Соцреалістичний канон в українській літературі: генеза, розвиток, модифікації

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національна академія наук України

Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка

УДК 82.02+821.161.2.09

10.01.06 - теорія літератури

10.01.01 - українська література

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філологічних наук

СОЦРЕАЛІСТИЧНИЙ КАНОН В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ: ГЕНЕЗА, РОЗВИТОК, МОДИФІКАЦІЇ

Хархун Валентина Петрівна

Київ - 2010

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі української літератури ХХ століття Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України.

Науковий консультант - доктор філологічних наук, професор, академік НАН України Жулинський Микола Григорович, Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України, директор.

Офіційні опоненти:

- доктор філологічних наук Гнатюк Мирослава Михайлівна, Інститут філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, професор кафедри теорії літератури та порівняльного літературознавства;

- доктор філологічних наук, професор Поліщук Ярослав Олексійович, Національний університет "Острозька академія", завідувач кафедри журналістики та літературознавства;

- доктор філологічних наук, професор Панченко Володимир Євгенович, Національний університет "Києво-Могилянська академія", професор кафедри літератури та іноземних мов.

Захист відбудеться "19" жовтня 2010 р. о 10-00 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.178.01 в Інституті літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України (01001, м. Київ, вул. М. Грушевського, 4).

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України (01001, м. Київ, вул. М. Грушевського, 4).

Автореферат розісланий "16" вересня 2010 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Г.М. Нога

Анотації

Хархун В.П. Соцреалістичний канон в українській літературі: генеза, розвиток, модифікації. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук зі спеціальностей 10.01.06 - теорія літератури та 10.01.01 - українська література. - Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України, Київ, 2010.

У дисертації здійснено комплексне дослідження соцреалістичного канону в українській літературі, котрий тлумачиться як система усталених нормативів, ідеологія формування дискурсивних практик, спрямованих на створення зразкових текстів, що покликані конструювати й легітимізувати радянську ідентичність. Робота сфокусована на осмисленні трьох фаз соцреалістичного канону: протоканону й канонізації; соцреалістичної картини світу, сформованість якої позначає домінування канону як основного репрезентанта радянської літератури; редукції канону в умовах "загроженої" культури та в жданівську добу.

У дослідженні обґрунтовано, що соцреалістичний канон у його українському варіанті виявляє дві тенденції: зовнішньодекларативну та внутрішньоувиразнювальну. Перша, позначена семантикою колоніальності, зумовлюючи відповідність до матричних російських зразків, простежується в розгортанні колізії національне/радянське. Друга тенденція, що передбачає національну специфікацію літературного мислення соцреалістичного типу, заявлена в переважанні ідеологізованого романтичного начала, домінуванні поезії в репрезентації соцреалістичної естетики, у по-народницьки універсалізованій темі села та в множинності інтерпретацій досвіду Другої світової війни.

Ключові слова: соцреалізм, соцреалістичний канон, протоканон, канонізація, соцреалістична картина світу, радянська ідентичність.

Kharkhun V.P. Socialist Realist Canon in Ukrainian Literature: Genesis, Evolution, Modifications. - Manuscript.

Thesis for a doctoral degree in philology, specialities 10.01.06 - Theory of Literature and 10.01.01 - Ukrainian Literature. - T. G. Shevchenko Institute of Literature, National Academy of Sciences of Ukraine, Kyiv, 2010.

The thesis explores Ukrainian literature socialist realism canon interpreted as a system of fixed norms and ideology of discourse practices, aimed at creating ideal texts constructing and legitimizing Soviet identity. The study focuses on three stages of socialist realist canon formation: protocanon and сanonization; socialist realist worldview reflecting the canon dominance as the main sign of Soviet literature model; its reduction under the conditions of the "threatened" culture and Zhdanov period.

The dissertation reveals two tendencies in the development of the Ukrainian variant of the socialist realist canon: externally declarative and internally specific. The former, carrying the semantics of colonialism, complies with the Russian models and reflects a contradiction between the national and Soviet identities. The latter, implying the national colouring of socialist realist literary thinking, is embodied in the supremacy of the idealized romantic principle, the dominance of poetry in representing socialist realistic aesthetics, the generalization of the country-side theme in the spirit of the 19th century popular literature, and pluralistic interpretations of the World War II experience.

Key words: socialist realism, socialist realist canon, protocanon, canonization, socialist realist worldview, Soviet identity.

Хархун В.П. Соцреалистический канон в украинской литературе: генезис, развитие, модификации. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени доктора филологических наук по специальностям 10.01.06 - теория литературы и 10.01.01 - украинская литература. - Институт литературы им. Т.Г. Шевченко НАН Украины, Киев, 2010.

В диссертации осуществляется комплексное исследование социалистического реализма в украинской литературе 1930-50-х годов. Соцреализм рассматривается как идеологический проект сталинизма в сфере эстетики с выразительной колониальной сущностью. Он нацелен на создание феномена советской литературы и ориентирован на конструирование и легитимизацию советской идентичности. Исследование фокусируется на эстетической парадигме тоталитарного мышления, репрезентированной в каноне украинского соцреализма, под которым подразумевается система принятых нормативов, идеология формирования дискурсивных практик, направленных на создание образцовых текстов, призванных художественно обосновывать стратегию партии в конструировании советской культуры. В диссертации проанализированы три фазы развития соцреалистического канона: протоканон и канонизация; соцреалистическая картина мира, сформированность которой обозначает доминирование канона в качестве основного репрезентанта советской литературы; редукции канона на протяжении Второй мировой войны и в ждановское время.

В диссертации констатируется, что протоканон украинского соцреализма ориентировался на русские романы 1920-х годов, которые являются классикой соцреализма, но определяющим для него стал сюжет, проектированный на украинские реалии: слияние крестьянского сознания и коммунистической идеологии. Роман А. Головко "Бурьян", в котором на социальном и архетипно-мифологическом уровне обоснован этот сюжет, признан базовым для канона, а автор романа считается фундатором украинского соцреализма. Процесс канонизации в диссертации рассматривается на примере формирования "регулятивного" канона - конструирования и функционирования марксистско-ленинской критики в украинской литературной жизни 1930-х годов, утверждения ортодоксальности, дидактичности и агитационности как определяющих критериев литературно-критического мышления. Концепция украинского соцреалистического иконостаса определяется в процессе анализа поэзии П. Тычины - "творца в каноне", который проектирует образ тоталитарного поэта с помощью экспликации категории "голоса" и художественно обосновывает соцреалистические архетипы.

Соцреалистическая картина мира анализируется как продукт мифологического мышления, который строится на мифологеме "абсолют - герой". Концепт "абсолют" проектируется на образ Ленина и его репрезентативную модель - лениниану, которая рассматривается в диссертации как эстетический проект, литературный канон и проявление христосологической модели тоталитарного мышления. Концепт "герой" реализуется в нескольких онтологических проектах, которые характеризуются доминантой жертвенной смерти, ситуацией, когда "смерти нет", и риторикой смерти. Его литературная репрезентация связана с двумя контекстами: литературно-теоретическим, который представлен категорией "позитивного героя", и мифологическим, актуализирующим понятие "культурного героя".

В диссертации исследуются модификации канона при изменении культурной политики. Мобилизационный статус литературы в условиях войны - причина мутации канона, которая проявляется в трех тенденциях: переформатировании, расширении и ревизии. Они предполагают несколько интерпретаций военного опыта: официальную (А. Корнейчук), реабилитационную (П. Тычина), ревизионную (А. Довженко) модели войны. Ждановщина повлекла за собой процесс "смыкания" канона и догматизации его ключевых установок. В украинской литературе этот период обозначен появлением романа О. Гончара "Знаменосцы", в котором создана парадно-романтическая визия войны и утвержден милитарный наратив в новой культурной ситуации. Это произведение свидетельствует о зрелости украинского соцреализма, который готов моделировать базовые романные сюжеты, направленные на конструирование советской концепции истории. Канон в его совершенной научной легитимности репрезентирует советская история украинской литературы, которая в форме "курса", "хрестоматии" и "очерка" утверждает единственную легитимную визию литературы: она превращается в канон и иконостас.

В диссертации констатируется, что для украинского варианта соцреалистического канона характерны две тенденции. Внешнедекларативная, которая обозначена семантикой колониальности, предопределяет соответствие матричным русским образцам и прослеживается в развертывании коллизии национальное/советское. Внутреннеопределяющая тенденция выражает национальную специфику литературного мышления соцреалистического типа. Она отличается доминированием идеологизированного романтического начала, в частности в творчестве Ю. Яновского, А. Довженко, О. Гончара; преобладанием поэзии в репрезентации соцреалистической эстетики, прежде всего в 1930-е годы; универсализацией темы села; множественностью интерпретаций опыта Второй мировой войны.

Ключевые слова: соцреализм, соцреалистический канон, протоканон, канонизация, соцреалистическая картина мира, советская идентичность.

Загальна характеристика роботи

Актуальність дослідження. Активізація наукового дискурсу про радянську культуру й соцреалізм в Україні зумовлена потребою сконструювати цілісну картину світу ХХ століття, для якої пам'ять про "радянське" є одним із ключових формантів. Є два головні шляхи виконання цього завдання. Перший орієнтований на описовий рівень досліджень: осмислити історію української радянської культури, зокрема феномен українського соцреалізму, використовуючи концепції зарубіжних колег. Зважаючи на солідну історіографію совєтологічних і ревізіоністських студій, як західних, так і пострадянських, такий підхід видається продуктивним. Другий шлях, пов'язаний із входженням української гуманітаристики в активну фазу досліджень про "радянське", акцентує також на важливості аналітико-моделювального рівня, який передбачає вироблення новочасних підходів/механізмів/методологій для аналізу радянських дискурсивних практик, скоординованих на створення радянського культурного канону.

Актуальність пропонованого дослідження зумовлена двома чинниками. Перший передбачає суголосність із сучасною західною гуманітаристикою, націленою на спростування упереджень щодо невизнання естетичного "виміру" соцреалізму. Соцреалізм розглядається як ідеологічний проект сталінізму в царині естетики, пов'язаний із модифікацією художніх практик, спрямованих на утвердження радянської ідентичності. Другий чинник стосується результату критичної обсервації західного дискурсу про соцреалізм, що ґрунтується суто на російській радянській літературі. Інонаціональні проекції соцреалізму відсунуті на маргінес і не використані в наукових студіях, тоді як їх аналіз, виявляючи технологію утворення феномену радянської літератури, документує колонізаторські практики в тоталітарній культурі. Ці аргументи зумовили необхідність виокремити й проаналізувати український літературний соцреалізм, механізми його вписування в "загальний" канон. Для українського літературознавства ця робота актуальна, бо вона орієнтована на системне прочитання та реконструювання мало досліджених пострадянською наукою художніх феноменів українського соцреалізму, а отже, вона робить внесок у формування нової концепції історії української літератури ХХ століття.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Робота виконана у відділі української літератури ХХ століття Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України в межах комплексної планової теми "Історія української літератури: нові парадигми дослідження" (№ 0107U003405). Тема дисертації затверджена Вченою радою Інституту літератури (протокол № 13 від 14 грудня 2006 року) і на засіданні бюро наукової ради НАН України з проблеми "Класична спадщина та сучасна художня література" (протокол № 1 від 4 лютого 2010 року).

Метою дисертації є аналіз формування та функціонування соцреалістичного канону в українській літературі сталінського періоду, його роль у становленні та утвердженні радянської ідентичності.

Досягнення поставленої мети передбачає виконання таких завдань:

– обґрунтувати концепцію соцреалізму з огляду на його оприявлення в українській літературі;

– дослідити стратегію формування соцреалістичного канону в українській літературі;

– проаналізувати соцреалістичну картину світу, її міфологічну природу та основні форманти;

– розглянути редукції соцреалістичного канону в умовах "загроженої" культури та в жданівську добу;

– дослідити процес унормування радянської історії української літератури як канону й іконостаса.

Об'єкт дослідження - українська література 1930-1950-х років, або тоталітарна (сталінська) література, хронологія якої позначена двома Всесоюзними з'їздами радянських письменників (1934-1954). Тобто актуалізовано той період, коли соцреалістичний канон був системотвірним, домінантним і монопольним у маркуванні поняття "радянська література", накладаючись на нього. Окрім літературних творів, до аналізу долучено критику, теорію літератури та публіцистику. Це сприяло виявленню ретрансляційності й ритуальності в репрезентації радянських ідеологем і міфів, на яких вибудуваний соцреалістичний канон. Його поліморфність продемонстровано завдяки застосуванню досвіду інших літератур соцреалістичного зразка, передусім російської, грузинської, білоруської та польської. У дослідженні також максимально використано всі радянські видання історії української літератури, що дало змогу простежити хронологію та логіку конструювання соцреалістичного канону як літературознавчої історіографічної моделі.

Предметом дослідження є генеза, розвиток та модифікації соцреалістичного канону в українській літературі.

Теоретико-методологічною основою дослідження є культурологічна теорія, яка, актуалізуючи категорії "історія", "політика", "ідеологія" та "влада" в аналізі літературних артефактів, передбачає осмислення зв'язків літератури з цінностями, інституціями й практиками, присутніми в культурі. Прикладний рівень культурологічної теорії пов'язаний із використанням різних інтерпретацій, що залучають культурні контексти, у які задіяний літературний твір. У дисертації застосовано два підходи, актуалізовані культурологічною теорією. Антропологічний підхід передбачає розуміння літератури як ключового засобу формування культурної реальності. У дослідженні він використовується для з'ясування особливостей літературної політики та функції соцреалізму в структуруванні антропологічної парадигми радянського тоталітаризму і, зокрема, у постулюванні ідентифікаційних практик. Постколоніальний підхід застосовано в дисертації для обґрунтування концепції соцреалізму як проекту сталінізму в царині естетики, що виявляє колонізаторські практики. Ключовим для реалізації цього підходу є концепт "культурний колоніалізм" - комплекс заходів у будь-яких видах популярної чи високої культури, спрямований на підтримку політичної чи економічної влади (М. Павлишин).

У дисертації враховано науковий досвід зарубіжних і вітчизняних дослідників тоталітаризму (Г. Арендт, А. Безансона, В. Беркена, М. Бердяєва, З. Бжезинського, М. Джиласа, К. Гаджиєва, В. Кантора, М. Кули, В. Кулика, Д. Лінца, Г. Почепцова, А. Синявського, П. Спєвака, О. Шахназарова, Г. Шукмана), радянської культури й соцреалізму (М. Вайскопфа, М. Баліної, В. Боннелл, С. Бойм, Л. Геллера, М. Гловінського, Б. Гройса, Т. Гундорової, Г. Гюнтера, В. Данам, Є. Добренка, І. Єсаулова, І. Захарчук, К. Кларк, Т. Круглової, Т. Лахузена, М. Литовської, Р. Метьюсона-мол., Е. Можейка, Д. Наливайка, В. Паперного, М. Пєкари, М. Рикліна, Б. Розенталь, Т. Свербілової, Ф. Серса, І. Смірнова, В. Томасіка, Н. Тумаркін, Ш. Фіцпатрік, М. Чудакової, У. Юстус та ін.). У дослідження також залучено студії Ж. Батая, Г. Башляра, Ж. Бодріяра, Е. Канетті, Д. Кемпбела, Г. Маркузе, К. Міллет, Ж.-П. Рішара, В. Соловйова та ін.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що вперше в пострадянському літературознавстві здійснено комплексне дослідження соцреалістичного канону в українській літературі. Актуалізація, окрім матричного російського, інонаціонального варіанта соцреалізму дало змогу з'ясувати специфіку радянського культурного будівництва, що знайшла вияв, зокрема, у колонізаторських практиках і була націлена на формування радянської ідентичності. У контексті західноєвропейських та вітчизняних студій про радянську культуру (і соцреалізм зокрема) це дослідження є значущим, бо в ньому системно реконструйовано тоталітарну картину світу, виявлено її релігієморфну та міфологічну природу, проаналізовано літературний проект ленініани, осмислено естетичну онтологію та антропологію, з'ясовано множинність літературних рецепцій війни, вивчено експерименти зі створення історії літератури як канону. Аналітичне дослідження українського соцреалізму, який досі не був об'єктом комплексного вивчення у вітчизняній гуманітаристиці, покликане зробити внесок у нову концепцію історії української літератури ХХ століття.

Теоретичне значення дисертації полягає в обґрунтуванні концепції соцреалізму, зважаючи на його репрезентацію в українській літературі, а також в осмисленні загальнотеоретичних проблем, орієнтованих на дослідження естетичних проектів тоталітарної цивілізації, вивчення феномену "контрольованої літератури", міфу в культурі та на актуалізацію проблеми історії літератури, її новочасного розв'язання.

Практичне значення дисертації полягає в можливості використання її основних положень і результатів для подальшого дослідження української радянської літератури та розроблення теоретичних і практичних курсів з історії української літератури ХХ століття, а також для укладання навчально-методичних посібників.

Апробація роботи. Дисертацію обговорено на розширеному засіданні відділів української літератури ХХ століття й теорії літератури Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України (протокол № 2 від 18 березня 2010 року). Її основні положення оприлюднено в доповідях на 31 Міжнародній та Всеукраїнській конференціях, семінарах, симпозіумах: "Актуальні проблеми історичної та теоретичної поетики" (Кам'янець-Подільський, 2004), "Sacrum в українській літературі" (Люблін, 2004), "Російська, білоруська і світова література: історія, сучасність, взаємозв'язки" (Новополоцьк, 2005), "Творчість Володимира Винниченка як інтелектуальна провокація" (Ніжин, 2005), Славістична конференція (Коламбус, США, 2006), "Творчість В. Свідзинського: доба і контекст" (Кам'янець-Подільський, 2006), "Слов'янські читання" (Ізмаїл, 2007), "Соцреалізм сьогодні: нові підходи до тоталітарної естетики" (Санкт-Петербург, 2007), "Демократія та авторитаризм" (Варшава, 2007), "Парадигматика сучасної компаративістики й міжнаціональні контексти української літератури" (Київ, 2007), "Європа між минулим і майбутнім" (Київ, 2007), "Комуністичні ритуали: аналіз, контексти, відгомони" (Єлєнєво, Польща, 2008), "Ідеологічні та естетичні практики соціалістичного реалізму" (Київ, 2008), "Модернізм як теоретична парадигма: уточнення змісту" (Київ, 2008), "Символічні форми репрезентації влади в культурі" (Москва, 2008), "Сучасна україністика: проблеми мови, літератури та культури" (Оломоуць, Чехія, 2008), "Пам'ять і тожсамість" (Яремче, 2008), конференція молодих славістів (Прага, 2008), "Ідентичність і пам'ять у пострадянській Україні" (Київ, 2008), "Літературна критика і критерії художності" (Київ, 2008), "Світ слов'ян у мові й культурі" (Побєрово, Польща, 2009), "Радянський дискурс у сучасній культурі" (Москва, 2009), "Друга світова війна та (від)творення історичної пам'яті в сучасній Україні" (Київ, 2009), "Кулешовські читання" (Могильов, 2010), конференціях молодих учених (Київ, 2004, 2005, 2007, 2009), а також на Шостому міжнародному конгресі україністів (Донецьк, 2005), наукових читаннях, присвячених пам'яті професорів Михайла Грицая (Київ, 2008) та Соломії Павличко (Київ, 2009). Ключові ідеї дисертації були апробовані протягом наукових стажувань у Пенсильванському (2005-2006), Варшавському (2007), Ягеллонському (2008, 2009) університетах, у виступі на семінарі відділу теорії літератури Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України (2009). Результати дисертаційного дослідження були використані при викладанні курсів теорії та історії української літератури в Ніжинському державному університеті імені Миколи Гоголя.

Публікації. За матеріалами дослідження надруковано монографію "Соцреалістичний канон в українській літературі: генеза, розвиток, модифікації" та 26 статей у фахових виданнях.

Структура та обсяг роботи. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів і висновків. Обсяг основного тексту дисертації - 377 сторінок, загальний обсяг роботи - 436 сторінок. Список використаної літератури складається з 670 позицій.

Основний зміст дисертації

У ВСТУПІ проаналізовано рецептивні моделі соцреалізму в західноєвропейській і пострадянській гуманітаристиці. У совєтологічному дискурсі про соцреалізм, інтенсифікованому також дисидентсько-еміграційними дослідженнями, відстежено кілька рецептивних моделей. Першу концептуалізує А. Синявський, осмислюючи соцреалізм у контексті класицистичної естетики. Наступні моделі, продуковані в 1980-х роках, позначені двома тенденціями: осмисленням канонічності соцреалізму (К. Кларк висуває ідею основного сюжету (master plot), Г. Гюнтер обґрунтовує поняття соцреалістичного канону) та виявленням його генези, пов'язаності з авангардом (В. Паперний з'ясовує домінування сталінської культури 2 над авангардною культурою 1; Б. Гройс постулює розуміння соцреалізму як "полуторного" стилю, пов'язаного з авангардом і протопостмодерністською естетикою). соцреалізм ідеологія радянський література

У 1990-х роках західноєвропейська наука відмежовується від досвіду совєтології і "традиційного" ревізіонізму та практикує новий ревізіонізм, який найоптимальніше представлено в міждисциплінарних студіях, орієнтованих, зокрема, на репрезентологію. Концепція соцреалізму Є. Добренка демонструє ці зміни: учений осмислює соцреалізм як високоестетизовану культуру, націлену на виробництво реальності через її естетизацію. Пострадянська наука після перших викривальних досліджень переорієнтовується на аналітико-прагматичні студії про соцреалізм, наближаючись до зразків західноєвропейських рецептивних моделей. Синхронізація двох інтерпретаційних векторів простежується в антологіях "Соцреалістичний канон", "Радянське багатство. Статті про культуру, літературу й кіно", у яких застосовано, зокрема, міждисциплінарний підхід.

У дисертації також з'ясовано внесок української науки в актуалізацію досліджень про соцреалізм, зокрема розглянуті концепції соцреалізму як масового мистецтва (Т. Гундорова, Т. Свербілова), витоків соцреалізму (Д. Наливайко), мілітарної парадигми літератури соціалістичного реалізму (І. Захарчук), рецептивний аспект у дискурсі радянської літератури (О. Сінченко), "перехрестя" тоталітарних культур (О. Омельчук).

Конструювання рецептивної парадигми досліджень про соцреалізм дало змогу аргументувати актуальність і новизну дослідження, його мету й завдання. У Вступі також з'ясовано об'єкт і предмет дослідження, його теоретико-методологічну базу, наведено дані про апробацію результатів дослідження.

У першому розділі "Соцреалізм як канонічне мистецтво" констатовано, що вивчення соцреалізму слід здійснювати, ураховуючи його вписаність у відповідний типологічний ряд канонічних мистецтв та актуалізуючи генетичну зумовленість канонізаційності в умовах сталінської культури.

У дисертації простежено історіографію форм канонічності, проаналізовано типологію канонічних мистецтв. У дослідженні з'ясовано, що принцип служіння радянській ідеології, націлений на вербальну онтологізацію радянської дійсності, універсальність культурних практик соцреалізму, декодує його генетичну прив'язаність до форм канонічного мистецтва, зокрема до етикетного мистецтва середньовіччя, покликаного обслуговувати феодальну еліту, та до естетизації монархізму й імперськості в класицизмі.

Соцреалізм як канонічне мистецтво абсорбував усі канонізаційні практики, вироблені в історії світового мистецтва й теоретичної думки. Соцреалістичний канон побутує як літературна практика, у котрій сформовані певні стильові норми й заборони; літературна теорія, покликана виробляти та обґрунтовувати доктрини; як історіографічна модель літературного процесу.

Функціонування соцреалістичного канону як літературної практики пов'язане з трансформацією категорій "автора", "тексту" та "читача". У комунікативному полі соцреалізму вирізняється первинне (ідеальне) і вторинне авторство. Функцію первинного автора виконує влада, персоніфікована в образі вождя, за яким закріплюється роль деміурга, творця "радянського світу". Вторинний автор підпорядкований державній "істині", яку мусив осягати та відповідно репрезентувати. Продуктивність "виконавської" функції соцреалістичного автора залежала від процедури його "формування", яка здійснювалася завдяки засобам "фізичної дисциплінарності" (насиллю, репресіям, терору), інституційному контролю (цензура, інститут критики) та системі пільг (доступ до видавництв, матеріальний стимул тощо). У результаті становлення соцреалістичного автора за ним закріплюються канонічні функції "епічного співця", покликаного оспівувати радянську дійсність, "церемоніймейстера", який "прикрашає" цю дійсність, та "одописця" - "будівничого" радянської держави та її інститутів.

Категорія тексту в соцреалізмі маркується як територія розгортання форм канонічності засобами репресованого та сфальшованого слова. Вона декодує специфіку соцреалістичної творчості, що розгортається в умовах контрольованого семіозису: позначник тут завжди домінує над позначеним, тобто текст розцінюється як справжня реальність, тоді як сама реальність легітимізується в процесі уподібнення до тексту. Основний зміст соцреалістичного тексту - це розповідь про створення нового світу й торжества радянської правди, тому соцреалістичний наратив декодують категорії міфу. Центральна - це культурний герой, котрий у концептології соцреалізму постає як позитивний. Він уписаний у контекст текстуального канону соцреалізму, названого К. Кларк "основним сюжетом", котрий розгортається як рух від стихійності до ідейності та позначає ключовий код радянської ідентичності.

"Основний сюжет" виявляє референтний потенціал соцреалізму, пов'язаний із педагогізацією естетики. Читач, споживаючи канонізовану інформацію в соцреалістичному тексті, швидко соціологізується як органічний елемент тоталітарного світу, репрезентант радянської ідентичності й згідно зі своїми естетичними смаками висуває запити до літератури. Тому тоталітарна деміургічність ґрунтується на поєднанні запитів влади й масового читача, породжуючи на рівні художньої практики обрамлення ідеологем у мелодраматичні сюжети й кітчеву образність.

Канон як літературна теорія націлений на легітимізацію соцреалізму, вироблення його тезаурусу за допомогою ідеологізації традиційних ("старих") естетичних категорій (прекрасне, величне, вишукане й комічне) та формування нових (ідейність, партійність та народність). Ідейність маркується марксистською тенденційністю, пов'язаною з розумінням літератури як соціального інституту; партійність - визнанням пріоритетності партійного керівництва в царині літератури, чіткою "ідейною" позицією автора, спрямованою на реалізацію "запитів партії"; народність - націленістю на смаки мас, відтворення їхніх прагнень і сподівань засобами, адекватними рівню їхнього естетичного сприйняття. Домінантний статус цих категорій сигналізував про семантичний зсув поняття естетики з філософсько-гносеологічної в політичну площину: естетика розцінюється як механізм культурної політики, а її основні категорії як барометри політичної коректності.

Соцреалістичний канон як історіографічна модель літературного процесу ґрунтується на кількох принципах селекції. Соціально-політичний спрямований на реконструкцію історії літератури з огляду на репрезентацію соціалістичного ідеалу, який активує утопійну модель про вільне й щасливе життя та революційно-пролетарську модель, пов'язану з уявленням про месіанську роль робітничого класу у світовій історії. Художньо-стильовий принцип зумовлений розумінням літератури як боротьби реалістичного й романтичного типів художньої свідомості: перший - переможець, а другий - допоміжний засіб відтворення життя "у його революційному розвитку". Наративний принцип пов'язаний із постулюванням народності, що передбачає панрецептивність, а отже, доступність, простоту, ясність (звідси маргіналізація й табуювання досвіду авангарду та модернізму). За цими принципами конструюється візія історії літератури як системи текстів із продукованою за принципом народності реалістичною оповіддю про активно-перетворювальну роль пролетаріату у світовій історії, що призвело до появи й становлення соціалістичного суспільства.

У дисертації також розглянуто автоканонізаційність як спосіб структурування канону в колонізаційних умовах, тобто актуалізована проблема канону/канонів чи дилема "великого" і "малих" (національних) канонів у соцреалістичній літературі. Соцреалізм декларується в кульмінаційний момент сталінського культурного будівництва, коли формується феномен "радянської літератури". Тобто він мав прислужитися у формуванні уявлення про символічну спільноту літератур, які, незважаючи на відмінності в генетичних кодах і традиціях, прийшли у своєму розвитку до соцреалізму, розробляючи його естетичний потенціал у синхронному для всіх радянських національних літератур порядку. Конструювання соцреалізму як "методу радянської літератури" передбачало актуалізацію принципу ієрархії, який упроваджувався, зважаючи на визнання провідної ролі російської літератури, матричної для соцреалізму. У контексті "великого" (союзного) канону російська література сама визначається як канон для інших національних літератур: вона "еталонна", ритуальне звертання до її зразків - обов'язкове як для літературного, так і для критичного дискурсів, що зумовлювало їхню провінціалізацію та маргіналізацію. З урахуванням цього колонізаційно-імперського чинника в дисертації сформульовано таке визначення соцреалістичного канону: це система усталених нормативів, ідеологія формування та унормування дискурсивних практик, спрямованих на створення зразкових текстів, які покликані конструювати та легітимізувати радянську ідентичність.

У другому розділі "Протоканон і канонізація: естетичне як соцреалістична норма" актуалізовано три ключові категорії: протоканон, канонізацію та іконостас, які відбивають процес і культурні механізми формування соцреалізму в українській літературі. У ньому досліджено два типи канону - текстові, у яких культурні цінності зафіксовані в чітко визначеному корпусі взірцевих текстів, і "регулювальні канони" (критика), у котрих визначаються норми виробництва текстів та утверджується концептологія радянського літературознавства. Окремий фокус дослідження зосереджено на феномені "митця в каноні", тобто на становленні зразкового образу радянського письменника й уписуванні його в модель соцреалістичного іконостаса.

У підрозділі 2.1. "Два соцреалізми", або проблема генези "основного методу радянського мистецтва" констатовано, що дослідження генези соцреалізму залежить від позиціювання проблеми іманентності: розгляду соцреалізму як чергового етапу в естетичній парадигмі чи як ідеологічного конструкту влади, покликаного виконувати позаестетичні функції. Звідси дві інтерпретаційні моделі, продуковані радянським дискурсом про соцреалізм і його пострадянською деконструкцією. Обидві моделі сфокусовані на ключовій події - Першому з'їзді радянських письменників 1934 року, де публічно легітимовано соцреалізм у статусі основного методу радянського мистецтва, однак вони різняться тлумаченням функціональної ролі цього з'їзду в розгортанні радянської культурної політики. Для радянської науки, підвладної містифікаторству, це фінальна фаза в сюжеті про становлення соцреалізму. Радянська інтерпретаційна модель заснована на доктрині про пріоритетність соціалістичного реалізму як художньої практики, котру на з'їзді було лише теоретично обґрунтовано. Звідси актуальність питання про генезу: розпочато активний пошук "фундаменту" соцреалізму, а слова про його "виникнення", "зародження", "розвиток", "становлення" набувають міфологічного звучання.

Конструювання теорії соцреалізму передбачало глобалізацію просторових і часових масштабів. На початку соцреалізм мислився як мистецтво Країни Рад, явище унікальне, уможливлене історичним поступом, котрий демонструє радянський народ. Потім, особливо в 1950-1980-х роках, масштаб розширено: соцреалізм позиційовано як світове мистецтво. Таке переакцентування зумовлено, з одного боку, "політичним" збільшенням соціалістичного світу, який потребував уписування в радянські проекти, з іншого, - потребою посилити конституційну беззаперечність соцреалізму на рівні теорії, бо, починаючи з феномену шістдесятництва, він утратив свої позиції в художній практиці.

Подібні літературознавчі маніпуляції відбувалися й із часовою перспективою: спочатку в сюжет про генезу соцреалізму втягнуто 1920-ті роки та творчість М. Горького початку століття, потім - пролетарські літератури ХІХ століття й, урешті-решт, "початки" літературно-художньої свідомості. Отож осмислення розвитку художнього мислення спрямовувалося на увінчання соцреалізму як найвищого рівня розвитку естетики.

Для пострадянської науки характерний передусім деконструювальний і деканонізувальний принципи в інтерпретації генези соціалістичного реалізму. Перший з'їзд радянських письменників тлумачиться як факт "народження" соцреалізму - тоталітарного проекту, способу оприявлення дискурсу радянської влади, а отже, явища штучно змодельованого та "закріпленого" в парадигмі літературно-художнього мислення. "Запровадження" соцреалізму було одним із механізмів централізації, уніфікації та канонізації ідеологізованої літературно-художньої практики (створення "контрольованої літератури"), що включалася в глобальний проект сталінської культурної революції, а отже, і легітимації радянсько-сталінської цивілізації. Будучи "лабораторним" продуктом, соцреалізм народився як маніфест і декларація, а отже, явище теоретичного плану.

Пострадянські дослідники вказують: художня практика соцреалізму орієнтована на базові концепти російської літератури й культури, що пояснює її тривалість. Серед основних чинників вирізняються схильність до максималізму; творення утопічних теорій; метод поєднання протиріч; потужна реалістична традиція російського мистецтва; соціалістичні ідеї, які діяли в літературі на початку ХХ століття; звичка письменників до державного замовлення, їхня орієнтація на рівень готовності в сприйнятті тексту широкою читацькою аудиторією.

Деякі з названих чинників, увиразнюючи суто "російське" походження соцреалізму, актуалізують проблему культурного колоніалізму, пов'язану із входженням інших національних літератур, зокрема української, у зону соцреалізму, їхньою участю в розбудові його канону. Соцреалізм був механізмом культурного колоніалізму, чітко позиціюючи національні культури як маргінальні в контексті сконструйованого феномену "радянської літератури".

У дисертації наголошено, що в українській ситуації спрацювали інші чинники, задіяні в сюжет про генезу й "закорінення" соцреалізму. По-перше, значною була роль терору, про що свідчать особливості літературної політики в радянській Україні й обсяг мартирологу українських письменників у 1930-х роках. По-друге, загальний пафос культурної ситуації, зокрема спокуса розбудови національного життя, дарована радянською державою на її початковому етапі; утопійні моделі, ґрунтовані на поєднанні "загірної комуни" та національної ідеї; бажання влади саме в національних літературах формувати класиків, котрі б підтримували ідею про соцреалізм як основний метод усієї радянської літератури.

У дисертації констатовано, що "національну" специфіку українського соцреалізму найпереконливіше демонструє сюжет про його генезу, про те, як монтувалася ідея "зачинательства", звідси - актуалізація фокусу дослідження на протоканоні й канонізації.

У підрозділі 2.2. "Тексти в контекстах: "соцреалізація" А. Головка" з'ясовано рецептивні механізми вписування А. Головка та його творів в український соцреалістичний канон. Пункт 2.2.1. "Андрій Головко і "формування" українського соцреалізму" присвячений аналізу радянського кодифікування А. Головка, зокрема в проекції на "соцреалістичне" прочитання його "Червоного роману". У підрозділі визначено семантику ролей "основоположника" та "зачинателя" в соцреалістичному каноні, які унаочнюють його ієрархічну структуру. Так, основоположник закладає художні підвалини соцреалізму та є його єдиним репрезентантом. Функція ж зачинателя зводиться до піонерства: це початківство, яке "супроводжує" законодавчість, претендуючи на домінування в лімітованих контекстах певного роду, жанру та національної літератури загалом. Позиціювання ролі "зачинателя" уяскравлює соцреалістичну візію центральне/маргінальне в структурі канону з урахуванням інонаціональних рівнів. Російський письменник М. Горький - основоположник соцреалізму, тоді як інші національні літератури можуть мати тільки зачинателів, покликаних відтворювати й множити образ "основоположника", посилюючи в такий спосіб його домінантну роль у каноні. Так дозувалось автономне існування національних варіантів соцреалізму й відбувалося кодування їхнього провінціалізму.

У дисертації з'ясовано, як народницький образ А. Головка-"селянського сина", у творчості котрого осмислені селянські теми з виразною соціальною спрямованістю, прислужився для створення сценарію зі "становлення українського соцреалізму". У дослідженні проаналізовано, як з А. Головка моделювали "зачинателя", еталонного радянського письменника, і на його прикладі простежено пріоритетність принципу ідеологічної "відповідності" у формуванні візії історії літератури.

Окреслимо основні етапи цього процесу. По-перше, було компліковано біографію А. Головка як взірцеву модель соцреалістичного тексту: усупереч реальним фактам, створено образ письменника-революціонера й будівника нового соціалістичного життя. Специфіку моделювання творчої біографії письменника визначають рецептивні зміни: протягом 1930-40-х років увага приділялася роману "Бур'ян" і його ключовій ролі в соцреалістичному каноні; починаючи з 1960-х років, соцреалістичний "дебют" А. Головка зміщено й міфологізовано. Основний акцент поставлено на ініціаційну подію: роль Жовтневої революції у формуванні митця. Формула письменника, "народженого з духу революції", ідеально пасувала до функції "зачинателя". Для завершеності сюжету ініціації актуалізована "зворотна" фабула: "народження революції з-під пера письменника-зачинателя". У такий спосіб увиразнено визначальну роль "Червоного роману", у якому сформована візія революції.

Зміни в політиці рецепції проясняють дві мотивації. По-перше, для формування ідеального образу А. Головка-зачинателя необхідно скоротити його "шлях становлення" від 1927, року видання "Бур'яну", до 1923 року, коли дебютувала ціла плеяда талановитих письменників, зокрема М. Ірчан, Остап Вишня, О. Копиленко, І. Сенченко. Так хронологічно "забезпечувалося" місце А. Головка в соцреалістичному каноні. По-друге, "Червоний роман" пов'язаний із оскарженням права на "зачинательство". Він уписаний у полемічний контекст: це реакція на "Блакитний роман" Г. Михайличенка. Згідно з концепцією "перших хоробрих", ворожою соцреалістичній історіографії, Г. Михайличенко конституйований як один із зачинателів української пролетарської літератури пожовтневої доби, тобто, зважаючи на радянські теоретичні маніпуляції з генезою соцреалізму, засновником "основного методу". Тому "побороти" Г. Михайличенка - означало відібрати й зайняти місце "зачинателя".

Рецептивні маніпуляції радянської критики виявляються також у ревізуванні модерністських текстів щодо конструювання нової картини світу і, зокрема, візії ключової історичної події - революції: Г. Михайличенко презентує символістську модель, А. Головко - експресіоністську. Символізація "Блакитного роману" Г. Михайличенка тяжіє до моделей, заявлених психоаналізом, і продукує міф про революцію в контексті буттєвого міфу "дійсної дійсності". Він реалізується через абсолютизацію танатологічного як моделювального принципу, що підпорядковує еротичні імпульси. У той час як Г. Михайличенко моделює "інакшу" (не-таку-як-реальну) дійсність, ключем до якої є символ, А. Головко зображує катастрофічну реальність (реальність-як-даність) за допомогою експресіоністського надміру у вираженні. Використовуючи ті ж образні схеми й сюжет, що й Г. Михайличенко, - прихід героя в революцію, - А. Головко конструює експресіоністську картину світу: тотальну руйнацію, фрагментування й деформацію, які оприявлюються в катастрофічності, есхатологічному крику й воланні та продукують дисоційовану особистість у ситуації больового надлому. А. Головко змальовує революцію як "проливання крові", уписуючи цей мікросюжет у логіку розгортання світової історії. Тобто письменник утілює за допомогою іншої естетичної системи головну ідею Г. Михайличенка - пріоритетність танатологічного, котре стає основним формантом картини світу. Тому твори Г. Михайличенка й А. Головка можуть прочитуватися як "ідейні близнюки".

Однак радянська критика, зорієнтована на диференціацію та ієрархію, продукує ідеологічну рецепцію: символістський твір Г. Михайличенка сприймається як декадентський і містичний, а експресіоністсько-соціологічний твір А. Головка зараховано до соцреалістичного протоканону. Стає зрозумілим принцип, за яким твір визначається як соцреалістичний: це санкція влади (критики), що уміщує твір у відповідну інтерпретаційну площину. Так експресіоністський твір став класикою соцреалізму у фазі його становлення, а А. Головко, вигравши в рецепції радянської класики віртуальний герць із Г. Михайличенком, утвердився в соцреалістичному каноні як "зачинатель".

У пункті 2.2.2. "Роман А. Головка "Бур'ян" у контексті російського пресоцреалістичного канону" досліджується специфіка протоканонічних жанрових форм соцреалізму, зокрема роману А. Головка, який радянська критика вписувала в контекст російської радянської літератури 20-х років ХХ століття. У дослідженні доведено, що в такий спосіб підкреслювалася "вищість" російської літератури, яка має певний "досвід" та може бути "прикладом", і постулювався міф про "синхронізацію" радянських літератур, зокрема в легітимації радянської ідентичності.

Реконструювання контексту роману "Бур'ян" спрямоване на з'ясування питання про ідеологічну кодифікацію літератури 1920-х років і жанрову специфіку твору А. Головка. Із цією метою до аналізу залучено ідеї К. Кларк про "подвійну ідентичність" (dual identity) та "модальну шизофренію" (modal schizophrenia). Феномен романів 1920-х років полягає в полярності їхнього генетичного кодування та інтерпретаційного дешифрування: це "художні продукти" своєї епохи, безвідносні до соцреалізму, але визнані в статусі його офіційних репрезентантів. Вони стали соцреалістичною класикою в радянській рецептивній парадигмі, в ідеологічному прочитанні, стимульованому необхідністю визначити зразок еталонного соцреалістичного тексту. Звідси двовекторність функціональної ролі моделювальних сюжетів, визнаних соцреалістичними: у 1920-х роках вони продукт індивідуального вибору, волі автора, може, й інтенсифіковані політичною доцільністю, однак нею не обмежені; для 1930-х років характерне санкціонування такого сюжету як єдиноможливого.

Для зразкових текстів, відібраних у канон, характерна темпоральна диглосія ("модальна шизофренія"), пов'язана з поєднанням романічності (того, що є) та епосності (того, що може бути), яка виявляє домінування виховного сюжету в соцреалізмі. Він націлений на формування нової ідентичності, у російській літературі, спрямованій передусім на образ пролетаріату й заявленій у жанрових формах секуляризованої агіографії ("Мати" М. Горького), виробничого роману ("Цемент" Ф. Гладкова), міфологізованої хроніки ("Чапаєв" Д. Фурманова). У "Бур'яні" А. Головка, на відміну від російських романів, радянська ідентичність конституюється в злитті селянського світогляду й комуністичної ідеології, увиразнюючи пріоритет селянської тематики українського соцреалізму й умотивовуючи ключове місце роману в каноні. Окрім того, "Бур'ян" вирізняється з російського контексту жанровою специфікою. У творі максималізовано епосне начало, заявлене в зображенні космогонічного протистояння "зіпсутої" (Матюха) і "справжньої" (Мотузка) радянської ідентичності, у постулюванні "бажаного" й "обов'язкового" соціального устрою, в утвердженні утопічного ідеалу. Тому, на відміну від російських романів-виховання, "Бур'ян" - це зразок соціально-ідеологічного роману.

Аналіз роману "Бур'ян" актуалізував проблему "соцреалізації" А. Головка. У дисертації зазначено, що твір був результатом творчої волі автора: його плужанського максималізму й дискусійності, загравань із комуністичними ідеалами, симпатії до культурної політики влади. У 1920-х роках А. Головко і його текст, у якому відчутна притаманна письменнику схильність до архетипного мислення, улаштовувала владу. Із початком "формування" А. Головка як зразкового соцреалістичного письменника художня продуктивність митця редукується: наприклад, критиці піддають його роман "Мати", твір "Артем Гармаш" зазнає невдачі, трилогія, над якою письменник працював п'ятдесят років, залишається незакінченою. Феномен А. Головка в тому, що він, яскравий представник доби "червоного ренесансу", утілив її художні пошуки й духовні катаклізми. Нездатний писати "за зразком", відтворювати "нереальність" ідеї про пролетарську зрілість українського народу, він став художньо неспроможним. Тому А. Головка, "зачинателя" українського соцреалізму, можна вважати його невдалим проектом.

У підрозділі 2.3. "Регулювальний канон": ідеологічні та естетичні практики марксо-ленінської критики" досліджується культурогенний статус критики в сталінській культурі 1930-х років, її роль в управлінні літературою та постулюванні тоталітарних принципів літературної комунікації. У дисертації реконструйовано історію зародження української марксистської критики й констатовано, що її активізація пов'язана з посиленням участі партії в літературній дискусії 1925-1928 років та заснуванням журналу "Критика", який визначав ключові тенденції літературно-критичного дискурсу 1930-х років. Звідси й кодифікування марксистської критики як партійної, націленої на регулювання літературної політики.

Розгортання марксистської критики як одного з проектів сталінського культурного будівництва передбачало перекодування її методологічних орієнтирів: соціально-психологічний підхід замінено на класово-ідеологічний. На практиці це означало засудження ідей Г. Плеханова та В. Переверзєва й утвердження Маркса-Енгельса-Леніна в статусі родоначальників марксо-ленінської критики. Її розбудова й становлення відбувалися інституційно, завдяки вдалій кадровій політиці та виробленню системи методів. Марксо-ленінська критика швидко монополізувала літературно-критичний простір, що спричинило безальтернативність критичного мислення. Зрощеність політичного та естетичного на шкоду останньому зумовила такі характеристики марксо-ленінської критики, як ортодоксальність, дидактичність та агітковість, що працювали на реалізацію партійних завдань.

Функціональна заданість марксо-ленінської критики визначається двома ключовими подіями першої половини 1930-х років. Постанова ЦК ВКП(б) "Про перебудову літературно-художніх організацій" передбачала остаточне ув'язнення літературно-мистецького життя в процесі формування феномену радянського письменника. Критика покликана виконати ініціаційну місію "програмування" письменника, утілюючи сталінські ідеї про "інженерів людських душ" і "садівника, який вирощує плодове дерево". Перший з'їзд радянських письменників наділяє критику функцією контролювання семіозису, що відкриває нові перспективи в літературній комунікації: критик-учитель переорієнтовується на соціалістичне співробітництво з письменником, стаючи його соратником. Водночас постулюється суперництво критика й письменника в процесі співтворчості. Так, продукування критики "як творця літератури" означало, що за нею закріплювався пріоритет у наданні певного значення твору, у відповідній ідеології його прочитання. Контроль значення пов'язаний із активізацією ще одного учасника комунікативного процесу - читача, який є об'єктом літературної дидактики, покликаної створювати радянську ідентичність. Інше функціональне призначення критика - обґрунтування щойно винайденого соцреалізму, який потребував легітимації в статусі нової естетики. Він виробляє концептологію соцреалізму, активуючи його реалістичний і романтичний компонент, указуючи на моделювальну роль позитивного героя.