Художня домінанта: категоріальний статус і поліфункціональна природа (на матеріалі української літератури межі ХІХ–ХХ століть)

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ЛІТЕРАТУРИ ІМ. Т. Г. ШЕВЧЕНКА

УДК 82.0:821.161.2:165.172“ХІХ/ХХ”

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук

Художня домінанта : категоріальний статус і поліфункціональна природа (на матеріалі української літератури межі ХІХ - ХХ століть)

10.01.06 - теорія літератури

10.01.01 - українська література

Луцак Світлана Миколаївна

Київ - 2010

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі теорії літератури і порівняльного літературознавства Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка Міністерства освіти і науки України.

Науковий консультант: доктор філологічних наук, професор ГРОМ'ЯК Роман Теодорович, Тернопільський національний педагогічний університет імені Володимира Гнатюка, завідувач кафедри теорії літератури і порівняльного літературознавства.

Офіційні опоненти: - доктор філологічних наук МАЛЮТІНА Наталія Павлівна, Одеський національний університет ім. І. І. Мечникова, професор кафедри української літератури;

- доктор філологічних наук МАЦЕВКО-БЕКЕРСЬКА Лідія Василівна, Львівський національний університет імені Івана Франка, завідувач кафедри світової літератури;

- доктор філологічних наук СКУПЕЙКО Лукаш Іванович, Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, провідний науковий співробітник відділу української класичної літератури.

Захист відбудеться «15» грудня 2010 р. о 10.00 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.178.01 в Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України (01001, м. Київ, вул. М. Грушевського, 4).

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України (01001, м. Київ, вул. М. Грушевського, 4).

Автореферат розісланий «11» листопада 2010 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої радиГ. М. Нога

словесність домінанта естетичний літературний

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми і стан її наукової розробки. В умовах сучасної релятивізації наукового апарату класичний категоріальний аналіз або відходить на другий план, або ж - у випадку його зумисної актуалізації - зазнає відчутних видозмін. Піддаються сумніву й усталена з античних часів система категорій, і критерій їх бінарної диференціації. Відмова від виключно гносеологічних принципів наукового осягнення об'єкта супроводжується пошуком альтернативних наставлень, а відтак і методологій. У мистецтвознавчій царині окреслена тенденція набуває особливої ваги, оскільки художні явища наділені передовсім властивостями, які вловлюються емоційно чи підсвідомо.

Розуміння іманентності для літературних творів релятивного й стохастичного чинників усе частіше спонукає розглядати ключові закономірності їх будови та функціонування з погляду мистецтвознавчої «теорії відносності» та синергетики (М. Гнатюк, В. Копцик, Н. Корнієнко, І. Набитович, В. Нарівська, А. Свідзинський). Наслідком таких процесів стала практика залучення здобутків інших наук - і не лише гуманітарних - до вивчення домінантних ознак словесного мистецтва (Є. Адельгейм, М. Бахтін, Р. Гром'як, О. Іліаді, А. Макаров, О. Махов, В. Моренець, П. Симонов, Н. Шляхова).

Означений трансдисциплінарний вектор студій, присвячених розглядові феноменології літературного зразка в контексті сутнісних рис мистецтва словесного моделювання смислу, із особливою нагальністю порушує питання про необхідність використання міжнаукової ідеї домінанти для адекватного дослідження художньо-естетичного процесу на різних його етапах - від народження твору до сприймання. Вказаний факт змушує і до перегляду категоріального статусу художньої домінанти в напрямку увиразнення її концептуальної природи, оскільки синергетична множина функцій домінанти^?? Враховуючи етимологію терміна «синергетичний» (гр. ??????ьт - який спільно діє), вживаємо його в значенні «зорієнтований на співдію і саморозвиток». Відтак синергетичний потенціал художньої домінанти тлумачимо як її здатність скеровувати процес кристалізації мінливого смислу на лінії «дійсність - автор - текст - контекст - читач». співвідноситься не з системою категоріальних опозицій, а з її новітньою видозміною - т. зв. типом відкритого мислення.

Доречність окресленої постановки проблеми художньої домінанти на матеріалі української словесності межі ХІХ - ХХ століть зумовлена загальновизнаною спрямованістю цивілізації на розгортання концепту трансдисциплінарності (це був час «драми ідей» у фізиці, психології, естетиці, активного розвитку фізіологічних учень, включно - про домінанту), а також особливим синергетичним ореолом української культури (згідно з твердженням Н. Шумило, спалах національних ідей відбувся тоді завдяки співдії західного і східного ментальних первнів; а він, у свою чергу, став підвалиною комунікативної відкритості нашої словесності до європейського й іншого досвідів). Красномовним репрезентантом указаної закономірності можна вважати художню й наукову спадщину І. Франка, котрий окреслив закони «ментальної хімії», естетичного резонансу, ефекту гармонії / дисгармонії в рецепції поетичної пластики (Є. Адельгейм) і засвідчив літературною творчістю певне «тяжіння до модернізму» (М. Наєнко).

Паростки трансдисциплінарного й навіть трансфункціонального пояснення специфіки домінанти знаходимо вже у працях творця фізіолого-філософської ідеї домінанти О. Ухтомського. Натомість перші послідовники вченого в естетико-літературознавчій галузі (М. Бахтін, Б. Ейхенбаум, Я. Мукаржовський, Ю. Тинянов, Б. Томашевський, Б. Успенський, Р. Якобсон, Б. Ярхо й ін.) відзначали лише поліфункціональну особливість цього концепту. Перший крок на шляху повернення трансдисциплінарного вектора зробили В. Зубович і В. Удалов, які вивели поняття домінанти з «Фізики» Аристотеля. Найвищу міру синергетичної трансдисциплінарності концепту домінанти слід констатувати в дослідженнях О. Махова, де наявні спроби через музичну категорію домінанти пояснювати впливову силу словесного мистецтва.

Зв'язок з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в руслі комплексної теми «Проблеми рецептивної поетики, наратології і транслаторики в українсько-зарубіжних літературних зв'язках» (номер державної реєстрації 0105U000748), над якою працює кафедра теорії літератури і порівняльного літературознавства Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Тему дисертації затверджено на засіданні бюро наукової ради НАН України з проблеми «Класична спадщина та сучасна художня література» при Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка (протокол № 3 від 7 червня 2007 року).

Мета роботи полягає в розробці комплексної літературознавчої концепції художньої домінанти, яка б враховувала наявний у теорії багатьох наук досвід використання цієї категорії при полівекторному моделюванні особливостей і функцій ключових феноменів, узгоджувала його з концептуалістською тенденцією новітнього категоріального аналізу, а також із органікою художньо-естетичних явищ домінування в українській словесності часу становлення концепту трансдисциплінарності.

Метою зумовлені такі завдання дисертації:

- обґрунтувати необхідність концептуально-синергетичного перегляду літературознавчої категорії домінанти в сучасній епістемологічній ситуації й окреслити найхарактерніші особливості такого підходу;

- встановити обсяг ключових питань теорії словесності, які доцільно сьогодні розв'язувати із застосуванням трансдисциплінарного концепту домінанти;

- увиразнити ефективність запропонованої концепції домінанти для загальнотеоретичного й практичного розгляду стрижневих проблем художньо-естетичного процесу, включно - т. зв. перехідного періоду в українській літературі кінця ХІХ - початку ХХ століття;

- змоделювати за допомогою концепту домінанти ключові закономірності художньо-творчої дії та їх зумовленість гносеологічно-ментальними, культурно-національними, антропологічними й іншими чинниками з урахуванням особливостей українського типу світомислення;

- конкретизувати функцію художньої домінанти в самоорганізації літературного формозмісту та підвищенні художньо-естетичного рівня текстів у періоди пошуку словесністю нових виражальних засобів, зокрема, модерністських прийомів українською літературою помежів'я передостанніх століть;

- з'ясувати значення т. зв. ментальних осердь у процесі структурування такого формозмісту, який сугестуватиме читачеві більш-менш адекватне авторському задумові естетичне враження;

- окреслити аксіологічне навантаження художньої домінанти, її роль у налагодженні ефективного естетичного контакту суб'єктів креативності.

Об'єктом наукової праці стали ключові закономірності художньо-естетичного процесу в аспекті іманентних для нього суб'єктно-об'єктних реляцій, змодельовані на підставі вивчення означених критиками й істориками літератури домінантних маркерів досконалості й новаторства конкретних творів українських письменників межі ХІХ - ХХ століть (додаток А), а також власної рецепції обраних для аналізу літературних зразків у контексті знаних ракурсів їх тлумачення іншими вченими.

Предмет дослідження - реалізація трансдисциплінарного концептуального навантаження художньої домінанти в системі її функцій щодо забезпечення ефективної дії т. зв. стандартних когнітивних моделей у динамічних процесах виникнення й рецептивно-комунікативного буття мистецько-образного світу (зокрема, української літератури кінця ХІХ - початку ХХ століття).

Методологічним підґрунтям дисертації стали передовсім праці фізіолога-«філософа» О. Ухтомського про домінанту як «інтегральний образ» і «проект креативного буття», а також літературознавців, які ввели в науку про словесність різні синонімічні еквіваленти ідеї домінанти (М. Бахтіна, Р. Гром'яка, Б. Ейхенбаума, О. Іліаді, М. Моклиці, Я. Мукаржовського, Д. Наливайка, В. Силантьєвої, І. Тена, Ю. Тинянова, Б. Томашевського, Б. Успенського, Н. Шляхової, Н. Шумило, Р. Якобсона) або більшою чи меншою мірою акцентували на синергетичному вимірі цього концепту (В. Зубовича й В. Удалова, О. Махова, В. Халізєва).

Об'єднувальною в дисертації виявилася синергетична методологія: студії Р. Баранцева, М. Кайку, В. Карпичева, В. Копцика, Н. Корнієнко, О. Косарєва, І. Набитовича, В. Нарівської, А. Опанасюка, І. Пригожина, А. Свідзинського, О. Стахова, І. Стенгерс, А. Степанової, Г. Суріної, В. Удалова використано для розбудови комплексної концепції художньої домінанти, окреслення обсягу ключових питань теорії словесності, які можливо вирішувати за допомогою трансдисциплінарних методик тріадного пошуку ключового «фактора мірогенезу»^??? Терміносполука Р. Баранцева, вжита вченим із метою акцентування особливого значення внутрішніх чинників у динаміці саморозвитку системи.^? в розвитку художньо-естетичних систем.

При вивченні функцій т. зв. ментальних матриць у процесах виникнення художньо-образного світу стрижневою стала когнітивістська методологія, теоретичні засновки якої злучили воєдино культурологічні, філософсько-естетичні, антропологічні, психологічні, мовознавчі ідеї (С. Агранович, Ж. Бодріяра, М. Бубера, Л. Виготського, М. Гіршмана, Г.-Г. Ґадамера, Р. Єндика, О. Іліаді, І. Канта, О. Лосєва, М. Мамардашвілі, П. Рікера, Х. Яннараса й ін.) з психофізіологічними (Е. Вацуро, В. Іванова, П. Симонова, О. Ухтомського), а також із судженнями багатьох літературознавців, які працювали над проблемами художньо-творчої дії (М. Гіршмана, Р. Гром'яка, Г. Єрмаш, О. Іліаді, М. Кушніра, Р. Піхманця, Н. Шляхової, О. Шпильової), прояву домінанти в жанровій (М. Бахтіна, Т. Бовсунівської, І. Денисюка, Ю. Лотмана, Я. Мукаржовського, Б. Томашевського, В. Фащенка), оповідній і сюжетно-композиційній структурі твору (М. Баль, Л. Левітан, Л. Мацевко-Бекерської, В. Цилевича), його хронотопних (М. Бахтіна, Ю. Лотмана, В. Топорова) та стильових ознаках (Я. Ельсберга, М. Моклиці, Д. Наливайка, П. Палієвського, В. Халізєва) тощо.

Студіювання значення т. зв. домінантного проекту дійсності в побутуванні мистецько-образного світу опиралося на положення й методику рецептивно-комунікативного й онтологічного підходу. Причому важливими для встановлення посередницької функції формозмісту в процесах взаємоперетворення й оцінки смислу виявилися не лише праці літературознавців (Є. Адельгейма, В. Асмуса, М. Бахтіна, О. Білецького, Ю. Борєва, М. Гіршмана, М. Гольберга, Р. Гром'яка, Дж. Дікі, У. Еко, М. Зубрицької, В. Ізера, Р. Інґардена, Е. Кріса, О. Левідова, О. Махова, В. Моренця, М. Науманна, Г. Сивоконя, Д. Уліцької, М. Фортунатова, О. Червінської, Г.-Р. Яусса й ін.), а й естетиків, культурологів і психологів (Е. Баллоу, Б. Мейлаха, В. де Паркера, Дж. Д. Пітерса, Г. Ріда, П. Слотердайка).

Розгляд ключових закономірностей художньо-естетичного процесу в українській словесності межі ХІХ - ХХ століть відбувався з урахуванням висновків багатьох тодішніх критиків (Миколи Євшана, С. Єфремова, М. Зерова, І. Нечуя-Левицького, М. Рудницького, Лесі Українки, І. Франка) і сучасних літературознавців (В. Антофійчука, Н. Бернадської, Б. Бунчука, М. Гіршмана, Р. Голода, Л. Грицик, Р. Гром'яка, Т. Гундорової, В. Гусєва, І. Денисюка, М. Жулинського, М. Зимомрі, М. Ільницького, М. Легкого, Н. Малютіної, В. Матвіїшина, Л. Мацевко-Бекерської, М. Наєнка, Д. Павличка, С. Павличко, Я. Поліщука, В. Силантьєвої, Л. Скупейка, Е. Соловей, М. Ткачука, С. Хороба, Н. Шляхової, Н. Шумило, С. Яковенка й ін.).

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що в ній: 1) розроблено синергетичну концепцію художньої домінанти, яка реінтерпретує фізіолого-філософську ідею домінанти О. Ухтомського й узагальнює наявний у світовому літературознавстві культурологічний, онтологічний, когнітивістський і рецептивно-комунікативний досвід розробки ключових питань теорії словесності; 2) розглянуто в ракурсі теорії художньої медіативності вперше означений В. Халізєвим рецептивно-комунікативний потенціал філософської концепції домінанти О. Ухтомського; 3) екстрапольовано комплекс ідей Р. Гром'яка про енергетику естетичного поля, зворотно-поступальну динаміку сприймання й зіпротиставний механізм оцінки в царину ключових питань творчого контакту; 4) окреслено синергетичні вектори суджень М. Гіршмана про дуально-єдиний феномен буття (у тому числі - літературних зразків), «єдино-роздільність» художньої цілісності та її тернарну самоорганізацію у творчості-співтворчості; 5) реінтерпретовано в синергетичному аспекті концепцію «творчого синтезу» І. Франка, засвідчено факт її швидшого художнього проектування в порівнянні з теоретичним дискурсом (його праць та ідеї «сумарного синтезу» О. Ухтомського); 6) уведено в літературознавчий обіг концепцію творчого процесу українського антрополога Р. Єндика, встановлено точки її дотику з ідеями І. Канта й І. Тена; 7) обґрунтовано іманентність концепту трансдисциплінарності домінантним комунікативно-онтологічним пошукам української літератури помежів'я ХІХ - ХХ століть; 8) по-новому пояснено причини затяжного «світання» модерністської естетики в українській словесності й утвердження в нашій літературознавчій думці неправомірної з погляду критерію диференціювання опозиції модернізм / народництво.

Практичне значення одержаних результатів зумовлене можливістю їх використання в літературознавчих студіях, присвячених моделюванню художньо-естетичного процесу й основних його явищ. Синергетично реінтерпретовану й апробовану в дисертації на історико-літературному матеріалі ідею Р. Гром'яка про сприйняття і сприймання як дві сторони єдиного феномена рецептивно-комунікативної діяльності доцільно застосовувати ще й у компаративістських і наратологічних дослідженнях. Розроблену й перевірену в дисертації на кількох художніх зразках експериментальну комп'ютерну програму пошуку «художнього ядра» (т. зв. точок золотого перетину в літературному творі) можна використовувати як у наукових студіях, так і під час практичних занять зі студентами. Результати дослідження доречно буде включити в програму лекційних і практичних занять із методології новітнього літературознавства, а також з історії української словесності межі ХІХ - ХХ століть.

Апробація результатів дослідження. Дисертацію обговорено й рекомендовано до захисту на спільному засіданні кафедр теорії літератури і порівняльного літературознавства та історії української літератури Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Основні положення роботи виголошені у формі доповідей на понад 30 конференціях. Зокрема, на Міжвузівському семінарі «Терміносистеми слов'янського літературознавства» (Рівне, 2007), «Фащенківських читаннях» (Одеса, 2007), Міжнародному конгресі дослідників зарубіжної літератури і культури «Світова література на перехресті культур і цивілізацій» (Севастополь, 2008), Всеукраїнській конференції «Новітня теорія літератури і проблеми літературної антропології» (Тернопіль, 2008), VIII Міжнародному семінарі «Україна в світовому культурному просторі» (Росія, Санкт-Петербург, 2008), ІV Міжнародному теоретичному симпозіумі «Модернізм як теоретична парадигма: уточнення змісту» (Київ, 2008), V Міжнародній конференції «Мовна картина світу» (Литва, Шяуляй, 2008), Міжнародній конференції «Мультикультурні аспекти сучасного літературознавчого дискурсу» (Чернівці, 2008), Днях науки Europejskiego Kolegiumu Polskich i Ukraiсskich Uniwersytetуw (Польща, Люблін, 2008), Міжнародній конференції «Інтертекстуальність в системі художньо-філософського мислення: теоретичний та історико-літературний виміри» (Луцьк, 2009), Міжнародній конференції «Місто-як-текст: літературні проекції» (Бердянськ, 2009), VI Міжнародних «Чичерінських читаннях» (Львів, 2009) і т. ін.

Публікації. Основні положення дисертації викладено в монографії «Домінанта як ментальне осердя художньо-естетичного процесу (на матеріалі української літератури межі ХІХ - ХХ століть)» (Івано-Франківськ, 2010), а також у 38 статтях, 28 з яких опубліковані у фахових виданнях, ліцензованих ВАК України. Всі публікації одноосібні.

Обсяг і структура. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків, восьми додатків і списку використаних джерел (565 позицій). Загальний обсяг дисертації - 514 сторінок, із них - 380 сторінок основного тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, названо об'єкт і предмет дослідження (стисло окреслено вектори його розгляду іншими вченими), визначено мету, завдання, теоретико-методологічні підстави студії, розкрито наукову новизну та практичне значення дисертаційної роботи, наведено відомості про апробацію.

Перший розділ «Методологічні засади застосування концепту художньої домінанти в сучасному літературознавстві» присвячено обґрунтуванню доцільності й актуальності синергетичної реінтерпретації літературознавчого концепту домінанти. З-поміж ключових питань теорії словесності, які можливо розв'язувати по-новому при застосуванні обраного підходу, названо феноменологію креативної діяльності, процеси самоорганізації художньо-естетичної цілісності як такої та її онтологічну специфіку на маргінесі.

У першому підрозділі «Епістемологічні передумови перегляду категоріального статусу домінанти за синергетичною парадигмою» охарактеризовано суть сучасної зміни картини світобудови, що призвела до проникнення плюралістичних наставлень у науковий дискурс, а відтак - і до переосмислення статусу та функцій стрижневих сцієнтичних концептів (у тому числі й літературознавчих).

Передовсім звернено увагу на зумовлену поширенням теорії відносності тенденцію відмовлятися від статичних і заздалегідь визначених методик вивчення об'єкта, оскільки останні гальмують активність осягання людиною глибинної суті досліджуваного феномена. Зазначено, що в такій епістемологічній ситуації відбувається становлення моделі т. зв. відкритого синергетичного мислення, яке протистоїть одновимірному, замкнутому, переважно бінарному способові розмірковування. Найбільш активним періодом теоретичного обґрунтування ефективності новітніх когнітивних процедур названо 60-ті рр. ХХ століття, коли максимально виявлений спалах квантової, комп'ютерної та біомолекулярної революцій поставив людство перед проблемою вичерпаності редукціонізму. Йому на зміну, за твердженням М. Кайку, прийшла синергія трьох указаних ключових для тогочасної науки галузей, а відтак трансдисциплінарне наставлення стало певним «параметром порядку» при студіюванні дії «стандартних моделей».

Із метою більш ґрунтовного опису функції домінантних матриць у процесі формування смислових граней єдиного художнього цілого розглянуто специфіку такого ключового синергетичного явища, як виникнення «космосу» з «хаосу» (=самоорганізація). Його характерними ознаками названо наявність: 1) моменту «кризи», тобто т. зв. неврівноваженого стану системи; 2) точки біфуркації, яка стимулює потребу вибору нового шляху розвитку; 3) стану максимального наростання ентропії до миті, коли надлишок енергії компенсується еквівалентом; 4) моменту виникнення дисипативних структур, що мають здатність налагоджувати контакт старих і нових явищ із зовнішнім середовищем. У вказаній «коливальній» динаміці взаємоперетворень стабільного / нестабільного, детермінованого / вірогідного, як переконують праці синергетиків В. Карпичева, Н. Корнієнко, І. Пригожина й І. Стенгерс, функцію притягання ліній розвитку системи виконує аттрактор, запускаючи, а потім згортаючи ентропійні процеси. Внутрішня різноспрямованість і гармонійна множинність аттрактора дозволили назвати його синергетичним корелятом відомої парадоксально різноспрямованої семантики терміна «домінанта», яка зазвичай спонукує дослідників уважати найістотнішим тільки те, що було встановлене способом порівняння й типологізації множинного.

З-посеред представників філософсько-естетичної, культурологічної чи літературознавчої галузей, які більшою або меншою мірою осмислювали проблему спонтанно-вірогідного становлення множини сенсів, згадано насамперед фізіолога-«філософа», творця вчення про домінанту О. Ухтомського, а також Ю. Лотмана і М. Савельєву. Особливу увагу приділено праці Н. Корнієнко, котра з погляду синергетики проаналізувала український театрально-драматургічний досвід. Висновок ученої про принципову складність і нелінійність художніх систем доповнено феноменологічними твердженнями М. Савельєвої про багатопластовість текстів культури, їх структурну варіативність і здатність спонукати до нарощування смислу.

Необхідність актуалізації синергетичних методик доведено й шляхом їх часткового зіставлення із способами пошуку провідної норми культури, властивими новітнім літературознавчим школам. Підкреслено, зосібна, висловлену Ф. Джеймісоном думку про низьку спроможність запропонованої постструктуралізмом методики «зміни полярності» вичерпно характеризувати постмодернізм. Як певне «прагнення» синергетичної парадигми кваліфіковано факти інтуїтивного заперечення й часткового порушення Ж. Бодріяром узвичаєної в деконструктивізмі «зворотної бінарної системи» при вибудовуванні концепції дієвого поетичного слова й поясненні феномена амбівалентності естетичної втіхи.

Майже аналогічний факт суперечливого студіювання проблеми зруйнованого постструктуралізмом «центру життя» на планеті проілюстровано на прикладі праць В. Удалова. Він першим серед українських літературознавців заговорив про необхідність використання сформульованого Аристотелем у «Фізиці» принципу домінанти в цілісно-системних студіях пізнання й практичної діяльності. Однак через звуження сфери впливу цього вихідного положення лише до моделювання т. зв. «єдності протилежностей» (бінарний підхід), тобто у зв'язку з відмовою від синергетичної тріади, прийшов до переконання про хистку співмірність постмодерної «сіткоподібної структури» культури з такою гносеологічною матрицею. За припущенням дисертантки, тлумачення - за методом доведення від супротивного - думки В. Удалова про «домінанту пізнання над мисленням» дозволить проникати в складні ментальні закономірності художнього смислотворення, оскільки вони пов'язані передовсім із процесом інтуїтивно-емоційного осягання сенсу.

Задля ширшого окреслення проблеми домінанти як ключового фактора мірогенезу в розвиткові художньо-естетичного цілого на всіх етапах його функціонування здійснено екскурс у взаємопов'язані синергетичні теорії троїстого архетипу (О. Косарєва) та гармонійної сумісності й гнучкості всіх компонентів системної тріади (Р. Баранцева), які у співдії здатні утворювати єдність, схожу за будовою і функціональністю з живими організмами. Також проведено незначну паралель між відомою з часів Л. да Вінчі концепцією золотого перетину й сучасними синергетичними практиками моделювання енергетичного центру цілісності.

Відтак сукупність ключових засновків новітніх теорій екстрапольовано в художньо-естетичну царину, зокрема в теорію художньої домінанти як «центру тяжіння» й динамічного фактора антиномійно-адекватного впорядкування складної множини текстуальних знаків. Серед основних сфер, де особливо доречно сьогодні використовувати це розуміння концепту домінанти, названо: 1) розвиток культурно-історичних епох (адже досить часто в одному часовому періоді співіснують різні стилі, динамічно взаємоврівноважуючись навколо центральної ідеї часу, як, наприклад, стильові різновиди модернізму); 2) сюжетно-композиційну динаміку нагнітання конфлікту й наростання кульмінаційних вершин (іноді й у багатьох сюжетних лініях), яка все одно вивершується єдиною розв'язкою, поєднаною спільним енергетичним полем із зав'язкою, звідки й починає розвиватися художня система; 3) когнітивну проблематику «ословлення невимовного» (термін О. Лосєва), радості митця від процесу віднаходження «вдалої думки й слова» (за М. Мамардашвілі); 4) зворотно-поступальний, спіралеподібний характер формування сприйняття, завдяки включенню якого «провідне слово» посилюється «особисто-емоційним забарвленням смислу» (ідея Р. Гром'яка), внаслідок чого актуалізуються «проекти буття» суб'єктів творчої взаємодії.

Другий підрозділ «Перспективи трансдисциплінарного моделювання креативного процесу крізь призму домінанти» присвячено з'ясуванню ключових інформаційно-синергетичних підстав протікання художньо-естетичної діяльності. З метою доведення трансдисциплінарного характеру поставленої проблеми, її перспективності в ролі основного інтегрального концепту було обрано ідею О. Ухтомського про домінанту як «проект буття», що виявила дивовижну здатність кореспондувати в надіндивідуальному й ексхронотопному сенсі. Адже вона була незалежним чином підтримана представниками інших наук і методологій: філософом Л. Бінсванґером (учення про «онтологію буття-в-проекті»); культурологом Дж. Д. Пітерсом (ідея інформаційного коду-матриці, що об'єднує в собі трансформоване знання на рівнях ДНК, мовних парадигм, соціально-культурних і літературних топосів); постструктуралістами різних часів і методологічних наставлень - Р. Бартом (кібернетико-музикознавча метафора Тексту як «стереографічного простору») і П. Рікером (тлумачення статусу двох основних суб'єктів нарації в сенсі функції співрозмовників-«провідників»); синергетиком М. Кайку (пояснення феномена людського мозку як самоорганізованої системи, у якій «генерування думок» відбувається із залученням «стабільного досвіду особистості», «ідеї, якою вона одержима» та багатьох «несвідомих систем»).

На підставі описаної кореляції наскрізно проведено аналогію між «домінантою» - «кодом» (інформаційним, енергетичним) - «матрицею» - «провідною ідеєю» - «емоційною пам'яттю» - «праобразом-символом як синкретичною єдністю численних кодів досвіду» - «феноменом інтра- та позатекстового сплетіння голосів» тощо. А також конкретизовано, що найбільш містким інтегративним концептом стосовно них усіх слід уважати синергетичне поняття аттрактора - тієї сфери тяжіння, крізь яку різновекторно проходять і минулі, й сучасні, і гіпотетично можливі траєкторії розвитку смислу в художніх системах.

Доцільність і перспективність моделювання принципів і механізмів руху смислової енергії літературних творів із залученням здобутків природничо-математичних дисциплін обґрунтовано: 1) наявністю міцно вкоріненої в теорії різних наук традиції з'ясовувати ключову специфіку функціонування динамічних явищ за допомогою іманентної для них інформаційної матриці; 2) існуванням кореляції між властивістю коду включатися в двополюсні явища перетікання енергії та інтенційною спрямованістю домінанти на множинність (бінарність, контекстуальність і т. ін.); 3) первинністю закономірностей перетікання енергії в матеріальній сфері, завдяки актуалізації яких духовні феномени видаються більш осяжними й органічно включеними в буттєві процеси.

Загалом у цьому підрозділі розглянуто за допомогою трансдисциплінарного концепту домінанти такі три стрижневі інформаційно-синергетичні проблеми художньо-естетичного процесу: 1) його комунікативно-дуалістичну феноменологію, 2) амбівалентні принципи творчого генерування ідей, 3) «антиномійну адеквацію» як механізм ословлення думки. Для розкриття теоретичної суті кожної з них обрано відповідну природничо-математичну аналогію - з царини біології, фізіології, фізики й кібернетики. Паралельно описано спорадичні спроби українських критиків кінця ХІХ - початку ХХ століття схожим, майже «синергетичним» чином пояснювати онтологічну специфіку творчої діяльності. А це ще раз підтвердило судження про становлення концепту трансдисциплінарності на помежів'ї передостанніх століть і його суголосність домінантним комунікативно-онтологічним пошукам тогочасної української словесності.

Дуалістичний феномен творчого процесу уявнено на прикладі механізму синтезування білка в організмі під дією зовнішніх і внутрішніх ферментів, які руйнують пари нуклеотидів ДНК. У такий спосіб сформульовано думки про: 1) можливість народження нових ідей та форм лише у взаємодії чи змаганні з іншим досвідом - індивідуально авторським, загальнолітературним, культурним, національним, родинним тощо; 2) залежність літературного поступу від рівня енергетичного протистояння нового / традиційного; 3) важливість стану креативної боротьби (сумнівів, суперечок із критикою й т. ін.) для появи справді оригінального власного стилю. Наявність подібних ідей засвідчено в деяких працях Миколи Євшана, С. Єфремова, М. Рудницького, І. Франка.

Амбівалентні принципи творчого генерування думок увиразнено на підставі розгляду природи нейронно-енергетичних явищ, які відбуваються, за спостереженнями фізіологів, у людському мозку. Зокрема, зазначено, що інформаційно-синергетичний синтез виникає завдяки чергуванню станів домінантного збудження й гальмування (постійного переосмислення свого «буття-в-проекті»). Їх супроводжує творче невдоволення, відчуття складності висловитися. І лише високий рівень емоційної «боротьби за думку» дозволяє розв'язати проблему креативного самовираження. Розуміння багатьма митцями цих закономірностей проілюстровано шляхом аналізу критичного й метакритичного дискурсу раннього українського модернізму (суджень Миколи Євшана, М. Жулинського, М. Зерова, М. Рудницького й ін. про творчу практику О. Кобилянської, М. Коцюбинського, В. Стефаника, Лесі Українки, І. Франка).

Універсальний характер «антиномійної адеквації» як механізму ословлення думки увиразнено за допомогою новітніх фізико-кібернетичних аналогій, а також паралельного розгляду висновків літературознавців щодо креативного процесу загалом і стосовно його естетичної та національної специфіки в історичний період межі ХІХ - ХХ століть (Р. Гром'яка, Р. Піхманця, М. Фортунатова, С. Хороба, Н. Шляхової, Н. Шумило). Завдяки цьому доведено універсальність ідеї боротьби розуму й емоцій, яка впливає на всі етапи художньо-естетичної діяльності автора й реципієнта (неусвідомлене генерування нових думок, «мимовільне згадування», моменти натхнення, інтуїтивного передрозуміння, несподіваного асоціювання тощо). Практичний вектор літературознавчого студіювання спрямовано передовсім на характеристику амбівалентно-синергетичної природи експресивізму творчого стилю В. Стефаника, який саме під таким кутом зору розглядали М. Зеров, А. Музичка, М. Рудницький, Леся Українка, І. Франко й ін.

У третьому підрозділі «Ефективність дуально-єдиного принципу домінанти у дослідженні закономірностей самоорганізації художньо-естетичної цілісності» основний акцент зроблено на розкритті важливості врахування синергетико-онтологічного потенціалу домінанти при сучасному дослідженні однієї з найбільш ключових у літературознавстві проблем - феноменології виникнення й функціонування художньої цілісності як такої. Зазначено, що вказане питання, яке порушував ще Платон, в умовах новітньої дискурсалізації науки не лише не втратило своєї актуальності, а й спричинилося до появи т. зв. інтеграційних підходів вищого рівня. Їх особливість Р. Гром'як визначає як наставлення на «органічний синтез ряду наук», сформоване на підставі грамотного розрізнення понять «твір» і «текст». Досконале вміння балансувати поміж «духовним поетичним світом і матеріальним текстом» М. Гіршман називає «здатністю мислити твором як цілим», тобто займатися літературознавством, яке подолало бар'єр між «наукою і мистецтвом».

Оскільки згадані вчені підходять до розв'язання проблеми стрижневих ознак художньої цілісності з філософсько-естетичних позицій і, крім того, враховують ще й динамічний аспект, то дисертантка вважала за доцільне розгорнути системне дослідження закономірностей самоорганізації художньо-естетичної сфери з уточненням факту включення літературних феноменів у єдину лінію буття людської культури. Важливим засновком для такої реінтерпретації питання художньої цілісності стали праці М. Гіршмана, у яких особливо прозорою є аналогія між «дуально-єдиністю» людського буття, «єдино-роздільністю» всіх форм художньо-естетичної діяльності (пізнання, вигадки, смислотворення, сприймання і под.), «множиною єдиного» художнього матеріалу (слова, символів, кодів тощо) і самого твору. Більше того, М. Гіршману належить самобутня концепція тернарності взаємин «буттєвих смислів» у художній цілісності, яка наближує його теорію до тринітарного синергетичного методу.

Розгляд указаних ідей М. Гіршмана здійснено в контексті їх імовірної джерельної бази (суджень М. Бахтіна, М. Бубера, Е. Левінаса, Ф. Розенцвейга, В. Топорова й ін.) і з акцентом на спорадично наявні натяки вченого щодо дуально-єдиної підстави взаємозв'язку онтологічної та художньо-естетичної домінант. Антропологічний вектор тверджень М. Гіршмана (за його словами, об'єктивність методики аналізу художньої цілісності «дивним чином пов'язана з любов'ю», бо лише любов «дає змогу відчути, як писав О. Ухтомський, що ми всі - одне») спочатку увиразнено відсиланням до суголосних фізіолого-філософських ідей згаданого ним творця теорії домінанти, а відтак доповнено докладним аналізом концепції Х. Яннараса про дуально-єдиність буття людини і всіх явищ культури.

Ідеї грецького філософа виявилися цінними, оскільки він використовує поняття домінанти поліфонічного музичного твору (фуги), уявнюючи з його допомогою закономірності дії домінанти дуально-єдиності в людському житті. Застосовану Х. Яннарасом у структурі книги «Варіації на тему “Пісні Пісень”» методику антитезного формулювання думок кваліфіковано як синергетичну, оскільки накопичення енергетичної сили протилежностей забезпечує в цьому випадку їх якісний «стрибок» у царину взаємодії, тобто задає в частині «Conclusion sur pedale de dominante» напрям до синтезування в «єдину множину». Суть подолання вказаної бінарності (протидії двох онтологічних позицій людини - Ego й Alter-ego, або ж «занурення в себе» та «прагнення контакту з Іншим») визначено як домінантно-кульмінаційну репрезентацію ідеї саморозвитку особистості - концепту «ек-стазу» (=виходу за межі єства). Символічним видається і те, що аналогічна думка наявна в спадщині О. Ухомського, тільки сформульована вона через поняття «домінанти Іншого».

Увиразнену застосуванням такої методики дуально-єдину суть концепту домінанти було конкретизовано й своєрідним екскурсом у мистецтвознавство - теорію музики, у якій категорія домінанти є центральною при поясненні феномена гармонії, і живопису, де сьогодні вже існують спроби (Ю. Вахрушевої) описувати динаміку багатопланового розгортання опорних живописних плям (т. зв. акордів-співзвуччя) за відомою музикознавчою схемою T-S-D-T (тоніка - субдомінанта - домінанта - тоніка). Згодом указаний мистецтвознавчий акцент на трансдисциплінарності проблеми «домінанта - самоорганізація художньої цілісності» підсилено розглядом концепції золотого перетину як закону гармонійного формоутворення.

Теоретичні судження щодо впливу дуально-єдиного принципу домінанти на процеси динамічного формування «стійко неврівноваженої» гармонії художнього матеріалу апробовано за допомогою власної комп'ютерної програми пошуку точок золотого перетину літературних творів. Застосоване моделювання «художнього ядра» декількох вершинних зразків української літератури межі ХІХ - ХХ століть із явищами мистецького синтезу («Мойсей» І. Франка, «Лісова пісня» Лесі Українки, «Valse mйlancolique» О. Кобилянської), які репрезентують різні роди й жанри літератури, виявило цікаві закономірності ритму прозового й віршового тексту й підтвердило думку, що в художньо-естетичній сфері гнучке співвідношення впорядкованого і стохастичного, раціонально продуманого й ірраціонально-спонтанного є зовсім не другорядним фактором.

Короткий опис методики й результатів комп'ютерного золотого перетину літературних творів доповнено розлогими коментарями щодо суголосності цих інтеграційно-трансдисциплінарних підходів синтезно-комунікативним пошукам української словесності помежів'я передостанніх століть. Зокрема, на підставі аналізу критичних і метакритичних суджень стосовно теорії і практики художнього синтезу в ранньому українському модернізмі (висновків тодішніх критиків - Миколи Євшана, С. Єфремова, М. Зерова, М. Рудницького, І. Франка, сучасних літературознавців - І. Дзюби, М. Ільницького, С. Павличко, Е. Соловей, Н. Шумило, С. Яковенка й ін.) було висловлене таке припущення. Домінантна ідея «синтезу» (=співдії, співмислення) концептуально охоплює в тогочасній українській літературній та науковій спадщині чимало художньо-креативних станів і наставлень, як-от: 1) інсайт; 2) становлення художньої структури та її рецептивне функціонування; 3) складна й суперечлива динаміка творчої думки, тобто протікання процесів емпатії, ословлення ідей, а також катарсису; 4) взаємодія мистецтв і родо-жанрова дифузія як прояв новітньої тенденції суб'єктивізації дискурсу та актуалізації засобів підтексту для посилення виражальних можливостей художнього цілого; 5) розуміння оновлення як творчого синтезування естетичного чи наукового досвіду інших народів і різних поколінь; 6) методологічне наставлення критика (чи історика літератури), яке допоможе йому бути «тямущим справоздавцем» (І. Франко). З-поміж усіх праць українських критиків і літературознавців межі ХІХ - ХХ століть найбільшу увагу приділено малоаналізованій монографії «Між ідеєю і формою» М. Рудницького.

Четвертий підрозділ «Домінанта конвергентності як синергетична модель формоутворення перехідних явищ» присвячений такій складовій означеного вище питання «домінанта - самоорганізація художньо-естетичної цілісності», як феноменологія якісної зміни літературного формозмісту на помежів'ї. Незважаючи на узвичаєне в нашій науці наставлення вивчати філософію перехідного мислення лише з історичного чи культурно-естетичного погляду, дисертантка, покликаючись на судження В. Нарівської та А. Степанової, запропонувала поглянути на цю проблему в ракурсі синергетичної тези про «незворотність» як механізм створення порядку з хаосу, або ж - т. зв. вічної стріли часу (за А. Еддінгтоном).

Задля пояснення специфіки обраного підходу та доведення його співмірності з досліджуваним об'єктом здійснено тезову характеристику спорадичних спроб українських і російських літературознавців окреслювати питання перехідності (у тому числі межі ХІХ - ХХ століть) за допомогою концептів синергетики. Серед дослідників, які частково послуговувалися ними, названо В. Гусєва, М. Кагана, В. Копцика, Ю. Лотмана, В. Силантьєву й ін. Особливу увагу приділено ідеї креативного помежів'я М. Гіршмана, обґрунтованій ним з урахуванням згадуваного вище концепту дуально-єдиної природи онтологічної та художньої домінант і з проекцією на проблему діалогізму, осмислену в синергетичних вимірах т. зв. «тернарної сутності» згоди суб'єктів креативного процесу (за М. Бахтіним). Судження М. Гіршмана доповнено загальнотеоретичними висновками В. Силантьєвої щодо домінанти конвергентності як вихідного принципу формоутворення в ситуації «межового мислення».

Аналіз особливостей перехідного періоду кінця ХІХ - початку ХХ століття в українській літературі розпочато з характеристики синергетичності тверджень Миколи Євшана (стаття «Боротьба ґенерацій і українська література») стосовно причин ускладненості процесу зміни естетичних наставлень у тогочасній культурі. Розгляд відомої непримиренної полеміки С. Єфремова та М. Федюшки здійснено теж у синергетичному ракурсі, із залученням праць сучасних літературознавців (М. Ільницького, Н. Шумило) і з акцентуванням на концептах хаосу, кризи поколінь, літературного кипіння і боротьби як складників життєвого процесу, співдії материнського й чужого кодів. Щодо ефективності використання такого підходу для глибшого пояснення причин затяжного «світання» модернізму в українській словесності (а саме - відсутності того рівня енергетичного «відштовхування - притягання», який дозволяв би молодому поколінню формувати нову європейську якість з урахуванням національних традицій, а не способом абсолютного заперечення останніх чи в ситуації радикального неприйняття «літературними батьками») зазначено: синергетичний пошук альтернативного в порівнянні з антитезою рішення дає змогу нетенденційно коментувати навіть найбільш суперечливі питання. Одне з них - широко популяризована проблема «І. Франко і модернізм».

Переходячи до її синергетичної реінтерпретації, дисертантка залучила концепт, почерпнутий А. Степановою з теорії О. Кривцуна, про домінантний креативний стан митців перехідного періоду - т. зв. «акт самоперевищення», що виявляється у «зусиллі винаходити нову мову мистецтва», готовності брати на себе відповідальність за «соціокультурні й історичні процеси». Промовисто, що Франкові надпрагнення «вторгатися» у різні галузі тогочасної науки й такою «несамовитою працею» творити «розуміння нації», стягуючи на себе тягар «ідейних хитань» і «провину за рабський сором і роз'єднаність народу», суголосно відзначили два відомі дослідники його спадщини - Р. Гром'як і Д. Павличко. Молодший сучасник І. Франка В. Стефаник висловився з цього приводу аналогічно: біль вистражданої самооцінки його наставник «вижбухав з себе в “Мойсеї”, і так найшов свою велику мову».

Саме під таким кутом зору розгорнуто студію конвергентної природи перехідного мислення І. Франка, яка найкраще виявилася в згаданій поемі через естетичні прийоми тернарного осягнення «згоди» у болісному доланні бінарних опозицій. Співзвучні висновки щодо такої функції ключових філософських, світоглядних, суспільно-національних дилем і навіть строфічних ознак у поемі «Мойсей» сформулював Д. Павличко, аналізуючи і структуру твору, й історію його дивовижної появи. Послуговуючись поетичною версією Д. Павличка щодо спонук І. Франка відтворити в поемі т. зв. неканонічного пророка, а також спробою З. Фрейда прочитати «зсередини» прототипа українського Мойсея (скульптуру Мікеланджело, яку І. Франко бачив у Римі), дисертантка вибудувала розлогу картину художньо-естетичного буття ключових синергетико-конвергентних концептів поеми, які були дорогоцінними «гіркими ліками» для українських реципієнтів, призвичаєних до позитивістської філософії буття.

Для підтвердження справедливості висновку про домінування конвергентного принципу в самоорганізації літературного формозмісту на маргінесі було здійснено часткове зіставне моделювання структури художньо-естетичного переходу на помежів'ї передостанніх століть і кінцевих тисячоліть. При цьому дисертантка скористалася працями В. Силантьєвої (щодо налаштованості імпресіонізму на модерністський тип світомислення) та Ж. Бодріяра (про зміну видів симулякрів у різних епохах). Наслідком реінтерпретації вказаних суджень став висновок про відповідність загальної логіки культурно-естетичних перетворень конвергентному принципові та необхідність видозмінювати тип домінантної матриці залежно від об'єкта дослідження («реалізм > модернізм» вимагає її ергодично-дисипативної модифікації, а «модернізм > постмодернізм» - фрактальної).

У другому розділі «“Дійсність - домінанта - мистецько-образний простір”: закономірності моделювання цілісності художнього світу» за допомогою синергетичного концепту домінанти досліджено функції т. зв. стандартних когнітивних моделей у динамічних процесах виникнення й побутування мистецько-образного світу, причому основний вектор студіювання спрямовано на пошук ключового фактора мірогенезу в розвиткові креативних устремлінь митця.

Перший підрозділ «Художня домінанта як важливий естетико-літературознавчий концепт, покликаний уявнювати феномен словесного мистецтва і процеси смислотворення» присвячено обґрунтуванню кореляції між дуально-єдиним принципом домінанти та найістотнішими ознаками літератури як виду мистецтва. Основним теоретичним засновком для такої постановки проблеми стала практика широкого використання літературознавцями (М. Бахтіним, В. Жирмунським, Я. Мукаржовським, Д. Наливайком, Ю. Тиняновим, Н. Шумило й ін.) поняття домінанти при порівняльно-типологічному вивченні різних проблем художньо-естетичної сфери - стилю, образного світу, національних поетикальних констант, конструктивних принципів цілісності тощо.

Необхідність дослідницької типологізації множинного для встановлення стрижневих ознак художніх явищ виявилася цілком суголосною сформованому протягом століть уявленню про природу літератури й креативного процесу. Воно насамперед втілилося й закріпилося в семантиці терміносполуки «художня домінанта», кожен із компонентів якої має цілу групу суперечливих відтінків значення. Це засвідчив здійснений у дисертації семний аналіз кожної лексеми, що входить до згаданого словосполучення, та особливостей їх синтагматичної сполучуваності. Увиразнені лінгвістичним способом парадигматичні виміри концепту «художня домінанта» - наявність множини лексем на позначення феноменів «масок», приємного «ошуканства», антиномійно-адекватного принципу генерування нових думок, впливових щодо реципієнта, гри «доміно» і т. д. - згодом було апробовано теоретично (за допомогою відомої естетичної концепції Ж. Бодріяра) і практично (на матеріалі конкретних художніх творів).

Розгляд бодріярівського тлумачення феномена словесного мистецтва виявив залежність ключових рис художніх явищ від загальних закономірностей культури й узвичаєних у ній методик оперування смислом. У первісних суспільствах для цього існувала символіка ритуального обміну й жертвопринесення, що сприяла максимальному розпорошенню смислу з наступним його циркуляційним замиканням-знищенням (т. зв. імплозія). Культурологічний закон анатеми відтак виявив свою дію у створюваних людиною поетичних формах - через різні методики «заломлення в тексті» ключових лексем.

Надзвичайно красномовним щодо наявності певної концептуальної кореляції між словом-темою як амбівалентною когнітивною моделлю та ключовим у дисертації концептом художньої домінанти названо використане вченим уподібнення процесу смислотворення до розвитку тем у фузі. Зазначено, що ця метафора Ж. Бодріяра закладає підвалини для глибшого культурологічного обґрунтування феноменів мірогенезу поетичної системи й іманентної для неї рухливої множини смислів, оскільки є цілком суголосною акцентованій раніше концепції Х. Яннараса про співмірність домінанти поліфонії у фузі з ідеєю «ек-стазу» (=виходу за межі Ego) та ідеї О. Ухтомського про «домінанту Іншого».

Розуміння людством універсальності домінантного топосу амбівалентності, зумовленої дуально-єдиним принципом структурування смислу, засвідчили пунктирно проаналізовані в роботі священні тексти, а також ті зразки української словесності, у яких - згідно з міфологічною традицією - на різних рівнях художньої цілісності опрацьовано мотив двійництва. До характеристики останніх дисертантка звернулася, відштовхнувшись від думки С. Агранович про двійництво як «генетичну програму» мистецтва, що найбільше актуалізується в періоди самовизначення народу - часи «негативної соборності» нації, коли існує загроза її загибелі. Такий ракурс аналізу виявився особливо продуктивним, оскільки дозволив ще раз увиразнити думку про співмірність запропонованого синергетичного підходу до реінтерпретації концепту домінанти обраному художньому матеріалові.

Амбівалентно-конвергентний тип репрезентації ідеї засвідчено передовсім у творах зі зримою націє- чи особистіснотвірною функцією образів провідника-пророка (з роману «Лель і Полель» і поеми «Мойсей» І. Франка; драм «По дорозі в Казку» Олександра Олеся та «Кассандра» Лесі Українки). Іманентну для них домінантну колізію світоглядного роздвоєння головних героїв кваліфіковано як втілення культурологічної символіки жертвопринесення, покликаної синергетично актуалізувати серед українців думку про потребу осягнути місію лідера-жертви.

На наступних сторінках зроблено аналіз декількох зразків української літератури межі ХІХ - ХХ століть, у яких домінантний топос амбівалентності виявився в структурі наративу - формі викладу від другої особи (т. зв. «ти-нарація», «виклад-звернення» у термінології М. Легкого та І. Чернухіної), що стала витвором модерної словесності. Елементи означеного наративного експериментування з «таїною первинної роздвоєності» (за М. Бубером) відзначено в творах І. Франка («Ріпник», «Хома з серцем і Хома без серця», «Як Юра Шикманюк брів Черемош», «Терен у нозі» й ін.), О. Кобилянської («Природа»), М. Коцюбинського («Поєдинок») і т. ін.