Тарас Шевченко і польські та російські романтики (індивідуальність письменника в інтертекстуальних зв’язках і типологічних збіжностях)

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

УДК 821.161.2"18".091 Т. Шевченко: [821.162.1(092)+821.161.1(092)].02

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філологічних наук

ТАРАС ШЕВЧЕНКО І ПОЛЬСЬКІ ТА РОСІЙСЬКІ РОМАНТИКИ (ІНДИВІДУАЛЬНІСТЬ ПИСЬМЕННИКА В ІНТЕРТЕКСТУАЛЬНИХ ЗВ'ЯЗКАХ І ТИПОЛОГІЧНИХ ЗБІЖНОСТЯХ)

10.01.01 - українська література, 10.01.05 - порівняльне літературознавство

НАХЛІК ЄВГЕН КАЗИМИРОВИЧ

Київ - 2009

Дисертацією є монографія: Нахлік Є.К. Доля - Los - Судьба: Шевченко і польські та російські романтики / НАН України. Львівське відділення Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка / Євген Нахлік. - Львів, 2003. - 567 с. (дозвіл ВАК України на підставі рекомендації експертної ради з літературознавства, лист від 05.05.2005 р. № 02-76-06/1440).

Роботу виконано у відділі літературного процесу та компаративістики Львівського відділення Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України.

Науковий консультант:

Жулинський Микола Григорович, доктор філологічних наук, професор, академік НАН України Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України, директор.

Офіційні опоненти:

Мейзерська Тетяна Северинівна, доктор філологічних наук, професор, Південноукраїнський державний педагогічний університет імені К.Д. Ушинського, професор кафедри української філології;

Поліщук Володимир Трохимович, доктор філологічних наук, професор, Черкаський національний університет ім. Б. Хмельницького, завідувач кафедри української літератури і компаративістики, директор Черкаського наукового центру шевченкознавчих досліджень;

Радишевський Ростислав Петрович, доктор філологічних наук, професор, член-кореспондент НАН України, Інститут філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, завідувач кафедри полоністики.

Захист відбудеться 24 вересня 2009 року о 10 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.15 із захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, бульвар Тараса Шевченка, 14.

З дисертацією (монографією) можна ознайомитися в Науковій бібліотеці імені М.О. Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01017, м. Київ, вул. Володимирська, 58.

Автореферат розіслано " 24" серпня 2009 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Л.О. Ткаченко.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Порівняльно-літературознавче дослідження творчості Тараса Шевченка у стосунку до польських та російських романтиків має довгу історію й певні здобутки. Шевченкове сприйняття й освоєння творчості польських письменників висвітлюється у працях М. Дашкевича, І. Франка, О. Третяка, О. Колесси, В. Щурата, Б. Лепкого, М. Мочульського, М. Зерова, Б. Навроцького, П. Зайцева, Г. Вервеса, С. Козака, Я. Дзири, Ю. Булаховської, В. Гуменюка, О. Астаф'єва та ін., а російських - у працях М. Петрова, Ф. Прийми, Ю. Івакіна, І. Заславського, Л. Плюща та ін. Подібності й відмінності без видимих слідів впливів частково розглядалися у спеціальних студіях І. Франка, М. Здзеховського, Я. Гординського, Є. Маланюка, В. Починайла, Г. Грабовича, С. Козака, С. Маковського, Р. Радишевського, Е. Касперського, Ю. Вавжинської, принагідно - у статтях і книжках П. Куліша, Д. Чижевського, О. Забужко, В. Мокрого та ін. Останнім часом вирізняються компаративістичні розвідки І. Дзюби (порівняння Шевченка в окремих аспектах зосібна з Пушкіним і Словацьким), монографії Н. Слухай (етноміфологічне порівняння образності Лермонтова й Шевченка), Ю. Барабаша (порівняльно-типологічні студії Гоголя і Шевченка). Новаторські праці Г. Грабовича, О. Забужко, І. Зварича, Т. Мейзерської, Д. Наливайка, Л. Плюща, Б. Рубчака, В. Смілянської, спрямовані на осягнення міфологічних структур, суб'єктної організації та філософсько-екзистенційної проблематики, методологічні й інтерпретаційні акценти М. Жулинського, Л. Задорожної, Г. Клочека, М. Наєнка, В. Поліщука, Г. Штоня та інших дали змогу сучасному шевченкознавству вести взаємозрозумілий і рівноправний діалог із сучасним пушкінознавством, міцкевичезнавством, словацькознавством. Назріла потреба створити узагальнене дослідження, у якому було б підсумовано здобутки порівняльного шевченкознавства в осмисленні контактно-генетичних зв'язків поета з польськими і російськими романтиками, типологічних збіжностей і відмінностей між їхньою творчістю, критично перевірено попередні напрацювання, враховано набутки новітнього шевченкознавства, українських і зарубіжних полоністів та русистів і на цій основі по-новому висвітлено творче обличчя Шевченка на тлі співвідносних із ним митців слова. Доцільність такої порівняльної студії у тому, що по-справжньому осягнути особливості й неповторну суть письменницьких постатей і вписати їх у світовий літературний розвиток можна лише в порівнянні з іншими. Тло допомагає краще збагнути як Шевченка, так і Пушкіна, Міцкевича, Словацького, Красінського, Лермонтова та Залеського, які складають порівняльний типологічний ряд цієї дисертації. З огляду на певну естетичну однорідність цих переважно рівновеликих постатей, їх належність до більш-менш одного стадіального рівня в розвитку національних літератур, конкретно-історичний та історико-літературний контекст, контактно-генетичні зв'язки й типологічні співвідношення, це є найоптимальніший компаративістичний ряд, у який можна поставити Шевченка-поета. Здійснена порівняльно-літературознавча студія лежить в руслі оновленого шевченкознавства і відродження власне української полоністики та русистики.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження виконано у відділі літературного процесу та компаративістики Львівського відділення Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України в межах науково-дослідної теми "Літературний процес в Україні і Центральній та Східній Європі: етапи, угруповання, письменницькі індивідуальності" (№ 0101V002085). Тему дисертації затверджено на засіданні бюро Наукової ради НАН України з проблеми "Класична спадщина та сучасна художня література" (протокол від 25 травня 2004 р. № 2).

Основна проблема, осмислювана в дисертації, - як співвідносяться світоглядні та художні шукання і творча індивідуальність Шевченка з найпомітнішими польськими та російськими романтиками, а сучасний стан шевченкознавства - з найновішими дослідженнями їхньої творчості.

Мета роботи - осмислити Шевченкові роздуми над соціальним, національним та універсальним становищем людини, його індивідуальний екзистенційний досвід на обраному письменницькому тлі. Звідси завдання роботи - виявити, систематизувати й узагальнити інтертекстуальні зв'язки Шевченкової поезії з творами названих письменників; дослідити типологічні збіжності й відмінності між текстами, творчим мисленням і світосприйманням Шевченка та порівнюваних авторів; з'ясувати його літературну оригінальність, а також своєрідність кожного з них; зіставити дослідницькі трактування дискусійних проблем у їхній творчості; на основі сучасних і класичних здобутків у дослідженні творчості польських та російських романтиків прояснити актуальні проблеми у вивченні Шевченкової поезії; у типологічному контексті розглянути топос і дискурс долі у його творах; показати Шевченка, Пушкіна і польських "трьох пророків" не лише як творчих індивідуальностей, а й як особистостей; розкрити, яка реальна доля конкретної авторської особистості криється за їхньою міфотворчістю.

Об'єкт дослідження - творчість Т. Шевченка, А. Міцкевича, Ю. Словацького, З. Красінського, О. Пушкіна, М. Лермонтова, Ю. -Б. Залеського. Предмет дослідження - творча індивідуальність Т. Шевченка, його світоглядні та художні шукання у порівняльно-літературознавчому аспекті. Допоміжні матеріали - спогади, наукові праці про цих письменників, теоретико-літературні, філософські й культурологічні студії.

Теоретико-методологічна основа дослідження. Дисертант послуговується доречними в ході дослідження окремими положеннями порівняльного літературознавства (Д. Дюришин, Д. Наливайко), теорії тексту Ю. Лотмана, теорії інтертекстуальності (Ю. Крістева, Р. Барт, У. Бройх, М. Пфістер та ін.), класифікацією різних типів взаємодії текстів (Ж. Женетт), утримуючись од формалістичних крайнощів, пов'язаних зі зведенням літератури до функціонування безкінечно пов'язаних між собою безособових текстів. У дисертації особистість і творча індивідуальність письменника - на чільному місці як активна креативна сила, що породжує текст, надає йому неповторності й містить ключ до її розгадки, а твір - це джерело для зрозуміння особистості митця. Текст пояснюється через автора, автор - через створений текст. Враховано досвід психоаналізу З. Фройда, теорію архетипів К.-Г. Юнґа та їх використання у психоаналітичних монографіях Г. Биховського (про Словацького) і Ж.-Ш. Жіля-Маїзанн (про Міцкевича), трактування міфу, архаїчної та історичної свідомості у працях О. Потебні, Дж. Кемпбела, М. Еліаде, Я. Голосовкера, Є. Мелетинського, С. Аверинцева, архетипний аналіз і теорію міфів Н. Фрая. Виходячи із запропонованого Н. Фраєм розуміння літератури як переміщеної міфології, а письменника - як виразника архетипів і репродуцента міфів, дисертант не відкидає й уявлення про літературний твір як міметичне освоєння дійсності. Такий подвійний погляд на літературу - як на міфотворчість і мімезис (наслідування життєвих форм) - здатен найповніше розкрити феномен художнього тексту. В осмисленні філософсько-екзистенційних та філософсько-історичних проблем знадобилися ірраціоналістична, передусім релігійно-філософська, христологічна, думка (О. Шпенґлер, Л. Шестов, М. Бердяєв, П. Тейяр де Шарден, В. Мессорі), досвід позарелігійного екзистенціалізму (А. Камю), раціоналістична філософія (А. Ґжеґорчик), етнолінгвістика (Т. Гамкрелідзе, А. Вежбіцька), історія міфологічних уявлень (О. Афанасьєв, О. Веселовський, О. Сонні, Е.-Б. Тайлор, Г. Булашев, І. Огієнко, В. Топоров, В.В. Іванов, В. Карєв, В. Горан), історіософської думки (В. Сиров), історична поетика традиційних сюжетів (А. Нямцу).

Застосовано комплексний, системний підхід, задля чого використано порівняльно-типологічний, контактно-генетичний, герменевтичний, культурно-історичний, міфологічний, біографічний, психоаналітичний методи. Враховано синхронний і діахронний аспекти аналізу обраного типологічного ряду (часові межі творчості порівнюваних письменників не збігаються або збігаються частково, що зумовило суспільно-політичні й естетичні відмінності між ними). Вироблено власний компаративістичний підхід: розглядається, як те чи те явище, характерне для Шевченкової поезії, типологічно виявилося в інших порівнюваних письменників і як його трактують їх дослідники.

Наукова новизна роботи. Подана дисертація - перше у світовій компаративістиці синтетичне порівняльне дослідження чільних представників трьох національних літератур - української (Шевченко), польської (Міцкевич) і російської (Пушкін), а також інших естетично близьких письменників (Словацький, Красінський, Лермонтов, Залеський) у зв'язках і співвідношеннях. Зосередження на п'яти-семи письменниках трьох літератур дало змогу повніше й переконливіше виявити суспільно-, літературно- і психологічно-типологічні збіжності й закономірності. Уперше в українському літературознавстві провадиться широкий дискусійний діалог із сучасним шевченкознавством; із шевченкознавством, у тоталітарну добу забороненим, репресованим або звичайно ігнорованим; із сучасними дослідженнями творчості Міцкевича, Словацького та Красінського - переважно польськими, а також інонаціональними; із сучасним російським, українським та почасти західним пушкінознавством; з російським релігійно-філософським пушкінознавством - дореволюційним та еміграційним. Систематизовано, узагальнено, уточнено, доповнено, переосмислено, спростовано багато спостережень, уявлень, доводів інших дослідників про творчість порівнюваних письменників, додано власні інтерпретації і на цій основі вибудовано цілісну картину типологічних подібностей і відмінностей між ними. Визначальна особливість роботи - погляд на феномен Шевченка крізь призму класичних й особливо найновіших досліджень творчості Пушкіна, Міцкевича, Словацького і Красінського, актуальних проблем сучасного літературознавства. По-новому вирішено проблему цілісності романтичного світогляду: з'ясовано, наскільки романтики були здатні до плюралістичного мислення, неоднозначних підходів та оцінок, визнання рації за іншою стороною, до зміни своїх уявлень, до вдумливих, критичних рефлексій над власними поглядами й переконаннями. Уперше здійснено порівняння історіософічності, міленаризму й месіанізму досліджуваних письменників, притаманних їм суперечностей, ідеологічної строкатості, їхнього мовно-культурного, політичного й геоетнічного роздвоєння, осмислення проблеми теодицеї, ставлення до природи й божественної благодаті, трактування метемпсихозу, ідеї наслідування Христа, різної ваги у них лірики, епосу і драми, освоєння елегійного жанру, специфіки екзистенційного дискурсу, стосунку до модернізму й постмодернізму. Розбудовано типологію політико-філософських шукань у них. У романтичному контексті розглянуто державницьку свідомість Шевченка. Розширено контекст розгляду Шевченкової міфотворчості й розставлено нові акценти в її розумінні. Піддано порівняльному аналізові поеми "Przenajњwiкtsza rodzina" Залеського і "Марія" Шевченка. Виявлено різновиди Шевченкового сприймання надприродних і суспільних феноменів. Обґрунтовано наукову ідею двох реакцій Шевченка на життєві явища. Цілісно розглянуто міфологему долі у його текстах, її фольклорне коріння та відмінності від дискурсу долі в інших романтиків. Осмислено життєвий шлях Шевченка крізь призму схем язичницького мономіфу і народної чарівної казки. Запропоновано оригінальне прочитання ряду Шевченкових творів, окремих місць у них ("Бували войни й військовії свари…", "Великий льох", "Княжна", "Марія", "Неофіти", "Перебендя", "Чи не покинуть нам, небого…", "Як умру, то поховайте..." та ін.).

Практичне значення. Результати дослідження можуть бути використані (й уже використовуються) в науково-дослідній роботі, під час створення "Шевченківської енциклопедії", для лекційних курсів, семінарів з історії української, польської та російської літератур, з порівняльного літературознавства, спецкурсів з романтизму, інтертекстуальних зв'язків, міфопоетики, для написання навчальних посібників, підручників.

Особистий внесок здобувача полягає в розбудові порівняльної концепції творчості Шевченка, Пушкіна, Міцкевича, Словацького і Красінського. Ідеї роботи, положення та висновки належать дисертантові. Використання джерел оформлено покликами.

Апробація роботи. Основні положення дисертації викладено в доповідях на науковій конференції "Т.Г. Шевченко: історія і сучасність" (Київ, 13-15 березня 1989 р.); Кримській науковій конференції "Пушкін і Крим" (Сімферополь, 24-29 вересня 1989 р.); ХХІХ (Одеса, 14-16 травня 1991 р.), ХХХ (Донецьк, 27-29 квітня 1993 р.), XXXIV (Черкаси, 24-26 квітня 2001 р.) і XXXV (Черкаси, 20-22 квітня 2004 р.) наукових шевченківських конференціях; Міжнародній науковій конференції "Олександр Пушкін і Слов'янщина" (Ольштин, 10-11 лютого 1997 р.); VI Міжнародному славістичному колоквіумі (Львів, 14-15 травня 1997 р.); Міжнародній науковій конференції "Ю. Словацький: сучасна сприйнятливість" (Варшава, 25-27 травня 1999 р.); зустрічі українських і польських літераторів на тему "Романтизм і сучасність", організованій до 190-річчя від дня народження і 150-річчя від дня смерті Ю. Словацького (Кременець, 4-6 вересня 1999 р.); Науковій конференції "Словацький і Україна" (Люблін, 26-27 жовтня 1999 р.); Ювілейній (Х) Міжнародній польсько-українській зустрічі "Польсько-українські стосунки: Вчора, сьогодні, завтра" (Варшава, 4-5 листопада 1999 р.); Міжнародній науковій сесії "Романтизм у Центральній та Східній Європі: Словацький - Пушкін - Шевченко - Петефі" (Варшава, 30 листопада - 1 грудня 1999 р.); засіданні Літературознавчої комісії ХІІ наукової сесії (Львів, 21 березня 2001 р.) і пленарному засіданні XV наукової сесії (Львів, 27 березня 2004 р.) Наукового товариства ім. Шевченка; Міжнародній науковій конференції "Кобзар. Каменяр. Покутська трійця" (Івано-Франківськ, 15-16 травня 2001 р.); Науковій конференції "Актуальні проблеми україністики", присвяченій 75-річчю від дня народження Т. Комаринця (Львів, 18-19 квітня 2002 р.); V Міжнародному конгресі україністів (Чернівці, 26-29 серпня 2002 р.); круглому столі "Світи Шевченка: сучасні візії" у Львівському національному університеті імені Івана Франка (Львів, 23 травня 2003 р.); Міжнародній науковій конференції "Стан і перспективи українознавчих студій", присвяченій 50-річчю кафедри україністики Варшавського університету (Варшава, 20-21 листопада 2003 р.); наукових семінарах в Інституті українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України (Львів, 25 березня 2004 р., 19 березня 2009 р.); Міжнародній науковій конференції ""Українська школа" в літературі та культурі українсько-польського пограниччя" (Київ - Умань, 11-13 жовтня 2004 р.); Міжнародній науковій конференції "Участь поляків в українській літературі, культурі та науці й українців у польській літературі, культурі та науці" (Варшава, 4-5 листопада 2004 р.); Всеукраїнській конференції "Художня документалістика як тенденція сучасної прози" (Львів, 3 лютого 2005 р.), українсько-польському симпозіумі "Адам Міцкевич у Львові" (Львів, 6 червня 2006 р.).

Дисертацію обговорено і схвалено на засіданні Львівського відділення Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України (протокол № 3 від 26 березня 2009 р.).

Результати дослідження опубліковано: у монографії (48,0 д. а.) і загалом 51 науковій публікації, з яких 37 - у наукових фахових виданнях.

Структура й обсяг роботи (монографії): вступні зауваги, вісім розділів, підсумкові спостереження (висновки). Загальний обсяг - 567 с. Джерельна база - 619 назв.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У "Вступних заувагах" обґрунтовано актуальність і новизну, мету й завдання, об'єкт і предмет, теоретико-методологічну основу роботи, окреслено коло дослідників (понад 220), з якими провадиться дискусійний діалог. Розділи розташовано в такій послідовності, щоб під час дослідження Шевченкового феномена підніматися від національних і соціальних вимірів до універсальних, екзистенційних, трансцендентних.

Засновком до розділу І "Революціонізм і/чи консерватизм? Імперія і/чи свобода?" є окреслення проблемної ситуації, з якою християнська свідомість стикається у сфері суспільних відносин. Християнство виникло з дилеми, перед якою опинився народ Юдеї, поневоленої Римською імперією: або піднятися на збройне повстання, на чому наполягали прихильники ортодоксального юдаїзму, або дбати про чистоту душі й індивідуальне спасіння в Бозі, плекати любов до ближнього, чинити духовий опір злу, як проповідував Ісус Христос. По суті, другий шлях означав боротьбу за визволення з-під національного та соціального гноблення ненасильницькими засобами - через поширення в суспільстві сакрально-гуманістичних доброчесностей. Таку дилему християнська цивілізація вирішувала у всій своїй дотеперішній історії. Осмислювали цю проблему й романтики, виявляючи широкий спектр різних підходів та орієнтацій.

Підрозділи "Міцкевич: релігійний революціонер, консервативний демократ", "Дух Вічного Революціонера (Словацький) - органіцистичний еволюціонізм (Красінський, Норвід)". Апеляції до християнського вчення у польських романтиків слугували обґрунтуванню ідей містичного революціонізму, національного відродження через муки й народне повстання, месіанської концепції Польщі як Христа народів (Міцкевич), Духа Вічного Революціонера як рушійної сили історичного поступу, Польщі як Вінкельріда народів, тобто активного, героїчно-жертовного борця за звільнення християнського світу від деспотії (Словацький), прогресивно-органіцистичного шляху розвитку, антиреволюційного месіанізму - спонукування Польщі на те, щоб показати народам приклад ненасильницького здобуття свободи (Красінський).

Підрозділи "Подібності в ідеологічних поглядах та апокаліптичних пророцтвах Пушкіна і Шевченка", "Відмінності в ідеологічних позиціях Пушкіна і Шевченка. Проблема їхньої еволюції", "Революція як засіб захисту й досягнення (Міцкевич, Шевченко) і нищення (Словацький) ідилії буття"). Пушкін і Шевченко висловлювали революційні заклики, віру в падіння самодержавства, малювали апокаліптичні картини майбутньої руйнівної революції та категорично застерігали від експлуатації народу, яка загрожувала антифеодальним повстанням і карою гнобителям, виступали за єдність своєї нації, політичне й класове примирення на ґрунті гуманізму та спільності загальнонаціональних інтересів, сподівалися ліберальних реформ. Водночас Шевченко пророче передбачив переможну ненасильницьку (провіденційну) революцію, завдяки якій Україна безкровно здобула незалежність ("Неофіти", "Бували войни й військовії свари…"). Пушкін - це значною мірою "співець імперії і свободи" (Г. Федотов), поет дворянської (петербурзької) цивілізації XVIII - першої половини ХІХ ст., із кризою якої пов'язане його катастрофічне бачення історії. Для Шевченка ж важливими є народно-патріархальні вартощі, його катастрофізм зумовлювався усуненням з політичної арени та імперським асимілюванням козацької цивілізації XVI-XVIII ст. Звідси - протилежне в обох поетів ставлення до національно-визвольної боротьби народів Російської імперії. Ранній Пушкін мав за політичний ідеал конституційну монархію, під час кишинівського заслання схилявся до політичного радикалізму, а від 1826 р. утвердився на засадах консерватизму, поєднаного з особистісно-ліберальними вартощами; поступово змирився з існуванням самодержавної монархії, визнавши її тимчасову історичну доцільність; од релігійного вільнодумства, антиклерикально-гедоністичних переконань молодості перейшов до релігійно-філософського світосприймання. Шевченко ж постійно шукав найперспективніші засоби зміни і вдосконалення суспільного ладу, ситуативно, та й інколи рівночасно, як у "Неофітах", гадав, що до бажаної мети приведе то насильницький, то ненасильницький шлях, усвідомлював переваги й вади першого (заманливу ефективність, але малоймовірність революційного повстання, небезпеку розкручення загрозливого кола зла) та другого (моральну привабливість, можливість збереження праведності душі, убезпеченість од множення зла, проте й приреченість на невизначено довге - та й чи не марне? - очікування жаданих перетворень). Та навіть застерігаючи, що гноблення народу призведе до кривавих революційних катаклізмів, або сподіваючись на ненасильницькі суспільні перетворення, Шевченко, на відміну від зрілого Пушкіна і Красінського, не осуджував і не відкидав революції як можливого шляху національного й соціального визволення. Для Міцкевича й Шевченка революція - це засіб досягнення ідилії на волі, а для Словацького - засіб нищення ідилії, у якій він убачав шкідливий застій духа на шляху поступу. Вважаючи, що духовий і суспільний прогрес неминуче здійснюється через революційні катаклізми, Словацький не застерігав од них, як це робили його опонент Красінський, зрілий Пушкін, ані не намагався ультимативним попередженням вплинути на гнобителів, до чого вдавався Шевченко.

Підрозділ "Романтичні дилеми: Прометей - Христос, Прометей - Мойсей. Образ сокири". Проголошуючи то революційні заклики, то християнську любов до ближнього, Шевченко, як висловився В. Мокрий, перебував між Прометеєм і Христом. У Міцкевича ж виявлялося не так хитання між язичницьким Прометеєм і євангельським Христом, як суперечливе намагання поєднати - з акцентом на прометеїзмі - символізовані їхніми постатями вартощі. Красінський оддавав беззаперечну перевагу Христові. У філософських творах Словацького піддано осудові Прометея як злодія, що обікрав небо, а з усієї Біблії виокремлено й поставлено поряд Христа і пророків Іллю та Мойсея. Словацький часом уподібнював себе до Мойсея, котрий просить у Бога поради й натхнення. З Мойсеєм ототожнюють себе і його персонажі, виражаючи авторове набування пророчих рис. Зрілий Пушкін також протиставляв Прометеєві Мойсея, котрим захоплювався як ідеалом у взаєминах людини з Богом.

Підрозділи "Ситуативні й еволюційні зміни в Шевченковому світогляді", "Вплив суспільно-політичних умов та режимів на письменницький світогляд". Зміни історичних обставин, ситуацій, роки радикально-ліберального піднесення чи реакції посилювали в Пушкіна, Міцкевича і Шевченка то революційні, то консервативні, християнські погляди й переконання, екзистенційні мотиви. В атмосфері українського визвольного руху середини 1840-х рр. (Кирило-Мефодіївське братство) у Шевченковій поезії звучала віра в національне відродження України, а на засланні посилився потяг до християнських вартощів, до сприйняття Ісуса керигматичного (такого, якого проповідує Церква), домінували екзистенційні мотиви, пошуки метафізичних причин земного зла і людських страждань. У роках же ліберальних суспільних реформ (1857-1861) знову виринули провіденційні мотиви, віра в світле майбутнє людства. На відміну від Міцкевича, християнство не стало для Шевченка привабливою містикою, а залишилося насамперед ідеальною гуманністю. У Христовому вченні він понад усе цінував суто земні гуманістичні вартощі - правду, любов, мир, обстоювання суспільної справедливості, волі, піклування про найприниженіших соціально й національно ("Неофіти", "Марія"), у зв'язку з чим висловлювався (устами Гуса в "Єретику") за відродження первісного, правдивого християнства на противагу офіційному, одержавленому. Еволюція від фольклоризації до біблізації, од язичницько-християнського двовір'я до чистішого християнства відбувалася у Шевченка непослідовно, бо на засланні траплялися спалахи розпуки й богоборства, а після заслання виявляли себе вільнодумні й революційні настрої. Язичницько-християнське двовір'я збереглося в Шевченка, як і в Пушкіна, Міцкевича та Словацького, до кінця життя.

Підрозділ "Проблема державницької свідомості Шевченка". Аналізуючи погляди дослідників (М. Драгоманова, І. Франка, Є. Маланюка, Г. Грабовича, Я. Ісаєвича, Т. Комаринця, І. Денисюка), дисертант обґрунтовує власне бачення. Для Шевченка, українського патріота, який не ідеалізував інституту держави, мати свою національну державу, навіть далеку від досконалої, безумовно, ліпше, ніж перебувати в чужій, як і демократична республіка - краще, ніж монархія. Сакралізуючи "Гетьманщину святу" ("Титарівна"), Шевченко розумів, що вона аж ніяк не була "святою", але була своєю і, хоча й залежною від королівства чи імперії, проте автономною і - що вельми істотно - без кріпосного ладу, з "вольними селами" ("Невольник"). У явищі Гетьманщини Шевченко поетизував історичний приклад української державності як такої, а не конкретно-історичну структуру гетьмансько-козацької автономії, а то більше її старшинський провід - "гетьманів", "недоумів", яких звинувачував у тому, що вони загубили козацьку державність ["Сон" ("Гори мої високії…")]. Водночас годі заперечити глибинний потяг Шевченка до "ідеальної спільності". За його логікою, в умовах існування національних держав Україні, ясна річ, теж потрібна національна державність. Але сама по собі держава не є ідеальним станом порівняно з догромадянським суспільством. Тож в ідеалі поет волів би, щоб людство взагалі обходилося без державної організації, яка через бюрократичний апарат і силові структури чинить насильство над особою. У поетичному світі Шевченка, де перехрещуються дві площини - міфічна й історична, апофеоз "ідеальної спільності" не призводить до заперечення суспільної структури, а співвідноситься з нею як ідеальне й доцільне (міфічне й історичне). Держава як історичний продукт дістає неоднозначне трактування - сакральне і профанне. Вихід, у пориві до вселюдських ідеалів, поза межі інституту держави був прикметною рисою романтичного світосприймання, у якому духові цінності переважали над політичними. Пушкін, польські "три пророки" і Шевченко, безперечно, були державниками - у сенсі культивування ідеї власної (національної) держави. Проте жоден з них не абсолютизував атрибутів держави (закону, правосуддя), а вивищував над ними цінності духові (навіть співець "страны державной" Пушкін, соціолог за типом мислення, який не схилявся до анархізму). Для Шевченка, чий народ було позбавлено власної державності, духові цінності стояли ще вище від державних і політичних. Для цих романтиків, особливо Лермонтова, більше важила вітчизна духу, ніж вітчизна сили. А спільником Шевченкові у симпатіях до анархізму був Словацький, у генезійській філософії якого держава (навіть національна) позбавлена тривкості й самоцінності - визнається існування лише її минущих форм, що повсякчас переборюються поступом духа.

У міленарних візіях Шевченка йдеться про те, щоб українці, росіяни, поляки та представники інших національностей були насамперед людьми (в гуманному сенсі), а не про те, щоб відбулася їхня повна уніфікація. Поет виражає тенденцію до універсалізації буття етнічних спільнот на антропологічному ґрунті, акцентує на їхній загальнолюдській основі, здатній визначати стосунки між ними, об'єднати їх, але не асимілювати. Пізній же Словацький в генезійських роздумах дійшов до припущення, що повністю здійснений історичний розвиток духа, почергово втілюваного в різних осіб і народів, приведе в процесі "уангелення" людства до зникнення національностей.

Розділ ІІ "Питання перцепції та рецепції. Інтертекстуальні зв'язки (відношення до окремого тексту)". Підрозділи: "Пушкін і Лермонтов у перцепції Шевченка", "Проблема пушкінського впливу на Шевченка", "Міцкевич у рецепції Шевченка (в контексті його ставлення до поляків)", "Красінський і Шевченко: відмінності, аналогії, впливи", "Шевченко й "українська школа" в польському романтизмі. Гіпотеза про обізнаність Словацького з "Гайдамаками". Словацький про Пушкіна". У поле активного літературного спілкування Шевченка потрапляли Міцкевич, Пушкін, Жуковський, Чайковський, Рилєєв, Козлов, Лермонтов, Красінський, Залеський. З них найбільший вплив на нього зробили Міцкевич, Лермонтов (суголосний) і Пушкін (суголосний, контрастний і конфліктний). Через рецепцію їхньої поезії та поем Козлова Шевченко освоював досвід байронічної течії. Сприйняв також ідейно-естетичні імпульси з доробку Залеського і Красінського. Це все складало частину строкатого образно-словесного передтексту, на основі якого виростала Шевченкова поезія як складний, багатоголосий та оригінальний інтертекст. Так, на відміну від поеми Залеського "Przenajњwiкtsza rodzina", у Шевченковій "Марії" євангельське дійство трактовано в цілком оригінальний, сміливий і суто шевченківський деміфологізувально-антропологізувальний спосіб: подано радикальне переосмислення євангельських догматів Благовіщення, Непорочного Зачаття і Божественного походження Ісуса та лояльне - морального вчення Христа і подвигу Його Матері, яка після розіпнення "Святого сина" підтримала апостолів Своїм "духом святим". Залеський виступив як поет-ілюстратор євангельського переказу, а Шевченко - як його інтерпретатор, поет-мислитель, який запровадив в українське письменство жанр "літературних євангелій".

У підрозділі ""Dziadуw czкњci III Ustкp" - "Медный всадник" - "Сон" (передтекст і інтертекст)" розглянуто полемічні стосунки між авторами цих творів. Своїм циклом Міцкевич започаткував ідеологічний спір з Пушкіним. На його прецедентний текст Пушкін відгукнувся полемічним "Медным всадником" і повним жалю віршем "Он между нами жил...", а Шевченко - алегорично-гротесковою "комедією" "Сон" і "містерією" "Великий льох", у яких, за прикладом Міцкевича, виразив українську реакцію на російсько-імперську експансію. На відміну від саркастично-епічного стилю Міцкевича, у Шевченка - саркастично-ліричний стиль, а картину військово-бюрократичної піраміди самодержавної влади (символічний епізод у вірші "Przegl№d wojska") розгорнуто в алегоричному, пародійно-гротесковому ключі. Шевченко розбудував свою "комедію" і як контраст до пушкінської "трагедії". Ноти сатирично-полемічного, травестійно-пародійного перегуку з пушкінською поезією (вияв гіпертекстуальності, за Ж. Женеттом) звучать і в інших його віршотворах. Історію імперії, викладену в Пушкіна у великодержавно-класицистичному стилі, Шевченко переписує засобами сатиричної травестії. Домінуванню в поемах "Полтава" і "Медный всадник" класицистичної епіко-одичної стихії над лірико-романтичною протистоїть у "Сні" панування лірико-романтичної стихії (громадянського, національно-патріотичного спрямування) та сатирично-пародійне висміювання класицистично-одичної.

Розділ ІІІ "Історія і міфотворчість". Підрозділ "Проблеми класицизму, романтизму й реалізму Пушкіна, Міцкевича і Шевченка". У сучасному російському літературознавстві проблема вияву в пушкінській творчості ознак різних літературних напрямів переглядається загалом у бік ретроспективи: звужується частка реалістичних явищ і натомість визнається більша вага романтичних (О. Смирнов, І. Балашова) і навіть класицистичних, просвітницьких (Б. Гаспаров). Негативно ставлячись до тверджень про реалізм Пушкіна, ще Р. Якобсон вважав, що творчою основою його лірики став "класицизм, освітлений романтизмом". Не раз твори пізнього Пушкіна виявляють синтез елементів різних художніх напрямів - класицизму, романтизму й реалізму (одична патетика, ідилічний струмінь, реалістичний опис повені в "Медном всаднике"). Пушкінський "истинный романтизм" доцільно назвати постромантизмом, розуміючи під цим поняттям закономірну еволюцію романтизму до своєрідної реакції на самого себе та виходу за власні межі. Міцкевич також продовжував класицистичну традицію, прокладав романтичну й освоєнням вальтерскоттівського досвіду рухався до реалізму ("Pan Tadeusz"), а Словацький творчо еволюціонував од романтизму через відродження польського бароко й застосування реалістичного підходу (поема "Beniowski") до поетичного символізму. Здійснено спроби й Шевченкову поезію, особливо пізню, пов'язати з класицизмом (М. Драгоманов, Є.-Ю. Пеленський, І. Гузар). Однак у віршах пізнього Шевченка часто трапляються вияви світогляду далеко не спокійного й не гармонійного. Використання античної та біблійної топіки не обов'язково пов'язувати лише з класицизмом - це також романтична риса, притім спілкування з біблійним передтекстом - насамперед романтична (рецепція Біблії у польських "трьох пророків", Залеського). Романтичну панораму античності розбудовували Міцкевич, Красінський, Словацький. Романтичний хаос Шевченка не вдається звести до класицистичного космосу, радше можна вести мову про романтичну тугу за ідилією, романтичний міф минулого й майбутнього "золотого віку". У Шевченковій поезії відбувалася еволюція од раннього романтизму (фольклорного та повного літературних інспірацій) до початків класичного ("зрілого") реалізму - частково соціально-аналітичного ("комедія" "Сон"), а здебільше психологічного ("Наймичка", "Якби тобі довелося…", особистісно-психологічна лірика), з поверненням до традицій просвітницького реалізму (більшість побутових поем, особливо перших років заслання). Та на засланні Шевченко й далі писав романтичні твори, передусім з історії козацтва, а в реалістичних послуговувався романтичними елементами і просвітницькими засадами доказовості й дидактизму. Переходячи до дедалі більшої реалістичної простоти й природності словесного образу, "прозаїзації" поезії, автологічного (безтропового) віршування, реалістичного автопсихологізму, Пушкін і Шевченко водночас ускладнювали поетику запозиченими образами й мотивами (біблійними, античними та ін.), гротесковою фантастикою, символікою і метафорикою, що передувало символізмові й неоромантизмові.

У підрозділі "Історичні знання та художнє зображення. Дискурсивне мислення та мислення імагінативне" з'ясовується природа поетичного таланту Шевченка, за якою він був здатний творити на основі неповного, навіть ігнорованого історичного знання, тоді як ретельне наукове пізнання національної та вселюдської історії, її раціональне філософське осмислення перешкоджали б його міфотворчості, обривали б крила його талантові. Шевченко спішив висвітлити історичні явища у злободенному ракурсі, з власними оцінками, передати певні психоемоційні враження від історичних подій, суґестіювати читачам суспільно-перетворювальний тип мислення і поведінки. Його нестримна поетична фантазія випереджала набуття ним історичних знань, компенсуючи брак історичних відомостей художнім домислом і вираженням авторських рефлексій. Як обґрунтувала Т. Мейзерська, Шевченкові-поету притаманне "імагінативне мислення", наскрізь метафоричне, а дискурсивне мислення (поняттями) давалося йому значно важче. За імагінативною природою свого художнього мислення Шевченко міг творити передусім на основі уяви, а не конкретного відтворення дійсності.

Підрозділ "Проблема Шевченкового історизму. Синкретизм архаїчної та історичної свідомості". Шевченко показував у минулому зародки й передумови сучасних українських та загальнолюдських проблем, актуалізував тексти засобами історичних паралелей, історичного протиставлення й синтезованого паралелізування-протиставлення. Специфіку Шевченкової міфотворчості зумовило те, що він користав не так з давніх міфологій (слов'янської та античної, хоча й їх не оминув), як з двох міфопохідних і міфогенних джерел: українського фольклору та Біблії. Героїчний епос та історичні пісні, на яких Шевченко розбудовував поетичний міф України, містили, поряд з міфологічним підґрунтям, початки історичного мислення, а отже, й деміфологізації, тому здійснювали на Шевченка вплив і міфопороджувальний, і деміфологізаційний. Подвійні імпульси йшли й від новозаповітних книг. Завдяки цьому, у поетичному мисленні Шевченка вже на базовому рівні переплелися два складники - міфічний та історичний. У творчому процесі перший з них живили архетипи "колективного позасвідомого", а другий підсилювали історичні уявлення освіченої людини середини ХІХ ст. Пропаговані в Шевченковій поезії ідеї революціонізму й реформізму - оскільки це ідеї активного втручання в історію, зміни і творення її - означали вже вихід поета за межі архаїчного типу мислення і сприйняття мислення історичного. Бунт Шевченка, як і Пушкіна та Міцкевича, проти земного царя і "Царя Небесного" - це свідчення часткового виходу зі сфери сакрального, а отже, зі сфери міфу (назагал, ці поети, а також Лермонтов, Словацький і Красінський перебували і в універсумі сакрального, і в універсумі бунту). Визнаючи за сучасною людиною свободу творити історію в бажаному напрямку, Шевченко виявляє прикметну рису новочасної (історичної) свідомості. Та й Шевченкові надії на те, що з Божою поміччю відбудеться ненасильницьке падіння царського трону, були не так виявом міфологічного (архаїчного) мислення, як наслідком історичної свідомості поета. Водночас за тогочасних умов самодержавного режиму свобода творити історію видавалася ілюзорною, це повертало Шевченка до солідаризації з поглядом людини традиційних цивілізацій: неможливість вільно творити історію штовхала в патріархально-сімейну хутірну ідилію. Шевченкова поезія виявляє перехід від архаїчної (архетипної) свідомості до новочасної, історичної; звідси - звернення до архетипів, міфологем, поетика повторень, але звідси ж - певна історична конкретика, спонуки творити історію, надія на волюнтаристське втручання Бога в історичний процес, автобіографізм, зовсім чужий архаїчному типові мислення, риси історизму й реалізму. Те, що в невільничій і позасланчій поезії Шевченка, поряд з міфологізованими поемами й віршами на історичну, політичну, біблійну, побутово-історичну та соціально-побутову тематику, з'явилася особистісно-психологічна лірика, означало, що в його мисленні історична свідомість зайняла місце поруч з архаїчною, що поета-міфотворця потіснив екзистенційний поет-лірик. Завдяки цьому змінилися й базові структури Шевченкової поезії.

Підрозділ "Пушкінський міфологізм. Поетика повторень як засіб міфологічного дискурсу Пушкіна й Шевченка". Практично кожен письменник позасвідомо оперує архетипами, а то й трансформованими, зміщеними міфологемами (без "колективного позасвідомого", поза архетипами немає мистецтва, та й людської психіки як такої), але при цьому не кожен є міфотворцем. У письменника-міфотворця художній світ не лише має архетипну основу й контури, містить рудименти первісних міфологем, а й набуває ознак індивідуального авторського міфу. З цього погляду, пронизаний історизмом художній світ Пушкіна, хоча його основа глибоко архетипна, важче реконструювати у вигляді єдиної міфотворчої системи, ніж поетичний світ Шевченка. По суті, Пушкін на основі міфомоделей творив своєрідний літературний образ свого життя і петербурзької цивілізації як міф. Проте пушкінський міфоцентризм тісніше переплітається з історіоцентризмом. Поетика повторень (варіативність образів і сюжетів), яка в пушкінській та Шевченковій творчості виконує подвійну художню функцію (розбудови міфу власної країни та людства; символічної вербалізації особистих комплексів, передчуттів і пережитих подій), не є обов'язковою умовою літературної міфотворчості: Міцкевич був міфотворцем без наскрізної художньої поліваріантності.

Підрозділ "Міфотворчість і деміфологізація у Словацького та Шевченка. Євангельський топос розпинання. Деїфікація людського - антропологізація Божеського". Найістотніша відмінність між Шевченком і Словацьким у творенні універсального міфу полягає в тому, що перший шукає ідеалу й раю в земному бутті людини, тому пророкує майбутній "золотий вік" - "тисячолітнє Царство Боже", чи, точніше, людське - як вінець багатовікових страждань, а для другого еволюція природи й історія мають завершитися не фізичним, суспільним "раєм", а повним удосконаленням Духа, що означає повернення його по довжелезнім ряді прогресивних перевтілень до Абсолюту, тобто до злиття з Богом (генезійський міф). Водночас Шевченка і Словацького зближує полемічно-деміфологізувальний підхід до національної минувшини.

У Шевченковій поезії, як і в Міцкевича, Словацького та Красінського, ремінісцентно присутній євангельський топос розпинання, який напряму співвідноситься з історичним Христом і водночас на основі асоціативних зв'язків трансформується у розгалужений метафоричний мотив розпинання - "нашої України"; рідного народу, його мучеників і пророків; новітнього апостола "Євангелія правди" - Івана Гуса ("Єретик"); ліричного героя (мученика й апостола); ближнього - негідними земляками, "німими, подлими рабами", "підніжками царськими" ("Юродивий"). На відміну від польських романтиків, які вбачали аналогію між стражданнями позбавленої незалежності Польщі та розіп'ятим і воскреслим Христом, Шевченко прямо не зіставляв з Христом України чи українського народу, хоч алюзійно, семантикою слів розпинати, розп'ясти, по суті, проводив таку паралель. Водночас Шевченко пробував реконструювати Ісуса історичного. На відміну від Пушкіна, який у поемі "Гавриилиада" застосував іронічно-пародійний, травестійний підхід, Шевченко в "Марії" здійснив антропологічне переосмислення архетипів Матері (Пречистої Діви) і Спасителя (Христа). Антропологічна інтерпретація Сина Божого як Сина Людського й у такому розумінні піднесення Його до рівня символічного Сина Божого привела Шевченка до визнання за біблійним пророком Єзекиїлом права також називатися "Сином Божим" ("Подражаніє Ієзекіїлю"). Словацький у своїй христології йшов ще далі - до універсалізації поняття Сина Божого, яким, на його думку, є кожен людський дух, котрий вийшов з Божої Повноти, щоб до Неї повернутись ("Genezis z Ducha").

Підрозділ "Проблема історіософічності Шевченкової поезії". Задумуючись над історією України, християнського світу й усього людства, Шевченко робив політико- й релігійно-філософські спостереження, порівняння, зіставлення, узагальнення, припущення й висновки, для його історіософського мислення, як і Красінського та Міцкевича, характерним є історіософський паралелізм. Подібно до них, Словацького й Пушкіна, Шевченко вдавався до пізнання-пророкування майбутнього (апокаліптичні візії майбутніх кривавих чи безкровних революційних перетворень, історіософська ідея можливості беззбройного повалення деспотії). Як і в польських "трьох пророків", його історіософські роздуми набувають міфотворчого характеру. Згідно з його історіософською схемою: "первісна воля - сучасний деспотизм - майбутня свобода" - людина занапастила свій ранній патріархальний "рай" не внаслідок історичної необхідності, а суб'єктивно - через власну агресивність і невігластво, зажадавши від Бога царя; тож у сучасному світі суб'єктивним вольовим актом, завдяки ідеологічній просвіті, може й повинна виправити помилку і звільнитися від ярма деспотизму. Націософія (за визначенням Ю. Барабаша) "двох Іванів" у "Великому льосі" (визволителя й ката рідного народу) - це те оригінальне, що вніс Шевченко в історіософію слов'янських романтиків (міфологема протиставних братів-близнят як архетип українського буття). Усе ж він тяжів не так до історіософського чи конкретно-історичного, як до актуалізовано-політичного осмислення національної та світової історії. У його текстах менше історіософських роздумів, ніж у творах Пушкіна, Словацького, Красінського. Якщо Словацький захоплює розбудовою цілісної філософської системи, то Шевченко - ліричним вираженням переживань та емоційних рефлексій з приводу загадок світобудови, парадоксів історії, людської долі, тобто емпіричною філософічністю.

Підрозділ "Шевченкова візія ідеального стану. Міленаризм". У ранній образ майбутньої "сім'ї великої, вольної, нової" ("Як умру, то поховайте...") Шевченко вкладав свій ідеал українського суспільства, заснованого на засадах братолюбства, громадського самоврядування та соціальної справедливості. Але вже тоді поетові уявлялося вселюдське братство на християнській основі ("Кавказ"). Інтенсивне читання на засланні Біблії та принагідно романтичних творів (Міцкевича, Красінського та ін.) сприяло тому, що після заслання Шевченко прийшов до міленаризму й універсалізму, зберігши давній ідеал вільної України. У його пізній ліриці провіщається есхатологічне майбутнє як оновлений, притім цілковито земний, історичний та аж ніяк не містичний міленіум. Шевченків міленаризм сполучає дві апокаліптичні ідеї: 1) земного "тисячолітнього царства Христового", що існуватиме до Страшного суду (дослівна інтерпретація Йоанового видіння "воскресіння першого"), і 2) оновленого "міста святого" як "житла Бога з людьми", яке створить Бог по завершенні земної історії та суду над кожним "по ділах його" (Йо. 21, 1-9). Ці ідеї поет трансформує в єдиний образ ідеального суспільства, прийдешньої земної утопії, що має есхатологічний (остаточний) характер, але настане до пророкованих Йоаном першого та другого містичного воскресіння мертвих і потойбічного суду ("оновлена земля", на якій "буде правда").

Міфоцентричний образ світу (вселюдського й українського) подано в Шевченковій поезії за міфологічною тріадою: "золотий вік" у минулому (біблійному, первісно патріархальному, навіть теократичному, але обов'язково домонархічному; українському - за часів, що передували Берестейській унії); хаос на світі, спричинений запровадженням і тривалим існуванням інституту монархії (в Україні - за княжої доби, а потім за часів поунійних, надто попереяславських); майбутній міленіум - звільнення од деспотії самодержавства й утвердження братолюбства та соціальної справедливості. Шлях до прийдешнього "Царства Божого" на землі пролягає через катастрофічні перетворення несправедливого суспільного ладу внаслідок Божої кари - насильницький чи ненасильницький революційний зрив, або й національно-визвольну та громадянську війну, навіть через загрозу глобальної катастрофи, властивої есхатологічним міфам.

Вияви романтичного міленаризму польські науковці знаходять у Міцкевича і Красінського, який у 40-х роках розбудовував власну міленаристичну візію "тисячолітнього Царства Божого" на землі. Шевченків міленаризм не виходив за межі творчої уяви, задивленої у якесь далеке майбутнє, а Міцкевичів міленаризм набув практичного спрямування під час революції 1848 року. Різко загострившись у пушкінській поезії 30-х років, есхатологічні мотиви мали виразно катастрофічний характер, як у Міцкевича, Словацького, Красінського та Шевченка, проте без їхніх проривів до міленарної перспективи чи метафізичного раю. Для Пушкіна майбутнє віщувало не тільки падіння царського трону і знищення аристократії в Росії, а й розпад самої петербурзької імперії. Для Шевченка ж такі ймовірні радикальні переміни були бажаними, тож, пророкуючи грядущі катастрофи, він акцентував на міленарній візії.

Підрозділ "Міфотворчість і месіанізм Міцкевича. Християнізована ідея вибраного народу у Красінського. Месіаністична і профетична міфомоделі у Пушкіна". М. Бердяєв виділив чотири типи месіанізму: 1) національний або універсальний, 2) поцейбічний або потойбічний, 3) переможний або страждальний, 4) особовий або безособовий. У світлі цієї схеми месіанізм раннього Пушкіна мав суто соціальне, антимонархічне спрямування, був секуляризований (хоча з біблійною образністю), поцейбічний і переможний, обмежений кордонами імперії та особовий - замкнутий на особі автора-поета. Месіанізм польських "трьох пророків" сполучав секуляризований характер із сакральним (здобуття національних і соціальних прав узалежнювалося од взорування на Христа й пориву до остаточного єднання людства з Богом), мав національне (полоноцентричне) спрямування з виходом на загальнолюдську перспективу, поділявся на поцейбічний (історичний) і потойбічний етапи, культивував - у кожного по-різному - ідею перемоги Добра над Злом через страждання (у Красінського був страждальним і лише по завершенні історії переможним), наділяв співвітчизників апостольською історичною місією вибраного народу, у Міцкевича і Словацького виявляв претензії на особисте національне провідництво або висунення в ролі окремого месії іншої особи (Тов'янського чи Наполеона в Міцкевича, Папи-слов'янина у Словацького).