Шевченкові візії України

Добрий до наївності, простодушний, люблячий, він був водночас твердий, сильний духом - як ідеал його народу. Навіть передсмертні муки не вирвали з його грудей жодного стогону. І тоді, коли він тамував у собі нестерпний фізичний і моральний біль, у нього вистачило самовладання, щоб з усмішкою вимовити “спасибі” тим, хто згадав про нього далеко, на Батьківщині, надіслав йому телеграму з побажанням якнайшвидшого видужання.

Життя своє Шевченко до кінця віддав народові, до смерті стояв у нього на сторожі. Він прагнув визволити народ від безглуздого тупоумства, боровся проти примусової, навмисно спотвореної освіти, яка загрожувала його народові, і віддавав йому свою трудову копійку. Він був силою, що сплавила нас із народом...” [9, с. 375-376].

Батько українського слова

Російський письменник М. Лєсков у статті “Остання зустріч і остання розлука з Шевченком”, яка опублікована у петербурзькій газеті “Русская речь” у березні 1861 р., зазначив, що “українське слово набуло права громадянства, вперше пролунавши в формі ораторської промови над Шевченковою труною”. З дев'яти промов, виголошених над могилою поетовою, шість було українською мовою. З інших трьох дві були виголошені російською, а одна польською, мовби на знак спільного горя слов'ян, що прийшли віддати останню шану українському поетові-страдникові.

Український народ має тепер, хвалити Бога, свою літературу, має своїх ораторів, своїх істориків, та не має тепер такого лірика, яким був покійний Тарас Григорович Шевченко, що його справедливо назвали в одній із виголошених над його труною промов “батьком рідного слова” [30, с. 96].

У третій книзі журналу “Основа” за 1861 рік П. Куліш опублікував статтю “Чого стоїть Шевченко, яко поет народний”: “Шевченко став мовби високим корогвом серед розпорошеного на тисячі миль нашого люду... Слово його животворяще стало ядром нової сили, про котру не думали й не гадали за Котляревського найрозумніші з наших земляків, а та нова сила - народність. Вона нас родичами поміж собою поробила, у братню сім'ю з'єдночила і наше українське суть на віки вічні утвердила. Шевченко чистим подвигом словесним докінчав діло, за которе гетьмани наші нечистим серцем бралися. Шевченко, воздвигши із упадку голосну мову українську, назнаменав широкі границі нашому духу народному (Курсив наш - В. Л.). Тепер уже не мечем наше народне право на вражих твердинях зарубане, не шпаргалами і печатьми супротив лукавства людського стверджене: у тисячах вірних душ українських воно на самому дні заховане і тисячолітніми споминками запечатане” [25, с. 99-100].

Своїм великим приятелем називав Тарас Шевченко Михайла Чалого - українського громадсько-культурного діяча. У спогаді “Похорон Т. Г. Шевченка на Україні” М. К. Чалий наголошував: “Слава цього імені не вмре серед нащадків. Воно житиме в народі довго-довго й зникне хіба що з останнім звуком малоросійської пісні, а народна пісня не вмирає. Не вмруть разом із нею і твори нашого народного поета! У них, як у фокусі, поєдналися, з одного боку, вся краса, уся сила й усе багатство української мови, а з другого - глибоке почуття й енергія характеру, властиві малоруському племені; в них - природна чарівність і простота народних пісень - поряд з високою художністю творів, що належать періоду нашої цивілізації.

Велике значення нашого поета як у житті, так і в літературі південноросійській. Попередники Шевченка, пародіюючи мову і народність нашу, не тільки не сприяли розвитку молодої української словесності, але своїм передражнюванням тільки допомагали нашим недругам глумитися з народних звичаїв і своєрідності народного характеру, зводячи нащадка славного козацтва до рівня ідіота. Антагоністи нашої національності, які, за своїм суспільним і соціальним станом, звикли вважати простолюдина своєю робочою силою, доходили часом до того, що, подібно до американських плантаторів, заперечували в цьому обдарованому племені, - яке багатством пам'яток народної поезії наочно довело свою здатність до духовного зростання в майбутньому, - заперечували, кажу, в ньому будь-яку здатність до вищого розумового розвитку. Нехай їм Бог прощає таку образу! Тут, біля труни нашого славного поета-художника, вихованого і випестуваного народом під тужливі звуки української пісні, - нехай буде покладено край цим несправедливим наклепам!

Поезія Шевченка пролунала високою піснею по всьому слов'янському світу, переконала в здатності українця до вищого поетичного розвитку навіть тих, які, маючи вуха слухати, не чують, маючи очі бачити, не бачать. Муза нашого Кобзаря піднесла народ у його власних очах, той православний народ, який, під гнітом кріпацької неволі, перестав було вважати себе за Боже створіння. Поезія Шевченка завоювала нам право літературного громадянства, гучно подавши і свій голос в сім'ї слов'янських народностей” [57, с. 389-391].

Характеризуючи, оцінюючи розвиток української літератури в російському темному царстві, М. І. Костомаров у статті “Малоросійська література”, яка опублікована вперше в Петербурзі 1871 р. у “Сборнике лучших поэтических произведений славянских народов в переводах русских писателей”, наголошував: “Шевченко в своїх поетичних творах виводить на світ те, що лежало глибоко на дні душі у народу, що під тягарем зовнішніх умов не могло піднятись, - те, що народ лише смутно відчував, але не зумів ще надати йому ясних форм. Поезія Шевченка - поезія цілого народу, але не тільки та, котру сам народ вже проспівав в своїх безіменних творах, що називаються піснями та думами: це така поезія, яку сам народ повинен був заспівати, якби він з самобутньою творчістю продовжував далі співати після своїх перших пісень; це була та поезія, яку народ дійсно заспівав через свого обранця - свою по-справжньому передову людину.

Такий поет, як Шевченко, є не тільки живописцем народного побуту, не тільки співцем народних почуттів, народних діянь - він народний вождь, пробуджувач до нового життя, пророк (Курсив наш - В. Л.). Вірші Шевченка не відходять від форми та прийомів малоросійської народної поезії: вони глибоко малоросійські; але в той же час їх значення аж ніяк не місцеве: вони постійно носять в собі інтереси загальнолюдські (Курсив наш - В. Л.).

Якщо коли-небудь нащадки довго страждаючого, приниженого, зумисне триманого в неуцтві українського селянина будуть користуватися повною людською свободою і наслідками людського розвитку, доля, яку прожили їх батьки, не погасне в їх спогадах, а разом з тим вони з повагою будуть згадувати і про Шевченка, співця страждань їхні предків, шукаючого для них волі - родинної, суспільної, духовної, а разом з ними і за них терплячих душею і тілом, думкою і справою” [22, с. 125-126, 127].

Класик татарської літератури Галімджан Ібрагімов у статті “Великий малоросійський поет Тарас Шевченко”, яка написана в Києві 1914 р. і опублікована у третій книзі “Вітчизни” за 1962 рік, акцентував: “Безмежна любов до рідної України й бажання бачити її вільною - ось головний, найвідвертіше висловлений мотив його життя і творчості. Все життя він жив думкою про Україну.

Головною причиною того, що офіційна Росія не давала спокою Шевченкові, було те, що його ім'я ввійшло в серце кожного українця.

Шевченко вважає Україну й українців єдиним душевним цілим, як самостійний народ, і служить йому.

Шевченко є основоположником нової малоросійської літератури. Він визнає українську мову як самостійну мову і вважає, що цією мовою повинна створюватись своя рідна література, своя преса, наука” [14, с. 460].

Одухотвореність рідної мови

Болісний відгомін імперської глухоти до природніх потреб українців розмовляти своєю мовою, розвивати її, милуватись рідним словом сконцентровано у багатьох листах Т Шевченка до рідних, друзів. Братові Микиті він писав так:

“Микито, рідний брате!... Та, будь ласкав, напиши до мене так як до тебе пишу, не по-московському, а по нашому...

Бо москалі чужі люди,

Тяжко з ними жити;

Немає з ким поплакати,

Ні поговорити.

Так нехай же я хоч через папір почую рідне слово, нехай хоч раз поплачу веселими сльозами, бо мені тут так стало скушно, що я всяку ніч тілько й бачу у сні, що тебе, Кирилівку, та ридаю, та бур'яни (ті бур'яни, що колись ховався од школи). Весело стане, прокинусь, заплачу... Ще раз прошу, напиши мені письмо, та по-своєму, будь ласкав, а не по-московському. Оставайся здоров. 1839, ноября 15 дня. С.-Петербург.

Не забудь же, зараз напиши письмо -- та по-своєму” [63, с. 10].

“...Я твого письма не второпаю, чортзна по-якому ти його скомпонував, ні по- нашому, ні по-московському -- ні се, ні те, а я ще тебе просив, щоб ти писав по-своєму, щоб я хоч з твоїм письмом побалакав на чужій стороні язиком людським, - сердився Тарас Шевченко на брата Микиту у листі від 2 березня 1840 р. - Скажи Іванові Федьорці, нехай він до мене напише письмо окроме - та тілько не по-московському, а [то] і читать не буду. - Кланяйся йому.

Оставайся здоров - твій брат Тарас Шевченко” [63, с. 11-12].

Варфоломій Шевченко - родич Тараса Шевченка - у своїх спогадах зазначав, що “усі свої листи до Микити Тарас писав по-українськи: я й подумав, що він пише по-українськи через те, що думає, що ми такі дурні, що й не розуміємо по-великоруськи.

Пам'ятаю ще, що раз Тарас, пишучи до мене, додав: “Скажи братові Микиті, що як писатиме до мене, то нехай пише по-нашому, бо як ні, то й читати не буду...” Тоді я зрозумів, що Тарас бажає мінятися хоч зрідка рідним словом; з того часу я раз у раз писав до нього по-нашому.

..Заслання і солдатчина за Аралом не загрубили, не зачерствили ніжного, доброго, м'якого й люблячого серця Тараса... Тарас любив жити сем'янином; бачачи моє життя, він не раз говорив: “Чи сподобить-то мене Господь завести своє кишло, хатину, жіночку і діточок?” Часто ми розмовляли про це діло, і завжди Тарас просив моєї ради і помочі знайти йому місце для оселі і “дівчину”, але дівчина щоб була доконче українка, проста, не панського роду, сирота і наймичка. От і стали ми з ним декуди їздити і шукати йому задля кишла такого місця, “щоб Дніпро був під самим порогом” [62, с. 27, 28, 32].

На жаль, ми мало знаємо про драматичні події в житті всієї родини Варфоломея Шевченка. Це людина, яка поклала життя для того, щоб Чернеча гора стала духовним знаком усієї України. Викупивши за свої гроші землю з могилою Т Шевченка, він у заповіті безкоштовно передав її місту Каневу, а своїм рідним заповідав над усе про неї дбати.

Письменник Григорій Гусейнов в інтерв'ю Світлані Короненко зазаначив, що “Варфоломій Григорович був нерозлучний з невеликою скринькою, у якій зберігав листи Кобзаря. Скринька пройшла багато випробувань, якось потрапила навіть у пожежу, але це ніби неопалима купина чи фенікс - вона не загинула. І тільки в радянські часи в скромне київське житло нащадків Варфоломія Шевченка прийшли енкавеесівці - й унікальні документи відтоді зникли. Сумна історія поховання родича поета. Варфоломій Григорович доживав у своєї доньки в селі Буряківці біля Чорнобиля. Там помер і був похований у кінці першого десятиліття двадцятого століття. Могилу доглядали родичі, оскільки глибоко поважали поета й розуміли значення цієї людини в історії не тільки сім'ї, а й усієї України. Однак у квітні 1986 року вибухнув Чорнобиль, село разом зі цвинтарем зникло, а нині там гігантське кладовище забрудненої радіацією техніки” [21].

У листі до Варфоломея Шевченка від 22 серпня 1860 р. Тарас Шевченко, характеризуючи Ликерю, з якою так і не одружився, підкреслював, що вона “крепачка, сирота, така сама наймичка, як і Харита, тілько [...] письменна і по-московському не говорить. Вона землячка наша із-під Ніжина” [63, с. 264]. На засланні Т Шевченко радів кожній звістці рідним словом. У листі до С. Сераковського від 6 квітня 1855 р. він писав: “Мой милый, мой добрый Zyhmonte! Благодарю тебя за твое ласковое, сердечное украинское слово, тысячу раз благодарю тебя. Рад бы я отвечать тем же сердцу милым словом, но я так запуган, что боюся родного милого звука. Особенно в настоящее время я едва и как-нибудь могу выражаться. О моем настоящем горе сообщаю я А. П[лещееву], и ты у него прочитаешь эти гнусные подробности” [63, с. 113].

Високо оцінив Т Шевченко книгу П. Куліша “Записки о Южной Руси”. Двадцять другого квітня 1857 р. він написав Я. Г. Кухаренкові: “Прислав мені із Пітера курінний Панько Куліш книгу своєї роботи, названу “Записки о Южной Руси”, писану нашим язиком. Не знаю, чи дійшла до Чорноморії ся дуже розумна і щира книга. Якщо не дійшла, то випиши, не будеш каяться. Такої доброї книги на нашому язику ще не було дрюковано. Тут живо вилитий і кобзар, і гетьман, і запорожець, і гайдамака, і вся старо- житна наша Україна як на лодоні показана. Куліш тут свого нічого не додав, а тільки записав те, що чув од сліпих кобзарів, а тим самим і книга його вийшла книга добра, щира і розумна. Послав би тобі, друже мій єдиний, свій екземпляр, але я ще сам добре не начитався, мене, спасибі, люде добрі книгами не забувають. Нема, нема, та й пришле хто-небудь. А журнала уже десятий рік і в очі ні одного не бачив і не знаю, що там і діється в тій новій, чи современній, літературі. Сам не написав нічого, бо мені було заказано писать. А тепер уже і Бог його святий знає, чи й напишу що-небудь путнє. Я ще не дуже зостарівся, та знівечився, друже мій єдиний. А може, дасть Господь милосердний, ще одпочину та на старість попробую писать прозу. О віршах уже нічого й думать” [63, с. 154].

“Христос воскресе! На самий Великдень приплила з Гур'єва до нас почта і привезла мені письмо твоє і 16 руб. грошей. Спасибі тобі, друже мій незнаємий! Подякуй і поцілуй твоїх товаришей і земляків моїх щирих, спасибі їм, що не забувають безталанного старого кобзаря. Нехай не забуде їх Господь милосердий своєю доброю долею, - писав Т Шевченко 22 квітня 1857 р. до А. М. Маркевича. - Спасибі вам, молодії брати мої, і за книги. Спасибі йому, тому Николаю М., а Куліша, як побачиш, то поцілуй його за мене і скажи йому, що такої книги, як “Записки о Южной Руси”, я ще зроду не читав. Та й не було ще такого добра в руській литературі. Спасибі йому, він мене неначе на крилах переніс в нашу Україну і посадив меж старими сліпими товаришами-кобзарями. Живо і просто вилита стареча мова. А може воно тим і живо, що просто. І як не буде він продолжать своих “Записок”, то його Бог святий покарає. Так і скажи йому, друже мій, як його побачиш” [63, с. 157-158].

Розвінчування російських історичних міфів

Листи Тараса Шевченка, спогади про нього і, безперечно, твори фокусують найголовнішу сутність ролі Кобзаря-Пророка для формування національної ідентичності українців, розвіювання російських історичних міфів. їх, до речі, інтенсивно нав'язують і у наш час. До найбільш поширених міфів професор російської історії Гарвардського університету Едуард Кінан зараховує такі:

- Московська держава, серцевина і шаблон для наступних Російської і радянської імперій, виникала навколо Москви у XIV ст. як основний і прямий спадкоємець політичної та національної спадщини Київської держави.

- Саме усвідомлення цієї спадкоємності й мотив відтворення колишньої київської єдності спричинили першу московську експансію на сусідні руські князівства, відому як “збирання руських земель”.

- Московські князі виступали провідниками всієї російської нації (під якою більшість росіян, якщо не роблять окремого застереження, розуміють також українців і білорусів), що великою мірою було обумовлено їхньою визначальною роллю у національно-визвольній боротьбі проти татарського панування (традиційно званого “татарським ігом”).

- У цій і подальшій боротьбі московські князі політично вигравали від тісної співпраці з верхівкою національної православної церкви, яка була вірним носієм і охоронцем візантійської культурної традиції - церковної та політичної.

- Зокрема, саме Церква пропагувала ідею Росії як третього Риму, згідно з якою після занепаду Риму та Константинополя Москва успадкувала всесвітньо-історичну відповідальність християнського царства.

Саме поєднання ідеї антитатарського хрестового походу з почуттям християнської доленосної місії надихало перше велике московське завоювання неруських територій - Казані та Астрахані - в середині XVI ст.

Пізніше завоювання Білорусі й приєднання України були виразом туги за втраченою єдністю київських часів, але цю експансію надихала також релігійна занепокоєність православного населення цих земель” [17, с. 18].

Переважна більшість цих міфів стали міфами світової русистики, не залишивши жодного місця для української історії. Це спричинило деформацію української історіографії, ерозію історичної пам'яті. Загальмованість суспільно-політичного поступу України після прийняття Переяславської угоди, яка завдала глибоких ран народному організму, відчувається і сьогодні. Культурно-політична діяльність національно орієнтованих істориків, письменників розвивалася під психотравмуючим “омофором” московського імперського цензурного нагляду і карально-репересивного меча. Утиски імперською адміністрацією усіх виявів українства, пильна увага Польщі, Німеччини, Туреччини та Австрії до найменших теоретичних побудувань науковців та практичних дій політичного чи соціально ангажованих угруповань української інтелігенції спонукали до особливої обережності та продумування всіх можливих наслідків національно-культурного активізму.

Інтерпретація вітчизняної минувшини Т. Шевченком та іншими дослідниками української суспільно-політичної думки відбувалася у складному й неоднозначному політичному контексті. Відшукуючи історичні корені свого народу, Т. Шевченко, власне, прагнув знайти національну ідентичність. “Знайшовши її (ідентичність. - В. Л.) в славному і водночас катастрофічному минулому, він вбачає в історії континуум, де те, що діялось колись, накладає відбиток на сьогодення, в якому зійшли нанівець усі здобутки звитяжних предків. Поет ставить читачів перед дзеркалом історії, десакралізованої, деміфологізованої, страхітливої своїми нереалізованими можливостями” [29, с. 305].

Незважаючи на велику місію, що її виконала Україна з огляду на захист Європи від навали Золотої Орди, оборону християнської цивілізації від мусульманської релігійної та військової агресії, попри багату матеріальну й духовну культуру, український народ опинився за межами європейської політичної спільноти.

Одним з перших науковців, який поставив собі за мету здійснити порівняльний аналіз шляхів утворення держав Європи та Росії, був Трохим Зіньківський. Осмислення наслідків Переяславської угоди 1654 р. Трохимом Зіньківським привело його до висновку про те, що “одні народи Росія приєднувала військовою силою, а інші - на правових підставах. Напівазіатська, абсолютистська та релігійно нетолерантна, з деспотичним суспільним устроєм Російська держава не терпіла в якій-небудь своїй частині “людсько-європейського ладу, і се велетенське тіло в половині ХІХ ст. було, справді, без руху” [12, с. 7].

Домовинний спокій в Російській імперії Т Шевченко так характеризує:

У нас же й світа, як на те --

Одна Сибір неісходима,

А тюрм! а люду!.. Що й лічить!

Од молдованина до фінна На всіх язиках все мовчить,

Бо благоденствує!

Під впливом поезії Т. Шевченка Т. Зіньківський доходить висновку, який надто актуальним є сьогодні: історичний “неспокутуємий” гріх і “злочинство” еліти в Україні полягає в тому, що вона дбала про інтереси “отечества чужого”, зрікалася своєї Батьківщини, “паскудила славу свого народу”. “Щоб бути дітьми гідними пам'яті батька Тараса, нам треба пильно і багацько працювати попереду над самим собою - щоб відшукати загублені моральні зв'язки наші з нашим народом - випрацюємо їх - тоді знатимемо, що нам робити і куди йти” [13, с. 78].

Національне відступництво

Для набуття національної свідомості, на засадах якої розв'язуються соціальні проблеми, треба як колись, так і тепер дізнаватись про те, “чия правда, чия кривда і чиї ми діти”, необхідно знати свою правду історію, яку, до речі, і нині різні перекиньчики, манкурти намагаються вбгати в рамки історії ВКП(б). Тарас Шевченко закликає:

Подивіться лишень добре,

Прочитайте знову Тую славу. Та читайте Од слова до слова,

Не минайте ані титли,

Ніже тії коми,

Все розберіть... та й спитайте Тойді себе: що ми?..

Чиї сини? яких батьків?

Ким? за що закуті?..

Професор Національного університету “Києво-Могилянська академія” Володимир Панченко підкреслює, що одним із центральних у поезії Тараса Шевченка є мотив національного відступництва. Хто вони, оті мертві, живі і ненарожденні земляки, до яких звертається поет і яким адресовано стільки його саркастичних слів? Відповідь очевидна: “своє” панство, українці-перевертні, “інтелектуали” ХІХ ст., чий потенціал реалізується на користь чужого, а не свого. Йдеться про тих, хто мав би бути національною елітою України. Спрямовані в їх бік Шевченкові єреміїади містять болючі докори, що межують із прокляттями.

Кайданами міняються,

Правдою торгують.

І Господа зневажають,

Людей запрягають В тяжкі ярма. Орють лихо,

Лихом засівають.

А що вродить? побачите,

Які будуть жнива!

Читаючи ці слова Т. Шевченка, в голові миттєво виринають прізвища багатьох сучасних представників квазі-еліти, ураженої вірусом національного відступництва. До них належать також 148 народних депутатів України, які написали звернення до голови Сейму польського парламенту із закликом негативно оцінити дії Української Повстанчої Армії та українських націоналістів. Трагічні події 1943 р. для українців і поляків польський Сейм оцінив однобоко, назвавши Волинську криваву бойню “етнічною чисткою” з ознаками геноциду стосовно поляків.

Перший Президент сучасної України, голова громадянського комітету “Примирення між народами” Леонід Кравчук сказав, що “заява 148 українських депутатів - анти-громадянський, антинаціональний крок, що може бути прирівняний до національної зради”.

“Ви, 148 парламентарів, не знаєте, що геноцид може здійснювати держава, і тільки вона, а УПА не була державою? Між вами, як видно, немає жодного, знайомого з міжнародним правом.

Закликаючи голову польського Сейму безпідставно звинувачувати УПА в геноциді поляків, ви надаєте іноземній державі допомогу в проведенні підривної діяльності проти України, тобто коїте злочин, що його Кримінальний кодекс України (ст. 111) кваліфікує як зраду і карає позбавленням волі на 10-15 років, - такий висновок Героя України Левка Лук'яненка. - Ви - зрадники! І члени Партії регіонів та Комуністичної партії викрили перед усім українським народом антиукраїнську суть своїх партій.

Проти вас, підписантів, Генеральна прокуратура зобов'язана порушити кримінальну справу, а Президент України з огляду на дискредитацію парламенту майже третиною його складу задля збереження честі української нації має розпустити Верховну Раду й призначити вибори нового її складу.

Не можна жити без національної честі й людської совісті!” [33].

Якби ви вчились так, як треба,

То й мудрость би була своя.

А то залізете на небо:

“І ми не ми, і я не я,

І все те бачив, і все знаю,

Нема ні пекла, ані раю.

Немає й Бога, тілько я!

Та куций німець узловатий,

А більш нікого!..” -- “Добре, брате,

Що ж ти такеє?”:

“Нехай скаже Німець. Ми не знаєм”.

Отак-то ви навчаєтесь У чужому краю!

Німець скаже: “Ви моголи”.

“Моголи! моголи!”

Золотого Тамерлана Онучата голі.

Німець скаже: “Ви слав'яне”.

“Слав'яне! слав'яне!”

Славних прадідів великих Правнуки погані!

І за часів Т. Шевченка, і нині квазі-еліта в Україні, безлика. “Криза ідентичності, асимільованість, втікання від свого національного “Я” і запобігання перед чужинцями неминуче призводять до моральних хвороб, що починаються із втрати елементарної гідності, - наголошує Володимир Панченко. - Запитання “хто ви?” - фатальне для малоросійської свідомості. Відповіді на нього немає - все залежить від того, що скаже німець (німець у Т.Шевченка - не обов'язково власне німець; це слово він уживає в ширшому значенні, як маркер чужості, чужинності). Може, моголи. Може, слов'яни. Одне слово - ніхто” [42].

Оце, за висловом В. Панченка, “ніхто”, сповідуючи постмодернізм, який в Україні набув нині провінційно-розбурханого вигляду та вилився у поверховість, примітивність і розхристаність світогляду, намагається зруйнувати справжній образ Т. Шевченка. Наклепницькі книжки, статті, публічні випади спрямовані на те, щоб завадити українцям віднаходити ключ для розуміння самих себе й усвідомлення себе у правдивій історії.

Філософ Петро Кралюк слушно зазначає, що “у радянській літературі любили акцентувати увагу на тому, що Шевченка викупили з кріпацької неволі “російські прогресивні діячі”. Воно ніби й так. Хоч, насправді, ініціював викуп українець Іван Сошенко. Намалював портрета Василя Жуковського, за який вдалося дістати необхідну суму для викупу, а Карл Брюллов був нащадком французьких гугенотів. Домовлявся з паном Енгельгардтом про викуп Олексій Венеціанов - син ніжинського грека та українки. Звісно, були серед людей, які викупили Шевченка, й росіянин -- згадуваний Василь Жуковський, поет-романтик, людина, наближена до самого самодержця. Але, крім Жуковського, збиранням грошей для викупу займався Михайло Вієльгорський - зрусифікований нащадок давнього українського роду з Волині. Тобто це був такий собі культурний “інтернаціонал” тодішнього Петербурга” [23].

Петербург постав на кістках українців. Про це Шевченко знав. І писав про це з великою гіркотою та болем, ніби передаючи голосіння померлих душ козаків, які загинули, будуючи “місто над Невою”:

І ми сковані з тобою,

Людоїде, змію!

На страшному на судищі Ми Бога закриєм Од очей твоїх неситих.

Ти нас з України Загнав, голих і голодних.

У сніг на чужину

Та й порізав; а з шкур наших

Собі багряницю

Пошив жилами твердими

І заклав столицю

В новій рясі. Подивися:

Церкви та палати!

Веселися, лютий кате,

Проклятий, проклятий!

Йдучи у фарватері цинічних висловів В. Бєлінського про Т Шевченка (гріх їх повторювати), деякі сучасні “шевченкознавці” безпардонно паплюжать Т Шевченка. Треба не лінуватися, а сумлінно прочитати твори Кобзаря, усі спогади Шевченкових сучасників, “не минаючи ані титли, ніже тії коми”, і постане Т Шевченко - Людина, Особистість, Християнин, Слава, Честь, Велич української нації.

Правдиве слово поціновувачів Шевченка

Лікар А. О. Козачковський згадував, що “дехто несправедливо вбачав у Шевченкові тільки ненависть до осіб вищих верств суспільства; в кожній людині, незважаючи на стан і суспільне становище, він поважав, насамперед, гідність, в усіх верствах суспільства у нього було багато цінителів його таланту і друзів. Він щиро був відданий, наприклад, сімейству Рєпніних, яке радо його приймало... Описана ним самим у щоденнику несподівана зустріч його в Москві з синами колишнього його володаря є найпереконливішим спростуванням несправедливого докору Шевченкові в озлобленості...” [18, с. 78].

“Мене обурюють розповіді про безчинства Шевченка у нетверезому стані. Я був знайомий із ним у кращі роки його життя, коли він був здоровий і дужий, але я жодного разу не бачив його п'яним до неподобства, - наголошував Ф. М. Лазаревський. - Випивав він, щоправда, іноді чимало, але кожна зайва чарка робила його лише більш невимушеним і натхненним, додавала більше задушевності і надзвичайної симпатичності. Душа його завжди знала міру” [28, с. 181].

Російський журналіст О. І. Матов записав спогади про Т Шевченка сестер Лаврентьєвих.

- Це була справді благородна людина! -- казала вона (Лаврентьєва - В. Л.) з якимось старечим благоговінням.

- Кажуть, він добряче тут випивав?

- Ні, не можу сказати! Жодного разу того не бачила,.. Може, й випивав, тільки я не знала; та, чого грішити, і від інших родичів моїх не чула.

Друга Лаврентьєва тільки підтвердила сказане сестрою:

- Багато, либонь, про нього тут плескали, та хіба можна повірити? Казали, що він і фармазон, і п'яниця, і чого тільки не балакали! Але треба вам сказати, що всі ті чутки йшли від заздрощів. На той час моєму хлопчикові було років сім, так от Тарас Григорович і навчав його грамоти. Зрозуміло, навчав безплатно. Які були наші достатки?! Ну, от інших і завидки брали... А Бог його знає, може, й справді був не від того, щоб перехилити чарочку; тільки ні - не бачили ми... Прийде, було, навчати, - похмурий такий, мовчазний, вовкуватий... Ми й не встрявали. Звісно, такій людині - хіба в нас жити? Що в нас тут було?! Сама страмота...

- А чи довго він навчав вашого сина?

- Як вам сказати... Мабуть, більше року. Добре небіжчик, царство йому небесне, вчив! Жодного лихого слова не скаже, було, на заняттях: все жартом та ласкою, - тільки попервах нібито сердитий... А все ж, як зазирнеш до них, було, соромився нас трохи (стара всміхнулась). Адже незвиклий він був до нашого брата-мужика!..

- Як то незвиклий? Та він же й сам із мужиків.

- Що ви, Господь із вами! Він був благородна людина, - захвилювалася Лаврентьева. - Високої освіти людина! Нічого поганого ми за ним не помічали...” [36, с. 191-192].

А. О. Ускова - дружина коменданта Новопетровського укріплення І. О. Ускова - так словесно змалювала портрет Т. Шевченка: “Шевченко не був світською людиною - він не міг одразу привернути вашу увагу. На зріст був середній, кремезний, трохи вайлуватий, навіть незграбний. Обличчя відкрите, добродушне, високе чоло з великою лисиною, що надавало йому солідного вигляду; рухи неквапливі, голос приємний, говорив чудово, плавно, особливо добре читав уголос. Бувало, довгими зимовими вечорами він принесе журнал і вибере, що йому до смаку, й починає читати; якщо ж твір йому особливо подобається, то він одкладе книжку, підведеться, ходить, розмірковує, потім знову візьметься за неї; а вірші, які йому дуже подобались, він завчав напам'ять і днів по три декламував.

..Ближче познайомившись із ним, я знайшла в ньому чесну, правдиву, моральну людину..Шевченко був дуже розвиненою людиною, з чудовою пам'яттю, тому теми для розмов під час прогулянок були найрізноманітніші; вони виникали у зв'язку з кожним предметом чи явищем, що чимось привертали увагу під час прогулянки. Завдяки цьому розмови з ним завжди були далекі від місцевих пліток і давали велике задоволення” [51, с. 236, 239].

“Взагалі Тарас Григорович, живучи у кріпості, дуже бідував, йому бракувало передусім грошей, потім книжок, яких не можна було дістати й за гроші. Невеличку комендантську бібліотеку він прочитав; спільної офіцерської бібліотеки не було. Читав він тільки те, що присилали йому знайомі з Оренбурга, а це траплялося не часто.

Ніколи Шевченко жодним словом не поскаржився на своє становище, ніколи я не бачив його сумним і пригніченим. Він був фізично здоровий, рум'яний, погляд у нього був завжди ясний і відкритий. Щоправда, в ньому постійно жила якась дума, але дума ця була тиха і, так би мовити, живила й підтримувала його дух. Іноді можна було подумати, що він слухає спів сфер: так заносила його звична і світла дума в галузь, тільки йому відому і приступну. Слід гадати, що в ньому проходила поетична течія, яка служила йому щитом проти ударів гіркої дійсності, - підкреслював хорунжий (згодом - військовий старшина) Уральського козачого війська М. Ф. Савичев. - Побачився я з Шевченком у Москві, взимку 1858 року, в академіка А. М. Мокрицького. Тарас Григорович був невпізнанний, і я, тільки придивившись, упізнав його. Жовто-зелений, у зморшках, худий...” [45, с. 263, 264].

К. Ф. Юнге (Толстая) - російська художниця, дочка віце-президента Академії мистецтв Ф. Толстого - так характеризувала Т Шевченка: “Шевченко був дуже запальним у суперечках, але запальність його була не злобна чи зарозуміла, а тільки палка і якась мила, як усе в ньому. Він був дуже ласкавий, м'який і наївно довірливий у ставленні до людей; він в усіх знаходив щось хороше і захоплювався людьми, які часто не варті були того. А сам він був якийсь чарівний, усі любили його, не виключаючи навіть і слуг.

Ніхто не був такий чутливий до краси природи, як Шевченко. Іноді він несподівано приходив після обіду. “Серденько моє, беріть олівець, ходімо скоріше!” - “Куди це, дозвольте довідатись?” - “Та я тут дерево знайшов, та ще яке дерево!” - “Господи, де ж це таке диво?” - “Недалеко, на Середньому проспекті. Та ходімо ж!” І ми, стоячи, замальовували в альбом дерево на Середньому проспекті, а потім ішли й на набережну, милувалися заходом сонця, переливами тонів, і не знаю, хто більше захоплювався - чотирнадцятирічна дівчинка чи він, який зберіг у своїй багатостраждальній душі стільки дитячої безпосередності. Незабутніми залишаться для мене наші поїздки у світлі північні ночі на тоню, на узбережжя. Тут і пили, і співали, та якби Шевченко дозволив собі якусь надмірність чи непристойність, то це, безперечно, обурювало б і мене, і мою матір, тому що тоді були інші погляди на виховання дівчини. Протягом двох років, коли я бачилася з Шевченком, за поодинокими випадками, щодня - я жодного разу не бачила його в нетверезому стані, не чула від нього жодного непристойного слова і не помічала, щоб він у поведінці чимось відрізнявся від інших добре вихованих людей...

Одна хмара була на небосхилі Кобзаря: його тягло на дорогу йому Україну! Як часто говорив він мені про свою милу батьківщину, говорив так багато, так хороше! Він змальовував і степи з їхніми самотніми могилами, і хутірці, що потопали в черешневих садах, і старі верби, що схилялися над тихим Дніпром, і легкі довбанки, що ковзають по його поверхні, і київські кручі, і золотоглаві монастирі: “От би де нам пожити з вами, от де померти б!” І, слухаючи захоплену, поетичну мову, я полюбила незнайомий мені край.

..Не дається, видно, особисте щастя людям, покликаним служити людству. Не далося воно й нашому Тарасу Григоровичу, зате пам'ять про нього лишилася жива і світла в душах його друзів і шанувальників і, як живий, постане його чудовий образ перед кожним, хто коли-небудь прочитає його жагучі й ніжні, сповнені любові творіння, що так яскраво змальовують його особистість” [64, с. 281, 282, 283].

Візія українського майбутнього

Тарас Шевченко - самородок, дар Божий для українського народу, всього людства. Його Слово як українська пісня - “без золота, без каменю, без хитрої мови, а голосна та правдива, як Господа Слово”. Велич Т Шевченка з роками збільшується, важливість творів зростає. Шевченко залишається незмінною та актуальною опорою української ідентичності, соборності України. Правда, за комуністичного режиму та й нині, коли Україна ще у неорадянському, совковому павутинні, часто можна почути, що творче надбання Т Шевченка є спільною інтелектуальною власністю українського і російського народів, бо він був співцем двох братніх народів. Безперечно, Т Шевченко розрізняв росіян і російську імперську державу.

“Шевченко не був русофобом, - наголошує Сергій Грабовський. - Він був, образно кажучи, переконаним імперієфобом (не має значення, про чию імперську політику йшлося - Варшави чи Петербурга” [3]. А російські журналісти у восьмихвилинному коментарі телеканалу “Оренбург”, присвяченому відзначенню у цьому краї Шевченкового 199-річчя, сплутали імперієфобію з русофобією, звинувативши Т Шевченка у ненависті до росіян. “Шевченкіана” на оренбурзькому телебаченні - це суцільна підтасовка, що замішана на невігластві. Але така, на перший погляд, гуманістична теза про “спільну інтелектуальну власність українського і російського народів” Шевченкової творчості, обмежує унікальність, феноменальність Т. Шевченка, який сформулював візію українського майбутнього, що базується на трьох найосновніших національних ідеалах, найголовніших цінностях - Бог, Україна, Свобода”[15]. Вони визначають орієнтири життя як окремої людини, так і цілого народу.

Так, Шевченко написав окремі твори російською мовою. Але як він ставився до цього, можна зрозуміти з листа до Я. Г Кухаренка від 30 вересня 1842 року: “Переписав оце свою “Слепую” та й плачу над нею, який мене чорт спіткав і за який гріх, що я оце сповідаюся кацапам черствим кацапським словом. Лихо, брате отамане, єй-богу, лихо. Це правда, що окроме Бога і чорта в душі нашій єсть ще щось таке, таке страшне, що аж холод іде по серцеві, як хоч трошки його розкриєш, цур йому, мене тут і земляки, і не земляки зовуть дурним, воно правда, але що я маю робить, хіба ж я винен, що я уродився не кацапом або не французом. Що нам робить, отамане-брате? Прать против рожна чи закопаться заживо в землю -- не хочеться, дуже не хочеться мені дрюковать “Слепую”, але вже не маю над нею волі, та цур їй, а обридла вже вона мені” [63, с. 20].

У 1847 р. Т Шевченко готував нове видання “Кобзаря” і написав до нього “Передмову”. Однак арешт завадив здійснити проектоване видання. Тільки у 1859 р. цензура дала дозвіл на видання нового “Кобзаря”, зробивши суворе застереження, щоб до книжки ввійшли лише ті твори, які вже були опубліковані до 1847 р. “Передмова” 1847 р. і на цей раз не побачила світу. До того ж вона була глибоко захована в архівах департаменту поліції серед паперів, відібраних у поета після арешту. Вперше ознайомив читачів з цим блискучим твором Т. Шевченка журнал “Былое” аж у 1906 році (книга VIII).

[Передмову до нездійсненого видання “Кобзаря”], як і цитований вище лист до Я. Кухаренка, вміщено у шостому томі повного зібрання творів Т Г Шевченка, видане АН УРСР у 1964 р. Однак у радянському літературознавстві чимало важливих думок Т Шевченка залишали поза увагою, або перекручували на догоду комуністичному режимові. Наприклад, П. М. Федченко - відомий дослідник української журналістики і публіцистики - у статті “Публіцистика Т Г Шевченка” зазначив, що “передмова була своєрідною літературною декларацією поета, його естетичним кредо” [52, с. 271]. Насправді, важливі й актуальні суспільно-політичні, філософські та літературно-естетичні проблеми, які порушив у “Передмові” Т Г Шевченко, у статті П. М. Федченка подані, як не прикро, обскубаними. Привертаємо увагу до тих фрагментів “Передмови”, які свідомо чи вимушено на догоду антиукраїнській системі, П. М. Федченко залишив поза текстом своєї статті.

Отже, Тарас Шевченко писав: “Великая туга осіла мою душу. Чую, а іноді і читаю: ляхи дрюкують, чехи, серби, болгаре, чорногори, москалі - всі дрюкують, а в нас анітелень, неначе всім заціпило. Чого се ви так, братія моя? Може, злякались нашествія іноплеменних журналістів? Не бійтесь, собака лає, а вітер несе. Вони кричать, чом ми по-московській не пишемо? (Курсив наш - В. Л.).

..Кричать о братстві, а гризуться, мов скажені собаки. Кричать о единой славянской литературе, а не хотять і заглянуть, що робиться у слов'ян!

Чи розібрали вони хоч одну книжку польську, чеську, сербську або хоч і нашу? Бо і ми таки, слава Богу, не німці! Не розібрали. Чом? Тим, що не тямлять. Наша книжка як попадеться у їх руки, то вони аж репетують та хвалять те, що найпоганше. А наші патріоти-хуторяни й собі за ними.

Прочитали собі по складах “Енеїду” та потинялись коло шинку, та й думають, що от коли вже ми розпізнали своїх мужиків. Е, ні, братики, прочитайте ви думи, пісні, послухайте, як вони співають, як вони говорять меж собою шапок не скидаючи, або на дружньому бенкеті як вони згадують старовину і як вони плачуть, неначе справді в турецькій неволі або у польського магнатства кайдани волочать, -- то тойді і скажете, що “Енеїда” добра, а все-таки сміховина на московський шталт. (Курсив наш - В. Л.).

Отак-то, братія моя возлюбленная. Щоб знать людей, то треба пожить з ними. А щоб їх списувать, то треба самому стать чоловіком, а не марнотрателем чорнила і паперу. Отойді пишіть і дрюкуйте, і труд ваш буде трудом чесним.

А на москалів не вважайте, нехай вони собі пишуть по-своєму, а ми по-своєму. У їх народ і слово, і у нас народ і слово. А чиє краще, нехай судять люди. (Курсив наш - В. Л.). Вони здаються на Гоголя, що він пише не по-своєму, а по-московському, або на Вальтер Скотта, що й той не по-своєму писав. Гоголь виріс в Ніжині, а не в Малоросії -- і свого язика не знає; а В[альтер] С[котт] в Эдемборге, а не в Шотландії - а може і ще було що-небудь, що вони себе одцурались. Не знаю. А Борнц усе-таки поет народний і великий. І наш Сковорода таким би був, якби його не збила з пливу латинь, а потім московщина. (Курсив наш - В. Л.).

Покойний Основ'яненко дуже добре приглядався на народ, та не прислухався до язика, бо, може його не чув у колисці од матері, а Г[улак]-Артемовський хоть і чув, так забув, бо в пани постригся. Горе нам! Безуміє нас обуяло отим мерзенним і богупротивним панством. Нехай би вже оті Кирпи-гнучкошиєнки сутяги -- їх Бог, за тяжкіє гріхи наші, ще до зачатія во утробі матерній, осудив киснуть і гнить в чорнилах, а то мужі мудрі, учені. Проміняли свою добру рідну матір -- на п'яницю непотребную, а в придаток ще і -въ додали.

Чому В. С. Карадж[ич], Шафар[ик] і іниє не постриглись у німці (їм би зручніше було), а остались слов'янами, щирими синами матерей своїх, і славу добрую стяжали? Горе нам! Но, братія, не вдавайтесь в тугу, а молітесь Богу і работайте разумно, во ім'я матері нашої України безталанної” [63, с. 312-315].

В умовах мертвої московської темряви Т Шевченко мужньо оре свій переліг - убогу ниву, сіє українське Слово та закликає працювати в ім'я матері-України.

Ну що б, здавалося, слова...

Слова та голос -- більш нічого.

А серце б'ється - ожива,

Як їх почує!.. Знать, од Бога І голос той, і ті слова Ідуть меж люди!...

“Ідея здійснення Слова, його проростання істиною в свідомості й душах українських людей, віра в його місійне покликання були визначальними в творчому самозвершенні Шевченка” [10], - наголошує М. Жулинський. Українське Слово Т Шевченка спрямоване на те, щоби розбудити приспані невольницькою долею душі, бо народ, який втрачає мову, історію, морально-духовну енергію, приречений на вигнанство з сім'ї світових народів. Такий стан байдужості, лінивства та безвір'я нації Т Шевченко вважав національною самозрадою. У наш час цинічного наступу різних зовнішніх і внутрішніх недругів на українськість Т. Шевченко виконує функцію національного “вирівнювача хребта” (О. Палій). Адже вороги української держави усіх мастей, які в інформаційному просторі України не перестають розігрувати антиукраїнські шовіністичні шабаші, добре розуміють, що мова - найбільший національний скарб, вона є вищою основою духовного стану, найголовнішим засобом етнічної ідентичності, - і тому не відмовляються від політики російшення, американізації і навіть африканізації. На жаль, “справа українського слова, українського розвою чужа для великоруської суспільності, - зазначав Іван Франко. - Українській суспільності прийдеться видержувати хронічну, довгу, але не менш важку боротьбу з російською суспільністю та крок за кроком відвойовувати собі у неї право на самостійний розвій” [54, с. 279-280]. Отже, боротьба за українську мову, культуру, духовність - це боротьба за Українську державу. Утвердивши в Україні українську мову, національну культуру і духовність - збережемо Україну як європейську державу, піднімемо в кожного українця дух національної свідомості, громадянської гідності.



Антиукраїнська політика московської імперської влади

Про повісті й щоденник Т Шевченка, що написані російською мовою, треба говорити в контексті суспільно-політичної ситуації в Росії, її імперської політики на “обрусение” колонізованих народів та життєвих умов Т Шевченка. Ф. М. Лазаревський, один із шести братів Лазаревських, з якими приятелював Т Шевченко, у спогаді “Т Г Шевченко в Оренбурзі” пише про ганебний донос Ісаєва:

“... Я не сподівався знайти в молодій людині стільки мерзоти, скільки її в ній виявилось. Я не припускав чогось понад те, чим офіцер може помститися. рядовому Шевченкові. Але я дуже помилився.

Присмерком до мене приїхав Герн страшенно занепокоєний, схвильований.

- Де Тарас? - питає мене квапливо.

- Поїхав, - кажу, - в гості.

- Бога ради, швидше кличте його в квартиру. Паліть там усе, що хоч якось може зашкодити йому: на нього Обручову подано донос. Уже віддано наказ зробити в його квартирі обшук.

Я кинувся до знайомих, забрав Тараса й помчав із ним на Слобідку. Він був зовсім спокійний і навіть підсміювався з себе. Приїхали. Вивалив він мені цілу купу паперів і кілька портретів: початий портрет дружини Герна і його самого.

- Ну що ж тут палить? - звернувся він до мене.

Я, хоча й знав зміст мало не всіх листів до нього, проте почав їх переглядати. Всі вони, на мою думку, були найневиннішого змісту.

- І я тебе питаю, - відповідав я запитанням на його запитання “що палить?”

- Пали усі письма княжни Рєпніної.

І всі дорогоцінні для Тараса послання Варвари Миколаївни, звичайно, найневинніші, кинуто в камін. Туди ж полетіли й ще деякі папери, відібрані самим Тарасом.

Просидівши в Орському казематі понад місяць, за вироком військового суду Шевченко був відправлений у Новопетровське укріплення і зарахований там рядовим до 1-го Уральського батальйону в четверту роту” [28, с. 182-183].

“Батальйонний командир майор Мєшков [.] не любив Шевченка за незламність його характеру, за те, що він не вмів і не хотів нікому кланятися, і наказував йому щодня разом з іншими ходити на вчення, де Шевченко вчився марширування та рушничних прийомів, - зазначає у спогадах М. М. Лазаревський - службовець Оренбурзької прикордонної комісії. - З ласки Мєшкова Шевченко кілька разів сидів на гауптвахті, і ось за що: якось він просидів добу за те, що надів білі замшеві рукавички на вулиці, а вдруге за те, що, зустрівшись на вулиці з Мєшковим, зняв перед ним картуз правою рукою. При цьому Мєшков підкликав його до себе і, сказавши: “Ви ще вважаєте себе за благородну людину, а не знаєте, якою рукою треба знімати картуз перед начальством”, відправив його на добу на гауптвахту.

В казармах Шевченко здебільшого читав, дістаючи книжки у знайомих. Як вияв особливої ласки Шевченкові часом дозволялося відвідувати знайомих на годину або дві; але це рідко обходилося без якихось прикрощів. Солдати вкрадуть, бувало, з його шафки книжку і заставлять у шинок. Повернувшись і не знайшовши якоїсь книжки, Шевченко вже знав, де вона, і тільки допитувався, в якому шинку й за скільки заставлено книжку, звідки й викупляв її сам” [27, с. 186].

Дочка І. О. Ускова - коменданта Новопетровського укріплення - Н. І. Ускова розповідала своєму чоловікові М. С. Зарянку, який записав її спогади, що “прибувши туди, він (І. О. Усков - В. Л.) знайшов Т. Г. Шевченка, який служив там рядовим, у жалюгідному стані: надто суворо поводилися з ним безпосередні начальники.

Перше полегшення засланського життя Шевченка виявилось у тому, що комендант Усков, вступивши на свою посаду, не вимагав уже від нього відбувати службу з усією суворістю, яку накладала на рядового військова дисципліна, і просив його з'являтися в строю лише в найнеобхідніших випадках, коли нехтування службою могло спричинитись до неприємностей.

Деяких офіцерів, через їх тупість, вельми шокувало перебування рядового Шевченка в їхньому товаристві, коли він бував гостем у коменданта, явна перевага, яка інколи віддавалась йому, і полегшення, зроблені для нього Усковим, котрі виявлялись і в тому, що Тарасові Григоровичу вже не забороняли читати, писати й малювати, і навіть сприяли цьому. Усе це обурювало тих, хто недоброзичливо ставився до Шевченка, настроювало їх проти коменданта й стало причиною доносу на Ускова головному начальнику краю Перовському. Проте донос не був прийнятий графом” [11, с. 241-242].

Перед “полегшенням засланського життя”, як зазначалося вище: зловісний донос Ісаєва спричинив новий, особливо суворий арешт (1850) Т. Шевченка, допити й уже найсуворіший нагляд за “бувшим художником”. І тут перед слідчим постає питання: як розцінювати писання, наприклад, листів або “прошеній”... Тоді приходить уточнення: “дабы никаких возмутительных и пасквильных сочинений не сходило”. Тобто, справа передається на розсуд начальства. Чи порушувало начальство волю царя? Євген Сверстюк на це запитання відповів так: “Мабуть, ні. Тут треба врахувати тодішню дещо м'якшу манеру присудів, клопотань, послаблень, порівняно з совєтськими заборонами. З лагерного і засланського досвіду можу сказати, що приватне спілкування з офіцером нагляду виключалося. Не можна уявити, щоб совєтський капітан К. Герн переховував захалявні книжки піднаглядного, а якийсь офіцер радів, що матиме столичного домашнього вчителя для своїх дітей.” [46].

Отже, в ті часи в далеких східних губерніях Росії багато що доручалося “на усмотрение начальства”. А. О. Ускова згадує, що її чоловік І. О. Усков (комендант Новопетровського укріплення) не міг би дозволити Шевченкові послаблень і приятельських стосунків, якби не отримав натяку від генерал-губернатора Перовського. Фактично Шевченкові від 1854 р. дозволено було писати російською мовою - під наглядом і цензурою офіцерів. За традицією російської бюрократії заборони мали письмову форму, а дозволи і послаблення - усну.

Про цей аспект творчості Т. Шевченка у ювілейних виданнях до 150-річчя з дня його народження й натяку немає. Натомість Є. П. Кирилюк нав'язував думку, що “російські повісті Шевченка є яскравим свідченням справжнього ставлення поета до російського народу, його передової культури, його національної мови” [16, с. 39]. Безперечно, Т. Шевченко з великою повагою ставився до Герцена, Лермонтова, Кольцова, Чернишевського, Некрасова, Михайлова, братів Курочкіних і братів Жемчужникових, Тургенєва, Аксакова, Щепіна, сім'ї Ф. М. Толстого, яка допомагала Шевченкові вирватись із заслання, та багатьох інших передових людей Росії. Але високе почуття національного обов'язку у Т Шевченка не знало компромісу. У нього не було половинчатості, роздвоєності, невпевненості, коли йшлося про українську справу.

Євген Сверстюк слушно наголошує, що “здогади” радянських шевченкознавців про причини писання “інтимного щоденника” російською мовою йдуть від тенденції уподібнювати Шевченка до себе. Насправді, поет ще довго після звільнення, яке теж було напівофіційним, був готовий до чергового арешту, допитів і пояснень... Однак він не зробив жодного кроку, щоб маскувати свої твори під офіційну кон'юнктуру. А це вже було важко зрозуміти радянським літературознавцям,.. то вони такий крок зробили за нього - “добровільним вибором” російської мови.” [46].

Публіцист Сергій Грабовський підкреслює, що “дозвіл писати був отриманий тільки тоді, коли Шевченко добував останні роки солдатчини в Новопетровському укріпленні на Мангишлаку, - писати тільки російською мовою (Курсив наш - В. Л.), і то - під доглядом офіцерів” [3]. Це також був один із складників зловісної політики московської імперської влади, яка намагалася зросійщити українців, перетворити Україну на територію без національного обличчя. Однак, на відміну від Гоголя і Кукольника, Т Шевченко не захотів розчинитися в імперському “російському морі”, хоч міг це зробити. І навіть, чого гріха таїти, попервах робив деякі кроки в цьому напрямі.

У листі до Г Ф. Квітки-Основ'яненка від 8 грудня 1841 р. Т Шевченко писав: “Ще посилаю вам кацапські вірші своєї роботи. Коли доладне що, то дрюкуйте, а коли ні, то закуріть люльку, коли люльку курите. Це, бачте, пісня з моєї драми “Невеста”, що я писав до вас, трагедія “Никита Гайдай”. Я перемайстрував її в драму. Я ще одну драму майструю. Назоветься “Слепая красавица”. Не знаю, що з неї буде, боюсь, щоб не сказали москалі mauvais sujet, бо вона, бачте, з українського простого биту. Ну, та цур їм, москалям. Посилаю вам білетьі на “Гайдамаки”, роздай[те], будьте ласкаві, як умієте, вони вже надрюковані. Та... єй-богу, сором сказать, нема чим викупить з дрюкарні. Малюю вашу панну Сотниківну. Хотів кончить до Різдва, та й не знаю, бо тут тепер ні день, ні ніч, так, чортзна-що. Прокинешся рано, тілько що заходишся малювать, дивишся, вже й ніч. Отаке-то лихо. Тілько пензлі миєш, білш нічого. Спасибі вам і панові Артемовському за ласкаве слово. І спасибі всім тим, хто пише по-нашому або про наше (Курсив наш - В. Л.). Покланяйтеся їм, кого знаєте і хто чув про мене. Оставайтеся здорові, не забувайте, а вас ніколи не забуде Т Шевченко” [63, с. 15].

...