Модернізм в українській прозі 1920-х років: генезис, поетика, стратегії

Підрозділ 2.4. «Експресіоністський проект 1920-х років». Експресіонізм як специфічний спосіб образного вираження, на переконання К. Едшміда, - явище наднаціональне, не лише особливе «завдання мистецтва», а «вимога духу», «не програма стилю», а «питання душі», «проблема людства», тому він «існував в усі часи», адже «всі похмурі великі революції духу породжували один і той же образ творення», «стиль, спільний для багатьох». Проте на початку ХХ ст. у багатьох європейських країнах виникла не лише нагальна потреба в такому способі вираження, а й були світоглядно-психологічні передумови для його естетичного вияву на стильовому рівні. Крім того, експресіонізм як загальноєвропейське мистецьке явище ніколи не мав єдиної парадигми, викінченого теоретичного оформлення. Найпродуктивніше він розвинувся в Німеччині та Австрії 1910-1930 рр., хоча проявлявся паралельно і в Чехії, Польщі, Болгарії, Росії.

У 1910-1920 рр. експресіонізм не оминув і мистецтва України - там був для нього сприятливий національний ґрунт: потужна барокова й романтична традиції, активізовані в період кризового стану суспільства, модернізація колективної свідомості. Адже «едшмідівська воля й спрага до життя» (М. Хвильовий), спрямовані на перебудову світу, визначали загальну емоційну атмосферу тодішньої української дійсності. Це проявлялося не лише в масовому ентузіазмі й духовному піднесенні, активізації громадянської позиції звичайних людей, а й створювало атмосферу незадоволення, невпевненості, спонукало до несподіваних прозрінь, глибоких розчарувань і неприхованого бунту невпокорених. Експресіонізм і уособлював цей бунт, був новим суб'єктивним відчуванням, що його не міг художньо забезпечити імпресіонізм. Тому у 1920-і роки він вільно проникав у всі шпарини тодішнього українського мистецтва й приживався в ньому, хоча й не оформився в єдину стильову течію, як було в Німеччині. Тим паче, що тенденція експресіонізму вже проявилася й у межах раннього українського модернізму, зокрема в новелістиці В. Стефаника. Виразні експресіоністські тенденції можна простежити у митців, пов'язаних із Західною Україною, зокрема в прозі К. Поліщука, О. Турянського, малярстві М. Бутовича, О. Новаківського, Я. Музики, М. Осінчука, М. Федюка, О. Сорохтея, А. Кольника та ін. Загалом засвоєння досвіду європейського експресіонізму в Україні 1920-х років, його проникнення в літературний модернізм відбувалося великою мірою через посередництво образотворчого авангарду, футуризму М. Семенка, театру Л. Курбаса, тогочасного кіномистецтва.

У другій половині 1920-х років, коли за кордоном уже переживали «смерть експресіонізму», його засвоєння в модерній Україні пожвавилося, ставало систематичнішим і глибшим, було посилене прагненням віднайти ренесансний, «великий стиль» революційної епохи. Експресіонізмом дедалі більше цікавляться не лише футуристи, а й «неокласики» та «ваплітяни», адже в українському мистецтві імпресіоністські тенденції вже згасали, поле для художніх пошуків звільнялося. У 1925 р. М. Хвильовий навіть розцінював німецький експресіонізм як «предтечу великого азіатського ренесансу». «Первісний динаміт» втілювали у своїх творах українські «акроманти» і європеїсти: О. Довженко, Ю. Яновський, М. Куліш, Л. Курбас, І. Дніпровський та ін. Експресіонізмом були «уражені» М. Бажан, символісти Я. Савченко і К. Поліщук, «неокласик» О. Бургардт, попутник Т. Осьмачка, футуристи М. Семенко і Гео Шкурупій та ін.

Погляд «акромантів» багато в чому збігався з маніфестами німецьких експресіоністів. Власне, для українського мистецтва «романтика вітаїзму», «активний романтизм» і експресіонізм були поняттями одного модерністського ряду - як його виражальні світоглядно-естетичні моделі, спрямовані на заперечення, спротив, удосконалення й перетворення життя, зі спільною ірраціональною основою, перевагою духовного над матеріальним. Ще К. Едшмід вважав, що в експресіонізмі відродилися саме ідеї романтизму, що «експресіонізм - той самий романтизм, тільки інтенсивніший, активніший, так би мовити - романтизм «експресивний»». Світовідчування експресіоністів - ідеалістичне. Проте вони «запалені великими ідеями людськости сильніше, ніж от борці романтизму, які ще невиразно шукали духа» (К. Едшмід). Тому в тодішній українській літературі експресіонізм виконував інтегруючу роль між авангардом і модернізмом, хоча й проявлявся лише на рівні індивідуальних стилів виразними стильовими тенденціями. Вони оновлювали мову української прози, робили її більш динамічною й «урбанізованою», утілюючи «бунтарське самовираження». Загалом експресіонізм легко вписується в модерністську парадигму 1920-х років, бо у своїй класичній основі є відкритим задекларованим бунтом проти реалістичної традиції зі ставкою на виняткову суб'єктивність, а не лише зустрічною течією проти імпресіонізму й натуралізму.

У цьому переконує проза І. Дніпровського. Хоча він і не «чистий» експресіоніст, але показовою для характеристики модернізму 1920-х років є домінантні прояви в його індивідуальному стилі саме експресіоністських тенденцій. Про це свідчать оповідання збірки «Заради неї», повісті «Анафема», «Яхта «Софія»», «Ацельдама», «Анабазис». Ці твори суб'єктивні й виражально експресивні, їхню ідейну палітру визначають потужні пристрасті, пов'язані з коханням, зрадою, волею до влади, смертю. Автор ігнорує актуальні політичні ідеологеми, зображуючи звичайну людину, передаючи її напружений стан душі, сильні почуття, пристрасті, що загалом є викличним протестом проти «змеханізованого світу», який втрачає людське обличчя. Як і у творах німецьких експресіоністів, густими виражальними мазками передано розгубленість і беззахисність маленької людини в жорстокому й чужому їй світі, її розпач перед ним, але й її індивідуальний бунт проти нього. Через це психологічне напруження передано апофеоз критичного стану суспільства, зміну звичних уявлень про світ і морально-етичних пріоритетів у ньому, що призводить до трагізму буття кожного. Загалом експресіонізм в українській прозі 1920-х, утілюючи виразне «бунтарське самовираження», посилював у ній суб'єктивне начало, акцентував, увиразнював її модерністську парадигму й був однією з її стильових стратегій.

Підрозділ 2.5. «Урбанізм в українській літературі як її модерністська стартегія». Український модернізм 1920-х років так само, як і європейський, тісно пов'язано з явищем урбанізації. Ідеологічна «пролетаризація» суспільного життя, поступове пореволюційне відродження й розвиток українських міст як громадянських структур актуалізували у свідомості тодішньої людини саму ідею міста, що асоціювалась із новим, омріяним життям, уособлювала прогрес, цивілізацію. Однак в Україні, за спостереженням С. Павличко, «перетворення сільської культури в міську ніколи остаточно не завершилося, ставлення до міста стало лакмусом позиції митця, а дискурс міста позначений глибоким і болісним конфліктом», що, варто додати, загалом поглиблювало урбаністичну проблематику тодішнього мистецтва. Модернізм 1920-х більше, ніж ранній, пов'язано з урбанізмом. Для нього притаманні кілька дискурсів міста як стильових структур: футуристична, неокласична, неоромантична й неореалістична, межі яких розмиті. До того ж кожну з них вибудовано на дилемі село-місто, що варіюється в межах опозиційних філософсько-психологічних понять стабільності, автентичності, спокою й непередбачуваності, змінності, плинності, агресії. Проте ця дилема стосується насамперед української людини, її буття в маргінальній ситуації (між селом і містом). Хоча прикметно, що авангард як експериментальна гілка модернізму увібрав чимало ознак традиції народної творчості, заснованої на селянській культурі.

У таких неоднозначних умовах тодішньої урбанізації в літературу прийшло нове покоління письменників, що пов'язували свою творчість насамперед із містом як акумулятором модерної художньої свідомості. Щоб художньо зафіксувати, осмислити урбанізаційні процеси, «новітній український кобзар» повинен був «пересісти з воза на мотоцикл» (С. Гординський). Оточений атмосферою «індустріалізації», що змінювало й українське село, тодішній митець шукав нових засобів і барв, інакших сполучень слів, прискорених сміливих ритмів. Урбанізм загалом значно розширював тематично-проблемне поле тодішньої української прози. Тепер у ній переважають міські, індустріальні пейзажі, побут, міські професії, атрибути міської культури, а з ними акцентовано й тодішні актуальні «міські» проблеми.

Увагу модерністів зосереджено на екзистенціальному топосі самого міста. У тодішній літературі переважає спроба художньо проаналізувати архетип міста, зрозуміти, пізнати його як новий цивілізаційно-культурний код, модернізувати ним сільську свідомість української людини (поезія М. Семенка, В. Сосюри, М. Йогансена, «неокласиків», «Сентиментальна історія», «Редактор Карк» М. Хвильового, «Місто», «Невеличка драма» В. Підмогильного, «Честь» М. Могилянського, «Доктор Серафікус» В. Домонтовича та ін.). У цій площині місто розглянуто в порівнянні з селом як носієм старого, але первинно стабільного, автентичного життя. Проте село не ідеалізувалося. Так, у прозі М. Хвильового, крім міста-мрії, є також «нудне провінціальне місто», що «погрузло в болото», як символ минулого й атрибут «ворога нової людини» - міща нства. Тут відчутний вплив ідей О. Шпенглера, що у «вмираючих містах» убачав знак «загибелі Європи» (і загибелі людської цивілізації). Вони були суголосні новому психологічному конфліктові української людини, ментальність якої не завжди витримувала активний, агресивно-руйнівний міський ритм. Узагальнений образ великого міста-спрута (як у кн. «Міста-спрути» Е. Верхарна) присутній у футуристичній поезії М. Семенка, якою він утвердив своєрідний український «культ урбанізму» і яка з'явилася в стихії цього культу, експресіоністично розглянувши крізь нього «і Людину, і Революцію, і Майбутнє» (Є. Адельгейм). Цей образ міста асоціювався з новим життям, поступом, цивілізацією, він особливо притаманний авангардній прозі 1920-х років.

На такому суперечливому тлі в тодішній прозі постає одвічний тип людини-маргінала, що «провисає» між селом і містом, відриваючись від звичної природної стихії, важко приживається в місті, а то й зовсім поглинається, знищується ним. Місто-монстр, чуже людині, вороже до неї, яке вбиває, нівелює її душу, зображено у творах Г. Михайличенка, К. Поліщука, М. Івченка, В. Підмогильного, Б. Тенети та ін. Натомість В. Підмогильний у прикметному для 1920-х років урбаністичному романі «Місто» модернізує поширений мандрівний сюжет про людину з провінції, що потрапила в місто (відомий із творів О. Бальзака, Дж. Лондона, Е. Золя, Гі де Мопассана, української прози ХІХ ст.), здійснює психологічно достовірний аналіз такої ситуації в новій українській дійсності. Степан Радченко, «завойовуючи» місто, став новим типом європейської людини, однак пройшов неоднозначний шлях утвердження, самореалізації індивідуальності та її паралельного руйнування. Власне, у цьому творі художньо змодельовано шпенглерівську ідею шляху людської цивілізації (її уособлює шлях до міста). Мотив екзистенційної самотності такої маргінальної, знищеної людини, її відчуженості стає наскрізним в українській модерністській прозі 1920-х років.

Місто може герметизувати свідомість людини настільки, що вона опиниться наодинці із власними комплексами («Доктор Серафікус» В. Домонтовича), може розгубитися на роздоріжжі морально-етичних, світоглядних пошуків («Сентиментальна історія» М. Хвильового) тощо. Такі песимістично-трагічні мотиви української прози суголосні мотивам романів «Улісс» Дж. Джойса, «Мангеттен» Дж. Дос Пассоса. Проте існував і крайній полюс - радикальна переоцінка всіх попередніх смислових кодів міста, авангардне заперечення будь-яких морально-етичних, ідеологічних вартостей, пов'язаних із суспільною урбанізацією («Інтелігент» Л. Скрипника).

В українській прозі 1920-х років помітне й романтичне, ідеалізоване сприймання міста як оптимістичного символу нового життя, мрії, майбутнього. Так, у «Майстрі корабля» Ю. Яновський відійшов від західноєвропейського стереотипу міста-монстра, що руйнує людську природу, показав його образ як уже здійснений (чи бажаний), неминучий факт у модерному українському суспільстві. «Київські неокласики» створюють свій образ міста, активізуючи його культурні топоси, намагаючись актуалізувати міф Вічного Міста як носія культури, цивілізації, гуманістичних цінностей, мистецьких пам'яток.

Загалом цей багатоіпостасний образ міста, що постав у літературі 1920-х років, не завжди створювався «урбанізованою», тобто новою мовою. Нерідко про нього продовжували писати «мовою села» (Ю. Шерех). Окрім того, тодішня художня практика дає підставу говорити про «літературний урбанізм», що, як стильова тенденція, найбільше був притаманний українським авангардистам. Національні поети-футуристи, услід за Марінетті, ознакою нового урбанізованого часу вважали «красу швидкостей», рух, «динамічну поезію», безпосередньо пов'язану з прискореним ритмом міста. Подібні естетичні смаки були притаманні також «динамічним конструктивістам» (В. Поліщук). Фіксація факту, лаконізм, що переростав у схематичність (як у «лівому романі» Л. Скрипника), стрімкий сюжет, кінематографічний монтаж фрагментів, порушення логічної послідовності зображення, «рваний» наратив - у цьому полягала модерністська «краса без красивостей», що кодувала, шифрувала, учуднювала оповідь, неминуче втягуючи читача в умовний ігровий ритм. І все це на стильовому рівні синхронно відтворювало хаотичний ритм пошукового, психологічно нестабільного пореволюційного часу. Ці риси з поезії швидко підхоплювала тогочасна проза. Дедалі більше експресивність, лаконізм, порушення чи розірванння звичних зв'язків, багатошарові змісти, їхня хаотичність тощо ставали її стильовими ознаками. Прискорені темпи новітнього урбанізованого часу вимагали коротких жанрових форм - етюду, шкіца, новели, оповідання. У прозі 1920-х «літературний урбанізм» займав такий активний простір, що ставав одним із найвагоміших чинників деструкції традиційного роману («Майстер корабля» Ю. Яновського, «Подорож ученого доктора Леонардо…» М. Йогансена). Як стильова тенденція він був частиною загального мистецького урбанізму, що поєднував ритм театральних постановок Л. Курбаса, кубізм П. Пікассо, супрематизм К. Малєвича, експресіонізм Д. Бурлюка, Г. Нарбута, футуризм М. Семенка, конструктивізм В. Поліщука. Однак у такій формі для української літератури це було явище елітарне, хоча й експериментальне, воно залишило на її стильовій карті глибокий слід традиції, у який ступає сучасна проза.

У висновках синтезовано й концептуально узагальнено результати дослідження, здійсненого на основі «україноцентричних» та історичних пріоритетів, комплексного підходу до прози 1920-х років як феномена українського літературного модернізму. Це дало змогу ідентифікувати його національні особливості, виходячи з іманентних ознак і специфіки тодішньої художньої свідомості, яка формувалася в особливій атмосфері політичних та ідеологічних викликів доби «червоного ренесансу». Розгляд української прози 1920-х років крізь призму її домінантних стильових ознак здійснено з урахуванням естетичних пріоритетів та специфіки літературного процесу, ідейно-стильові орієнтири якого визначав модернізм, а також із урахуванням повноти висвітлення його тенденцій сучасним літературознавством.

Загальний історико-мистецький контекст 1920-х років засвідчує, що тодішній український модернізм був цілісним світоглядно-естетичним, загальнокультурологічним явищем, системою, що синкретично включає всі різновиди тодішнього мистецтва (малярства Г. Нарбута й О. Богомазова, скульптури І. Кавалерідзе, театру Л. Курбаса, кіно О. Довженка, художньої літератури), різнобічно репрезентуючи культуру, стиль українського життя зазначеного періоду. Український літературний модернізм 1920-х років також вирізняється синкретичністю стильових ознак - у його силовому полі присутнє розмаїття стильових течій і тенденцій (імпресіонізм, символізм, неоромантизм, неореалізм, експресіонізм, необароко, футуризм та ін.), між якими можна провести лише умовну межу; жоден тодішній індивідуальний стиль не виокремлювався абсолютною чистотою. Лесь Курбас називав той естетично специфічний час «добою еклектики».

Окреслена в дисертаційному дослідженні конкретно-історична парадигма української модерністської літератури 1920-х років, репрезентована тодішньою прозою, дає підстави для висновку й про те, що це був, порівняно з раннім, якісно новий, розвинений етап провідного для першої половини ХХ ст. художнього напряму модернізму. Діапазон його текстуального оприявлення досить широкий: від взірців високого мистецтва до активного використання елементів масової культури. Тодішня модерністська художня свідомість була дуалістичною - у ній поєднано романтичну вітаїстичність з апокаліптичністю, декадентським відчуттям марноти життя, самотності, відчуженості, «зайвості». Тому можна говорити й про дуалістичну природу самого модернізму - він заснований на ірраціональності та раціоналізмі, гностичності й релятивізмі, що загалом відповідало ренесансно-апокаліптичній добі Модерну й стратегічно визначало специфіку поетики власне модерністських текстів.

Українська епоха «Sturm und Drang» постійно урівноважувалась неокласичним стратегічним дискурсом як основним для модернізму 1920-х років «цілеспрямованим рухом» до впорядкованості форми (Д. Затонський). Цей дискурс пов'язано з «київськими неокласиками», «попутниками», «ваплітянами», їхнім прагненням до високого стилю. Однак у своєму силовому полі модернізм мав і протилежну, авангардну гілку, яка найміцніше й найдовше закріпилася в образотворчому мистецтві. На неокласичній основі літературного модернізму авангард виконував також важливу, але допоміжну роль експериментальної лабораторії для випробування прийомів і засобів на шляху пошуків нової художньої мови. Він виконував і роль перевізника стильових тенденцій, наприклад, експресіонізму чи урбанізму, посилював динаміку розвитку жанрів, загалом активізуючи всі модерністські процеси.

Тому український літературний модернізм 1920-х років поєднав сміливе переосмислення, реформування, трансформацію здобутків усіх попередніх культурно-стильових систем, особливо барокової й романтичної, з авангардно зухвалим, месіястичним конструюванням нової мистецької будови. Романтичне світовідчуття сприяло виробленню в тодішній літературі ренесансної вітаїстичної тенденції як специфічно національної. А барокова дихотомія лише посилила відродження в модернізмі тенденцій, притаманних народній ігровій культурі.

Крім цього, національна світоглядна основа модернізму пов'язана з індивідуалістською (Г. Сковорода) й етнозахисною (П. Куліша) філософією, що втілювала уселюдські християнські вартості, традиційні для українського народу.

Отже, літературний модернізм 1920-х років можна розглядати насамперед як закономірність іманентного розвитку національної культури. Хоча він поставав і оформлявся як художньо усвідомлений європеїзм, однак по-справжньому уможливився лише з дозріванням внутрішньої потреби радикального змістового й формотворчого оновлення. Тому проявлявся і як частина загальноєвропейського модернізму, типологічно синхронізуючись із його тодішніми світоглядно-стильовими тенденціями, хоча часто декларувався зв'язок лише з «класичною» Європою. У своєму радикальному часі він мав «засадничо ті самі стилі» (В. Державин), що й інші регіональні літератури, вносив до світової мистецької скарбниці й свої більш розвинені національні тенденції, зокрема неоромантично-вітаїстичну й неокласичну. Проте стратегічно рухаючись до універсалізму, українські модерністи 1920-х років обирали теми й проблемно-національні, а елітарною творчістю, скажімо, «київських неокласиків», як вважає Д. Наливайко, «стверджувався національний культурний простір», що означало «піднесення його на рівень вищої культурної реальності й цінності».

Українська проза 1920-х років загалом стала перехрестям різних стильових тенденцій як особливостей її поетики. Водночас вони є й стильовими стратегіями тодішнього модернізму як напряму. Цьому сприяли імпліцитне сповідування пріоритетів індивідуалізму й творчої свободи, іманентна відкритість модернізму як світоглядно-естетичної системи, багатошаровість структури модерністського тексту тощо. Тому, надаючи преференцію якійсь стильовій ознаці, лише умовно можна говорити про символізм Г. Михайличенка, необароковість М. Хвильового, неоромантизм Ю. Яновського, неореалізм В. Підмогильного, імпресіонізм Г. Косинки, М. Івченка, експресіонізм І. Дніпровського тощо. Це означає, що модернізм цього періоду культивував розмаїття індивідуальних стилів, тому межі його стильових течій розмиті й відносні.

Український модернізм 1920-х років розвивався в жорстких умовах ідеологізації, він увібрав особливості й свого революційного часу. Тому це була «коротка епоха великих надій і талантів», - як сказав польський дослідник А. Завада про свій модернізм цього ж періоду. Ця українська література могла відверто полемізувати з реалізмом та просвітництвом і лише приховано - із зародками соціалістичного реалізму, обмеженням тематичного діапазону, нівеляцією індивідуалізму, суб'єктивного начала. Багато в чому засвоєння європейських взірців було вторинним, через посередництво російської літератури. Крім того, фактична бездержавність України сприяла активізації в художній свідомості тодішнього митця комплексу меншовартості, підсвідомої боязні торувати власний шлях. Отож пролетарська риторика була постійною супутницею модернізму, тому лише небагатьом митцям вдалося уникнути її повністю. Поступова асиміляція модернізмом неприродних для нього тенденцій привела до згасання його іманентних потужностей.

Із-поміж актуальних проблем, які лише частково аналізуються в цьому дослідженні, - взаємодія високої та масової культури в силовому полі модернізму; культурний епігонізм; співвідношення модернізму з тенденціями соціалістичного реалізму, які вже зароджувалися. Окремого розгляду потребує антропологічний аспект української модерністської прози в її постійному тяжінні до універсалізму й неоміфологізму. Адже загалом тодішні прозові тексти засвідчують імпліцитне прагнення національного модернізму до універсалізму як уселюдського виміру, який поєднує історичне з одвічним, національне з інтернаціональним, а соціальне з метафізичним. Письменник-модерніст 1920-х років прагнув вийти за межі локального часопростору, уникнути будь-якої детермінованості, оперуючи національними кодами й знаками як загальнолюдськими, прагнув до антиномій фізичного й трансцендентного, видимого й невидимого, що неминуче спрямовувало його до універсалізму. Він відмовлявся від орієнтування на правдоподібність, тяжів до умовних художніх моделей, символізації й синтезу, прагнув, як писав І. Франко, «з розрізнених явищ, які підпадають під наші змисли, сотворити цілість, пройняту одним духом, оживлену новою ідеєю». Прикметно, що ці риси поетики модернізму 1920-х років є активними і в пізніші періоди, хоча й зазнають нових метаморфоз і трасформацій. Це свідчить про нього як про живу, рухливу, відкриту систему.

Список опублікованих праць за темою дисертації

1. Мовчан Р. Український модернізм 1920-х: портрет в історичному інтер'єрі / Р. Мовчан. - К.: ВД «Стилос», 2008. - 544 с. (34 д. а.).

2. Мовчан Р. Неопублікованими сторінками записників Григора Тютюнника / Р. Мовчан // Слово і час. - 1993. - №8. - С. 28-35 (0,6 д. а.).

3. Мовчан Р. Безповоротна втрата? (Словник українських письменників Миколи Плеваки) / Р. Мовчан // Слово і час. - 1995. - №4. - С. 27-32 (0,4 д. а.).

4. Мовчан Р. Невідомий Іван Дніпровський (Замість приміток і коментаря) / Р. Мовчан // Слово і час. - 1995. - №3. - С. 17-19 (0,4 д. а.).

5. Мовчан Р. Український лірник на американській землі (До 90-річчя Василя Барки) / Р. Мовчан // Дивослово. - 1998. - №1. - С. 2-5 (0,5 д. а.).

6. Мовчан Р. «Жовтий князь» Василя Барки / Р. Мовчан // Слово і час. - 1998. - №12. - С. 14-18 (0,5 д. а.).

7. Мовчан Р. Зарубіжні моделі й національна специфіка / Р. Мовчан // Слово і час. - 1999. - №3. - С. 64-65 (0,2 д. а.).

8. Мовчан Р. Проза Валер'яна Підмогильного. Доля. Людина. Стиль / Р. Мовчан // Дивослово. - 2000. - №1. - С. 52-55 (0,8 д. а.).

9. Мовчан Р. «Морозів хутір» Уласа Самчука / Р. Мовчан // Наукові записки Тернопільського педагогічного університету імені В. Гнатюка. Серія: Літературознавство. - Вип. VІ. - Тернопіль. - 2000. - С. 73-86 (1 д. а.).

10. Мовчан Р. Модернізм ранньої прози Ольги Кобилянської. Витоки й особливості прояву / Р. Мовчан // Вісник Міжнародного інституту лінгвістики і права. Серія: Літературознавчі студії. - Вип. 2. - К. - 2000. - С. 71-77 (0,4 д. а.).

11. Мовчан Р. Текст «Океану» в площині естетико-теологічної парадигми Василя Барки / Р. Мовчан // Біблія і культура: Зб. наукових статей. - Вип. 2. - Чернівці. - 2000. - С. 59-63 (0,4 д. а.).

12. Мовчан Р. Гнат Михайличенко і його проза / Р. Мовчан // Київська старовина. - 2000. - Ч. 4. - С. 84-91 (0,6 д. а.).

13. Мовчан Р. Український модерністичний роман: «Місто», «Невеличка драма» В. Підмогильного / Р. Мовчан // Дивослово. - 2001. - №. 2. - С. 11-14 (0,6 д. а.).

14. Мовчан Р. «Жовтий князь» Василя Барки. Стаття перша / Р. Мовчан // Дивослово. - 2002. - №3. - С. 44-49 (0,7 д. а.).

15. Мовчан Р. «Жовтий князь» Василя Барки. Стаття друга / Р. Мовчан // Дивослово. - 2002. - №4. - С. 21-25 (0,6 д. а.).

16. Мовчан Р. Пантелеймон Куліш у контексті 20-30-х років ХХ ст. / Р. Мовчан // Наук. записки Кіровоградського пед-го ун-ту ім. В. Винниченка. Серія: Філологічні науки. - Вип. 50. - Кіровоград, 2003. - С. 229-237 (0,4 д. а.).

17. Мовчан Р. Ще раз про Миколу Хвильового, або Homo Ludens в українській прозі 20-х років / Р. Мовчан // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. - 2003. - №3. - С. 39-55 (1 д. а.).

18. Мовчан Р. «Перший інтелігент» у вирі національного відродження (Григорій Сковорода як текст 20-х років ХХ століття) / Р. Мовчан // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. - 2004. - №2. - С. 137-146 (0,5 д. а.).

19. Мовчан Р. Модерністичність роману «На полі смиренному» / Р. Мовчан // «Найголовніше… - момент істини»: Пам'яті академіка Леоніда Новиченка: Зб. / [упор. О.А. Бартко; н. ред. В.Г. Дончика; передм. М.Г. Жулинського] / Р. Мовчан. - К.: ПЦ «Фоліант», 2004. - С. 220-229 (0,4 д.а.).

20. Мовчан Р. Неоромантизм ранньої прози Юрія Яновського / Р. Мовчан // Стильові тенденції української літератури ХХ століття: Зб. / [упор. Н.М. Шумило; н. ред. В.Г. Дончика] / Р. Мовчан. - К.: ПЦ «Фоліант», 2004. - С. 208-237 (1 д. а.).

21. Мовчан Р. Привид реалізму, або Проза Уласа Самчука на перетині національної традиції та модернізму / Р. Мовчан // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. - 2005. - №3. - С. 108-115 (0,7 д. а.).

22. Мовчан Р. Григір Тютюнник - знакова постать в українській літературі чи естетичний феномен? / Р. Мовчан // Слово і час. - 2005. - №7. - С. 23-27 (0,4 д. а.).

23. Мовчан Р. Ранній модернізм крізь погляд Миколи Зерова / Р. Мовчан // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. - 2005. - №7-8. - С. 131-139 (0,5 д. а.).

24. Мовчан Р. Григорій Косинка: зблизька і на відстані / Р. Мовчан // Дивослово. - 2005. - №10. - С. 18-24 (0,7 д. а.).

25. Мовчан Р. Стильовий етюд прозової моделі модернізму 20-х років ХХ ст. / Р. Мовчан // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. - 2006. - №2. - С. 70-82 (0,6 д. а.).

26. Мовчан Р. Поетичний світ раннього Василя Барки / Р. Мовчан // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. - 2007. - №1. - С. 78-89 (0,5 д. а.).

27. Мовчан Р. «Харків, Харків, де твоє обличчя?.» / Р. Мовчан // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. - 2008. - №1. - С. 114-120 (0,5 д. а.).

28. Мовчан Р. «Заради неї» І. Дніпровського як експресіоністський прецедент в українській літературі 1920-х років / Р. Мовчан // Бахмутський шлях. - 2008. - №3-4. - С. 150-161 (1 д. а.).

29. Мовчан Р. «Кобзар на мотоциклі», або Урбанізм української модерністської прози 1920-х років / Р. Мовчан // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. - 2009. - №1. - С. 84-102 (1 д. а.).

30. Мовчан Р. «Європа і ми»: колізії та особливості українського окциденталізму 1920-х / Р. Мовчан // Слово і Час. - 2009. - №1. - С. 3-16 (1 д. а.).

31. Мовчан Р. Культурологічна преамбула неокласичного дискурсу в українській літературі 1920-х / Р. Мовчан // Дивослово. - 2009. - №4. - С. 42-46 (0,6 д. а.).

32. Mowczan Raisa. Новий горизонт української літератури в навчальних закладах сучасної України, або Зміна канону української класики / Raisa Mowczan // Wielkie tematy kultury w literaturach sіowiaтnskich. Slavica Wratislaviensia CХLIII. - Wrocіaw, 2007. - AUW №2970. - S. 361-368 (0,5 д. а.).

Размещено на Allbest.ru