Жанрова модифікація канону молитви в ліриці XVII–XX століть

У дисертації доводиться, що художній простір «Давидових псалмів» суворо підпорядкований авторському задуму і вирізняється промовистою тенденційністю, зумовленою приналежністю циклу до вільного переспіву. Попри тематичне й жанрове розмаїття пісень Псалтиря, здебільшого просякнутого молитовним началом хвалебного або прохального типу, всі вони об'єднані цілісністю життєсприйняття псалмоспівців, в основі якого - присутність високого ідеалу, загальна установка на викриття зла й неправди з позиції беззаперечних моральних вимог, заповіданих Богом. Ліричний пафос Шевченкових «Псалмів» випливає із загальної спрямованості твору водночас і на тематичну залежність від першоджерела, і на варіативність, модифікацію, породжену поетовим суб'єктивним сприйняттям оригіналу. У десятьох ретельно відібраних Шевченком псалмах (1, 12, 43, 52, 53, 81, 92, 132, 136 і 149-му за церковнослов'янською нумерацією) поет, переймаючись злощасною долею свого народу, створив метаісторію України, підкріплену авторитетністю сакральних текстів першоджерела та переконливістю образу поета-пророка, здатного силою свого Глаголу керувати серцями співвітчизників. Паралель Україна - Єрусалим, яку поет тут розвинув, прочитується з підтексту псаломних обробок, рецепція яких у зазначеному векторі відбувається й завдяки глибоко продуманій загальній композиції циклу. У пізнішому переспіві «Подражаніє 11 псалму» поет, не порушуючи ідейно-тематичних концептів оригіналу, підносить Слово як чинник утвердження народу, доповнюючи історіософську концепцію, втілену в «Давидових псалмах».

3.1.3.2. Шевченківський вектор інтерпретації біблійних псалмів у морально-патріотичному, громадянському та національно-визвольному ключі, став найбільш характерним для українських поетів, які, звертаючись до практики віршованої обробки псалмів, не ставлять за мету буквалістське дотримання змісту оригіналів. Аналіз псаломних парафразів у світлі проблеми модифікації жанрового канону молитви показав, що продуктивність та актуальність Шевченкового напряму найбільш промовисто доводять «Давидові псалми» Ліни Костенко (1989). Сучасна поетеса, підхоплюючи Шевченкову «псаломну» традицію, але керуючись дещо новими (христоцентричними) ідеями, складає власний канон поетичного «Псалтиря» (вільний переспів псалмів 1, 16 та 22 за єврейською нумерацією), згідно з яким основний ворог її народу - духовна недбалість, що дозволяє новим фарисеям та ідолопоклонникам уже вкотре розпинати Христа. Водночас Шевченкові «Давидові псалми» інспірували появу численних українських переспівів-перекладів, автори яких, навпаки, прагнули якомога повнішого відтворення змісту сакрального оригіналу новими художньо-мовленнєвими засобами (переспіви П. Гулака-Артемовського, М. Максимовича, Павла Ратая (П. Куліша), В. Александрова). Сьогодні, коли Св. Письмо викликає нові рефлексії в українській культурі, пов'язані з відновленням духовної традиції, перерваної атеїстичними тенденціями в соціумі, переспів-переклад, орієнтований на створення комфортних мовностилістичних умов для сучасної читацької рецепції сакрального змісту Псалтиря, знов стає затребуваним (Тетяна Яковенко, В. Копичко та ін.).

Підрозділ 3.2 - «Тексти канонічних молитов у художній рецепції українських поетів», - що включає пункти 3.2.1. «Церковно-канонічна молитва в українській поезії: загальний огляд», 3.2.2. «Молитва Господня («Отче наш») в інтерпретації українських поетів», 3.2.3. «“Світе ясний! Світе тихий!..” Тараса Шевченка як віршована стилізація християнського богослужебного гімну», присвячений вивченню основних тенденцій та семантико-стильових стратегій у креації поетами канонічних текстів церковних молитов та гімнів.

3.2.1. Як зазначають отці Церкви, християнин має спочатку засвоїти цінний соборний досвід молитви і лише тоді приступати до Бога зі своїми особистісними інтенціями, оформленими суто індивідуальними вербальними засобами. Адже, на відміну від соборної молитви, в індивідуальному молитовному зверненні набагато яскравіше проявляється власна воля молільника, яка в разі розходження з Божою волею може зашкодити людині. Тож молитва потребує навчання, а найкращі вчителі на цьому шляху - це молитви, що освячені авторитетом Св. Письма та святих. Християнська Церква, засвоївши досвід старозавітної молитви, використавши конкретний молитовний матеріал Старого Завіту, увібравши в себе деякі молитви з Євангелія та з Апостольських Послань, а також оригінальні молитви, створені св. отцями Церкви, сформувала стійкий, хоча й досить гнучкий, динамічний змістовий канон, який вона дбайливо підтримує впродовж століть. Особливе місце з-поміж християнських канонічних молитов займає «Отче наш» - «молитва молитов», яка, за Євангелієм, дана Господом Ісусом Христом у відповідь на прохання учнів навчити їх молитись (звідси ще одна її назва - Молитва Господня). Ставши і за змістом, і за композицією ідеальним зразком християнського звернення до Творця, вона з ранніх часів християнства набула виняткової важливості, тому й найчастіше з усіх молитов приваблювала увагу письменників, які переспівували та наслідували її. У творчому доробку вкраїнських митців знаходимо переспіви та стилізації і інших широковідомих молитовних текстів: ангельського витання до Божої Матері, молитви Святому Духу, Символ віри тощо. При цьому інновації канонічних молитовних текстів, так само, як і псаломні, поділяються на переспіви (точні й вільні) та стилізації (наскрізні й часткові, або псевдостилізації, як-от «Рання молитва» О. Ольжича, «Вечірня молитва» Г. Штоня тощо). Прагнення до вираження складного ліричного почуття зумовлює тенденцію до циклізації поезій-молитов. Часто такі цикли становлять собою поєднання переспівів або стилізацій канонічних текстів молитов з оригінальними в образно-стильовому відношенні віршами, зокрема молитовними («Молитви» Б. Бойчука, «Віршований молитвослов» В. Креда тощо).

3.2.2. Зважаючи на те, що молитва, на думку богословів, є дзеркалом духовної зрілості людини, а Молитва Господня - взірцем християнського звернення до Творця, яке стисло репрезентує християнське вчення загалом, аналіз поетичних модифікацій «Отченашу» з найбільшою очевидністю оприявнює особливості мистецького, індивідуально-авторського засвоєння репрезентативного молитовного канону в контексті провідних етико-філософських та естетичних тенденцій доби. Так, перша відома віршова інновація «Отченашу» «Похвала пренасвhтейшей персонh Отцовской» Кирила Транквіліона-Ставровецького відзеркалює магістральну тенденцію давньоукраїнських поетів до поєднання біблійної герменевтики з риторикою. Відтворюючи загальну композицію Молитви, яку складають звернення зі славослів'ям та сьома проханнями, Кирило значно розширив їх за принципом ампліфікації, репрезентуючи почуття безмежної віри й любові до Бога, подив перед Його неосяжною величчю, надію на Боже Спасіння.

Щодо віршових обробок «Отченашу» в українській поезії Нового часу, то на їх характері вочевидь позначилися прагнення митців за допомогою молитовної форми вдатися до морального самозаглиблення, відтворити власні думки і переживання стосовно найважливіших проблем історії і сучасності. Більшість українських інновацій Молитви репрезентують подальший розвиток започаткованої Шевченком романтичної традиції поєднання містичного почуття з вірою в можливість соціального раю. Перебуваючи в руслі цієї основної тенденції, багато поетів (Ю. Шкрумеляк, С. Бабій, Марійка Підгірянка, Антоніна Листопад тощо) перетворюють «Отченаш» у певний варіант молитви за Україну, де наскрізним стає мотив страждання українського народу, який потребує Божої милості та порятунку, а Царство Небесне дорівнюється життю суспільства в мирі та злагоді. Іноді така змістова модифікація канонічного звернення до Бога призводить до зміни традиційного християнського уявлення про триєдність ідеального адресата «Отченашу» за рахунок «додаткових» ідеалізованих реципієнтів, як-от «Матері», «вкраїнських дочок», «Вкраїни», що ставляться в один ряд з Отцем, Сином та Духом Святим (див.: «Український Отченаш» Антоніни Листопад).

В українській літературі пореволюційних часів через радикальну зміну ціннісних орієнтирів спостерігається і більш кардинальне переосмислення основних інтенцій Молитви, в результаті чого ідеальний адресат стає об'єктом викриття, відкритої ворожості (С. Черкасенко). Ще одна тенденція в поетичному осмисленні «Отченашу» у ХХ ст. - переосмислення образу ідеального адресата згідно з «прогресивними» поглядами синів залізного віку, ідеєю антропософського гуманізму, коли місце Бога посідає технічний прогрес (М. Хвильовий), категорія часу (Є. Плужник), зрештою - самоцінна, свавільна людина (О. Бабій). Міфологічний підхід до оцінки видатних особистостей зумовив обожнення постаті Шевченка у «Молитві» Д. Павличка, який «вписав» Кобзаря як ідеального реципієнта у свою стилізацію «молитви молитов». Синтез української барочної традиції переспіву «Отченашу» з новочасною тенденцією до зображення складних ліричних почуттів у поєднанні з національно-патріотичними конотаціями спостерігається в діаспорній поезії 30-40-х рр.(«Отченаш» В. Яніва).

Статус-кво в практиці віршовано-поетичного переосмислення Молитви Господньої (а отже - церковної молитви загалом) українськими поетами розглядається на тлі відповідного матеріалу з інших національних літератур (французької, німецької, польської, російської). Було з'ясовано, що в Західній Європі форма церковних молитов здавна широко використовувалась у світський поезії в різноманітних модифікаціях, зокрема для жартівливих травестій, сатиричних нападок на папську курію; а з XIV ст. - з метою політичної оцінки поточних подій, як-от Столітня війна, Семирічна війна, рокош Зебжидовського, розділи Польщі тощо. У російській літературі історичні умови, в яких вона розвивалась, не сприяли появі сатирико-політичних модифікацій церковної молитви, а ті, що виникали, були переспівами та перекладами іноземних стилізацій («Плач коллежских и титулярних советников» та ін.), які до того ж поширювались у рукописах. Українські модифікації «Отчешашу» - результат дії тенденцій, що були закладені на початку розвитку вітчизняного віршотворства. Українська поезія наслідує не лише романтично-бунтарський дух Шевченкової музи, а й західну (починаючи з часів Реформації) традицію більш вільної, ніж в російській поезії, інтерпретації та актуалізації сакрального тексту з використанням різноманітних можливостей художньої мови. Недарма розколу Руської Православної Церкви в XVII ст. передувало зіткнення «великоруської» і «південнозахідноруської» традицій, викликане суто семіотичними і філологічними розбіжностями, які, однак, сприймалися в теологічному ключі.

3.2.3. Неправильне розуміння образно-стильової природи вірша суттєво впливає на встановлення його ідейно-образної основи, адекватне сприйняття у цілому. Промовистий приклад - Шевченків «Світе ясний! Світе тихій!..» (1860), що, традиційно вважаючись найбільш гострою антиклерикальною поезією не тільки в українській, а й у світовій літературі загалом, неодноразово викликав дискусії шевченкознавців навколо питання про ідейний зміст вірша, з одного боку, і про релігійність поета - з іншого. Здійснений комплексно-монографічний аналіз твору дав змогу розставити важливі акценти в існуючих на сьогодні інтерпретаціях твору. Зокрема, було підтверджено ту версію жанрово-стильової специфіки вірша, згідно з якою він є стилізацією церковного вечірнього співу Христу «Свhте тихій, святые славы…» Софронія; доведено, що текст гімну Шевченко переосмислює відповідно до його художнього завдання - привернути увагу читача до проблеми відходу Православної Церкви від ідеалів та життя первісних християн; показано що, використовуючи традиційне церковнослов'янське метонімічне звернення до Христа, Шевченко будує молитовну ситуацію за принципом гротескового парадоксу: на місці потребуючого порятунку й захисту опиняється власне Спаситель («Світ-брат»), тоді як Його адепт (ліричний суб'єкт), висловлюючи глибоке співчуття Спасителю, закликає Його до активних революційно-реформаторських дій (зокрема, до знищення церковної атрибутики), пропонуючи свою підтримку в боротьбі за оновлену Церкву; назагал підсумовується, що, тісно пов'язана з темою Христової жертви (включаючи й питання сенсовності самопожертви Месії), поезія не закликає до знищення Церкви, а привертає увагу до проблеми, яка потрапляє в поле наскрізних Шевченкових поетичних рефлексій - відходу Церкви від Христа.

У розділі четвертому - «Літературна віршована молитва як авторська імпровізація» - висвітлюється процес засвоєння й трансформації світською поезією жанрового коду особистої християнської молитви на різних етапах розвитку вітчизняної поезії, досліджуються різні аспекти поетики.

Підрозділ 4.1 - «Традиція і модифікація українській молитовній поезії XVI-XVIIІ століть» - включає у себе структурні складники: 4.1.1. «Індивідуально-авторська молитва: її місце та модифікації у вітчизняній поезії старожитнього періоду», 4.1.2. «Епіграма молитовного змісту як жанровий різновид української поезії», 4.1.3. «Віршована молитва-імпровізація в творчості Григорія Сковороди».

4.1.1. На відміну від церковно-канонічної молитви, особистісно-індивідуальне звернення до вищих сил спирається на духовний досвід власне молільника, який у довільній формі виражає сокровенні почуття у містичному спілкуванні з ідеальним реципієнтом. Це зумовлює найвищу щирість і творчу свободу особистої молитви, яка кожного разу репрезентує унікальний, абсолютно інтимний процес (часом складний і суперечливий) богошукання й богопізнання. Невипадково саме цей вид культової молитви став найбільш органічною та високопродуктивною моделлю для розвитку віршовано-поетичного молитовного дискурсу із розгалуженою системою внутрішніх жанрових модифікацій, підпорядкованих різноплановим авторським інтенціям.

Звісно, це значно ускладнює класифікацію індивідуально-авторської молитви. Однак умовно її можна диференціювати за декількома ознаками, враховуючи: 1) тип ідеального адресата (трансцендентний/реальний) та його конкретний характер (Творець, Ісус Христос, Богоматір, ангельські сили, святі; сатана й темні сили/ певна особистість, тварина, природа, країна, мова тощо); 2) основний мотив звернення до ідеального адресата, як, приміром: молитва-прохання за себе, за іншого (людину, країну, народ тощо), подяка Богові, славослів'я, каяття, прохання, обітниця тощо); 3) тип адресанта (адепта-молільника): власне ліричний герой, рольовий герой або персонаж (якщо молитва вставна); 4) тип авторської інтенції та емоційності, що, своєю чергою, визначається: а) ставленням молільника до ідеального адресата (любов/ненависть, довіра/сумнів, каяття/виклик, лагідність/бунт, подяка/дорікання, славослів'я/хула, щире прагнення наближення до його досконалості/формальний привід до розумового викладення світоглядних переконань тощо); б) ставленням автора віршованої молитви до рольового героя або персонажа (симпатія/антипатія, співчуття/викриття тощо). Визначальним чинником у продукуванні жанрових модифікацій особистої молитви в поезії стає характер авторської інтенції, що впливає на процес жанротворення, оскільки молитва є за суттю метажанром. А з посиленням індивідуального начала у поезії, звісно, зростатиме й кількість специфічних модифікацій жанрової моделі особистої молитви.

Серед перших зразків віршованої молитви індивідуально-авторського типу - церковнослов'янські вірші ІХ-Х ст., що відомі за пізнішими рукописами з назвою «азбучних молитов». Розвиток власне української віршованої молитви цього типу йшов шляхом усебічного розкриття духовних прагнень, почувань, сердечних настроїв індивіда перед лицем Бога, але в контексті різнобічних зв'язків із соціумом, сьогоденням, що зумовлюють духовну стурбованість поета (наприклад, певні негаразди в житті молільника, нещаслива доля близьких йому людей, народу, країни, усього світу тощо). Співвідношення цих двох начал - трансцендентного, універсального та соціального, злободенного - у конкретних зразках є різним залежно від характеру авторської інтенції. Але вже початок розвитку віршованої книжної поезії українців був позначений появою молитовних творів, де обидва начала - містичне та соціальне - органічно поєдналися в поезіях, пронизаних ідеєю боротьби з католицькою експансією на східнослов'янські землі («Скарга нищих до бога» анонімного автора, «Кресте, господствуяй десь во всем мирh...» Д. Наливайка, «Утверди нас, господи, у вhре стояти...» А. Селецького тощо; на початку XVIІ ст. зафіксований один з найяскравіших віршованих зразків молитви за Україну - рольовий «[Плач Малої Росії]» анонімного автора.

Давньоукраїнська молитовна поезія віддзеркалює також загальний процес перебудови жанрової системи середньовічних літератур, що йшов двома шляхами: через трансформацію традиційних жанрів і жанрових форм, які протягом століть функціонували в літературі православно-слов'янського регіону, і через засвоєння нових, уже сформованих у літературах «латинської Європи». Розвиваючись у руслі барочної традиції, індивідуально-авторська молитва XVII-XVIII ст. виявила себе як дуже продуктивна, гнучка й вишукана поетична форма, обсяг якої коливається від мініатюри (духовна епіграма) до поеми («похвала», «вінець» тощо), а спосіб зображення лірико-молитовних почуттів - від піднесено-шанобливого, панегіричного до сатиричного. Щоправда, молитва-інвектива - явище вельми рідкісне для цього періоду української словесності, вістря якої до того ж традиційно спрямована не проти релігії чи Церкви, а проти зображеного у творі явища. Яскравий приклад - рольова молитва-інвектива «Лицемhры, молящиеся, поют» Г. Сковороди, що викриває псевдохристиян, які зухвало вимагають від Бога матеріального багатства. Популярними також були поезії-молитви містико-елегійного (слізна скарга, каяття, прохання про допомогу в духовному зростанні тощо) або містико-дидактичного характеру. Загалом в давньоукраїнському молитовно-віршованому дискурсі переважають твори, в основі ліричної ситуації котрих - містичне почуття захоплення досконалістю і всемогутністю Творця, любов і преклоніння перед жертвою Спасителя, життєвим подвигом Богоматері, святих мучеників тощо.

4.1.2. Абсолютно унікальним явищем давньоукраїнського молитовно-поетичного дискурсу є духовні епіграми - короткі віршовані твори (від одного до 30-ти рядків), що завдяки своїй композиції, зокрема пуанту, здатні просто, логічно, дотепно та з якнайбільшою силою впливу на читача розповісти про певний предмет, подію, особу. Традиційно розрізняють прості й складні епіграми: у простій об'єкти розповіді зображуються, але не оцінюються; у складній на підставі зображуваного робляться ті чи інші висновки. Складна епіграма своєю чергою має певні різновиди: епіграма-панегірик, епіграма-роздум, епіграма-присуд. Тож сатиричність на той час не була обов'язковою властивістю даного жанру, а складала емоційну основу лише одного з жанрових різновидів складної епіграми. Духовна ж епіграма завдяки тісним зв'язкам української книжної поезії з богослов'ям була популярнішою. Давні українські епіграматисти у барочній манері обігравали середньовічну традицію оспівування старо- і новозавітних біблійних сюжетів та мотивів, літургійної гімнографії, молитов, покаянь, завдяки чому загальною ознакою стилю духовних епіграм стали вишукана понятійна, словесна та фонетична гра, основана на протиставленні, зіткненні ключових понять і слів.

Внутрішня структура епіграми-молитви, як і будь-якої іншої епіграми духовно-релігійного змісту, ґрунтується на двох основних концептах: перший стосується Небесних покровителів (Ісуса Христа, Богородиці, святого), а другий - земної грішної людини. Але, на відміну від решти епіграм, молитовна має специфічну систему поліадресації: святі покровителі тут постають експлікованими реципієнтами ліричної комунікації, визначаючи особливості поетики твору. В епіграмі-молитві панегірична частина твору (славослів'я) переплітається або межує з молінням, яке містить прохання суб'єкта промови про Небесні дари. Тобто відношення «ідеальний адресат - суб'єкт молитви» тут реалізуються за принципом семантичного паралелізму: зміст панегіричної частини обов'язково переводиться автором в особистісний план.

З-поміж різних макрожанрових утворень (декламацій, циклів, поем тощо), де епіграма виступає як мікроформа, особливо помітне місце в давньоукраїнській поезії посіли «вінці» - композиційні цикли, котрі слушно вважаються одним з вершинних проявів вітчизняної поезії. Традиційно «вінці» складаються з 12-ти пронумерованих епіграматичних мініатюр, пов'язаних між собою єдиним змістом та головним адресатом. Молитовні «вінці» присвячені певним небесним заступникам: Христу, Богородиці, ангельським силам, святим. У ненумерованих епіграматичних віршах (це одна-дві мініатюри), котрі можуть або передувати основній частині твору, або приєднуватися до останньої 12-ї мініатюри, поет-суб'єкт мотивує свою апеляцію до вищих сил, а також непрямо - від третьої особи - висловлює сподівання на отримання Божої ласки за свій твір, що створювався, аби прославити певного Небесного покровителя. Типологічне порівняння «вінців» двох провідних давньоукраїнських авторів - Варлаама Ясинського і Димитрія Туптала - дало змогу виявити різноманітні ознаки процесу індивідуалізації середньовічної української лірики загалом та невпинної креатизації жанрової моделі молитви зокрема, яка відбувається у вітчизняній поезії по сьогодні.

4.1.3. Наприкінці XVII ст. характер книжних віршів істотно змінюється, що було зумовлено перешкодами, виставленими Церквою, а згодом і державною цензурою перед українським книгодруком, та змінами в соціальній структурі й національно-культурній орієнтації українського суспільства. Серед поодиноких молитовних творів цього періоду найбільш яскравим літературним явищем стають поезії з циклу «Сад божественных пhсней» Г. Сковороди, що пронизані молитовним пафосом, інспірованим переважно особистістю Спасителя. Засобами бароково-концептуальної поетики Сковорода відтворює свої глибоко релігійні почуття та власне уявлення про духовні цінності, що передусім ґрунтуються на вірі у рятівну жертву Христа. Віршовано-поетична молитва Сковороди, з властивою їй різноприродною, багатовекторною адресацією (природа, людина, Бог), прагненням духовної досконалості (єднання з Богом), орієнтацією на Біблію, у первісному образному вигляді містить усі основні принципи його філософського вчення, котре, як відомо, виходить з ідеї трьох «світів»: макрокосму (або Всесвіту), мікрокосму (або людини) та третьої, «символічної» реальності, котра зв'язує великий і малий світи, ідеально їх у собі віддзеркалюючи (найбільш досконалий зразок - Біблія). Зокрема, молитовний дискурс «Саду» (де є місце й рольовій молитві), вияскравлює надзвичайну увагу поета-філософа до сокровенної, «внутрішньої людини». Ця увага випливає з ідеї самопізнання як акту, завдяки котрому людина розкриває істинний зміст світобудови, виявляючи співмірність та метафізичну спорідненість макро- і мікрокосму, а відтак - своє істинне місце й призначення у світі.

4.2. «Модифікації жанрового коду християнської особистої молитви в українській поезії ХІХ століття» включає такі структурні блоки: 4.2.1. «Загальні тенденції розвитку індивідуально-авторської молитви українській поезії Нового часу», 4.2.2. «Вільна молитва в поетичному дискурсі Тараса Шевченка» (4.2.2.1. «Віршована індивідуально-авторська молитва Шевченка як структурний компонент його ліро-епічних творів», 4.2.2.2. «Індивідуально-авторська молитва в ліричному дискурсі Шевченка», 4.2.2.3. Шевченкові молитовні варіації 1860 року: чотири модифікації молитовних інтенцій схожого типу).

4.2.1. У Новий час подальша еволюція віршованої молитви-імпровізації насамперед пов'язана з поетичною творчістю Т. Шевченка, який значно розширив продуктивні можливості жанру. Поєднуючи містичне почуття з вірою в ідеальну людську спільноту, поет надав більшості своїх молитов виразного патріотичного й національно-визвольного забарвлення, а в основу ліричної ситуації поклав рефлексію (емоційне осмислення власних переживань і почуттів). Тож найбільш популярний тип індивідуально-авторської молитовної поезії ХІХ ст. - це молитви-рефлексії з різноманітними прохальними інтенціями. Серед них помітну групу становлять віршовані молитви з особистими проханнями духовно-психологічного плану, тобто про духовну допомогу, підтримку у добрих вчинках, поміч у скрутному становищі, дарування щастя, внутрішньої свободи тощо. Водночас набуває популярності громадянсько-патріотична, і навіть революційна молитва, що містить прохання національно-визвольного характеру, молитва-боріння, молитва-докора, молитва-хула (антимолитва) тощо, котрі поряд з іншими більш традиційними жанровими модифікаціями (гімн, благання та ін.), представлені вже творчістю Шевченка.

Прогресуюча роль ліричного начала в поезії, нове самовідчуття поета-суб'єкта проявляється і безпосередньо в формах висловлювання літературно-художнього молільника. У віршах-молитвах ХІХ ст. ліричні висловлювання від «ми» помітно поступаються перед ліричною формою вислову від «я». Однак втрата лідерських позицій суб'єктного синкретизму, характерного для канонічних молитов, при якому «я» зливається з «ми», в новій українській поезії починає компенсуватися зростанням віршів-молитов, де помітна гра точками зору, голосами, інтенціями, використанням «чужого слова» тощо - себто зростанням поезій з іншими типами суб'єктного синкретизму. Завдяки цьому «інший» (мається на увазі іншій адепт Бога) все ж таки входить у молитовний дискурс новочасних поетів, але дещо в інший спосіб. Особливо помітний пласт серед таких віршів ХІХ ст. починають займати рольові поезії-молитви («Гімн черничій» Т. Шевченка, «Молитва природи» П. Куліша, «Дівчача думка о Покрові» І. Манжури та ін.), які у ХХ ст. ставатимуть ще популярнішими, спростовуючи твердження Н. Берковського, буцімто «лірика чужого я» є національною своєрідністю власне російської лірики Берковский Н.Я. Мировое значение русской литературы / Н.Я. Берковский. - Л. : Наука, 1975. - С. 172..

Процес інтелектуалізації української поезії відбився на функціонуванні жанру віршованої молитви в її медитативній модифікації. Близька до молитви-рефлексії, якій також властивий художній аналіз душі, співвіднесеної з Абсолютом, молитва-медитація має, однак, риси більшої врівноваженості, зосередженості поета, схильного до філософських узагальнень, на проблемах онтологічного, екзистенціального плану, до натурфілософських, етичних, соціальних, політичних акцентів. Медитативний характер притаманний багатьом творам християнської літератури, тому медитація цілком органічна для жанру літературної молитви також. Однак під очевидним впливом філософії позитивізму в молитвах-медитаціях ХІХ ст. помітне домінування суто розумового, умоглядного начала, яке позбавляє молитовні вірші власне містичного начала («Молитва природи» П. Куліша, «Молитва» М. Старицького та ін.). Утім, відмовляти їм у праві називатися «молитвою» можна лише з суто теологічних позицій.

4.2.2. Велике розмаїття жанрових модифікацій молитви, які знаходимо у Шевченковій спадщині, зумовило докладний аналіз його поетико-молитовного простору. Було з'ясовано, що у Шевченкових поемах «Гайдамаки», «Слепая», «Гамалія», «Тризна», «Єретик», «Кавказ», «Сон» («Гори мої високії...!»), «Невольник», «Варнак», «Неофіти», «Марія» молитва наявна як структурний компонент, що слугує більш або менш очевидним засобом вираження світовідчуття поета, а в багатьох випадках - ознакою побожності українського народу як вияву його духовності. З'ясовано, що поетові був добре відомий досвід складання й суто духовних молитов, які наслідують класичний канон православного молитвослів'я (вставні молитви-покаяння, гімни тощо в поемах «Єретик», «Тризна», «Неофіти», «Марія»), і молитов, що оприявнюють різке відхилення від християнського молитовного канону, ба навіть його заперечення (молитви-докори, молитви-інвективи, молитви-помсти Івана Гуса з поеми «Єретик», молитва-боріння автора-розповідача з поеми «Неофіти»). Це є свідченням синкретичності світоглядних домінант поета, зокрема, синтезу його бунтарських, революційних настроїв з проповіддю християнського милосердя та братньої любові.

У Шевченкових ліричних поезіях молитовна комунікація виконує здебільшого жанротвірну функцію, бо зазвичай є в них центральною. Інерція засвоєних поетом духу й поетики старозавітних псалмів певним чином позначилася на характері та стилістиці й низки його індивідуально-авторських віршів-молитов. У більшості з них молитовні інтонації слугують своєрідним емоційно-комунікативним підґрунтям для ліричної медитації, рефлексії, що інспіровані переважно сумними, елегійними настроями, зумовленими або вболіваннями за своє знівечене життя («Заросли шляхи тернами...», «Мов за подушне, оступили...» тощо), або трагічним сприйняттям буття суспільного («Мій боже милий, знову лихо!..»). Утім, є зразок («Рослі укупочці, зросли...»), коли молитовний настрій, сповнений світлої надії, інспірований замилуванням життям інших людей - щасливої подружньої пари. Іноді молитовне слово Шевченка віддзеркалює властивий романтичному світосприйняттю еклектизм, побудований на поєднанні античної та біблійної топіки («Муза»). Окрему й найменшу групу віршів-молитов складають ті поезії Шевченка, де слову, зверненому до ідеального адресата, надається акцентовано іронічне, гротескове забарвлення чи навіть форма інвективи («Гімн черничий»).

Монографічний аналіз трьох віршів-варіацій 1860 р. «Молитва», «Царів, кровавих шинкарів…», «Злоначинающих спини…» та генетично зв'язаного з ними переспіву «Тим неситим очам…», що викликали тривалі дискусії навколо питання про релігійність поета, дозволив дійти наступного висновку: поетична логіка циклу оприявнює непростий процес богоспілкування, поступового богопізнання і, нарешті, духовного одкровення ліричного суб'єкта, який зрештою усвідомив або, принаймні, відчув метафізичну, а не суто історичну природу походження зла, і як наслідок приборкав своє революційне єство, що так бурхливо реагує на всіляку несправедливість «реактивним» прагненням фізичного знищення тих, хто її вчиняє, тобто бажанням відповісти злом на зло.

4.3. Рецепція християнської особистої молитви українськими поетами ХХ століття включає пункти: 4.3.1. «Загальні тенденції трансформації жанрового коду молитви в новітній українській ліриці», 4.3.2. «Модифікація жанрового коду молитви в ліриці Євгена Маланюка», 4.3.3. «Молитва в ліриці Богдана-Ігоря Антонича».

4.3.1. Розвиток новітньої вітчизняної молитовної поезії загалом відбувався у річищі нових тенденцій, характерних для віршованої молитви попереднього століття. Втім, у ХХ ст. вони значно посилились, збагатившись новими інтенціями. Найпомітнішу групу віршів-молитов складають ті, в основі яких лежить прохання за себе або за іншого. У молитвах-проханнях за себе молільник зазвичай благає про допомогу у духовному зростанні або про поміч у скрутному становище, про Божу любов, милість, захист та подібне. Попри те, що в таких молитвах переважає елегійно-рефлексивний настрій, він уповні компенсується вірою в Боже Провидіння. Рисою суто літературної молитви є прохання про творче натхнення (поезії Б.-І. Антонича, М. Кушніра, М. Старицького, Галини Тарасюк та ін.). Окрему групу складають молитви-прохання про земне щастя, романтичні благання про безсмертя земного світу, про небуденність, красу земного життя людини, ба навіть молитви-заповіти, наскрізним мотивом в яких також є глибоке почуття любові до життя в усіх його найменших проявах (О. Смотрич, С. Ткачук). Поряд з цим існують зразки, де прохання про смерть як порятунок від облудного життя стає головною інтенцією суб'єкта-молільника, який у такий спосіб непрямо протестує проти соціального зла, що його вбиває (В. Стус).

До другої великої групи відносяться молитви-прохання за інших (або і за себе, і за інших водночас). В українських віршах-молитвах об'єктами турбот ліричного суб'єкта стають: полеглі на полі бою, полонені, рідні, кохані та близькі, ті, хто блукає в пошуках віри, країна, народ, людство, увесь світ тощо. Найпопулярнішою модифікацією стала молитва за Україну та її народ, що, очевидно, зумовлене специфікою української ментальності, для якої характерне споконвічне прагнення втілити національний дух у триєдність віри, державності й культури. За великим рахунком «молитва за Україну» - це оригінальна й водночас зручна форма громадянської лірики, яка, з одного боку, дає змогу у вигляді покаяння або скарги висвітлити слабкі сторони національного характеру, певні негативні чинники його самоорганізації, а з іншого - у вигляді благання про допомогу оприявнити духовний потенціал народу-мученика. Найяскравіші зразки побудовано на перехресті цих двох тенденцій («Да буде воля Твоя…» П. Осадчука). Промовистим виявом патріотичних віршів-молитов є зразки революційно-бунтарського характеру, що містять приховані докори Богові, експресивні скарги на несправедливість Всевишнього, благання про помсту тощо. Наявні також зразки, у яких поєднано принципово різнопланові інтенції - духовно-містичні й бунтарські («Денно і нощно» Людмили Таран). Подібний синкретизм, що передбачає широку палітру почуттів лірико-драматичного характеру, є надзвичайно характерним для новітнього поетичного дискурсу.

Домінування національного концепту в віршах-молитвах іноді призводить до повної втрати містичного начала в них. Це, зокрема, стосується випадків, коли місце ідеального адресата посідають категорії, визначальні для національної самоідентифікації: народ, країна, мова тощо («Молитва до мови», «Молитва до убієнних голодом», «Молитва до України» Катерини Мотрич та ін.). Через умовно-поетичний характер цих молитов до них легко долучаються твори, що не мають відповідного жанрового самовизначення і в яких подібного роду звернення до речей немістичних є традиційною риторичною фігурою, вжитою поетом умовно для надання художньому мовленню необхідної інтонації - зазвичай патетичної, урочистої, інтимної або іронічної, саркастичної тощо. Цікавий різновид молитовних поезій-прохань ХХ ст. - рольові вірші, серед яких особливо помітне явище - молитви, стилізовані під дитяче мовлення («дитячі молитви»). Українські поети, спираючись на євангельську багатозначність образу дитини (уособлення душевної щирості, чистоти, простоти; діти - сини Божі) та наслідуючи жанровий канон деяких молитов («Молитва дітей за батьків», «Молитва перед навчанням» тощо), знайшли й добре засвоїли найбільш зворушливу форму відстоювання права окремої людини, народу, країни на гідне життя та щасливу долю (поезії А. Лотоцького, Марійки Підгірянки, Ю. Шкрумеляка, Антоніни Листопад та ін.).

Вагома частина новітніх віршів-молитов має виразно медитативний характер. При цьому в новітніх молитвах-медитаціях філософсько-розумове начало помітно поступається релігійно-містичному, коли зображується власне процес духовної медитації («Серпень» Є. Маланюка, «Молитва пальми» М. Калитовської), що, очевидно, є результатом поглиблення кризи позитивізму. Помітне явище в українському молитовному дискурсі ХХ століття - медитативно-рефлексивні вірші, де глибоку душевну й духовну стурбованість ліричного суб'єкта викликає довкілля, що оцінюється крізь призму висоти довершеності Абсолюту. Окремий вияв стійкої тенденції, характерної для всієї поетико-молитовної творчості вітчизняних митців Нового часу - наявність медитативно-рефлексивних віршів-молитов не лише з екзотичними адептами Бога, а й з ідеальними адресатами, якими постають абстрактні категорії, як-от «воля», «доля» (О. Гай-Головко) або суто матеріальні речі, як, приміром, польова груша І. Златокудрого.

Містичний елемент, який різною мірою наявний у новочасних віршах-молитвах, найбільш відчутний у зразках, де переважають такі інтенції, як славослів'я та покаяння. Блискучі зразки хвалебно-покаянної лірики медитативно-рефлексивного характеру, далекої від дидактики й соціальної проблематики, найбільш широко представлені у спадщині Б.-І. Антонича. Однак загалом елементи похвали, подяки Богові або щирого каяття перед лицем Творця в українських поетів часто є невід'ємними від інших мотивів, серед яких провідне місце належить тим, що пов'язані з громадянсько-патріотичною проблематикою.

Розвиток молитви як особливої форми ліричного вислову в українській літературі ХХ ст. продовжує відбуватися паралельно з іронічною грою, пародіюванням молитовної ситуації (причому, здебільшого - покаянної), однак, порівняно з попереднім періодом, набуває дещо нових рис. Найчастіше для цієї мети використовується рольова форма молитви-покаяння. Притім сатиричне викриття відбувається за рахунок використання принципу самовихваляння, цинічної відвертості або самовиправдання суб'єкта-«молільника» (Леся Клименко, Т. Дішкант). Серед поезій-молитов зазначеного періоду виявлено також зразок молитви-прокльону («Молитва атеїста» В. Гончаренка). Побудована як звернення до цивілізації, вона має викривальний зміст, скерований не проти Бога, як зазвичай в антимолитвах (пор.: «Гімн черничий» Шевченка, «Літанії Сатани» Ш. Бодлера, «Credo» С.К. Неймана тощо), а проти тих, хто Його ніколи не знав. Тож примітна особливість новітніх молитов-інвектив, молитов-пародій та антимолитов - іманентність їх викривального змісту, властива ще старосхіднослов'янській поезії.

Магістральні вектори розвитку молитви-імпровізації ХХ ст. у стилістичному та тематичному планах найбільш промовисто репрезентує спадщина Є. Маланюка та Б.-І. Антонича.

4.3.2. Характерною особливістю віршів-молитов Є. Маланюка, зокрема тих, що мають жанрову самоназву «псалом», «молитва» або «акафіст», є здебільшого немістичність адресата ліричного переживання та висловлювання. Ідеальним адресатом більшості його поезій-молитов стає Вітчизна, а його «молитовне» слово набуває різноманітних рис історіософських роздумів, навіть гнівних інвектив. Це, з одного боку, засвідчує, як поет переймається долею Батьківщини, а з другого -оприявнює досить вільне використання митцем відповідних жанрових форм духовної лірики, межі яких тут вельми розмиваються. Культурософська концепція Маланюка, згідно з якою національна українська культура бере початок у ґрунті давньої Еллади, пояснює, чому поетика християнської гімнографії подекуди поєднана з античною міфологічною образністю, позбавленою релігійно-містичного змісту («Акафіст»). Але це не свідчить про відсутність у поета досвіду істинного «піднесення розуму й серця до Бога». Приміром, поезія «Серпень» не за назвою, а за суттю є промовистим зразком медитативно-містичної літературної молитви високого духовного типу.

4.3.3. Аналіз творчого доробку Б.-І. Антонича репрезентує особливий вектор розвитку жанру молитви у вітчизняній поезії, що живиться суто містичними почуттями подиву перед величчю Господа, поклонінням перед славою Творця та ідеальним прагненням оспівувати Його красу й гармонію («Велика гармонія», 1932). Невипадково ключові поняття в поезіях-молитвах Антонича - «гармонія» й «краса» - використовуються митцем виключно по відношенню до вищих сил, як-от Бог-Творець, Святий Дух, Ісус Христос, Діва Марія. На тлі цієї божественної гармонічності, ліричний суб'єкт Антонича гостро відчуває обмеженість та дисгармонійність людини загалом і поета зокрема. Тому, поряд із захопленням Божественною довершеністю виникають, і переплітаючись, стають наскрізними мотиви пошуку віри та прагнення досконалого поетичного слова. Адже здатність творити поезію, гідну прославити Бога, за Антоничем, полягає не тільки у віртуозному володінні словом, а й у душевній і духовній готовності до цього. Промовиста самобутність поетики віршів-молитов Антонича також випливає з його ідеї музичної гармонії вищих сил: поряд з використанням численних музичних понять і образів помітна свідома націленість на створення ефекту милозвучності й піднесеності (фонетичні повтори, паралелізми, строфічна організація вірша, а також розмаїття ритмічного малюнку), певне стилізування під месу (використання латинських назв гімнів, молитов тощо). Докладний огляд молитовного дискурсу Антонича великою мірою проливає світло на питання про «поганство» поета як нібито визначну рису його поетичного світогляду, що стало майже загальним місцем у літературознавчих працях. Назагал молитовний простір Антонича віддзеркалює глибоко християнську свідомість поета, котрий іноді якщо й відчуває себе «поганином», то радше в переносному значенні цього слова, характеризуючи стан людини, яка вміє дивуватися найменшим фактам і явищам природи, інтуїтивно осягати її найпотаємніші закони.

У Висновках викладено основні результати дослідження.

Молитва та споріднені з нею форми гімнографічної творчості посідають особливе місце в історії розвитку світової літератури: з наслідування цих жанрів починається розвиток світської поетичної традиції. Це зумовило не лише генетичну, а й онтологічну близькість лірики й молитви, оскільки в ліриці, як і в молитовному зверненні до вищого покровителя, митець оформлює своє трансцендентне світобачення і працює над своєю душею. Культове походження лірики обумовило специфіку її суб'єктної організації, зокрема різноманітні суб'єкт-суб'єктні відносини, на які постгеґелівська естетика тривалий час не звертала увагу. Завдяки цьому уявлення про сакральний характер поетичної творчості зберігається й до сьогодні, наводячи на думку, що сутність лірики неможливо осягнути поза проблемою співвідношення sacrum/profanum у ній.

На тлі генетичної і онтологічної спорідненості лірики з культовим зверненням до вищих сил стає уповні зрозумілою ситуація органічного адаптування та міцного й тривалого утримання молитви поезією. Літературна молитва стала синкретичним крос-культурним жанром (метажанром), який, імітуючи сакральний діалог з ідеальним адресатом, здатний втілюватися в різні жанрово-видові та жанрово-тематичні форми. Серед літературних молитовних творів найпомітніше місце належить віршованій молитві з розгалуженою системою жанрових модифікацій.

Зв'язок книжної поезії східних слов'ян з молитовно-гімнографічною традицією є особливо тісним, що обумовлено специфікою культурного розвитку цих народів, а саме - з одночасним приходом на Київську Русь християнського віровчення й писемності. Майже всеосяжний церковний вплив на старосхіднослов'янську літературу великою мірою зумовив і певні стратегії розвитку світської поезії - від переспіву, стилізації певних богослужебних текстів та наслідування жанрів церковної літератури (серед яких провідні - псалом і молитва) до свідомого відштовхування від них у вигляді пародіювання, іронічного наслідування основних прикмет жанру.

Емансипації східнослов'янської поезії загалом та становленню в ній жанру віршованої молитви, зокрема, передусім спряли поети, які або за походженням, або за освітою належали до українських земель. Їхній суто конвенціональний підхід до церковнослов'янської мови відкрив широкі можливості на шляху адаптації релігійних жанрів східнослов'янською світською поезією та появі різноманітних жанрових модифікацій молитви.

На тлі розмаїття моделей віршованих молитов помітне місце займають інновації псалмів в їх двох головних різновидах - переспівах (точних й вільних) та стилізаціях (наскрізних й часткових). Інтерес українських поетів до Псалтиря можна осягнути лише через загальнозначущий факт - зв'язок нової європейської поезії з Псалтирем як одним з найпопулярніших сакрально-культових текстів. Особливого значення віршована псалтирна поезія набула у своїй провідній жанрово-стильовій формі - псаломному переспіві (парафразі). Важлива роль у засвоєнні нових форм Псалтиря східнослов'янськими літературами належить вихованцю Києво-Могилянської академії першому професійному поету Російської імперії Симеону Полоцькому, що прагнув збагатити традиційне «обрядовірство» східних православних європейською наукою, мистецтвом, аби надати ортодоксальному православ'ю нових рис.

Власне українською мовою поетична рецепція Псалтиря розпочинається з ХІХ ст., і перший віршовий переспів пісень Книги Хвалінь належить Т. Шевченкові. Його «Давидові псалми» стали визначним кроком у затвердженні вітчизняної поетичної традиції в контексті решти європейських національних літератур, що мають спільну загально-християнську пам'ять поетичного засвоєння та актуалізації старозавітного минулого. Шевченкові «Псалми» заклали основу для інтерпретації канону біблійних псалмів у морально-патріотичному та національно-визвольному ключі. Продуктивність та актуальність цього виду переробок сакральних текстів доводять, зокрема, «Давидові псалми» Ліни Костенко (1989). Сучасна поетеса, підхоплюючи Шевченкову «псаломну» традицію, але керуючись дещо новими (христоцентричними) ідеями, складає власний канон поетичного «Псалтиря», згідно з яким основний ворог її народу - духовна недбалість, що дозволяє новим фарисеям та ідолопоклонникам вже вкотре розпинати Христа.

Поряд з псаломними інноваціями помітне місце в літературі належить поетичним обробкам (переспівам і стилізаціям) інших молитовних текстів, що увійшли в церковний канон, освячений авторитетом Св. Письма та святих Отців. З-поміж них найвагомішу частину складають віршові модифікації молитви «Отче наш» (Молитви Господньої). Аналіз цих зразків, здійснений у порівняльно-історичному, типологічному та компаративному ключі, дав змогу з'ясувати національну специфіку в підході вітчизняних митців до креації сакрально-канонічних текстів. Вона полягає у схильності українських поетів Нового часу до переосмислення основних концептів Молитви у промовисто національному, злободенно-соціальному або рідше - в позитивістсько-технократичному вимірах, що призводить до появи модифікацій Молитви з «неканонічними» інтенціями суб'єкта-молільника, немістичними ідеальними адресатами тощо. Найпопулярніший варіант «Отченашу» в українському дискурсі - його переосмислення в дусі молитви за Україну.

Особистісно-індивідуальна молитва, що на відміну від канонічної, має довільну форму вираження молитовних інтенцій, стала найбільш органічною та високопродуктивною жанровою моделлю з розгалуженою системою внутрішніх жанрових модифікацій. Вишукані зразки оригінальних індивідуально-авторських молитов в українському дискурсі існують з давніх часів (див. церковнослов'янські «азбучні молитви» ІХ-Х ст.). Початок розвитку віршованої книжної поезії українців (друга половина XVI ст. - початок XVIІ ст.) був позначений появою молитовних творів, де два начала - містичне, духовно-універсальне та злободенне, соціально-історичне - органічно поєдналися в поезіях, пронизаних ідеєю боротьби з католицькою експансією на східнослов'янські землі. Однак загалом в молитовно-віршовому дискурсі давніх українців переважають твори, в основі ліричної ситуації яких - містичне почуття любові й преклоніння перед величчю Всевишнього, жертвою Спасителя, життєвим подвигом Богоматері, святих мучеників, відчуття власної гріховності, духовної недосконалості тощо. Звідси популярність поезій-молитов панегіричного, містико-елегійного (слізна скарга, каяття, прохання про допомогу в духовному зростанні тощо), містико-дидактичного характеру. Унікальне явище в давньоукраїнському молитовно-поетичному дискурсі - «вінці», що є збірками духовних епіграм, переважно молитовного характеру. Подальша еволюція української віршованої молитви-імпровізації пов'язана з поетичною творчістю Г.Сковороди, у молитовно-поетичному дискурсі якого («Сад божественных пhсней») містичне світобачення поета-суб'єкта поєднується з філософсько-художньою концепцією світу й людини.

Розвиток індивідуально-авторської молитовної поезії власне українською мовою передусім пов'язаний з творчістю Шевченка, який, наслідуючи традицію Г. Сковороди, значно розширив продуктивні можливості жанру. В його поетичному просторі поряд з традиційними моделями молитовно-комунікативної ситуації, з'явилися такі незвичні, як революційна молитва, молитва-боріння, молитва-докір, молитва-інвектива (антиклерикальна), молитва-хула, рольова антимолитва тощо. На відміну від свого попередника, Шевченко, поєднуючи містичне почуття з вірою в ідеальну людську спільноту, надав більшості своїх молитов (зокрема й вставним молитовним структурам ліро-епічних творів) виразного національно-визвольного забарвлення, а в основу ліричної ситуації поклав рефлексію (емоційне осмислення власних переживань і почуттів).

Творчість Кобзаря великою мірою визначила подальший вектор розвитку жанру віршованої молитви в національній поезії: крізь численні модифікації жанру молитви вітчизняних поетів Нового часу проходить інтенція-прохання щодо Божої ласки до України, а основою молитовної ситуації стає рефлексія. Напівсакральне ставлення вітчизняних митців слова до питань громадянсько-патріотичного кола зумовило появу поезій-молитов, де роль ідеального адресата відіграють категорії, що є визначальними для національної самоідентифікації (народ, країна, мова, певна історична постать). Подальша інтелектуалізація новочасної поезії зумовила появу поезій-молитов з яскраво вираженим медитативним началом.

Прогресуюча роль ліричного начала в поезії, нове самовідчуття поета-суб'єкта проявилась у характері суб'єкт-суб'єктної структури літературних молитов Нового часу, де ліричні висловлювання від «ми» помітно поступаються перед ліричною формою вислову від «я». Однак інерція «соборного» начала в жанрі молитви, проявленого у формах суб'єктного синкретизму, під час якого «я» зливається з «ми», у новій українській поезії починає компенсуватися зростанням віршів-молитов, де помітна гра точками зору, голосами, інтенціями, використанням «чужого слова» тощо. Завдяки цьому «інший» (мається на увазі іншій адепт Бога) все ж таки входить у молитовний дискурс новочасних поетів, але дещо по-іншому. Промовистий приклад - рольові вірші, що стали невід'ємною складовою молитовно-поетичного дискурсу українців. З-поміж вітчизняних рольових молитов досить вагомий пласт складають «дитячі молитви». Стилізуючи ліричне звернення до Бога під дитяче мовлення, українські митці знайшли і добре засвоїли найбільш зворушливу форму відстоювання права окремої людини, народу, країни на гідне життя та щасливу долю.

Прикметно, що молитва-інвектива, яка продовжує своє життя в українському поетичному просторі ХХ ст., актуалізує сатиричну традицію давньоруських/давньоукраїнських поетів: коли пафос викриття молитви-пародії скерований не на ідеального адресата молитовної ситуації, а на негативні явища життя, що зображуються.

Провідні ідейно-тематичні та жанрово-стильові тенденції розвитку вітчизняної молитви-імпровізації ХХ ст. найбільш промовисто репрезентують Є. Маланюк та Б.-І. Антонич. У Маланюка ідеальним адресатом більшості його поезій-молитов стає Вітчизна, а його «молитовне» слово відповідно набуває різноманітних рис історіософських роздумів, ба навіть гнівних інвектив, засвідчуючи ступінь поглинання поета долею Батьківщини. Натомість молитовно-поетична творчість Антонича живиться суто містичними почуттями подиву перед величчю Господа, поклонінням перед славою Творця та ідеальним прагненням оспівувати Його красу й гармонію. Два основні мотиви - пошуку віри й прагнення досконалого поетичного слова, - переплітаючись, стають в Антонича наскрізними і глибоко взаємопов'язаними, спростовуючи усталене уявлення про нього як «поганина».