Жанрова модифікація канону молитви в ліриці XVII–XX століть

Історичні та онтологічні аспекти співвідношення молитви й лірики. Літературна молитва: генологічні кваліфікації, модифікації. Проблема молитвослівного вірша. Рання стадія формування східнослов’янської молитовної поезії. Старослов’янський молитовний вірш.

Рубрика Литература
Вид автореферат
Язык украинский
Дата добавления 25.08.2015
Размер файла 152,6 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ЖАНРОВА МОДИФІКАЦІЯ КАНОНУ МОЛИТВИ В ЛІРИЦІ XVII - XX СТОЛІТЬ

Спеціальність 10.01.06 - теорія літератури

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття вченого ступеня доктора філологічних наук

ДАНИЛЕНКО ІРИНА ІВАНІВНА

КИЇВ - 2009

Дисертацією є рукопис

Роботу виконано на кафедрі теорії літератури та компаративістики

Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий консультант: доктор філологічних наук, професор Костенко Наталія Василівна, професор кафедри теорії літератури та компаративістики Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор Шляхова Нонна Михайлівна, завідувач кафедри теорії літератури і компаративістики Одеського національного університету ім. І. І. Мечникова;

доктор філологічних наук, професор Мейзерська Тетяна Северинівна, професор кафедри української філології Південноукраїнського державного педагогічного університету імені К. Д. Ушинського;

доктор філологічних наук, професор Антофійчук Володимир Іванович, завідувач кафедри журналістики Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича.

Захист відбудеться 28 травня о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.15 із захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук при Київському національному університеті імені Тараса Шевченка (01107, м. Київ, бульвар Тараса Шевченка, 14, актовий зал).

З дисертацією можна ознайомитись в Науковій бібліотеці імені М.О. Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 10107, м. Київ, вул. Володимирська, 58.

Автореферат розіслано «27» квітня 2009 року.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради Л. О. Ткаченко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Поняття літературного жанру неодноразово відкидалося у ХХ ст. (Б. Кроче, М. Бланшо тощо), однак невідступна увага сучасних дослідників до проблем генології доводить, що вони й досі залишаються «провідними героями» (М. Бахтін) літературного процесу. Правомірність такого підходу в осмисленні художньої літератури, зокрема, доводить присутність в усіх літературах світу з найдавніших часів до сьогодення величезного корпусу художніх творів молитовного змісту, багато з яких до того ж мають жанрову самоназву «молитва». З огляду на те, що молитва як найважливіший складник життя віруючої людини стоїть біля витоків словесної творчості, вона варта докладного філологічного вивчення в синхронічному і діахронічному вимірах на матеріалі різних національних літератур. Передусім це стосується східнослов'янського письменства, що успадкувало середньовічно-релігійне уявлення про природу Слова, згідно з яким у ньому концентруються і розум, і мовлення, і одне з найменувань Сина Божого (як «слово» перекладається і сзмб, і льгу, і дьмб) - тобто вищі сакральні й духовні цінності Лотман Ю. О русской литературе : Статьи и исследования (1958-1993). История русской прозы. Теория литературы / Ю.М. Лотман. - СПб. : Искусство, 1997. - С. 121-122.. Однак літературна молитва давньоруської/давньоукраїнської або нової словесності східних слов'ян нечасто ставала об'єктом дослідницької уваги. За радянської доби вона, як і багато інших жанрових форм, що зв'язані з богослужебною практикою, залишалась на периферії наукових зацікавлень літературознавства через ідеологічні заборони, що зробили обговорення релігійно-філософських тем у мистецтві вкрай небажаними. І лише з кінця ХХ ст., коли осмислення східнослов'янської літератури в контексті релігійно-християнських, біблійних витоків значно пожвавилось, проблема функціонування жанру молитви в поетичному, зокрема, вітчизняному дискурсі також почала активно осмислюватись.

Вагомим внеском у процес наукового опрацювання жанрово-тематичного розвою релігійно-духовної поезії власне українців насамперед стали антологічні видання («Богославень», «Слово благовісту», «Святі почуття, покладені в молитву…» тощо), які, відродивши забуту на десятиліття традицію збірників вітчизняної духовної поезії, засвідчили величезну роль молитовного тексту в українському письменстві. Утім, спеціальних робіт, присвячених молитві як літературному жанру, існує вкрай мало. Здебільшого це окремі статті, що розглядають літературну молитву у річищі історико-літературного висвітлення проблеми (В. Антофійчук, Е. Афанасьєва, Т. Бовсунівська, І. Ісіченко, Т. Салига та ін.), а також деякі емпіричні спостереження, зроблені в працях, що присвячені загальному аналізу національної духовної поезії певного періоду (І. Бетко), вивченню спадщини певного митця (Ю. Івакін, М. Ласло-Куцюк, Л. Плющ, К. Рогачевська, В. Янів, Є. Нахлік та ін.), дослідженню жанру, генетично близького до молитви, як-от псалом, гімн тощо (В. Жила, М. Павлюк, В. Домашовець, Л. Кисельова, В. Антофійчук, Р. Коропецький, Л. Луцевич, Н. Рубцова та ін.).

Співвідносячи літературну молитву з відповідним культовим пражанром, усі дослідники відзначають факт її існування в різних модифікаціях, зокрема «немолитовних», «немістичних», утім, майже не аналізують ці креативні «відхилення» від класичного жанрового канону. З огляду на це перспективними напрямками у дослідженні генологічних рис літературної молитви є: вивчення її модифікаційних моделей (Е. Афанасьєва, І. Бетко, Т. Бовсунівська); пошуки визначних чинників жанрової ідентифікації літературної молитви (Т. Бєлоброва); аналіз рецепції канонічних текстів молитов у вітчизняній літературній традиції (О. Ткаченко). Але - «молитовний текст» як цілісне явище ще не ставав предметом наукового розгляду. Увага сучасних науковців до проблеми літературної віршованої молитви та відсутність комплексного й цілісного дослідження цього жанру в українському та зарубіжному літературознавстві зумовлюють актуальність дисертації, що реферується.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано в межах науково-дослідницької тематики Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка «Розвиток і взаємодія мов і літератур в умовах глобалізації» (06 БФ 044-01) та «Актуальні проблеми філології» (02БФ044-01).

Мета дисертації - осмислення генези, жанрової специфіки та особливостей функціонування літературної віршованої молитви у цивілізаційній перспективі.

Предмет дослідження - структура й семантика літературних модифікацій молитви у співвідношенні з репрезентативними моделями жанру та аксіологічними системами авторських інтенцій. Адже промовисто подвійна природа літературної молитви - сакральна й профанна - дає можливість з'ясувати не тільки літературно-естетичні смаки поетів окремої доби, а й морально-етичні пріоритети митців, а отже - виявити соціокультурне обличчя певної нації.

Реалізація зазначеної мети передбачає розв'язання таких завдань: 1) відзначити основні чинники, що зумовили органічне адаптування та тривале функціонування жанру молитви в поетичному дискурсі світової літератури; 2) у світлі історичної поетики з'ясувати генезу української віршованої молитви; 3) узагальнюючи й систематизуючи різноманітні підходи у визначенні жанру молитви, а) окреслити основні генологічні параметри молитви як мовленнєвого, релігійно-культового жанру, з одного боку, та літературно-художнього - з іншого, б) запропонувати комплексну класифікацію базових моделей віршованої молитви, в) намітити основну стратегію вивчення віршованої молитви; 4) простежити в діахронії семантику й структуру парафразів та стилізацій канонічних молитовних текстів у вітчизняному поетичному дискурсі, виявити механізм та функції актуалізації сакрального першоджерела; 5) дослідити еволюцію домінантно-репрезентативних моделей індивідуально-авторської віршованої молитви; 5) визначити національну специфіку жанру української віршованої молитви; 6) запропонувати певні уточнення і корекції щодо інтерпретації конкретно-естетичних контекстів творів, а в ряді випадків - загальних усталених уявлень про світоглядні пріоритети визначних митців.

Об'єкт дослідження - молитовна поезія українських письменників XVII-XX ст. Долучались також молитвослівні тексти давньоруських митців (ХІІ-ХVІ ст.). При цьому надавалася перевага самостійним поезіям-молитвам, хоча в окремих випадках для ширшого охоплення модифікаційних явищ вивчались і вставні молитви. Задля виявлення національної специфіки жанрових моделей літературної віршованої молитви залучався й відповідний пласт поезії інших національних літератур (російської, польської, чеської, французької та ін.). Тексти літературних молитов вивчаються і цитуються за зібраннями творів, антологіями, альманахами, хрестоматіями, матеріалами досліджень, книжними пам'ятками. Хронологічні межі - ХVII-XX ст. - обумовлені тим, що саме в цей період відбувається розквіт та подальша еволюція жанру віршованої молитви. Наявний в роботі екскурс до більш раннього періоду східнослов'янської літератури став необхідним підґрунтям для подальших типологічних порівнянь.

У процесі роботи матеріал диференціювався передовсім за типологічним принципом, зокрема, був поділений на дві великі групи: 1) молитва як переспів або наслідування канонічного звернення до вищих сил; 2) молитва як індивідуально-авторське звернення до ідеального адресата. Такий підхід уможливив виважений підхід до питання про співвідношення двох начал у літературній молитві - релігійно-містичного та естетичного. В основу поділу матеріалу, що досліджується, покладений також хронологічний принцип та періодизація європейської культури, запропонована С. Аверінцевим: 1) дорефлексивно-традиціоналістський стан культури, що був подоланий греками у V-IV ст. до н. е.; 2) рефлексивно-традиціоналістський, що проіснував до кінця ХVІІІ ст., та 3) кінець традиціоналістської доби Див.: Аверинцев С.С. Древнегреческая поэтика и мировая литература / С.С. Аверинцев // Поэтика древнегреческой литературы. - М. : Наука, 1981.- С.7. . У поле зору автора дисертації потрапили молитовні твори усіх трьох періодів, але згідно з метою та об'єктом пропонованого дослідження найповніше аналізуються віршовані молитви другого та третього періодів. Щодо персоналій, то найдокладніше в дисертації розглядається молитовний дискурс Т. Шевченка: адже саме Кобзар першим репрезентував велике розмаїття модифікацій поезій-молитов і вставних молитов, написаних живою українською мовою. Тому в розділах, присвячених дослідженню відповідних явищ у післяшевченківську добу вітчизняної поезії, переважає типологічний підхід. Утім, у випадку промовистого новаторства в жанрі молитви, докладному аналізу піддаються як окремі твори, так і молитовні дискурси інших авторів (Г. Сковорода, Є. Маланюк, Б.-І. Антонич тощо).

Методологія роботи ґрунтується на комплексному підході до аналізу матеріалу із застосуванням типологічного, порівняльно-історичного, компаративного, структурно-семіотичного методів. У методологічних засадах автор дисертації спирається на концепцію та здобутки історичної поетики (О. Веселовський, О. Потебня, Р. Якобсон, Д. Лихачов та ін.), ідею живого розвитку жанрів, відбиту в роботах М. Бахтіна, Ю. Тинянова, С. Аверинцева, Ц. Тодорова та ін.; теорію автора, запропоновану в працях В. Виноградова, М. Бахтіна, Л. Виготського, Л. Гінзбург, Б. Кормана, С. Бройтмана; на роботи з теорії та історії вірша (М. Гаспаров, В. Жирмунський, О. Панченко, Н. Костенко, Н. Чамата, М. Сулима та ін.); бере до уваги ідеї, оприявнені в працях Д. Наливайка, Є. Нахліка, Л. Плюща, Ю. Барабаша тощо; широко використовує набутки релігійно-філософської думки (І. Ільїн, Л. Карсавін, В. Лосський, П. Флоренський, М. Бубер, Ф. Ебнер, Ф. Розенцвейг, св. отці Церкви та ін.).

Наукова новизна роботи зумовлена актуальністю, метою, завданнями дослідження і полягає в тому, що в дисертації вперше: чітко окреслено генологічну специфіку літературної молитви; визначено генезу української віршованої молитви; на основі різних принципів систематизації запропоновано класифікацію базових моделей віршованої молитви, які віддзеркалюють основні шляхи засвоєння жанрового канону культової молитви світською поезією; в синхронії та діахронії досліджено структурно-семантичні й функціональні особливості означених жанрових модифікацій літературної молитви, що дало змогу скорегувати й поглибити уявлення про своєрідність розвитку вітчизняної поезії; динаміку стильових пошуків українських митців щодо креації молитовного канону в розглянуто на тлі аналогічних процесів у російському та західноєвропейському дискурсі з метою вияскравлення національної специфіки векторів і орієнтирів у розвитку вітчизняної поезії; ґрунтуючись на комплексному аналізі відповідних художніх структур у поєднанні з розглядом аксіологічної авторської інтенціональності, запропоновано корекції та інтерпретації певних ідейно-естетичних контекстів творів, а в ряді випадків - загальних усталених уявлень про світоглядні пріоритети визначних митців.

Практичне значення одержаних результатів зумовлене можливістю їх використання у викладанні нормативних і спеціальних вузівських курсів, а також спецсемінарів з теорії і історії української літератури, для написання теоретичних та історико-літературних досліджень, підручників, навчальних посібників тощо.

Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійним дослідженням. Отримані результати і висновки сформульовані безпосередньо автором.

Апробація роботи. Дисертація обговорена на засіданні кафедри теорії та компаративістики Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Окремі аспекти дослідження виголошені у формі доповідей на Міжнародній науковій конференції «Мова і культура» (Київ, 2004), Всеукраїнській літературознавчій студії (Київ, 2005),VI Міжнародному семінарі «Шевченко и мировая культура» (Росія, СПб., 2007), Міжнародному філологічному семінарі «Національні моделі порівняльного літературознавства» (Київ, 2006), Міжнародному філологічному семінарі «Теорія літератури у вищій школі» (Київ, 2007), Шевченкознавчих студіях (Київ, 2007), Міжнародній науково-практичній конференції «Ольвійський форум-2008: стратегії України в геополітичному просторі» (Крим, Ялта, 2008).

Публікації. Основні положення і висновки дисертації висвітлено в монографії, а також 22 статтях, опублікованих у фахових наукових виданнях.

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків і списку використаної літератури, що нараховує 417 позицій. Обсяг дисертації - 391 сторінка, з них - 353 сторінки основного тексту.

молитва лірика старослов'янський поезія

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обґрунтовано актуальність теми, сформульовано мету і завдання дослідження, означено об'єкт і предмет розгляду, окреслено основний термінологічний апарат дисертації, сформульовано її наукову новизну, теоретико-методологічну базу, практичне значення роботи, зазначені відомості про апробацію основних положень дослідження.

Розділ перший - «Віршована молитва як літературознавча проблема» - присвячений осмисленню ролі релігійно-культової молитви у розвитку ліричної поезії, причин, що обумовили крос-культурний характер цього жанру; огляду релігійно-філософської та літературознавчої літератури для осмислення жанрової специфіки моделей релігійно-культової молитви та з'ясування існуючих стратегій осмислення генологічних особливостей молитви літературної.

1.1. «Історичні та онтологічні аспекти співвідношення молитви й лірики (до питання про їх споріднену природу)».

На безсумнівний зв'язок поезії з ранніми формами молитви вказує той факт, що найдавніші пам'ятки словесності - давньоєгипетські «Тексти пірамід», «Книга мертвих», середньохетські поезії-молитви, давньоіндійська «Рігведа», давньоіранська «Авеста», давньоєврейський Псалтир та ін. - це культові гімни, які свого часу були частиною офіційного богослужіння. З традицією культової молитви тісно пов'язані й усі античні гімни, що дійшли до нас. Спираючись на досвід юдейських священних пісень, християнство створило оригінальну гімнографію, яка, народжуючись разом з мелодією, увійшла в церковне богослужіння та молитовний ужиток (кондак, акафіст, канон, тропар, стихира тощо), інспірувавши подальший розвиток національного словесного мистецтва різних народів. Генетичний зв'язок лірики і молитви зумовив промовисті риси їхньої онтологічної спорідненості. У ліриці, як і в сакральному зверненні до вищого покровителя, митець оформлює трансцендентне світобачення і працює над своєю душею: звідси притаманні ліриці підвищена емоційність, медитативна тональність, тяжіння до стислості й місткості у висловленні ліричного почуття та особливості суб'єкт-суб'єктної організації. Невипадково навіть тоді, коли поезія вже відокремлюється від ритуалу, уявлення про сакральний характер поетичного слова зберігається надовго, отримуючи теоретичне формулювання вже у філософів класичної Греції, зокрема в Платона («Іон»).

У новітньому літературознавстві міркування про суть ліричної творчості теж все частіше притягаються до ідеї релігійного, до ідеї молитви, даючи серйозні підстави стверджувати, що сутність лірики неможливо уповні осягнути поза співвідношенням sacrum/profanum у поезії, зокрема, поза проблемою діалогічної онтології. Якщо постгеґелівська теорія надовго приймає як само собою зрозумілу ідею про те, що лірика є виключно вираженням суб'єкта, при цьому маючи на увазі суб'єкта європейського, самоцінного, рівного собі, то лірика молитовного змісту дає серйозні підстави підтримати діалогічну концепцію ліричного дискурсу, згідно з якою будь-яке висловлювання має не лише безпосереднього адресата (слухача-читача), а й адресата, абсолютно справедлива рецепція якого передбачається або в метафізичній далі, або в далекому історичному часі (М. Бахтін). Синкретичний характер суб'єктної організації ліричного твору обумовлюється наявністю в його межах стосунків і по «горизонталі» (автор - герой; автор - слухач/читач), і по «вертикалі» (автор - абсолютний свідок/нададресат/Бог). Але якщо на початковому етапі розвитку ліричної поезії цей різноспрямований суб'єктний синкретизм був очевидним, то згодом він трансформувався у численні «рефлексійні» явища самотнього індивіда, котрі М. Бахтіним трактуються як «ліричний виверт, іронія, ліричний цинізм», «зрив голосу, що відчув себе поза хором» Бахтин М.М. Эстетика словесного творчества / М. М. Бахтин. - М., 1979. - С. 149-150.. На відміну від молитовної комунікації, ліричний вислів приречений мати більш складний і навіть суперечливий характер. Однак загалом поезія, насамперед лірика, існуючи у слові (яке до того ж відмежоване від профанної мови формальними законами) та виражаючи безпосередньо внутрішнє життя людини, найкраще з усіх інших видів мистецтв здатна оспорювати духовний простір молитви, що передбачає абсолютну відкритість душі експідієнта, який, підносячись до Абсолюту, вступає з ним у живе творче з'єднання. Художнє осмислення молитовної ситуації, звісно, не передбачає дотримання усіх відомих канонів ритуальної молитви, ба навіть не є гарантом містичного характеру почуттів ліричного суб'єкта. Але навіть розхитуючи жанровий канон релігійно-культової молитви, митці не усувають її первісний жанровий «закон», а навпаки, провокуючи читача з його відповідними «жанровими» очікуваннями, змушують згадати цей закон, привертаючи увагу до творчого життя душі автора, висвітлюючи ключовий етико-естетичний вектор розвитку певної національної літератури в конкретний період її існування.

1.2 «Літературна молитва: генологічні кваліфікації, модифікації, історія дослідження».

Наявність генетичного зв'язку літературної молитви з відповідним мовленнєвим жанром, який є провідним у релігійно-культовому дискурсі, на перший погляд, полегшує завдання визначення жанрового коду віршованої молитви, її усталених жанрових ознак. Адже, звертаючись до традиції молитовного слова, поет зазвичай тією чи іншою мірою прагне передати у своєму творі семантичне ядро, суб'єктно-образну структуру та стилістику ритуальної молитви або, відштовхуючись від її жанрового коду, певним чином трансформує його у своїй поезії. Саме тому науковці, розглядаючи літературну молитву, насамперед, як різновид духовних віршів (Л. Луцевич), поезії релігійної (містичної) (І. Качуровський) чи релігійно-філософської (І. Бетко), у своїх дослідженнях неминуче звертаються до досвіду отців Церкви, вчених-богословів, теологічних і літургійних першоджерел літературної молитви, до вивчення давніх літературних пам'яток тощо. Це є абсолютно слушним, оскільки наукове визначення жанру літературної молитви можливе лише в історичному контексті його розвитку, з урахуванням особливостей процесу художньої адаптації її культових різновидів. Але, мабуть, через існування великого розмаїття визначень молитви в богословській літературі - «прохання благ, що возсилаються благочестивими до Бога» (св. Василь Великий), «бесіда з Богом», «бесіда до Господа» (св. Федір Едесський, Ніл Синайський, св. Григорій Палама та ін.), «усіляка думка про Бога» (св. Ісаак Сиріанін), «постійне відчуття своєї немощі, або убогості духовної, передчуття майбутнього блаженства» (св. Іоанн Кронштадтський) тощо, - а також через недостатнє врахування дослідниками факту закономірної трансформації молитовного канону в літературному дискурсі Нового часу виникають певні труднощі у власне філологічних характеристиках молитви як словесно-художнього жанру.

Промовистою ознакою того, що сучасним літературознавством молитву остаточно визнано мистецьким явищем, вартим дослідницької уваги, є спеціальні статті у вітчизняних довідково-енциклопедичних виданнях останніх десятиліть, з-поміж яких: «Українська літературна енциклопедія» (К., 1995), «Лексикон загального та порівняльного літературознавства» (Чернівці, 2001), «Літературознавча енциклопедія» (К., 2007) та ін. Однак запропоновані там потрактування жанру молитви теж потребують суттєвих доповнень. Огляд науково-дослідницьких праць, літературно-критичних статей, що так чи інакше торкаються питань, пов'язаних з визначенням мистецької молитви, також оприявнив необхідність чіткішої диференціації понять «канонічна молитва» і «жанровий канон молитви», «релігійно-культова молитва» і «літературна молитва» з виділенням їхніх головних жанрових ознак, що стануть базовими для подальшого дослідження літературно-художнього молитовного дискурсу.

Автор роботи виходить з того, що канонічність релігійно-культової молитви можна розглядати у двох аспектах: 1) з точки зору змісту конкретного молитовного тексту, який вважається зразковим через духовний авторитет особи, котра його склала; 2) з точки зору усталених жанрових ознак молитви, тісно пов'язаних з певним типом змістовності. Щодо першого випадку, то, приміром, Православна Церква сформувала стійкий, але водночас динамічний змістовий канон, який вона дбайливо підтримує впродовж багатьох століть. У другому випадку йдеться про жанрову модель молитви, яка допускає текстуальну варіативність (індивідуальна, або особиста молитва), але передбачає дотримання загального жанрового закону, що вибудовується на основі певної молитвослівної практики. Жанровий канон будь-якої молитви передбачає експліцитне звернення адепта до ідеального реципієнта зі славослів'ям, благодарінням, покаянням, благанням чи проханням. У разі домінування в тексті молитві одного з зазначених компонентів виникає можливість диференціювання молитвослів'я за змістом: існують молитви похвальні, подячні, прохальні тощо. Так, у юдейському богослужінні найбільш популярними є хвалебні молитви (псалми, поетичні гімни), які повторюють заповіді, що складають основу релігії, і вирізняючись багатослів'ям, часто мають наративний характер. Найпопулярніші християнські звертання до Бога - прохальні та покаянні. Щодо безінтенційної молитви, до якої прагнуть ісихасти, розглядаючи її як процес подолання прагматизму і переведення дискурсивної діяльності у вектор внутрішнього, духовного злиття з вищими силами, то вона не має можливостей для текстового оформлення засобами мистецтва, а тому залишається поза рамками дисертації.

Зважаючи на генетичну близькість культової молитви до певних форм заклинання, у роботі також акцентується, що специфіка власне молитовного звернення визначається не лише містичністю адресата звернення, а щирим преклонінням перед його величчю адепта, який, відчуваючи свою недосконалість, обмеженість тощо, радісно сприймає світ Ідеалу. Звідси - зверненні до Бога смиренні прохання про допомогу, насамперед духовну. Мета заклинань - через вихваляння вищих сил примусити тих виконати щось необхідне з точки зору суб'єкта комунікації. Суто прагматичне ставлення до божества вбиває містичне захоплення Ідеалом та поезією Сакрального Мовлення, перетворюючи останнє на магічну формулу, яка прагне лише матеріальних вигод.

В аналітичних цілях також проводиться певна межа між молитвослівною та гімнографічною творчістю (у православній християнській традиції гімнографія об'єднує низку жанрових утворень: гімн, канон, акафіст, кондак, тропар, ірмос, седален та ін.). В основу розмежування покладені: 1) опозиція «текст, що співається - текст, що вимовляється», яка в Давній Русі заміняла опозицію «вірш - проза» Гаспаров М.Л. Очерк истории русского стиха / М.Л. Гаспаров. - М.: Наука, 1984. - С. 19.; 2) співвідношення колективне виконання (гімн) - особисте/колективне промовляння (молитва); 3) подальша доля в культурному дискурсі: молитва, вийшовши за межі власне богословської практики, в літературі Нового часу стала культивуватися переважно у віршованій формі; жанри церковної гімнографії здебільшого залишилися в складі храмової дії Рогачевская Е.Б. Цикл молитв Кирилла Туровского : тексты и исследования / Е.Б. Рогачевская. - М.: Языки русской культуры, 1999. - С. 48.. А в тих поодиноких випадках, коли письменники звертаються до гімнографічних церковних форм, це робиться зазвичай для навмисної стилізації («Акафіст» Є. Маланюка та ін.), іноді з елементами пародіювання («Акафист Екатерине Николаевне Карамзиной» О. Пушкіна та ін.). Щодо античних гімнів, то в умовах європейської поезії Нового часу вони, здається, повністю втратили свій первісний містичний зміст, перетворившись на форму світського гімну, засіб викладення естетичних позицій поетів тощо. До того ж, на відміну від молитви, гімн стає невизначеним за формою («Гімни до ночі» Новаліса) або зовсім втрачає свої первісні структурні ознаки (гімни В. Брюсова). Утім, остаточне розмежування гімну й молитви в умовах літературного дискурсу видається неможливим через закономірно схожу рецепцію митцями цих споріднених культових форм.

У більш актуальному для літературознавства розмежуванні понять «релігійно-культова молитви» і «літературна молитва», автор дисертації передусім виходить з того, що позалітературний жанр, перенесений у літературний дискурс, неодмінно змінює концепцію свого слова, а отже, свій тотальний сенс. Так, у релігії молитва є фундаментальною складовою ритуально-культової дії, містичним спілкуванням (грец. ухгпуйб - співбуття), єднанням людини й Бога, яке відбувається у свідомості молільника і матеріалізується в ритуальному слові, зверненому до ідеального реципієнта зі славослів'ям, благанням, проханням чи благодарінням. Тобто в релігійній молитві слово має ситуацію і є дією.

У літературі, поза живим релігійно-культовим контекстом, молитовне слово - вже не містична дія, а чистий засіб вираження, орієнтований передусім на імпліцитного абстрактного читача, попри наявність в тексті ідеального експліцитного адресата. Слово тут розіграє ситуацію містичного спілкування з вищими силами, використовуючи усі можливі ресурси мистецтва. Тому в літературі молитва - метажанр (або синкретичний жанр), зазвичай віршовий, котрий, імітуючи сакральний діалог з ідеальним адресатом, здатний втілюватися в різні жанрово-видові форми (сонет, лірична медитація, елегія, духовна епіграма доби Середньовіччя, плач, гімн, ода, псальма, канта, «фігурна» поезія, акровірші, сатирична епіграма, пародія тощо) та жанрово-тематичні різновиди (молитва-сповідь, молитва за інших - кохану людину, країну, мову тощо, молитва-боріння, «революційна молитва» тощо), характерні для певної національної жанрової системи і підпорядковані різноплановим авторським інтенціям. Полярним явищем модифікації жанрового коду християнської молитви в художній літературі є «антимолитва» - поетичне звернення до Бога зі зреченням від Нього, прихильне звертання до Його антагоніста тощо. Важливо також розрізняти літературну молитву як мистецьку обробку канонічних молитовних текстів (парафраз, або переспів, стилізація) і молитву індивідуально-авторську (креативну); а також молитву як самостійний твір (поезія-молитва, приміром) і молитву як частину великого твору (вставна молитва).

Розділ другий - «Формування традиції віршованої молитви у східнослов'янській словесній культурі ХІ - ХVIІ століть» - присвячений осмисленню генези української віршованої молитви, шляхів і умов її розвитку у східнослов'янській середньовічній писемності та дослідженню основних модифікаційних типів віршованої молитви у зазначений період.

«Рання стадія формування східнослов'янської молитовної поезії. Старослов'янський молитовний вірш».

Про існування жанру молитви в дохристиянській поезії слов'ян, як власне й про існування в них віршово-поетичної традиції, можна стверджувати апріорі, бо згідно з історичною концепцією, якої додержується автор роботи, художня словесна творчість, що на перших етапах свого розвитку виливалась у віршові форми (бо вірш старший за прозу), була частиною ритуалу, а отже - молитвою. З великою мірою правдоподібності можна стверджувати, що язичницька молитва зростала на ґрунті первісної слов'янської міфології (культи богів Перуна, Хорса, Дажбога, Стрибога, Велеса тощо), а також на основі первісної магії, замовлянь і заклинань, що використовувалися для запобігання ворожій нечистій силі, для забезпечення людини якимись позитивними цінностями. Про складний взаємовплив язичницької і християнської молитовних традицій у культурному дискурсі предків свідчить існування апокрифічних молитов, що містяться в усіх збірках замовлянь, репрезентуючи архаїчну, «дитинну» форму стосунків людини із Всесвітом та її намагання засвоїти нове Слово християнства, зберігши, однак, при цьому стару модель світу і людини у світі. Найдавніші писемні зразки старослов'янської молитовної поезії (перекладної та оригінальної) належать християнському просвітнику Костянтину-Кирилу та його учням, складаючи комплекс церковнослов'янської книжної поезії, що є спільним надбанням літератур православних народів східної та південно-східної Європи. Серед перших поезій молитовного змісту відомі, зокрема, такі, як: кондак св. Симеону стихира Димитрію Солунському, «Азбучна молитва», що її атрибутують Константину Преславському, похвала-молитва Григорію Назіанзіну (Богослову), яку приписують Костянтину-Кирилові та ін. Техніка перших поезій-молитов була вишуканою й розвиненою. Завдяки тому, що на Русі в богослужінні використовувалася хоча й не національна, але зрозуміла народові мова, словесно-художні цінності християнства «вписувалися» в національну культуру більш легко й органічно, на відміну від тих земель, де богослужіння здійснювалось латиною. До того ж існує версія (І. Срезневський; підтримали М. Трубецькой, Р. Якобсон, Ф. Колеса), що силабічна гімнографія у початковий момент її засвоєння на Русі принципово збігалася з однією із тих метричних систем, які існували в народній творчості. Доля цього першого слов'янського літературного віршування, як відомо, була нещасливою: у Х-ХІІ ст. у слов'янських мовах відбулося падіння слабких «єрів», що порушило складову рівність віршів, які на слух почали сприйматися як верлібр, а на око - як проза. Але слов'янська гімнографія накопичила такі багатства - в ідейно-образній площині, у стилістиці, ритміці, композиційній стратегії, палітрі інтонацій, місткості емоцій та почуттів, - що втрата нею певної вишуканості форми, на думку дослідників, не могла суттєво змінити природу самого жанру. Першим це помітив К. Тарановський, який наприкінці 60-х рр. ХХ ст. виступив з доповіддю про форми загальнослов'янського й церковнослов'янського вірша в давньоруській літературі ХІ-ХІІІ ст.

«Традиція та рефлексія літургійної поезії в східнослов'янській оригінальній книжності ХІ - ХІІІ століть. Проблема молитвослівного вірша».

У літературній ситуації Київської Русі, де словесність розвивалась у межах церковно-релігійної творчості, молитва була одним з найяскравіших засобів самовираження (наскільки це було можливо для середньовічної свідомості). Літургійна молитовна творчість цього періоду представлена яскравими здобутками Кирила Туровського («Цикл седмічних молитов»). Найдавніші пам'ятки позалітургійної оригінальної молитвослівної творчості східних слов'ян - молитви Володимира Мономаха, молитва митрополита Іларіона (у рукопису «Слова про Закон і Благодать»), молитва, що приписується Феодосію Печерському («Молитва за усіх християн»); а також вставні молитви, що знаходимо на початку «Слова про Закон і Благодать», в «Повісті временних літ» (молитви Володимира і Бориса), в «Молінні Даниїла Заточника». Попри те, що молитовна творчість цього періоду має прозову форму, в її зразках наявні ті властивості молитвослівного вірша, які були описані К. Тарановським (кличний відмінок, наказовий спосіб, синтаксична інверсія). На особливу увагу в цьому плані заслуговує «Моління Даниїла Заточника» - найдавніша літературна пам'ятка, що репрезентує використання сакральних моделей комунікації в немістичних світсько-художніх цілях. Органічне «співіснування» в «Молінні» двох видів вірша - літургійного молитвослівного й народного говірного - оприявнює загальну тенденцію його умовного автора до пародіювання текстів Святого Письма окремо й молитовно-комунікативної ситуації загалом. Не маючи сатиричного підґрунтя, пародія тут відіграє роль навчальну, експериментаторську, віддзеркалюючи специфічну стратегію розвитку давньоруської світської літератури: створення Свого за рахунок наслідування й пародіювання добре відомого Чужого.

Утім, незважаючи на те, що багатьма видатними вченими (В. Виноградов, М. Гаспаров, О. Панченко та ін.) версію К. Тарановського щодо руського молитвослівного вірша було визнано, теза про відсутність розвинутого книжного віршування в літературі Давньої Русі навряд чи буде остаточно спростована. Є припущення, що давньоруські книжники сприймали віршовану мову як більш мирську, світську, а отже - несерйозну (Д. Лихачов). Конфесійні моменти виходять на перший план, коли з'ясовується, що панування прозових жанрів спостерігається переважно в тих середньовічних культурах, які знаходилися під юрисдикцією Константинополя (О. Панченко). Очевидно, «небуденність» церковнослов'янської мови вже сама по собі, без таких специфічних операцій над нею, як віршування, дистанціювала мистецьке слово від побутового, визначаючи певним чином і коло тем, і систему жанрів давньоруської літератури. Це уповні пояснює той дивовижний факт, що на Русі високоорганізована проза виникає на шість століть раніше, ніж книжне віршування. З огляду на зазначене відсутність у східних слов'ян розвиненої книжної поезії сприймається не як вияв обмеженості давньоруської літератури, а як прояв самобутнього шляху її розвитку.

«Покаянні вірші як перші зразки руської книжної поезії молитовного змісту».

Більш демократична народна поезія, що не входила до складу літургійної служби, дає письмові зразки давньоруської духовної поезії у формі вільного неримованого вірша, спростовуючи поширену тезу про відсутність у східнослов'янській літературі до кінця XVI ? початку XVIІ ст. нелітургійного віршування. Лірика покаянно-молитовного змісту (датується рубежем XV-XVI ст.), що виникла в результаті перехрещення двох традицій - усної, народнопісенної та літургійної, професійної, - це неслужбові тексти з чітко організованою структурою. Основна тематика покаянних віршів (також: «вірші звичайні», «вірші прибуткові», «вірші слізні і зворушливі») - очікування смерті й Страшного суду, страх перед покаранням за гріхи, мотиви покаяння, думки про марність земного життя, прагнення піти в пустелю тощо. Перші зразки покаянних пісень, як і літургійні гімни, розспівувалися на «вісім гласів» і були закріплені в церковних співочих книгах - Ірмологіях та Октоїхах, доповнюючи їхній традиційний склад піснеспівів (звідси й такий варіант назви покаянних віршів, як «прибуткові»).

Промовистою особливістю покаянних віршів є те, що на відміну від літургійної гімнографії, яка прагнула спілкування з вищими силами, вони вперше зосередилися на психологічному стані людини, що відкрито визнає свою гріховність перед лицем Бога та святих.

Це, очевидно, обумовило специфіку суб'єкт-суб'єктної структури покаянних віршів, у яких звернення ліричного суб'єкта до читача/слухача є найпопулярнішим. Однак покаянним віршам властива й подвійна адресація (до читача/слухача і до ідеального реципієнта), що нагадує поетику псалмів та давньоруських/давньоукраїнських молитвослів'їв. З останніми їх зближує і стилістика: ремінісценції і прямі запозичення із псалмів, покаянних канонів, творів св. отців Церкви. Тому появу цього «зворушливого» жанру можна розглядати як перший крок на шляху повільної індивідуалізації й секуляризації професійної поезії загалом і жанру віршованої молитви зокрема, як промовистий вияв процесу емансипації та індивідуалізації емоційної сфери людини, котрому великою мірою сприяли загальні тенденції, позначені глибинним інтересом до психологічних переживань окремої людини, які за добу давньоруського Передвідродження (ІХ-ХV ст.) склалися у філософії та мистецтві того часу, зокрема у вченні ісихазму.

Структуру підрозділу 2.4 - «Східнослов'янська віршована молитва XVI -XVIIІ століть» - визначають пункти 2.4.1. «Літературна віршована молитва як результат секуляризації словесної творчості східних слов'ян» та 2.4.2. «Українська віршована молитва у формуванні традиції молитовної книжної поезії у східних слов'ян», у яких досліджено історико-літературні умови та загальні поетико-змістові особливості перших промовисто віршових поезій-молитов давньоукраїнської писемності.

Поява й швидкий розквіт східнослов'янської віршованої молитви припадає на кінець XVI та XVIІ ст. - період, позначений ослабленням візантійського впливу і проникненням європейських реформаційних віянь і течій на українські та білоруські землі. Звідси схильність до популяризації Св. Письма і передусім Псалтиря, просякнутого молитовними інтенціями. Однак в умовах Російської імперії процесу емансипації книжної поезії заважало упереджене ставлення церковної влади як до перекладів Біблії національними мовами, так і до художньої інтерпретації Св. Письма. Адже, на думку московських церковників, це здатне було спричинити єресь (неконвенціональна концепція тексту). Утім, після розколу Руської Православної Церкви (середина XVII ст.) в дискусіях та протистояннях «грекофілів» і «латиномудрів» починає завойовувати свої позиції нова - раціоналістична (або конвенціональна) - концепція тексту, що була характерною для католицького Заходу. У результаті сакральний, богослужебний текст поступово секуляризується. Стає можливим навіть його пародіювання (див. російські твори: «Служба кабаку», «Калязинская челобитная» та ін.). Однак «антилітургія» та «антимолитва» на той час - не заперечення існування Бога і священної молитви богослужіння, а різке, епатажне відстоювання права на існування повноцінного світського дискурсу в культурі.

Ще один чинник, який формував літературну віршовану молитву на східнослов'янському ґрунті, - вплив духовної пісні, потреба на яку в умовах гонінь російської державно-церковної влади на світську пісню була дуже високою. Попри рукописне побутування (перші доволі пізні записи датуються кінцем XVI, а далі - XVIІ-XVIІІ ст.), давньоукраїнська духовна пісня була рівноправним видом поезії у східнослов'янській книжній культурі Середньовіччя. Аналіз цього матеріалу, опублікованого В. Перетцем, М. Возняком, О. Гнатюк, показав, що молитовний складник властивий усім основним різновидам давньоукраїнської духовної пісні, які були тісно пов'язані з літургійним календарем і успішно виконували функцію позалітургійної молитви та християнського наставляння для спільноти мирян. Залежно від призначення та художнього задуму пісні в її структурі переважає або молитовний, або риторичний складник. Так, у піснях, присвячених Господським і Богородичним святам, зазвичай переважає молитовна структура величальної пісні з властивим їй вишуканим мовностилістичним оформленням та найвищим з-поміж усіх духовних пісень ступенем метафоризації і символічності мови. У піснях на честь святих та покаянних піснях присутня і молитовна, і риторична складова. Властива їм також складна система адресації: ліричний суб'єкт пісні на честь святих може звертатися водночас і до святого (з традиційними славослів'ям, проханням, благодарінням тощо), і до мирянина, який потребує Спасіння, і, нарешті, до всього навколишнього середовища, яке має співати хвалу святому. Іноді в коло експліцитних адресатів такої пісні потрапляють навіть вороги святого, вічному безслав'ю яких протиставляється духовна перевага та нев'януча божественна слава ідеального героя твору.

З посиленням впливу українців на російську світську пісню зростає їхній вплив і на спів церковно-релігійний та відповідно на тісно пов'язану зі співом усю культову поезію, а отже - поезію книжну. Завдяки цьому, починаючи з XVI та протягом усього XVII ст., у східнослов'янському письменстві формується традиція книжної говірної (себто не для співу) лірики, у системі якої відбуваються зміни, що зрештою призвели до народження й розквіту власне світської поезії. В результаті жанр віршованої молитви у двох провідних його формах (мистецька обробка церковно-канонічних молитовних текстів та індивідуально-авторська поезія-молитва) стає яскравим літературним явищем у давньому східнослов'янському поетичному просторі. Давньоукраїнські поети (А. Филипович, І. Армашенко, Димитрій Туптало, Варлаам Ясинський та ін.) «барокізують» (В. Крекотень) традицію літургійної гімнографії, молитов та покаянь, у результаті чого виникають витончені жанрові утворення молитовної поезії позалітургійного характеру (гімни, «похвали» та подяки на честь Трійці, Христа, Богородиці, апостолів, святих і ангелів; духовні епіграми та їхні своєрідні добірки - «вінці», ліричні медитації, молитовні елегії, «фігурні» вірші, акровірші тощо), що віддзеркалюють загальну тенденцію давньоукраїнських поетів тлумачення Св. Письма із застосуванням мистецьких засобів виразності. Органічне й водночас креативне засвоєння специфічного молитовного дискурсу оприявнюють також вірші-молитви російських поетів цього періоду (С. Шаховського, Є. Смоленської та ін.), що на відміну від поезій українських поетів-богословів, мають більш особистісний характер. Назагал старосхіднослов'янська молитовна поезія актуалізує характерний для канонічного молитвослів'я більш високий, ніж у звичайному мовленні, рівень формально-смислової організації, особливу концепцію адресата, більш вишуканий стиль, ліризм покаянно-сповідального характеру, прихований дидактизм.

Розділ третій - «Віршована молитва як переспів або стилізація тексту канонічного молитвослів'я» - присвячений аналізу структурно-семантичних особливостей поезій-молитов, що виникли в результаті креації сакральних першоджерел, зокрема пісень Псалтиря й церковних канонічних молитов.

У підрозділі 3.1 - «Інновації молитовних пісень Псалтиря в українській поезії» - окреслено роль псаломних обробок у розвитку нової європейської поезії (3.1.1. «Псалтирна поезія в культурному дискурсі європейських національних літератур»); на основі аналізу технології креації псаломних обробок подано їх класифікацію (3.1.2. «Класифікація псаломних обробок псалмів за ознакою співвідношення sacrum/profanum»), на основі вивчення матеріалу в синхронії та діахронії виявлено різноманітні варіанти модифікації сакрального першоджерела, досліджено їх структурно-семантичні особливості (3.1.3. «Псалтирно-молитовна поезія в рецепції українських митців Нового часу»).

3.1.1. Інтерес європейських поетів до Псалтиря можна осягнути лише через зв'язок культури з культом, а нової європейської поезії з Псалтирем як одним з найпопулярніших сакрально-культових текстів. З часів перекладу Біблії національними мовами Псалтир стає предметом художніх обробок в західноєвропейській, а з ХVІІ ст. - у східноєвропейській поезії. Особливу роль віршована псалтирна поезія набула у своєму провідному жанрі - псаломному переспіві (парафразі). Одним із перших європейських поетів, який здійснив повний віршовий переклад-переспів Псалтиря, очевидно, був грецький єпископ Аполлінарій Лаодикійський, котрий у ІV ст. переспівує біблійні псалми гекзаметром - за типом гомерівських поем. З часів Середньовіччя звернення поетів до Псалтиря здебільшого актуалізується в тих країнах, де національна мова, словесність (насамперед лірична поезія), перебувають в стадії пошуку, формування, як це, зокрема, відбувалося в різних європейських літературах: французькій, німецькій, англійській, польській, угорській, румунській, молдавській, російській, українській та ін.

Рішучим кроком на шляху секуляризації східнослов'янської поезії став перший повний віршований переспів Псалтиря, здійснений вихованцем Києво-Могилянської академії Симеоном Полоцьким («Псалтир римотвірний», 1680). Попри суто раціоналістичне ставлення Симеона до перекладу й до метафоризації сакрального тексту, він, на відміну від західноєвропейських поетів (див., наприклад, «Psaіterz Dawidow» Я. Кохановського) прагнув якомога точніше відтворити зміст першоджерела віршовими засобами. Власне українською мовою поетична рецепція Псалтиря розпочинається з ХІХ ст. Перший відомий випадок художнього освоєння сакральних пісень українським митцем - твір Маркіяна Шашкевича «Псалми Русланові» (1830-ті), що становить собою цикл із трьох поезій у прозі, стилізованих під біблійні тексти псалмів. Креативна сміливість та розкутість автора псаломних стилізацій проявилась у несподіваному використанні регіонально-просторічного типу мовлення, об'єднанні (поки що стихійному) на змістовому та мовностилістичному рівнях двох начал - біблійного та національно-українського. Знамениті ж «Давидови псалми» (1845) та «Подражаніє 11 псалму» (1859) Т. Шевченка стали першими віршовими інноваціями пісень Псалтиря літературною українською мовою.

3.1.2. Існування різних видів псаломних обробок обумовлене їхньою подвійною природою - співвідношенням власне наслідуваних і питомо авторських чинників. Виходячи з цього, автор дисертації розрізняє дві великі групи псаломних інновацій: переспіви (або парафрази) та стилізації (або наслідування). Переспіви передбачають інтерпретацію та актуалізацію всіх основних мотивів певного тексту псалма зі збереженням вузлових моментів його композиції та відносно повним відтворенням лексичного складу поетичними засобами мови-реципієнта. Адже навіть за умови орієнтації поета на якомога повніше відтворення змісту сакрального тексту, він, зв'язаний біблійним текстовим каноном, з одного боку, все одно трансформуватиме зміст сакрального тексту - з іншого, виявляючи таким чином своє розуміння відповідних віршів псалма. Псаломні переспіви бувають точними й вільними. Точні переспіви передбачають якнайповніше відтворення змістових та композиційних особливостей сакрального першоджерела засобами мови-реципієнта (парафрази Симеона Полоцького, В. Тредіаковського, О. Сумарокова, П. Куліша, В. Александрова тощо). Вільні переспіви оприявнюють свідому актуалізацію основних ідей, мотивів оригіналу, що співвідносяться з подіями, настроями та емоціями, породженими «моментом», «біографією» та іншими подібними речами, відсутніми в сакральному зразку («Давидові псалми», «Подражаніє 11 псалму» Т. Шевченка, «Давидові псалми» Ліни Костенко; «Подражание 136-му псалму» І. Дмитрієва, «Псалом 136» М. Язикова та ін.)

Стилізація, на відміну від парафразу, передбачає набагато потужнішу роль індивідуально-суб'єктивного начала в інновації, автор якої є радше імпровізатором, ніж інтерпретатором. Псалом у такому разі слугує лише поштовхом для творення. У середині цієї видової групи псаломних обробок дисертант також виділяє два різновиди: стилізації наскрізні й часткові. До першого різновиду зараховуються наслідування, у яких відтворені основні мовностильові властивості першоджерела, так що безпомилково прочитується джерело натхнення (посилання на нього часто містяться в епіграфі або експлікуються як певні ремінісценції у тексті), але новотвір за всіма формально-змістовими ознаками цілком не залежить від свого прототипу (псаломні модифікації І.Франка з циклу «На старі теми»; «Псалом 136» М. Байтова, «Псалом 136» Г. Сапгіра тощо). До другого рецептивного різновиду псаломних стилізацій належать твори, що, не передбачаючи орієнтації на текст конкретного псалма, наслідують тільки жанрову модель духовної пісні (грец. psalmos - пісня), широко представленої у Псалтирі, на що вказують такі жанрові самоназви поезій, як «псалом» або «псальма» («Псальма» І. Мазепи, «Руський псалом» В. Мови (Лиманського), «Псалми степу» Є. Маланюка, «Білі псалми» Віри Кордун та ін.), котрі по суті є цілком авторськими (тому докладно розглядаються у розділі 4).

Структуру пункту 3.1.3 - «Псалтирно-молитовна поезія в рецепції українських митців Нового часу» - становлять підпункти: 3.1.3.1. «Шевченків досвід переспіву псалмів та його значення для національного літературно-культурного дискурсу», 3.1.3.2. «Український псаломний парафраз Нового часу як наслідування Шевченкової традиції або відштовхування від неї», в яких досліджено провідні тенденції у креації псалмів в українському вітчизняному дискурсі та ідейно-образну і жанрово-стильову специфіку псаломних інноваціях провідних вітчизняних митців і передусім Шевченка.

3.1.3.1. «Давидові псалми» відкривають у творчості Т. Шевченка нову сторінку, зміст і значення якої повною мірою не осягнуто. Докладний структурно-семантичний, монографічний аналіз циклу дав змогу скорегувати й суттєво поглибити неузгоджені в шевченкознавстві погляди щодо його ідейної та жанрово-стильової специфіки, окреслити значення Шевченкових псаломних переспівів у вітчизняному культурному дискурсі. Розгляд «Давидових псалмів» як цілісної художньої структури (автентична назва, яку поет обрав для циклу, великою мірою репрезентує твір як єдиний сакрально-профанний простір, зорієнтований на відповідну напівсакральну рецепцію українського читача), уможливив критично переглянути певні дослідницькі ідеї, зокрема ті, що стосуються: а) використання Псалтиря поетом як езопівської мови задля викладу революційних ідей (І. Айзеншток, К.Волинський, Є. Кирилюк, Ю. Івакін, Л. Міріджанян, М. Ласло-Куцюк, І. Дзюба та ін.); б) наслідування Шевченком «духу і букви» сакрального першоджерела, інспірованого релігійністю поета (М. Павлюк, Л. Кисельова та ін.); в) наявності «похибок» у сприйнятті Шевченком сакрального тексту першоджерела (Б. Струмінський); г) християнізації Шевченком змісту псалмів (В. Мокрий).

...

Подобные документы

  • Становлення поезії вільного вірша. Поети-новатори Іраку. Роль Назік аль-Малаіки у становленні жанру. Переклади західної поезії та її вплив на творчість поетеси. Аналіз художніх особливостей та головних мотивів її віршів в світлі традицій арабської поезії.

    курсовая работа [47,1 K], добавлен 07.02.2011

  • Розвиток української поезії в останній третині XX ст. Мотиви і образи в жіночій поезії. Жанрова специфіка поетичного доробку Ганни Чубач. Засоби художньої виразності (поетика, тропіка, колористика). Специфіка художнього світобачення в поезії Ганни Чубач.

    магистерская работа [105,2 K], добавлен 19.02.2011

  • Становлення та специфіка жанру новели. Оновлення жанрового канону в українській малій прозі кінця ХХ – початку ХХІ століття. Проблемно-тематичний поліфонізм малої прози. Образна специфіка новелістики Галини Тарасюк. Жанрова природа новел письменниці.

    дипломная работа [104,1 K], добавлен 26.06.2013

  • Специфіка літературного руху "Буря і натиск" в німецькій літературі 70-80 рр. XVIII ст. Естетична і культурна основа руху та його видатні представники. Головні мотиви в поетичних творах Й.В. Гете. Образна та жанрова природа поезії Фрідріха Шиллера.

    курсовая работа [47,3 K], добавлен 30.03.2015

  • Соціально-комунікативні функції тексту за Ю. Лотманом, їх прояв у вірші М. Зерова "Навсікая". Особливості сегментації та стильових норм, які використовує в поезії автор. Наявність ліричного оптимізму, міфологізація тексту як основа пам'яті культури.

    реферат [12,3 K], добавлен 04.02.2012

  • Переживання самотності як емоційна константа ліричного героя у поезії Тодося Осьмачки. Зустріч, що не сталася - типова ситуація, навколо якої обертається ліричний сюжет інтимної лірики поета. Коротка характеристика ліричних віршів Тодося Осьмачки.

    реферат [26,1 K], добавлен 20.09.2010

  • Образність, образний лад та емоційність поезії. Представники сучасної поезії. Тенденції, характерні для словесної творчості нинішньої доби. Засоби вираження змісту способом нового поетичного мовлення, спрямованого не до кожного, а до елітарного читача.

    презентация [334,7 K], добавлен 18.01.2014

  • Романси М. Глінки у музичній культурі другої половини XIX століття. Характеристика засобів виразності романсу "Не пой, красавица, при мне". Поетичні особливості вірша. Характеристика романсової спадщини С. Рахманінова. Жанрово-стилістичний аналіз романсу.

    курсовая работа [5,1 M], добавлен 29.08.2012

  • Поезія - основа літературного процесу другої половини XVII — XVIII ст. Історія козацтва - головна тема поетів XVIII ст. Місце духовної поезії та сатирично-гумористичних творів у віршованій літературі України XVIII ст. Українська книжна силабічна поезія.

    контрольная работа [32,9 K], добавлен 28.09.2010

  • Франческо Петрарка – видатний культурний діяч Відродження і один з засновників італійського гуманістичного руху. Розуміння ліричних творів поета сучасниками та нащадками. Співвідношення форми та змісту поезій Петрарки. Жанрові особливості його лірики.

    реферат [22,0 K], добавлен 15.07.2009

  • Аналіз поезії Я. Щоголева "Остання січа". Портрет Мотрі як засіб розкриття її характеру (по твору "Кайдашева сім’я" І. Нечуй-Левицького). Аналіз поезії І. Манжури "Щира молитва". Справжні ім’я та прізвище письменників: Хома Брут, Голопупенко, Мирон.

    контрольная работа [23,7 K], добавлен 08.06.2010

  • Передумови формування революційних настроїв і поглядів у Генріха Гейне. Дитячі роки під впливом французької окупації, життя у Франції. Елементи Просвітництва в політичній ліриці. Особливості творчого стилю, поетики, композиції та жанру поетичних творів.

    курсовая работа [65,8 K], добавлен 15.11.2015

  • Зародження й розвиток літератури Середньовіччя. Становлення лицарської літератури. Типологічні риси куртуазної поезії як поезії трубадурів. Особливості немецької рицарської лірики. Найпопулярніший лицарський роман усіх часів "Трістан та Ізольда".

    курсовая работа [42,1 K], добавлен 25.03.2011

  • Образний світ патріотичної лірики Симоненка, особливості поетики Миколи Вінграновського, сонячні мотиви поезії Івана Драча. Розглядаючи характерні ознаки поетичного процесу 60-х років, С.Крижанівський писав: "У зв'язку з цим розширилась сфера поетичного."

    курсовая работа [27,7 K], добавлен 15.04.2003

  • Дослідження рівня впливу античної культури на поезію Середньовіччя. Характеристика жанру лірики вагантів: тематичні та стилістичні копіювання, метричні особливості, розміри і строфіка. Особливості настрою, пафосу віршів, любовна тема і викривальна сатира.

    курсовая работа [37,1 K], добавлен 14.12.2013

  • Цюй Юань – основоположник китайської стародавньої авторської поезії. Історичні умови формування творчої індивідуальності автора як поета епохи Східного Чжоу. Проблематика, поетична фантазія, дивовижні образи, яскравість і багатство мови поеми "Лісао".

    реферат [41,3 K], добавлен 13.03.2015

  • Культура вірша та особливості мовного світу Білоуса та Федунця. Постмодерністські твори новітньої літератури і мовна палітра авторів. Громадянська, інтимна та пейзажна лірика наймолодшої генерації письменників України. Молочний Шлях у поетичній метафорі.

    реферат [43,0 K], добавлен 17.12.2010

  • Поетична творчість Миколи Степановича Гумільова. "Срібна доба" російської поезії. Літературно-критичні позиції М. Гумільова та його сучасників В. Брюсова, В. Іванова, А. Бєлого. Аналіз творчості М. Гумільова відносно пушкінських образів та мотивів.

    курсовая работа [46,8 K], добавлен 11.01.2012

  • Історія створення вірша С. Єсеніна "Клён ты мой опавший…". Швидкоплинне життя людини і відбиток тяжкого життєвого стану поету - тема цього твору. Композиційна будова твору, стиль його написання, доповнення і підкреслення відчуття туги лексичними засобами.

    доклад [13,1 K], добавлен 22.03.2011

  • Робота є планом-конспектом до уроку з викладання російської літератури. Урок побудовано у вигляді поетичного рингу, присвячений творчості С. Єсеніна. Мета – вивчення творчості, аналіз вірша "Відгомоніла золота діброва". Ретельно розписаний хід уроку.

    дипломная работа [18,4 K], добавлен 04.01.2009

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.