Художня, літературознавча і фольклористична парадигма ранньої творчості Пантелеймона Куліша

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ІВАНА ФРАНКА

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філологічних наук

Художня, літературознавча і фольклористична парадигма ранньої творчості Пантелеймона Куліша

10. 01. 01 - українська література

ІВАШКІВ ВАСИЛЬ МИХАЙЛОВИЧ

Львів - 2009

Дисертацією є монографія

Роботу виконано у Львівському національному університеті імені Івана Франка Міністерства освіти і науки України

Науковий консультант: доктор філологічних наук, професор,

академік НАН України

Жулинський Микола Григорович,

Інститут літератури ім. Т. Шевченка НАН України, директор

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

Кирчів Роман Федорович,

Інститут народознавства НАН України,

провідний науковий співробітник доктор філологічних наук, професор

Поліщук Володимир Трохимович,

Черкаський національний університет ім. Б. Хмельницького, завідувач кафедри української літератури і компаративістики,

директор Черкаського наукового центру шевченкознавчих досліджень

доктор філологічних наук, професор

Шумило Наталя Микитівна,

Інститут літератури ім. Т. Шевченка НАН України,

провідний науковий співробітник

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Глибоке і всебічне вивчення спадщини видатного українського письменника, фольклориста, літературного критика, історика та філософа Пантелеймона Куліша (1819-1897) треба розпочинати з раннього періоду його діяльності, тобто від 1840 р. і до арешту у справі Кирило-Мефодіївського братства навесні 1847 року. Попри важливість етапу становлення творчої індивідуальності Куліша, системних аналітичних досліджень особливостей його ранньої творчості в сучасній українській філологічній науці й досі нема. Тим часом саме на початку своєї діяльності Куліш формувався як талановитий письменник, передусім прозаїк (написані в середині 1840-х рр. “Орися” та “Чорна рада” назавжди залишилися вершинними в його спадщині) та певною мірою поет (незакінчена поема-епопея “Україна. Од початку Вкраїни до батька Хмельницького”), фольклорист (його тривалі фольклористичні мандри Україною лише частково відбиває збірник “Украинские народные предания”, котрий своєю чергою став основою його головного народознавчого дослідження “Записки о Южной Руси”), історіософ (“Повесть об украинском народе”), літературний критик (критична рецензія на історичну повість М. Сементовського “Кочубей, генеральный судья”), публіцист (аналітично-полемічний “Ответ Г[осподину] Сенковскому на его рецензию “Истории Малороссии” Маркевича”, передмова до “Книги о ділах народу українського і славного Війська козацького Запорозького”, брошура “Карманная книжка для помещиков, или Лучший, извлечённый из опыта способ управлять имением”), почався як перекладач (скорочений прозовий переклад однієї з частин “драматичного циклу” (термін Є. Нахліка) А. Міцкевича “Дзяди” під назвою “Любовь за гробом”, переклад і передмова до оповідання І. Головінського “Жизнь моей матери”), організатор культурно-літературного процесу, врешті патріот, для якого над усе була доля України (участь у Кирило-Мефодіївському братстві) тощо.

Стан наукової розробки теми. Незважаючи на те, що творчість Куліша привернула до себе увагу критиків уже з перших публікацій творів письменника у 1840-х рр., у питанні осмислення його ролі і місця в українському історико-літературному та суспільно-політичному процесі й досі зроблено небагато. Причиною цього почасти можна вважати суперечливість суспільно-політичних поглядів мислителя, а також масштабність та глибину проблем, які він порушував. Об'єктивному вивченню велетенського творчого доробку Куліша заважало й упереджене ставлення до нього радянської гуманітарної науки.

Для всебічного висвітлення особливостей творчої індивідуальності Куліша у ранній період його діяльності дисертант брав до уваги передусім ті праці, в яких дослідники були максимально об'єктивними, а у своїх висновках спиралися на першоджерела. Відзначу ґрунтовні дослідження тенденцій розвитку української літератури ХІХ - початку ХХ ст. І. Денисюка, Н. Калениченко, В. Погребенника, В. Поліщука, Н. Шумило, М. Яценка.

Важливого значення надано рецензіям на Кулішеві тексти аналізованого періоду, а також працям О. Барвінського, М. Дашкевича, М. Драгоманова, М. Костомарова, М. Петрова, О. Пипіна, І. Франка та інших учених, опублікованих у 1850-1890-х роках. Пожвавлення дослідницької праці над творчою спадщиною Куліша, що спостерігається одразу по його смерті, спричинилося головно до публікацій невідомих до того часу його художніх текстів та дуже широкого листування. З'являються й перші аналітичні студії - це праці Б. Грінченка, О. Грушевського, О. Маковея, В. Шенрока, В. Щурата.

Вивчення творчості Куліша активізувалося наприкінці 1910 - у 1920-х рр., коли відзначали 100-річчя з дня народження та 30-річчя з часу його смерті. С. Єфремов, П. Зайцев, А. Лобода, П. Рулін, П. Стебницький та інші підготували здвоєний випуск журналу “Книгар” (1919), де значною мірою по-новому розглянули різноаспектну творчу спадщину Куліша. У цей час виходять не лише окремі статті, а й збірники та монографії, розпочинається проект із випуску двадцятип'ятитомного зібрання творів письменника - щоправда, світ побачили лише три томи: перший, де було зібрано ранні романтичні оповідання й повість; третій, який склали всі відомі друковані тексти історичного роману “Чорна рада”, та шостий, до якого увійшли автобіографічні повісті. Кожен том супроводжувався ґрунтовними розвідками - так, статті до першого тому написали В. Петров та П. Филипович, до третього - Є. Кирилюк та Л. Окиншевич. Наукової вартості й досі не втратили присвячений Кулішеві номер журналу “Україна” (1927), збірник “Пантелеймон Куліш. Збірник праць Комісії для видавання пам'яток новітнього письменства” (За ред. акад. С. Єфремова та Ол. Дорошкевича, 1927), 148-й том Записок Наукового товариства імені Шевченка, який вийшов за редакцією К. Студинського (1928), монографічні студії Д. Дорошенка, М. Сумцова, В. Щурата, Є. Кирилюка, праці І. Абрамова, І. Айзенштока, Л. Білецького, М. Возняка, О. Гермайзе, С. Глушка, В. Гнатюка, В. Данилова, О. Дорошкевича, М. Зерова, В. Міяковського, Б. Неймана, Ф. Савченка, І. Теліги, рисами яких є ґрунтовна джерелознавча база, об'єктивність і фаховість викладу матеріалу. Своєрідним підсумком цього етапу кулішезнавства стали дослідження В. Петрова.

Із широким наступом комуністичного режиму на українську культуру наукове вивчення спадщини Куліша та видання його творів стають спорадичними. Звичайно, письменника не викреслили цілком з історико-літературного процесу, але його творчість розглядали однобоко, дослідники переважно писали про його начебто зверхнє ставлення до інших митців, зокрема Т. Шевченка, простого народу, про Куліша як письменника не дуже талановитого, епігона Кобзаря в поезії, загалом невдалого драматурга і прозаїка (окрім “Чорної ради” та “Орисі”); врешті з усього його величезного доробку відбирали лише кілька творів із нейтральними національними й класовими ідеями. Кулішезнавчим дослідженням радянських учених зазвичай просто бракувало об'єктивності. Виокремлю дослідження теми “Куліш-фольклорист”, над якою працювали А. Бондаренко, О. Дей, Б. Кирдан. Натомість про Куліша активно пишуть зарубіжні україністи Р. Багрій, Л. Білецький, Г. Грабович, С. Козак, Б. Лепкий, Ю. Луцький, Є. Маланюк, О. Сулима-Блохина, Д. Чижевський, Ю. Шевельов та інші.

Лише послаблення ідеологічного тиску на філологічну науку наприкінці 1980-х рр. та 170-річчя письменника активізували вивчення його творчості у тоді ще радянській Україні. Пожвавилося видання його творів, підготовка дисертацій (щоправда, лише кандидатських), дослідження біографії, проблемних аспектів творчості, вчені не оминали й складних та неоднозначних етапів його великого життєвого і творчого шляху, почали проводити кулішезнавчі наукові конференції. Врешті з'явилася й перша монографічна праця - новаторська брошура Є. Нахліка “Пантелеймон Куліш: До 170-річчя від дня народження” (1989). 1990 року побачило світ надзвичайно цінне джерелознавче видання - тритомний збірник матеріалів слідства над учасниками Кирило-Мефодіївського братства, другий том якого містив слідчу справу Куліша. Виокремлю глибокі наукові праці М. Жулинського, Є. Нахліка, О. Федорука, Ф. Шольца. Цінними є спостереження над окремими Кулішевими текстами М. Бондаря, О. Бріциної, В. Владимирової, Я. Гарасима, М. Гольберга, І. Денисюка, М. Дмитренка, В. Дудка, Р. Кирчіва, Ю. Микитенка, В. Панченка, О. Шокала, М. Яценка та інших учених. куліш фольклорний український публіцистичний

Започатковується так необхідна для повноцінних наукових досліджень справа академічного видання творів письменника (Є. Нахлік та В. Івашків, 1994), але тільки 2005 р. вийшов перший том справді повного зібрання творів Куліша - його листування 1841-1850 років (О. Федорук).

Наукові дослідження ранньої творчості Куліша у багатоголоссі кулішезнавства 1989-2009 рр. не займають значного місця. Невеликим є й коло дослідників - це У. Базюк, О. Вертій, А. Гуляк, Р. Кирчів, В. Мацапура, Є. Нахлік, Л. Похила, С. П'ятаченко, О. Федорук, Ж. Янковська, а інші вчені на такі теми пишуть спорадично, принагідно, у контексті творчості письменника наступних періодів. Відзначу невелику, але містку студію Р. Кирчіва “Внесок Пантелеймона Куліша в українську етнографію” (2007), ґрунтовні видання Кулішевого листування й глибокі джерелознавчі праці О. Федорука та монументальні аналітичні дослідження Є. Нахліка, зокрема його двотомну монографію “Пантелеймон Куліш: Особистість, письменник, мислитель” (2007).

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження виконано на кафедрі української фольклористики імені акад. Філарета Колесси Львівського національного університету імені Івана Франка в межах наукової кафедральної теми “Українська усна народна словесність у дослідженнях ХІХ - початку ХХІ століть: основні тенденції та напрями” (№ 0108U006472). Тема дисертації затверджена на засіданні Бюро наукової ради НАН України з проблеми “Класична спадщина та сучасна художня література” (протокол № 2 від 28 травня 2009 р.) та засіданні Вченої ради Львівського національного університету імені Івана Франка (протокол № 4/7 від 1 липня 2009 р.).

Метою роботи є всебічний аналіз творчої спадщини Куліша 1840 - початку 1847 рр., котра, будучи самодостатньою й самоцінною, водночас стала своєрідним “містком” до періоду другої половини 1850 - початку 1860-х рр., який можна вважати вершинним у діяльності митця в першій половині його творчого шляху.

Реалізація визначеної мети передбачає вирішення таких завдань:

- всебічно розглянути усю творчу спадщину Куліша в окреслений період діяльності;

- на прикладі поглибленого вивчення рукописних варіантів творів письменника, його літературно-критичних та фольклористичних праць, публіцистичних статей і фольклорних записів раннього періоду показати особливості його творчої праці над ними;

- простежити еволюцію художнього мислення письменника;

- з'ясувати особливості мистецького синтезу фольклорного та власне літературного чинників у художній тканині творів Куліша раннього періоду його діяльності;

- дослідити основні напрями фольклористичної діяльності Куліша 1840-х рр., характер і спрямованість його поглядів на специфіку народнопоетичної творчості;

- виявити особливості ролі й місця Куліша в суспільно-політичному процесі 1840-х рр., зокрема в контексті ідеології Кирило-Мефодіївського братства;

- проаналізувати особливості Кулішевої оцінки минулого українського народу та специфіки його висвітлення в художніх і публіцистичних творах 1840-х років;

- ввести в науковий обіг максимально можливу кількість художніх, літературознавчих та фольклористичних текстів Куліша 1840-х рр., серед яких варіанти опублікованих творів та фольклорні записи.

Об'єкт дослідження - художня, публіцистична, літературознавча (літературно-критична), фольклористична та історіософська спадщина Куліша у ранній період його творчості (до арешту навесні 1847 року).

Предмет дослідження - особливості творчої індивідуальності Куліша періоду його становлення як письменника, літературного критика, фольклориста, історика та філософа у контексті світоглядних і мистецьких пошуків. Парадигма спадщини Куліша 1840 - початку 1847 рр. полягає в нерозривній єдності його письменницької, літературно-критичної, фольклористичної та суспільно-політичної діяльності.

Методологічна основа дослідження. У дисертації застосовано методологічні засади герменевтики як мистецтва розуміння і тлумачення художніх текстів, що дало можливість вирішити низку питань адекватності інтерпретації Кулішевих творів. Важливим є використання біографічного методу, що передбачає розгляд біографії та особистості письменника як важливих чинників його творчості, їхнього місця у художньому змісті того чи іншого твору. Своє застосування у дисертації знайшли також історіографічний, естетичний, еволюційно-генетичний, семантичний, культурно-історичний, типологічний, психологічний та структурний методи. Для всебічного висвітлення особливостей художньої, літературознавчої та фольклористичної парадигми ранньої творчості Куліша використано проблемно-хронологічний принцип викладу матеріалу, що дало змогу увиразнити динаміку розвитку мистецької думки молодого романтика, еволюцію його мислення.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що це перше в українській філологічній науці системне дослідження ранньої творчості Куліша до його арешту навесні 1847 р. у всій її повноті. Відтак у дисертації:

- вперше окреслено основні тенденції українського кулішезнавства упродовж майже 170 років;

- вперше простежено особливості прижиттєвого сприймання та оцінок Кулішевих текстів у літературній критиці 1840-х років;

- до аналізу Кулішевої творчості 1840-х рр. уперше залучено цілу низку рукописних та друкованих (але малодоступних) джерел, що дало змогу цілком по-новому оцінити творчість письменника зазначеного періоду, уточнити та доповнити її характеристику;

- вперше в українському літературознавстві всебічно проаналізовано особливості художнього змісту історичного роману Куліша “Михайло Чарнышенко, или Малороссия восемьдесят лет назад”, епопеї “Україна” та її прозового відповідника “Книги о ділах народу українського і славного Війська козацького Запорозького”, видатної історіософської праці “Повесть об украинском народе”;

- вперше здійснено системний аналіз ранніх редакцій (рукописних та опублікованих) першого українського історичного роману “Чорна рада”;

- вперше ґрунтовно проаналізовано доробок раннього Куліша - фольклориста, літературного критика та публіциста у контексті його суспільно-політичної діяльності.

Практичне значення роботи. Положення і висновки цього дослідження використовують у лекційних курсах з українського фольклору, історії української фольклористики, текстології та з дисципліни “Український романтизм у загальнослов'янському контексті” для студентів і магістрантів філологічного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка. Основні положення дисертації можуть бути враховані під час написання історії української літератури, створення монографій про творчість Куліша та особливості історико-літературного процесу першої половини ХІХ ст., підручників і посібників з історії української літератури та історії української фольклористики для університетів, коледжів, гімназій, читання нормативних і спеціальних курсів для студентів-філологів, підготовки дисертацій, магістерських, дипломних та курсових студентських робіт.

Особистий внесок здобувача полягає у системному дослідженні письменницької, літературознавчої, фольклористичної та історіософської спадщини Куліша у ранній період його діяльності (до арешту навесні 1847 р.). Усі наукові положення та висновки належать дисертантові.

Апробація роботи. Текст цієї дисертації (монографії) обговорено і схвалено на спільному засіданні кафедр української літератури імені акад. М. Возняка та української фольклористики імені акад. Ф. Колесси Львівського національного університету імені Івана Франка (протокол № 2 від 14 жовтня 2009 року).

Основні положення дисертації викладено в доповідях на численних наукових конференціях та симпозіумах. Серед них: щорічні звітні наукові конференції викладачів та аспірантів Львівського національного університету імені Івана Франка (1991-2009), міжнародна наукова конференція “Україна і слов'янський романтизм” (Львів, 1993), другий Міжнародний конгрес україністів (Львів, 1993), наукова конференція “Українська філологія: історія і перспективи. До 145-річчя заснування кафедри української філології у Львівському університеті” (Львів, 1994), міжнародна наукова конференція “Польсько-східнослов'янські культурні взаємини” (Жешув, Польща, 1994), наукові читання, присвячені 175-річчю від дня народження П. О. Куліша (Київ, 1994), міжнародна наукова конференція “Література і комунікація. Від листа до автобіографічного роману” (Красноброд, Польща, 1995), наукова конференція “Пантелеймон Куліш: погляд через століття” (Київ, 1997), міжнародна наукова конференція “Жанрові особливості народної та авторської казки (теорія, історія, критика, переклад, рецепція)” (Пряшів, Словаччина, 1997), міжнародна наукова конференція “Українська філологія: школи, постаті, проблеми. До 150-річчя заснування кафедри української словесності” (Львів, 1998), всеукраїнська наукова конференція “Пантелеймон Куліш і національна культура. До 180-річчя від дня народження” (Львів, 1999), всеукраїнська наукова конференція “Юрій Липа: голос доби і приклад чину. До 100-річчя від дня народження” (Львів, 2000), міжнародна наукова конференція “Родина Колессів у духовному та культурному житті України кінця ХІХ-ХХ століття” (Львів, 2001), міжнародна наукова конференція “Десять віків української літератури” (Люблін, Польща, 2002), міжнародний науковий конґрес “Іван Франко: дух, наука, думка, воля. До 150-річчя від дня народження” (Львів, 2006), міжнародна наукова конференція “Українська література ХІХ-ХХІ століть у європейському контексті” (Люблін, Польща, 2006), міжнародна славістична конференція, присвячена 10-й річниці викладання хорватської мови у Львівському національному університеті імені Івана Франка (Львів, 2006), ХІХ наукова сесія Наукового товариства ім. Шевченка (Львів, 2008), міжнародна наукова конференція “Українська філологія: школи, постаті, проблеми. До 160-річчя заснування кафедри української словесності у Львівському університеті” (Львів, 2008), наукові семінари кафедри української фольклористики (2004, 2007) та інші.

Результати дослідження опубліковано: у монографії (36,1 друк. арк.) і загалом 31 науковій публікації, з яких 22 - у наукових фахових виданнях.

Структура й обсяг роботи (монографії): вступ, два розділи, кожен з яких складається з чотирьох підрозділів, висновки (українською та англійською мовами), список використаних джерел і літератури, іменний покажчик. Загальний обсяг - 448 с. + вкл. (36,1 друк. арк.). Джерельна база - 444 назви.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У “Вступі” обґрунтовано актуальність і новизну, об'єкт і предмет дослідження. Констатовано, що у формуванні творчого мислення Куліша органічно переплелися дві основоположні лінії - національна (історія та український фольклор) і чужомовна (впливи традицій європейських літератур, передусім слов'янських, німецької та англійської). Наголошено, що в цьому синкретизмі своєї творчої індивідуальності молодий письменник очевидну перевагу надавав національному чинникові, бо в 1840-х рр. був твердо переконаний, що іноземна поезія чужа українцям, а “душа наша не сочувствовала ни преданиям, ни фантастическим вымыслам тех народов. Нам только казалось, что мы постигали истинную прелесть чужой поэзии, но лучше доказательства нашего заблуждения служит то, что наши поэты не создали ничего вечного на её элементах”. Зроблено спробу систематизації досягнень кулішезнавства за майже 170-літній період, окреслено питання специфіки функції фольклорних чинників у ранній творчості Куліша. Характер дисертаційної роботи джерелознавчо-аналітичний.

Перший розділ “Художня проза 1840-1846 років” складається з чотирьох підрозділів.

У підрозділі 1. 1 ““Воронізький цикл” ранньої прози Пантелеймона Куліша” проаналізовано твори, так чи інакше пов'язані з містечком Вороніж (теперішня Сумщина), де народився Куліш. Йдеться про етнографічно-романтичні оповідання “Циган. Уривок з казки” (“Ластівка”, 1841), “О том, от чего в местечке Воронеже высох Пешевцов став”, “О том, что случилось с козаком Бурдюгом на Зелёной неделе” (обидва опубліковані в альманасі “Киевлянин”, 1840), “Коваль Захарко. Рассказ одного козака” (“Москвитянин”, 1843) та повість “Огненный змей. Повесть из народных преданий” (“Киевлянин”, 1841).

“Воронізьке” коріння цих етнографічно-художніх творів свідчить про прагнення молодого письменника витворити свій індивідуально-неповторний світ, населити його персонажами з прізвищами місцевих мешканців, акцентувати на етнографічній своєрідності свого містечка, навіть прославити його. Закономірно, що в художню тканину цих творів вплетено тексти народних легенд, переказів, повір'їв, пісень та обрядів, записаних саме в Воронежі. Ці твори розглядаються і в контексті тенденцій тогочасного романтизму, зокрема українського, російського та німецького.

Коли сюжет україномовного оповідання “Циган” радше має міжнародний характер (він дуже нагадує оповідання про “халіфа на годину” зі славетної “Тисячі й однієї ночі”), а Вороніж постає лише як його місце дії, то зміст усіх інших творів закорінено на народнопоетичних текстах, що походять власне із цього містечка.

Оповідання “О том, от чего в местечке Воронеже высох Пешевцов став” наче має просто пояснити причину того, чому цей став у цьому містечку таки висох - у ньому втопилася молода дружина чумака Грицька, а його стара мати так страшно плакала за невісткою і проклинала цю воду, що та висохла, бо, як свідчать народні вірування, материні сльози “имеют такую силу, что трава, ими смоченная, сгорает, что вода от них высыхает и самый камень рассыпается”.

Художній зміст оповідання “О том, что случилось с козаком Бурдюгом на Зеленой неделе” можна звести до узвичаєної моралізаторської ідеї - праця у святкові дні ніколи не приносить користі. Твір цікавий своєрідним використанням поетики оповідання М. Гоголя “Пропала грамота” та народної легенди “Музикант і чорт”.

Значно ширшою є проблематика оповідання “Коваль Захарко. Рассказ одного козака”, в центрі змісту якого популярний мотив про поєдинок людини і чорта. Твір Куліша розглянуто в контексті народної легенди “Коваль і чорт”, а також романтичних творів - поеми І. Срезневського “Корній Овара” та балад Л. Боровиковського “Кузнец” і В. Жуковського “Громобой”.

Найбільш продуманим та викінченим Кулішевим твором початку 1840-х рр. можна вважати повість “Огненный змей. Повесть из народных преданий”, художній простір якої молодий письменник чи не вперше у своїй практиці суттєво розширив - дія першої частини твору розгортається в Києві, зокрема Києво-Печерській лаврі, та на шляху до рідного Кулішеві містечка.

Художня ідея твору окреслюється уже в його зав'язці - головні персонажі Іван та Маруся закохалися під час паломництва до святих місць, що, за народними уявленнями, є гріхом. Відтак нещасливою є й розв'язка повісті, висловлена в афористичній фразі Марусиного діда - старого Чайки: “Недоброе начало худой имеет и конец”. Обґрунтуванню такої ідеї підпорядковано й структуру твору - поділивши свій твір на київську (світлу, сонячну) та воронізьку (нічну, місячну) частини, письменник наче окреслив конфлікт християнського та язичницького у людській сутності. Важливе смислове значення у художній тканині повісті мають доречно використані численні вставні народні легенди, які своєрідно відтінюють спрямованість ідеї твору, вносять пожвавлення у виклад сюжету.

Підрозділ 1. 2 “Мала проза середини 1840-х років: ідилії “Орися” та “Самое обыкновенное происшествие”” розкриває художній зміст одного з найбільш ліричних і композиційно довершених ранніх творів Куліша - ідилії “Орися”. Контекст розгляду цього шедевру становлять російськомовні ідилії “Повесть о старых временах и обычаях малороссийских” та її більш викінчений варіант “Самое обыкновенное происшествие”.

У дисертації докладно простежено обставини праці письменника над “Орисею”, а тому зіставлено чорновий (Інститут рукопису НБУ ім. В. Вернадського НАН України) і чистовий (Чернігівський історичний музей ім. В. Тарновського) автографи, а також опублікований у “Записках о Южной Руси” (1857) текст та його варіант у рукописі “Этнографических записок о Южной Руси” (Чернігівський історичний музей ім. В. Тарновського). Такий порівняльний аналіз дав підстави констатувати, що, наполегливо і прискіпливо працюючи над текстом, митець завжди залишав незмінною художню концепцію твору, а тому не змінював дати його написання - 7 вересня 1844 року. Закономірно, що було дуже багато стилістичного редагування, бо молодий письменник пильно дбав про кожну фразу, окреме слово чи навіть його графіку написання.

Ідилічність “Орисі”, поєднання в її художньому змісті гомерівського сюжету та української народної легенди про Турову Кручу були логічним результатом творчої діяльності молодого письменника середини 1840-х рр. - прагнення через вивчення скарбів українського фольклору всебічно осмислити тонку поетичну душу свого народу, в чому Кулішеві мало допомогти й студіювання творчої спадщини Гомера. У першій половині 1840-х рр. письменника притягувала передусім “Одіссея”, яка, на відміну від “Іліади” (її називають військово-героїчною поемою), є казково-побутовою поемою (Г. Анпеткова-Шарова та О. Чекалова). Тому закономірно, що І. Франко саме “Одіссею” називав “азбукою людської цивілізації”.

Кулішеве захоплення “Одіссеєю” було зумовлене й концепцією головного героя: персонажі ідилій “Повесть о старых временах…”, “Самое обыкновенное происшествие” та “Орися” прагнуть не військової слави, а сімейного щастя. Відтак Кулішеві художні твори першої половини 1840-х рр., в яких молодий митець зобразив Україну як у період до ліквідації Запорозької Січі 1775 року (історичний роман “Михайло Чарнышенко, или Малороссия восемьдесят лет назад”), так і після цієї події (“Орися”), виразно демонструють рух письменницької думки від культивування історико-патріотичних концепцій до абсолютизації ідеологічно-патріархальних начал буття свого народу - тобто, умовно кажучи, від “Іліади” до “Одіссеї”. На думку М. Яценка, це дало можливість в “Орисі” піднести “патріархальний побут і звичаї багатого українського козацтва на рівень гармонійного гомерівського світу”, а також втілити ідею “соціальної гармонії суспільства й органічної єдності особистості з природою”.

В “Орисі” письменник творчо використав сюжет шостої пісні епопеї Гомера “Одіссея”, в якій розповідається про обставини прибуття головного героя твору в царство Алкіноя. Доньці цього правителя Навсікаї сниться Афіна, яка просить дівчину вирушити до річки нібито лише для того, щоб перед весіллям попрати свої речі. Там Навсікая і зустрічає Одіссея, котрому вказує дорогу до палацу свого батька. В Кулішевій ідилії героїні сниться її покійна мати, яка повідомляє, що постійно благає “Господа милосердного” про щасливе одруження доньки, а тому та просить свого батька дозволу на поїздку до річки Трубайла, де, як виявляється, вона й зустріла свого судженого. Зазначено, що важливу смислову функцію в ідилії Куліша виконує вставна новела - це народна легенда про князя-мисливця і дівчину, яка в пущі на лощині пасла золоторогих турів. На думку П. Филиповича, ця легенда “романтизує” ідилію, “допомагає письменникові звичайний буденний епізод зробити барвисто-казковим, перенести дію, хоч і умовно та на короткий час, з побутового поля в світ романтичний”.

У дисертації наголошено, що ідилія “Орися” своєю поетичною вишуканістю стала етапним твором раннього Куліша - вона знаменувала собою рішучий відхід від стилістики його російськомовної етнографічно-романтичної прози.

Підрозділ 1. 3 - “Становлення історично-романного мислення Пантелеймона Куліша: роман “Михайло Чарнышенко, или Малороссия восемьдесят лет назад””. Уже на початку свого творчого шляху Куліш звернув погляд і на славне історичне минуле українського народу, чому сприяло його поглиблене вивчення творів героїчного епосу (народних дум та історичних пісень), історіографічних досліджень (зокрема про події ХVІ-ХVІІІ ст.), а також читання історичних романів В. Скотта. Відтак молодий романтик задумав опублікувати всі відомі на той час українські літописи, укласти збірники народних пісень і фольклорної прози (передусім історичних переказів), написати працю про історію українських прізвищ.

Свідченням очевидного творчого зростання рівня мистецького мислення раннього Куліша став його перший історичний роман “Михайло Чарнышенко, или Малороссия восемьдесят лет назад” (1843), написаний у стилістиці історичної романістики В. Скотта. Подійним часом свого роману Куліш обрав другу половину ХVІІІ ст., яку вважав кінцем “самостоятельного бытия” українського народу, пов'язуючи це, очевидно, передусім зі знищенням 1775 р. Запорозької Січі. Своїм романом письменник прагнув хоча б якоюсь мірою воскресити минулу славу української нації, змусити своїх сучасників задуматися над долею рідного народу.

Письменник акцентував на тому, що саме незвичайна історія України “вовеки останется предметом важного изучения для философа и высокого восторга для поэта”, а тому героїчне минуле здавалося головному героєві роману величним. Такі уявлення про колишню славу у Михайла Чарнишенка сформувалися під впливом народної героїчної поезії та батькових оповідей, а от сучасне він сприймав як буденне, сіре. Звідси - явне протиставлення героїчного минулого негероїчному сучасному. Важливе смислове навантаження у творі має популярний у творчості багатьох українських романтиків образ могили, який символізує зв'язок різних епох.

Спорідненість із минулим простежується передусім через національну пам'ять, що закарбована в народних піснях і думах та передається від покоління до покоління. З цього й випливає концепція художнього історизму Куліша-романтика, для якого історія України була не звичайним переліком історичних фактів, не просто історією, а поемою-історією, “которая как героическая песня легла на скрижалях мира”. Саме тому, на переконання письменника, жоден українець не може бути байдужим до історичної долі своєї Вітчизни, не може не задумуватися над “судьбою этого необыкновенного народа, который явился чудесным образом, как раскошный цветок посреди враждебных для него стихий, блеснул необычайным блеском славы, дал знать о себе целому свету”.

Ідеалізація колишніх часів визначила й загальнопатріотичне спрямування твору. Тому, описуючи відносно недалеке минуле нашого народу (1760-ті рр.), Куліш особливий наголос зробив на тому, що тоді Україна ще була вільною, в народі все дихало “чувством любви к родному, ещё звучали в нём отголоски струн, настроенных на такой торжественно-высокий лад славными витязями Украины в течение двух веков”, водночас виразно спроектувавши художню ідею свого твору на концепції українських народних дум “Буря на Чорному морі” та “Олексій Попович”. Ідеологічне спрямування змісту цих народнопоетичних творів (їхніми героями є сини, які пішли у військові походи всупереч волі батьків, а тому зазнають різних випробувань) закономірно позначилося і на концепції роману Куліша. Це дало підстави дослідникам стверджувати, що основною колізією твору є “відображення конфлікту між сімейно-патріархальною мораллю і “козацькою вольницею”” (Є. Нахлік) чи “доля карає за зроблений переступ” (Б. Нейман). Спрямованість твору літературознавці зводили до теми неслухняного сина та батьківського прокляття, а ідею - “повернення до батьківського дому” (В. Петров) - ставили у контекст ідеологічних пошуків української інтелігенції, що згуртувалася у Кирило-Мефодіївському братстві.

Проблематика “Михайла Чарнышенко” поставлена у контекст романтичного роздвоєння усього, про що йдеться у творі. Тому тут неможлива однозначна оцінка романтично-військового наміру Михайла Чарнишенка всупереч батьковій волі воювати у найманому війську Крижановського проти Данії за Шлезвіг. Концептуальність основної суперечності твору полягає і в тому, що старий Чарниш виховував свого сина у військово-патріотичному дусі, а тепер пропонує йому стати канцеляристом. Однак молодий козак не може здобути слави в інший спосіб, ніж завербувавшись до війська Крижановського, чого зовсім не сприймає старий Чарниш, а тому й проклинає сина. Чинники славної героїко-патріотичної минувшини українського народу були для Михайла такими сильними та авторитетними, що перед ними не встояли споконвічні морально-етичні імперативи безумовного послуху батькам. Відтак ідеться про безумовне виконання батьківської волі, яку письменник назвав Божою, а тому прокляття старого сотника набуло біблійного спрямування: Михайло, як вічний жид, буде “скитаться из края в край, и никогда нога твоя не коснётся родного пепелища”. Художня концепція Кулішевого роману в цьому плані суголосна творам німецьких романтиків Л. Тіка “Абдалла” та Новаліса “Генріх фон Офтердінген”.

Відзначу ще одну суттєву деталь центральної суперечності роману Куліша. Коли батько проклинає сина за його намір іти до війська, то Михайлів учинок підтримують слова його покійної матері, яка колись казала, що хотіла би побачити сина “на вороном коне с острою саблею в руке перед козаками”. Для Михайла саме це було важливим, бо він у критичній ситуації шукав виправдання своїм діям. Отже, маємо дещо незвичне для української національної традиції розмежування чи різновекторність батьківської та материнської волі щодо долі сина, хоча важко сказати, як би розгорталися події твору, коли б Михайлова матір була жива.

Дії головного героя твору набувають загальної негативної оцінки, адже були спричинені інтригами лиходія Крижановського. Тому Михайлове прагнення слави позбавлене патріотичного наповнення - він їде воювати невідомо за що, за які ідеали. У стосунках Крижановського з Михайлом маємо вияв виразно негативного, фатального впливу негідника-інтригана на благородного і чистого душею юнака, який ще не знає, що таке зрада і підлість. Доповненням до цієї романтичної колізії є й те, що Михайло, виїхавши з дому, “оставил деревянный фонарь в коморе на висящей полице” і від нього загорівся весь будинок. Цей епізод набув символічного наповнення - Михайло спалив свої традиції, які йшли від Б. Хмельницького (будинок сотника Чарниша був копією садиби Хмельницького в Сэботові), спалив батькові повчання. Тому Михайло постає уособленням молоді свого часу як паліїв свого минулого (В. Петров).

Батьківське прокляття спричинилося до містичного фіналу твору - Михайла не прийняла земля: будуючи нову хатину в безлюдній пустелі, старий Чарниш та його ключник Семен несподівано “вырыли из земли мёртвое тело, нимало не поврежденное тлением; […] то было тело несчастного Михайла, которого в силу отцовского проклятия не приняла земля”. Побачивши свого сина, Чарниш “тронулся жалостью и, поражённый ужасом, стал на колени и просил у Бога себе и ему прощения”. Лише після “этой молитвы тело Михайла обратилось в прах, а сотник Чарныш через несколько дней умер”.

Тенденційність роману значною мірою пояснюється й природою романтичного твору, дія якого відбувається переважно при місячному світлі, що не тільки створює відповідний таємничо-зловісний фон, а й, по суті, є сюжетно-змістовим центром розвитку подій. Тому денні пригоди героїв Куліш описує ніби нехотя, скоромовкою, зосереджуючись на описах інших частин доби. Так, бій Щербини і Михайла Чарнишенка зі сербами Радивоя відбувається “при багровом свете заходящего солнца, проникавшего сквозь густые ветви дерев”, а козаки вирушають у похід, коли “восток едва только начинал ещё загораться”. Колоритний запорожець Мартин Щербина у всій своїй красі постав саме в контексті нічного романтичного пейзажу: “мужественная, широкая и великолепная фигура Щербины, которого можно бы принять за лесного бога”, а за звичайного освітлення - це “не слишком нежная образина […] с парою толстых усов и длинным оселедцем”.

Окремі аспекти проблематики роману пов'язані з образами запорожця Щербини та молодого козака Середи. Коли Щербина у певному сенсі є первісним начерком образу Кирила Тура з наступного історичного роману Куліша “Чорна рада”, а тому схвалює вчинки Михайла, то Середа є своєрідним двійником-антиподом протагоніста роману, бо, на відміну від нього, поїхав на війну із материним благословенням.

Проблематику свого твору Куліш розширив зіставленням звичаїв і характерів трьох народів: сербського, російського й українського, що становить основу сюжетних колізій завершального розділу роману. Питання специфіки національних рис цих народів передбачає й акцентування на винятковому значенні України як вільної землі, що дала прихисток іншим войовничим свободолюбним народам, не лише сербам. Серби, а також болгари, чорногорці, волохи, молдавани, грузини та греки змальовані в позитивному освітленні, бо вони “бежали от меча, пули и пожару в землю вольную, где им обещана была совершенная свобода”. Письменник вивів колоритні образи сербського ватажка бана Радивоя та його доньки Роксанди, а їхні характеристики доречно підкріпив прикладами зі сербського героїчного епосу.

Тогочасна літературна критика загалом по-різному оцінила цей роман Куліша, хоча більше було схвальних рецензій. Думаю, позитивні оцінки можна вважати справедливими, адже роман молодого письменника попри певні композиційно-стилістичні огріхи був його значним ідейно-творчим здобутком. У “Михайле Чарнышенко” майбутній автор “Чорної ради” художньо переконливо реалізував низку своїх концептуальних задумів, цікавим і багатим є зміст твору.

Підрозділ 1. 4 “Проблематика історичного роману “Чорна рада. Хроніка 1663 року” (редакції 1840-х років)” стосується художньої концепції найвизначнішого Кулішевого твору - першого в історії української літератури україномовного історичного роману. Куліша дуже хвилювало те, що наша література не має у своєму активі такого твору, а тому до його написання поставився з усією відповідальністю митця перед своїм народом. Молодий письменник вдумливо вивчав історичні джерела (зокрема літописи Самовидця та Григорія Грабянки), бо прагнув минуле свого народу подати “серьёзно, с важностью историка”. Куліш глибоко продумував структуру та художню ідеологію роману, намагаючись дати мистецьки переконливу картину “того чудного и загадочного времени, которое наступило по смерти Богдана Хмельницкого”. Тому складність і неоднозначність проблематики твору безпосередньо випливали з непростих колізій того часу, який письменник обрав історичним тлом для розгортання подій роману. Це був початковий період “руїни” - тобто час другої половини ХVІІ ст., коли один за одним змінювалися гетьмани, які вели боротьбу і за свою владу, і за національну свободу, а сам народ, Україна були розділені на Лівобережну та Правобережну, між Росією і Польщею. Україна поступово втрачала свою незалежність, що змушувало українських гетьманів наполегливо шукати шляхів виходу зі складного політичного становища.

У дисертації докладно проаналізовано всі відомі на цей час ранні редакції роману - опубліковані російськомовні тексти: “Пять глав из нового романа П. Кулеша “Чёрная рада”” (“Современник”, 1845), “Козацкие паны (отрывок из неизданного романа П. Кулеша “Чёрная рада”)” (“Москвитянин”, 1846), “Киевские богомольцы в ХVІІ столетии” (“Современник”, 1846), “Один день из жизни запорожца Кирила Тура. Отрывок из романа “Чёрная Рада”” (“Москвитянин”, 1846), та рукописні варіанти, зокрема авторизований список повного україномовного тексту: “Чорна рада, або Нещаслива старосвіщина. Написав П. Куліш, року Божого 1846” (Відділ рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАН України). Зіставлення цих та інших варіантів ранніх редакцій роману з текстами 1857 р. (україномовним та російськомовним) дає змогу проникнути в творчу лабораторію письменника, зримо побачити його працю над твором.

Роман “Чорна рада” у його ранніх російськомовних опублікованих та рукописних україномовних редакціях розвиває основну проблематику попереднього роману “Михайло Чарнышенко, или Малороссия восемьдесят лет назад”, яку потрібно розглядати у площині суперечності між політичною історією України та її теперішнім (середина ХІХ ст.) статусом. Однак, якщо в “Михайле Чарнышенко” цю дилему простежено через конфлікт між пасивним спогляданням за ходом розвитку історії, що зводилося до збирання і збереження реліктів минулого, з одного боку, і намаганням (в авторській концепції безперспективним) молодого Михайла Чарнишенка самому втрутитися у процес творення такої історії - з іншого, то в “Чорній раді” акцентовано на ідеї “хутірського” існування України. Думається, письменник прагнув обґрунтувати історичну безперспективність дій як позитивних (Шрама чи Шрамка та Сомка), так і негативних (Брюховецького, Вуяхевича, Гвинтовки) персонажів твору, а тому поле під Ніжином у кульмінаційній сцені роману яскраво і недвозначно уособлює Україну, а її грабіжниками та ґвалтівниками є і Брюховецький із запорожцями (вони спровокували цю раду), і Сомко зі Шрамом (вони на цю провокацію піддалися). Виразності вершинній сцені роману додало й те, що сам опис обставин “чорної ради” у творі Куліша дещо історично неправильний - письменник “для більшої динамічности опису конденсує події, що тяглися довше, в один день” (Л. Окиншевич). Додам і таке нововведення, як використання кольору при визначенні симпатиків тієї чи іншої сторони - прибічники Сомка мали червоні стрічки, а Брюховецького - голубі. Акцентовано й на соціальній спрямованості роману, яка виразна упродовж більшої частини твору.

У контексті розгляду проблематики роману всебічно аналізується система персонажів твору - йдеться як про тих, котрі мають своїх конкретно-історичних прототипів (Сомко, Шрам чи Шрамко, Брюховецький, Вуяхевич, Гвинтовка), так і тих, які створені уявою письменника (Петро Шрамченко (Шраменко), сім'я Череванів, Кирило Тур та його побратим Богдан Чорногор, кобзар Божий Чоловік). У перших редакціях роману важливу смислову функцію виконує образ Божого Чоловіка (у текстах 1857 р. він менш помітний), а тому саме він, на мою думку, є “ідеологічною людиною” Куліша в цьому складному історичному минулому. Закономірно, що власне кобзар своїм філософським монологом про суєтність людських прагнень слави і почестей завершує ідеологічну дискусію персонажів твору, водночас наче передаючи свої морально-філософські імперативи Петрові Шраменкові, в образі якого виразні автобіографічні риси.

Другий розділ “Фольклористика, історіософія, публіцистика, літературна критика та мемуаристика 1840 - початку 1847 років” складається з чотирьох підрозділів.

У підрозділі 2. 1 “Фольклористична діяльність Пантелеймона Куліша 1840-х років. “Украинские народные предания”” зазначено, що поштовхом до глибокого зацікавлення українською уснопоетичною творчістю для Куліша стала фольклорна збірка М. Максимовича “Украинские народные песни” (1834), прочитавши яку кілька разів, він усю вивчив напам'ять. За своїм зізнанням, з того часу він почав “шанувати рідну мову, що живе в устах народніх та в його піснях”. Під враженням від цього видання Куліш сам узявся до записування творів усної словесності і наприкінці 1830-х років відніс М. Максимовичеві, з яким близько подружився в часи навчання в Київському університеті, цілий зшиток таких записів, зроблених переважно в рідному Воронежі.

Пік активної фольклористичної діяльності Куліша 1840-х рр. припадає на 1843-1844-ті рр., коли він здійснив кілька мандрівок переважно Правобережною Наддніпрянщиною, під час яких записав чимало унікальних текстів народних пісень, легенд, переказів, повір'їв. Важливо, що молодий фольклорист звертав увагу і на розмови зі своїми респондентами, які згодом відтворив у “Записках о Южной Руси” (1856). Про напружену збирацьку діяльність фольклориста свідчать численні рукописні матеріали, які дотепер ще належно не систематизовані, бо зберігаються в різних місцях, зокрема Києві (Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Рильського НАН України, Інститут літератури ім. Т. Шевченка НАН України, Інститут рукопису НБУ ім. В. Вернадського НАН України), Чернігові (Історичний музей ім. В. Тарновського, музей-заповідник М. Коцюбинського), Москві, Петербурзі та інших містах. Ось назви кількох збірничків фольклорних записів Куліша, зроблених переважно у 1843-1844 рр.: “Свадебные обычаи в Борзненском уезде” (Відділ рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАН України), “Пісні в записах П. Куліша з Київщини (1840-1851 рр.) (Наукові архівні фонди рукописів та фонозаписів ІМФЕ ім. М. Рильського НАН України), “Заметки о малороссийских обычаях, верованиях, одеждах, утварях, постройках и пр.” (Там само), “Разные записки о запорожцах, об их военных звычаях, общественном быте, шутках и прочая” (Там само), “[Різні матеріали і замітки. Переважно 1844-1845 роки]” (Там само) та інші. Цінні Кулішеві записи містяться і в дуже великому (533 арк.) рукописному збірнику “Малороссийские песни” (Відділ рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАН України).

Куліш захоплювався поетичністю фольклорних текстів, вчився у них як письменник, а тому до етнографії та фольклористики, за словами А. Лободи, він “ставився не стільки як учений, представник етнографії, скільки як поет”, бо прагнув не так наукової точності своїх записів, як живих малюнків, що впливали б на уяву читачів (В. Петров). Куліш намагався підбирати фольклорні тексти передусім за їхніми естетичними якостями, адже для нього вони завжди були самодостатніми, зразками художньо-змістової досконалості. Відтак його судження про народнопоетичні твори були радше оцінками письменника, ніж ученого-фольклориста. Треба додати й те, що процес підготовки й записування творів народної словесності Куліш сприймав як загальнонаціональну справу, як патріотичний подвиг. Він вважав, що публікаціями фольклорних текстів записувач не лише розширює коло історичних відомостей про націю, а й сам стає частиною історії. Пишучи про народнопісенні легенди та перекази як джерело справжньої поезії, Куліш водночас зазначав, що “провести источник родного слова и духа к будущим писателям - не значит ли быть двигателем их успехов?”.

До праці над фольклорними текстами Куліш ставився з якимсь особливим поетичним трепетом (“Я песнями занимаюсь с благоговением”), переважно відзначав місце й дату запису, прізвище того, від кого записано текст, прагнучи “представить самый точный источник для изучающ[их] народную поэзию и украинский язык”. Про особливості Кулішевої праці над пісенними текстами свідчать і слова М. Грабовського про те, що Куліш “вивчав народ як живу книжку”. Німецький учений Ф. Шольц писав, що це власне і є романтичні першооснови у наукових підходах Куліша до вивчення і збирання творів фольклору.

У своїх фольклористичних мандрівках Куліш мав цілком конкретну мету - він прагнув зафіксувати народні свідчення про відносно недалеке минуле нашого народу - Коліївщину 1768 р., хоча записував усе, що, на його думку, стосувалося певної події чи просто було цікавим. З цією метою він уклав питальник із 23 пунктів, з яким безпосередньо пов'язана проблема запису тексту за природних умов його функціонування, що лежить в основі сучасної методики збирацької роботи фольклориста. Ось найцікавіше з того, про що він запитував: “1. Что помнят о Колиивщине? 2. От чего началась она? 3. Кого из ватажков они помнят? 4. Кто был с ними заодно, а кто против? 5. Чем кончилось всё это и какие были кары? [...] 7. Какие пели гайдамаки песни? [...] 9. Что знают о Сечи Запорожской и о запорожцах? [...] 11. Что не нравилось народу в Унии? [...] 13. Какие были народу работы, какие панщины, какие подати? [...] 15. Помнят ли голод, сарану и моровое поветрие? 16. Какие ремесла и промыслы имел народ? [...] 20. Какие знают песни и сказки и кто лучше всех поёт? [...] 23. Помнят ли миссионеров базилиян?”.

Важливо, що Куліш і записував народнопоетичні тексти, і висловлював про них свої судження. Прикладами аналізу фольклорних творів можуть бути його недруковані фольклористичні розвідки 1840-х рр. - невеликі статті “О малороссийских песнях”, “Uwagi над малороссийскими песнями” та “Малороссийские предания и разные заметки, касающиеся местных примечательностей, обычаев и т. п.”. У своїх спостереженнях над поетикою української народної пісні Куліш очевидно відштовхнувся від основоположних тез М. Гоголя, які той висловив ще в 1833-1834 рр. у хрестоматійній праці “О малороссийских песнях” (як бачимо, від Гоголя Куліш узяв і назву статті). Однак Куліш не лише використовував певні судження Гоголя, а й доповнював та корегував їх. Так, український фольклорист, на відміну від Гоголя, акцентував на важливості народної пісні не для України загалом, а для кожного українця, вважав, що саме в цих творах джерело віковічного прагнення нашого народу до свободи, звертав увагу на специфіку вираження у піснях релігійних почуттів, мотивів кохання, не оминав і особливостей поетики фольклорних творів.

Готуючи до друку збірник народної прози “Украинские народные предания” (видрукований 1847 р., але вийшов у світ лише 1893 р.), Куліш спершу планував написати до нього велику передмову, однак вона так і залишилася в рукописі. Тим часом це досить цікава фольклористична студія, в якій Куліш заторкнув низку важливих проблем. Молодий фольклорист намагався дати відповідь на, здається, чи не найголовніше питання розвитку та функціонування художньої літератури - про взаємозв'язок письменника з простим народом, співвіднесеність фольклорної та літературної поетик, про те, чому “книги наших поэтов непонятны, чужды и вовсе ненужны простому народу”. Відштовхнувшись від сформульованої цілком у дусі культурно-історичної школи тези про те, що народний дух зовсім не постав під впливом “другой местности, другого климата, других обстоятельств”, ніж його освічена еліта, фольклорист відразу відкинув думку про те, що причина цього нібито в неосвіченості простого люду. На його переконання, хоча народ і переважно не сприймає “простой нашей [письменницької. - В. І.] баллады, в которой говорится о сельской жизни”, однак свої пісні та легенди відчуває та розуміє надзвичайно глибоко. Причину цього Куліш вбачав у тому, що письменники не знають самого народу, його життя, творчості, а від цього “и происходит такая бледность и ничтожность нашей поэзии в сравнении с поэзиею Гомера, который всеми сторонами духа был в соприкосновении с своим племенем”. Куліш вважав, що не народ “отстал от нас, а мы”. Одна з причин цього - у специфіці освіти, коріння якої не в народному розумі, а в іноземщині, що з дитинства віддаляє майбутнього письменника від народу, бо поезія розвивається, “не наследуя и не усвоивши себе того, что получил народ в наследие от предков в области духа”.