Трансформація міметичних принципів портретування в українській прозі ХІХ–ХХ століть

Письменники-реалісти уникають карикатурного, виконаного в сатиричному ключі зображення героїв-антагоністів. Моделі портретування є спільними для позитивних і негативних персонажів, герої характеризуються передусім через вчинки, особливості мовлення тощо.

Рівень метафоризації та символіки, передусім кольорової, у портреті в літературі другої половини ХІХ століття залишається досить високим, що пояснюється відлунням романтизму, міцним зв'язком з традиціями усної народної творчості, а подекуди, наприклад, у прозі І. Франка, впливами течій модернізму, насамперед символізму та імпресіонізму.

Становлення реалізму зумовлює посутні зміни в концепції героя, посилення тенденції психологізації, а відтак - і трансформації принципів портретування, передусім структурні (деконцентрація).

У підрозділі 3.1. „Романтичний характер концепції героя та принципів його зображення у творчості І. Нечуя-Левицького” досліджено своєрідність портретування в художній прозі митця. Аналіз портретного комплексу творів І. Нечуя-Левицького виявляє єдність романтичних та реалістичних принципів. Так, романтичними постатями, бунтарями, які не можуть примиритися з дійсністю, є Василина („Бурлачка”) і Микола („Микола Джеря”).

Портрети персонажів І. Нечуя-Левицького є надзвичайно насиченими у мовно-стильовому відношенні. Письменник користується різними техніками портретування, зокрема живописними, до яких належить віртуозне використання прийому світлотіні.

Безперечний інтерес становить символіка вогню і світла, які є образними домінантами багатьох творів І. Нечуя-Левицького. В центрі повістей письменника перебуває опозиційна пара: „вогненний” герой, емоційний, пристрасний борець, який протестує проти несправедливості, і „зоряний”, вдумливий, спокійний, який стійко переносить страждання. Натури пристрасні, вогненні і світлі, спокійні - головна для І. Нечуя-Левицького опозиція: на цій дихотомії побудований його художній космос.

Стрижневим для розуміння семантики таких образів є стилізоване під легенду оповідання „Скривджені й нескривджені”, герої якого Паміра і Саїб є земними іпостасями зірниці та грому. Боротьба і поєднання двох стихій є основою сюжетобудови багатьох творів письменника („Дві московки”, „Бурлачка”, „Микола Джеря”, „Кайдашева сім'я”, „Старосвітські батюшки та матушки” тощо). Людина горда і людина смиренна, пекельний вогонь і божественне світло - ця біблійна символіка насичує прозу майстра, створюючи метафоричний план, що просвічує крізь побутову реальність. Символічна сутність героя завжди відображується в його портреті; на текстовому рівні це проявляється в домінантній лексиці, метафорах, паралельних образах.

Особливості портретування в прозі І. Нечуя-Левицького дозволяють зробити висновок про синтез у його творчості різних стилістичних домінант, що взагалі є характерним для української літератури другої половини ХІХ століття, яка репрезентує переплетіння елементів реалістичного та романтичного письма.

Центральним положенням підрозділу 3.2. „Поєднання романтичного і реалістичного методів портретування у прозі М. Старицького” є погляд на прозовий доробок митця як синкретичне явище. Цей висновок підтверджує, зокрема, специфіка портретування. У творчості М. Старицького синтезуються реалістичний і романтичний методи з превалюванням останнього. Слід зауважити, що для М. Старицького проза не була основним видом творчості: передусім він драматург і поет, а драма і поезія, як відомо, зазнали свого розквіту саме в добу романтизму. Бурхливий розвиток прози, зокрема, великих жанрів, тимчасом притаманний реалістичній течії.

Співвідношення стилістичних констант у прозі М. Старицького корелює з жанром твору: в історичних повістях („Облога Буші”, „Червоный дьявол”) превалює романтична манера письма, у соціально-побутових повістях та оповіданнях („Орися”, „Лихо”, „Байстря”, „Розсудили”) спостерігається контамінація романтичних та реалістичних елементів. Це стосується і принципів портретування.

Для соціально-побутових повістей М. Старицького характерний більш розлогий та детальний, порівняно з оповіданнями, портрет. Портрети головних героїв, як правило, деконцентровані, динамічні, відображують процес розвитку особистості.

Цікава інтерференція романтичних і реалістичних тенденцій відбувається в російськомовній прозі М. Старицького („Зарница”, „Горькая правда” та ін.). Досить часто вона будується за таким принципом: в основі твору лежить типовий романтичний конфлікт, переосмислений з урахуванням реалій сучасного письменникові життя; стилістика також зберігає романтичний характер, хоча наявні певні елементи реалізму.

У підрозділі 3.3. „Втілення реалістичних принципів зображення людини у творчості Панаса Мирного” йдеться про реалізацію художніх моделей реалізму у прозі письменника. Його герої є продуктом середовища, тих соціальних умов і обставин, у яких народилися і були виховані. Вплив суспільства на людину, особливо негативний, є основним предметом інтересу.

Персонажі творів Панаса Мирного докорінно відрізняються навіть від героїв його сучасника та однодумця І. Нечуя-Левицького. Ця відмінність полягає в наступному: доля, наприклад, Миколи Джері зумовлена особливостями його вдачі, а доля Чіпки або Христі - тими обставинами, у яких вони опинилися, і тим середовищем, що їх оточує. Специфічні риси зображення людини у творах Панаса Мирного свідчать про прагнення виявити та дослідити детермінанти, що спричиняють динаміку змін індивідуума. У прозі письменника домінує аналітичне начало. Автор прагне виявити причинно-наслідкові зв'язки, суспільні фактори, що формують особистість. Художньому світової Панаса Мирного властива майже наукова логічність.

Одним з найпоширеніших прийомів портретування у творах Панаса Мирного є деталізація. Художня деталь як семантично наповнений елемент портрета часто стає наскрізною, перетворюючись на засіб індивідуалізації персонажа. Якщо у прозі І. Нечуя-Левицького цей прийом не є пріоритетним, то у переважній більшості творів Панаса Мирного він домінує. Деякі характерні деталі зовнішності героїв виступають індикаторами позитивності або негативності образу і є спільними для кількох творів. Деталь набуває характеру знаковості, сприяє типізації образу, а завдяки цьому полегшує його сприймання. У цьому є своєрідна логічна каузальність, проте вона у літературі реалізму, на відміну від романтизму, є більш індивідуалізованою. Якщо у романтичній літературі певна деталь зовнішності мала практично однакове значення для всіх представників напряму, то у реалізмі посилюється авторська стильова індивідуальність, у кожного письменника з'являється власна система характерних ознак, які несуть позитивне або негативне забарвлення.

У підрозділі 3.4. „Тенденційність як принцип зображення та вироблення портретного канону в народницькому реалізмі Б. Грінченка і Олени Пчілки” розглядаються принципи зображення людини, вироблені народництвом як особливою світоглядною системою.

Народницька література не тотожна поняттю „реалізм”, оскільки співвідноситься передусім з певним комплексом ідеологем, а не естетичними принципами. Головна мета, яку ставили перед собою народники, - духовне „пробудження” інтелігенції, утвердження певних схем суспільної діяльності, тому література народництва тяжіє до деякого спрощення картини світу, посилення дидактичного струменя. Це дало підстави ряду дослідників розглядати народницьку літератур як комплекс кризових явищ у реалізмі.

Аналіз творів Б. Грінченка засвідчує певною мірою схематичне моделювання художньої дійсності, зумовлене ідеологічними настановами народництва. Типажі бідної сироти, нужденного селянина, молодого і прогресивного селянина або пролетаря, інтелігента, сільського багатія-визискувача, поміщика становлять набір моделей, кожна з яких має свою, чітко визначену, функцію у творі, а також схематизований вигляд і стереотипні структури зображення. І поведінка персонажів, і принципи творення їх портретів детерміновані суспільною роллю і виявляють чітку заданість. Варіації у техніках портретування можливі тільки у портретах героїнь повістей.

Основною інтенцією прози Олени Пчілки є спостереження, ретельне вивчення та демонстрація тих важливих процесів і явищ, що відбувалися в українському суспільстві другої половини ХІХ - початку ХХ століття. Прозовими творами Олена Пчілка відкриває не повною мірою освоєний на той час тематичний зріз, звертаючись до зображення життя людей інтелектуальної праці (лікарів, учителів, митців). Пріоритетним є не стільки художнє зображення, скільки майже наукове вивчення етапів становлення та формування особистості, мотивації поведінки, ідейних сумлінь і коливань.

Твори Олени Пчілки яскраво демонструють гендерну специфіку письма. Моделюючи зовнішність своїх героїв, письменниця, уважна до дрібниць зовнішності, особливого значення надає художнім деталям. Однією з основних складових портрета в Олени Пчілки є характеристика одягу. Цей обов'язковий у прозі письменниці елемент зображення виступає не стільки в ролі індикатора соціальної приналежності, скільки сприяє розкриттю особистісних рис. Наддокладний опис зачіски, обличчя, постави, одягу персонажа говорять про вплив бальзаківської школи портретування.

У підрозділі 3.5. „Новаторство І. Франка: перехід до імпресіоністичного методу портретування” простежено збагачення і розширення митцем арсеналу принципів, технік і прийомів моделювання портрета. Творчість І. Франка є яскравим віддзеркаленням бурхливих змін, що відбувалися в українській літературі другої половини ХІХ - початку ХХ століть. Художня спадщина письменника репрезентує синтез різних стильових принципів.

Портрет у творах І. Франка зазнає серйозних змін, набуває нової структури: деконцентрується, розпорошується на окремі елементи. Посилюється еротизм, зростає роль колористики, що теж свідчить про перехід до нових принципів портретування.

Митець відмовляється від концентрованого і детального опису на користь повторюваної домінантної ознаки, що подекуди набуває характеру символу. В оповіданні „Сойчине крило” таким акцентом стає сукня героїні. Наскрізний образ зі складною семантикою виявляє свою поліфункціональність: він перебирає на себе функції традиційного опису зовнішності і психологічної характеристики, унаочнює зміни, яких зазнає емоційний стан героїв.

Імпресіоністичні техніки портретування домінують у творі „Дріада”, який є переробленим фрагментом повісті „Не спитавши броду”. Сюжет залишається майже не зміненим, проте наявні численні змістові і формальні зрушення. Увага зосереджується не на ідейному аспекті (польська аристократка співає українську народну пісню), а на живописності моменту. Активізується музичне-малярське тло, змінюється кольорове насичення жіночого образу: білий колір, що переважав у портреті Густі й був пов'язаний з холодом, відсутністю життя, перетворюється на яскравість Дріади (зелений, рожевий і золотий кольори), яка персоніфікує життєдайні сили природи.

У прозі письменника спостерігається складна взаємодія об'єктивного та суб'єктивного, синтез різних художніх методів, вільне використання елементів різних естетичних систем і формування за їх допомогою особливої художньої цілісності.

Структурно-семантичні особливості портретів у І. Франка детерміновані семантикою образу: портрети позитивних героїв здебільшого стислі, зовнішні ознаки виявляють такі особистісні характеристики, як розум, жага знань, енергійність, любов до праці. Портретні описи негативних героїв розлогіші, часто містять паралельні образи (передусім тваринні), це дикуни, які прагнуть тільки матеріальних благ. Бестіарій паралельних образів у І. Франка надзвичайно багатий: віл, кіт, гадюка, ящірка, жаба, баран - це далеко не повний перелік істот, з якими автор порівнює своїх персонажів.

Особливе місце у творчості письменника посідають образи емансипованих жінок. Епоха fin de siecle збагатила літературу новими жіночими типажами. І. Франко як один з найбільших новаторів українського письменства створює низку образів, що репрезентують жінку-інтелектуалку з активною життєвою позицією, яка прагне сама творити своє життя.

У четвертому розділі „Психологізація як головний принцип зображення людини в літературі кінця ХІХ - початку ХХ століть” розкрито і проаналізовано трансформації портретування в українській прозі зламу століть. Літературний процес цього періоду є складним і неоднорідним феноменом, у якому, взаємодоповнюючись і взаємозбагачуючись, співіснують різноманітні художні напрями і течії. Романтична традиція, надзвичайно життєздатна в українській літературі, знаходить своє продовження в неоромантизмі. Реалізм розвивається, активно засвоюючи надбання західноєвропейського модерного мистецтва.

Основною типологічною ознакою літератури межі століть є психологізм: неоднозначні й часто суперечливі душевні поштовхи, найтонші нюанси почуттів, емоційні реакції на події, межові психічні стани стають головним об'єктом зображення. Психологізація як провідна особливість літератури епохи fin de siecle зумовлює оновлення художніх засобів.

Це було неможливе без залучення додаткових художніх ресурсів. Письменство цього періоду звертається до інших видів мистецтва, зокрема музики, живопису, долає жанрові обмеження, а іноді вдається до інтерференції різних родів літератури (прози і драми, прози і поезії тощо). Письмо ущільнюється, збільшується змістове навантаження художнього слова; зростає роль символіки в образній структурі твору; посилюється інтерес до формальних пошуків. Література стає на шлях експерименту, кардинальних новаторських перетворень як змістового, так і формального характеру. Найвищим критерієм художності є індивідуальна неповторність, стильова оригінальність.

Підрозділ 4.1. „Проза М. Коцюбинського: портрет у стилі „модерн” присвячено творчості найвидатнішого представника українського літературного імпресіонізму, яка репрезентує перелом, що відбувся в українському письменстві межі століть. Зміна творчої манери є радикальною: якщо ранні прозові твори не виходять за межі реалістичного дискурсу, то зріла новелістика письменника демонструє новітні принципи письма, що дає підстави говорити про митця як про одного з фундаторів українського модернізму.

Письменник звертається до реалістичних і модерністських технік портретування, вміло їх варіює з метою досягнення максимальної виразності, надання більшої влучності портретним характеристикам, психологізації художньої картини світу.

Новою рисою, яку привніс у реалізм М. Коцюбинський, є інтерес до інших, часто екзотичних, культур. У його малій прозі виокремлюються цикли творів, що розповідають про життя молдаван та кримських татар („Для загального добра”, „В путах шайтана” тощо). Портрети в оповіданнях цих циклів вирізняються етнографізмом, письменник намагається передати колорит іншої культури, її звичаї, традиції, особливості світосприйняття, що зумовлює деяке збільшення описової частини.

Характерними ознаками побудови портретного опису в творах М. Коцюбинського є деконцентрованість, особливе семантичне наповнення домінантної деталі, наявність символічного підтексту, елементи натуралізму й еротики („Тіні забутих предків”, „Цвіт яблуні”, „Дебют”).

Важливим засобом портретування стає яскрава метафора („Лялечка”, „Поєдинок”, „Дебют”, „Persona grata”). Відбувається перехід від візуальних образів до синтетичних, орієнтованих на комплексне чуттєве сприйняття („Сон”, „В дорозі”, „Тіні забутих предків”, „Цвіт яблуні”, „Що записано в книгу життя”).

У підрозділі 4.2. „Неоромантичні тенденції зображення людини у творах О. Кобилянської” прозу письменниці розглянуто з позицій літературної традиції і новаторства, зокрема в царині портретування. Одна з найбільших заслуг О. Кобилянської полягає в тому, що вона створила новий тип героїні - мислячої, самодостатньої жінки. Глибина жіночих образів, які бачимо на сторінках її оповідань і повістей, зумовлена передусім гендерною приналежністю цих творів - авторка сама належала до генерації емансипованих, високо розвинених в інтелектуальному і духовному плані жінок. Новаторським за своєю суттю є й тип жінки-митця, для якої живопис, музика, література стають сенсом життя.

О. Кобилянська перша задекларувала справжню рівність, надала жінці право бути не музою, не об'єктом мистецтва, а творцем. Саме такою є Наталка Верковичівна з повісті „Царівна”. Твір демонструє своєрідні прийоми зображення, чому сприяє його наративна організація (оповідь ведеться від першої особи), стилізація під щоденні нотатки героїні. Портрет Наталки далекий від реалістичної об'єктивності, він обсервується з різних точок зору, що співвідносяться з саморефлексіями героїні і сприйняттям оточення.

У повісті „Царівна” яскраво проявляється притаманний усій творчій спадщині письменниці зв'язок з романтичною традицією. Романтизм з його концепцією героя, що протиставляється обивательському середовищу, суголосний життєвому шляху самої письменниці, яка намагалася перебороти соціальні стереотипи, довести, що жінка має право на самостійний шлях.

Канонам романтизму відповідають портрети героїв новели „Природа”, повістей „В неділю рано зілля копала” і „Valse melancolique”.

У повісті „Valse melancolique” виявляється ще одна характерна ознака, що пов'язує творчість О. Кобилянської з романтичною традицією, - музична стихія. Музикант для романтиків був вищою істотою, медіатором між двома світами. Головна героїня повісті, Софія, є не просто виконавцем, вона композитор, митець. Її портрет вирізняється значним обсягом і деталізованістю серед портретних описів інших героїнь: портрет Марти не надається, а портретний опис Ганни дуже стислий і вказує лише на зовнішню привабливість. Софія Дорошенко - перша і єдина в українській літературі жінка, що складає класичну музику, до О. Кобилянської герой-музикант апріорі був чоловічої статі.

Принципи та техніки портретування у творах письменниці відображають природу українського модернізму, в якому синтезувалися ознаки різних художніх напрямів: неоромантизму, реалізму, символізму, натуралізму і експресіонізму, хоча, безумовно, панівним у її творчості є неоромантичний струмінь.

У підрозділі 4.3. „Суґестивне портретування у новелістиці В. Стефаника” мала проза автора представлена як художня реалізація особливої техніки творення портрета героя. Твори митця набагато випередили свій час, демонструючи потенційні естетичні можливості, якими українське письменство скористується майже за століття. Відмовляючись від описовості, традиційних для попередньої літератури способів зображення, В. Стефаник наближує жанр новели до драматичного твору, частково запозичуючи прийоми портретування з царини драми.

Моделі зображення людини у творах письменника засвідчують міцний зв'язок з традиціями усної народної творчості, зокрема жанрів ліричної пісні, думи, голосіння, замовляння тощо. В. Стефаник не просто наслідує окремі фольклорні прийоми, іноді він відтворює цілісну модель певного жанру, наповнюючи її новим змістом і формально збагачуючи (таке оновлення принципів портретування, притаманних народним голосінням, спостерігається у творах „Моє слово”, „Стратився”).

Основна типологічна ознака стефаниківського портрета полягає в тому, що психологія і зовнішність героїв найчастіше представлені імпліцитно. В. Стефаник намагається не відтворити історію життя або кохання, а показати людину в мить, коли вирішується її доля, максимально уникаючи описовості - люди, речі, явища природи часто тільки називаються. Письменник не вдається до розлогих психологічних студій, не пропонує докладних описів зовнішності своїх персонажів: читач має уявити героя і відчути те, що він переживає, спостерігаючи за його діями і вчинками. Основною авторською інтенцією при зображенні героя є ущільнення оповіді з метою досягнення максимального емоційного впливу на реципієнта.

Низка новел виявляє натуралістичні принципи письма („Сама-саміська”, „Скін”, „Кленові листки”, „Стратився”).

Особливе значення у творчому арсеналі письменника має колористика, що допомагає перемістити значну частину змісту в сферу імпліцитного, подібно до того, як це відбувається у фольклорі, де кольорова символіка має потужне змістове навантаження. Колористика є засобом драматизації, що зумовлює особливу емоційну наснаженість стефаниківських творів. За семантичним наповненням кольору твори письменника можна порівняти з картинами П. Пікассо. Письменник вихоплює вирішальний момент життя і передає його трагізм певним кольоровим комплексом. У нього немає напівтонів, пастельних спокійних відтінків.

Новели В. Стефаника, що представляють експресіоністичну течію в українській літературі, на відміну від імпресіоністичної прози є не настроєвим імпресіоністичним живописом, а концептуально навантаженим полотном, де сутність людей, їх вдачі та вчинків розкривається передусім завдяки кольору. Митець вносить у сферу колористики посутні новаторські зміни, дозволяючи сміливі відступи від традиції, адже в українській літературі символіка кольорів переважно відповідала їх смисловому навантаженню у фольклорі. Твори В. Стефаника репрезентують індивідуально-авторську семантику кольорів, зокрема синього - у В. Стефаника він є домінантним і пов'язаний з вмиранням, самотністю („Катруся”, „Лист”, „Святий вечір”, „Камінний хрест”).

У підрозділі 4.4. „Неореалістичні принципи зображення людини у прозі В. Винниченка” досліджується переосмислення художніх засад реалізму одним з найвидатніших представників українського письменства початку ХХ століття. Проза В. Винниченка є складним, неоднозначним явищем, що синтезувало ознаки багатьох художніх течій, втілило провідні екзистенційні проблеми своєї епохи. Це дозволяє говорити про феномен творчого методу письменника, неореалізм як синтетичне стильове утворення, що увібрало різні тенденції мистецтва кінця ХІХ - початку ХХ століть.

Вже рання новелістика В. Винниченка продемонструвала головну авторську інтенцію - прагнення до максимально повного розкриття характеру як сукупності зовнішніх і внутрішніх якостей. Не пориваючи з традиціями реалізму, В. Винниченко вступає з ним у своєрідну полеміку, відмовляючись від застиглих канонів, стереотипів, літературних штампів. Спостерігається тенденція переходу від об'єктивізму до суб'єктивізму, тяжіння до імпресіоністичного письма.

Техніки і прийоми портретування у В. Винниченка корелюють з жанрово-стильовою специфікою твору. У малій прозі письменника виокремлюється ціла низка оповідань-портретів, де розкривається певний характер, зображується людина у всій своїй неповторності. Це, наприклад, оповідання „Зіна”, „Кумедія з Костем”, „Роботи!”, „Талісман” тощо. Іноді характер подається статично, іноді в динаміці, але завжди увага автора сконцентрована на психологічних особливостях певного людського типу. В таких оповіданнях головним прийомом портретування є домінантна повторювана деталь.

Дещо інші техніки демонструють такі жанрові форми, як нариси й етюди. Неореалізм намагався дати яскраву, життєву, кінематографічну картину дійсності. В. Винниченко буквально одним штрихом змальовує персонажа, підкреслюючи його соціальну належність та вдачу. Скупі ескізні начерки, стилістично наближені до публіцистики, найбільш точно відповідають функції жанру. У творах цього типу типологічними ознаками портрета є лаконізм (частіше вони охоплюють одне-два речення), а також надзвичайно економне використання тропів. Незважаючи на стислість описів, письменник створює повнокровні, зримі образи.

У сатирично-гумористичних оповіданнях домінантним прийомом портретування є використання незвичного, оригінального порівняння, що сприяє створенню виразного образу, який міцно закарбовується у пам'яті. Так, у оповіданні „На лоні природи” виникає неочікуване порівняння голови селянина Петра Бутля з кокосовим горіхом, а його очей - з лукавими хлопчиками. В оповіданні „Суд” цей прийом використаний у портретних описах Самоцвіта, вуха якого нагадують ліхтарі брички, і Дуринди, порівняння якого з коником передає незграбність персонажа.

Особливості портретування в повістях В. Винниченка також зумовлені специфікою жанру. Письменник зображує групу, складні стосунки в ній: кожен з її представників є самостійною особистістю, яскравою і неповторною. Портретні описи у повістях більш розлогі, неконцентровані, кожен персонаж старанно виписаний, у його портретних характеристиках акцентовано психологічні особливості, які виявляються передусім через деталі.

Для пізньої новелістики письменника характерним є перехід від описовості, зовнішнього зображення людини до показу її внутрішнього світу, про що свідчить і зміна наративної техніки - переважає оповідь, імітація монологу. Так, твір „Дрібниця”, стилізований під лист ув'язненого, є потоком свідомості оповідача, людини, яка зневірилася в усьому, втратила сенс буття. Візуальне описове зображення у В. Винниченка остаточно поступається місцем психологічному, що відповідає основним тенденціям розвитку світової літератури ХХ століття з її посиленою увагою до внутрішнього світу людини, думок, переживань, духовних злетів і падінь.

Висновки

Портрет героя в художньому прозовому творі - це текстова категорія, сутність якої полягає в комплексному зображенні людини як єдності фізичного, соціального і психологічного. Домінантна роль цієї категорії в художньому творі зумовлюється антропоцентричним характером літератури як мистецького феномену.

Портрет формується переважно візуальними засобами, проте його не слід звужувати лише до зображення зовнішнього вигляду персонажа, такий спрощений підхід є непродуктивним, оскільки залишає поза увагою безліч текстових компонентів, що містять пряму чи опосередковану характеристику героя, створюють його образ в уяві реципієнта. Портрет персонажа є результатом взаємодії різних композиційних прийомів, жанрово-стильових домінант, мовних засобів у площині прозового твору.

Літературна еволюція в аспекті портретування засвідчує тенденцію інтерференції методів зображення, характерних для різних родів літератури. Портрет у художньому прозовому творі, особливо з кінця ХІХ століття, зазнає впливу зображальних принципів лірики і драми. Виразним впливом лірики зумовлюється метафоризація портрета і продуктивність емоційно-психологічної характеристики. Залучення методів зображення, властивих драмі, викликає активізацію мовленнєвої характеристики персонажів.

Український літературний процес репрезентує поступовий перехід від концентрованого портрета до деконцентрованого. Якщо в літературі першої половини ХІХ століття портрет є монолітним текстовим утворенням, що подається на початку твору або при першій появі героя, то, починаючи з другої половини століття, переважає фрагментарне зображення, складові якого розпорошені в тексті. Реалістичний твір досить часто представляє кілька портретів героя, що відповідають різним етапам його становлення або деградації. Література помежів'я століть репрезентує посилення цих тенденцій.

Зміни в обсязі портрета стають відчутними наприкінці ХІХ століття. Модерністський портрет тяжіє до стислості, надзвичайно продуктивного використання художньої деталі. Його особливості визначаються провідною настановою на сугестивність, привнесену з царини лірики.

За всієї множинності підходів до зображення людини представниками різних художніх напрямів неважко визначити магістральну лінію розвитку письменства, що виявляється на всіх рівнях організації художнього тексту і, зокрема, в моделюванні портрета. Для української літератури на всіх етапах розвитку характерна тяглість традицій народної творчості, яка стає підґрунтям для засвоєння загальноєвропейського літературного доробку.

Народна творчість стала джерелом і змістових, і формальних концептів українського романтизму. Взаємне зближення літературної і фольклорної художніх систем, інкорпорування традицій народнопісенної творчості в естетику і поетику авторських творів зумовлює більшу близькість українського романтизму з фольклором, ніж з європейською романтичною традицією. Це є аргументом на користь того, що українська література не йшла у фарватері західної. Фольклорні техніки у творах українських романтиків використовуються частіше, ніж власне романтичні літературні моделі.

Література українського реалізму, хоч і принципово змінює концепцію героя, зберігає фольклорні засоби його портретування. Образне мислення народу знайшло свою реалізацію у прозі І. Нечуя-Левицького. Народнопісенна поетика і стилістика потужно заявляють про себе у творах Панаса Мирного, М. Старицького, Б. Грінченка, І. Франка та ін. Проте здебільшого фольклорний вплив у реалістичній літературі відбувається на рівні форми.

Неофольклоризм становить невід'ємну частину українського модернізму. Це зумовлене відродженням романтичних світоглядних орієнтирів, концепції героя, образної системи тощо. Фольклорна стихія є фундаментом творчості В. Стефаника, її елементи мають суттєве значення у творах інших представників модерного письменства. Народнопісенне світовідчуття і поетика, які яскраво втілилися в прозі Ю. Федьковича, знаходять своє продовження у „Тінях забутих предків” М. Коцюбинського, повісті О. Кобилянської „В неділю рано зілля копала” тощо.

Посилення фольклорного струменя у творчості письменників-модерністів виявляється як на змістовому, так і на формальному рівні: портрет досить часто насичується народнопоетичною тропеїстикою, засобами художньої виразності, посилюється роль звукопису, зокрема ритмізації мовлення тощо.

Фольклорним за своєю суттю є прийом паралелізму в моделюванні образної системи твору. Паралельні образи увиразнюють портрет, надають йому експресії, психологізму. Використання цього прийому сприяє виникненню додаткових асоціацій, створенню потужного семантичного поля.

Досить продуктивним є використання певних сталих метафор, що відображають світоглядні константи українського народу. Так, образ маку оповідань Марка Вовчка „Максим Гримач”, „Горпина”, спільний для твору О. Кобилянської „В неділю рано зілля копала”, дозволяє містко й лаконічно втілити складну семантику страждання і смерті. Через фольклорний образ русалки, що співвідноситься із таємничістю, загадковістю, характеризуються героїні оповідання Ганни Барвінок „Русалка”, творів „В дорозі” М. Коцюбинського та „Царівна” О. Кобилянської. З народною традицією портретування пов'язані також образи тварин, що використовуються для характеристики героїв. Вони апелюють до образних констант, що містяться у свідомості читача і дозволяють швидко встановити асоціативний зв'язок між тваринним символом і уявленням про певні моральні якості: „буїй тур” з „Чорної ради” П. Куліша, „ящірка” з „Інститутки” Марка Вовчка, „золота бджілка” з „Fata Morgana” М. Коцюбинського.

Особливостями українського менталітету зумовлена поширена в національному письменстві характеристика героя через естетичне переживання, здатність сприймати і творити прекрасне. Ці тенденції яскраво виявляються вже в повістях Т. Шевченка „Музыкант”, „Варнак”, „Близнецы”, у творах Ганни Барвінок „Русалка”, „Квітки з сльозами, сльози з квітками” та ін., а особливо активними стають на зламі століть, втілюючи один з центральних постулатів модернізму про власне естетичне освоєння дійсності. Творче сприйняття реальності є центральною характеристикою героїв у творах „Дріада” і „Не спитавши броду” І. Франка, „Тінях забутих предків” М. Коцюбинського, „Valse melancolique” і „В неділю рано зілля копала” О. Кобилянської, оповіданні „Раб краси” В. Винниченка, новелах В. Стефаника „Камінний хрест” і „Кленові листки”. Спів героя або гра на музичному інструменті, звернення до народної пісні повсякчас залишаються в українській літературі вагомим елементом портрета, який свідчить про позитивність образу. У цьому виявляються такі базові ознаки української ментальності, як чутливість, емоційність і ліризм.

Оскільки епічні жанри так чи інакше апелюють до візуального сприйняття, художня література часто послуговується живописними засобами. Прагнення українського письменства до естетичної довершеності зумовлює широке використання у портретуванні надбань живопису. Колористична характеристика є одним із домінантних елементів портрета в творах Т. Шевченка, Марка Вовчка, Ганни Барвінок. І. Нечуй-Левицький широко користується живописними техніками портретування, зокрема ефектом світлотіні. Ресурси живописного мистецтва активно залучають до царини словесного портрета Панас Мирний, М. Старицький, Олена Пчілка та інші. Вихід у обшири модерного письма засвідчує кольорова символіка у творах І. Франка.

У літературі помежів'я століть цей засіб характеристики набуває особливого значення, інтенсивне використання кольору дозволяє створити настроєвий, емоційно забарвлений портрет, сугестивний за своєю суттю. В українській літературі межі століть активно розробляються імпресіоністичні техніки портретування, провідна роль у цьому належить передусім М. Коцюбинському, О. Кобилянській, В. Винниченку.

Психологізм зображення, активований модерністськими художніми системами на межі ХІХ - ХХ століть, завжди був притаманний українській літературі. Увага до внутрішнього світу особистості, гуманістичний пафос, емоційна та лірична тональність зображення, започатковані Г. Квіткою-Основ'яненком і Т. Шевченком, були розвинуті їхніми літературними наступниками. Чітка тенденція психологізації портрета, емоційна виписаність образів, особливо жіночих, простежується у творах Марка Вовчка та Ганни Барвінок. Література українського романтизму задекларувала важливу роль сфери почуттів і розробила номенклатуру їх зображення, яка зберегла своє значення навіть для сучасного мистецтва.

У художній прозі другої половини ХІХ століття психологізм трансформується: зображення стає більш індивідуалізованим і динамічним, значною мірою соціалізується. Реалізм з його тяжінням до науковості робить аналіз почуттів та емоційних станів людини одним з основних завдань художнього твору. І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, М. Старицький, Олена Пчілка, Б. Грінченко розглядають людину як складну єдність психологічних і соціальних ознак.

Психологізм як провідна ознака мистецтва слова стає передумовою виникнення різних художніх напрямів у добу модернізму. Психологічні колізії, переживання, емоційні підйоми та спади становлять основний предмет зображення. В літературі відбувається напружений пошук засобів емоційної виразності, вона прагне передати неповторність людини. Функціональною особливістю портрета в письменстві помежів'я століть є розкриття індивідуальних психологічних характеристик. Твори М. Коцюбинського, В. Винниченка та інших митців демонструють суттєві зміни у портретуванні - перехід від об'єктивного зображення героя до характеристики через сприйняття іншими персонажами або самохарактеристики.

Модерністські принципи портретування є синтезом засвоєного українським письменством загальноєвропейського художнього досвіду і національної літературної традиції. Так, експресіоністична манера В. Стефаника зберігає зв'язок з народними голосіннями.

Портрет в українській літературі ХІХ - початку ХХ століть є складною системою, яка, маючи інтегральні ознаки, демонструє еволюційні зрушення, що відображають зміну світоглядних домінант.

У літературі романтизму панівним принципом зображення є ідеалізація: портретні характеристики героя детерміновані його функцією у творі і часто становлять художню реалізацію усталених, освячених традицією кліше.

Реалізм запропонував нову концепцію людини. Портрет героя моделюється в силовому полі взаємодії двох протилежних тенденцій - типізації й індивідуалізації. Винятковості романтичного героя реалізм протиставляє детермінованість психології і вчинків людини особливостями соціуму, в якому вона існує. Разом з тим герой є особистістю, наділеною власним неповторним світосприйняттям, комплексом індивідуальних психофізичних ознак. Людина починає сприйматися як конкретний індивідуум у складному суспільному контексті. Єдиним обмеженням у літературі реалізму виступає погляд на людину як продукт середовища, що і зумовлює типовість, детермінацію характерів їх соціальною приналежністю. Іноді це обмеження стає доволі жорстким. Доктрина народництва, що полягала в абсолютизації ідеї служіння народу, спричиняє певну тенденційність зображення, наприклад, у творах Б. Грінченка та Олени Пчілки індивідуальні характеристики персонажів суворо зумовлені їх соціальним станом і ставленням до народницького руху.

У літературі модерної доби соціальна детермінованість особистості слабшає, типовість розглядається як перешкода, що має бути подолана шляхом введення у портрет деталей, які підкреслюють індивідуальність, допомагають передати складність суб'єктивного авторського ставлення до персонажа. Модернізм частково повертається до романтичної концепції людини - особистості, що виділяється з юрби, не схожа на інших. Об'єктом зображення стає рефлексія героя, нюанси його внутрішнього життя. Стереотипність зображення, притаманна романтизму, долається завдяки напруженим пошукам у галузі форми, естетизації дійсності, а також посиленню натуралістичного й еротичного струменів.

Отже, зміни літературних концепцій людини та принципів портретування відбуваються в межах опозиції „герой-функція - герой-тип”. Зовнішність першого залежить від його функції у творі, а зовнішність другого детермінована соціальною приналежністю.

Концепція людини визначається панівним поглядом на людину: міфологічним чи науковим. Перший репрезентує платонівський, а другий - аристотелівський тип мімезису, активізуючи, відповідно, аксіологічний або ж гносеологічний аспекти зображення героя. Вибір їх залежить від функцій, які покладаються на літературу в певний період.

Міфологічний погляд передбачає ідеалізацію як домінантний принцип портретування і дидактичний характер літературних творів. Цей погляд по-різному представлений у фольклорі, романтизмі, модернізмі, соцреалізмі тощо. Він панує в періоди національного і творчого підйому, коли від мистецтва вимагають створення ідеальних зразків для наслідування. Ідеалізовані образи героїнь Г. Квітки-Основ'яненка, козаків П. Куліша, інтелігентів з народу Т. Шевченка, Б. Грінченка та Олени Пчілки, героїнь-мисткинь О. Кобилянської, революціонерок М. Коцюбинського, селян В. Стефаника становлять мистецькі узагальнення, які закладають підвалини для інтенсивного національного поступу.

Науковий погляд натомість актуалізує аналітичне начало, прагнучи виявити загальні закономірності в окремих феноменах. Він характеризується відмовою від дидактичної функції мистецтва, а головними принципами проголошуються об'єктивність і натуралістичність зображення. Науковий погляд притаманний реалістичній літературі. Домінантним він стає у періоди стабільного розквіту та інерційного розвитку нації і соціуму. До мистецтва в такі часи висувається вимога аналітичності, зосередження на гострих проблемах буття і суспільства.

Однак, попри те, що для різних культурних періодів характерне домінування одного з двох типів свідомості - міфологічного або наукового, на кожному етапі розвитку літератури вони співіснують. Реалістичний дискурс репрезентує обидва ці підходи до зображення людської дійсності: якщо І. Нечуй-Левицький і Панас Мирний створюють широку панораму суспільного життя, виходячи з гносеологічних позицій, то у творах Б. Грінченка, Олени Пчілки та ранній прозі І. Франка простежується активізація міфологем, закорінених у національну свідомість.

Певний погляд на людину зумовлює шляхи моделювання портрета. Література романтичної доби репрезентує дедуктивну схему, яка передбачає наявність сталої моделі портретного опису і характеристики героя. У літературі реалізму відбувається перехід до індуктивної схеми зображення, що на основі різноманітних часткових проявів виявляє загальні закономірності.

Аналіз художньої прози ХІХ - початку ХХ століть дає підстави констатувати превалювання платонівського мімезису, що спричинене історичними обставинами розвитку українського письменства. Постійна боротьба за право на самовизначення, усвідомлення митцями своєї відповідальності за формування національної спільноти на засадах духовної єдності стали чинниками самобутності української літератури, в якій аксіологічний аспект зображення традиційно переважав над гносеологічним.

Дослідження трансформації принципів портретування підтверджує тяглість традицій в українському літературному процесі. Запропонована наукова концепція, побудована на основі комплексного вивчення принципів зображення персонажів в українській літературі ХІХ - початку ХХ століть, сприятиме розвитку нових підходів до вивчення феномену портретування у творчій спадщині як українських, так і зарубіжних прозаїків.

Висновки і результати дослідження можуть бути використані при розробці концепції портрета героя та виявленні закономірностей його моделювання в інших родах літератури - ліриці та драмі. Перспективними видаються дослідження специфіки портретування залежно від жанру прозового твору.

Основні положення дисертації відображено в таких публікаціях

1. Сізова К. Людина у дзеркалі літератури: Трансформація принципів портретування в українській прозі ХІХ - початку ХХ ст. : монографія / Ксенія Сізова. - К. : Наша культура і наука, 2010. - 356 с.

Рецензії:

Ткаченко Олена. Концептуальні виміри зображення людини в українській художній прозі. [Сізова К. Людина у дзеркалі літератури: Трансформація принципів портретування в українській прозі ХІХ - початку ХХ ст. : монографія / Ксенія Сізова. - К. : Наша культура і наука, 2010. - 356 с.] // Філологічні трактати : науковий журнал. - Суми : Вид-во СумДУ - Х. : Вид-во ХНУ ім. В.Н. Каразіна. - Т. 2. - № 3. - 2010. - С. 209-210.

Ткачук Микола. Еволюція портрета в українській художній прозі. [Сізова К. Людина у дзеркалі літератури: Трансформація принципів портретування в українській прозі ХІХ - початку ХХ ст. : монографія / Ксенія Сізова. - К. : Наша культура і наука, 2010. - 356 с.] // Вільне життя. - Тернопіль, 2011. - № 1 (15217). - С. 5.

2. Аналіз художнього тексту : Практикум / [Н. М. Алексеєнко, Л. В. Бутко, Н. М. Гаєвська, К. Л. Сізова] ; за ред.. Н. М. Гаєвської. - К. : ВПЦ „Київський університет”, 2008. - 169 с. (у співавторстві, розділи : „Аналіз художнього тексту : вступні відомості” ; „Лексичні засоби виразності”).

3. Сізова К. Л. Принципи творення портретної характеристики героя у творах Ю. Федьковича / К. Л. Сізова // Наукові записки Харківського національного університету ім. Г. С. Сковороди. Серія : Літературознавство. - Харків : Нове слово, 2007. - Вип. 2 (50). - Частина перша. - С. 61-66.

4. Сізова К. Дві „Орисі” : семантичні паралелі та зв'язок з фольклорною традицією / Сізова Ксенія // Слово і Час. - 2007. - № 7 (559). - С. 83-86.

5. Сізова К. Романтичні інтенції портрета героя у творах Г. Квітки-Основ'яненка / Ксенія Сізова // Література. Фольклор. Проблеми поетики : зб. наук. праць / редкол. : А. В. Козлов (відп. ред.) та ін . - К. : Акцент, 2007.- Вип. 27. - Ч. 2. - С. 223-230.

6. Сізова К. Л. Романтичні моделі зображення людини у творах Марка Вовчка / К. Л. Сізова // Наукові записки Харківського національного університету ім. Г. С. Сковороди. Серія : Літературознавство. - Харків : Нове слово, 2007. - Вип. 4 (52). - Частина перша. - С. 29-34.

7. Сізова К. Кореляція ідейної спрямованості творчості з принципами портретування у прозі Бориса Грінченка / Ксенія Сізова // Література. Фольклор. Проблеми поетики : Зб. наук. праць / редкол. : А. В. Козлов (відп. ред.) та ін. - К. : Твім Інтер, 2007. - Вип. 28. - Ч. 1. - С. 254-264.

8. Сізова К. Принципи портретування в оповіданнях Ганни Барвінок / Ксенія Сізова // Діалог : Медіа-студії : Зб. наук. праць / за заг. ред. О. В. Александрова. - Одеса : ОРІДУ НАДУ, 2007. - Вип. 6. - С. 73-83.

9. Сізова К. Л. Особливості зображення людини у творах Панаса Мирного / К. Л. Сізова // Вісник Сумського державного університету : Науковий журнал. Серія : Філологічні науки. - Суми : СумДУ, 2007. - № 2. - С. 72-77.

10. Сізова К. Л. Змістова та формальна своєрідність портрета в романах Марка Вовчка / К. Л. Сізова // Вісник Луганського національного педагогічного університету імені Тараса Шевченка. Філологічні науки. - Луганськ : Видавництво ЛНПУ імені Тараса Шевченка „Альма-матер”, 2007. - Ч. 2. - № 22 (138). - С. 140-149.

11. Сізова К. Неоромантичне бачення жінки у творах Ольги Кобилянської / Ксенія Сізова // Література. Фольклор. Проблеми поетики : Зб. наук. праць / редкол. : Г. Ф. Семенюк (гол. ред..), А. В. Козлов (відп. ред.) та ін. - К. : Твім Інтер, 2008. - Вип. 31. - Ч. 2. - С. 317-326.

12. Сізова К. Л. Зображення людини у художній прозі І. Франка : перехід до імпресіоністичного методу портретування / К. Л. Сізова // Наукові записки Харківського національного університету ім. Г. С. Сковороди. Серія : Літературознавство. - Х. : Нове слово, 2008. - Вип. 4 (56). - Частина друга. - С. 51-58.

13. Сізова К. Трансформація принципів зображення людини та технік портретування у прозі М. Коцюбинського / Ксенія Сізова // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету ім. В. Гнатюка. Серія : Літературознавство / За ред. проф. М. Ткачука. - Тернопіль : ТНПУ, 2008. - Вип. 25. - С. 64- 74.

14. Сізова К. Оновлення реалістичних принципів зображення людини у новелістиці В. Винниченка / Ксенія Сізова // Література. Фольклор. Проблеми поетики : Зб. наук. праць / редкол. : Г. Ф. Семенюк (гол. ред.), А. В. Козлов (відп. ред.) та ін. - К. : Твім Інтер, 2008. - Вип. 32. - Ч. 1. - С. 155-165.

15. Сізова К. Специфіка портретування у повістях Шевченка : герой очима художника / К. Сізова // Шевченкознавчі студії : Зб. наук. праць / відп. ред. Я. В. Вільна. - К. : ВПЦ „Київський університет”, 2009. - Вип. 11. - С. 74-78.

16. Сізова К. Портрет героя як текстова категорія / Ксенія Сізова // Діалог : Медіа-студії : Зб. наук. праць / відп. ред. Александров О. В. - Одеса : Астропринт, 2009. - Вип. 8. - С. 294-302.

17. Сізова К. Л. Жіночий погляд Олени Пчілки / К. Л. Сізова // Мова і культура : Науковий журнал. - К. : Видавничий Дім Дмитра Бураго, 2009. - Вип. 11. - Т. VІІІ (120). - С. 223-228.

18. Сізова К. Зображення людини як художній вимір літературного напряму / Ксенія Сізова // Питання літературознавства : Науковий збірник. - Чернівці : Чернівецький нац. ун-т, 2009. - Вип. 78. - С. 42-49.

19. Сізова К. Опозиція центральних образів у творах І.С. Нечуя-Левицького : відлуння романтичних традицій / Ксенія Сізова // Література. Фольклор. Проблеми поетики : Зб. наук. праць / редкол. : Г. Ф. Семенюк (гол. ред.), А. В. Козлов (відп. ред.) та ін. - К. : Твім Інтер, 2009. - Вип. 33. - Ч. 2. - С. 337-348.

20. Сізова К. Концепція та принципи зображення людини як відповідь на духовні виклики часу / Ксенія Сізова // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія: Літературознавство : За ред. д. ф. н., проф. М. П. Ткачука. - Тернопіль : ТНПУ, 2009. - Вип. 28. - С. 257- 263.

21. Сізова К. Портретні модифікації у прозі М. Старицького / Ксенія Сізова // Література. Фольклор. Проблеми поетики : Зб. наук. праць / редкол. : Г. Ф. Семенюк (гол. ред.), А. В. Козлов (відп. ред.) та ін. - К. : Твім Інтер, 2009. - Вип. 34. - Ч. 1. - С. 191-201.

22. Сізова К. Роль характеристики героїв за ставленням до музики у прозі Т. Шевченка / К. Сізова // Шевченкознавчі студії : Зб. наук. праць / відп. ред. Я. В. Вільна. - К. : ВПЦ „Київський університет”, 2009. - Вип. 12. - С. 149-152.

23. Сізова К. Трансформація принципів зображення людини в українській літературі ХХ століття / К. Л. Сізова // Літературознавчі студії : Зб. наук. статей, присвячений 80-річчю від дня народження Юрія Мушкетика. - К. : Логос, 2009. - Вип. 28. - С. 155-161.

24. Сізова К. Л. Дедуктивний та індуктивний шляхи зображення людини в українській літературі ХІХ - початку ХХ століть / К. Л. Сізова // Мова і культура. (Науковий журнал). - К. : Видавничий Дім Дмитра Бураго, 2009. - Вип. 12. - Т. VІ (131). - С. 166-169.

25. Сізова К. Модерне переосмислення фольклорних традицій портретування у новелістиці Василя Стефаника / Ксенія Сізова // Дивослово. Українська мова й література в навчальних закладах. - 2010. - № 2 (635). - С. 52-54.

26. Сізова К. Портрет у прозі В.Стефаника : традиційне і новаторське / Ксенія Сізова // Література. Фольклор. Проблеми поетики : Зб. наук. праць / редкол. : Г. Ф. Семенюк (гол. ред.), А. В. Козлов (відп. ред.) та ін. - К. : Твім Інтер, 2010. - Вип. 29. - Ч. 2. - С. 293-298.

27. Сізова К. Принципи портретування і титульні конструкції як прояви героєцентричності літератури романтизму / Ксенія Сізова // Питання літературознавства : науковий збірник / гол. ред. О.В. Червінська. - Чернівці : Чернівецький нац. ун-т, 2010. - Вип. 80. - С. 52-57.

28. Сізова К. Принципи зображення людини в українській прозі другої половини ХІХ століття / К.Л. Сізова // Наукові записки Харківського національного університету ім. Г. С. Сковороди. Серія : Літературознавство. - Х. : Нове слово, 2010. - Вип. 3 (63). - Частина друга. - С. 97-102.

29. Сізова К. Моделювання зображення людини в українській прозі помежів'я ХІХ - ХХ століть / К.Л. Сізова // Наукові записки Харківського національного університету ім. Г. С. Сковороди. Серія : Літературознавство. - Х. : Нове слово, 2010. - Вип. 4 (64). - Частина перша. - С. 49- 54.

Анотація

Сізова К. Л. Трансформація міметичних принципів портретування в українській прозі ХІХ - ХХ століть. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук зі спеціальності 10.01.01 - українська література. - Київський національний університет імені Тараса Шевченка. - Київ, 2010.

Дисертація присвячена дослідженню в контексті сучасних наукових підходів портрета героя як текстової категорії художнього прозового твору. На основі виокремлення провідних тенденцій зображення людини в українській літературі виділено структурні типи портрета і його структурно-семантичні складові, представлено інтерпретацію категорії та суміжних понять. Суть запропонованого в роботі підходу до вивчення портрета полягає у виявленні авторських інтенцій та ідейно-філософських й естетичних засад певного художнього напряму на підставі аналізу засобів мовного втілення художнього образу.

Здійснено комплексний аналіз принципів портретування в прозі українських митців ХІХ - початку ХХ століть. Значну увагу приділено зв'язку способів, принципів моделювання портрета та його структурно-семантичних особливостей з ідейно-естетичним засадами творчості і світоглядною позицією окремого митця і естетичними засадами певного художнього напряму. Портрет героя досліджено у силовому полі стильового феномену, виявлено типологічні ознаки портрета в таких художніх напрямах, як романтизм і реалізм, а також стильових течіях модернізму. Докладно висвітлено принципи, техніки і прийоми портретування, які є домінантними в кожному напрямі. Осмислено явище синтетичного поєднання тенденцій різноманітних літературних напрямів у зображенні людини українськими прозаїками; досліджено виявлення принципів портретування на поетикальному та мовно-стильовому рівнях.