Ф. - К. : Київський університет, 2006. - Вип. 18. - С. 5-9.

16. Александрова Г. А. Літературознавча спадщина Івана Стешенка крізь призму компаративістики / Г. А. Александрова // Актуальні проблеми слов'янської філології : міжвуз. зб. наук. ст. / відп. ред. В. А. Зарва. - Ніжин : Аспект-Поліграф, 2007. - Вип. ХІІ : Лінгвістика і літературознавство. -
С. 245-253.

17. Александрова Г. А. Порівняльне літературознавство та компаративістика: історія термінів і наповнення понять / Г. А. Александрова // Філологічні семінари : понятійний апарат сучасного літературознавства : «своє» й «чуже» / гол. ред. М. К. Наєнко. - К. : Київський університет, 2007. - Вип. 10. - С. 127-135.

18. Александрова Г. А. Два погляди на дві «Наймички» (до порівняння різножанрових однойменних Шевченкових творів) / Г. А. Александрова // Теорія літератури. Компаративістика. Художній діалог з історією : наук.-метод. зб. / Гол. ред. Л. В. Грицик. - К. : Київський університет, 2007. - С. 43-50.

19. Александрова Г. А. Літературна компаративістика: межі і відкритість поняття / Г. А. Александрова // Літературознавчі студії : зб. наук. праць / відп. ред. Семенюк Г. Ф. - К. : Київський університет, 2007. - Вип. 19. - Ч. 1. - С. 3-9.

20. Александрова Г. А. Іван Стешенко: без наслідування обійтися не можна і в ньому... рятунок оригінального духу» / Галина Александрова // Слово і час. - 2008. - № 8. - С. 52-59.

21. Александрова Г. А. До 100-ліття пам'яті Миколи Дашкевича: педагог і його учні (розвиток порівняльно-історичного напряму в українському літературознавстві) / Г. А. Александрова // Актуальні проблеми слов'янської філології : міжвуз. зб. наук. статей / відп. ред. В. А. Зарва. - К. - Ніжин : Аспект-Поліграф, 2008. - Вип. ХVІІ : Лінгвістика і літературознавство. - С. 456-462.

22. Александрова Г. А. Українська компаративістика 1900-1920-х років: теоретичні аспекти й дослідницька практика / Г. А. Александрова // Актуальні проблеми слов'янської філології : міжвуз. зб. наук. статей / відп. ред. В. А. Зарва. - Донецьк : Юго-Восток, 2009. - Вип. ХХ : Лінгвістика і літературознавство. - С. 164-172.

23. Александрова Г. А. «Нариси історії української літератури ХІХ століття» Миколи Петрова : компаративні орієнтири / Галина Александрова // Слово і час. - 2009. - № 2. - С. 82-91.

24. Александрова Г. А. Компаративний полілог українського літературознавства (10-20-ті рр. ХХ ст.) / Г. А. Александрова // Літературознавчі студії : зб. наук. праць / відп. ред. Семенюк Г. Ф. - К.: Київський університет, 2009. - Вип. 23. - Ч. 1. - С. 7-10.

25. Александрова Г. А. Іван Франко та Микола Дашкевич: спільність теоретичних пошуків / Галина Александрова // Франкознавчі студії : зб. наук. праць / гол. ред. Є. Пшеничний. - Дрогобич : Вимір, 2002. - Вип. 2. - С. 139-145.

26. Александрова Г. А. Михайло Максимович і розвиток компаративних студій в Україні в першій половині ХІХ ст. / Г. А. Александрова // Зб. праць всеукраїнських максимовичівських читань / відп. ред. В. Т. Поліщук. - Черкаси, 2005. - С. 69-76.