Художня, літературознавча і фольклористична парадигма ранньої творчості Пантелеймона Куліша

Фольклорист спростував і тезу про те, що народнопоетичні твори начебто примітивні. На його переконання, народна творчість загалом значно вища своїми поетичними якостями, ніж письменницькі творіння, причому це стосується всіх параметрів твору - мистецьких особливостей, форми, змісту, навіть достовірності зображених подій: народні “песни гораздо выше лирических стихотворений лучших наших поэтов; исторические его предания запечатлели истинные характеры своей эпохи; его фантастические вымыслы имеют все условия самой лучшей легенды и баллады, его пословицы - есть драгоценный склад правил народной практической философии”. Перевагу уснословесного твору Куліш вбачав і в тому, що він вільно живе в устах і свідомості всього народу, цвіте “так же свободно, как мак в огороде”, а поетичний твір окремого поета, незважаючи на всі його (твору) достоїнства, все ж штучний, нежиттєвий, він лише “отзывается внутреннему чувству книгою, бумагою, пером”.

У цій передмові до збірника народних легенд і переказів Куліш декларував і свої фольклористичні принципи. Він заявляв, що “старался тщательно копировать натуру и записывал народные рассказы слово в слово, дорожа не одним содержанием, не одним общим колоритом, но и каждою мелкою чертою этих драгоценных эскизов”. Як це можна побачити при зіставленні одного й того самого тексту в різних збірниках, наприклад, в “Украинских народных преданиях”, “Записках о Южной Руси” або рукописних записах, фольклорист такі принципи не завжди втілював, хоча й записував переважно дослівно. Думаю, причина окремих виправлень (здебільшого незначних) була в тому, що молодий фольклорист-романтик підсвідомо прагнув зробити той чи інший твір виразнішим, поетичнішим, досконалішим.

Докладно розглянуто структуру та зміст “Украинских народных преданий”. Передусім звернено увагу на історію того чи іншого тексту (наприклад, про Михайлика і Золоті ворота, цикли народних переказів про Палія і Мазепу, запорожців, гайдамак, “Странствования по тому свету”), відмінності рукописних та опублікованих варіантів, особливості народної оцінки діяльності певних історичних осіб (наприклад, І. Мазепи), творчі постаті народних оповідачів. Зазначено, що після повернення Кулішеві права друкувати свої твори його фольклористичні матеріали 1840-х рр. лягли в основу “Записок о Южной Руси”, яку з повним правом можна назвати “золотою книгою” українського народознавства.

Підрозділ 2. 2 “Фольклорно-поетична історія України: епопея “Україна” та “Книга о ділах народу українського і славного Війська козацького Запорозького”” з'ясовує обставини появи друком та художній зміст першої частини задуманої героїчно-патріотичної тетралогії про славне історичне минуле нашої країни, опублікованої під назвою “Україна. Од початку Вкраїни до батька Хмельницького” (1843): “Оце ж вам, кохани земляки, перва книжка од початку Вкраїни до батька Хмелницького. У другій буде все те, як войовав він ляхів з своїми лицарями; у третій те, які смути, які чвари й руїни були по Вкраїні, як умер козацький батько; а в четвертій буде Палій і Мазепа з шведами”.

Куліш так обґрунтував концепцію своєї поеми: “У меня родилась [...] дерзкая мысль - [...] выразить жизнь малороссийского народа в эпопее! Я избрал для этого язык и форму народных наших дум, которые изучал долго и прилежно и так как думы наши суть отрывки народной эпопеи, то я и вставлял их целиком, приблизясь к воспеваемой в них эпохе”. Отже, можна говорити передусім про новаторський задум твору - розповісти історію народу його ж піснями та думами (О. Грушевський), що було пов'язано з проблемою довіри письменника до змісту народної поезії, сприйманням народних дум та історичних пісень як джерела і матеріалу для висвітлення основних віх української історії. Новаторською є й концептуальна основа твору, ідейно-змістове та політичне значення якого полягало в тому, щоб показати, що українська історія розпочинається ще з часів Київської Русі. Думаю, Куліш керувався передусім патріотичною ідеєю - він прагнув представити велич українського народу, його історії та пісні, а сам письменник претендував у певному сенсі на роль українського Гомера, якого в 1840-ві рр. вважав лише укладачем “Іліади” та “Одіссеї”. Відтак, прагнучи дати цільний український епос, Куліш в епопеї “Україна” певною мірою реалізував концепцію літературознавства 1820-1830-х років про фольклорну основу і колективність творення епопей Гомера, яку обстоював знаний тодішній фольклорист Ю. Венелін.

Поема “Україна” розглядається у контексті проблеми “література і фольклор” періоду романтизму. Як зазначав А. Шамрай, захоплення народнопісенними скарбами поряд із їхнім науковим вивченням мало літературно-естетичний характер, було матеріалом для реалізації на національному ґрунті концепції романтизму про скарби “національного духу”, що криються в народних глибинах, говорять про героїку національної давнини, її чарівний і такий несхожий із сучасністю колорит.

Визначаючи особливості композиції “України”, Куліш писав у передмові, що він “згадав усе, що чув про козаків од самих бандурників і старосвітських людей; згадав усю старовину, що позаписувано в літописях, як, що, коли діялось на Вкраїні; да згадавши все те, да зібравши всі думки й гадки свої докупи, - зложив оце старими словеси новії думи про тих забутих гетьманів”. Оскільки письменник у тогочасних виданнях не знайшов народних дум про всі історичні події, він долучав свої рядки до народних текстів у тих випадках, коли, як він писав, “діди не пам'ятають, як співати”. Джерелами фольклорних вставок до “України”, як свідчить текстуальне зіставлення уривків, є “Запорожская старина” І. Срезневського та “Малороссийские и червонорусские народные думы и песни” П. Лукашевича. Йдеться про зазначені Кулішем доповнення чи не до всіх дум, окрім першої, десятої та одинадцятої, які він написав сам. Логіка викладу історичних подій узята з “Истории русов”.

Отже, “Україну” треба розглядати у контексті тих творів, які називають фольклорно-літературними містифікаціями. Серед них видання Дж. Макферсона, В. Ганки та Й. Лінди, П. Меріме, Т. Є. де ла Вільмарке, а також “Запорозької старини” І. Срезневського, поява яких була зумовлена переважно національно-патріотичними чинниками.

Епопея “Україна” має свого роду прозовий аналог - “Книгу о ділах народу українського і славного Війська козацького Запорозького” (написана 1843 р. в Києві, опублікована 1990 р.). Цю працю можна вважати першим зразком історично-публіцистичного твору Куліша, вступ до якого написано російською мовою, а основна частина українською. “Книга о ділах...” є своєрідним обґрунтуванням необхідності вивчення історії України, адже, за Кулішем, саме українці є винятковим народом у контексті всесвітньої історії, що не лише співзвучно з ідеями діячів Кирило-Мефодіївського братства, які також вважали Україну винятковою нацією, а й є власне однією з тих ідеологічних передумов, які безпосередньо спричинилися до появи “Книг буття українського народу”. Думаю, не без участі Куліша у “Книгах буття...” месіанство української нації постало як основоположна ідеологічна концепція, яка випливала з того, що лише “два народи на світі були умніші й дотепніші: євреї і греки” (згадаймо, як сказано у Кулішевій “Україні”: “Не було в світі люду одважнійшого й славнішого над греків і козаків”), а кращі риси цих націй (боротьбу за свободу та віру в єдиного Бога) перейняли лише українці.

Концепцію “Книги о ділах...” Куліша значною мірою визначала національно-патріотична спрямованість діяльності майбутніх членів Кирило-Мефодіївського братства, ідеологія якого відбивала й тенденції визвольного руху слов'янських народів, орієнтованого на національне відродження. Закономірно, що такі ідеї для імперій визнавалися шкідливими, адже свободи прагнуть передусім підневільні народи: “поляки хочуть бути поляками, українці - українцями” (О. Орлов).

Змальовуючи історичне минуле України, Куліш в епопеї “Україна” вибирав переважно ті факти, які виразно демонстрували героїзм українців, їхню постійну боротьбу за національну свободу. Письменник зобразив цілу галерею славних українських військових ватажків - О. Дашковича, П. Лянцкоронського, Д. Вишневецького, С. Кішку, І. Свірговського, І. Підкову, С. Наливайка, П. Сагайдачного, Я. Остряницю, які не шкодували свого життя для народу.

Хоча мистецька вартість епопеї була незначною (М. Зеров), оскільки твір, побудований як віршована хроніка, не містив цільної сюжетної лінії, сама поема виразно свідчили про глибоке Кулішеве захоплення рідною історією і народною поезією, прагнення молодого письменника звеличити українську націю та її славне минуле. Це був твір, в якому, за словами Л. Похилої, Куліш чи не вперше в українській літературі відмовився від слів “Малоросія” та “малороси”, а натомість виразно і послідовно декларував такі поняття, як “Україна”, “український народ”, сприймаючи їх передусім у політичному сенсі. Саме під таким кутом зору значення поеми Куліша оцінювали О. Маковей, М. Сріблянський, Б. Лепкий. Творча невдача “України” стимулювала фольклористичну діяльність Куліша, який народнопоетичні записи почав сприймати і як джерело своєї оригінальної творчості, фактично відмовившись від фольклорних стилізацій.

У підрозділі 2. 3 “Історіософська концепція України. “Повесть об украинском народе”” проаналізовано зміст та ідеї одного з центральних Кулішевих творів середини 1840-х рр. - згодом забороненої та вилученої майже з усіх бібліотек “Повести об украинском народе”. “Повесть” була логічним наслідком активної українознавчої діяльності Куліша, який навіть переїхавши в Петербург, не змінив векторів своєї праці. Саме в Петербурзі він відчув настійну потребу писати про Україну, прагнув “украинский язык поднять на степень литературного”, мріяв видавати україномовний альманах, “написать “Чёрную раду” по-украински”. Водночас письменник добре розумів, що для утвердження позитивного враження про Україну в російських читачів треба писати про неї й російською мовою. “Повесть об украинском народе” була ще одним твором, в якому молодий Куліш, як і в епопеї “Україна”, послідовно вживав поняття “Україна”, “українці”, писав “в Україні”, а не “на Україні”.

“Повесть об украинском народе”, попри здавалося б популярний характер (твір призначено для дітей старшого віку), є серйозною історіософською працею, в якій “історична істина висловлена з такою сміливістю, з таким благородним почуттям, як ще не було досі” (М. Костомаров). Куліш не лише викладав історичні події, а й розмірковував над їхньою значущістю, постійно оцінював їх із позицій свого сьогодення, в історичному минулому прагнув віднайти причини теперішнього підневільного становища української нації. Рисою твору є його виразне національно-патріотичне спрямування - письменник пафосно розповідав про військові й політичні успіхи українців і сумував з приводу їхніх поразок.

Уже з перших сторінок свого твору Куліш наголосив, що в його праці йдеться про велику тринадцятимільйонну націю, яка має свою славну героїчну історію, що розпочинається “ещё со времён Аскольда, Дира, Олега, Игоря и Святослава”, відрізняється від “севернорусских простолюдинов языком, одеждою, обычаями и нравами”. Відтак можемо говорити про один із найбільш ранніх (після магістерської праці М. Костомарова “Об историческом значении русской народной поэзии”, 1843) акцентованих друкованих виступів українських романтиків у їхньому обстоюванні ідеї самобутності української нації, особливо у контексті її відмінностей від росіян.

Наскрізною у творі є ідеологема свободи як чинника національного характеру власне українського народу. За кожної слушної нагоди Куліш прагнув підкреслити цю рису своєї нації, вважаючи, що саме нестримне прагнення незалежності і вберегло українців від винищення. Викладаючи конкретно-історичні події, у тім числі й обставини тих битв та народних повстань, які закінчувалися невдало для українців, Куліш неминуче намагався знайти в них і позитив, представити як трагічно-героїчну сторінку в українській національній історії. Тому, скажімо, коротко описавши важке становище українського народу в 1630-1640-х рр., письменник зазначив: “Казалось, никогда уже не восстать украинцам из своего порабощения; но в том-то и состоит достоинство этого народа, что в нём никогда не угасала искра свободы”. У цьому українцям допомагала їхня народна пам'ять про славне минуле нації, яка містилася в народних героїчних думах та історичних піснях. Український народ, навіть перебуваючи в неволі, “помнит о прежней своей вольности и как бы ни был уничижен, никогда не теряет надежды на лучшие времена”.

Зображуючи історичні події, Куліш завжди проектував їх на сучасний йому статус України. Його особливо турбувало становище української мови і загалом ставлення до всього українського. Тому його слова про те, що українська мова зробилася чужою для наших панів середини ХVІІ ст., бо вони “в чуждых обычаях и презрении к своему родному думали видеть образованность”, стосувались і ситуації середини ХІХ ст., про що свідчить його гостра полеміка з М. Костомаровим. Отже, висловлювання про людей, які “отказались от любви к своей родине, назвали своим отечеством чужое государство”, а тому “сделались естественными врагами своего народа”, Куліш адресував деяким українським діячам середини ХІХ століття.

Закономірно, що найбільше уваги Куліш приділив визначному українському керманичеві, гетьманові Б. Хмельницькому та загалом подіям середини ХVІІ століття. Письменник акцентував на загальнонаціональному характері визвольної війни, адже це був час, коли кожен українець знав, “что он действительный член нации, каждый обращал в своей голове политические идеи; не ограничивался только своим домом, своим селом, городом; мысль его была так широка, как широка Украина”. Відтак Куліш наголошував, що коли б в Україні тривалий час існували демократичні свобода і незалежність, як це було за часів Б. Хмельницького, то в нашій країні “цивилизация также прочно развилась бы из собственных начал, как и в западных странах Европы”. Головними чинниками наших перемог для Куліша були геніальність українського полководця, його вміння “распорядиться битвою”, а також нестримна “жажда мести и свободы, какая одушевляла каждого украинского воина”. Торкаючись політичних аспектів діяльності Хмельницького, письменник спинився і на особливостях Переяславської ради 1654 р., яку вважав вимушеним кроком гетьмана, бо начебто “самостоятельного государства из Украины он [Б. Хмельницький. - В. І.] тогда ещё сделать не мог”, хоча й вимагав, аби Польща урочисто визнала “Украину страною вольною, как назад тому десять лет испанский король признал вольными Нидерланды”. Тут можна говорити про еволюцію Кулішевих поглядів на історичну перспективу України як незалежної демократичної держави, адже він кілька років перед тим в “Ответе Г[осподину] Сенковскому на его рецензию “Истории Малороссии” Маркевича” (1843), спростовуючи думку О. Сенковського про начебто реакційну історичну роль козацтва, загалом схвально висловився про українсько-російський союз 1654 р., вбачаючи в ньому можливість за певних умов утворення надсильної монархії.

Характеризуючи суспільно-політичну ситуацію в Україні після Б. Хмельницького, Куліш виокремив діяльність І. Виговського, П. Дорошенка, І. Мазепи та П. Полуботка, які прагнули державної незалежності України, водночас акцентувавши на реакційній ролі в українській історії І. Брюховецького, який відмовився від чи не всіх пунктів угоди Хмельницького з царем Олексієм Михайловичем. За Кулішем, цей вчинок Брюховецького мав фатальний наслідок для політичного майбутнього України - “удар чела Бруховецкого и порождённое им господство одного сословия вместе с господством воевод ослабили развитие в Украине политического тела в самой его юности”, призвели до справжньої васальної залежності України від Москви. Саме такі катастрофічні наслідки для майбутнього української нації, на думку Куліша, мала перемога Брюховецького 1663 р., адже “старшины, вышедшие с ним на чёрную раду из Запорожской Сечи, были люди неграмотные, грубые, не имевшие понятия о национальной чести”, а отримавши дворянські чини, дозволили московським воєводам закабалити український народ, який поступово втрачав свою правову і політичну самосвідомість.

“Повесть об украинском народе” сюжетно закінчується розповіддю про остаточне знищення Запорозької Січі в 1775 р. та наступне розшарування козацтва, написаною з явною тугою письменника-романтика та патріота за колись славним минулим та якоюсь навіть безнадією щодо перспективи відродження свого народу, бо в ті часи уособленням справжнього українця він ще вважав саме свободолюбних козаків, які, за Кулішем, “составляют многочисленное сословие и отличаются от прочих украинцев чистотою народного типа, который в высших сословиях истёрт чуждою цивилизациею, а в крестьянах подавлен беспрестанными притеснениями”.

Цей твір свідчить про те, що Куліш у своїх поглядах на минуле і сучасне України рухався від історичного оптимізму в “Україні” та “Книзі о ділах народу українського і славного Війська козацького Запорозького” до історичного песимізму в “Повести об украинском народе”. Думаю, це було спричинено передусім слушним висновком Куліша про те, що українці внаслідок втрати державності і тривалого перебування у складі Російської імперії “так обрусились и оставили в удел одним мужикам свой родной язык и свои обычаи”. Таку тенденцію руху Кулішевої думки до песимізму в оцінці історичних перспектив українського народу в 1840-х рр. треба пояснювати й історичним матеріалом, про який він писав: “Україна” та “Книга о ділах...”, як відомо, закінчувалися епохою першої половини ХVІІ ст., а відтак ще не було підстав для вияву національного песимізму, тоді як “Повесть об украинском народе” у своєму закінченні впиралася у середину ХІХ ст., коли навряд чи хтось з українців серйозно мислив категоріями збройного національного повстання за державну незалежність.

“Повесть об украинском народе” загалом не викликала особливого інтересу в тогочасній російській пресі (критичні статті В. Майкова, П. Плетньова, Ю. Самаріна), але натомість активно фігурувала в процесі над учасниками Кирило-Мефодіївського братства. Коли рецензії на “Повесть” скоріше були політично нейтральними, то ставлення до Кулішевого твору В. Бєлінського було виразно реакційно-шовіністичним - його обурило, що в “Повести” йшлося про те, що Україна має стати незалежною від Росії.

Невеликий науково-популярний нарис Куліша “Повесть об украинском народе” став знаковою подією української суспільно-політичної думки середини ХІХ ст., перевершивши і водночас доповнивши знамениті “Книги буття українського народу”, які через те, що не з'явилися свого часу друком, так і не стали повноцінним явищем історико-літературного процесу 1840-х років. Тому саме твір Куліша завдяки своїй внутрішній полемічності, виразній національно-патріотичній загостреності, таланту і послідовній позиції його автора значною мірою став завершальним акордом українського радикального чи політичного романтизму, який фактично припинився внаслідок розправи царського уряду з передовою українською інтелігенцією середини ХІХ століття. “Повесть” у певному сенсі підсумовує Кулішеві пошуки власної історичної концепції минулого України. Саме в цьому контексті варто розглядати й Кулішеву участь у підготовці до друку “Летописи Самовидца о войнах Богдана Хмельницкого и о междоусобиях, бывших в Малой России по его смерти” (1846), до тексту якого він написав невелику передмову. В наступні роки своєї діяльності Куліш переважно прагнутиме поглибленої конкретизації суті окремих історичних періодів минулого України, щоб врешті представити своїм читачам об'ємні полемічні історіософські студії “История воссоединения Руси” (1874-1877. - Т. 1-3) та “Отпадение Малороссии от Польши” (1888-1889. - Т. 1-3).

У підрозділі 2. 4 “Початки публіцистики, літературної критики та мемуаристики” висвітлено спадщину Куліша - літературного критика і публіциста. Закономірно, що Куліш не міг стояти осторонь спрямованості історико-літературного процесу, постійно висловлював свої судження про його особливості в листуванні, а також почав писати невеликі публіцистичні та літературно-критичні праці.

Однією з перших літературно-критичних і водночас публіцистичних праць молодого Куліша стала аналітично-полемічна стаття “Ответ Г[осподину] Сенковскому на его рецензию “Истории Малороссии” Маркевича” (“Москвитянин”, 1843). Цим “Ответом” український письменник хотів відповісти Сенковському і на його іронічно-негативну рецензію на свій історичний роман “Михайло Чарнышенко, или Малороссия восемьдесят лет назад”, опубліковану без підпису в журналі “Библиотека для чтения” (1843). Куліша розгнівало й те, що в рецензії на працю М. Маркевича “Сенковский ещё бессовестнее уродует историю Малороссии и [...] молчать на его выходки значило бы соглашаться с его суждениями, не основанными ни на исторических документах, ни даже на здравом смысле”. Завдання критика полягало і в тому, щоб “воспрепятствовать ложным мнениям Г[осподина] Сенковского о южнорусском народе распространяться в публике”, а відтак вказати самому критику на “его невежество”.

У роботі враховано рукопис цієї статті (зберігається у Відділі рукописів Російської національної бібліотеки в Петербурзі), оскільки у публікації зазначалося, що “редактор [М. Погодін. - В. І.] исключил несколько мест, слишком резких”.

У відповіді на рецензію Сенковського Куліш загалом постав як палкий оборонець козацтва, аргументовано доводячи його визначну позитивну роль в історії України. Це відповідало патріотичним переконанням молодого письменника, який, за своїми словами, на початку 1840-х років “был преисполнен такой любви к их [козаків. - В. І.] подвигам, что летописные о них сказания и песни хранил в памяти, как малорусскую Илиаду”. Тому одним із перших пунктів Кулішевого “Ответа” було спростування тези Сенковського про козаків як орду “отчаянных головорезов и грабителей по ремеслу”. Відповідаючи критикові, Куліш акцентував передусім на народності державного устрою в Україні часів Гетьманщини, вказуючи при цьому на незнання його опонентом загальновідомих історичних фактів. Український письменник різко заперечив також твердження рецензента праці М. Маркевича про те, що козаки оволоділи і правили Україною з нагайкою в руках, а козацьке військо нібито тримало український народ “у рабстві, бідності і варварстві”, а також те, що “козацтво було нещастям її [себто України. - В. І.] і людства”, хоча й залишив без відповіді історично несправедливі порівняння становища “України під правлінням запорозького війска і становища Єгипту під управлінням Мамлюків”.

Судження Куліша про історичне минуле українського народу були передусім патріотичними. Його обурювало те, що критик “отнимает славу героев у народа, собственным мужеством возвратившего свою свободу”. Водночас у цьому “Ответе” Куліш усе ж певною мірою підлаштовувався під офіційну ідеологію, якої додержувався “Москвитянин”, а тому загалом негативно оцінив історичні дії І. Виговського, П. Дорошенка та І. Мазепи. Так, намагаючись якось виправдати прагнення П. Дорошенка до національної незалежності України, Куліш зазначив, що головною метою всіх його дій начебто було “воссоединить разделённую Малороссию в одну державу и пристать, по примеру Богдана Хмельницкого, к России”. Тому збройні виступи українців проти Росії Куліш вважав такими, які не підтримував народ, бо нібито завжди був вірнопідданим царизмові, а “хотя и бывали в малороссийском войске частные неудовольствия на распоряжения русского правительства, но об измене даже и мысли в нём никогда не таилось: они знали, что России они принадлежат, как своему семейству”.

Звичайно, Куліш у своєму “Ответе” відповів лише на частину “ложных мнений г. Сенковского о южнорусском народе”, яких сучасний фахівець виявив би значно більше. Так, Куліш чомусь не звернув уваги на постійне означення Сенковським України як “мікроскопічної країни”, хоча в “Повести об украинском народе” (1846) акцентував на тому, що Україна з її тринадцятьма мільйонами україномовних мешканців на початку ХІХ ст. була другою за кількістю населення у слов'янському світі, врешті як і за територією; залишив без уваги іронічно-зневажливу тональність Сенковського в оцінці української історії загалом. “Ответ Г. Сенковскому” засвідчив очевидний талант Куліша-публіциста, рисою якого була полемічна налаштованість, пристрасне прагнення аргументовано (але водночас й емоційно) захищати свою позицію, підкріплюючи висновки розлогими цитатами з відповідно підібраних джерел та пошуком найвразливіших місць у публікаціях своїх опонентів.

Ідейні засади Куліша-патріота виразно виявилися і в його передмові до “Книги о ділах народу українського і славного Війська козацького Запорозького”. Оскільки “Книга о ділах” була одним із ключових доказів патріотичної позиції молодого учасника Кирило-Мефодіївського братства, то й під час слідства розглядалася як ідеологічно шкідлива, адже в ній, за висновками експертів ІІІ Відділення, “висловлюються перебільшені поняття про Малоросію та її колишню славу”. “Книга о ділах” пронизана глибоким сумом молодого митця за минулою славою українського народу (його Куліш називав “самой лучшей на земле семьёй”), яку одні через своє важке соціальне становище просто не знали, а інші свідомо не прагнули знати. Вихід із цієї ситуації письменник бачив у піднесенні патріотизму, пріоритетному вивченні своєї національної історії, певному ігноруванні іноземної героїки, що, як він вважав, підніме національний дух.

Публіцистичні та літературно-критичні праці Куліша 1846 р. уже не містять такої полемічної загостреності, як “Ответ Г. Сенковскому”. Тональність його статей 1846 р. загалом не полемічна, радше стримана, що, можливо, було спричинено впливами авторитетних - принаймні для Куліша - тодішніх літераторів: польського письменника й критика М. Грабовського (1804-1865) та російського письменника, публіциста і літературного критика П. Плетньова (1792-1865), до думок яких молодий український романтик тоді часто прислухався.

Саме такими є Кулішеві рецензії “Кочубей, генеральный судья. Историческая повесть Николая Сементовского” (1846), передмова до оповідання тодішнього ректора Петербурзької римо-католицької академії, а згодом католицького єпископа та митрополита Ігнація Головінського “Жизнь моей матери” (1846), коротка, але містка передмова до статті “Письмо Грабовского о сочинениях Гоголя” (1846), а також надзвичайно цікава, але на сьогодні дуже рідкісна брошура “Карманная книжка для помещиков, или Лучший, извлечённый из опыта способ управлять имением” (1846) тощо. Полемічний струмінь знову з'являється в його критично-публіцистичному описі частини подорожі разом з дружиною та її братом В. Білозерським до Варшави, відомому як “Знайдений на дорозі лист” (1847). У роботі проаналізовано й літературно-критичні судження, висловлені в Кулішевому листуванні (зокрема листах до Т. Шевченка) та “Щоденнику”, який він почав вести з 28 грудня 1845 року. Особливості літературно-критичних виступів Куліша треба пояснювати передусім характером його письменницької діяльності 1840-х рр. - вона була безпосередньо пов'язана з етнографією та фольклористикою (І. Теліга), а також великою увагою до історичних тем.

У дисертації спеціально розглянуто брошуру “Карманная книжка для помещиков, или Лучший, извлечённый из опыта способ управлять имением” (Є. Нахлік визначив її жанр як “соціально-публіцистичний посібник”), опубліковану під псевдонімом “Гладкий”. Спрямованість цієї книжечки була принципово іншою, ніж “Повесть об украинском народе”, яка побачила світ того ж 1846 року. Тут (в “Карманной книжке”) Куліш намагався обґрунтувати ймовірність гармонійних стосунків поміщиків та селян-кріпаків, злегка окреслених в ідилії “Повесть о старых временах и обычаях малороссийских” (взаємини сотника Гаврилувича та коваля). Цю ідею треба проектувати й на одну з головних засад діяльності Кирило-Мефодіївського братства - знищення кріпацтва, а до цього, за Кулішем (див. “Історичне оповідання”), можна було прийти лише через культуру та віру в Господа.

Перші літературно-критичні та публіцистичні твори молодого Куліша засвідчили, що в українській літературі з'явився надзвичайно вдумливий і талановитий критик, який уже на початках своєї діяльності зрозумів надзвичайну важливість та потрібність критичних виступів, а згодом (на початку 1860-х рр.) став “першим українським критиком в правдивому того слова розумінні” (С. Єфремов), умілим організатором історико-літературного процесу та видавцем. У діяльності Куліша-критика назавжди залишилися виразна національна орієнтованість та непохитна віра у відродження українського слова та України загалом, закладені в ранній період творчості.

ВИСНОВКИ

Творча спадщина П. Куліша 1840 - початку 1847-го рр. досить різнобічна: тут і художня проза (оповідання, повість, романи), епічна поема-епопея, фольклорний збірник, історіософська повість, літературно-критичні та публіцистичні виступи, художні переклади. Письменник багато читав, наполегливо вивчав досвід тогочасних європейських літератур, засвоював чужі мови.

Розпочавши свою письменницьку діяльність російськомовними етнографічно-романтичними оповіданнями (оповідання-анекдот “Циган” радше є винятком) та повістю, Куліш поступово переходив на українську мову. Потребу в україномовній творчості письменник гостро відчув, живучи в Петербурзі, про що свідчить його листування з О. Бодянським, М. Костомаровим, О. Марковичем, І. Срезневським, Т. Шевченком. Прагнучи “украинский язык поднять на степень литературного”, письменник 1846 р. викінчив історичний роман “Чорну раду” українською мовою.

Майже вся спадщина Куліша зазначеного періоду пов'язана з українським фольклором, причому йдеться не лише про фольклористичну працю як таку (записування, публікацію та аналіз народнопоетичних текстів), а й мистецьке переосмислення надбань усної словесності. Якщо в його перших художніх творах бачимо переважно літературну обробку народних легенд, переказів та вірувань (Куліш лише ускладнив їхній сюжет окремими деталями, вважаючи, що цим він переконливіше обґрунтує свою ідейну концепцію), то в романтичній повісті “Огненный змей. Повесть из народных преданий” питома вага власної письменницької думки значно більша, а фольклорний сюжет уже не займає цілої площини тексту. Народнопоетичні елементи тут ніби розсіяні по всьому тексту, а тому взаємодія “фольклор-література” простежується як на рівні стилю, так і окремих сюжетних запозичень. Відтак у творі маємо цілком оригінальний авторський сюжет, ускладнений окремими блоками фольклорних оповідей.

Письменницька спадщина Куліша першої половини 1840-х рр. свідчить і про те, що він прагнув зменшити вплив фольклорних елементів у літературному тексті, хоча ніколи цілком не відмовлявся від можливості використати приклад із народнопоетичного твору. Тому, спершу наситивши свою прекрасну ідилію “Орися” численними фольклорними вкрапленнями, письменник у процесі доопрацювання тексту твору їх суттєво скоротив (залишилися хіба традиційні для фольклорних творів характеристики образів-персонажів та манера викладу подій), однак залишив дуже цікаву складову ідилії, що увиразнює її основний сюжет, - оповідь старого Гриви про переяславського князя та прекрасну дівчину, яка мала золоторогих турів.

Подібну ситуацію спостерігаємо і в історичному романі “Михайло Чарнышенко, или Малороссия восемьдесят лет назад” з тією лише відмінністю, що сюжет твору більше авторизовано, а сам письменник усе майстерніше та художньо переконливіше вибудовує свою оповідь, заявляє про глибинні морально-етичні проблеми. Зробивши провідною фольклорну тему батьківського прокляття, Куліш, за словами В. Петрова, спроектував її на ідеї народних дум “Буря на Чорному морі” та “Олексій Попович”.

У другій половині 1840-х рр. Куліш як митець виходив на рівень національного письменника, поступово уникаючи прямих народнопоетичних запозичень, натомість прагнучи синтезу фольклорної традиції. Це йому вдалося у своєму головному художньому творі - історичному романі “Чорна рада. Хроніка 1663 року”, причому повною мірою лише 1857 р., коли він опублікував весь текст роману українською й російською мовами. Цей твір є яскравим свідченням досить рішучого “розриву” письменника зі своїм “воронізьким” корінням та виходу на широкі простори України - якщо персонажі ранніх прозових творів тісно пов'язані з цим містечком, то в “Чорній раді” Вороніж уже навіть не згадується.

Аналіз ранніх редакцій “Чорної ради”, зокрема їхніх опублікованих версій та рукописів, свідчить, що і в середині 1840-х рр. Куліш практикував безпосередні запозичення окремих елементів сюжету з фольклорних джерел. У текстах роману 1857 р. письменник обмежився спорадичним цитуванням уривків народнопоетичних творів, що зробило дію “Чорної ради” більш динамічною, а роман композиційно та сюжетно довершеним. Водночас, готуючи твір до друку, письменник упустив багато з того, що написав у 1840-х роках. Тому переробка тексту “Чорної ради” була процесом перетворення національно-патріотичного історичного роману у твір соціально-історичний уже без виразної національно-патріотичної тенденції.

При всіх переробках незмінною залишалися структура твору та стрижень його романної оповіді - це постійний рух героїв від одного пункту до іншого. Тому наскрізними у всіх варіантах роману постають образи дороги та людей, які нею прямують до своєї мети - спершу це просто стежки з Паволочі до Хмарища (у текстах 1857 р. це Білогородський шлях), далі дорога до Києва, потім Ніжина на “чорну раду”, а після неї герої їдуть назад уже поодинці: одні, щоб загинути (Шрам чи Шрамко), інші, щоб назавжди зникнути з українських теренів (Кирило Тур), а головні романні персонажі Петро і Леся, щоб поєднати свої долі уже в контексті хутірного затишку і спокою.

Основна концептуальна спрямованість роману прочитується через питання вибору між патріотичним, загальнонаціональним та особистим, родинним. Тому Шрамко зі своїм сином на початку твору опиняються на роздоріжжі - вони побачили величну панораму святого Києва, але обрали стежку до Хмарища. Образ Києва тут постає як Боже благословення діям полковника-священика Шрамка, але його син усе ж ступив на цілком іншу життєву дорогу: після страти батька він надумав було їхати на Запорозьку Січ, але якось наче мимоволі втрапив у Хмарище, де й залишився, знехтувавши, на відміну від Михайла Чарнишенка, кар'єрою лицаря, а обрав перспективу сімейного затишку на хуторі з коханою дівчиною. Цим герой “Чорної ради” наче наочно демонструє цілком іншу модель розвитку колізії попереднього історичного роману - призначення молодого козака не стільки військова доблесть, слава, пошуки пригод, скільки тихе родинне щастя.

Важливе місце в Кулішевій діяльності 1840-х рр. займає записування та вивчення національного фольклору, яке він сприймав як своє першочергове зобов'язання перед українським народом. Праця з архівними матеріалами засвідчила, скільки ще потрібно зробити, щоб усебічно представити могутню постать Куліша - збирача, дослідника та поціновувача української народної словесності, яку він вважав еталоном творчості загалом, в якої вчився як письменник. Дослідження рукописних джерел дало можливість проникнути у лабораторію Куліша-фольклориста, окреслити його маршрути, майже зримо побачити його серед простих українців, яких він розпитував про їхнє життя, традиції, звичаї, від яких записував геніальні народнопоетичні твори. У своїх недрукованих фольклористичних працях Куліш акцентував на тому, що українська народна пісня постає зразком виразності й поетичності, яких міг би повчитися навіть геніальний поет, наголошував на силі впливу народної пісенності на національну свідомість українців.

Знаковою для творчості Куліша 1840-х рр. можна вважати поему-епопею “Україна. Од початку Вкраїни до батька Хмельницького”, якою письменник прагнув зобразити історичну велич українського народу, показати, що українці належать до тих націй, котрі мають славну героїчну історію, розвинуте епічне мислення. Хоча новаторський творчий задум “розповісти історію народа його ж власними споминами в піснях та думах” (О. Грушевський) не зовсім удався письменникові, “Україна” має вагоме історико-літературне та суспільно-політичне значення, є свідченням “зросту національної свідомости у Куліша” (О. Маковей).

Концепція та назва “Книги о ділах народу українського і славного Війська козацького Запорозького”, за Л. Похилою, могли постати під впливом брошури А. Міцкевича “Книга народу польського і пілігримства польського”. Тому цю працю Куліша (передусім її вступну частину), а також знамениту “Повесть об украинском народе” розглянуто в контексті ідеології Кирило-Мефодіївського братства та концепції “Книг буття українського народу”. Наголошено, що вони власне й є їхньою (“Книг буття”) першоосновою. На це вказує і те, що автор (чи автори?) “Книг буття” розвинули думки Куліша про месіанство української нації та її винятковість у контексті європейської історії, які є чільними складовими ідеологічних концепцій Кирило-Мефодіївського братства.

Свої ідеологічні постулати Куліш блискуче розвинув у написаній “в виде проблемы для истории Украины” історіософській науково-популярній праці “Повесть об украинском народе”, яка була логічним наслідком усієї його попередньої творчості, концентрованим вираженням патріотичної позиції молодого романтика, концептуальним втіленням його виразної української орієнтації. Акцентовано на очевидному новаторстві Куліша-історика, який у своєму історичному нарисі для дітей старшого віку переконливо відобразив велич нашого минулого, виразно висловив свою віру в політичну незалежність України.

Куліш належав до тих українських романтиків, які розуміли важливість літературної критики для повноцінного розвитку художньої літератури. На його думку, “випускать художественні утвори без піддержки критики, етнографії і історії - все одно, що висилать полки без обозу. Се наш харч, се наші запаси, се наша зброя, се наші гармати”. Тому він дуже уважно вивчав відгуки про свої твори в тогочасній пресі, а відтак і сам почав виступати з літературно-критичними та публіцистичними статтями. Всебічно проаналізовано критично-публіцистичний “Ответ Г[осподину] Сенковскому на его рецензию “Истории Малороссии” Маркевича”, рецензію на історичну повість М. Сементовського “Кочубей, генеральный судья”, передмову до оповідання польського письменника та релігійного діяча І. Головінського “Жизнь моей матери”, листування. Уперше в сучасному кулішезнавстві спеціально розглянуто маловідому Кулішеву брошуру “Карманная книжка для помещиков, или Лучший, извлечённый из опыта способ управлять имением”, в якій письменник, на думку О. Дорошкевича, соціальний консерватизм поєднав “з національно-українським ентузіязмом”.

Творча спадщина Куліша другої половини 1850 - початку 1860-х рр. є органічним продовженням його ранньої діяльності. Як прозаїк, вичерпавши для себе художній потенціал фантастичного оповідання й повісті, він натомість поглиблено працював над історичним романом: через першу спробу в цьому жанрі “Михайло Чарнышенко, или Малороссия восемьдесят лет назад” і ранні редакції “Чорної ради” у 1850-х рр. Куліш прийшов до ще одного історичного роману “Алексей Однорог”, а згодом і публікації “Чорної ради” українською та російською мовами; у середині 1850-х рр. вивершив написану 1844 р. ідилію “Орися” (опублікована 1857 р.), після чого виступив і з іншими талановитими оповіданнями, зокрема ідилією “Дівоче серце” (1862). Куліш другої половини 1850 - початку 1860-х рр. менше пов'язаний з Кулішем 1840-х рр. як поет. Опублікувавши 1843 р. епопею “Україна”, він на певний час переконався, що “стихи - не наше дело”, хоча у часи тульського заслання знову взявся за поетичне перо: написав російською мовою частину автобіографічного роману у віршах “Евгений Онегин нашего времени” (1847). Лише на початку 1860-х рр. Куліш уклав свою першу поетичну збірку “Досвітки. Думи і поеми” (1862), за яку М. Коцюбинський згодом назве його “благородним поетом”. На початку 1860-х рр. Куліш став першим українським літературним “критиком в правдивому того слова розумінні” (С. Єфремов), умілим організатором історико-літературного процесу, видавцем (альманах “Хата”), активним співробітником першого українського літературного журналу “Основа”.

У середині 1850-х рр. Куліш остаточно збагнув усю важливість для всебічного вивчення народної творчості і його (народу) щоденної звичайної розмови, а також те, що витвори народного генія треба подавати передусім у контексті їхнього природного функціонування. Відтак із записних книжок Кулішевих фольклористичних мандрівок Україною у 1843-1844 рр., спогадів про них та матеріалів фольклорних записів 1850-х рр. з'явилися “Записки о Южной Руси” (1856-1857). Тому звичний навіть для сучасної фольклористики збірник народної прози “Украинские народные предания” в середині 1850-х рр. перетворився у “бриллиант в современной исторической литературе” (Т. Шевченко), “золоту книгу” українського народознавства.

Отже, всебічне осмислення ранньої творчості Пантелеймона Куліша - письменника, літературознавця, фольклориста, історика та філософа - є тією необхідною основою, без якої неможливо зрозуміти його творчість середини 1850 - початку 1860-х рр., яку можна вважати вершинною в першій частині його титанічної діяльності, що тривала майже 60 років.

Основні положення дисертації викладено в таких публікаціях

Окремі видання

1. Івашків В. Художня, літературознавча і фольклористична парадигма ранньої творчости Пантелеймона Куліша : [монографія] / Василь Івашків. - Львів : Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2009. - 448 с. + вкл. (36,1 друк. арк.).

Рецензії: Коваль-Фучило І. Ще раз про Куліша / Ірина Коваль-Фучило // Слово просвіти. - 2009. - 5-11 листоп. - № 44 (525). - С. 12; Марків Р. Перло многоцінне / Руслан Марків // Дзвін. - 2009. - № 9-10. - С. 162-164; Марчук З. Монографічне дослідження ранньої творчості Пантелеймона Куліша / Зоряна Марчук // Фольклористичні зошити. - 2009. - Вип. 12. - С. 246-248; Нахлік Є. Ранній Куліш у комплексному дослідженні / Євген Нахлік // http://litakcent.com/ 2009/10/29; Тихолоз Б. [Рец. на вид.:] Івашків В. Художня, літературознавча і фольклористична парадигма ранньої творчости Пантелеймона Куліша. - Львів : Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2009. - 448 с. / Богдан Тихолоз // Сіверянський літопис. - 2009. - № 5. - С. 142-143; Федорук О. Пантелеймон Куліш у 1840-і роки / Олесь Федорук // Слово і час. - 2009. - № 10. - С. 122-124.

2. Куліш П. Чорна рада : Хроніка 1663 року : Роман / Пантелеймон Куліш ; упорядкування, післямова і примітки В. М. Івашківа. - К. : Молодь, 1991. - 168 с.

3. Куліш П. Твори в двох томах. - Т. 2. Поеми. Драматичні твори / Пантелеймон Куліш ; упорядкування і примітки В. М. Івашкова. - К. : Наукова думка, 1994. - 768 с. - (Серія “Бібліотека української літератури. Українська нова література”).

4. Куліш П. Повість про український народ / Пантелеймон Куліш ; упорядник та автор вступної статті В. Івашків ; пер. з рос. Я. Приходи. - Львів : Літопис, 2006. - 228 с.

Рецензії: Приходько І. Книга про гідність українців / Інна Приходько // Педагогічна думка. - 2007. - № 1. - С. 95-97; Плаксій О. [Анотація вид.: Куліш Пантелеймон. Повість про український народ. Упорядкування і вступна стаття В. Івашкова. Львів : Літопис, 2006] / Оксана Плаксій // Критика. - 2007. - Березень (Рік ХІ, Число 3 (113)). - С. 13.

Публікації у фахових виданнях

5. Івашків В. М. Українські народні пісні в записах Пантелеймона Куліша (на матеріалі фондів Інституту [мистецтвознавства, фольклористики та етнографії] ім. М. Рильського АН УРСР) / В. М. Івашків // Народна творчість та етнографія. - 1989. - № 5. - С. 64-67.

6. Івашків В. Дослідження романтичної прози / Василь Івашків // Жовтень. - 1989. - № 7. - С. 124-125.

7. Івашків В. Пантелеймон Куліш і його історичний роман “Чорна рада” / Василь Івашків // Куліш П. Чорна рада : Хроніка 1663 року : Роман. - К. : Молодь, 1991. - С. 149-157.

8. Івашків В. Деякі особливості художнього мислення Пантелеймона Куліша у 1840-х роках / Василь Івашків // Записки Наукового товариства імені Шевченка. Праці філологічної секції. - Львів, 1992. - Т. CCXXIV. - С. 71-88.

9. Івашків В. Пантелеймон Куліш і його художньо-історична концепція України (на матеріалі творчості 1840-х років) / Василь Івашків // Другий Міжнародний конгрес україністів: доповіді і повідомлення. Літературознавство, (Львів, 22-28 серпня 1993 р.). - Львів, 1993. - С. 105-109.

10. Івашків В. Образ автора у творчості Пантелеймона Куліша / Василь Івашків // Literatura i komunikacja. Od listu do powieci autobiograficznej. - Lublin : Wydawnictwo Uniwersytetu Marii Curie-Skіodowsriej, 1998. - S. 344-352.

11. Івашків В. Іван Франко і сербські епічні пісні / Василь Івашків // Вісник Львівського університету. Серія філологічна. Українська фольклористика. - Львів, 1999. - Вип. 27. - С. 171-176.

12. Івашків В. Творча діяльність Пантелеймона Куліша 1840-х років і фольклор / Василь Івашків // Українська філологія: школи, постаті, проблеми : зб. наук. праць Міжнародної конференції, присвяченої 150-річчю від дня заснування кафедри української словесності у Львівському університеті, (Львів, 23-25 жовтня 1998 р.). - Львів, 1999. - Ч. 2. - С. 517-526.

13. Івашків В. Становлення історично-романного мислення Пантелеймона Куліша: роман “Михайло Чарнышенко, или Малороссия восемьдесят лет назад” у контексті його ранньої романтичної творчости / Василь Івашків // Записки Наукового товариства імені Шевченка. Праці філологічної секції. - Львів, 2000. - Т. CCXХХІХ. - С. 58-79.

14. Івашків В. “Записки о Южной Руси” Пантелеймона Куліша як унікальне явище української фольклористики середини ХІХ століття / Василь Івашків // Записки Наукового товариства імені Шевченка. Праці Секції етнографії та фольклористики. - Львів, 2001. - Т. CCXLII. - С. 307-337.

15. Івашків В. Проблематика романтичної повісті Пантелеймона Куліша “Огненный змей” / Василь Івашків // З його духа печаттю… : зб. наук. праць на пошану Івана Денисюка. - Львів, 2001. - Т. 1. - С. 26-41.

16. Івашків В. Проблематика ранніх романтичних оповідань Пантелеймона Куліша / Василь Івашків // Зб. праць кафедри української преси на пошану професора Михайла Нечиталюка з нагоди 80-річчя від дня народження. - Львів, 2001. - Вип. 4-6. - С. 401-411.

17. Івашків В. Пантелеймон Куліш і Михайло Грабовський (до проблеми українсько-польських взаємин) / Василь Івашків // Київські полоністичні студії. Том 5 : Романтизм: між Україною та Польщею : зб. наук. праць. - К., 2003. - С. 336-343.

18. Івашків В. Епопея Пантелеймона Куліша Україна та ідейно-естетичні пошуки української літератури та фольклористики першої половини ХІХ століття / Василь Івашків // Teka komisji polsko-ukraiсskich zwi№zkуw kulturowych. - Lublin: Polska Akademia Nauk. Oddziaі w Lublinie, 2004. - T. 1. - S. 39-48.

19. Івашків В. “Орися” П. Куліша в контексті творчих пошуків письменника 1840-х років / Василь Івашків // Слово і час. - 2004. - № 5. - С. 3-17.

20. Івашків В. Пантелеймон Куліш та Михайло Максимович: творчі і людські контакти / Василь Івашків // Народознавчі зошити. - 2005. - № 5-6. - С. 460-466.

21. Івашків В. Визначна пам'ятка української суспільно-історичної думки середини ХІХ століття / Василь Івашків // Куліш П. Повість про український народ ; упоряд. та автор вступної статті В. Івашків; пер. з рос. Я. Приходи. - Львів : Літопис, 2006. - С. 7-49.

22. Івашків В. Пантелеймон Куліш та його “Ответ Г. Сенковскому на его рецензию “Истории Малороссии” Маркевича” / Василь Івашків // Слово і час. - 2006. - № 1. - С. 27-35.

23. Івашків В. Пантелеймон Куліш і його спроба поетичної історії України: епопея “Україна” та “Книга о ділах народу українського і славного Війська козацького Запорозького” / Василь Івашків // Вісник Львівського університету. Серія філологічна. - Львів, 2006. - Вип. 37. - С. 65-98.

24. Івашків В. Європейські фольклорні та літературні мотиви у творчості Пантелеймона Куліша 1840-х років / Василь Івашків // Вісник Львівського університету. Серія філологічна. - Львів, 2007. - Вип. 41. - С. 3-15.

25. Івашків В. Український фольклор у записах і дослідженнях Куліша (1840-ві роки) / Василь Івашків // Хроніка-2000. Український культурологічний альманах. - К., 2009. - Вип. 78 : Пантелеймон Куліш: письменник, філософ, громадянин. До 190-річчя від дня народження П. О. Куліша. - С. 329-369.

26. Івашків В. Маловідома Кулішева брошура 1846 року / Василь Івашків // Слово і час. - 2009. - № 8. - С. 90-96.

Додаткові публікації

27. Івашків В. До питання про художню концепцію роману П. Куліша “Чорна рада” / Василь Івашків // Пантелеймон Куліш : матеріали і дослідження. - Львів; Нью-Йорк : Вид-во М. П. Коць, 2000. - С. 41-54.

28. Івашків В. Пантелеймон Куліш в оцінці Юрія Липи / Василь Івашків // Юрій Липа: голос доби і приклад чину : зб. наук. праць. - Львів, 2001. - С. 47-52.

29. Івашків В. Письменницька і фольклористична спадщина Пантелеймона Куліша в інтерпретації Філарета Колесси / Василь Івашків // Родина Колессів у духовному та культурному житті України кінця ХІХ-ХХ століття. З нагоди 130-річчя від дня народження академіка Філарета Колесси та 100-річчя від дня народження академіка Миколи Колесси : зб. наук. праць та матеріалів. - Львів, 2005.- С. 152-158. - (Серія “Українська філологія: школи, постаті, проблеми” ; вип. 5).

30. Івашків В. Фольклористична діяльність Пантелеймона Куліша в оцінці Івана Франка / Василь Івашків // Іван Франко: дух, наука, думка, воля : матеріали наукового конґресу, присвяченого 150-річчю від дня народження Івана Франка, (Львів, 27 вересня - 1 жовтня 2006 р.). - Львів, 2008. - Т. 1. - С. 936-945.

31. Івашків В. Пантелеймон Куліш про поетику народної пісні (на матеріалі рукописів 1840-х років / Василь Івашків // Українська культура в історичному розвитку та державотворенні : тези доповідей VІІ Міжнародної наукової конференції, присвяченої 170-річчю від дня народження Павла Чубинського (Київ, 12-14 лютого 2009 р.). - К., 2009. - С. 12-14.