Трансформація міметичних принципів портретування в українській прозі ХІХ–ХХ століть

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

УДК 821.161.2

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук

Трансформація міметичних принципів портретування в українській прозі ХІХ - ХХ століть

Спеціальність: 10.01.01 - українська література

Сізова Ксенія Леонідівна

Київ-2011

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі новітньої української літератури Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий консультант: доктор філологічних наук, професор Гуляк Анатолій Борисович, Інститут філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, професор кафедри новітньої української літератури. семантичний портретування прозаїк

Офіційні опоненти:

доктор філологічних наук, професор Галич Олександр Андрійович, Луганський національний університет імені Тараса Шевченка, завідувач кафедри української літератури;

доктор філологічних наук, доцент Гурбанська Антоніна Іванівна, Київський національний університет культури і мистецтв, професор кафедри української мови і літератури, директор Інституту журналістики і міжнародних відносин;

доктор філологічних наук, професор Руснак Ірина Євгеніївна, Вінницький державний педагогічний університет імені Михайла Коцюбинського, завідувач кафедри української літератури.

Захист відбудеться „24” березня 2011 р. о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.15 із захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01601, м. Київ, бульвар Тараса Шевченка, 14.

Із дисертацією можна ознайомитися у Науковій бібліотеці імені М. О. Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01601, м. Київ, вул. Володимирська, 58.

Автореферат розіслано „17” лютого 2011 року

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради О.В. Наумовська.

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. Гносеологічна парадигма сучасної філологічної науки засвідчує актуалізацію комплексного підходу до аналізу літературного твору. Принципи вивчення художнього тексту як цілісної системи, активізовані ще на початку ХХ століття, цілком закономірно завойовують панівні позиції і зумовлені прагненням повніше інтерпретувати літературний твір, виявити типологічні закономірності як у доробку конкретного митця, так і в текстах певного літературного напряму.

Портрет героя є однією з основних категорій художнього твору, важливість якої спричинена антропоцентризмом мистецького феномену літератури. Особливого значення набуває портрет у художній прозі, де він демонструє максимальне семантичне наповнення й естетичну функціональність, фактично становлячи художню підсистему, специфіка якої зумовлена індивідуальним стилем письменника й естетичним завданням.

Реалізація певного структурно-семантичного різновиду портрета, домінування певних принципів, технік і прийомів портретування детерміновані ідейно-творчим задумом письменника. У принципах системної організації портрета виявляється індивідуальний почерк митця, його світогляд, авторська оцінка дійсності. Портрет як мовне втілення художнього образу нерозривно пов'язаний з усією системою художнього мислення письменника і в більш загальному сенсі - з концептуальними принципами літературного напряму. Сукупність засобів, що будують портретний опис, не лише втілює семантику образу героя - вивчення принципів моделювання портрета дозволяє з'ясувати авторські інтенції і дослідити стильову манеру, а також ідейно-філософські й естетичні засади певного літературного напряму. Саме тому аналіз мовних засобів зображення персонажа є важливим завданням літературознавства. Комплексне дослідження категорії портрета сприяє систематизації літературного матеріалу, дозволяє більш чітко окреслити критерії вивчення тенденцій розвитку художньої прози.

Літературна еволюція, трансформації і зміна творчих методів відображаються у способах зображення людини. Портрет у прозовому творі постає як складний феномен, у ньому спресовані і одночасно співіснують різні художні системи від доби становлення українського письменства до художніх відкриттів новітньої літератури. Вивчення літературного процесу в аспекті видозмін принципів портретування дає змогу не тільки схарактеризувати рецепцію особистості в межах художнього напряму, а й простежити специфіку втілення різноманітних ідейних засад в системі образів художніх творів. Усе це зумовлює важливість дослідження портрета як однієї з найбільш семантично наповнених складових художньої структури прозового твору, що дозволяє більш глибоко проаналізувати особливості творчої манери письменника, з'ясувати його місце в літературному процесі, визначити засадничі риси художніх напрямів, системно осмислити літературний процес і, зрештою, виявити загальний вектор розвитку зображення людини.

Українська проза ХІХ - початку ХХ століть демонструє широку парадигму підходів до зображення людини. Портрети героїв у прозі письменників цього періоду (навіть таких, що творили синхронно) вражають розмаїтістю художніх рішень. Аналіз портрета дозволяє робити висновки про превалювання у творчості конкретного автора ознак поетики та стилю певного літературного напряму, тобто сприяє визначенню домінантного творчого методу.

Кожен літературний напрям формує власні принципи портретування, переосмислюючи попередні художні надбання і відкриваючи нові можливості у цій сфері. Таким чином, можна простежити спадкоємність традицій портретування. Постійний діалог традицій і новаторства є запорукою розвитку літературного процесу. Світоглядно-творчі шукання часу, зміни ідейно-філософської бази, об'єктивна соціальна дійсність зумовлюють трансформацію засадничих принципів зображення людини. Естетичні зсуви викликають появу нових засобів і прийомів портретування.

Від вузько-зображальних принципів моделювання категорія портрета еволюціонує до універсального творчого прийому, який залучає художні елементи різного рівня, підпорядковуючи їх головному завданню - показу людини як складного феномену. Так, у літературі модернізму межі власне портрета розмиваються, ускладнюється його виокремлення з цілісного текстового масиву. Відбувається поступове інкорпорування портретом предметно-матеріального світу, репрезентованого у художньому творі.

Комплексне вивчення портрета в українській прозі доби її розквіту передбачає дослідження в аспекті диференціації й інтеграції, оскільки тільки такий підхід надає можливість простежити типологічні риси, що дають підстави для широких узагальнень, а, отже, увиразнюють і конкретизують науковий погляд на літературний процес.

Спільною змістовою ознакою портретів в українській прозі є гуманізм і зосередженість на душевному світі персонажа, сфері почуттів, емоцій та переживань. Характер психологізму української прози зумовлений ментальними особливостями, передусім емоційною вдачею. Світоглядними ознаками української ментальності завжди були духовність, чутливість, емпатія, перевага емоційного над раціональним. Художнє моделювання буття і суспільства відображало цю „філософію серця”, саме тому провідним принципом портретування в українській літературі є підкреслений психологізм. Аналіз структури і семантики портрета в творчості письменників ХІХ - початку ХХ століть крізь призму традицій унаочнює наскрізну тенденцію психологізації.

Дисертаційна праця покликана заповнити історико-теоретичну лакуну дослідження принципів портретування в українській прозі ХІХ - початку ХХ століть, передусім у царині поетики і стилістики художнього твору. Традиційно аналіз портрета здійснювався в межах досліджень поетики конкретних митців, що, попри усю безперечну цінність таких спостережень, не давало можливості повного його осягнення, вивчення тенденцій ґенези, виявлення специфіки портретування у представників різних художніх напрямів, на різних етапах розвитку літературного процесу. Досі бракує концептуальних інтегративних досліджень цієї проблеми, що належним чином відображували б літературний поступ, тому всебічний аналіз структури і семантики портрета в українській художній прозі визначеного періоду з точки зору його еволюції як текстової категорії та трансформації міметичних принципів портретування є актуальним.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження трансформації міметичних принципів портретування в українській прозі ХІХ - початку ХХ століть здійснювалося в межах комплексного плану науково-дослідницької роботи кафедри новітньої української літератури (номер державної реєстрації 01 БФ 04401) Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, зосередженої на комплексних дослідженнях специфіки розвитку української літератури. Тему дисертації узгоджено й затверджено на засіданні бюро Наукової ради Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України з проблеми „Класична спадщина та сучасна художня література” (протокол № 3 від 30 червня 2009 р.).

Метою дослідження є системний, концептуальний аналіз принципів портретування в українській прозі ХІХ - початку ХХ століть; адекватне осмислення своєрідності структури і семантики портрета у творчості окремих митців крізь призму стильового діапазону, традицій і новаторства, світоглядних орієнтирів. Увагу зосереджено на виявленні універсальних типологічних ознак портрета в межах провідних художніх напрямів, зокрема романтизму, реалізму та модернізму як специфічної системи художнього мислення; висвітленні трансформацій міметичних принципів портретування.

Мета конкретизована в таких дослідницьких завданнях:

– охарактеризувати портрет героя як категорію художнього прозового твору в контексті сучасних наукових підходів;

– здійснити аналіз структурно-семантичних складових портрета і визначити його структурні типи;

– виявити основні особливості портретування в прозі українських митців ХІХ - початку ХХ століть;

– осмислити явище синтетичного поєднання різних стильових тенденцій у зображенні людини українськими прозаїками окресленого періоду;

– визначити співвідношення мистецької традиції і художнього новаторства (загальнолітературного й індивідуально-авторського) у структурі та семантиці портрета, принципах, техніках і прийомах портретування;

– дослідити художню практику портретування в силовому полі категорії стилю, виявити типологічні ознаки портрета в межах художніх моделей романтизму, реалізму і модернізму;

– здійснити теоретичні узагальнення щодо еволюції зображення людини в українській художній прозі ХІХ - початку ХХ століть; з'ясувати зміни принципів портретування і визначити основний вектор їх трансформації в українській літературі цього періоду.

Об'єктом дослідження є твори української художньої прози ХІХ - початку ХХ століть, що відбивають загальний розвиток епохи. Для аналізу обирався доробок найвидатніших представників української літератури, зокрема література першої половини ХІХ століття представлена прозою Г. Квітки-Основ'яненка, П. Куліша, Ю. Федьковича, Марка Вовчка, Т. Шевченка, Ганни Барвінок; другої половини ХІХ століття - творами І. Нечуя-Левицького, М. Старицького, Панаса Мирного, Б. Грінченка, Олени Пчілки та І. Франка; помежів'я століть - художньою спадщиною М. Коцюбинського, О. Кобилянської, В. Стефаника, В. Винниченка. Вибір цих персоналій зумовлений вагомістю творчого доробку та роллю цих митців у формуванні ідейно-естетичного ядра певного художнього напряму.

Предметом дослідження є трансформація міметичних принципів портретування в художніх прозових творах українських письменників зазначеного періоду.

Методи дослідження. Комплексний характер дослідження, масштабність і неоднорідність матеріалу зумовили інтеграцію ряду наукових методів, контекстуального й синтетично-аналітичного підходів.

У дисертації застосовано метод системного аналізу, що дозволяє повно і всебічно дослідити художній матеріал. За допомогою типологічного методу визначено діапазон типового у структурі й семантиці портрета героя в прозі окремих письменників як проекцію, що репрезентує принципи літературного напряму. Згідно з історико-ґенетичним методом досліджено еволюційні аспекти зображення людини в українській прозі. На основі порівняльно-історичного методу проаналізовано характер впливів на рівні літературних напрямів і окремих авторських ідіостилів. Для глибокого і всебічного осмислення структурно-семантичних особливостей портрета героя в художній прозі актуалізовано методи структурного і семантичного аналізу.

Теоретико-методологічною основою дисертації є концептуальні положення літературознавства, стилістики тексту, історії літератури, естетики, викладені в роботах М. Бахтіна, О. Білецького, Т. Бовсунівської, Я. Вільної, В. Виноградова, Г. Винокура, Л. Гінзбург, О. Гнідан, А. Гуляка, Т. Гундорової, І. Денисюка, О. Єременко, С. Єфремова, Г. Клочека, М. Кодака, Ю. Коваліва, Б. Ларіна, Ю. Манна, В. Марка, М. Моклиці, Д. Наливайка, М. Наєнка, Є. Нахліка, С. Павличко, В. Погребенника, Ф. Погребенника, В. Поліщука, Я. Поліщука, Г. Сивоконя, М. Ткачука, І. Франка, М. Шанського, Ю. Шереха, Н. Шумило, Л. Щерби, Д. Чижевського, М. Яценка. Базовими для дослідження проблем стилістики художнього тексту є наукові студії Є. Кубарєва, Н. Купіної, В. Кухаренко, Т. Матвеєвої, Л. Новикова, В. Одинцова, Н. Пєлєвіної, О. Пономаріва, М. Рудякова, І. Чернухіної. Праці цих вчених стали теоретико-методологічною основою дисертації, сприяли забезпеченню комплексного підходу до об'єкта аналізу, а також допомогли виявити сутнісні ознаки портрета героя як художньої категорії і логіку його еволюції в українській прозі ХІХ - початку ХХ століть. Осмислення загальнотеоретичних понять і підходів до вивчення художнього тексту, вміщених у студіях названих та низки інших дослідників, дозволило репрезентувати нову концепцію розвитку зображення людини в українській прозі досліджуваного періоду.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що вона є першим системним дослідженням, в якому здійснено інтеграційний аналіз принципів зображення людини в художньому прозовому творі. Вперше у вітчизняному літературознавстві запропоновано концепцію системного осмислення загальних закономірностей розвитку міметичних принципів портретування в українській художній прозі ХІХ - початку ХХ століть.

Новизна одержаних результатів полягає також у тому, що:

– на основі аналізу провідних тенденцій зображення людини в українській художній літературі здійснено спробу нового визначення або уточнення змісту таких понять, як портрет героя, портретний опис, портретна характеристика, принципи, моделі, техніки та прийоми портретування;

– запропоновано нові підходи до вивчення портрета, згідно з якими аналіз моделі зображення дозволяє зрозуміти авторські інтенції та ідейно-філософські й естетичні засади певного художнього напряму;

– виявлено і проаналізовано структурні типи портрета героя в художній прозі та його структурно-семантичні складові;

– осмислено зв'язок принципів портретування і структурно-семантичних особливостей портрета з ідейно-естетичними засадами творчості та світоглядною позицією окремого митця і естетичними засадами художнього напряму; висвітлено співвідношення індивідуально-авторського та загальнолітературного у принципах зображення людини;

– простежено типологічні особливості портрета героя в естетичних концепціях певних літературних напрямів: романтизму, реалізму та модернізму; висвітлено принципи, техніки і прийоми портретування, які є домінантними в кожному напрямі;

– у парадигмально новій для українського літературознавства площині категорію портрета введено до синхронно-діахронного літературного контексту;

– вперше сформовано загальну історико-літературну картину трансформації міметичних принципів портретування в українській прозі ХІХ - початку ХХ століть; виявлено спрямованість цього розвитку - від об'єктивно-зображальних засад до психологізації.

Особистий внесок автора. Дисертація є самостійним дослідженням. Отримані результати, теоретичні положення і висновки сформульовані безпосередньо автором.

Теоретичне значення дисертації. Висновки і результати дослідження відкривають нові можливості у вивченні історії і теорії літератури, зокрема проблеми текстової категорії портрета в творчості окремих письменників та естетичних концепціях певних літературних напрямів, дослідженні особливостей портретування у ліриці і драмі; у розробці цілісної концепції розвитку принципів зображення людини в українській літературі від давньої до сучасної. Матеріали й висновки роботи сприяють розробці нових об'єктивних підходів до розуміння художньої категорії портрета в змістовому й формальному аспектах, а також усвідомленню тяглості внутрішньолітературних традицій. Окремі спостереження, викладені в дисертації, можуть бути використані як допоміжні моделі дослідження специфіки характеротворення в художній прозі.

Практичне значення одержаних результатів. Здобуті результати можуть слугувати матеріалом для створення нових монографічних праць, підручників і посібників з історії української літератури, поетики і стилістики художнього тексту, інших галузей гуманітарних знань. Положення, оприлюднені в роботі, можуть використовуватися в процесі викладання літературознавчих та лінгвістичних нормативних курсів, спецкурсів і спецсемінарів у вищих навчальних закладах.

Апробація роботи. Основні положення дисертації були заслухані та обговорені на засіданнях кафедри новітньої української літератури Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка (20 травня 2010 року, протокол № 9); щорічних міжнародних конференціях „Мова і культура” (Київ, 2003, 2008, 2009 рр.); щорічних Всеукраїнських науково-теоретичних конференціях „Українська література: духовність і ментальність” (Кривий Ріг, 2007, 2008, 2009 рр.); Всеукраїнській науковій конференції, присвяченій творчості Тараса Шевченка (Київ, 2008 р.); Всеукраїнській науковій конференції, присвяченій 195-річчю від дня народження Тараса Шевченка (Київ, 2009 р.); Міжвузівській науковій конференції, присвяченій 80-річчю від дня народження Юрія Мушкетика (Київ, 2009 р.); Міжнародній науковій конференції „Мультикультуралізм у перспективі літературознавчої антропології” (Чернівці, 2009 р.); І Міжнародній науково-теоретичній конференції „Мультилогос літератур світу” (Кривий Ріг, 2010 р.).

Публікації. Основні наукові результати дослідження відбито у 29 друкованих роботах, із них: монографій - 1, посібник - 1, статей у наукових фахових виданнях, затверджених ВАК України, - 27.

Структуру дисертації визначили її мета та завдання. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків та списку використаної літератури (434 найменування, із них 17 іншомовних).

Загальний обсяг роботи - 460 сторінок, із них 415 - основного тексту).

Основний зміст дисертації

У Вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, ступінь її наукового опрацювання, зв'язок роботи з науковими програмами та планами установи, де виконана дисертація; висвітлено стан вивчення проблеми, визначено мету, завдання, об'єкт, предмет і наукову новизну праці, основні методи дослідження, окреслено теоретичну і практичну цінність одержаних результатів, означено форми їх апробації та впровадження загальної концепції, розкрито особистий внесок здобувача.

Перший розділ „Теоретико-методологічні засади дослідження портрета героя в художній літературі” присвячено розгляду сутності базових понять дослідження, його методології, аналізу структурних типів портрета та його структурно-семантичних складових. Сформульовано концепцію ґенези портрета і вибудувано загальну картину трансформації міметичних принципів портретування в українській прозі ХІХ - початку ХХ століть.

У підрозділі 1.1. „Методологія аналізу художнього тексту” головну увагу приділено методологічним засадам дослідження портрета як текстової категорії, визначено основні напрями аналізу. Зображення людини є однією з найважливіших складових художнього твору, і його мовне втілення в тексті надає широкі можливості для інтерпретації глибинних, фундаментальних принципів письма окремого митця та естетичної системи літературного напряму.

Поєднання літературознавчого й лінгвістичного підходів до художнього тексту з метою дослідження портрета в єдності змісту й форми виявляється досить перспективним. Такий синтезуючий підхід дозволяє від мови тексту піднятися до ідейно-естетичного та концептуального планів, з'ясувати як індивідуально-авторські інтенції, так і світоглядні засади літературного напряму, унаочнити процес трансформації міметичних принципів портретування. Дослідження стилю та поетики художнього тексту неможливі без лінгвістичного обґрунтування. Аналіз певної техніки або прийомів портретування має ґрунтуватися на розумінні тексту як естетичної цілості, а, отже, здійснюватися в нерозривній єдності з іншими напрямами і рівнями текстуального аналізу.

У підрозділі 1.2. „Портрет як текстова категорія” розглянуто зміст основних понять: портрет героя, портретний опис, портретна характеристика, портретування, принципи, моделі, техніки та прийоми портретування.

Розмежування понять портретного опису і характеристики дозволяє більш чітко простежити, які елементи художнього твору змальовують зовнішній вигляд, а які - внутрішній світ героя. Якщо в літературі ХІХ століття превалював опис, то художня проза кінця ХІХ - початку ХХ століть надає перевагу характеристиці з інкорпорованими елементами зображення зовнішності.

Презентація персонажа в тексті має різні ступені об'єктивації, а портрет, відповідно, може реципіюватися з різних точок зору. Вибір форми зумовлюється літературними традиціями доби, домінантним творчим методом, індивідуально-авторськими стильовими особливостями, а також жанровою специфікою твору.

Портретування визначається як процес моделювання автором зображення персонажа. Воно ґрунтується на принципах, що відрізняються залежно від традицій у різних національних літературах і естетичних та світоглядних засад художніх напрямів. Такими принципами є ідеалізація, психологізм, натуралістичність.

Під техніками портретування розуміємо використання певного способу зображення персонажа. Техніки часто запозичуються літературою із суміжних мистецтв, зокрема, джерелом багатьох з них є живопис. Кінематографічна техніка портретування виникла на початку ХХ століття і є досить поширеною в сучасній літературній практиці. Превалювання тих чи інших технік залежить від художніх принципів літературного напряму, а також зумовлюється індивідуальними особливостями стилю письменника.

Портретування передбачає певну сукупність прийомів і художніх засобів, співвідносних з різними рівнями мовної презентації тексту: тропів, стилістичних фігур, промовистих імен, засобів фонетичної та синтаксичної виразності, можливостей словотвору тощо. Кожен літературний напрям і конкретний митець репрезентує відносно сталу систему засобів творення портрета, прийомів, термінологічно означувану як модель портретування.

Модель є стереотипним усталеним зразком, характерним для художньої практики, якому віддають пріоритет конкретний автор або представники певного літературного напряму. Історико-літературний аналіз дозволяє простежити еволюцію цих творчих моделей і окреслити її загальну спрямованість - від досить чіткої художньої регламентації до формальної довільності, розширення і модифікації змістових та естетичних функцій портрета. Якщо доба романтизму представляла відносно незмінну модель портретування (вік і статура героя, вираз очей і обличчя тощо), то післяромантична література виявляла дедалі більшу довільність в моделюванні зовнішності персонажа, зумовлену індивідуально-авторськими інтенціями.

Семантика образу героя, що виражається передусім через портрет, як і будь-яке семантичне явище, має компонентний склад. Портрет у художньому творі є сукупністю великої кількості структурно-семантичних складових. До них належать не лише відомості про зовнішній вигляд і поведінку героя, а й інші різновиди характеристики: колористичну; характеристику за допомогою пахощів, пов'язану з натуралістичними тенденцією; введення паралельних образів, сутність якого полягає у залученні різноманітних концептів (натурфактів чи артефактів), що допомагають створити семантичну домінанту образу героя. Велику літературну традицію має прийом промовистих імен, тобто ономастична характеристика.

Однією з магістральних ліній розвитку портрета як універсальної образної характеристики героя є розширення кола елементів, що формують цю художню підсистему. Образ героя дедалі частіше вбирає в себе найближче матеріальне оточення. Така тенденція портретування окреслюється, починаючи з другої половини ХІХ століття. Портрет мислиться не як сукупність зовнішніх ознак, а як складна естетична система, що поруч з традиційним зображенням людини вбирає елементи пейзажу, змалювання інтер'єру тощо. В процесі розвитку літератури відбувається докорінна зміна принципів обсервації дійсності, а відтак і моделювання портрета: замість живописного принципу утверджується кінематографічний. Одночасно послаблюється панівна настанова на візуалізацію, все більшого значення набувають аудіальні, тактильні образи тощо.

Зміни, що відбулися в літературі наприкінці ХІХ - в першій половині ХХ століття, істотно торкнулися шляхів зображення людини. Відчутною стає тенденція до синтетизму, використання методів та засобів, що традиційно належали іншим родам літератури: ліричною за своєю суттю є посилена увага до внутрішнього світу героя, своєрідна трансформація фігур паралелізму в моделюванні паралельних образів як домінантний засіб зображення; вплив драми проявився в тенденції посилення ролі мовленнєвої характеристики.

Портрети відрізняються за обсягом і структурою, а також за способом локалізації в тексті. Важливим критерієм виокремлення структурних типів портрета є спосіб організації його компонентів. Вони можуть бути локалізовані і пов'язані між собою у два способи. Концентрований портрет розміщений в одному текстовому фрагменті. Його компоненти є рівноправними і організовані за принципом лінійної послідовності, перебувають у сурядному зв'язку. Деконцентрований портрет, як правило, структурується через смислові поля, його елементи вичленовуються в різних фрагментах тексту, часто досить віддалених один від одного. Компоненти деконцентрованого портрета не є рівноправними, їх поєднує підрядний зв'язок. У полі виділяється ядро, сформоване повторюваними одиницями, і периферія, яка містить елементи, що постають у тексті один раз. Головна функція портрета подібної структури - виділення семантичної домінанти образу.

Структурно-семантичні особливості портрета пов'язані з жанром твору та ідейними і стильовими константами художнього напряму. Діахронічний аналіз портретування дозволяє виявити тенденції поступового переходу від концентрованого до деконцентрованого, від статичного до динамічного портрета, відмови від опису на користь характерної деталі, значної психологізації портрета.

У підрозділі 1.3. „Портрет героя як відображення специфіки літературного напряму та індивідуальної манери письменника” на тлі загального розвитку українського літературного процесу ХІХ - ХХ століть проаналізовано й окреслено зміни традицій портретування, детерміновані ідейно-філософськими зрушеннями, трансформацією підходів до осягнення життя літературою, переосмисленням функцій мистецтва.

Романтизмові, що виник на хвилі національного відродження, притаманний інтерес до першоджерел, коренів національної ідентичності, а, отже, й до усної народної творчості. Романтичний герой успадкував чимало рис фольклорного попередника: його портрет базується на принципах народнопоетичної художності - ідеалізації героя з паралельною демонізацією антигероя. Героям притаманний набір портретних ознак, заздалегідь суворо визначений літературним каноном і детермінований функціональним типом персонажа. Таким чином, зовнішній вигляд романтичних персонажів не індивідуалізований, а певною мірою схематичний, їх портрети моделюються за допомогою усталених стереотипів і кліше.

Реалізм змінює концептуальні підходи до образу героя. Його портретні характеристики детермінуються не світоглядними настановами „інакшості” на противагу обивательському середовищу, як це було в романтичних концепціях, а соціальним оточенням, належністю до конкретної суспільної групи.

Принципи зображення в реалізмі зазнають серйозних змін. Головний герой перестає бути втіленням ідеалу. Моделювання зовнішності персонажа здійснюється паралельно з психологічною характеристикою, причому такий характер зображення завжди підпорядкований принципу відповідності персонажа його соціальному типові, тобто узагальненому образу людської індивідуальності, найможливішому, найхарактернішому для певного суспільного середовища. Зображення героя в реалістичному творі стає динамічним, оскільки література прагне осягнути процеси, що відбуваються з людиною під впливом соціуму.

Образна система твору в реалістичній літературі зазнає трансформацій: зростає роль другорядних персонажів. Замість моноцентричної структури, притаманної романтизму, реалізм пропонує поліцентризм. Система образів ускладнюється, в центрі може бути не один, а більше персонажів, навіть група. Сфокусованість на головному герої послаблюється за рахунок детального зображення різних типажів.

Модернізм є своєрідним відродженням романтизму, у літературі цього напряму відновлюються основні романтичні принципи, зокрема опозиція „головний герой - юрба”. Актуальності набуває панівна для романтизму проблема трагічних взаємин митця і суспільства. Соціальна детермінованість індивідуума в модернізмі поступається місцем психологічній: людина зображується, в першу чергу, не як член певної соціальної групи, а як неповторна індивідуальність з притаманним їй складним внутрішнім світом.

Змінюється пропорційне співвідношення опису зовнішності та психологічної характеристики героя. Досить часто письменники-модерністи уникають описів зовнішнього вигляду героїв, автори апелюють до пресупозиції читача, який на основі психологічного портрета персонажа має домислити, як він виглядає. Психологізація стає чинником ускладнення зображення, чинником його комплексності та багатоаспектності. Динаміка розвитку портрета, його функціонування в загальній системі української прози кінця ХІХ - початку ХХ століть, акценти, які роблять автори, можуть бути показниками художніх зрушень, притаманних цій літературній добі.

Узагальнення особливостей зображення людини в літературі різних напрямів дає підстави для виділення за функціональним критерієм двох магістральних поглядів на людину: міфологічного, для якого домінантним є аксіологічний аспект, та наукового, що актуалізує гносеологічну домінанту. Теоретичні засади цих двох протилежних підходів були сформульовані ще за часів античності - перший, розмірковуючи про сутність і роль мистецтва, обґрунтував Платон, другий у мистецтвознавчий обіг увів Аристотель.

Міфологічному підходу властива орієнтація на масову аудиторію: провідною його функцією є дидактична, що детермінує головний принцип зображення - ідеалізацію, реалізовану у фольклорі, героїчних епосах, літературі класицизму, романтизму з усіма його модифікаціями, а також соцреалізму й тиражовану сучасним масовим мистецтвом. Цей принцип набуває поширення в часи консолідації суспільства, створення етно-соціальної системи, підвищення творчої активності народу. До мистецтва в такі періоди висувається вимога продукування ідеалів, зразків, які б могли наслідуватися суспільством.

Гносеологічна домінанта проявляється в аналітичному підході до зображення дійсності, прагненні виявити загальні закономірності в одиничних об'єктах, що зумовлює тенденцію до максимальної об'єктивності зображення і посилення натуралістичного струменя. Література при цьому орієнтована не на широкий загал, а на одиничного вдумливого читача. Художній твір передбачає аргументований діалог з читачем-інтелектуалом. Такий спосіб зображення притаманний реалістичному типу творчості від часів античності до класичного реалізму і неореалізму, характеризується послабленням дидактичних констант. Головним прийомом характеротворення стає типізація - герой, позбавлений винятковості, репрезентує певну соціальну групу, але водночас є й самостійною індивідуальністю.

В розділі сформульовано логічні принципи побудови портрета, ґрунтовані на загальнофілософських категоріях дедукції та індукції. Принципи портретування, властиві для певних художніх напрямів, визначаються характером співвідношення дедуктивних та індуктивних прийомів. Романтизм і модернізм репрезентують дедуктивну схему, яка передбачає закріплені каноном зовнішні та внутрішні ознаки героя, формульні характеристики і портретний опис персонажа. Реалізм натомість пропонує індуктивну схему зображення, що ґрунтується на виявленні загальних закономірностей у часткових проявах.

Літературна практика не обмежується цими схемами, демонструючи дихотомічну природу, в якій відбувається постійна взаємодія різних типів творчості. На кожному етапі розвитку національного письменства в ньому наявний певний комплекс міметичних принципів, що характеризуються різним співвідношенням платонівського та аристотелівського мімезису.

У другому розділі „Принципи зображення людини в літературі першої половини ХІХ століття” на основі дослідження прозової спадщини фундаторів українського письменства з'ясовано специфіку літературного портретування у визначений період. Література першої половини ХІХ століття виявляє синтез стильових явищ, романтичні тенденції у ній переплітаються з класицистичними, реалістичними та натуралістичними. Український романтизм характеризується вільним і органічним поєднанням ознак різних художніх напрямів.

Ідейним та змістовим підґрунтям українського романтизму є традиційний для національного менталітету кордоцентризм і народна культура, що протягом століть культивувала глибоку духовність, чутливість, здатність до емпатії. Усна народна творчість стала основним джерелом письменства і в змістовому, й у формальному аспектах. Образна система та мова літератури першої половини ХІХ століття, тісно пов'язані з фольклором, були знайомі й зрозумілі читачеві, суголосні його духовному світу.

Зовнішній вигляд і поведінка романтичного героя регламентовані специфікою тієї картини світу, яку моделюють у своїх творах представники цього художнього напряму. Головним принципом характеротворення, а отже, і портретування, у творах Т. Шевченка, П. Куліша, Г. Квітки-Основ'яненка, Ю. Фельковича, Марка Вовчка, Ганни Барвінок та інших митців романтичного напряму стає ідеалізація. Поетизація народної моралі, чеснот кращих представників українства, абсолютизація добра і зла, що має фольклорне коріння, зумовлює певну стереотипність моделювання образів персонажів.

Традиційна для романтизму дихотомія „добро - зло” виявляється передусім через особливості групування персонажів - їх образи, як правило, поляризуються. Сутнісною ознакою літератури цього періоду є чіткий порівняно з іншими літературними напрямами поділ героїв на позитивних і негативних, причому серед позитивних, як правило, виділений головний герой.

Базові для романтизму принципи, моделі, засоби і прийоми портретування, пов'язані з фольклорною традицією, зберігають своє значення і надалі, постаючи на інших етапах розвитку літератури (неоромантизм, революційний романтизм).

У підрозділі 2.1. „Орієнтація на народну традицію та ідеалізація як базові принципи зображення людини у прозі Г. Квітки-Основ'яненка” розкрито специфіку портретування у творах письменника. Приймаючи постульовану сучасними дослідниками думку про полістилістичність прозової практики письменника, наголошуємо на тому, що стилістичною домінантою в оповіданнях і повістях Г. Квітки-Основ'яненка є романтична. Вона виявляється передусім в ідеалізації як провідному принципі художнього узагальнення. Естетика творів письменника орієнтована на фольклорні зразки, що визначає характер образності.

Портретування у повістях та оповіданнях Г. Квітки-Основ'яненка має яскраво виражене аксіологічне спрямування. Герої прози письменника втілюють український етнотип у цілісності фізичних і духовних якостей; вони є носіями високих морально-етичних цінностей, що репрезентують народну, християнську за своєю суттю, філософію і зберігають зв'язок з фольклорними джерелами. Романтичний світогляд органічно поєднується в них з уснопоетичними традиціями.

У творенні портретів своїх героїв письменник надає особливого значення деталізації, що значною мірою конкретизує їх, водночас активно використовуючи стилістичні ресурси фольклору, зокрема постійні епітети й порівняння. Г. Квітка-Основ'яненко заклав традицію портретування, де творчо переосмислені засади європейського романтизму органічно поєднуються з вершинними здобутками народної творчості.

Підрозділ 2.2. „Епічність та монументальність портретів у творах П. Куліша” присвячено концептуальним засадам портретування у творчості ще одного романтика, прозовий доробок якого засвідчує оригінальну взаємодію потужного фольклорного струменя і досвіду європейського письменства, зокрема історичної романістики. У художній історичній прозі П. Куліш виступив генератором національно-патріотичної ідеї, наповнюючи життєвою конкретикою образи, змодельовані за принципами народного героїчного епосу. Персонажі історичної прози П. Куліша нагадують героїв дум про козацьку давнину, славетне минуле, в якому містяться витоки українського національного характеру. Спираючись на міцний фундамент усної народної творчості, митець створив монументальні образи історичних діячів, канонізував принципи їх зображення.

Якщо Г. Квітка-Основ'яненко звертається до постатей пересічних українців, то П. Куліш створює галерею „людей в історії”. Система персонажів „Чорної ради” апелює до національної свідомості українців. П. Куліш конкретизує й індивідуалізує архетипові для національного світогляду образи: „великого гетьмана”, „ідеальної красуні”, „лихого козака”, антагоніста - „ницого злодія” тощо.

У підрозділі 2.3. „Народно-баладні прийоми портретування у творчості Ю. Федьковича” аналізуються творчі знахідки цього автора у сфері моделювання портрета. Герої новел Ю. Федьковича та принципи їх портретування генетично пов'язані з таким жанром українського фольклору, як балада. Специфіка народної балади, успадкована літературною, зумовлює умовність портретних характеристик. Такий спосіб зображення передбачає, що у свідомості читача існує ряд сталих ознак, які співвідносяться з фольклорними образами богатиря, красуні тощо. Архаїчні, започатковані ще гомерівськими поемами, детальні описи вбрання і зброї героїв на новому етапі розвитку літератури набувають іншого змісту - вони наближують фольклорний, по суті, художній світ Ю. Федьковича до реалістичного типу зображення.

Прикметною особливістю портретування у Ю. Федьковича стає константа серця як осередку духовного життя людини. Поширеність згадки про серце як елемент портретної характеристики персонажа органічно пов'язана з кордоцентризмом українського менталітету. Традиційний український кордоцентризм виявляє в даному випадку нові конотації, втілюючи романтичний принцип ірраціонального, чуттєвого пізнання світу.

У підрозділі 2.4. „Романтичні тенденції зображення людини у творах Марка Вовчка” проаналізовано новаторство письменниці в царині моделювання портрета.

Твори Марка Вовчка характеризуються різноплановими техніками портретування, типологія портрета в прозі письменниці зазнає суттєвого збагачення, розширення, демонструє як зумовленість стильовим і жанровим каноном, так і полівекторність пошуків. У збірці „Народні оповідання” найбільш широко представлений портрет, близький до фольклорного, що пояснюється самою специфікою викладу. Письменниця обирає форму оповіді, що дозволяє скоротити дистанцію між автором і читачем, подати картину сільського життя безпосередньо. Постать оповідача - людини з народу, зумовлює добір певних мовних засобів, що імітують живе народне мовлення, а отже виявляють спорідненість з фольклором. В „Народних оповіданнях” широко вживаються постійні епітети, типові фольклорні порівняння та інші loci communes. Одним з найдієвіших засобів портретування стають фольклорні кліше, в основі яких досить часто лежить прийом паралелізму.

У „Рассказах из русского народного быта”, на відміну від „Народних оповідань”, відбувається деконцентрація портрета, елементи портретної характеристики надаються не в компактному описі, а розсіяні по всьому твору.

Романи Марка Вовчка суттєво різняться від малих та середніх жанрових форм у плані моделювання портретів. Жанр роману, який передбачає більшу, ніж у повісті, кількість персонажів, детальніше виписування характерів, вищий ступінь психологізації, потребував суттєвих змін техніки портретування. В центрі фольклорного твору завжди перебував один герой, решта персонажів тільки називалася. З цим розумінням героя корелює його концепція у романтизмі, де він є представником ідеального світу; проте літературна еволюція вимагала від романтиків більш широкого зображення життя, певного розмикання перспективи, введення у твір більшої кількості персонажів.

В українській літературі, зокрема в романах Марка Вовчка, виникає нова художня концепція дійсності, вперше запропонована німецькими романтиками: головний герой (як правило, ідеалізований) протиставляється натовпу (філістерам). При цьому спостерігається урізноманітнення способів та прийомів зображення, активне залучення моделей портретування, привнесених зі світової літератури, їх творче переосмислення на тлі української літературної традиції.

Прозові твори Марка Вовчка засвідчують певний поступ у мистецтві портретування: до притаманних романтизмові моделей і технік письменниця додає нові, серед яких варто зазначити передусім елементи натуралізму (особливо це стосується пізніх повістей і романів). У творах Марка Вовчка чітко простежується тенденція психологізації портрета.

У підрозділі 2.5. „Єдність образного мислення як основна ознака портрета героя у прозі Т. Шевченка” проаналізовано особливий тип портретування, започаткований митцем. Т. Шевченко досить часто пропонує синтетичне бачення самого процесу словесного моделювання портрета. Характеризуючи персонажа, він вдається до засобів суміжних мистецтв, передусім живопису і музики. Герой може порівнюватися з відомим малярським твором, скульптурою. Портрет у повістях Т. Шевченка пластичний, спрямований, у першу чергу, на створення яскравого візуального образу. Митець першим в українській літературі вводить у твори повноцінну кольорову палітру, збагачуючи традиційну народну колористику новими художніми надбаннями.

Надзвичайно важливу роль у творах Т. Шевченка, який визнавав музику головним видом мистецтва, здатним найповніше виразити душу людини, відіграє характеристика героїв за їх ставленням до музики. Інтерес до неї є семантичною домінантою образів героїв у повістях „Музыкант”, „Варнак”, „Прогулка с удовольствием и не без морали”, „Близнецы”. Мистецтво звуків перетворюється на еквівалент духовності. Музичність героя трактується як вияв його глибинної здатності до співчуття і повноцінного внутрішнього життя, несприйняття музики, навпаки, є показником душевної порожнечі. Значущим у творах Т. Шевченка є розуміння героями народної музики; любов до українських пісень свідчить про „справжність”, здорову духовну основу. Продуктивність характеристики за ставленням до музики і музичними уподобаннями є ще одним аргументом на користь міцного ідейно-естетичного зв'язку прози Т. Шевченка з романтичною традицією.

У підрозділі 2.6. „Своєрідність зображення людини у творах Ганни Барвінок” запропоновано погляд на творчість письменниці як своєрідне перехрестя різних художніх методів.

Головним чинником стилістичного синтетизму стала оригінальна інтенція, покладена в основу творчої методи. П. Куліш, який для Ганни Барвінок був безумовним авторитетом у мистецтві, дав дружині настанову на максимально об'єктивне зображення дійсності і якомога точніше відтворення „річей людських”, тобто оповідей респондентів, що певним чином змінює співвідношення об'єктивного та суб'єктивного у художньому творі. Внаслідок цього у творах Ганни Барвінок поряд з романтичними і фольклорними принципами зображення спостерігаються реалістичні і навіть натуралістичні. Запропонований Ганною Барвінок прийом „стенографічного запису” розмов, їх відтворення з документальною точністю, що був абсолютно новим для тодішньої літератури і сприймався сучасниками письменниці неоднозначно, став одним з найулюбленіших у модерній та постмодерній літературі.

Актуальне прочитання творів письменниці дає підстави стверджувати, що тенденції портретування, представлені в її прозі, набагато випередили свій час. Ганна Барвінок фактично відмовляється від ідеалізації як провідного для романтичної літератури принципу зображення. Новаторство письменниці стає очевидним у зіставленні з творчими методами сучасників, зокрема Марка Вовчка. Якщо остання формувала свій стиль, беручи за взірець творчі настанови Т. Шевченка та І. Тургенєва, то Ганна Барвінок значною мірою „відштовхувалась” від ідеалізації, що панує в прозі П. Куліша, свого літературного наставника.

Форма наративної організації твору (практично не оброблений літературно, стенографічний запис розповіді) зумовлює специфіку способів зображення людини. В літературі цього періоду портрет, як правило, статичний, має значний обсяг і сконцентрований в одному текстовому фрагменті (для головного героя - на початку твору або при першій появі). Ганна Барвінок у своїх оповіданнях обирає інший принцип опису. Її герої частіше характеризуються через дії, спосіб поведінки, іноді - через специфічну деталь, при цьому портрет стислий, лаконічний, як в усному мовленні.

Значна частина творів письменниці за жанровими ознаками тяжіє до шкіца, образка. Натурою для своїх замальовок письменниця обирає найяскравіші постаті з народу, фактично героїзує їх, утверджуючи думку про незнищенність національних чеснот. Техніка зображення подібна до малярської - короткі речення портретних описів нагадують точні штрихи малярського етюду, змальовують героїв шкіців.

Третій розділ „Структурно-семантичні трансформації портрета в літературі другої половини ХІХ століття” присвячено змінам, яких зазнає портретування в художніх творах, зумовленим формуванням нового літературного напряму - реалізму.

Українська література другої половини ХІХ століття не відкидала попередніх надбань, у той же час в надрах магістральної для неї реалістичної течії визрівали тенденції майбутнього модернізму. Синтез реалізму та романтизму (з характерною для українського романтизму орієнтацією на фольклор) є типологічною ознакою творчості І. Нечуя-Левицького і М. Старицького, „вкраплення” елементів романтизму спостерігається у творах Панаса Мирного.

Трансформації реалістичного методу під впливом модерних течій європейської літератури наприкінці ХІХ століття стали чинником виникнення таких синтетичних явищ, як проза І. Франка, де переплітаються реалістичні, романтичні і модерністські (зокрема імпресіоністичні) принципи зображення.

Творчість Б. Грінченка і Олени Пчілки репрезентує тенденцію повернення до міфологічного платонівського мімезису з домінантним аксіологічним моментом, що було спричинене настановчим характером народницької літератури.

Прагнення реалізму до якомога більшого об'єктивізму у відображенні дійсності значно розширює коло зображуваних соціальних груп. Хоча селянська тематика переважає, об'єктом зображення стає духівництво, університетська молодь, інтелігенція тощо. У творах Б. Грінченка, Олени Пчілки, І. Франка з'являється новий герой, працьовитий, енергійний позитивіст, який вільно почувається у стихії науки й мистецтва. Трансформуються й жіночі образи: на зміну традиційним образам жінки-жертви (кріпачки, покритки, повії) та жінки-берегині (дружини, матері) приходять впевнені, незалежні, орієнтовані на соціальні досягнення героїні.

Первинним для героя стає його соціальна належність, він розглядається як продукт середовища, що зумовлює специфіку виховання й становлення. Особливості вдачі героя, його індивідуально-психологічні якості, сформовані під впливом соціуму, стають сюжетотворчими чинниками. Головним принципом художнього узагальнення реалізм проголосив типізацію. На відміну від романтичного, герой реалістичного твору не є винятковим, його характер і поведінка мотивовані суспільством.

Основним змістом реалістичного твору є взаємини людини і суспільства. Реалістичний тип творчості передбачає не тільки типізацію, а й індивідуалізацію, що дозволяє представити героя як неповторну особистість. Однак його постать індивідуалізується в межах певного соціального типу. Якщо в літературі романтизму зовнішність героя стереотипна і створюється за ідеальним шаблоном, то в реалістичному напрямі портрет стає сукупністю особистих прикмет, індивідуалізованою характеристикою певного типу людини. Зовнішність і вдача персонажа завжди детерміновані його приналежністю до певного прошарку суспільства.

Статичності романтичного героя в реалізмі протиставляється динаміка розвитку людського характеру, зумовлена впливом об'єктивної реальності. Реалізму притаманний динамічний портрет, зміни у зовнішності героя унаочнюють трансформації його характеру. Такими є, наприклад, портрети Миколи Джері у І. Нечуя-Левицького або героїв Панаса Мирного - Чіпки та Христі. Кожному етапу життєвого шляху героїв відповідає окремий портретний опис, що відбиває певний стан трансформації образу.

Динамічність портрета викликає зміни його структурної організації - він стає деконцентрованим, особливого значення набуває деталізація, що виявляє семантичне наповнення окремих портретних „штрихів” - образних домінант.

Реалістична література пропонує нові принципи групування персонажів і їх характеристики. Процес деконцентрації проявляється у зростанні ролі другорядних персонажів, які перетворюються зі статистів на повноцінних дійових осіб. Такі твори І. Нечуя-Левицького, як „Кайдашева сім'я” і „Старосвітські батюшки та матушки”, вирізняються діалектичністю образів, в них зникають чітко виражені опозиції позитивних і негативних персонажів. Письменник відмовляється від сконцентрованості на одному центральному персонажі, про що свідчить навіть заголовковий комплекс творів. Назви „Бурлачка” або „Повія” одразу вказують на головного героя, тоді як „Кайдашева сім'я”, „Старосвітські батюшки та матушки” або „Київські прохачі” передбачають множину центральних образів, що є характерною ознакою реалізму, який ставив завдання показати широке полотно життя. Реалізм закладає основу змалювання людської спільності як сукупності повноцінних яскравих особистостей. Тенденція поліцентризму в характеротворенні була успадкована неореалістами, зокрема В. Винниченком („Голота”).