Казки Івана Франка як естетико-поетикальна система

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філологічних наук

КАЗКИ ІВАНА ФРАНКА ЯК ЕСТЕТИКО-ПОЕТИКАЛЬНА СИСТЕМА

10.01.06 - теорія літератури

10.01.01 - українська література

САБАТ Галина Петрівна

Київ - 2009

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано на кафедрі теорії та історії української літератури Дрогобицького державного педагогічного університету ім. І.Франка

Науковий консультант: доктор філологічних наук, професор

АСТАФ'ЄВ Олександр Григорович,

Інститут філології Київського національного

університету імені Тараса Шевченка,

професор кафедри теорії літератури та компаративістики.

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

КОРНІЙЧУК Валерій Семенович,

Львівський національний університет Імені Івана Франка,

професор кафедри української літератури;

доктор філологічних наук, професор

ТКАЧЕНКО Анатолій Олександрович,

Інститут філології Київського національного

університету імені Тараса Шевченка,

професор кафедри теорії літератури та компаративістики;

доктор філологічних наук, професор

ШТОНЬ Григорій Максимович,

Інститут філології Київського національного

університету імені Тараса Шевченка,

професор кафедри української літератури та шевченкознавства.

Захист відбудеться 18 червня 2009 р. о 10-00 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.15 захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка (01033, м. Київ, бульвар Шевченка, 14, конференц-зал).

З дисертацією можна ознайомитись у Науковій бібліотеці імені М.О.Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка (01033, м. Київ, вул.Володимирська, 58).

Автореферат розісланий 2009 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Л.О.Ткаченко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

франко фольклорний казка літературний

Актуальність дослідження. Хоча інтерес до казок українського письменника постійний (і не тільки у дітей), літературознавці не квапилися досліджувати Франкові казки. В основному вони (Л. Маляренко, І. Шанюк, Є. Городецька, М. Скорський), розглядаючи твори для дітей, принагідно торкалися й казок Франка.

Найхарактерніший досі дослідницький вияв уваги - звертання до казок І.Франка в контексті монографій про творчість письменника чи в обсервації його загальнотворчих проблем (О. Дей, Л. Рудницький, О. Вертій, Р. Чопик, Я. Мельник). Це передусім системно-комплексний погляд на внесок І. Франка в літературно-культурний процес. Зокрема, О. Вертій у книзі “Народні джерела творчості Івана Франка” звернув увагу на особливості народного світосприйняття і світорозуміння в художньому генезисі творчості письменника, вказав на основні принципи художньо-естетичної рецепції фольклору, на вираження народного світогляду - моралі, етики, естетики, психології, філософії - у Франкових творах.

Є цікаві спостереження й щодо окремих казкових сюжетів. Так, у статті “До питання сюжету, генези і ориґінальности Франкового твору «Фарбований Лис»” Володимир Шаян робить зіставний аналіз казки І. Франка із санскритським ориґіналом. Для нас ця літературознавча розвідка цінна й тим, що в ній дослідник ґрунтовно висвітлює історію виникнення й поширення байкових сюжетів світової літератури, розкриває історію джерел, які становлять основу деяких казок збірки І. Франка “Коли ще звірі говорили”.

Проте найбільшою популярністю в науковців користувалася Франкова казка-поема “Лис Микита”. Ще за життя письменника на цей твір звернули увагу М. Мочульський, В. Гнатюк, М. Грушевський, А. Кримський. Згодом казку досліджував син письменника Тарас Франко, а в наш час - Д.-Г. Струк.

З окремих праць про переклади казок І. Франка особливе значення мають статті Р. Зорівчак “Український казковий епос англійською мовою”, “Твори Івана Франка на сторінках «The Ukrainian Canadian» (1947 - 1983)” та О. Сидора “Казковий цикл Ів. Франка «Коли ще звірі говорили» англійською мовою”. На проблему російсько-українських традицій в казках І. Франка звернула увагу Л. Мостова.

Ґрунтовне осмислення казкової скарбниці І. Франка вперше стрічаємо у 60-их роках ХХ століття - у монографії лінґвіста Я. Закревської “Казки Івана Франка: Мовно-художній аналіз” (1966). Але вона розглянула цю скарбницю тільки в мовно-стилістичному плані, виділивши й обґрунтувавши мовно-художні прийоми та словесно-зображальні засоби творчої манери письменника, провівши мовні аналогії на основі зіставлення його казок із фольклорними джерелами. Розглядаючи збірку “Коли ще звірі говорили”, авторка здійснила сумарний мовно-стилістичний аналіз “генотипів” української народної казки, російської фольклорної казки зі збірки Афанасьєва і Франкових ориґіналів. Дослідниця провела аналіз казок, вивчаючи їх тезаурус, на трьох рівнях. У розвідці Я. Закревської накреслений шлях мовно-стилістичного вивчення Франкових казок та казок інших слов'янських народів, що веде до розкриття широкої проблеми міжнаціональних культурних взаємин. Аналізуючи Франкові казки, авторка використовувала лінґвістичні методи інтерпретації, зокрема лексико-семантичні.

В передостанні десятиліття у векторі франківського казкознавства залягла ціла прогалина. На сучасному етапі дослідження казок І. Франка дещо пожвавилося. Найновіші праці припадають на початок третього тисячоліття - це статті В. Гуменної, І. Гончар, Л. Водяної, В. Комарницької, Ю. Бондаренка, З. Гузара. 2002 року в Дрогобичі відбулася міжнародна конференція “Проблеми вивчення творів Івана Франка і його сучасників у початковій школі”, на якій обговорювалися й питання дослідження Франкових казок для дітей.

Концептуально-новаторське прочитання казок І. Франка запропонувала Н. Тихолоз. Їй належить низка статей та кандидатська дисертація “Жанрові модифікації казки у творчості Івана Франка”. Заслуговує на увагу книжка дослідниці “Казкотворчість Івана Франка (генологічні аспекти)” (2005), в якій авторка зробила спробу розібратися в жанрових модифікаціях казкових творів І. Франка, визначила їх жанровий синкретизм. Н. Тихолоз поставила перед собою конкретний інтерпретаційний аспект, який з успіхом реалізувала. Усе ж поза увагою залишилося ще чимало нерозв'язаних проблем поетики, художнього новаторства, змісту, методу.

Отже, незважаючи на ґрунтовні наукові спроби розглянути Франкові казки з мовно-стилістичного (Я. Закревська), генологічного (Н. Тихолоз) поглядів, літературна казка письменника вивчена ще недостатньо. Не розглянуті, зокрема, такі інтерпретаційні зрізи, як зв'язок його казки з казкою фольклорною, ідейна мотивація казок письменника, структурно-семантичний, хронотопний дискурс, не охарактеризовано у всій глибині новаторства І. Франка, не звернена належна увага на художні мікродеталі, живописну палітру казок, тому говорити про вичерпаність проблеми ще зарано.

Кожний казково-фантастичний твір І. Франка потребує дедуктивного осмислення, герменевтичного заглиблення. Інтерпретація казок митця вимагає докладного аналітичного прочитання з ґрунтовними синтетичними узагальненнями. Щоб пізнати велич духу І. Франка, треба пройнятися всією його творчістю, а казка є одним із найяскравіших феноменів прояву національної величі письменника.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження проводилося в рамках роботи кафедри світової літератури, кафедри теорії та історії української літератури та лабораторії франкознавства Дрогобицького державного педагогічного університету. Дослідження виконане як складова частина комплексної теми „Поетика і філософія тексту/твору”, над якою протягом кількох років працює кафедра світової літератури, а також стосується теми „Письменники Франкового краю”, яку розробляє колектив кафедри теорії та історії української літератури Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка. Тему дисертації затверджено на засіданні бюро науково-координаційної ради з проблеми “Класична спадщина і сучасна художня література” при Інституті літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України.

Мета роботи - панорамне охоплення і системна, концептуальна інтерпретація казкового світу І. Франка, з'ясування специфіки казок (жанрово-стильових особливостей поетики, проблематики) у межах єдиного напрямку мистецького феномену, на рівні сучасного казкознавства. Казка розглядається в її цілісності, окремі компоненти - з точки зору їх функціонування в загальній системі. Простудіювавши структуру як цілісного організму (на інтерпретаційному зрізі осмислення кожної із казок), з'ясовуємо кардинальні проблеми художньо-мистецької палітри письменника, виявляємо різнорідні структурні сплави казкових систем.

Для досягнення поставленої мети передбачено розв'язати такі завдання:

- визначити відмінні й споріднені риси фольклорної та літературної казки;

- простежити еволюцію народної казки й періоди становлення літературної, дати чітку дефініцію останньої;

- диференціювати казки Івана Франка за концепцією симптоматичної відповідності й наближеності літературної казки до народної, розглянути принципи трансформації фольклорного матеріалу в казкотворчості І. Франка;

- укласти казки І. Франка у відповідну дистрибутивну систему: за об'єктом зображення, за адресатним призначенням, за світоглядним сюжетним змістом, за способом художнього відображення дійсності, за конститутивною жанротворчою ознакою і фантастичною домінантою;

- розробити типологічну класифікацію казок І. Франка;

- простежити неоромантичні тенденції Франкової казкової поетики;

- виявити естетичні засади символізму в казковому світі І. Франка;

- дослідити ґенезисні засади українського ранньомодерністського дискурсу в казках І. Франка.

Основним дослідницьким об'єктом є тексти казок Івана Франка (понад п'ятдесят). Предмет дослідження - естетика і поетика Франкових казок.

Методи дослідження. Кожний елемент структури визначається в ракурсі функціонування його в системі художнього твору, загального контексту творчості письменника, літературного процесу взагалі. Особливої значущості в інтерпретаційному дискурсі набувають мотивно-синтагматичний (О. Веселовський, Р. Волков), структурно-синтагматичний (О. Потебня, Д. Чижевський, М. Бахтін, К. Леві-Строс, Ю. Лотман, Д. Лихачов, Р. Барт), синтагматичний у дослідженні “елементарних сюжетів” (Б. Кербеліте), лінеарний структурно-функціональний (В. Пропп), компонентний парадигматико-синтагматичний (Є. Мелетинський), комплексно-системний (І. Денисюк, Г. Клочек, О. Киченко, С. Вольман, М. Кравцов, В. Анікін) методи.

Сукупність названих методів може бути схарактеризована як комплексний метод спостереження, узагальнення та всебічного аналізу досліджуваного матеріалу. Такий методологічний вихід на герменевтику художніх явищ означаємо загальним терміном “синкретичність”, а метод дослідження називаємо синкретичним.

Теоретико-методологічну основу дисертації становлять дослідження, репрезентовані в теорії герменевтики працями О. Веселовського, О. Потебні, Д. Чижевського, М. Кодака, М. Бахтіна, К. Леві-Строса, Ю. Лотмана, Г.-Ґ. Ґадамера, Р. Барта, Ю. Тинянова, в аспекті жанрової системності А. Ткаченка, О. Галича, М. Наєнка, О. Астаф'єва, С. Вольмана, М. Кравцова та ін. На необхідності системного підходу при вивченні фольклорних явищ наголошували І. Денисюк, І. Зварич, О. Киченко, В. Анікін, М. Кравцов. Методологічне значення мають праці з питань теорії казки (В. Гнатюк, М. Грушевський, М. Дашкевич, М. Драгоманов, М. Сумцов, О. Бріцина, І. Березовський, Л. Дереза, М. Дмитренко, Л. Дунаєвська, Я. Закревська, З. Лановик, М. Лановик, Н. Тихолоз, Ю. Ярмиш, О. Афанасьєв, В. Пропп, Є. Мелетинський, Н. Рошияну, Б. Кербеліте, В. Бахтіна, Д. Лихачов, І. Крук, Є. Нейолов та ін.), а також студії присвячені дослідженню художньої спадщини І. Франка (Л. Бондар, О. Вертій, Р. Голод, З. Гузар, Т. Гундорова, В. Давидюк, І. Денисюк, М. Жулинський, М. Зимомря, В. Корнійчук, М. Легкий, Я. Мельник, М. Наєнко, А. Скоць, М. Ткачук, М. Шалата, Г. Штонь, Н. Шумило та ін.).

Наукова новизна отриманих результатів полягає в комплексній систематизації поетикальної бази казок Івана Франка і поясненні їх модерних проявів. У світлі типологічного підходу вивчається синкретизм творчих методів (реалізму, натуралізму, романтизму, неоромантизму, сюрреалізму, символізму, експресіонізму, імпресіонізму) у казковій лабораторії письменника, що до цього часу не було предметом спеціального дослідження, також проаналізовано поетикальні особливості казкового стилю, репрезентовано таксономію казок І. Франка за різними фокальними параметрами, виокремлено системні ряди. Вперше вивчається художньо-пластична роль хронотопу у Франковій казкотворчості, його місце в структурі творів.

Практичне значення одержаних результатів. Матеріал, на якому ґрунтується дисертація, може бути використаний при вивченні творчої спадщини І. Франка, теорії та історії літературної казки в лекційно-семінарських курсах з історії української літератури ХІХ століття, у підготовці спецкурсів та спецсемінарів. Результатами дослідження можна скористатися при написанні монографій, підручників, навчально-методичних посібників, створенні нових літературознавчих розвідок (дисертаційних, маґістерських, дипломних робіт).

Особистий внесок здобувача зафіксовано в обґрунтуванні новизни роботи, ідеї та висновки якої належать її авторові. Монографії, наукові статті за темою дослідження - одноосібні.

Апробація роботи. Результати дисертації оприлюднено в доповідях та виступах на наукових і науково-практичних конференціях, наукових читаннях, семінарах різних рівнів, зокрема, в останні роки: Міжнародній науковій конференції “Іван Франко і польська культура” (Дрогобич, 2003), Міжнародній науково-теоретичній конференції “Проблеми жанру, стилю, літературного напряму” (Запоріжжя, 2003), Міжнародному Симпозіумі “ORBIS TERRARUM Івана Франка” (Дрогобич, 2005), Міжнародних наукових конференціях “Східнослов'янська філологія: від Нестора до сьогодення” (Горлівка, 2006 - 2007), Міжнародному науковому конґресі “Іван Франко: дух, наука, думка, воля” (Львів, 2006), Всеукраїнській науковій конференції “Іван Франко та Митрополит Андрей: Мойсеї українського народу” (Київ, 2006), Всеукраїнській науково-теоретичній конференції “Іван Франко: світло слова” (Борислав, 2006), Всеукраїнській науковій конференції “Творчість І. Я. Франка в контексті української духовності” (Житомир, 2006), ІХ Міжнародній науково-практичній конференції “Семантика мови і тексту” (Івано-Франківськ, 2006), VІ Всеукраїнській науково-теоретичній конференції “Українська література: духовність і ментальність” (Кривий Ріг, 2006), Всеукраїнській науковій конференції “Нагуєвицькі читання - 2007: Іван Франко і сучасна Україна” (Нагуєвичі, 2007), Всеукраїнській науковій конференції “Місце Бойківщини в національному бутті України: минуле і сучасність” (Дрогобич - Трускавець, 2007), Міжнародному українському науковому конґресі дослідників зарубіжної літератури та культури “Світова література на перехресті культур і цивілізацій” (Севастополь, 2008), Всеукраїнській науковій конференції: Нагуєвицькі читання - 2008: Іван Франко і новітнє українство” (Нагуєвичі, 2008), Міжнародній науковій конференції „Українська філологія: школи, постаті, проблеми” (Львів, 2008), Всеукраїнській науковій конференції „Іван Франко: недруковане й забуте” (Дрогобич, 2009).

Дисертацію обговорено та схвалено на засіданні кафедри теорії та історії української літератури Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка.

Публікації. Основні наукові результати досліджень відбито у 2-х монографіях („Казки Івана Франка: проблематика, особливості поетики. «Коли ще звірі говорили»” (21 д.а.), „Казки Івана Франка як феномен націотворення” (5,5 д.а.)), передмові та коментарях до видання казок Івана Франка, 36 статтях, із яких 20 опубліковано у провідних фахових виданнях України, та 2-х тезах наукових конференцій.

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел (448 позицій). Загальний обсяг роботи - 389 с., з них 351 - основного тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У „Вступі” схарактеризовано стан розробки досліджуваної проблеми, з'ясовано причини її недостатнього вивчення, обґрунтовано актуальність обраної теми, її наукову новизну, об'єкт, предмет, методи дослідження, його мету й завдання, розкрито теоретичне і практичне значення роботи, вказано основні етапи апробації результатів дослідження.

У першому розділі дисертації „Жанр казки як теоретико-літературна проблема” з'ясовуються питання жанрової специфіки фольклорної та літературної казки, обґрунтовуються принципи їх класифікації, аналізуються структурно-морфологічні особливості казок І.Франка, роль хронотопу.

Перший підрозділ „Становлення і розвиток казкового жанру” присвячений розгляду найважливіших етапів становлення фольклорної та літературної казки, пропонується дефініція останньої.

За час свого існування казка пройшла чималий еволюційний шлях, збагатилася численними художніми та філософськими відкриттями. У ХІХ ст. вона складається як жанр, який органічно поєднує в собі багато рис, формується в структурну систему, найспецифічнішою ознакою якої є різноманітність художніх форм. Така багатоаспектність і спричинила суперечливість і сумніви у визначенні казки як жанру в ХХ столітті, оскільки вона поєднує відмінні між собою художні різновиди, кожен із яких існував досить самостійно в народнопоетичному просторі (казки про тварин, чарівні, соціально-побутові). У цих художніх нараціях викристалізовуються визначений тип сюжетів, специфічний композиційний ракурс компонування систем, сталість і подібність мотивів, проблематики, типу героїв та інших прикмет, які дають змогу зауважити їх самобутність у загальному творчо-вербальному потоці.

З історичного погляду казки про тварин - найдавніший вид казкового епосу, який пройшов через різні історичні епохи і сформувався в окремий самостійний жанровий різновид. Значну роль у виникненні цього фольклорного феномену відіграв анімістичний світогляд, тотемістичне світосприйняття первісної людини. Генетично казки про тварин виросли з візуального джерела нерозривності людини з твариною. І якщо в основі чарівних і соціально-побутових казок лежить антропоцентризм, то світобачення казок про тварин ґрунтується на зооцентризмі.

Коли фольклористи почали збирати в кінці ХІХ - на початку ХХ ст. казки, це був уже трансформований жанр зі своїми традиціями. З точки зору функціональної діахронії цей жанр поєднав у собі дидактико-пізнавальну, естетичну й алегоричну функції, які сприяли трансформації. Причому перші дві були, так би мовити, обов'язковими, а ось алегорична - притаманна була не всім казкам. Головною ж була функція естетична.

Як і кожен жанр народнопоетичної творчості, казка мала періоди свого піднесення в культурній життєдіяльності. Добою розквіту для фольклорної казки було ХVІІІ століття. Культуроформуючим фактором, що показово вплинув на еволюцію казки, став романтизм, який могутньо посилив зацікавлення письменників народною культурою, зокрема народно-поетичною творчістю. Казка завоювала таку велику популярність, що один за одним почали виходити різні збірники казок. У ХІХ сторіччі - періоді активного збирання і публікування народної творчості - фольклорна казка продовжила своє існування в літературній. У той період створено багато літературних казок, що є доказом феноменальної життєздатності жанру. Фольклорна і літературна казки почали співіснувати в художній реальності, більше того, відбувся безпосередній взаємовплив цих споріднених жанрів, процес міжжанрової дифузії. Літературна казка утвердила свої позиції, не руйнуючи основних канонів фольклорного світобачення. З еволюційного погляду літературна казка втілила реліктові форми фольклорної, хоча у ХІХ ст. міфологічні та фольклорні сюжети відступили на задній план, джерелом творчого натхнення казкарів стало саме життя у всьому його розмаїтті. У ХІХ ст. казки переробляли і переповідали Йоган Вольфганг Ґете, Генріх Гайне, Оноре де Бальзак, Анатоль Франс, Шарль де Костер, Олександр Пушкін, Михайло Лермонтов, Микола Гоголь, Осип Бодянський, Степан Руданський, Юрій Федькович, Іван Манжура. Використовуючи всю поетичну силу жанру казки, вони доносили до читача художні та ідейні достоїнства праджерел. А ось основоположником ориґінальної суто авторської світової літературної казки, креатором цього жанру, вважається датський письменник Ганс-Крістіан Андерсен (1805 - 1875), казки якого були знані в Україні ще за його життя завдяки російськомовним перекладам Марка Вовчка та україномовним - Івана Рудченка (літературний псевдонім - Іван Білик), Михайла Старицького. Великий вплив на розвиток європейської літературної казки справив Шарль Перро (1628 - 1703), який народним казкам надавав нової художньої форми, переповідаючи їх на свій манер і кожну казку завершуючи власним віршем повчально-виховного змісту.

Першим, хто намагався розмежувати літературну і народну казки, був Я. Ґрімм. У сучасному літературознавстві вчені конкретизовано диферен-ціюють фольклорну казку, літературну й письмово зафіксовану народну (жанровий субстрат літературної). Фольклорна казка динамічна, а літературна - статична. Усталена природа літературної казки закріплюється марґінальністю її існування в ареалі певної культури, тоді як динамічність фольклорної казки пояснюється її “комунікабельністю”, здатністю змінювати, розширювати вербальний декорум матриці, співіснувати в різних етнічних контекстах. Щодо запису (літературної обробки) народної казки, то в літературознавстві виникли розбіжні судження.

До 50-х років ХХ століття казки зі збірок братів Ґрімм, Афанасьєва, індійської “Панчатантри” трактували тільки як народні. З плином часу погляди на ці записи змінюються, їх перестають вважати фольклорними. Вчені вважають, що народні казки завдяки обробкам братів Ґрімм стали стилізованими й перетворилися із народних казок у казки літературні.

На проблему відмінності й спорідненості літературної і фольклорної казок звертали увагу багато дослідників (Ю. Ярмиш, Н. Копистянська, Н. Тихолоз, Л. Дереза, М. Липовецький, О. Сорокотенко, Є. Нейолов, С. Сєров, Д. Лихачов, Л. Брауде, Т. Леонова, Р. Бухман, Е. Блейх, Г. Парр, М. Люті, Р. Бамбергер, О. Кропач та ін.). Вони зауважили, що літературна казка відрізняється від народної своєю “літературністю”, письмовою закріпленістю, авторською індивідуальною приналежністю, “одноваріантністю”, із притаманними саме літературі традиціями й поетикою.

Фольклорний казковий твір - варіантний, а літературний - індивідуально неповторний, проте сфера усної традиції проступає у літературному дуже виразно, передусім через пропагування духовних, морально-етичних цінностей. Літературна казка - це писаний автором твір, але з трансмісійною фольклорною парадигмою фантастичного осмислення життя.

Літературну казку можна поділити на два типи: літературна казка, яка зберігає фольклорний досвід, і самодостатня літературна казка. Літературна казка, яка зберігає фольклорний досвід, суголосна з народною казкою, але в ній уже наявні літературні чинники: ануляція фольклорної лапідарності і статики, розширення живописності (пейзажу, портрета, художнього декорування), персонажна психологізація, введення й розширення сюжетних ліній, цілеспрямованість на сатиру, літературна відшліфованість стилю; це твір, який має специфічні традиційні жанрові ознаки народної казки, але, вийшовши з під пера конкретного автора, відображає його світоглядні ідейно-політичні та літературно-естетичні позиції; це фантастичний твір, який нерідко співвідноситься з реальністю, з тим чи іншим літературним напрямком, написаний стилем, що опирається на народну поетику і в той же час її трансформує.

Отже, літературна казка - це фантастичний твір авторської художньої творчості, нерозривно пов'язаний із реальністю життя, що відображає суть епохи, всотує ідейно-політичні, літературно-естетичні тенденції часу, вливається в літературні течії і напрямки, має схильність до інновацій, консолідації з іншими жанрами й утвореннями гетерогенних мистецьких явищ, які тісно пов'язані зі світоглядом письменника, або ж це мистецький твір, сюжето-структура якого побудована за специфічними традиційними законами фольклорної казки, його особливий стиль, трансформуючи народну традицію, виливається у новітньо-авторський семантико-гносеологічний субстрат.

У другому підрозділі „Генологічні домінанти казки” висвітлюються специфічні особливості казки як жанру.

Казковий епос, як фантастично-розважальний різновид фольклорного мистецтва, виконує вагомі функції: пізнавальну (молоде покоління знайомиться з життям тварин і з соціальним буттям), сатиричну (у казках викриваються негативні засади людського життя), і цільову - виховну (кожна казка у своїй субстанції виконує дидактико-настановчу місію: повчає, прищеплює здорові моральні засади). Казці, як і будь-якому іншому видові словесної творчості, властива й естетична функція. Вона не тільки інформує, передає якийсь логічний зміст, але й змушує реципієнта живописно уявляти зображуване й емоційно його співпереживати.

У казці людина пірнає в таїнство нереальних візій, що розвивають марґіналії звично-буттєвих координат, руйнують постулат нездійсненності. Властиво, органіка казки - в її фантастиці, єдино прийнятому для казкаря засобі втілення. А субстанцією фантастики є вигадка, яка організовує сюжетно-структурну єдність казки і без якої вона не існує як органічна художня система.

Константна ознака казки - її умовність. Читач розуміє, що це видумка, фантазія, але це така вигадка, в якій яскраво відображена реальна дійсність, хоча казка ставить її в стан умовності, де все існує поза часом, в абстрактно-фантастичній ірреальності, фундацією якої є причинно-наслідкові явища дійсного суспільного буття.

Казка відображає буття в його плинності, неперервності й нескінченості. В її сюжетному розвитку важливу роль відіграють візуально-вербальна трансляція дії, фабульно рельєфний опис подій, конкретна фіксація вчинків героїв, що творять динаміку нарації. У казці чітко позначаються, гранично розмежовуються добро і зло. Рельєфно чіткий критерій добра і зла і є специфічною ознакою казки, боротьба між ними координує колізію казкової системи, яка не має ні в чому половинчастих нюансів, - це знаходить вираження і в живописній палітрі

Для казок характерна гіперболізація характерів. Герої виступають завжди у своїй екстремальній казковій місії: якщо це злі сили - то у всій своїй потворності й жахливості, якщо добрі - то з принадними, благородними рисами.

У цьому жанрі основним рушійним зарядом є моральний фактор. Тут важливу роль відіграють справедливість, чесність, доброта, порядність і виділяються народні соціальні ідеали, за які борються й перемагають позитивні герої - носії певної ідеї. Казка завжди містить якесь протиставлення, подійною казковою квінтесенцією стає антитеза, яка конденсує морально-етичну полярність, що оприявнюється і на персонажній антагоністичності: герої виступають у казці носіями протилежних, духовних якостей. Контрастні етичні категорії стають сталими константами казкових концепцій та імплікуються у своєрідні бінарні пари.

Казка як жанр має стійкі епічні закони: конкретно функціональне призначення казки - пізнання, повчання, розважальність як спосіб художнього впливу на реципієнта; творення сюжету на основі фантастичної вигадки; прагнення до всеохопності життя, осмислення його сутності; маніфестація проблем дійсності, осмислення й оприявнення іпостасі універсуму через казкову фікцію, в ірреальному показ онтологічного, у конкретному - загального; редукування складного в простому; уніфіковано перманентний епічний оповідний стиль з обов'язковим фактором наявності оповідача, гетеро-дієгетичною нарацією; фантастична умовність - непорушний ендогенний закон казкових візій; суґестія міфічних реліктів; іманентно стабільна схематичність ізоморфних казкових структур, діалог - основний формотворчий чинник казкової дії; зооморфність і антропоморфність персонажів, їх диференціація й канонізація (“добротворці”, “злотворці”, злокарателі), пріоритетність позитивного героя; акцентація антагонізму, етична дихотомія, екстремізм полюсів добра і зла; тріумф позитиву як обов'язковий фактор вирішення конфлікту, каральні некроексцеси - провідний епатажний спосіб покарання зла; усталеність художньо-зображальних прийомів і засобів розповіді: мовно-стильові кліше, словесні формули, абстрактний хронотоп, перманентна числова сигнітивність, сакральна маркованість трійки, повтори, ґрадація, ретардація, константно традиційні епітети, сеґментна кумуляція; простота і в той же час вишуканість художнього декоруму; вклинення у контекст влучних, промовистих паремій, що увиразнює зміст казкових історій.

У третьому підрозділі „Структурно-морфологічна фактура казкових творів” спрямовуємо наш інтерпретаційний ракурс у річище огляду домінантно-фокальних композитів казки (дистрибуції за функціями, синтагмами, структурними блоками), це дає можливість виявити основні жанротворчі чинники казки.

Дослідники фольклору вважають, що основним жанроформуючим елементом казки є композиція (В. Пропп, М. Кравцов, В. Юзвенко та ін.). Не випадково В. Пропп в основу свого дослідження “Морфологія казки” поклав структурний принцип який позначив як морфологічний. Ця праця стала базовою моделлю структурного аналізу. Учений, досліджуючи мотиви, сюжети чарівних казок, відходив насамперед від вияву постійних інваріантів їх композиційної структури. У архітектонічному дослідженні казки він опирався на синтагматичний розгляд творів.

В. Пропп розглядав казку, розбиваючи оповідь на синтагми, що прямують одна за одною і створюють єдиний сюжетно-фабульний лінійний ряд. Це дало підстави Є. Мелетинському структурну модель В. Проппа назвати “лінійною”. Методологічний взірець В. Проппа слугує уже не одному поколінню дослідників, які цікавляться казкою.

Такий спосіб послужив Б. Кербеліте в обґрунтуванні системи ЕС (елементарних сюжетів) у казковій структурі, згрупуванні текстів казок за типом сюжетно-семантичного опису. Розчленувавши казку на елементарні сюжети та блоки, дослідник виділив сюжетні структури варіантів казок і класифікував тексти за принципом виокремлення сюжетно-семантичних типів: герой заміняє себе іншим; доглядає за антиподом, як за своїм; зменшує можливість попадання в ціль кинутим предметом; визнає необхідність об'єктивних умов; правильно вибирає об'єкт іншого світу; перешкоджає антиподу наблизитися, доки той небезпечний.

Класифікацію типів текстів за семантико-структурними ознаками вчений запропонував на основі скрупульозної інтерпретації конкретних литовських казок. Розчленування казки на елементарні структури дало можливість досліднику згрупувати тексти, найти спільні структурно-семантичні ознаки, зафіксувати спорідненість фабульних структур і створити теоретичні схеми сюжетних типів, виокремити й класифікувати казкові архетипи, виділити в них архіверсії, а в середині - архігрупи. Формальні чинники архітектоніки - не самодостатні структурні атрибути, вони функціонують у системі твору, а відповідно і в контексті творчості письменника, і культури в цілому, і стають їх змістонаповнювачами, моделювальними одиницями. Досліджуючи художню специфіку творів, інтерпретатори вивчають не тільки зміст сюжетів, а й структурні чинники, що компонуються у відповідну форму.

Для архітектоніки казки характерна структурна сталість, інваріантна еквівалентність. В. Пропп виявив, що постійними незмінними константами чарівної казки є функції дійових осіб. Такий спосіб розгляду казки за функціями персонажів, запропонований В. Проппом, дає композиційну можливість сеґментувати текст за ознаками дії, завдяки чому в структурі казки чітко вимальовуються дві частини, за якими у першій актуалізується злотворець, а в другій - той, що зазнав утисків, приниження й знущання. Кожна із цих частин має фраґменти конкретної дії з відповідними функціями дійових осіб. Ці відрізки тексту Є. Мелетинський, назвав “оповідною синтагмою”, а функції, що прямують одна за одною, - “лінійним синтагматичним рядом”.

На синтагматичність фольклорного тексту звернув увагу К. Чистов, який, розглядаючи структуру і ритмомелодику фольклорного твору, зауважив, що це організований процес, із традиційним мовним текстом, розчленованим на блоки. Ці мовно-змістові синтагми не тільки упорядковують текст, формують своєрідну сталість жанрово-композиційної схеми, але й створюють оповідну мобільність.

Кожна казка як жанр має свої усталені поетичні сеґменти, основні структурні чинники. Як правило, вона починається або завершується малими жанровими різновидами - приповідкою, прислів'ям, притчею, сталою словесною формою, які виконують важливу естетичну функцію. Ці паремії за розташуванням у них наголосів - симетричні і завдяки цьому створюють своєрідний заряд експресивності, надаючи казці художньо-емоційного жанрового увиразнення. Але головне їх призначення - не так зображати, як виражати.

Функція словесних трафаретів, що започатковують оповідь, - налаштувати слухача на слухання і ввести його у світ фантастики. Але вони ще не розвивають сюжетну дію, а знаходяться лише на підступах до неї. Е. Померанцева називає такий вступний сеґмент заспівом. І. Крук такий вхід у казкову фантастику іменує зачином.

Казка - економний оповідний жанр, тому найчастіше починається, відразу вводячи слухача (читача) в дію. Зачин у ній - своєрідний поштовх-закладка, що спрямовує всю оповідь, логічно детермінує розвиток подальших подій, визначає сюжетну дію й надає їй необхідного динамізму. Це, так би мовити, трафаретна експозиція, в якій оповідач налаштовує слухачів на відповідний фантастичний лад сприйняття розповіді й представляє героя.

Найпоширенішими вхідними інґредієнтами є ініціальні формули, які констатують факт існування персонажів. Це хронологічні ініціальні формули, які репрезентують героїв у часовому відліку “був собі”, “жив собі”, “ходив собі”. А зав'язка розвитку сюжету - це раптове переривання консеквентної сталості існування, зафіксованої в зачині. Маркованими мітками зав'язки дії стають надзвичайно стислі лексичні кліше, що здебільшого виражені службовими частинами мови: “та й”, “та якось”, “аж”, ”аж ось”, “а”, “от”. Ці нейтральні лексеми в контексті казки стають знаками-маркерами, що зав'язують дію, розмежовують експозицію й зав'язку і, головне, акцентують смислову зміну знаком несподіванки, випадкового збігу обставин.

Експозиція, зав'язка відразу привертають увагу читача до неймовірного, незвичного, ексцентрично-ірреального, вводять у фантастичний світ. Але попри всю важливість у казці формульних інґредієнтів, найвизначальнішою є дія. Фабульність - характерна ознака сюжетно-композиційної казкової споруди. Сюжетна основа казок ґрунтується на діях і вчинках персонажів. Жанровою своєрідністю казки є притаманна їй швидка зміна епізодів. Звідси й динамізм розвитку дії, який завжди визначений характером конфліктної ситуації.

Розв'язка часто увиразнюється результативними словами-сигналами. Цікаво, що ці лексичні монади в структурі казки відіграють надзвичайно важливу роль. Вони є фіксуючими компонентами, що конституюють гармонійність композиції. Адже, як ми уже зауважили, зав'язка ідентично маркується такими ж сиґнальними знаками. Ці монади, єднаючи обидва субструктурні компоненти (зав'язку і розв'язку) з основною частиною, сигналізують у першому випадку - зав'язування дії, у другому - її завершення.

Ориґінальність композиції казки виявляється і в розтягненні розв'язки, яка, завершуючи сюжетну дію, переходить у своєрідний епілог. Кінець казкової оповіді часто виливається в результативне авторське узагальнення. Казкар говорить ніби від себе.

Завершення твору часто ідентичне з початком своєю фіксацією стану сталості існування персонажів. Взагалі стан сталості існування героїв - своєрідний казковий орієнтир позаподійного фабульного каркасу. Це смислово-логічний показник казкової формульної рами. Кінець сюжету має симетрично іманентний нерозривний зв'язок із зачином. Характерно, що формульний початок, який передає сталість існування у передминулому, - своєрідна експозиція до розгортання дії. А в кінці твору фіксується ідентична сталість існування героїв, але уже в майбутньому, і утверджується часова одвічна сутність буття, що виливається в казковий епілог.

У четвертому підрозділі „Хронотопний модус казки” аналізується роль часу і простору у створенні казкової епіки, розмежовуються часові виміри, ґрунтовно розглядається простір і час народних казок в опрацюванні І. Франка на матеріалі збірки “Коли ще звірі говорили”.

Хронотоп казок не ставав ще предметом ґрунтовних наукових досліджень в українському літературознавстві, і донині ця тема мало вивчена. Торкалися проблеми казкового простору й часу Л. Дунаєвська і О. Бріцина, але основну увагу звертали на просторово-часові формули чарівної і соціально-побутової казок.

Простір і час - провідні категорії у функціонуванні сюжетно-структурної системи будь-якого твору. На це вказали ще Горацій, Буало, Леонардо да Вінчі, Мікеланджело, Лессінґ. Теоретична проблема часопростору художнього твору розглядалася в працях М. Бахтіна, Д. Лихачова, Ю. Лотмана, В. Гречнєва. Проблеми казкового хронотопу вчені торкалися у дослідженнях, де осмислювалася загальна концепція казки (В. Пропп, Н. Рошияну, Д. Лихачов, В. Кравцов та інші).

Як відомо, експлікацію єдності художнього часу і простору як хронотопу започаткував М. Бахтін. На концепції єдності простору, в якому розгортаються події, у його невіддільності від концепції єдності часу наголошував і В. Пропп в аналізі фольклорних джерел. Учений вказував, що простір у народній казці емпіричний і завжди співвідноситься із сутністю існування і діями персонажа. Простір казки завжди подається в координації бачення персонажів, споглядальний ракурс витримується з точки зору героя, його дій. Так само емпірично скоординований і казковий час. Отже, функціональний підхід до інтерпретації казкового хронотопу дав підставу В. Проппу обґрунтувати емпіричність художнього простору і часу.

В ідеальному світі казки хронотоп універсальний, з ознакою всеохопності, всеосяжності, герої в ньому рухаються без обмежень, миттєво або з тяжкими перешкодами, що створює ефект фантастичного утруднення для творення добра. Хронотоп казки не має конкретності.

У казках художній час і простір, звичайно, не мають такого широко описового характеру, як в оповіданнях, повістях, романах. Хронотоп у казці виражається через короткі зафіксовки, які є важливим формотворчим засобом її художньої системи і без яких неможливо втілити фантастичний задум. Художній час і простір часто стають важливим художньо-стильовим прийомом, який закручує механізм функціонування оповідного ритму

Жанр казки вимагає традиційного просторово-часового хронометражу. У зв'язку з чим сюжет казки контамінується в послідовно-ланцюговому квантуванні оповіді, де фабула розгортається в прямолінійному нанизуванні векторів дії.

Розглядаючи казковий епос, чітко розмежовуємо його часові виміри, виявляємо їх суть. Реальний час - це об'єктивно існуючий часовий лінеарний плин, який має протяжність, але не має меж. Це час не марґінальний, а такий, який виходить із безмежності й векторно спрямований у безкінечність. Він існує в постійній діахронії і не має реліктового початку й ретроспективного кінця.

Час казкаря виступає як суб'єктивний фактор: оповідач, вносячи реалії свого народу, епохи, відображає сьогодення. Він акціально зорієнтований на інтровертну координацію часу нарації із сучасністю.

Оповідний час - консеквентна протяжність і рух розповіді, ідентичні реальній лінеарності, але, на відміну від її безмежності, марґіналізовані анклавом сюжету казки. Оповідний час інкорпорований казкою: відходить із відправної позиції, що започатковує текст, і існує доти, поки не закінчиться її зміст.

Фабульний час безпосередньо пов'язаний із фабулою казки (якщо її вважати канвою сюжету) - це тривалість, довгота, ритміка розвитку подій, про які оповідається. Це часовий вимір, що передає казкові події в хронологічній послідовності.

Сюжетний час констатує казкові ситуації, все, що відбувається з героями, фіксує часові координати й позафабульні вставні сюжетні описи, констатації, коментарі казкаря. У своїй суті сюжетний час накладається на фабульний і розширює його межі за рахунок оповідних можливостей казкаря, що коментує фантастичні події, пов'язує їх із реальністю.

Подійний час відображає рух, часові координати події, ситуації, епізоду. У казках такий тип часу найпоширеніший. Фабульний час інтерферентно співвідносний подійному, адже розгортається на його основі, але ширший, оскільки часово закріплює все, що діється з героями, і може накладатися на декілька подійних часових векторів, кожен із яких висвічує той чи інший випадок, епізод чи інцидент.

Художній час - це мистецький засіб оформлення казкового матеріалу. Часто художній і сюжетний часи зливаються, виконуючи обопільні функції.

Читацький час осмислює всі часові ряди казкового витвору й пов'язує їх із реальним життєвим потоком.

У казках І. Франка епічне усвідомлення реального часу, який існує у своїй абстрактності, тече прямолінійно в нескінченність. Фабульний час казки у своїй іманентності відбиває це реальне чуття ходу часу. Оповідний, фабульний, подієвий, сюжетний, художній часи, як правило, нерозривно пов'язані й виявляють себе один в одному.

Казки І. Франка мають оповідальний характер. Така манера нарації взагалі притаманна казкам, тут нема великої кількості описових художніх атрибутів, які б уповільнювали ритм розповіді. У зв'язку з цим казковий оповідний час має компактний характер вираження, який, незважаючи на наявність динамічного розвитку дії, є неквапливим. Із казки в казку він переходить у своїй сталій, спокійній ритмізованій формі й надає їй жанрової оповідної органічності.

Обсяг твору також накладає відбиток на диференціальність часової модифікації. У коротких казках час стрімкий, а в габаритних структурах ритм ходу дії сповільнений: чим коротший твір, тим крупнішим планом виступає основна сюжетна ситуація. У масштабних творах художній час має більше можливостей для атрибутивних маніпуляцій. Він може забігати вперед, повертатися назад, сповільнювати розвиток дії завдяки додатковим сюжетним ходам. Така різнобічність казкового часу характерна для таких великих Франкових структур, як “Ворони і Сови”, “Як звірі правувалися з людьми”.

Генетичний ембріон казок про тварин, безперечно, міфічний. Те, що казки походять від міфу, стверджували і фольклористи ХІХ - початку ХХ століть: І. Франко, В. Гнатюк, Ф. Колесса та ін. Ця думка побутує й далі в українському літературознавстві. А в збірці Франка “Коли ще звірі говорили” вже у назві є відгомін етології міфічного часовиміру, еволюційна доля якої проявляється в хроносі. Етологізуючи час дії, автор переносить уяву читача в мітологізований часовий вимір, який емпірично не піддається осмисленню, і тим самим часова віднесеність - “коли ще звірі говорили” - пов'язується з концепцією неможливого. У цьому ракурсі казковий хронос осмислюється як вічнісна міфологічна нескінченність. Отже, уже назвою “Коли ще звірі говорили” автор повертає читача в міфічний час.

Якщо розглянути ландшафти казок І. Франка в їх сукупності, то перед читачем постане українська просторова панорама. У кожній казці є якийсь окремий штрих пейзажу чи місця дії, що репрезентує реальні площини, конкретний край, - представляє бойківську топографію. Загальний колорит казки окреслює в образі автора галичанина. Українська ментальність пронизує весь твір, чітко виявляє себе у локальних деталях, надаючи казковій фантастиці національної фокальності.

Простір у казках І. Франка, звісно, фантастичний, але в принципі не відходить від реальності. Місцевий мальовничий колорит, який яскраво пробивається через фантастику, надає цьому просторові реальну озвученість і рельєфність. Зокрема, пейзаж не набуває рис абсурдності, фантастичної надмірності, колоритної гіпертрофічності, - він подається в реально-мальовничих обрисах.

У Франкових казках дія в основному маніфестується в селянських ареалах (“Заєць і Їжак”, “Лисичка-кума”, “Війна між Псом і Вовком”, “Мурко й Бурко”), лісових (“Королик і Медвідь”, “Фарбований Лис”, “Осел і Лев”), але може фіксуватися і в поважних соціальних сферах: у судовій залі царя Соломона, в його царських палатах (“Як звірі правувалися з людьми”), у міністерсько-урядовому анклаві Воронячого царя (“Ворони і Сови”), навіть у товаристві дітей-школярів (перша частина “Байки про байку”). Незважаючи на це, казковий простір циклу “Коли ще звірі говорили” все-таки приблизний, невизначений, - даються загальні обриси середовища, обстановки, топос не конкретизується, вказується часто на його одиничність та умовність.

У другому розділі „Естетичні засади казкового світу Івана Франка” систематизується поетикальна база казкотворчості І. Франка й аналізується схильність письменника до синтезування розрізнених явищ, поєднання різнорідних літературних напрямів, висвітлюються естетичні погляди автора, досліджується еволюція його естетичної свідомості.

Казкотворчість І. Франка відзначається широким втіленням фольклорних тем, мотивів, сюжетних колізій, атрибутів поетики, персонажних алегорій. Автор відбирає із народної скарбниці аксіологічні домінанти, які символізують моменти людського життя, що відповідають світоглядним позиціям митця, дають йому змогу у фантастичному ракурсі передати сучасні проблеми життя, болісні тенденції епохи. Письменник намагається засвідчити мовно-художню палітру народних казок: метафоризує і гіперболізує дії героїв, сюжетні ситуації, широко включає сталі епітети, влучні порівняння, образні кліше, уснопоетичні форми метонімії, паралелізму. Таким чином, І. Франко дотримується естетичних канонів народних казок, які мають стійкі епічні закони.

Важливою властивістю казки, як відомо, є її прагнення до надзвичайного й неймовірного. Літературознавцями неодноразово підкреслювалося, що в основі казкового принципу зображення є установка на художню видумку, але це особлива видумка, яка ґрунтується на нереальному, неможливому як способі творчого відображення дійсності. Цим і відзначаються казки письменника, що допомагають критично осмислити явища Франкової і сучасної соціальної дійсності. У кожній казці письменник намагається втілити щось незвичне, яке виявляє інструментарій звичайного. Це і є парадигмою його казкової фантастики, в якій надзвичайне, неймовірне репродукує реальне.

Найбільше літературних казок Іван Франко написав у 80 - 90-х роках ХІХ століття. Найактивнішою у той період була і його фольклористична діяльність. Він знайомиться із досягненнями тогочасних авторитетних фольклористів - О. Веселовського, Ф. Ржегоржа, Ю. Поливки, В. Ягича, М. Сумцова, сам стає метром для молодшої когорти дослідників народної творчості, зосібно В. Гнатюка, Ф. Колесси, С. Людкевича, О. Роздольського.

Казковий ареал І. Франка відобразив творчі пошуки автора, його схильність до різних методів художнього зображення. У його творах взаємопереплелися реальність і фантастика, фольклорна традиція і феноменалізм самобутнього творення, стилізація простонародності з високим інтелектуалізмом, прозаїчність, заземленість з емоційно-піднесеною поетичністю. Літературна казка письменника універсальна за змістом і композицією, вбирає широкий аспект життєвих проблем і розширює сюжетно-структурні можливості жанру.

У казковій епіці Франка також яскраво виражена схильність до контрастів, що так характерне для світосприйняття романтиків. Антитетичність у його казках проявляється на всіх рівнях: представленні різних світоглядних позицій, протистоянні героїв, розгортанні дії, художніх образах-антитезах. Тут постійно присутня етична бінарність добра-зла, що функціонує як домінантно-фокальний стрижень розвитку казкових подій. Але і в цьому ракурсі романтична тенденція до контрастів у казкових нараціях І. Франка реалізується з урахуванням нових модерних акцентів. Новаційне вирішення у фантастиці письменника отримує романтичний принцип дисгармонії між мрією і дійсністю: часто уява позитиву виникає на ґрунті показу неґативу.

Представляючи незбагненне, таємниче, неоромантики прагнули до універсального пізнання дійсності й намагалися в конкретному відобразити універсальне, у ситуації відбити езотеричність життя. Показ дійсного через завуальованість - характерний принцип художнього зображення неороман-тиків. Їх хвилює таємне, фатальне, непізнаване. Саме тому трансцендентне часто стає об'єктом художнього зображення. Вони прагнуть пізнати потаємне, і не тільки у світі, але й у людині, через що неоромантиків приваблюють заглиблення у внутрішній світ індивіда, пізнання його духовної суперечливості.

Події в казках неоромантизму ґрунтуються на гострій, напруженій інтризі. Тут колізія відбиває різкий антагонізм персонажів і чітко розмежовує їх за шкалою “позитивне” - “неґативне”. “Добро” і “зло” виразно окреслені й не мають тенденції до взаємопереплетення - усе ґрунтується на яскраво вираженому контрасті. Конфлікт творів репрезентується в екстремальних ексцесах, що відображає емоційну естетику неоромантиків, які не визнавали спокійного естетичного споглядання. Вони прагнуть афекту у вираженні, їхньою метою було ексцентрично вражати й захоплювати читача. Практикуючи “вільну форму”, яка вже була промодельована у найістотніших рисах романтиками, неоромантизм розширює можливості композиційної розкутості. Його представники продовжили творчу свободу митця й у творенні жанрів, їх модифікаціях і контамінаціях. Усе це яскраво проекспоновано І. Франком у його творах.

Кінець ХІХ - початок ХХ ст. означився як “перехідний”, “межовий”, у той період класичний реалізм переорієнтовувався у модернізм. Породження доби, сповненої динамічних процесів і гострих протиріч, відзначається відродженням тенденцій романтизму з особливою образно-метафоричною орієнтацією на екстрем. І ці новітні віяння формував неоромантизм.

На факті взаємопроникнення двох стильових систем - романтизму і реалізму - у письменстві ХІХ ст. наголошували Л. Гаєвська, Д. Наливайко, М. Яценко, Т. Гундорова. Український неоромантизм формувався на ґрунті реалізму і, трансформуючи його, вносив нові творчі принципи, відбивав дух національного оновлення.