Міф та його трансформація у сучасній польській і українській літературах (на матеріалі творчості Ізабели Філіпяк і Галини Пагутяк)

Размещено на http://www.allbest.ru

Державний вищий навчальний заклад

«Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника»

Інститут філології

Кафедра світової літератури і порівняльного літературознавства

МАГІСТЕРСЬКА РОБОТА

на тему:

МІФ ТА ЙОГО ТРАНСФОРМАЦІЯ У СУЧАСНІЙ ПОЛЬСЬКІЙ І УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРАХ (НА МАТЕРІАЛІ ТВОРЧОСТІ ІЗАБЕЛИ ФІЛІПЯК І ГАЛИНИ ПАГУТЯК)

Виконала: студентка V курсу,

групи ПМЛ-51(маг.) спеціальності

8.02030302 мова та література (польська)

Максимів Я. Г.

Керівник: к.ф.н., викл. Спатар І. М.

м. Івано-Франківськ 2015 р.

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. МІФ ЯК ДЖЕРЕЛО МОТИВІВ ТА ОБРАЗІВ У ЛІТЕРАТУРІ

1.1 Ґенеза та еволюція міфу у світовому письменстві

1.2 Функціонування міфу у польській та українській літературах

1.3 Міфологізування у творенні художньої дійсності І. Філіпяк та Г. Пагутяк

РОЗДІЛ 2. МІФОЛОГІЗМ ЯК СПОСІБ ХУДОЖНЬОГО МИСЛЕННЯ В ЕСЕЇСТИЦІ ІЗАБЕЛИ ФІЛІПЯК ТА ГАЛИНИ ПАГУТЯК

2.1 Концепції міфотворчості в есеїстичних текстах авторок

2.2 Своєрідність представлення сну як форми самопізнання людини

РОЗДІЛ 3. ХУДОЖНЯ ІНТЕРПРЕТАЦІЯ МІФУ У РОМАНІСТИЦІ ІЗАБЕЛИ ФІЛІПЯК ТА ГАЛИНИ ПАГУТЯК

3.1 Міфопоетична система образів у романах «Абсолютна амнезія», «Сни Юлії та Германа» і «Маґнат»

3.2 Трансформація образів Парок у романістиці письменниць

3.3 Онірика як ключовий елемент міфопоетики великої прози

ВИВСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ДОДАТКИ

Додаток 1

Додаток 2

ВСТУП

Міфологія, а особливо грецька та римська, завжди цікавила митців. Ще з часів Античності письменники зверталися до міфів, використовували традиційні образи та мотиви. Література як вид мистецтва послідовно зберігала зв'язок із міфологією на всіх етапах свого розвитку. Автори виявляли особливу зацікавленість міфами в періоди Ренесансу, просвітництва, романтизму, модернізму, постмодернізму. Попри зміну періодів в мистецтві, автори активно використовували міфи, інтерпретуючи, переосмислюючи, підпорядковуючи власним ідеям та меті. Окреслена тенденція залишається актуальною і для сучасної літератури.

Література XXІ століття представлена творами, у яких автори трансформують та переосмислюють класичні образи та сюжети. Одними з найпопулярніших у сучасному літературознавстві є міфопоетичні студії, що пов'язані з високим інтересом епохи до міфотворчості у різних галузях людської діяльності. На даний момент міф став одним із центральних понять у літературно-мистецькій сфері, а також у науках, наприклад, соціології, культурології, філософії. література міф філіпяк пагутяк роман

Часто звернення до легендарно-міфологічних структур продиктоване прагненням виявити і художньо дослідити глибинні витоки сучасних авторові твору процесів і катаклізмів.

Проза ХХІ століття відзначається міфологічною спрямованістю художнього мислення. Міф сприймається як альтернативна реальність, в якій можлива не лише авторська інтерпретація давніх міфологічних систем, але й відмежування читача від реального життя, пошук сакрального і сталого у світі.

Вагомим матеріалом для постмодерністської рефлексії є міфи, традиційні образи та сюжети, літературні архетипи. Міфологізування виступає одним із доволі поширених прийомів у сучасному романі, який дозволяє акцентувати певні ситуації прямими або контрастними паралелями з міфології.

На думку Н. Ткачик, міфоінтенціональність світової літератури, в тому числі польської та української, кінця ХХ - початку ХХІ століття характеризується появою численних творів, у яких художня картина моделюється за принципами міфологічної дійсності. На текстуальному рівні міфопоетична топіка унаочнюється через функціонування міфологем, міфем, архетипів, міфопоетичних мотивів тощо. Як вважає дослідниця, безпосереднє звертання письменника до фабульної схеми або постатей певного міфу найчастіше викликане бажанням здійснення нової інтерпретації міфологічної оповіді, утвердження міфу в навколишню дійсність, «вписування» сучасних реалій у міфологічний контекст та їх універсалізації. Змістова наповненість міфу може передаватися по-різному, що залежить від завдань, які ставить перед собою письменник [47, 1].

Інтерпретація міфологічних структур та міфологічне спрямування художньої дійсності є характерною рисою творчості сучасних польської та української письменниць І. Філіпяк і Г. Пагутяк, що простежується на формальному і змістовому рівні прозопису та есеїстки авторок. Це спонукає до глибокого та всебічного дослідження інтерпретації міфів у творчості письменниць через призму популярних у сучасній літературі міфопоетичних студій.

Актуальність роботи полягає в тому, що інтерпретація давніх міфологічних структур у сучасній польській та українській літературі є однієї з основних тенденцій і це вимагає глибокого аналізу для розуміння особливостей двох національних письменств та їхнього місця у світовому літературному процесі.

Мета роботи - визначити своєрідність трансформації античних мотивів і образів у есеїстиці та романістиці І. Філіпяк і Г. Пагутяк.

Реалізація даної мети зумовила до розв'язання наступних завдань:

- окреслити ґенезу міфу та інтерпретацію міфологічних образів у світовій літературі;

- висвітлити своєрідність художньої трансформації міфологічних структур в польській та українській літературах;

- визначити особливості міфологізування в есеїстичній творчості І. Філіпяк та Г. Пагутяк;

- дослідити специфіку трансформації міфологічних образів і сюжетів у романістиці письменниць;

- розкрити значення онірики для формування літературного міфологізму великої прози.

Об'єкт: прозові твори І. Філіпяк: збірка есе «Творче письмо для молодих дівчат», роман «Абсолютна амнезія», прозовий доробок Г. Пагутяк: есе «Сни і книги», «Зелені сни Касандри», «Мир для Шейлока», «Маленькі трагедії великої війни» та вміщені у виданні «Потонулі в снігах», романи «Сни Юлії та Германа», «Маґнат».

Предмет: особливості інтерпретації античних міфів, творення міфопоетичних структур у творчості польської та української письменниць.

Аналіз своєрідності трансформації античних сюжетів та образів у літературі відбувається з урахуванням позицій теоретичних концепцій міфопоетичних досліджень (Буслаєва К. [9], Винар С. [10], Воркман М. [81], Гулига А. [14], Гурдуз А. [16-17], Еліаде М. [19], Ліхоманова М. [26], Лосєв О. [28], Мелетинський Е. [31], Поліщук Я. [45], Слоньовська О. [50], Ткачик Н. [54-56]), наукових досліджень української та польської літератури ХХІ століття (Артюх А. [2], Букіна Н. [8], Гаєвський К. [65-66], Гребенюк Т. [18], Жуковська М. [77], Соколовська Н. [75], Тебешевська-Качак Т. [52], Третяк В. [57], Чаплінський П. [62], Яніон М. [69]).

Методи дослідження: використовується порівняльний метод, за допомогою якого встановлено спільні й відмінні риси в трансформації античних образів та сюжетів, типологічний метод, за допомогою якого простежується спільне та відмінне у творчості І. Філіпяк та Г. Пагутяк, контактологічний метод, що дозволив простежити зв'язок між творчим доробком сучасних письменниць та давніх міфологічних структур, контекстуальний метод, що необхідний для всебічного аналізу досліджуваних творів, герменевтичний метод, який дозволяє об'єктивно зінтерпретувати твори польської й української письменниці.

Новизна роботи визначається завданнями дослідження і полягає у висвітленні сучасної польської та української літератур в контексті міфологічних концепцій та теорії міфотворення. У роботі вперше здійснено співставлення творчості І. Філіпяк та Г. Пагутяк крізь призму міфопоетики.

Практичне значення роботи полягає у тому, що наукові висновки можуть слугувати матеріалом для подальшого дослідження та поглиблення даної теми, допоможуть охарактеризувати процеси міфологізації сучасної польської й української літератури та у всебічному співставленні творчості І. Філіпяк і Г. Пагутяк.

Структура роботи: магістерська робота складається із вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури, який нараховує 81 позицію та додатків.

У вступі мотивується вибір теми роботи, її актуальність, значущість, формується мета і завдання дослідження, визначаються основні методи.

У першому розділі висвітлено тенденції до трансформації міфологічних структур у літературі. У другому розділі розкривається рецепція міфу та сну у есеїстиці І. Філіпяк та Г. Пагутяк. У третьому розділі розкрито особливості художньої трансформацій міфологічних образів та сюжетів у романістиці письменниць. У висновках запропоновано підсумки дослідження.

Загальний обсяг роботи 75 сторінок.

РОЗДІЛ 1. МІФ ЯК ДЖЕРЕЛО МОТИВІВ ТА ОБРАЗІВ У ЛІТЕРАТУРІ

1.1 Ґенеза та еволюція міфу у світовому письменстві

Сучасних письменників та літературознавців приваблює міф і цікавить його функціонування в різних сферах життя, в тому числі й у літературі. Така тенденція залишається актуальною протягом багато епох, адже міф попри культурні, історичні, соціальні зміни не вичерпує себе, привабюлює митців, дослідників, поціновувачів мистецтва. Однією з проблем сучасних дослідників є визначення міфу, адже дане поняття побутує не тільки в літературі чи мисиецтві, але й також у науках, а зі зміною епох трансформується саме поняття міфу.

Інтерпертація міфу в літературі починається ще з античних часів та продовжується до сьогодні, хоча в античності зародження міфів та обрядів не мало під собою літературних традицій.

Міф у своєму первісному значенні має наступне визначення: «міф ? це витвір колективної фантазії, що узагальнено відображає дійсність у вигляді чуттєво-конкретних персоніфікацій та живих істот, які мисляться первісною свідомістю як цілком реальні [...]. Міф ? не стільки практичний досвід, скільки інтуїтивне сприйняття світу, вважали З. Фройд та К. Юнг» [22, 11].

Е. Мелетинський називав міфом конкретний художній засіб, що відповідає певній концепції світу. Р. Вейман зазначав, що словесний знак «міф» співвідноситься із взаємовиключними значеннями і вживається як дещо не лише багатозначне, а й дуже невизначене. А. Гулига ж схиляється до думки, що історія культури взагалі - «сублімація міфу, зведення його на все більш високий ступінь» [цит. за : 14, 164]. Отже, думки дослідників є підтвердженням того, що немає сталого підходу до визначення міфу.

Міфологія є найдавнішим, архаїчним, ідеологічний утворенням, яке має синкретичний характер, адже в міфі переплетені зародки елементів релігії, філософії, науки й мистецтва. Органічний зв'язок міфу із ритуалами, що втілювалися музично-хореографічними, театральними та словесними засобами, мав свою приховану неусвідомлену естетику. Міф і пов'язаний з ним ритуал безпосередньо відносилися до магії та релігії, адже релігія від моменту її формування увібрала в себе міфи та обряди. З розвитком філософії та науки поступово втрачалося ключове значення міфології у сприйнятті людини [34, 638].

Міф лежить у витоків словесного мистецтва, а міфологічні уявлення та сюжети мають фундаментальне значення в контексті фольклорної традиції різних народів. Міфологічні мотиви відіграли значну роль в ґенезі літературних сюжетів, а міфологічні теми, образи, персонажі використовуються та переосмислюються практично протягом всієї історії літератури.

В середньовічній Європі десакралізація античних та варварських водночас супроводжувалося зверненням літератури до міфології християнства. В епоху Ренесансу актуальною стає тенденція одночасно до використання раціонально-упорядкованої античної міфології та народної демонології. В XVII столітті в зв'язку з Реформацією посилюється звернення до біблійних мотивів (особливо в літературі бароко), а інтерпретація античних тем значно формалізується (особливо в літературі класицизму). Література просвітництва використовує міфологічні сюжети як умовні фабули, в які вкладалося зовсім новий філософський зміст. Письменники епохи романтизму проявили велике зацікавлення міфологією (античною, християнською, народною, східною). Романтична інтерпретація міфів була вільною та нетрадиційною, стає інструментом власного міфологізування митців. Епоха реалізму не відзначається зверненням авторів до міфологічної спадщини минулого. Течії модернізму оживили зацікавлення міфом, породивши його творчі індивідуальні опрацювання. Виникає особливий жанр «роман-міф», в якому різні міфологічні традиції використовуються синкретично як матеріал для поетичної реконструкції деяких архетипів [34, 640-641].

На сьогодні міф посідає одну з ключових позицій у теорії культури і соціології. Науковці говорять про неоміфи різних сфер людської діяльності, зокрема політичні, соціальні, культурологічні і наукові. Статус «неоміфологічних» отримали низка традиційних образів авторського походження, таких як Гамлет, Дон Кіхот, Дон Жуан, Робінзон, Фауст та інші [16, 58].

На думку Е. Мелетинського, міфотворча фантазія сучасних митців реалізується у багатоплановому використанні античних, біблійних міфів та легенд, створенні авторських міфів [31, 15]. Дж. Кемпбел зазначав, що міфи були і є ключами до духовних можливостей людського життя. Дослідник вважає, що міф майбутнього «буде стосувати усього того, що й первісний, а саме: формування особистості, починаючи від дитячої безпорадності до зрілості; також проблеми взаємин індивіда з суспільством, а суспільства зі світом природи і космосом. Про це завжди говорили усі міфи, тож цей новий теж повинен про це говорити. Тільки з тією різницею, що суспільство перетворилося на глобальне» [цит. за : 16, 58].

Література як вид мистецтва послідовно зберігає зв'язок із міфологією на всіх етапах свого розвитку. Між нею й міфологією відбувається постійний взаємовплив: «міф «перетікає» в літературу у вигляді сюжетно-композиційних схем (міфологема) та окремих елементів (міфема)» тощо, тоді як у літературі можуть виникати уже «нові» міфи. Окрім того, міфологічні методи літератури здатні до реалістичного відображення життя [45, 37].

Як зазначає С. Стоян, у літературі виділяють періоди реміфологізації та деміфологізації. Перший характеризується посиленою увагою до міфу. Такими були епохи відродження, романтизму, модернізму. Однією з визначальних рис постмодернізму є потяг до архаїки, міфу, колективного позасвідомого, тому можемо зробити висновок, що сучасний період літератури є також періодом реміфологізації. Деміфологізація характерна для епох просвітництва та реалізму [51, 1].

В. Сілін зазначає, що при взаємодії міфу і літератури міфологічна концепція завжди рівноправно протиставляється як «правдива історія» сучасній ідеологічній концепції: антиісторизму міфу протиставляється історизм сучасного сюжету, фаталізму - можливість розв'язання конфлікту, універсалізму - повсякденність. Сучасні письменники використовуючи міф спираються на нього, як на одну з існуючих істин [цит. за : 17, 58].

Проза ХХІ століття відзначається міфологічною спрямованістю художнього мислення. Відбувається усвідомлення міфу як альтернативної реальності, в якій можлива не лише авторська інтерпретація давніх міфологічних систем, але й відмежування читача від реального життя з метою створення цілісної концепції сприйняття світу. У сучасній культурі та світосприйнятті людини, існує надзвичайно великий брак відчуття сталого, вічного, сакрального і відповідно почуття захищеності, впевненості у собі та власних силах і можливостях. Як вважає Н. Ліхоманова, саме міфологічне спрямування сучасної літератури дає можливість певним чином компенсувати ці негативні сторони [26, 3].

Спробою міфологізувати дійсність стала філософія Ф. Ніцше, адже філософ бачив в існуванні людства духовне й тілесне начало із домінуванням останнього. Міфологізуваня виступає одним із поширених прийомів в сучасному романі, який дозволяє акцентувати певні ситуації прямими або контрастними паралелями з античної чи біблійної міфології.

Безпосереднє звертання письменника до фабульної схеми або постатей героїв певного міфу найчастіше викликане бажанням здійснення нової інтерпретації міфологічної оповіді, утвердження міфу в сучасному світі, зображення сучасних реалій у міфологічному контексті та їх універсалізації. Змістова наповненість міфу може передаватися по-різному, що залежить від творчих цілей, які ставить перед собою письменник.

«Епоха постмодерністської свідомості відзначається персоніфікованим сприйняттям міфологічних образів та сюжетів, що відповідно переноситься у простір художнього мислення. Утворюючи єдиний універсальний інтертекст, постмодерністський роман подає безліч внутрішніх кодів міфологічної побудови світу. Міфовідтворення внутрішніх кодів виявляється в загубленій множині сторонніх впливів, архетипних образів інших культур, літературних спадщин, національних традицій», - зазначає Н. Ліхоманова [26, 5]. Послуговуючись сталою системою міфологічних сюжетів, образів, мотивів та трансформуючи їх, автор створює власну міфологічну реальність. Міфологізуючи дійсність, автор шляхом інтерпретації та іронічного тлумачення переробляє традиційнійні міфічні сюжети та образи; відбувається зіткнення міфічного сприйняття світу та сучасних наукових теорій, що мають на меті створення власного постмодерністського міфу сучасності.

За твердженням Н. Ткачик, «інтеграція міфу в літературу простежується на двох рівнях:

1) зовнішньому (пряме запозичення міфологічних образів, мотивів), який є формальним підходом і виявляє ставлення до міфу як до архетипу;

2) внутрішньому, коли міфологізм як спосіб письменницького мислення надає особливої атмосфери художньому універсуму твору, виступаючи організуючим компонентом-принципом поетики» [55, 1].

Отже, міф є важливим джерелом образів, сюжетів, мотивів в літературі та мистецтві. Немає однозначних думок дослідників щодо визначення міфу, адже з плином часу змінюється підхід до даного питання, а міф починають розцінювати та інтерпретувати по-новому. Ставлення до міфологічної спадщини протягом епох змінювалося, але людство повертається до міфу й шукає у ньому відповіді на питання, актуальні для кожного періоду історії. Сучасні митці також активно використовують міф та його елементи, підпорядковуючи його власним творчим цілям.

1.2 Функціонування міфу у польській та українській літературах

У польській літературі найважливішим орієнтиром поруч із біблійною традицією була спадщина грецько-римської культури античності. Стародавня міфологія, філософія, мистецтво, історія і література протягом століть мали сильний вплив на розвиток культурної свідомості Європи. Одним з основних джерел натхнення є антична міфологія, яка до сьогодні продовжує свій вплив на творчу уяву літераторів.

У середньовічній літературі античні міфи алегорично інтерпретувалися в дусі християнської релігії та з точки зору закладеного в них морального змісту. Справжнє повернення до античної культурної традиції у польській літературі спостерігається в добу Ренесансу. У цей час Ян Кохановський створює драму «Відмова грецьким послам» на основі трояського циклу міфів, у вірші «Муза» письменник звертається до образу муз, а у вірші «Алкеста чоловіка від смерті заступила» опирається на міф про Алкесту та Адмета. Тогочасна трагедія «Пентесілея» Шимона Шимоновича є інтерпретацією однієї із оповідей троянського циклу міфів про участь царівни Амазонок в обороні Трої.

Виразно простежується вплив античної традиції на польську барокову літературу. В цей час Каспер Твардовський опираючись на міфологічноу тематику створює «Лекції Купідонові», а Самуель Твардовський пише пасторальні романи «Дафна завернена у лавр» і «Прексана Паскваліна». Барокова поезія Шимона Зіморовича, Яна Анджея Морштина, Збігнєва Морштина також характеризується алегоричним зверненням до античної міфології.

Із настанням епохи просвітництва приходить зміна в рецепції Античності, а отже, і античного міфу. Античні філософи, письменники, оратори та філософи втрачають позицію незаперечних авторитетів. Попри нові тенденції у літературі, часткове звернення до античної традиції та міфології слід відзначити у творчості Францішека Князьніна, Францішека Карпінського, Ігнація Красіцького, Ельжбєти Дружбацької, Адама Нарушевича, Станіслава Трембецького, Онуфрія Копчинського, Йозефа Вибіцького.

Міфологічна спадщина стала важливим джерелом у творчості митців наступних періодів літератури. Письменники-романтики нерідко поруч зі зверненнями до національної міфології, використовували античні образи, сюжети, мотиви. Представники гуртку філоматів часто інтерпретували міфологічні сюжети (А. Міцкевич «Міська зима», «Dialogus Musarum», Ян Чечот «Аполлон після коляди», Томаш Зан «Аріон»). А. Міцкевич використовує у своєму творчому доробку традиційні для античної літератури жанри, такі як ода чи епос. У третій частині «Дзядів» автор зображує Конрада у боротьбі проти Бога через призму прометеїзму. У польському романтизмі прометеїзм був однією з визначальних рис. В основі даного філософсько-етичного погляду закладена діяльність задля добра суспільства, народу, людства, готовність до боротьби за їхні інтереси навіть ціною власних терпінь та жертв. Окрім А. Міцкевича, до античної тематики часто звертався Ю. Словацький. Виразний вплив грецької та римської міфології простежується у стилістиці та системі образів таких творів автора як «Монах», «Араб», «Ян Білецький», «Міндове», «Гріб Агамемнона» [73].

Антична міфологія мала також вплив на творчість деяких позитивістів, прикладом чого слугує драма Адама Асника «Прометей», в якій автор преставляє дегероїзовану постать персонажа.

В епоху Молодої Польщі слід звернути увагу на значну увагу митців до міфології. Серед польських модерністів, які найчастіше зверталися до художньої інтерпретації міфів, варто виділити Казімєжа Тетмаєра («Прометей», «Народження Афродіти», «Психея», «Ікар»), Луціана Риделя («Еринії», «Орфей», «Данаїди»), Станіслава Виспянського («Легенда», «Ахілл», «Повренення Одісея», «Акрополіс»). С. Виспянський у драмі «Легенда» використовує польську легенду про Крака та Ванду та поєднює її з міфом про царя Едіпа. Під впливом християнських істин Е. Зегадлович інтерпретує міф про Алкесту та Адмета у творі «Алкеста».

Ще перед початком Другої світової війни були написані драми на міфологічну тематику «Антігона» А. Малішевського та «Одіссей у феаків» С. Флуковського. На традиційну інтерпретацію античних міфів варто звернути увагу у драмах «Троянська трилогія» А. М. Свінарського та «Трагедії Ахілла» В. Кубацького.

У період міжвоєнного двадцятиліття найбільш яскраво звернення у творчості до античної традиції прослідковується у скамандритів. Антична культура для них - джерело творчості, мірило художніх цінностей, під її впливом формуються естетичні орієнтири поетів. Вони активно використовували античну міфологію та історію, формуючи власні естетичні погляди. Античний світ для скамандритів є зразковим, довершеним, вартим наслідування. [11, 17].

У сучасній літературі письменники не оминають античної традиції. Популярний у літературі міф про Ікара використаний письменниками Т. Ружевичем («Павич і обов'язки»), Е. Бриллем («Постійно про Ікара говорять»), Я. Івашкевичем («Ікар»). В творчості Ч. Мілоша («Пісенька про кінець світу», «Орфей і Еврідіка»), В. Шимборської («В річці Геракліта», «Монолог для Касандри»), З. Герберта («Ніке, котра вагається», «Аполло і Марсіяш»), Є. Анджеєвського («Ніхто»), А. Свірщинської («Орфей»), К. Галчинського («Музи», «Ніоба», «Венера»), а також Я. Качмарського («Єлена», «Касандра», «Повернення з Одіссеї», «Прогулянка з Орфеєм») слід звернути увагу на авторську інтерпретацію мотивів та образів, джерелом яких вважається антична міфологія [73, 5-43].

В українській літературі вплив античної культурної традиції прослідковується від найдавніших періодів. У епоху Київської Русі джерелами поширення інформації про античність стають візантійські й болгарські рукописні книги, наприклад І. Малала, Г. Амартола, а згодом - українські “Шестоднев” І. Екзарха, “Ізборники” Святослава. У добу українського Ренесансу Ю. Дрогобич, П. Русин запозичують античні образи з метою розширення й поглиблення змісту творів, а також застосовують античну строфіку.

Античні міфологічні мотиви й образи вживаються як символи, алегорії і в українській бароковій традиції у творчості С. Кльоновича («Роксоланія»). На основі вчень Сократа, Платона, Арістотеля, Епікура, Горація розвиваються філософсько-естетичні праці Г. Сковороди, а також під їхнім впливом була написана низка художніх творів автора («Римські діяння», «Фізіолог», «Байка про Тантала»). Епоха класицизму знаменується пануванням травестійно-бурлескної традиції засвоєння античності, що простежується також на прикладі поеми «Енеїда» І. Котляревського, в якій автор свідомо онаціональнює твір Вергілія.

Грецька античність була для письменників П. Куліша й М. Костомарова засобом художнього відтворення національної історії. Стародавня Греція й Рим протиставляються у їхньому доробку. Таке ставлення до історії давніх держав простежується у творах М. Костомарова «Кремуцій Корд» та П. Куліша «До Шевченка». Використання жанру байки, який виник у часи античності є характерною рисою творчості Є. Гребінки й Л. Глібова.

Античними образами та ремінісценціями просякнуті лірика й філософські твори українських митців доби fin de siйcle. На відміну від попередніх епох, перевага надається драматургії, а також посилюється психологізація міфу. Показовими в цьому плані є твори І. Франка («Життя Солона», «Геракл і Евандер»), Лесі Українки («Сафо», «Ніобея», «Орфеєве чудо», «Іфігенія в Тавріді», «Кассандра», «Оргія»), Л. Старицької-Черняхівської («Сапфо»), О. Кобилянської («Ніоба»). До жанрів античної літератури звертається В. Самійлснко («Елегії», «Ямби», «Герострат»).

Як зазначає Н. Буслаєва, «у складній діалектичній взаємодії літературних напрямів і стилів на рівні з деміфологізацією та реміфологізацією античних мотивів і образів відроджуються традиції ідеалізації-міфологізації старогрецької й староримської лірики, її жанри, строфіка, метрика у творах неокласиків - М. Драй-Хмари, М. Зерова, Юрія Клена, М. Рильського, П. Филиповича. Надбання попередників у сприйнятті античності творчо розвивалися поетами Празької школи Олегом Ольжичем, Є. Маланюком» [9, 5].

На сучасному етапі розвитку української літератури, творчість багатьох письменників відзначається міфологічною спрямованістю. Часто письменники інтерпретують слов'янські міфи, але не оминають увагою античного міфу. Така тенденція характерна для творчості Л. Костенко («Тінь Сізіфа», «А затишок співає, мов сирена…»), О. Забужко («Інопланетянка»), С. Майданської («Діти Ніоби»), В. Шевчука («Дім на горі»), Ю. Андруховича («Дванадцять обручів»), Т. Прохаська («Непрості»), Т. Малярчук («Згори вниз. Книга страхів»), В. Гранецької («Мантра-Омана»), Т. Гавриліва («Де твій дім, Одісею?») та інших.

Отже, для польської та української літератури, які пов'язані із національними літературами інших європейських держав, характерними є звернення письменників до античної культурної традиції та міфології. Епохи Ренесансу, просвітництва, романтизму, модернізму, постмодернізму в польській та українській літературах є періодами так званої міфологізації, тобто позначені тенденцією до інтерпретації письменниками давньогрецьких та давньоримських міфів. Міфологічна спрямованість літератури є однією із основних особливостей сучасного літературного процесу України та Польщі.

1.3 Міфологізування у творенні художньої дійсності І. Філіпяк та Г. Пагутяк

І. Філіпяк та Г. Пагутяк є непересічними яскравими постатями у сучасному літературному процесі Польщі та України, які ввійшли в літературу ще у вісімдесятих роках минулого століття і займають чільне місце серед інших митців до сьогодні.

І. Філіпяк є однією із основних представниць феміністичної та квір-літератури в Польщі, тому тематика її творів найчастіше пов'язана із питаннями гендерної нерівності, дискримінації жінок у суспільстві, самореалізації та прагненням до досягнення суспільної незалежності жінки. Ключовий романом у творчості І. Філіпяк є «Абсолютна амнезія», в якому через призму автобіографізму та міфологізування художньо розкриваюся вище згадані питання.

Роман «Абсолютна амнезія» І. Філіпяк є постмодерним, адже для твору характерні такі риси як розірваність художньої дійсності, гра з читачем, інтертекстуальність, тяжіння до ускладненої форми, фрагментарність, іронічність, пародійність, зумисне переплетення різних стилів оповіді. «Абсолютна амнезія» І. Філіпяк є одним із найяскравіших прикладів сучасних феміністичних романів у польській літературі. Як вважає К. Дунін, «Абсолютна амнезія» є видом психоаналізу польської культури та жіночої душі, а І. Філіпяк допомогою доного вчення звертається до періоду дитинства, щоб пригадати цілком забуті спогади [64].

«Абсолютна амнезія» нагадує собою комбінації різних уривків, які між собою слабо поєднуються. Підкреслюючи у такий спосіб розірваність дійсності, І. Філіпяк створює альтернативний світ у формі тексту. Під її пером відомі для широкого загалу і для літературознавців зокрема, сюжети, герої, літературні полотна піддаються переосмисленню, пародіюванню, іронізуванню.

Міфологізування І. Філіпяк є способом гри з читачем. Вона вільно поводиться з матеріалом, постійно змінюючи акценти, поєднює античний міф й літературні твори, біблійні оповіді, фантастику, художню вигадку. У різних частинах авторка надає перевагу античному (міф про Іфігенію та її сім'ю, Парку, Фенікса) чи біблійному міфу (міф про Адама та його потомків, Непорочну, райського ангела) над зображенням реального світу, в інших - він служить тільки одним з елементів відтворення художньої дійсності. Міфи у романі використані авторкою з метою розкриття соціальних проблем, філософських питань, а також для інтелектуалізації твору.

Трансформація міфу у сучасній літературі відбувається двома шляхами. Першим, за визначенням А. Гурдуза, є «міф в літературі», який характеризується схожістю зображуваних у творі ситуацій, подій, героїв із міфологічними відповідниками, а герої гублять свою індивідуальність та стають лише одним із варіантів відомого міфу. У другому випадку письменник будує у своєму творі уявну дійсність не за законами правдоподібності, а за встановленими ним самим правилами, які він вважає основою не тільки художньої правди, а й істини взагалі. Дослідник називає його «літературою в міфі» [17, 58].

І. Філіпяк створює так звану «літературу в міфі», адже відтворена дійсність конструюється за законами, далекими він реальних й поєднює в собі світ снів, загробний світ, міфологічну, реальну й фантастичну дійсність, літературні твори, щоденник, драматичні сцени; паралельно відбуваються події різних років, при чому не завжди вдається визначити час дії.

І. Філіпяк у тексті поводяться з міфами досить вільно: змінює (нівелює роль богів в міфі про Іфігенію, Агамемнон сам вимагає у Клітемнестри принести у жертву доньку, Ахілл не виступає героєм інтерпретованого міфу), скорочує (Парка не має прямого відношення до будь-якої долі людини), поєднує (міф про Іфігенію та Фенікса наприкінці твору функціонують як одне ціле).

Г. Пагутяк у своєму творчому доробку часто використовує міфологізування як спосіб творення художньої дійсності. Авторка інтерпретує слов'янські, античні та міфів народів Сходу. Античний міф набуває ключового значення у романах Г. Пагутяк «Зачаровані музиканти», «Урізька готика», «Сни Юлії та Германа», «Маґнат» та оповіданні «Видіння Орфея» із книги «Потонулі в снігах».

Для роману Г. Пагутяк «Сни Юлії та Германа» характерним є створення «міфу в літературі». Письменниця зображує у романі тільки міфологічні образи трьох Парок, які уподібнюються до відьом у п'єсі В. Шекспіра «Макбет» і водночас стають передвісницями майбутнього лиха, відображенням негативних тенденцій у дворянському прошарку суспільства. Через образ Парок поєднюються постаті головних героїв твору - Германа та Юлії.

Сон, який становить важливий елемент художнього світу роману «Сни Юлії та Германа» дозволяє через індивідуальні імпульси підсвідомості персонажів не тільки розкрити їхній внутрішній світ, але й стає своєрідною площиною для відтворення воєнних подій і життя людей в переломні періоди історії. Оніричний простір твору має як «персонажне», так і «позаперсонажне» втілення, характерною ознакою якого є переживання героями дійсності-як-сну. Онірика провокує відносність художньої дійсності, не історичність часу, проживання реальності як сну, тим самим втілюючи ознаки міфологічного світосприйняття. «Розтікання» онірики художньою дійсністю роману, часто відсутність межі між сном і реальністю у творі визначає підвищено-умовну систему координат, в якій міфологічним є спосіб зображення дійсності.

У романі «Маґнат» авторка створює «літературу в міфі», конструюючи дійсність за законами далекими від правдоподібних. Реалії, в яких перебувають герої, переповнені містикою, втіленнями народних легенд і слов'янських міфів у постатях героїв твору, знаками та символами, що забезпечують продовження реляцій між живими та мертвими, розмитими межами між сном та дійсністю, метаморфозами і надприродними здібностями героїв. Головний персонаж роману - магнат Гербурт - наділений рисами міфологічних богів та героїв Юпітера, Геркулеса і титана. Водночас авторка показує зв'язок персонажа із предками та давніми народами, що заселяли західноукраїнські землі. Це передано через символічну появу птаха-тотема орла та згадані письменницею язичницькі поховальні обряди.

Отже, міфологізування І. Філіпяк та Г. Пагутяк є ключовим засобом творення художньої дійсності у таких їхніх прозових творах як «Абсолютна амнезія» і «Сни Юлії та Германа», «Маґнат». У романі «Абсолютна амнезія» І. Філіпяк міф поєднюється із біблійними, легендарними елементами та реальною дійсністю. Письменниця створює так звану «літературу в міфі». Вона трансформує античні міфи, скорочуючи, змінюючи їх та поєднюючи міфологічні концепції. Г. Пагутяк у романі «Сни Юлії та Германа» зображує тільки один міфологічний образ, яким є Парки, проте міфологічний спосіб зображення дійсності твору реалізується через сни. В творі Г. Пагутяк «Маґнат» грецькі та римські міфи поєднуються з життям історичних постатей, місцевими легендами, біблійними оповідями й давніми віруваннями, що робить можливим глибинне розкриття образів персонажів та багатогранне зображення подій твору.

Своє ставлення до міфів та снів письменниці висловлюють у есеїстиці.

Отже, зацікавлення міфологією є однією з головних тенденцій у сучасній літературі, у тому числі в українській та польській. До мистецько-літературного осмислення античного міфу звернулися також польська й українська письменниці: І. Філіпяк («Абсолютна амнезія», «Творче писання для молодих панянок») і Г. Пагутяк («Потонулі в снігах», «Зачаровані музиканти», «Маґнат», «Сни Юлії та Германа», «Видіння Орфея»). Обидві художниці слова не тільки трансформують античні образи у своєму прозовому доробку, але й пропонують власне трактування міфу.

РОЗДІЛ 2. МІФОЛОГІЗМ ЯК СПОСІБ ХУДОЖНЬОГО МИСЛЕННЯ В ЕСЕЇСТИЦІ ІЗАБЕЛИ ФІЛІПЯК ТА ГАЛИНИ ПАГУТЯК

2.1 Концепції міфотворчості в есеїстичних текстах авторок

Висловлюючи власні погляди на літературу та культуру, відгукуючись на актуальні проблеми громадського чи політичного життя, сучасні письменники часто публікують есе, статті, фейлетони у газетах чи журналах, в інтернет-виданнях, на особистих сайтах та сторінках у соціальних мережах. Тому у творчого доробку І. Філіпяк та Г. Пагутяк важливе місце посідають есеїстичні твори, в яких авторки висловлюють ставлення щодо актуальних подій сьогодення, розкривають питання із широкого спектру своїх зацікавлень, розкривають власні естетичні погляди.

Письменниця І. Філіпяк є постійною дописувачкою есеї та фейлетонів до видань «Activist», «Marie Claire», «Пані», «Високі підбори». Саме на сторінках журналу «Високі підбори» авторка друкувала есе, які пізніше ввійшли до книги «Творче письмо для молодих панянок».

Частина есеїстичного доробку І. Філіпяк вирізняється дидактичним характером і спрямована до письменниць-початківців. Письменниця пише есе на актуальні теми соціального, політичного, культурного життя, в основі яких покладені гендерні питання, проблеми ЛГТБ, висвітлена позиція авторки щодо фемінізму.

Книга «Творче письмо для молодих панянок» є збіркою есе, тематика яких пов'язана із літературною творчістю та водночас є порадником для літераторів-початківців. Вона складається із тридцяти шести есе, у кожному з яких авторка аналізує особливості творчого процесу та дає поради щодо кожного з етапів роботи над літературним твором. Починаючи від моменту задуму і натхнення, роздумів над метою роботи й перших нотаток, аж до останніх сторінок майбутнього твору, І. Філіпяк дає вказівки майбутнім письменницям, наголошуючи на найважливіших пунктах роботи, наводить приклади із літератури, ставить питання читачкам, відповідь на які мають дати авторки, пишучи власні твори.

Літературна творчість, за твердженням І. Філіпяк, повинна проходити у зв'язку із глибинними процесами саморозвитку, спостереження за навколишнім та власним внутрішнім світом, розкриттям і усвідомленням себе в першу чергу як жінки та самоутвердженням як митця. Робота над текстом, як твердить І. Філіпяк, повинна бути скрупульозна та тривала, в процесі якої варто прислухатися до внутрішніх імпульсів і бажань, не оминаючи увагою напрацювань і досвіду інших літераторів [68, 7-10].

І. Філіпяк у есе «Натхнення», «Автопортрет», «Аріадна в лабіринті» та «Карта снів» висловлює думки стосовно інтерпретації міфів. Письменниця також подає власну рецепцію міфу про Мінотавра, який пов'язує із вивільненням прихованих сфер підсвідомості письменниці-початківця у процесі творчого акту.

Естетичні погляди І. Філіпяк, викладені у книзі «Творче письмо для молодих панянок», були практично втілені та частково обґрунтовані вже у попередніх творах та збірках письменниці «Смерть і спіраль», «Абсолютна амнезія», а також «Небесні мрії».

Авторка радить шукати натхнення у снах та міфах. Ці два джерела є пов'язаними між собою, адже «сни наповнені одвічними символами, що поєднюють їх з міфами», а міфи допомагають зрозуміти ті сигнали, які ми отримуємо зі снів, а також вони є ключем в розумінні власного життя та майбутнього [68, 132]. І. Філіпяк вважає, що саме в міфі можна отримати відповіді на питання, які хвилюють людину, тому варто «для себе зрозуміти міф, який належить не тільки виключно тобі, а загалом багатьом людям» [68, 133].

На думку І. Філіпяк, письменник може звертатися до традиційної версії міфу і в такому разі слід не переповідати його зміст, а зобразити події з точки зору героїв, або написати твір, використовуючи міфічні мотиви, однак потрібно перенести описані події в сучасні реалії. У другому випадку звернення до міфу матиме сенс, якщо історія не може опиратися тільки на відносинах героїв без зв'язків з міфологією [68, 83].

І. Філіпяк вважає, що для письменниці, яка створюючи твір опирається в першу чергу на автобіографію і відтворює свій художній «автопортрет», варто поглянути на власний внутрішній світ як на окрему культуру із особливими характерними тільки для неї міфами, легендами та історіями [68, 43].

Польська письменниця порівнює підсвідомість людини із лабіринтом, подібним до палацу Мінотавра, проте в сприйнятті авторки він не обов'язково несе небезпеки й жахи - хто ретельно вивчає усі потаємні ходи цієї заплутаної будівлі, той неодмінно полюбить, зрозуміє її та зможе надалі вільно користуватися із наданими нею можливостями. Авторка пише, що всередині підсвідомості прихована темрява - інший бік нашої особи, котра може нести несподіванки, розкрити часом зовсім невідомі аспекти нашої особистості. Саме у ній криються небезпеки, які слід через ретельне самопізнання дослідити і викорінити, якщо вони можуть завадити, або ж розвинути й використати прихований потенціал в подальшому для власних цілей. І. Філіпяк розкриває дану тему через аналіз різних версій міфу про Мінотавра у зв'язку із філософією фройдизму та сучасними постмодерними ідеями [68, 78-82].

Представниця українського письменства Г. Пагутяк найчастіше друкує власні есе на порталах «ЛітАкцент», «zaxid.net» та на особистому сайті. Письменниця також публікувала есе у виданнях «Сучасність», «Основи», «Дзвін», а у 2010 році видає вибрані тексти у книгах «Потонулі в снігах», а також «Мій близький і далекий Схід».

Тематика есеїстичних творів письменниці дуже широка: авторку турбують питання суспільних відносин («Гамлет і перший відділ», «Структури гріха», «Громадянська непокора»), проблеми освіти («ЗНО не списати на війну», «О(МОН)ом по дітях», «ЗНО і живий письменник»), екології («Благословенні дерева», «Зелені сни Касандри»), історії («Маленькі трагедії маленької війни», «Реквієм за галицькою сіллю», «Галицька Марія Стюарт», «Архітекрутні форми історичної пам'яті»), культури («Українська книга: місія неможлива?», «Дім мови, дім смутку», «Сни і книги», «Ця невідома українська література», «Внутрішній ворог української мови»), психології («Беззахисність», «Шлях півонії», «Як цвіт терну…», «Критика уявного розуму», «Жорстокість існування»), життя та діяльності діячів культури й історії («Григорій Сковорода у снігах», «Дайте смерті спокійно померти», «Вежа, яку будують згори», «Каспер Гайзер і його тінь») тощо.

Попри те, що в центрі уваги української письменниці переважно питання історії, культури, психології людини, Г. Пагутяк також пропонує власне бачення ролі міфів та снів у творах. Увагу авторки привертають не лише античні чи слов'янські міфи, але й міфи народів Сходу. Письменниця віднаходить зв'язки між ними та міфологією європейських країн.

Подібно до І. Філіпяк, українська представниця сучасної літератури Г. Пагутяк трактує поняття «міф». Вона розкриває його у контексті суспільних відносин і не згадує про зв'язок з літературою чи мистецтвом.

Г. Пагутяк у есе «Мир для Шейлока» та «Ілюзії фейлетонної доби» говорить про міф як фікцію: «Тепер доводиться зустрічатись з новим видом ксенофобії - агресивною толерантністю, що іноді виглядає достоту як науковий атеїзм, коли йдеться про релігію, або коли йдеться про етнічні особливості як науковий комунізм з його міфом про злиття націй» [41, 67].

Таким самим значенням поняття «міф» авторка наділяє у есе «Ілюзії фейлетонної доби» із книги «Потонулі в снігах». За визначенням Г. Пагутяк, «фейлетонна доба - час процвітання дилетантів, епігонів, модних філософів, кросвордів, психологічних тестів і, безперечно, цілителів та магів. Ми навіть не усвідомлюємо, як глибоко загрузли у всьому цьому, і в якій залежності від грошей перебуваємо» [41, 151]. Ця доба породжує три власні міфи: першим є Успіх, другим - «дім, відповідно до критерію «Батьківщина там, де тобі […] комфортно» [41, 152], третій - Щастя, яке співвідноситься із прийняттям людини суспільством.

У творі «Немає кінця як бандерам» Г. Пагутяк описує реалії боротьби більшовиків проти УПА на західноукраїнських землях та співставляє полеглих воїнів-партизанів із давньогрецькими героями Етеоклом й Полініком: «У гірському селі Сторонній їх полягло 200, і тіла повстанців, як у античній трагедії про Антігону, до весни лежали непохованими. Так наказала влада» [39]. Через образ Антігони розкриваються страждання і переживання близьких та рідних загиблих воїнів. Г. Пагутяк показує циклічність історії, унаочнює та підкреслює масштаби трагедії української історії, проводячи паралелі із античним міфом: влада карає не тільки живих, але й мертвих, плюндрує тіла загиблих воїнів, не дозволяє їх гідно поховати. Таким чином письменниця зображує біль і безсилість українців, а також жорстокість окупантів.

Г. Пагутяк у есеїстичних творах порушує проблеми екології та захисту довкілля. У есе «Зелені сни Касандри» авторка тільки у заголовку звертається до міфологічного образу Касандри, але це дозволяє підкреслити позицію письменниці у питанні екологічної свідомості українців, державних та приватних екологічних проектів, які можуть бути реалізовані в Україні.

Касандра - в давньогрецькій міфології дочка троянського царя Пріама. Вона отримала дар передбачення від закоханого в неї Аполона, однак не дочекавшись взаємності, бог зробив так, щоб пророцтвам царівни ніхто не вірив. Ім'я Касандри в переносному сенсі означає «вісниця нещастя» [33, 607]. Ім'я персонажа давньогрецького міфу допомагає відтворити почуття перестороги, показує невтішні думки авторки про ситуацію в екології і такі ж прогнози на майбутнє, що спричинені низькою свідомістю українців та недовірою до проектів щодо збереженню довкілля.

У книзі «Потонулі в снігах» Г. Пагутяк вміщено ряд есе, в яких авторка звертається до міфологічних образів, зокрема у тексті «Про чоловіка і жінку» із циклу «Беззахисніть» письменниця використовує поняття із психології «Едіпів комплекс», яке прийшло в науку із давньогрецьких міфів (міфи про Едіпа та його матір Електру). У даному випадку авторка характеризує психологічні відхилення чоловіків, які накладають негативний відбиток на їхньому подружньому житті.

Звертаючись до проблем старості, Г. Пагутяк у есе «Беззахисна старість» відображає як переваги, так і негативні сторони цього періоду в житті людини, розкриває особливості у ставленні людей похилого віку до себе, а також інших осіб до них. Письменниця протиставляє історію Фауста («[…] історія Фавста - це потенційна історія кожного старого. Це - трагедія ув'язненої душі» [41, 110]) образам святих, Бога, а також Філемона та Бавкіди. Міфічне подружжя Філемона та Бавкіди в інтерпретації Г. Пагутяк наділено високими почуттями доброти, відчуттями душевної гармонії та умиротворення. Вони уособлюють найвищу форму милосердя: «Є ще вічні Філемон і Бавкіда, готові втішити заплакану дитини, нагодувати подорожнього, відчинити двері навіть розбійнику» [41, 110].

В есе «Духи минулого» авторка наводить приклади культурних запозичень давніми греками у фракійців, в тому числі й запозичення міфічних сюжетів. Г. Пагутяк твердить, що греки перейняли «цілий пантеон богів, у тому числі прекрасний міф про Орфея». Окрім того, міф про Орфея займає чільне місце у малій прозі Г. Пагутяк. Образ Орфея був інтерпретований в оповіданні «Видіння Орфея» із циклу «Кров і піт вигаданого світу» вміщеного до книги «Потонулі в снігах» [41, 154].

Отже, есеїстка І. Філіпяк та Г. Пагутяк є важливою складовою творчості письменниць. Публікуючи есеї у друкованих та інтернет виданнях, а також у окремих збірках, авторки висловлюють власні погляди на актуальні події сьогодення. Письменниці трактують поняття «міф» у есеїстичних творах, проте кожна роблять це по-іншому: для І. Філіпяк міф є частиною літературної творчості, джерелом натхнення та елементом, через який можуть розкритися глибини підсвідомісті, а Г. Пагутяк пише про міф як про фікцію, що побутує у суспільстві. Кожна із письменниць вдається також до аргументації власних поглядів на прикладі античних міфів: І. Філіпяк звертається до образів Мінотавра, Аріадни і Тесея, а Г. Пагутяк використовує образи Касандри, Орфея, Філемона і Бавкіди, Антігони та її братів.

2.2 Своєрідність представлення сну як форми самопізнання людини

Питаннями онірики у есеїстичних текстах І. Філіпяк та Г. Пагутяк займають чільне місце. Письменниці опираються у власних роздумах на праці філософів З. Фройда, К. Юнга та інших дослідників, але висловлюють нові думки щодо значення снів у житті людини та літературній творчості.

Питанням онірики порушується у працях Гесіода, Платона, Арістотеля, Тертулліана, Артемідора з Дапдіса, частково св. Августина у «Сповіді», Р. Декарта, З. Фройда, К. Юнга, М. Еліаде, О. Лосєва, Г. Ж. Ле, В. Копалинського, Т. Жовновської, Н. Ткачик.

Есе «Карта снів», видане у книзі І. Філіпяк «Творче письмо для молодих панянок», присвячене питанню снів у творчості. Письменниця звертається до онірики як до сфери підсвідомого людини, і водночас як до джерела творчого натхнення. Авторка посилається у своїх думках на праці К. Юнга та З. Фройда, а також цитує статтю «Сон як дороговказ. Аналіз сонних мрій за Юнгом» Аніти фон Раффей.

Одним із аспектів аналізу снів, який виділяє І. Філіпяк, - це їх взаємозв'язок із міфами. Письменниця вважає, що без самоусвідомлення, вивчення власної особистості та свого життя, неможливо правильно зрозуміти інформацію, яка приходить до людини зі снів. Відповідно, так само було і в міфічні часи, коли сни трактувалися у зв'язку із тодішніми реаліями: «З міфів можемо навчитися, що люди не могли зрозуміти снів провидіння, якщо не мали знань про власне життя, яким воно було насправді. Важко зрозуміти майбутнє, якщо не розуміти того, що є зараз»^1.3. [68, 132].

У праці йдеться також про трактування снів через аналіз життєвої ситуації та психологічних особливостей конкретної особи. Сни, які вона бачить, можуть бути розтлумачені подібно до міфу, а неймовірні закодовані у цих снах символи посилають сигнали, які людина може розкодувати з метою вивільнення прихованих думок і емоцій: «Іноді бувають такі неймовірні, але водночас ясні, що складається враження їхньої приналежності до сфери міфу. Ці сни - наче подарунки, а ключ до їхнього трактування лежить скоріше у К. Юнга, аніж у З. Фройда. Однак, зазвичай ці сни, які наполовину запам'ятовуються і наполовину зрозумілі, стосуються того, що не хочеш або не вмієш прямо сказати собі»^1.4. [68, 132-133].

Авторка вважає, що сни є взаємною двосторонньою комунікацією між свідомістю та підсвідомим людини. Вона твердить, що сни слід трактувати для розуміння подій, які відбуваються з нами в даний час, а також емоційного стану, в якому ми перебуваємо зараз. Сни, які несуть певне закодоване повідомлення, людина може витлумачити самостійно опираючись на досвід, знання та інтуїцію: «Наша підсвідомість або інтуїційний аспект нашої психіки, який має доступ до джерела знань і діє для нашого добра, прагне нам про щось повідомити й використовує для цього такий ключ, який точно буде зрозумілим для нас. Тому що цей аспект є також нами, знає наш зовнішній символічний вигляд , буде грати його елементами як таємничим алфавітом, яким також вміємо користуватися»^1.5. [68, 132].

Однією з рекомендацій, яку дає письменниця у написанні літературних творів початківцями є звернення до онірики. І. Філіпяк вважає, що неймовірні ситуації, емоційні стани героїнь, події, які містять незрозумілі елементи варто зображувати через сни персонажів, або подавати у вигляді сонної нарації чи створювати відповідну атмосферу у тексті: «Якщо прагнеш показати неймовірність якоїсь ситуації, то можеш уподібнити її до сонної нарації. Можеш також приписати своїм вигаданим персонажам фікційні сни. Інтуїтивно ми знаємо, як це робити - сон зазвичай містить якийсь незрозумілий елемент, якийсь перехід границь із точки зору денної перспективи, логіки або розсудливості. Сон може віддзеркалювати емоційний стан героїні, може її перелякати або принести їй заспокоєння, може дозволити стати їй кимось іншим на хвилину. У снах іноді вступаємо в інше життя»^1.6. [68, 133-134].

...