Шевченкові візії України

Код порозуміння між народами

Ідеологічна боротьба навколо творчості Тараса Григоровича Шевченка триває досі. Спершу була ідеологія імперської Москви, а потім - комуністичної, нині, по суті, - неорадянська. Влада кожної системи намагалася приватизувати Шевченка, зробити з поета “вжиток” на свою користь, “показати людям велику людину так спрепарованою, в такім соусі, щоб вона була їй цілком нешкідливою” [8, с. 116], - писав сто років тому у газеті “Наш голос” (1911, - Ч. 5) Дмитро Донцов. Далі він підкреслював, що “можна, розуміється, насмикати з “Кобзаря” бажаних цитат і, уклавши їх у відповідний спосіб, зробити з Шевченка кого хочете, але не можна сфальсифікувати духу його музи. А сей дух, який віє з кожної сторінки його безсмертних творів, був диким, пристрасним, бурливим, могучим за силою протестом раба проти вікових кайданів - соціальної, політичної і національної неволі, що тяжіла над Україною” [8, с. 116-117].

Оксана Пахльовська коротко окреслила зловісні методи інтерпретації, реінтерпретації, ретрансляції творчості Шевченка в різному часі. Московська імперська система бачила в Шевченкові особливо небезпечного бунтаря Провінції (України - Л. В.), призначеної на культурно-національне небуття. Якщо ця система не змогла перешкодити Шевченкові як окремій людині писати, творити рідною мовою, то вона вдалася до найпідступніших методів витіснення української мови з культурного, історичного, інституційного буття нації (Валуєвський циркуляр, Емський указ та сотні інших антиукраїнських актів, спрямованих на зросійщення українців).

Комуністична система діяла по-своєму навіть софістикованіше: вона ставила собі на службу Шевченка, оголосивши його “революціонером-демократом”, “другом трудящих мас”, “поборником дружби між російським і українським народами”, “ненависником українських буржуазних націоналістів”, “революціонером-атеїстом” тощо.

З особливою силою спалахнула полеміка навколо Шевченка в пострадянський період - в основному зіткнулися “традиціоналісти” та “постмодерністи”. “Якщо перший підхід здебільшого перенасичений патріотичними штампами, то другий часто грішить позаконтекстуальністю, відчуженням від сутнісних історичних реалій” [43].

Когорти новітніх “десакраталізаторів” (Ліна Костенко) нав'язують ліберальні політичні міфи про Шевченка, якого ми, начебто, “не знаємо”, - “шамана”, “міфотворця”, “відьмака”, “вурдалака”, космополіта-“загальнолюда” та ін. Деякі самозакохані постмодерні “творці” висловлюються ще брутальніше і вульгарніше. Перекручування, фальшування Шевченкового “Я” базувалося в минулому і виростає тепер з усвідомлення того, що “він - духовний батько новітньої української нації. Він - основний елемент новітньої української культури. Він - найголовніший критерій українськості кожного, хто претендує називатися українцем, - наголошує Петро Іванишин. - Шевченко пропонує нам духовний імунітет проти будь-яких лжеістин” [15]. Саме тому Т Шевченка не можна приписати до якоїсь сучасної політичної партії. Він найглибшим корінням зв'язаний із своїм національним ґрунтом. Академік Іван Дзюба слушно наголошує, що шевченкофобія є прихованою - чи не прихованою - формою українофобії. Історію свого життя Т Шевченко назвав частиною історії всієї України. Грузинський письменник А. Церетелі, розповідаючи про свою зустріч з Т Шевченком, відзначив, що він “вперше зрозумів із його слів, як треба любити країну і свій народ”.

Щоби по-справжньому збагнути силу Шевченкового духу, що є вищою від співчуття, вищою від терпіння, вищою за дочасне щастя (Д. Донцов), всебічно відчути український і загальнолюдський добротвірний “огонь в одежі слова”, глибше осмислити наснажуючу націєтворчу сутність Шевченкового земного буття, потрібно кожному неупереджено, з чистими, моральними помислами перечитувати все, що написав поет-предтеча і що написали про нього, контекстуалізувати в межах україноцентризму та європейських цінностей. “Проблеми ідентичності, мови, незалежності країни були центральними в добу Романтизму не лише для України та інших слов'янських країн, а й для всієї Європи, хоча й різною мірою, - зазначає Оксана Пахльовська. - Без польського, італійського, французького, німецького контексту годі збагнути цього великого письменника, чий погляд проникав далеко в перспективу майбутніх віків” [43].

Тарас Шевченко жив в епоху, коли російська державно-правова доктрина утверджувала інтегральний постулат про існування “триединого русского народа” (великороси, малороси і білоруси). У популярних російських енциклопедіях писали, що “малоруссы, малороссы (иногда называемые южноруссами), представители одной из трех восточнославянских народностей, вместе именуемых русскими”. У таку “ніч бездержавності” (Є. Маланюк) Тарас Шевченко постав як поет невидимої країни, поневолених людей.

Ради їх,

Людей закованих моїх,

Убогих, нищих... Возвеличу Малих отих рабов німих!

Я на сторожі коло їх Поставлю слово.

Т. Шевченко відтворив духовність українського народу, його національну сутність, мову, культуру, історію, людську гідність, пробудив віру в краще майбутнє. Він поклав рідне Слово у міцну основу національного відродження народу, українського державотворення в контексті загальнолюдських цінностей.

Встане правда! встане воля!

І тобі одному Помоляться всі язики Вовіки і віки.

Уже тоді для Т. Шевченка кодом порозуміння між народами був критерій свободи, рівності, взаємної поваги до національної ідентичності та до людських прав. Таким духом пронизаний “Кобзар”, який побачив світ у 1840 р. в Петербурзі. “З цього і почалася віковічна Шевченкова слава, - писав у 1906 р. Панас Мирний. - Огненне слово його наскрізь проймало серце не тільки тих, кому близьке було народне горе, а й тих, кому байдуже було до того. Всі дивувалися красі та силі тії простої мови, якою Шевченко виливав свої вірші. Увесь світ став прислухатися до його мови, а на Вкраїні вірші його приймали як благовісне, пророче слово” [41, с. 363].

Надзвичайна подія

Видання першої збірки поезій Т. Шевченка з 8 віршів (“Думи мої, думи мої...”, “Перебендя”, “Катерина”, “Тополя”, “Думка”, “До Основ'яненка”, “Іван Підкова”, “Тарасова ніч”) стало надзвичайною подією. У непідписаній рецензії, яку опублікувала 4 травня 1840 р. “Литературная газета”, зазначалося, що “у віршах п. Шевченка багато вогню, багато почуття глибокого, скрізь дихає в них гаряча любов до вітчизни. Його картини згідні з натурою і виблискують яскравими, живими барвами. Взагалі в авторі цих малоросійських віршів відчувається непідробний талант”.

Журнали “Сын отечества”, “Библиотека для чтения” та газета “Северная пчела” у відгуках про “Кобзар” Т. Шевченка в один голос твердили, що української літератури немає й бути не може, бо немає, мовляв, української мови, а існує лише простонародна українська говірка, яка незабаром має відмерти. Саме тому рецензенти радили Т. Шевченкові писати твори не українською, а російською мовою. Але водночас всі вони визнавали поетичний талант автора “Кобзаря”. Наприклад, О. Сенковський у журналі “Библиотека для чтения” (1840, Т. 39, с. 15) підкреслював: “Якою б мовою він (Шевченко - В. Л.) не писав, він - поет. Він уміє відчувати і висловлювати почуття своє хорошим віршем; на кожному творі його лежить печать поезії, яка йде прямо до серця”.

Найреакційніший в тогочасній Росії журнал “Маяк”, який прагнув тримати під своїм ідейним впливом українських письменників, опублікував рецензію на “Кобзар” одного з своїх редакторів П. О. Корсакова. В ній поряд з позитивною оцінкою поезій Т. Шевченка говориться і про природність розвитку української мови та літератури.

Російські періодичні видання загалом позитивно оцінили першу збірку поезій Т. Шевченка. Це, як стверджує М. П. Комишанченко, заохочувало молодого поета до наполегливішої праці над художнім словом. Він уважно прислухався до голосу прогресивної критики [19, с. 7], а рецензентам, які, виступаючи на сторінках журналів “Сын отечества”, “Библиотека для чтения”, газети “Северная пчела”, хоч і говорили про незвичайний поетичний талант Т. Шевченка, але сповідували імперську доктрину “триединого русского народа” і радили йому покинути писати твори рідною українською мовою, Кобзар незабаром гнівно відповів у вступі до поеми “Гайдамаки”:

Спасибі за раду.

Теплий кожух, тілько шкода - Не на мене шитий,

А розумне ваше слово Брехнею підбите.

У багатьох літературно-критичних, художньо-публіцистичних, наукових статтях радянського періоду стверджувалося, що В. Бєлінський, М. Добролюбов, М. Чернишевський і Т Шевченко - щирі друзі, однодумці, борці за соціальне і національне визволення. Згладжували, пом'якшували або замовчували негативне, вороже ставлення до української справи. Приміром, М. П. Комишанченко про негативну рецензію В. Бєлінського на поему “Гайдамаки”, яку надрукував журнал “Отечественные записки” (1842, - N° 5), написав, що, мовляв, В. Бєлінський не зрозумів революційної суті поеми та справді її народного характеру [19, с. 8]. А от про листа “неистового” Віссаріона Бєлінського до відомого російського критика й мемуариста П. В. Аннєнкова, написаного у грудні 1847 р. після розгрому Кирило-Мефодіївського товариства, арешту та заслання Т Шевченка “під найсуворіший нагляд із забороною писати і малювати”, М. П. Комишанченко і словом не згадав. Не засудив наклеп В. Бєлінського на геніального мислителя, незрівнянного лірика, сатирика, драматурга, художника - патріота України, який у художній формі створив цілісну філософію національного буття і духу українського народу.

Зоологічна зловісність

Цинізмом історичної, інтелектуальної обмеженості віє від листа В. Бєлінського: “Наводил я справки о Шевченко и убедился окончательно, что вне религии вера есть никуда негодная вещь. Вы помните, что верующий друг мой (М. А. Бакунин - В. Л.) говорил мне, что он верит, что Шевченко - человек достойный и прекрасный. Вера делает чудеса - творит людей из ослов и дубин, стало быть, она может и из Шевченки сделать, пожалуй, мученика свободы. Но здравый смысл в Шевченке должен видеть осла, дурака и пошлеца, а сверх того, горького пьяницу, любителя горелки по патриотизму хохлацкому. Этот хохлацкий радикал написал два пасквиля - один на государя и императора, другой - на государыню и императрицу...Я не читал этих пасквилей, и никто из моих знакомых не читал (что, между прочим, доказывает, что они нисколько не злы, а только плоски и глупы), но уверен, что пасквиль на императрицу должен быть возмутительно гадок по причине, о которой я уже говорил” [1, с. 440].

В. Бєлінський заявляв, що тільки з приєднанням Малоросії до Росії туди “хлинула цивілізація”. Але ж було відомо (та й сам Бєлінський це, безумовно, знав), що аристократія московських завойовників завдала по Україні не лише фізичного удару, не тільки смертельно підтяла вольовий елемент народної свободи, а й безпосередньо спричинилась до нищення наукової еліти, інтелектуальних сил, які творили українську націю, її мовний, культурний, духовний світ.

За вказівкою Петра І у 1709 р. скорочено кількість учнів Києво-Могилянської академії з 2000 до 161. Він змусив кращі просвітницькі сили перебратися з Києва до Москви. Протягом 1701-1762 рр. до Москви виїхало 95 викладачів і студентів Києво-Могилянської академії. Серед численної армії культурних і церковних діячів, яких з України забрали до Росії, були Інокентій Гізель, Іоанникій Галятовський, Лазар Баранович, Дмитро Ростовський (Туптало), Стефан Яворський, Гавриїл Бужинський, Феофан Прокопович, Симеон Полоцький та ін. Всі вони відігравали чи не головну роль у розвитку культурного й духовного життя Російської держави.

“Українці принесли з собою всю свою велику культуру, і вплив одбився на Москві на всьому житті. Він одбився на будівлі, на малюванні, на одежі, на співах, на музиці, на звичаях, на праві, на літературі і навіть на самій московській мові. Все життя складалося тоді так, що ставало неможливим прожити без українця. Всяких ремісників доставали з України; до Москви їздили наші ковалі, гончарі, шапошники, каретники, шевці, масловари, шевці рукавиць, селітровари, злотники, кахлярі і т. п., був окремий ряд в Москві, що прозивався польським (нас часто в Москві прозивали поляками)” [39, с. 75-76], - писав Іван Огієнко.

Завдяки українським вченим до Москви надійшли перші праці з граматики слов'янської мови, словники, історичні твори та інші зразки літератури. Москва користувалася книжками, що побачили світ в українських друкарнях. Низка діячів тогочасної літератури в Москві, провідників Петрових реформ, походила з України або виховувалася під впливом “київської шкільної науки”. Наприклад, Стефан Яворський став митрополитом Рязанським, “місцеблюстителем” патріяршого престолу, президентом Святійшого Синоду; ректор Київської академії Феофан Прокопович став заступником президента Святійшого Синоду і автором “Духовного Регламенту” - трактату, що узаконив владу царя над Церквою. Він був також автором й іншого трактату - “Правда воли монаршей”, який став своєрідним статутом російського самодержавства.

За даними К. В. Харламповича із 127 архиєреїв, які в 1700-1762 роках обіймали російські кафедри, було 70 українців, 47 росіян, троє румунів, двоє сербів, двоє грузин. Вихідці з України майже не поверталися на Батьківщину, а повністю зросійщувалися, самі ставали “обрусителями”, і про них уже згадували й згадують, як про російських діячів.

Після зруйнування Запорізької Січі, поділу Гетьманщини на губернії у 1781 р., скасування у 1783 р. козацьких полків як військової формації, так і адміністративно-територіальної одиниці (було закрито досить розвинуті українські школи, що функціонували при полках), запровадження кріпацтва Катерина ІІ викорінювала з українців “развратное мнение, по коему поставляют себе народом от здешняго (російського - В. Л.) совсем отличным”.

Тарас Шевченко всім своїм єством відчував зловісність діянь російських царів:

От собі й читаю,

Що на скелі наковано:

Первому - Вторая

Таке диво наставила.

Тепер же я знаю:

Це той первий що розпинав Нашу Україну,

А вторая доконала Вдову сиротину.

Кати! кати! людоїди!

Наїлись обоє,

Накралися; а що взяли На той світ з собою?

“Був я торік на Україні - був у Межигірського Спаса. І на Хортиці був, і скрізь був, і все плакав, сплюндрували нашу Україну катової віри німота з москалями, - бодай вони переказилися ” [63, с. 34] - писав Т Шевченко до майбутнього наказного отамана Азовського і Чорноморського козацького війська Я. Г Кухаренка 26 листопада1844 р.

Росіяни присвоїли собі величезний український культурний спадок, починаючи ще з часів давньоукраїнської держави Русі, Київської Русі, ізолювали Україну від Європи і світу. Навіть питомим українським етнонімом Русь Петро І назвав Московію, яка стала “Российским государством”. “Вся історія творення Російської держави - це водночас історія переплавлення різних ідентичностей в одну - російсько-православну, російсько-імперську, російсько-радянську, російсько-євразійську” [43].

Витворений за часів Петра І постулат, що Російська держава - це єдине і нерозривне ціле, як Свята Трійця, де Московія - “Бог-Отець”, Україна - “Бог-Син”, а Білорусія - “Бог-Дух Святий”, нині наполегливо нав'язує московський патріарх Кіріл.

Московською блекотою заглушені

Козацько-старшинська верства, яка пішла на спілку з Москвою і погодилася з ліквідацією української автономії, від цих змін виграла: вона отримала право на володіння своїми ж селянами, що ставали кріпаками. Внаслідок “Жалуванной грамоти дворянству”, виданої Катериною ІІ у 1785 р., українську знать головно зрівняли у правах з російською і приєднали її до до кіл “верноподданного российского дворянства”. “Страсть к чинам и особливо к жалованию” спричинились до того, що багато представників українського дворянства зреклося “козацької культури”, забуло рідну мову, повністю зросійщилося. У процесі асиміляції українці часто зрікалися деяких найкращих національних рис, натомість засвоювали чимало найгірших рис московитів (росіян).

Тарас Шевченко гнівно таврує, із саркастичним блиском спопеляє тих, наголошує академік Микола Жулинський, хто запліднений вірусом яничарства, зрадництва, угодовства незалежно хто він - ясновельможний гетьман чи син батька, який проливав кров “за Москву і Варшаву”, а тепер чваниться, що добре ходить у ярмі, “ще лучше, як батьки ходили”:

Раби, подножки, грязь Москви,

Варшавське сміття.

Такий оціночний присуд здійснює Т Шевченко не лише “і мертвим, і живим”, але й “ненарожденним землякам” своїм “в Украйні і не в Украйні”, “пророчо застерігаючи їх від повторення ганебних вчинків - зрадництва, самоприниження й рабського впокорення національного духа, якими підло уславилися діти і батьки лукаві” [10].

.. А меж ними і землячки Де-де проглядають.

По-московській так і ріжуть,

Сміються та лають Батьків своїх, що змалечку Цвенькать не навчили По-німецькій - а то тепер І кисни в чорнилах!

П'явки! П'явки! Може, батько Остатню корову Жидам продав, поки вивчив Московської мови.

Україно! Україно!

Оце твої діти,

Твої квіти молодії,

Чорнилом политі.

Московською блекотою

В німецьких теплицях Заглушені!.. Плач, Украйно!

Бездітна вдовице!

Саме за царювання Катерини ІІ було висунуто ідею “национального единства” українського і російського народів. В унісон В. Бєлінський писав, що історія Малоросії - це побічна ріка, що впадає у велику ріку російської історії. Він стверджував, що малоросіяни завжди були племенем і ніколи не були народом, а тим паче - державою. Нема, мовляв, української мови, а “есть областное малороссийское наречие, как есть белорусское, сибирское и другие областные наречия” [2, с. 17]. Цей голос В. Бєлінського вплітався у зловісний хор російських царів і їх вірнопідданих сановників, які після Переяславської угоди 1654 р. постійно принижували, цькували, фізично і духовно знищували українців.

М. Костомаров у листі до видавця “Колокола” О. Герцена писав: “После Киевского погрома (мова про розгром Кирило-Мефодіївського братства - В. Л.) запрещены были все сочинения обвиненных и цензура и шпионство начали ужасно свирепствовать против Малороссии; не только малороссийские книги подвергались недозволению являться в свет, преследовали даже ученые статьи о Малороссии; самые названия Украйна, Малороссия, Гетманщина считались предосудительными” [56]. Видавнича справа в Україні з волі Москви була спаралізована. Навіть перший “Кобзар” і “Гайдамаки” Т. Шевченка виходять у Росії. У 1847 році в Україні українською мовою вийшла тільки одна книжка, в 1848 р. - три, в 1849 р. - 2, в 1850 р. - 1, в 1851 р. - 2, в 1856 р. - 5.

Світоглядна концепція

Приховування історичної правди призводить до морально-духовного пошкодження, світоглядного обмеження. Яскравим свідченням такого стану є публікація у газеті “День” учителя і просвітянина з Маріуполя Павла Мазура: “Мене ще в школі привчили до того, що Віссаріон Бєлінський і Тарас Шевченко - щирі друзі та однодумці, що “неистовый Виссарион” не раз захищав від ретроградів українського поета, відстоював його право писати українською мовою, вітав вихід у світ “Кобзаря”...

Пам'ятається, що 1948 року, коли на офіційному рівні відзначалося століття від дня кончини Бєлінського, я, тоді ще учень десятого класу, підготував і виголосив у своїй школі повідомлення про дружбу геніїв двох народів. Я щиро вірив у те, що розповідав, слухачам сподобався мій виступ. Такий був час...

Знадобилися роки й десятиліття, щоб із неймовірним болем вдалося мені здерти зі своїх очей лукаву полуду, хоч трохи наблизитися до істини... І допоміг мені в цьому, хоч як це дивно, сам Бєлінський” [35].

Павло Мазур процитував фрагмент з листа В. Бєлінського до П. В. Аннєнкова (його наведено вище) і зазначив, що “лист цей спочатку мене приголомшив. Не вірилося! Як? Щоб Бєлінський та саме ось так висловився, саме ось так мислив?! Спочатку навіть не вірилося, що такий лист міг бути. Але досить було ще й ще раз погортати відповідний том творів Бєлінського (Полное собрание сочинений. - Т.9, Москва - Ленинград. - 1958), щоб переконатися в тому, що так воно й було.

Тут і почалося моє просвітлення - переоцінка діяльності й літературної спадщини “неистового Виссариона”. А тим часом у моєму записнику за цим епізодом з'явилася низка інших... І почала вимальовуватися досить-таки неприглядна особистість російського шовініста й революційного демократа, водночас - монархіста, який при потребі не погребує й неправдою.

Отже, маємо справу не лише зі сплеском печерних емоцій, але з певною світоглядною концепцією, що виходить за рамки приватних стосунків двох осіб. А це вже справа серйозна. Ось і такі, виходить, були в тогочасній Росії “революційні демократи” [35]!

Важливість позиції Павла Мазура полягає також в тому, що в шевченкознавстві потрібно максимально об'єктивно аналізувати суспільно-політичну ситуацію кожної епохи, роль і місце у ній тієї чи іншої особи. Коли мовиться про російських революційних демократів, то не слід їх оцінювати гамузом, а потрібно виокремлювати особливе, визначальне для правдивого осмислення українсько-російських стосунків.

Т. Шевченко у своїй творчості розвінчує московський режим, який нівелював, знищував неросійські народи, осмислює “систему сутностей і закономірностей, які створені українським народом і на яких тримається віками буття української нації та її суспільна свідомість, - підкреслює Олександр Мороз. - Усе його (Шевченкове - В. Л.) життя і творчість мають національно-захисний, національно-творчий і національно-жертовний характер. Уся творчість поета пройнята ідеологією національно-визвольної боротьби українського народу” [38], вболіванням за долю інших народів, уярмлених московськими загарбниками.

Борітеся - поборете,

Вам Бог помагає!

За вас правда, за вас сила І воля святая!

Заклик Т Шевченка “Борітеся - поборете!” і сьогодні символізує гостре лезо проти новітніх загарбників. Бо ніхто ще не сягнув таких висот гнівного, полум'яного протесту проти ладу, заснованого на поневоленні трудової людини, як Т. Шевченко.

Заплановане урядом України спільне святкування 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка “з найбільшим її ворогом - сучасним режимом Московщини” [44] може перетворитися у бутафорію, яка буде заповнена трафаретними заяложеними промовами офіційних осіб. “А. Т. Шевченко у своє 200-річчя чекає від народу не тільки святкових концертів, - наголошує голова ОУН (б) Стефан Романів. - Він зобов'язує той народ творчо виконувати його заповіти; його заклики, братерські поради, пророчі слова дороговказу до майбутнього щасливого життя нації і в ній кожного з нас Він же перший найбільш реально представив Україні вікового її ворога, вказуючи на його злочини проти уярмлених народів” [44].

Основоположне значення творчості Тараса Шевченка

Соціально-політичні, філософські, естетичні концепції Тараса Шевченка - поета, художника, мислителя, який з прожитих 47 років 24 провів у кріпацтві, 10 років - на засланні, 13 - під наглядом поліції, відіграли вирішальну роль у розвитку національної і соціальної свідомості українців.

Геній Т. Шевченка сконденсував дух епохи, який пульсував у народі, і виразив його у своїх творах. Російський революціонер-демократ Микола Чернишевський з винятковою чіткістю і ясністю визначив основоположне значення Т. Шевченка в історії української літератури, заявивши про те, що саме він вивів її в лави передових літератур світу. Так, у статті “Нові періодичні видання” він писав: “Малоросійська література набула вже такого розвитку, що могла б обійтися і без нашого великоруського схвалення, якби могли ми не співчувати їй. Коли у поляків з'явився Міцкевич, їм уже не потрібні стали поблажливі відгуки якихось французьких чи німецьких критиків: не визнавати польську літературу означало б тоді тільки виявляти власну дикість. Маючи тепер такого поета, як Шевченко, малоросійська література також не потребує нічиєї ласки” [59, с. 253].

Тарас Шевченко для Миколи Чернишевського був найвизначнішим представником українського літературного процесу, справді народним поетом, який не тільки добре знав, а й правдиво відображав у своїх творах життя і прагнення народу до визволення від феодально-кріпосницького гніту, соціального та національного поневолення. У статті “Національна безтактність”, яка була опублікована після смерті Т. Шевченка, М. Чернишевський, розповівши про тяжкі умови життя західноукраїнських селян, в іронічному плані говорить про “влаштованість” і “забезпеченість” всім необхідним українських селян, що перебувають під гнітом російського самодержавства. При цьому, використовуючи з поеми Т Шевченка “Кавказ” слово “благоденствувати”, критик з сарказмом відзначає: “Нашим російським малоросам дано всі права й вигоди, яких тільки коли-небудь бажали вони. їх скривдити тепер не може ніяке плем'я. Вони благоденствують, за цілком вірним і дуже вдалим висловом свого любимого поета Шевченка” [60, с. 291].

Доречно привернути увагу до таких важливих думок М. Чернишевського: “... Якщо є племена, здатні викликати до себе симпатію більше, ніж інші племена, то саме малороси - одне з племен найсимпатичніших. Чарівне поєднання наївності й тонкості розуму, лагідність стосунків у родинному житті, поетична задумливість характеру непохитно наполегливого, краса, витонченість смаку, поетичні звичаї - усе поєднується в цьому народі, щоб полонити вас, так що іноплемінник стає малоруським патріотом, коли хоч трохи поживе в Малоросії. (А їхнє становище! Це плем'я - переважно плем'я селян, доля яких тяжка. Їхній патріотизм чистий від помислу про поневолення інших (Курсив наш - В. Л.); вони прагнуть лише того, щоб їм самим було легше жити на вільному світі: ніяке інше плем'я не хочуть вони підкоряти собі чи кривдити (Курсив наш - В. Л.). Не можна не співчувати їм” [60, с. 330]. Надто актуальними є ці слова тепер, коли наступ московських і промосковських сил на українство набирає нових обертів у всіх життєвих сферах.

І в Росії, і в Україні з гордістю називають ім'я революціонера-демократа М. Чернишевського. Але потрібно не стільки схилятися перед своїми великими, - важливіше їх почути і творити, діяти в гуманістичному руслі. І Тарас Шевченко і Микола Чернишевський є прикладом порозуміння, злагоди, дружби. На жаль, в Росії і в Україні досі не перевелися українофоби, які сповідують імперську доктрину “триединого русского народа” і майстерно вміють використовувати українську історію, культуру, традиції в ключі “спільних” надбань двох народів. “В Росії розроблено план заходів із вшанування 200-річного ювілею великого письменника Тараса Шевченка. Акцентуватимуть увагу, звичайно, не на його протиімперській, антимосковській поезії, а на російськомовних повістях” [32], - слушно зазначає заслужений працівник культури Володимир Портянко.

Міцно і кровно зв'язаний з народом

Безперечно, згадуватимуть в Росії і про М. Добролюбова, який вважав Т. Шевченка справді народним письменником не тільки в українській, але й російській літературі: “Він - поет цілком народний, такий, якого ми не можемо вказати у себе. Навіть Кольцов не йде з ним в порівняння, тому що складом своїх думок і навіть своїми прагненнями іноді віддаляється від народу. У Шевченка, навпаки, все коло його дум і співчуттів перебуває в цілковитій відповідності із змістом і ладом народного життя. Він вийшов з народу, жив з народом і не тільки думкою, а й обставинами життя був з ним міцно і кровно зв'язаний” [6, c. 579].

Доцільно було би опублікувати нині у російських і українських виданнях рецензію М. Добролюбова, “Кобзар” Тараса Шевченка. Коштом Платона Семеренка” Вона побачила світ у журналі “Современник” (1860, - Кн.3). Це була одна з найкращих рецензій про творчість українського поета ще за його життя. Особливість цієї рецензії полягає також в тому, що в ній подана автобіографія Т. Шевченка.

Повернувшись із заслання, Т. Шевченко одразу опиняється в центрі політичного і літературного життя столиці. Ореол несхибного, нескореного борця - жертви самодержавного деспотизму, - слава геніального поета зробили постать Т. Шевченка надзвичайно популярною в найширших колах громадськості царської Росії. В часи, коли по всій країні розвивалася гостра критика кріпосницької системи, особливо повчальною могла бути розповідь про важкий життєвий шлях геніального кріпацького сина. З огляду на це редактор журналу “Народное чтение” О. О. Оболонський звернувся до Т. Шевченка з проханням написати свою автобіографію.

Відгукнувшись на це прохання, Т. Шевченко написав невеликий автобіографічний нарис, який був опублікований у журналі “ Народное чтение” (1860, - Кн.ІІ) під назвою “Письмо Т. Г Шевченка к редактору “Народного чтения”. Згодом автобіографію передрукувала газета “Санкт-Петербургские ведомости”. Своєрідно відгукнувся на Шевченкову автобіографію герценівський “Колокол”, надрукувавши у вересневому числі того ж 1860 року “Дополнение к биографии Т Шевченка”, в якому повідомляв про новий арешт поета і висловлював обурення з свавілля царських жандармів. Повний текст шевченківської “Автобіографії” побачив світ лише через 25 років після смерті поета - в журналі “Киевская старина” (1885, - Кн.ХІ).

Привертаю увагу до такого фрагмента “Автобіографії” Т. Шевченка, яку органічно поєднав у своїй рецензії М. Добролюбов: “Про перші літературні мої спроби скажу тільки, що вони почалися в тому ж Літньому саду, в ясні безмісячні ночі. Українська сувора муза довго цуралася мого смаку, знівеченого життям у школі, в поміщицькій прихожій, на постоялих дворах та в міських квартирах; але коли подих волі повернув моїм почуттям чистоту перших літ дитинства, проведених під убогою батьківською стріхою, вона, спасибі їй, обняла й приголубила мене на чужій стороні. З перших слабких моїх спроб, написаних у Літньому саду, надруковано тільки одну баладу Причинна. Як і коли писались вірші після неї, про це тепер я не почуваю охоти говорити. Коротка історія мого життя, накидана мною в цьому нескладному оповіданні на догоду вам, сказати правду, обійшлася мені дорожче, ніж я думав. Скільки років втрачених! скільки цвіту зів'ялого! І що ж я купив у долі своїми зусиллями не загинути? Мабуть, чи не одне тільки страшне розуміння свого минулого. Воно жахливе, воно тим більше для мене жахливе, що мої рідні брати і сестра, про яких мені тяжко було згадувати у своєму оповіданні, ще й досі - кріпаки. Так, шановний пане, вони кріпаки і досі!”. Глибокий біль виривався із зраненого серця Т. Шевченка.

“Так от які враження лягали на душу юнака за межею простого життя, “під убогою батьківською стріхою”; ось що зустрів він “в школі, в поміщицькій прихожій, на постоялих дворах і в міських квартирах...” Подібні враження могли б убити юну душу, знівечити всі моральні сили, загубити і затоптати людину. Але, видно, багато був обдарований душевними силами цей юнак, що він вийшов, хоч і не зовсім, може, непошкоджений з усього цього. А коли вже вийшов, то він не міг не звернутися до своєї України, не міг не присвятити всього себе тому, що віяло на нього святинею чистого спогаду, що освіжало й зогрівало його в найтрудніші і найтемніші хвилини життя, - наголосив М. Добролюбов. - І він лишився вірним своїм першим дням, вірний своїй Україні. Він співає про її минуле життя, співає про її сучасне - не в тих колах, які втішаються плодами новітньої російської цивілізації, а в тих, де збереглась безхитросна простота життя і близькість до природи. Тим-то він такий близький до малоросійських дум та пісень, тим-то в ньому так і чути повів народності. Він сміливо міг сказати про свої думи:

Думи мої, думи мої,

Квіти мої, діти!

Виростав вас, доглядав вас, - Де ж мені вас діти?

В Україну ідіть, діти,

В нашу Україну,

Попідтинню сиротами,

А я - тут загину.

Там найдете щире серце І слово ласкаве,

Там найдете щиру правду,

А ще, може, й славу...

Привітай же, моя ненько,

Моя Україно,

Моїх діток нерозумних,

Як свою дитину.

І ми не маємо сумніву, що Україна із захопленням прийме “Кобзаря”, давно вже їй, зрештою, знайомого. Він близький до народної пісні, а відомо, що в пісні вилилася вся минула доля, весь справжній характер України; пісня і дума становлять там народну святиню, краще добро українського життя, в них горить любов до батьківщини, виблискує слава минулих подвигів; в них дихає і чисте, ніжне почуття жіночої любові, особливо любові материнської; в них же виявляється і та тривожна оглядка на життя, яка змушує козака, вільного від битви, “шукати свою долю” [5, с. 58-59]. М. Добролюбов відчув глибинне вболівання Т Шевченка за долю поневоленого українського народу, який в глуху темну ніч царювання Миколи І виступив із своїм Словом від імені мільйонів закріпачених. Шевченкове Слово прозвучало нещадним присудом всьому режимові насильства й брехні, національного та соціального безправ'я, жорстокості російської імперської сваволі.

Вірність родині й нації

Головним, фундаментальним змістом Шевченкових “прозирань” (М. Жулинський) у майбутню долю України було духовне воскресіння, національне прозріння українців, братання в єдиній родині, гармонійне співжиття у своєму рідному домі.

Однак проімперські російські видання, які сповідували ідею “национального единства” російського і українського народів, систематично паплюжили діяльність активних учасників культурного процесу в Україні. Особливо роздратовано нападали на “Кобзар” Т Шевченка, намагаючись похитнути його авторитет серед читачів. Наприклад, журнал “Домашняя беседа” опублікував кілька наклепницьких заміток та статей про Т Шевченка. В кінці березня 1861 р. тут була надрукована погромна рецензія священика Л. Крамаренка на виданий Т Шевченком “Букварь южнорусскій” і “Письмо” до редактора. Радянський дослідник М. П. Комишанченко акцентував лише на тому, що “українському поетові докорялося за те, що він не прийняв сповіді перед смертю та до останніх днів свого життя підпримував зв'язки з російськими революційними демократами” [19, с. 19].

Насправді головна причина оприлюднення погромної рецензії Л. Крамаренка зовсім інша. Зросійщеного священика московського православ'я обурило, що Т. Шевченко уклав і видав “Букварь южнорусскій” українською народною мовою. До Т. Шевченка букварі писали лише церковнослов'янською мовою і нею навчали українських дітей. У букварі Т. Шевченко вмістив молитви “Отче наш...”, “Вірую...”, “Псалом СХХХІІ” (Подаємо його за повним зібранням творів у дванадцяти томах. - Т.1. - С. 262):

Чи є що краще, лучше в світі,

Як укупі жити,

З братом добрим добро певне Познать, не ділити?

Яко миро добровонне З голови честної На бороду Аароню Спадає росою І на шитії омети Ризи дорогії;

Або роси єрмонськії На святії гори Високії сіонськії Спадають і творять Добро тварям земнородним,

І землі, і людям, - Отак братів благих своїх Господь не забуде:

Воцариться в дому тихім.

В сем'ї тій великій,

І пошле їм добру долю Од віка довіка.

Думи “Про пирятинського поповича Олексія” і “Про Марусю попівну Богуславку” навчають дітей високої християнської морально-духовної поведінки, вірності родині й нації. Т Шевченко дібрав до букваря мудрі, цікаві прислів'я, приказки.

Де є добрі люди,

Там і правда буде,

А де кривда буде,

Там добра не буде.

Або Ви, тату, йдіть по дрова,

А я буду дома,

Або я буду дома,

А ви йдіть по дрова.

Брехнею увесь світ пройдеш, - та назад не вернешся.

Отже, у букварі органічно поєднані глибока релігійність Т Шевченка і українська народна творчість. Однак за комуністичного режиму ще зі шкільної парти, а також з допомогою преси, радіо і телебачення методично й цілеспрямовано переконували, що Т. Шевченко Богоборець, атеїст, що він проклинав самого Бога. “До подібних сентенцій комуністів та ідеологічно заангажованих учених радянської доби на цю тему додали немалу дещицю церковники московського православ'я, зосібно і його зарубіжної гілки, які так познущалися над правдивою, істинною вірою Шевченка, як це могли зробити тільки лицеміри-фарисеї, книжники часів земного життя Господа Ісуса Христа” [47], - наголошує професор Микола Тимошик.

У багатьох науково-публіцистичних дослідженнях читаємо, що народження Т. Шевченка - поета і митця, філософа і борця, який став символом нації, - зумовлена всім ходом історичного і духовного розвитку України з її тривалою, сповненої драматизму, героїчною боротьбою за волю. “Т. Шевченко як Пророк, незламний борець своєю безсмертною, істинно народною поезією врятував націю від загибелі й асиміляції, - наголошує Олександр Мороз. - Т. Шевченко - це гербовий знак, по якому нас впізнавали і пізнають у всьому світі, він оприлюднив українців у світі” [38].

Орю

Свій переліг - убогу ниву!

Та сію слово. Добрі жнива Колись-то будуть.

..Моя порадонько святая!

Моя ти доле молодая!

Не покидай мене. Вночі,

І вдень, і ввечері, і рано Витай зо мною і учи,

Учи неложними устами Сказати правду. Поможи Молитву діяти до краю.

Християнський гуманізм

Релігійний (християнський) імператив пронизує багато Шевченкових творів. У поемі “Неофіти” Кобзар закликає:

Молітесь Богові одному,

Молітесь правді на землі,

А більше на землі нікому Не поклонітесь.

У циклі “Давидові псалми” Т. Шевченко звертається до Господа допомогти донести його Слово до українського народу: «Молюсь, Господи, внуши їм Уст мої глаголи.»

Слово Т Шевченка - це ідея, задум, план, проект, закон формування української людини, творення її національної сутності, утвердження державницького мислення, суспільного демократичного розвитку. Шевченкове Слово - це не просто поетичне слово - це проголошене Шевченком Господнє Слово, яке вселяє Надію на краще, Віру у світле майбутнє, наснажує Любов'ю до рідної землі, до чесної, сумлінної праці. Тоді:

Діла добрих оновляться.

Діла злих загинуть.

Тарас Шевченко всім своїм єством стверджує:

Якби не Бог поміг мені,

То душа б живая Во тьмі ада потонула,

Проклялась на світі.

Поет молиться “серцем одиноким” Господові в надії на повернення знедоленим, покривдженим доброї долі, на спасіння від злотворящих, на розсіяння тьми неволі:

Колись Бог нам верне волю,

Розіб'є неволю.

Господь любить свої люди,

Любить, не оставить,

Дожидає, поки правда.

Перед ними стане.

Просвітлювачем, носієм Правди покликаний бути поет-предтеча Тарас Шевченко. Він надходить з нашого українського майбутнього, поєднавши у собі теперішнє та минуле українського народу. В його уяві Україна постає в образі Божої Матері-Марії, яка за визначенням філософа Сергія Кримського “є зразком інтимного єднання з Богом шляхом боговтілення в людину, умовою народження, коли Слово стає плоттю, образом краси і благодаті” [24, c. 116].

Благословенная в женах,

Святая праведная Мати Святого Сина на землі.

Не дай в неволі пропадати,

Летучі літа марне тратить.

Скорбящих радосте! Пошли,

Пошли мені святеє слово,

Святої правди голос новий!

І слово розумом святим І оживи, і просвіти!

І розкажу я людям горе,

Як тая Мати ріки, море Сльози кровавої лила,

Так, як і Ти. І прийняла В живую душу світ незримий Твойого розп'ятого Сина!..

Ти Матер Бога на землі!

Ти сльози Матері до краю,

До каплі вилила! Ридаю,

Молю ридаючи, пошли,

Подай душі убогій силу,

Щоб огненно заговорила,

Щоб слово пламенем взялось,

Щоб людям серце розтопило.

І на Украйні понеслось,

І на Україні святилось Те слово, Божеє кадило,

Кадило істини. Амінь.

Т. Шевченко благає скорбну Марію провістити про особливу місію нового Слова, яке має народитися від Правди, вселитися в людські душі, освітити їх світлом Істини і порятувати окрадений український люд.

«Скажи, що правда оживе, Натхне, накличе, нажене Не ветхеє, не древле слово Розтлєнное, а слово нове Меж людьми криком пронесе I люд окрадений спасе...». Отже, світоглядні засади творчості Т. Шевченка органічно вписуються в означення “християнський гуманізм”, ґрунтований на тотожності прекрасного, правдивого та доброго.

В автобіографічній повісті “Художник” Т. Шевченко наголошував, що “в божественній, безсмертній природі багато, дуже багато прекрасного, але ж торжество й вінець безсмертної краси - це обличчя людини, напоєне щастям”. Т Шевченко мовить не про відірвану від довкілля автономну людину, а про людину, що є частиною Божого світу зі своїми національними особливостями. Донеччанин, учасник Острозького клубу вільного інтелектуального спілкування молоді Сергій Стуканов підкреслює: “Тільки шукаючи Бога, вказуючи на Христа, людина здатна віднайти виправдання своєму життю (антроподицея) та виповнити його справдешнім сенсом. Саме на цій дорозі - дорозі пошуку Бога - Т Шевченко й приходить до третього (після людини й Бога) засадничого вузла свого світовідчування - України” [48].

Любітеся, брати мої,

Украйну любіте,

За неї безталанну Господа моліте...

.. Мені однаково, чи буде Той син молитися, чи ні.

Та не однаково мені,

Як Україну злії люде Присплять, лукаві, і в огні Її, окраденую, збудять.

Ох, не однаково мені.

Слушним є твердження сучасного українського філософа Галини Дичковської, згідно з яким Бог та Україна постають у творчості Кобзаря тотожними поняттями: Т. Шевченко “шукає Бога і знаходить Україну, шукає Україну і знаходить Бога: пошук України відбувається через пошук Абсолюту, а пошук Абсолюту (хоч в раціональній, а хоч у містичній його іпостасі) обов'язково приводить до України” [48]. Т. Шевченко закликає: «Схаменіться, недолюди, Діти юродиві! Подивіться на рай тихий, На свою країну, Полюбіте щирим серцем Велику руїну, Розкуйтеся, братайтеся, У чужому краю Не шукайте, не питайте Того, що немає І на небі, а не тілько На чужому полі.»

Прометей України

Т. Шевченко не лише виразник українського духу, а й охоронець нації, її мови, звичаїв, національного характеру. У своїх творах він всебічно осмислив характерні риси української ментальності. На думку О. Мороза, це - “волелюбність, працьовитість, терпимість, національна честь і гідність, християнська релігійність, жертовний патріотизм, обдарованість, толерантність до інших, опора на власні сили, солідарність з поневоленими, любов до природи, землі, антиімперська та антишовіністична спрямованість і віра у свій народ” [38].

Я так її, я так люблю Мою Україну убогу,

Що проклену святого Бога,

За неї душу погублю!

Ці слова Тараса Шевченка підкреслив у своєму “Кобзарі” Олекса Гірник, уродженець села Богородчани Івано-Франківської області, який у ніч на 21 січня 1978 року, в день Злуки Української Народної Республіки і Західно-Української Народної Республіки самоспалив себе на Чернечій горі в Каневі.

Олекса Гірник прийшов до Тараса Шевченка на сповідь, на святе причастя. І собою мав дві каністри з бензином і запальничку. Фундатор музею “Смолоскип” Віктор Тупілко у газетах “День” (27 березня 2012 р.) та “Українське Слово” (4-10 квітня 2012 р.) і Михайло Іщенко у газеті “Українське Слово” (30 січня - 5 лютого 2013 р.) описали шлях до жертовного вчинку Олекси Гірника заради визволення українського народу з лабет московського комуністичного режиму.

Тоді був мороз -- 15 градусів, багато снігу. Охорона музею Тараса Шевченка сховалася в теплі, та й Олекса розрахував свої дії так, щоб йому ніхто не заважав, тому вибрав нічний час. Чотири рази обійшов (залишилися сліди в снігу) навколо могили Шевченка. Спустився до схилу гори, звідкіля видно Дніпро. Розкидав близько тисячі заздалегідь виготовлених власноруч листівок. Підійшов до самого краю гори. Облив себе бензином. Дістав ножа і запальничку. Натиснув на гачок запальнички - усе тіло спалахнуло факелом. Устиг зробити чотири кроки від схилу і вдарив себе ножем. Впав на спину. Зранку тіло знайшли. Повідомили міліцію.

У галузевому архіві СБУ зберігся лист-повідомлення в Центральний комітет Комуністичної партії України: “Таємно. Ворожі проявлення. Черкаська область. 21 січня 1978 р. біля 9 години ранку в м. Каневі на території Музею-заповідника Т. Г. Шевченка за 15 метрів від спостережного майданчика місцевим мешканцем Мещеряковим знайдено труп чоловіка з відкритою раною живота. Одяг на ньому згорів повністю. Стрілки обпаленого наручного годинника показували 8 годин 28 хвилин”. Поруч знаходилися: ємність з синтетичного матеріалу на 2,5 літра, пластмасовий балон ємкістю 1 літр з незначною кількістю рідини з запахом бензину, ніж, запальничка, господарська валіза і шапка-ушанка. Це було тіло Олекси Гірника, який перед смертю написав:

“Протест проти російської окупації на Україні! Протест проти русифікації українського народу. Хай живе Самостійна Соборна Українська Держава”.

Олекса Гірник довго і важко йшов до цього кроку -- акту самоспалення. Він не міг не розуміти, що “оборону тримають тільки ті, хто залишився живим”. Він бачив тотальне знищення українського народу і всього українського. Він бачив і усвідомлював, що здатних тримати оборону залишалося мало, тому “кожний жовнір” мав велику ціну.

Але він також бачив, що велика кількість тих, хто залишився серед живих, припинили оборону. На те було багато причин. Передусім - страх. Століттями українців залякували і примушували бути не українцями; постколоніальний, постгеноцидний і знекровлений Голодомором народ був майже повністю виснажений і знищений. Залишалися діти тих, хто чудом врятувався; діти зрадників і тих, хто погодився бути таким. Усі вони добре розуміли, що вижити, не жити - ні, саме вижити можуть тільки за умови пильної конспірації, за умови не відрізнятися від “маси”. Та Олекса Гірник бачив, що навіть в цій “масі” - заляканій і оплутаній брехнею - все одно живуть настрої протесту, незгоди і бажання не бути бидлом. Треба було якось збудити ці настрої, зворушити людей, дати поштовх у розумінні, що не все втрачено. Іншого засобу, ніж як стати “Смолоскипом” для свого народу, Олекса не бачив. Шостого січня 1978 року в останньому прощальному листі до своєї дружини він написав: “Я йшов простою дорогою, тернистою. Не зблудив, не схибив. Мій протест - то сама правда, а не московська брехня від початку до кінця. Мій протест - то пережиття, тортури української нації. Мій протест - то прометеїзм, то бунт проти насилля і поневолення. Мій протест - то слова Шевченка, а я його тільки учень і виконавець”. “Незважаючи на те, що радянська влада зробила все, щоб замовчати подвиг Олекси Гірника, щоб оббрехати його героїчний вчинок (поширювали чутки, що спалився якийсь, п'яничка чи психічно хворий); незважаючи на залякування свідків, правда про Олексу Гірника і його вчинок живуть і діють” [49].

Свій жертовний вчинок Олекса Гірник перетворив на потужну тривку зброю опору московській комуністичний системі й освітив шлях українського народу до незалежності, до своєї хати, де, за словами Т. Шевченка, “своя й правда, і сила, і воля”.

В Україні та поза її межами написано багато про Т Шевченка - доброго, правдивого, а також, на жаль, паскудного, фальшивого. “А от про Тараса як великого християнина від малих сирітських літ і до смертного часу - ніхто у нас ніколи не писав, - наголошує професор Микола Тимошик у рецензії про книгу Дмитра Степовика “Наслідуючи Христа: Віруючий у Бозі Тарас Шевченко”. - Це новаторська і цілком нова книга з новою концепцією у шевченкознавстві, з дуже прискіпливим аналізом як поетичних, так і мистецьких та епістолярних творів Тараса Шевченка” [47].

Дмитро Степовик взяв на себе важке завдання: довести українському і закордонному читачеві, що Шевченко не тільки правдиво вірив у Бога - без жодної тіні сумнівів чи єриси, а й певною мірою наслідував Христа й апостолів: своїм мученицьким життям під час допитів у справі кирило-мефодіївців, під час десятирічного заслання. А потім, уже на волі, ніс власного хреста на свою ж таки Голгофу через смертельну хворобу, - самотній, у вогкій кімнаті Петербурзької Академії мистецтв, вдихаючи у хворі легені випари кислоти, якою виготовляв офорти.

Оригінальність таланту

“Нам усім, тодішнім літераторам, добре було відомо, яка лиха доля тяжіла над цим чоловіком; талант його приваблював нас своєю оригінальністю і силою, хоч навряд чи хто з нас визнавав за ним те величезне, мало не світове значення, якого, не вагаючись, надавали йому малороси, що жили в Петербурзі, - читаємо у спогадах І. С. Тургенєва. - Ми прийняли його з дружнім співчуттям, з щирою гостинністю. Зі свого боку, він тримався обережно, майже ніколи не висловлював своєї думки, ні з ким не зблизився цілком; все ніби стороною пробирався. Він відвідав мене кілька разів, але про своє вигнанницьке життя говорив мало; лише з окремих уривчастих слів і вигуків можна було зрозуміти, як скрутно було йому і яких він зазнав випробувань і злигоднів. Він показав мені оправлену в звичайну юхту малесеньку книжечку, в яку він записував свої вірші і яку ховав за халяву чобота, бо йому заборонено було писати; показав також свій щоденник, який він вів російською мовою, що немало дивувало і навіть прикро вражало його земляків.

.. Тільки раз, пригадую, прочитав він при мені свій чудовий вірш “Вечір” (“Садок вишневий” і т. д.) - і прочитав його просто, щиро; сам він був зворушений і зворушив усіх слухачів: уся південноруська задумливість, лагідність і сумирність, поетичний струмінь, що нуртував у ньому, тут ясно вийшли на поверхню” [50, с. 335].

Російський скульптор і графік М. Й. Микешин познайомився із Т. Г. Шевченком у 1858 р. у Петербурзі, часто з ним зустрічався: “Рано було мені, двадцятирічному юнакові, здобути його повагу, а любов... але ж уся його пристрасна й могутня любов була так зосереджена на його рідній Україні, що, мені здається, в його палкому серці ні до чого більше й не залишилося любовного запасу, та якби й залишилось, то він ревниво зберігав би його для своїх же українських богів, - підкреслював М. Й. Микешин. - Ця цілісність і неподільність патріотизму, часто несправедлива, але щира і глибока, складала в ньому рису, яка викликала в моєму юному серці не лише подив, а й заздрість.

.. Світлий образ Тараса Григоровича з його беззавітною любов'ю до народу, до своєї батьківщини, образ людини, яка свято зберегла ці високі почуття під постійним гнітом всіляких моральних принижень, на котрі таке багате наше життя, не могли не викликати до себе гарячого співчуття людей. Цим і пояснюється той великий вплив, то щире захоплення, яке викликав Шевченко серед тодішньої молоді” [37, с. 339].

Цікаві, важливі думки про Т Шевченка висловив російський художник Л. М. Жемчужников: “... Шевченко був живою піснею... живою журбою і плачем. Він босоніж пройшов по колючих тернах; увесь гніт епохи впав на його голову і в ньому виявився; не мав спокою цей вдовиний син. Усе життя його було важким ланцюгом, ганебним ярмом: не ударом обуха роздавили його, а тупою дерев'яною пилою щогодини точили його. Але й тоді він підносився духом, будив, підтримував і зміцнював у кожному - то піснею, то словом, то власним життям - правду і безмежну любов до сіроми.

Вийшовши з простого народу, він не одвертався від злиднів і сірячини - ні, навпаки, - він і нас повернув обличчям до народу і змусив полюбити його й співчувати його журбі. Своїм прикладом він показував нам чистоту слова, чистоту думки й чистоту життя; зміцнював у нас твердість духу і віру в непохитність вічної правди.