Размещено на http://www.allbest.ru/

ВСТУП

карпенко карий комедія

Друга половина ХІХ ст. в історії української драматургії ознаменована формуванням авторського театру, який виявляв не лише сценічні, але й літературні властивості драматургічного твору як зразка мистецтва слова. У цьому контексті драматургія І. Карпенка-Карого свідчила про зародження нової філософії драми, яка все помітніше ставала феноменом пізнання буття.

Злам ХІХ-ХХ ст. в українській драматургії - це час перегляду творчих принципів, зміни театральних систем, ламання жанрових стереотипів тощо. У руслі загальнолітературних процесів жанрових трансформацій, синкретизму, іронічно-пародійного переосмислення традиції драматургія Івана Карпенка-Карого (Івана Тобілевича) розвивається в напрямку формування «нової драми», тобто урізноманітнюється жанрова палітра, розширюються тематичні горизонти, ускладнюються сюжетно-композиційні моделі, зовнішня подієвість заступається внутрішніми колізіями.

Актуальність роботи зумовлена необхідністю системного дослідження жанрової специфіки комедіографії І. Карпенка-Карого в руслі сучасних методологічних підходів. Жанрова природа творчості драматурга загалом рідко потрапляла у фокус уваги літературознавців, позаяк свого часу більш актуальними були питання тематичних та ідейних горизонтів творчості митця, джерел сюжетів його творів тощо.

Мистецтво драматургії І. Карпенка-Карого досліджували О. Борщаговський [1], С. Бронза [2; 3], О. Вертій [5], В. Вієвський [6], Л. Дем'янівська [10], С. Єфремов [12], В. Івашків [16], Г. Клочек [22], Н. Малютіна [27; 28], Я. Мамонтов [29], З. Мороз [32], А. Новиков [34; 35], Т. Оладько [36; 37], Л. Стеценко [43-45], І. Франко [47-49], С. Чорній [51] та інші. Їх дослідження складають значну частину дискурсу, котрий стосується драматургічної майстерності автора та української драматургії кінця ХІХ -початку ХХ ст.

Друга половина ХІХ ст. в історії української драматургії ознаменована формуванням авторського театру, який виявляв літературні властивості драматургічного твору. Дослідження жанрової специфіки комедій драматурга в цьому контексті виводить карпенкознавство на новий науковий рівень, а також дає можливість системно диференціювати уявлення про літературну творчість корифеїв як явище в українській драматургії. Це дозволить уточнити новаторство комедіографії І. Карпенка-Карого на шляхах визрівання нової драми. Виявлення закономірностей жанрової динаміки в драматургії митця поглибить теоретичні засади дослідження неоднорідних за жанровою структурою драматургічних творів.

Мета роботи - дослідити жанрову специфіку комедій І. Карпенка-Карого, зумовлену розширенням тематично-образної сфери драми, зокрема внаслідок її інтертекстуального насичення, структурними змінами жанру й динамікою глядацького (читацького) сприйняття.

Мета дослідження передбачає вирішення таких завдань:

· проаналізувати літературознавчі дослідження творчості драматурга;

· охарактеризувати театральну діяльність І. Карпенка-Карого;

· розкрити особливості драматургії письменника;

· виявити жанрову специфіку комедій «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Хазяїн»;

· з'ясувати методику вивчення драматичної творчості І. Карпенка-Карого у 8 та 10 класах.

Об'єктом дослідження є комедійний доробок І. Карпенка-Карого, зокрема п'єси «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Хазяїн».

Предмет наукового дослідження - структурно-цілісна організація п'єс І. Карпенка-Карого.

Методи дослідження. У роботі застосовано комплексну методологію, передусім засади структурного дослідження, поєднання історико-літературного та типологічного методів для з'ясування специфіки жанрових трансформацій комедій І. Карпенка-Карого.

Теоретичне значення роботи полягає у розробці теоретичних основ (системного підходу до вивчення мистецтва драматургії), що може слугувати основою для подібних подальших досліджень. Також окреслено термінологічний апарат аналізу мистецтва драматургії з позиції цілісності та системного підходу.

Практичне значення отриманих результатів. Результати роботи збагачують уявлення про драматургічну майстерність І. Карпенка-Карого. Матеріали та висновки дослідження можуть бути використані для розробки курсів теорії літератури, української літератури другої половини ХІХ століття, спецкурсів та спецсемінарів, підготовки посібників, підручників, при написанні студентських курсових, дипломних, магістерських робіт.

Обсяг і структура дослідження. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури, який нараховує 51 позицію. Загальний обсяг дослідження - 72 сторінка, із яких - 67 сторінок основного тексту.

РОЗДІЛ 1. І. КАРПЕНКО-КАРИЙ (І.К. ТОБІЛЕВИЧ) ЯК КУЛЬТУРНИЙ ДІЯЧ

1.1 Огляд літературознавчих досліджень творчості драматурга

Непересічний талант і новаторство Івана Карпенка-Карого (Івана Тобілевича) викликамли зацікавлення ще в його сучасників, а це відобразилося в різноманітті жанрів перших карпенкознавчих праць: рецензії, бібліографічні покажчики, мемуари, огляди творчості.

У творах І. Карпенка-Карого кожна сцена, кожне слово в'яже увагу, викликає глибоку задуму» [10, с. 128]. Науковці розкривають одну із характерних рис драматургічної майстерності - глибоко розроблені характери (із ознаками цілісності та життєвості), а також зауважують драматичну цілісність дії у творчості , що є однією із найважливіших ознак художності літературного твору. Цінним є також відзначена дослідниками жива мова, яка не лише демонструє свій зв'язок із народною мовою, а ще й є майстерною драматургічною мовою, глибокозмістовною та впливовою.

Важливу роль у прижиттєвій оцінці творчості І. Карпенка-Карого відіграв І. Франко. Окрім невеликих згадок у різного роду публікаціях, він присвятив корифеєві статтю, яка фактично є розгорнутим некрологом на смерть 12 драматурга. Хрестоматійна фраза І. Франка, на яку посилаються усі дослідники, як на найбільш авторитетну оцінку, найповніше характеризує драматургічну майстерність І. Карпенка-Карого: «Був одним із батьків новочасного українського театру, визначним артистом та при тім великим драматургом, якому рівного не має наша література та якому щодо ширини і багатства творчості, артистичного викінчення і глибоко продумання тем, бистрої обсервації життя та ясного і широкого світогляду не дорівнює ані один із сучасних драматургів не тільки Росії, а й інших слов'янських народів» [47, с. 374]. Таким чином, І. Франко був першим, хто дав таку високу оцінку драматургові. Перерахувавши усі важливі риси драматургічного таланту І. Карпенка-Карого (продумання тем, глибоке відображення життя, широкий світогляд), І. Франко назвав найголовнішу і визначальну рису - «артистичне викінчення» [47, с. 374], що фактично означає мистецьку довершеність. Саме мистецька досконалість п'єс І. Карпенка-Карого, на думку І. Франка, і робить його найкращим серед слов'янських (вочевидь тогочасних) драматургів. Також критик чітко окреслив майстерність драматурга у різноманітності та актуальності образів і проблематики, глибокій розробці тем, їх органічному розгортанні, у високому ступені життєвого узагальнення [48, с. 105].

Дослідники підтвердили і ствердили тезу І. Франка, що І. Карпенку-Карому не було рівних серед українських та слов'янських драматургів. Прикметно, що вже у 80-их роках ХІХ ст. подібну думку висловлювали театральні критики.

У працях літературознавців простежено віхи диференціювання творчості І. Карпенка-Карого та інших драматургів, у тому числі й «корифеїв» М. Старицького й М. Кропивницького. Вивчено мемуаристику, присвячену постаті драматурга, з якої почерпнуто інформацію про коло зацікавлень автора, його бачення завдань театру, процес визрівання творчих задумів, історію редакцій п'єс, методику роботи над виконуваними ролями. Зосередженість на вивченні поетики творів митця простежено з 30-х рр ХХ ст.

Отже, прижиттєва критика творчості І. Карпенка-Карого складається переважно із театральних рецензій, фрагментарних аналізів його окремих драм, оцінок акторської майстерності митця. Петербурзькі та одеські театральні рецензенти звертають значну увагу на драматургічну майстерність автора, відзначаючи, що він довершено володіє мовою, має здатність до спостереження і перенесення в літературу життєвих ситуацій та типів; наголошують на живих образах, вдало створених на національному ґрунті, звертають увагу на художність та сценічність драм. Самого ж автора п'єс називають найкращим драматургом серед українських, а, за оцінкою І. Франка, і найкращим серед слов'янських.

У центрі уваги дослідників поставали особливості авторського стилю І. Карпенка-Карого, вписуваність його п'єс у тогочасну театральну систему, їхня мікропоетика й жанрово-стильові особливості. Це карпенкознавчі праці ХХ ст. О. Борщаговського [1], Л. Дем'янівської [10], С. Єфремова [12], В. Івашків [16], Г. Клочек [22], Я. Мамонтова [29], Л. Мороз [32], Л. Стеценко [43; 44], О. Цибаньова [49] та ін.

Одним із найавторитетніших дослідників творчості І. Карпенка-Карого першої половини ХХ століття вважають Я. Мамонтова. Він розглядає драматургію І. Карпенка-Карого з погляду поділу на дві театрально-стильові системи - романтично-побутові та реалістично-побутові, відповідно поділивши п'єси на дві групи, дотримуючись при цьому хронологічного принципу. Драматургічну майстерність автора дослідник характеризує, зауваживши, що «творче обличчя І. Тобілевича складається з досить різноманітних та суперечливих рис і синтезувати їх в якомусь одному, монолітному образі дуже важко […]. Одна з трагічних суперечностей нашого драматурга: будучи реалістом з натури і переконання, він не міг (з причин об'єктивних і суб'єктивних) одірватися од «плисового мистецтва» романтично-побутового театру і таким залишився на ціле життя своє: напівреалістом, напівромантиком» [29, с. 5].

Хронологічне вивчення Я. Мамонтовим жанрово-стильової динаміки творчості драматурга показало співвідношення романтичного та реалістичного стилів у його творчості, розкрило закономірності звертання автора почергово до жанрів комедії та драми. Продуктивними щодо вивчення формально-змістових аспектів комедіографії І. Карпенка-Карого є результати досліджень Л. Стеценко [44] та С. Чорній [50], які проаналізували прийоми сюжетотворення, характеротворення, композиційні особливості, специфіку стилю, жанру, мовні нюанси найбільш відомих п'єс драматурга.

У проаналізованих працях Н. Малютіна [27], Л. Мороз [32], В. Рудь [40], С. Чорнія [50] вказано на ознаки нової драми у творчості І. Карпенка-Карого, висловлено думку про те, що його драматургія стала основою, фундаментом для модерністської драми В. Винниченка і Лесі Українки, здійснено ґрунтовні спостереження над особливостями авторського стилю драматурга.

Сучасними літературознавцями Н. Журавльова [13], О. Городна [9], Л. Стеценко [43] досліджено формально-змістові аспекти жанру, стилю, поетики, рецепції п'єс митця. У новітніх театрознавчих працях Н. Малютіної [27; 28] та Н. Лисенко [24] драматургічні твори І. Карпенка-Карого розглянуто як сценічно-текстове явище. Н. Малютіна ввела поняття «авторський театр», яке вона пропонує застосовувати щодо функціонально-поетикальних особливостей театру корифеїв [27, с. 150] Дослідницею обґрунтовано доцільність і перспективність системного аналізу комедійного доробку, виокремленого з масиву всієї творчості митця, зважаючи, з одного боку, на фрагментарність карпенкознавчих розвідок, їх порівняно невелику кількість, а з іншого - на обмежене коло п'єс, які були об'єктом дослідження.

Г. Клочек у розвідці «Божественний текст І. Тобілевича (Карпенка- Карого)» з позицій рецептивної поетики аналізує драматургічне мистецтво І. Тобілевича на матеріалі фрагменту п'єси «Сто тисяч». Головною ознакою майстерності і високої естетичності драматургічного тексу є «магічність, яку розуміємо як потенційну здатність за умови якісного акторського озвучення наповнювати глядацьку залу особливою атмосферою» [22, с. 64]. Дослідник окреслює головне джерело художньої енергії: «Момент упізнаваності реципієнтом типовості «типових» характерів, так само як і момент розгадки підтекстових смислів є моментами наділеними ефектом відкриття» [22, с. 64].

На сучасному етапі з'явилася низка розвідок у яких об'єктом стають різні аспекти драматургічної майстерності І. Тобілевича: поетика історичної драматургії, елементи трагікомедії, поетика комедійності тощо. Усі вони значно збагачують та розширюють літературознавчий дискурс, що склався навколо творчості драматурга.

1.2 Театральна діяльність І. Карпенка-Карого

Іван Карпович Тобілевич (псевдонім Карпенко-Карий) поєднує в собі ім'я батька та улюбленого літературного персонажа Гната Карого - героя п'єси Тараса Шевченка «Назар Стодоля»).

І. Карпенко-Карий народився 29 вересня 1845р. у с. Арсенівка Бобринецького повіту на Херсонщині; батько його походив із старовинного зубожілого дворянського роду й працював прикажчиком поміщицького маєтку, а мати була простою селянкою.

Навчався в Бобринецькому повітовому училищі, хоча освіту, до якої так тягнувся хлопець, довелося через матеріальну скруту обмежити чотирикласним училищем і з чотирнадцяти років заробляти на прожиття. З 1859 р. працював писарчуком станового пристава в містечку Мала Виска, пізніше - канцеляристом міської управи. Майже два десятиліття забрала в І. Тобілевича служба в різних канцеляріях - від писарчука до секретаря міського поліцейського управління.

Із дитячих літ мріяв Іван Тобілевич про театр, і коли в містечку Бобринці, де юнак служив писарчуком у різних повітових установах, утворився аматорський драматичний гурток, він став одним з найактивніших його учасників Захоплення сценою було настільки сильним, що хлопчина ходив пішки за півсотні кілометрів до Єлисаветграда (тепер Кропивницький), щоб подивитися «Наталку Полтавку» у виконанні місцевих акторів, а також виставу шекспірівського «Отелло» за участю видатного негритянського трагіка Айри Олдріджа в головній ролі.

У 1864 р. влаштувався на службу до повітового суду, наступного року переїхав до Єлисаветграда, де працював столоначальником повітового поліцейського управління. Тут він захопився культурно-громадською діяльністю: став одним з ініціаторів створення Товариства для поширення ремесел і грамотності, а згодом і так званої ремісничо-грамотної школи, в якій безкоштовно навчалися діти бідняків. Брав участь і в роботі аматорського гуртка, збори від вистав якого йшли на допомогу бідним учням. Згодом гурток аматорів стає популярним у місті. Навколо Івана Тобілевича починає групуватися демократично настроєна молодь.

У 1868 році І. Тобілевича було переведено з Єлисаветграда до Херсона. Маючи справу зі скаргами, протоколами, він замислювався над долею простих людей, зокрема бунтарів-арештантів, замислювався, як показати на сцені такого шукача правди й волі.

У Херсоні І. Тобілевич познайомився з учителем гімназії Дмитром Павловичем Пильчиковим, колишнім учасником Кирило-Мефодіївського товариства і приятелем Тараса Шевченка. Учитель мав чудову бібліотеку. У нього часто збиралася молодь. «Губернские очерки» Михайла Салтикова-Щедріна, «Отечественные записки», «Колокол», перечитувані тут І. Тобілевичем, доповнювали похмуру картину добре знаної ним пореформеної дійсності.

«Під впливом Пильчикова, - згадує Софія Тобілевич, - дружина драматурга, - прочитав він багато корисних книжок з історії народів, з класичної літератури, серед якої Шекспір і Островський зайняли перше місце. Оці зібрання у Пильчикова - то було здійснення всіх його давніх мрій про вищу науку, про університет, і він запевне був найуважнішим слухачем свого вчителя».

У Херсоні І. Тобілевич працював недовго. Захворівши на малярію, 1869 року він повернувся до Єлисаветграда. Тут, за участю вчителів реальної школи, Іван Карпович заснував новий драматичний гурток, у якому ставились російські та українські п'єси. Аматори пропагували зі сцени художні твори, сповнені співчуття до тяжкої долі простої людини, вважали своїм обов'язком засобами мистецтва боротися за правду й справедливість, за високі гуманістичні ідеали. Саме такі гуртки готували грунт для розвитку професіонального українського театру.

У 1870 р. І. Карпенко-Карий одружився з Надією Тарковською (внучатами племінниками Н.К. Тарковській доводяться відомі російські митці - поет Арсеній Тарковський та його син, відомий кінорежисер Андрій Тарковський).

Аматорським виставам І. Тобілевич віддавав багато сил. За його участю та режисурою в Єлисаветграді ставляться п'єси І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, О. Пушкіна, О. Грибоєдова, М. Гоголя та інших. Уже тут він став популярним актором і організатором театральної справи.

Наприкінці 70-х років І. Тобілевич знайомиться з лікарем Опанасом Михалевичем, який оселився тоді в Єлисаветграді. Репутація політична неблагонадійного (відбував заслання в Сибіру як народник) зробила його авторитетною людиною серед передової місцевої інтелігенції. Першим товаришем, близьким другом Опанаса Михалевича став у незнайомому місті Іван Тобілевич. Разом вони створили тут нелегальний гурток. На квартирі у Тобілевичів читалась заборонена література, зокрема твори роман Миколи Чернишевського «Що робити?» та вірші Тараса Шевченка.

80-і роки - початок літературної діяльності І. Тобілевича, Він так добре знав народне життя, що сюжетів не доводилось вигадувати. Першим його твором було оповідання «Новобранець» (1881), яке автор підписав псевдонімом, узявши прізвище одного з персонажів Шевченкового «Назара Стодолі» - Гната Карого. (Згодом він почав виступати під псевдонімом Карпенко-Карий). Та справжнім його покликанням стала драматургія. Вже драмою «Бурлака» (1883) він прорубав, за висловом І. Франка, «добре вікно, крізь яке можна бачити й вищі щаблі» тодішнього суспільства. Одна за одною з'являються драми («Підпанки» (1883), «Наймичка» (1885), «Безталанна» (1886)), комедії «Розумний і дурень» (1885), «Мартин Боруля» (1886), «Сто тисяч» (1889). Драматургія І. Карпенка-Карого поповнює і збагачує українську класичну літературу другої половини XIX ст. Автора помічає передова критика, зокрема І. Франко. Між письменниками встановлюються творчі та особисті дружні стосунки.

За неблагонадійність І. Карпенка-Карого звільнили з посади секретаря поліції. Він вступив до трупи М. Старицького. Пізніше І. Франко влучно скаже з цього приводу, що царський уряд втратив тоді поліційного пристава І. Тобілевича, а Україна придбала драматурга І. Карпенка-Карого.

У 1884 р. - був заарештований і засланий до Новочеркаська. Спочатку працював ковалем, пізніше відкрив палітурну майстерню, де займався оправленням книжок. У засланні написав свою першу драму «Чабан» («Бурлака»), а також п'єси «Бондарівна», «Розумний і дурень», «Наймичка», «Безталанна».

Перший «Збірник драматичних творів» І. Карпенка-Карого вийшов у Херсоні 1886 р.

У 1887 р., отримавши дозвіл на звільнення, прибув в Україну й оселився на хуторі Надія Єлисаветградського повіту (хутір, закладений на землях поміщиків Тарковських, І. Тобілевич назвав іменем дружини. І донині хутір Надія є історико-культурним заповідником).

У 1888 р. з І. Карпенка-Карого знято гласний нагляд, він вступив до трупи М. Садовського, пізніше - П. Саксаганського. У 1890 р. - вступив до товариства українських артистів, написав комедію «Сто тисяч».

«Записку до з'їзду сценічних діячів», складену І. Карпенком-Карим у 1897 р., у Москві з трибуни з'їзду виголосив П. Саксаганський. У ній йшлося про переслідування українського театру.

Давня дружба єднала І. Карпенка-Карого з лікарем Опанасом Михалевичем. Коли у 1884 р. створений ними гурток було розгромлено, багатьох його учасників кинули до тюрми. Після майже дворічного слідства найактивніших гуртківців було вислано. І. Карпенко-Карий відбував заслання спочатку в Новочеркаську, а потім ще два роки жив під гласним наглядом поліції на своєму хуторі Надія. Наприкінці 1888 р. гласний нагляд було знято (негласний тривав до 1903 р.), й І. Карпенко-Карий стає актором-професіоналом: працює спочатку в трупі Миколи Садовського, а пізніше, прагнучи об'єднати кращі артистичні сили в одному колективі, разом із Панасом Саксаганським, очолює «Товариство російсько-малоросійських артистів».

У 1899 р. драматург написав історичну трагедію «Сава Чалий», присвячену подіям гайдамаччини.

Протягом 1900-1904 pp. І. Карпенко-Карий створив власну трупу, написав п'єси «Хазяїн», «Суєта», «Житейське море».

І. Тобілевич у ці роки багато працював як актор. Найяскравіше його виконавська майстерність виявилась у таких різнопланових ролях, як возний («Наталка Полтавка»), Калитка («Сто тисяч»), Пузир («Хазяїн»), Назар («Назар Стодоля») та інші.

Зростає популярність І. Карпенка-Карого-драматурга. У листопаді 1890 р. редакція львівського журналу «Зоря» звернулася до нього з проханням надіслати кілька своїх п'єс, а заодно й фотопортрет.

І. Карпенко-Карий одержав листа, перебуваючи в Петербурзі, де тоді гастролювала трупа. Відповідаючи на нього 27 листопада 1890 р., він обіцяв вислати «Мартина Борулю» і «Сто тисяч», ділився своїми думками про сучасний стан українського театру.

Вистави трупи братів Тобілевичів мали великий успіх. І. Карпенко-Карий і П. Саксаганський закликали акторів об'єднатися в одному товаристві. Саме їх трупа й стала тим творчим осередком, у якому пізніше зійшлися корифеї українського театру.

Актори багато гастролювали по Україні та за її межами. Із 7 листопада по 22 грудня 1896 року трупа перебувала в Кишиневі. Тут і вроблена ця фотокартка. Зберігся її оригінал з написом І. Карпенка-Карого на звороті: «Наташі Садовській від дядька Івана Тобілевича. 1897 р. 11 февраля. Єлисаветград».

То був час найбільшого розквіту творчості драматурга: майже щороку він писав нову п'єсу, виношував задуми таких мистецьких шедеврів, як «Хазяїн», «Суєта», «Сава Чалий», що міцно ввійшли до репертуару українського реалістичного театру.

У 1900 р. І. Карпенко-Карий написав комедію «Хазяїн». Передова літературна критика оцінила твір як одне з найвидатніших явищ в українській драматургії другої половини XIX ст. І. Франко вважав, що автор змалював «грандіозну по своїм замислі і по майже бездоганнім обробленні картину великого промисловця і глитая з селян», відзначив велику мистецьку цінність комедії, пророкував їй сценічну довговічність [47, с. 375].

Перші вистави «Хазяїна» пройшли на початку 1901 р., і були сприйняті глядачами з великим захопленням. Роль Пузиря виконував сам автор. У листі до сина він писав: «Я сам бачу, що це найкраща моя комедія...» [21, с. 236].

У 1900 р. сталася ще одна визначна подія: Марко Кропивницький, Іван Карпенко-Карий, Микола Садовський, Панас Саксаганський, Марія Заньковецька та інші об'єдналися в одній трупі, що дістала назву «Трупа Кропивницького під орудою Саксаганського і Садовського за участю Заньковецької».

У той час, коли ідейно-художній рівень багатьох труп був низьким, корифеї українського театру вбачали в об'єднанні кращих сил один із засобів збереження справжнього мистецтва.

Гастролі об'єднаного товариства корифеїв проходять успішно. Кожна вистава приносить успіх, захоплює широкі кола глядачів.

Літній сезон 1903 р. трупа корифеїв розпочала також у Харкові. Справи йшли добре. Особливим успіхом користувались вистави комедій І. Карпенка-Карого «Сто тисяч» і «Хазяїн».

Наближалося свято відкриття пам'ятника І.П. Котляревському в Полтаві, на яке трупа одержала запрошення. І. Карпенко-Карий переживав тоді щасливі дні, радів, що його п'єси йдуть на сцені й високо оцінені театральною критикою. Він сповнений нових творчих задумів.

І. Карпенко-Карий усе частіше скаржився на недуги. Час від часу він виїжджав то на хутір Надія, то в Єлисаветград, щоб заспокоїтись, відпочити, але хвороба не відступала.

Здоров'я І. Карпенка-Карого дедалі гіршало. У ті дні, коли його стан трохи поліпшувався, він брав участь у виставах. У другій половиш січня 1907 р. трупа гастролювала в Умані. Іван Карпенко-Карий грав у десяти виставах. Це були останні виступи талановитого актора. Він залишив трупу і поїхав на хутір Надія, а через кілька тижнів до моря, в Ялту. Та й тут йому не стало краще. Лишалася єдина надія - на відомого берлінського професора Боаза.

19 серпня Панас Саксаганський виряджав хворого брата до Берліна. Після обстеження професор сказав, що хвороба (рак селезінки) невиліковна. 15 вересня 1907 р. він помер у Берліні. Тіло перевезене в Україну і поховане на кладовищі в с. Карлюжини біля хутора Надія.

1.3 Особливості драматургії письменника

Видатний драматург, актор, режисер, один із основоположників українського професіонального театру, Іван Карпович Тобілевич (Іван Карпенко-Карий) належить до тих славних діячів вітчизняної культури, якими пишається наш народ. Продовжуючи традиції Тараса Шевченка, він відіграв велику роль у боротьбі за реалізм, народність, ідейність української літератури й театрального мистецтва.

За двадцять років творчої діяльності І. Карпенко-Карий написав близько двох десятків п'єс різних жанрів. Серед них - побутові драми з життя села, гостросатиричні комедії, історичні трагедії тощо. Його п'єси засвідчили дальший розвиток української класичної драматургії.

І. Франко писав про І. Карпенка-Карого: «Чим він був для України, для розвою її громадського та духовного життя, се відчуває кожний, хто чи то бачив на сцені, чи хоч би лише читав його твори; се розуміє кожний, хто .знає, що він був одним із батьків новочасного українського театру, визначним артистом та при тім великим драматургом, якому рівного не має наша література» [47, с. 379].

Поряд із п'єсами М. Кропивницького і М. Старицького драматичні твори І. Карпенка-Карого стали основою репертуару українського реалістичного театру, що дав таких визначних майстрів сцени, як Микола Садовський, Панас Саксаганський, Марія Заньковецька, Марія Садовська-Барілотті, Ганна Затиркевич-Карпинська, Любов Ліницька та інші, театру, що здобув широку славу не тільки на Україні, а й далеко за її межами і посів помітне місце в історії культури нашого народу.

У художньому осмисленні суспільних процесів своєї доби, буття людини і світу взагалі І. Тобілевич (Карпенко-Карий) найповніше реалізував себе в жанрі комедії, яка завдяки своєрідній індивідуальній творчій манері драматурга стала самобутнім явищем в історії української культури і набула «характеру вельмиповажного театрального жанру».

Його «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Хазяїн» є класикою світової драматургії і неперевершеним взірцем для наступних поколінь комедіографів.

Становлення І. Тобілевича-комедіографа пов'язане з глибинними процесами у житті українського народу, його культури. Дослідники творчості І. Карпенка-Карого опираючись на мемуарні свідчення М. Кропивницького, М. Садовського, П. Саксаганського.С.Тобілевич, Є. Чикаленконе раз слушно вказували на виняткове значення етнічних джерел його комедійної творчості, засвоєння ним досвіду літературних попередників та світової літератури. Тому комедії І. Тобілевича бачаться як результат довготривалого розвитку цього жанру в український літературі.

Саме І. Тобілевич (Карпенко-Карий) утвердив жанр комедії в українській літературі як канонічну універсальну форму художнього зображення і моделювання найрізноманітніших проявів взаємин між людьми та організації їхнього внутрішнього світу в системі координат загальнолюдських цінностей.

Досвідчений театральний критик, теоретик і організатор театральної справи в Україні, І. Карпенко-Карий добре розумів ідейно-тематичну та естетичну обмеженість побутово-етнографічного театру, який уже давно не відповідав новим запитам глядача, пробудженого і стрімким розвитком суспільних процесів пореформенної доби, і свіжими віяннями та злетами філософсько-естетичної думки на теренах Російської імперії - взаємозумовленими факторами всезагального поступу. Підсумовуючи власні творчі пошуки в драматургії і загальний досвід театрального життя останньої третини ХІХ ст., він зафіксує у «Записці до з'їзду сценічних діячів»: «Слухач стомився дивитися на це плясове мистецтво й починає справедливо обурюватися перекручуванням життя, кажучи: у малоросійських писарчуків народ співає, танцює ціле життя, немає в них ні печалі, ні горя, ні громадських інтересів», адже «легковажний, шаблонний, жартівливий репертуар без будь-яких інтересів, що охоплюють суспільне життя даного часу, не задовольняє слухача, який очікує від театру вражень вищого порядку» [21, с. 169].

Викликати, виховати у читача (слухача, глядача) «враження вищого порядку», які б сприяли очищенню душі його, і стало основною метою, творчою настановою І. Тобілевича-комедіографа.

«Нехай лише цензура не доводить своє вето до крайнощів. нехай вона слідкує лише за тим. щоб до п'єс не потрапляло щось аморальне…і ми побачимо на сцені комедії. які будуть сприйматися з живим інтересом і дадуть добрі результати… в моральному… відношенні», - зауважує драматург. Дещо згодом, 1903 р., свою естетичну програму, І. Тобілевич втілить у художній формі устами Івана Барильчика - героя п'єси «Суєта»: «Сцена ж - мій кумир, театр - мій священний храм для мене! Тільки з театру, як з храму крамарів, треба гнать і фарс, і оперетику, вони - позор іскуства, бо смак псують і тільки тішаться пороком!.. В театрі грать повинні тільки справжню літературну драму, де страждання душі людської тревожать кам'яні серця і, кору ледяну байдужості на них розбивши, проводить в духу слухача жадання правди, жадання загального добра, а пролитими над чужим горем сльозами убіляють його душу паче снігу! Кумедію нам дайте, кумедію, що бичує сатирою всіх, і сміхом через сльози сміється над пороками, і заставля людей, мимо їх волі, соромитись своїх лихих учинків!.. Служить таким широким ідеалам любо! Тут можна іноді й поголодать, щоб тільки певність мать, що справді ти несеш нехибно цей стяг священний» [21, с. 217].

Очевидні джерела цієї естетичної програми І. Тобілевича. Надзвичайний ерудит і трудоголік Карпенко-Карий знав, як розумів серйозну комедію Педро Кальдерон, читав трактатДені Дідропро серйозну комедію, був знайомий з висловами О. Пушкіна, М. Гоголя, Т. Шевченка й О. Островського.

П'єси, створені І. Карпенком-Карим протягом майже п'ятнадцяти років, відбивають еволюцію явища, яке видозмінювалось буквально на очах драматурга - «глитайства». Його персонажам - Михайлові Михайловичу («Бурлака»), Окуню («Розумний і дурень», 1885), Цокулю («Наймичка», 1885), Калитці («Сто тисяч», 1890), Пузиреві («Хазяїн», 1900) - притаманне не просто збільшення економічних масштабів їх діяльності, їх здирства, воно ще яскравіше виявляє їх людську дрібність, а то й нікчемність, духовну порожнечу. Дещо осторонь їх стоїть Мартин Боруля, який домагається дворянського звання. Сатиричне зерно комедії «Мартин Боруля» (1886) пов'язане вже не із засобами збагачення чи привласнення того, що належить іншим, а з прагненням сільської буржуазії до політично-правової рівності з дворянством.

Дві останні гіркі комедії - «Суєта» (1903) і «Житейське море» (1904; визначена автором як «протяг», тобто продовження, «Суєти») - драматург назвав «сценами», наче визнаючи приналежність їх до європейської нової драми. Так, у «Суєті» відсутній головний герой, і п'єса являє ряд сцен, покликаних характеризувати спосіб життя й мислення заможного селянина та його дорослих дітей, які представляють різні соціальні шари суспільства (хлібороб, учитель, дрібні службовці).

Написане І. Карпенком-Карим протягом 90-х рр. на сучасну тематику виявляє прагнення дати народові «пьесы серьезные, моральные, нравоисправительные, исторические». Із повчальною метою створена побутова комедія «Судженої конем не об'їдеш» (переробка з Еркмана-Шатріана, 1892), в соціально-побутовій драмі «Батькова казка» (1892) також очевидна моралізаторська тенденція, підкреслена другою її назвою - «Гріх і покаяння». Певним дидактизмом позначена драма «Понад Дніпром» (1897).

На матеріалі історичного минулого, осмислення якого, за переконанням І. Карпенка-Карого, покликане збагатити українську драматургію, написано п'єси «Бондарівна» (1884), «Паливода XVIII століття» (1893; підготовчим етапом було створення у 1884р. п'єси «З Івана пан, а з пана Іван»), «Чумаки» (1897), «Лиха іскра поле спалить і сама щезне» (1896), «Сава Чалий» (1899), «Гандзя» (1902).

Твори І. Карпенка-Карого «Лиха іскра поле спалить і сама щезне» (1896) та «Гандзя» (1902) були спробами на фольклорному матеріалі, присвяченому давньому минулому, вийти до філософських узагальнень про долю України й подати їх у цікавій сценічній формі.

Серед 18 п'єс, що є в творчому доробку І. Тобілевича, дослідники, спираючись на авторське визначення жанру, традиційно називають 8 комедій. Хоча дві останні - «Суєта» (1903) та «Житейське море» (1904) - зарахувати до цього жанру можна лише умовно. Жанрова невизначеність характерна і для першої комедії І. Карпенка-Карого «Розумний і дурень». Ця «комедія в 5 діях» продовжила художнє дослідження І. Тобілевичем причин морального звиродніння і ницості людини під впливом спокуси, гординею, владою, грішми, розпочата п'єсами «Бурлака», «Підпанки», що також мають окремі риси комедії. Головний персонаж п'єси - Михайло Окунь - безсердечний син і брат, шахрай, зажерливий набуватель. Для нього немає нічого святого. Він порушує Господню заповіді - «не пожадай добра ближнього свого», «шануй батька й матір своїх»; хитрощами намагається позбутися з господарства свого брата Данила - втілення чеснот і совісті. (Про Данила односельці говорять, що той «і Євангеліє, і Біблію всю прочитав»), зваблює і одружується з його нареченою.

П'єса «Розумний і дурень» - зразок своєрідного осмислення вічних образів Каїна і Авеля. На думку драматурга, причиною цих вчинків Михайла стала надмірна любов та увага батьків, які несправедливо і незаслужено протиставляли своїх дітей змалку.

Карпенкознавці минулої епохи стверджували, що комедія «Розумний і дурень» започаткувала трилогію (два інших твори - «Сто тисяч» та «Хазяїн»), в якій тріумфує реалістичне. об'єктивне зображення життя, виповнене в досконалій і новій для українського театру художній формі.

«Одсунувши на задній план фабулярні моменти І. Тобілевич, - як зазначив Яків Мамонтов, - натомість висунув барвисту зарисовку побуту та правдиву реалістичну характеристику персонажів. Від цього, - наголошує дослідник, - комедійний жанр у І. Тобілевича стратив свою легкість і веселість, і наблизився до драми. про побутові комедії І. Тобілевича можна сказати те ж саме, що й про п'єси О. Островського: суто комедійні елементи в них завжди переплітаються з елементами драматичними і разом становлять ту суцільність. що підносить побутово - комедійний жанр на його вищий ступінь - на ступінь п'єси з широким соціальним змістом».

Соціальний зміст своїх п'єс драматург уміло поглиблював життєвими джерелами - типажами взятими з єлисаветградської околиці чи й з власної родини, про що є цікаве дослідження М. Смолечука «Я взяв життя».

Внесок І. Карпенка-Карого в українську класичну драматургію, за словами І. Франка, «наповняє нас почуттям подиву до його таланту. Обняти такий широкий горизонт, заселити його таким множеством живих людських типів міг тільки першорядний поетичний талант і великий обсерватор людського життя» [47, с. 378].

Твори корифея вітчизняного мистецтва і сьогодні не сходять зі сцени. «Відгуки карпенківськоі драматурги, - як писав Максим Рильський, - ...чуємо... в усьому кращому, що маємо ми нині в українському театрі» [51].

В історії української культури Іван Карпенко-Карий займає одне з найпочесніших місць. Активний діяч аматорського театру в 60-70-х рр. ХІХ ст., театральний рецензент, прозаїк, драматург, актор і організатор театральної справи - ось ті означення, які складають узагальнену формулу історичної особистості І. Карпенка-Карого.

Висновки до розділу 1

І. Карпенко-Карий створив найзвичніші художні цінності в українській драматургії ХІХ-ХХ ст. Він був одним із батьків новочасного українського театру, визначним артистом, та при тім великим драматургом, якому щодо ширини і багатства творчості, артистичного витончення і глибокого продумання тем бистрої обсервації життя та ясного і широкого світогляду не дорівнює ані один із сучасних драматургів не тільки Росії, але й інших народів.

Літературознавчий дискурс дослідження творчості І. Карпенка-Карого засвідчує посилену увагу науковців усіх часів до драматургічної майстерності автора. Прижиттєва критика драматургії митця базується переважно на театральних рецензіях на постановки за п'єсами автора, а також на епізодичних літературознавчих розвідках сучасних драматургові. Життя народу письменник відтворював за принципами правдивості і гуманізму.

Значно збагачує та розширює уявлення про поетику І. Карпенка-Карого, дослідження його індивідуальної метапоетики - думок митця про мистецтво, про власну творчість. Вони представлені як у метапоетичних текстах (статтях, рецензіях, листах, драматичних творах), так і в метаметапоетичних (спогади сучасників, які передають висловлені автором думки про драматургічне мистецтво).

І. Карпенко-Карий утвердив жанр комедії в українській літературі, як канонічну універсальну форму художнього зображення і моделювання найрізноманітніших проявів взаємин між людьми та організації їхнього внутрішнього світу в системі координат загальнолюдських цінностей.

РОЗДІЛ 2. ЖАНРОВО-КОМПОЗИЦІЙНА СПЕЦИФІКА КОМЕДІЙ І. КАРПЕНКА-КАРОГО

2.1 Драматичне і комедійне начала в структурі п'єси «Мартин Боруля»

Започатковує блискучий ряд «серйозних комедій» І. Карпенка-Карого «Мартин Боруля» (1886), твір із багатьох точок зору показовий. Темою п'єси послужило таке досить поширене явище, як бажання представників приниженого і обмеженого в правах третього стану перейти за допомогою грошей у стан вищий, прагнення багатого селянина дорівнятися до дворянства. Ситуація відома ще від «Міщанина - шляхтича» Ж.-Б. Мольєра і нашої давньої сатири «Доказательства Хама Даніеля Кукси потомственні». Тільки в І. Тобілевича прагнення Мартина «вийти на дворянську лінію» - це спроба самозахисту «маленької людини» у несправедливому суспільстві.

Цим твором І. Карпенко-Карий сатирично викриває тогочасні суспільні порядки - бюрократизм, судову систему, засновану на хабарництві. В основі сюжету - справжній факт: багаторічне клопотання батька драматурга Карпа Адамовича з метою документально відновити втрачене предками дворянство. Цікаві міркування про свого героя висловив уже на схилі літ сам автор: «Згадую Борулю, хоч люди сміються з нього, бо їм здається, що вони не такі чудаки, як Боруля, а коли гарненько придивитися, то й сміятися нічого: хто б не хотів вивести своїх дітей на дворянську лінію, щоб вони не черствий кусок хліба мали?!» Гуманістична позиція автора чітко виявляється в зальній концепції твору, що виражає його співчуття й любов до людини, турботу за її долю і розкривається у виборі дійових осіб та їх характеристиках, в ремарках, структурі комедії, авторських завершеннях.

Ця позиція І. Карпенка-Карого дуже цікава, бо орієнтує читача побачити в комедійних ситуаціях не такі вже й смішні сторони дійсності, як і в «Ревізорі» М. Гоголя: «Над чим смієтесь? Над собою смієтесь». Саме цей гоголівський сміх крізь сльози й визначає пафос твору І. Карпенка-Карого. Звідси й жанрова особливість цієї п'єси - трагікомедія.

Мелодраматичне начало в п'єсі особливо яскраво проступає у мовленні головного персонажа. Драматичне начало увиразнюється внаслідок переключення уваги реципієнта з подієвого (зовнішнього) плану на психологічний (внутрішній). Ця тенденція згодом після І. Тобілевича стане визначальною в українській «новій драмі».

У п'єсі поєднано композиційні моделі комедії та драми, адже для комедії властива так звана кільцева композиція, а для драми - неможливість повернення до вихідної гармонії внаслідок її руйнування.

Два чітко розмежовані плани дії - реальний і уявний - утворюють у п?єсі два сюжети. Аналіз другої сюжетної лінії, пов'язаної з дельартівським мотивом силування до шлюбу з нелюбом, виявляє, що І. Карпенко-Карий, вводячи до п'єси банально-традиційний сюжет про amoroso, піддає його пародійно-іронічному остороненню: порушено характер протистояння членів любовного трикутника, зміщено акценти у побудові конфлікту особистісної сюжетної лінії п'єси і його розв'язанні.

Сюжет твору (своєрідна, яскраво національна версія відомої комедії Мольєра «Міщанин-шляхтич») становлять гумористичні сцени з життя заможного хлібороба Мартина Борулі, який домагається втрачених дворянських прав. Щоправда, у Мольєра моралізаторство має абстрактно-повчальний характер, а в І. Карпенка-Карого воно спрямоване проти конкретних побутових і соціальних явищ, поданих у національному художньому зрізі. У цьому, до речі, одна із суттєвих відмінностей між творами класицизму («Міщанин-шляхтич») і реалізму («Мартин Боруля»).

Сюжет комедії «Мартин Боруля» побудований на дійсних подіях, що трапилися в родині І. Карпенка-Карого. Жанр твору «Мартин Боруля» - соціально-психологічна комедія. Тема твору - зображення нестримного потягу багатих селян дорівнятися у своєму статусі до міщанства або дворянства.

Система дійових осіб

Головним персонажем твору є Мартина Боруля - заможний селянин. Він - здорова натура, гуманна людина, щира і до певної міри наївна. Численні комічні ситуації, пов'язані з героєм, не викликають антипатії. Адже Мартин не пройдисвіт, а потомственний селянин, який по-людяному ставиться до всіх.

На відміну від Пузиря («Хазяїн»), Калитки («Сто тисяч») Мартин Боруля не труситься за кожну копійку, не знущається з бідніших за себе, але він, як і мольєрівський Журден, у своєму прагненні офіційно стати дворянином, по суті, утрачає здоровий глузд.

Яка ж мотивація такої поведінки Борулі? Вона на поверхні, її Мартин не приховує: захист людської гідності як своєї, так і своїх дітей, прагнення оберегти їх від тяжкої («чорної») селянської праці, від «давньої залежності і бідності», Боруля марить тим, щоб хоч його онуки «були дворяне, не хлопи, що не всякий на них крикне: бидло! теля!». І сам він затято відстоює свою гідність: намагається будь-що домогтися покарання для свого кривдника дворянина Красовського.

Сповнені іронії, а іноді й сарказму сцени, у яких Боруля намагається завести у своєму домі «дворянські порядки». Комізм тут досягається через разючу невідповідність між давно усталеним способом життя селянина-хлібороба й омріяною панською шляхетністю.

Головна мета Борулі - добитися дворянства, тому й у своїй хаті встановлює «дворянські порядки», що створює глибокі комедійні ситуації.

Зокрема, Мартин Боруля:

§ наказує і собі, і членам родини довго спати, хоча від спання йому нудно, та й боки болять;

§ планує розвести собак і їздити на полювання;

§ хоче віддати доньку Марисю за «благородного», який потім через кумедне непорозуміння тікає від неї;

§ намагається прилаштувати сина на «благородну» чиновницьку посаду, проте Степана звільняють;

§ прагне офіційно оформити своє «шляхетне» походження, але з'ясовується, що в документи закралася фатальна для нашого героя помилка (запис зроблено на прізвище Беруля, а не Боруля).

Усі починання Борулі, спрямовані на досягнення примарного щастя, завершуються поразкою. Інакше й бути не могло, адже для Борулі дворянство -- це те, чим можна зовні прикрити своє мужицьке походження, йому не доступні поняття «духовність», «культура», «освіченість», «шляхетність», «етика». Автор саркастично змальовує цю рису героя в епізоді, де він наказує дружині Палажці навчитися, як подавати чай і каву «благородному» гостю: «Ну, годі! Сідай, душко! Омелько привезе самуварь, чаю, сахарю і… кофію. Чай я пив і знаю, як його настановлять, то сам тобі розкажу; а кофію не знаю, як роблять. Піди ти зараз до Сидоровички - вона зна - і повчися в неї. І розпитай гарненько, як його роблять і коли його подають: чи до борщу, чи на ніч?»

Сміх крізь сльози викликає й епізод, у якому Боруля намагається зруйнувати добрі народні звичаї:

«М а р и с я. Тату, Степане, ідіть: мати кличуть!

М а р т и н. Марисю, скілько раз я вже тобі приказував, не кажи так по-мужичи: мамо, тато. А ти все по-свойому… Ти цими словами, мов батогом, по уху мене хльоскаєш.

М а р и с я. Ну, а як же? Я забуваю.

М а р т и н. Он як Степан каже: папінька, мамінька…

С т е п а н. Або: папаша, мамаша.

М а р т и н. Чули: папаша, мамаша… треба так казать, як дворянські діти кажуть.

М а р и с я. Я так і не вимовлю.

М а р т и н. Привчайся: ти на такій лінії» [19, с. 354].

У гонитві за ілюзорним герой губить справжні цінності, вироблені народною мораллю. Сміховинність своїх вчинків Мартин не помічає. Свої плани він розповідає ще на початку п'єси. Він жалкує через те, що ще його батько не подбав про «гражданську службу». Хоче отримати чин та визнання. Своїх дітей він також хоче вивести в люди: «От сина опреділив у земський суд, та ще мало знає, не натерся, а, бог дасть, натреться, тоді повіреного не треба - самі всі іски поведем! Коли б ще дочку пристроїть за благородного чоловіка» [19, с. 360].

Комізм ситуації в тому, що Мартин - людина старосвітських звичаїв і виховання. Сім'я його - дружина, син та дочка - також дотримуються старосвітських звичаїв.

Узагалі Марися - найбільш стійка до змін, бо має міцну моральну основу, вона намагається зберегти своє щастя, їй панське життя, яким марить батько, ні до чого. Справді, Мартин Боруля виховував своїх дітей у дусі здорової народної моралі, про що свідчать Марисині слова: «Перше батько казали, що всякий чоловік на світі живе затим, щоб робить, і що тільки той має право їсти, хто їжу заробляє» [19, с. 362].

Повною протилежністю Марисі виступає її брат Степан: він прагне добутися чиновницької посади не стільки шляхом якихось інтелектуальних зусиль, роботою над собою, щоденною старанною працею, скільки обманом, хитрістю - себто так, як у чиновницькому колі було заведено. І батько навчає, як вижити в цій прогнилій системі: «Ну, тепер з Богом! (Встає). Прощай. (Цілує Степана). Слухай старших, виписуй почерка, завчай бумаги напам'ять… трись, трись меж людьми - і з тебе будуть люде!» » [19, с. 366].

Сумною тональністю забарвлена картина, у якій батько радить синові порвати з другом дитинства Миколою, бо він тепер, як Борулі здається, уже нерівня їхньому роду: «Ти, сину, не дружи з нерівнею, краще з вищими, ніж з нижчими. Яка тобі компанія Микола? Мужик -- одно слово, а ти на такій лінії, трешся між людьми інчого коліна… глянь на себе і глянь на Миколу. То таки мужик репаний, а ти канцелярист!» [19, с. 369].

Боруля скрізь зазнає поразки: сусід-поміщик виграв у нього позов у суді, сина Степана «попросили» з канцелярії, де він працював, наречений Марисі виявився шарлатаном і втік, чому дівчина безмірно рада. Нарешті через одну букву в прізвищі (Боруля - Беруля) рід Мартина не визнали дворянським. Тому він спалює «дворянські» папери в печі. А в останньому монолозі розкриває увесь біль своєї душі: «Горять червоно, як кров дворянська, горять!... О-о-о!... Тепер ти бидло! Бидло! А Степан теля! (ридає). …Пустіть! Рятуйте бумаги!... Я сам поїду у дворянське собраніє, у сенат поїду… (підбіга до печі). Згоріли… Тисяча рублів згоріла, половина хазяйства пропала, і все-таки бидло! (Тихо плаче)» [19, с. 372].

Яскравий сатиричний персонаж - повірений Тренделєв. Його спеціалізація - махінації з документами, він уособлює бюрократичне суспільство, морально звиродніле й охоплене корупцією. Письменник постійно мав справу з такими ділками, працюючи чиновником, добре знав їхню психологію, а тому зневажав до глибини душі. Характери в драматичних творах розкриваються через діалоги чи монологи. Саме думки вголос (через монолог) виявляють хижу сутність цього суспільного типу:

«Т р е н д е л є в (сам). Добре діло це повіренничество, єй богу! Другого такого прибильного не знайдеш… діло Борулі веду протів Красовського, а діло Красовського протів Борулі. Їздю на своїх конях по просителях, - і коней годують, і мене годують, і фурмана годують, і платять!.. Наберу діл доволі, приїду в город, піду до столоначальника, до того-таки самого, що й діла буде послі рішать, і він мені напише, що треба, а я тілько підпишу, якщо маю довіренность, а ні, то однесу підписать просителю. Апеляцію треба - так саме: той же, що рішав діло, і апеляцію напише, а коли діло замисловате - вдаришся до секретаря… Нарешті: чи виграв, чи програв, а грошики дай! Живи - не тужи! Все одно що лікар: чи вилічив, чи залічив - плати!» [19, с. 379].

Один із найколоритніших образів п'єси - Омелько. За його простакуватістю ховається глибока народна мудрість, мрійливість, гумористично-філософське ставлення до мирської «суєти» і водночас життєвий практицизм.

Мартин і Омелько представляють два абсолютно протилежні світи: перший - дисгармонійний світ сучасної індустріальної цивілізації (на стадії його становлення) з хворобливими амбіціями, пристосуванством, нещирістю, пихатістю, хибними цінностями, метушливістю, трагікомічними стресами тощо; другий - гармонійний світ традиційної української сільської цивілізації з простим, природним устроєм життя, сердечністю, пошаною до традицій, до праці, з веселою й ліричною вдачею.

Наприкінці твору перед глядачем розкриваються позитивні риси Мартина, він ніби народжується заново на світ, бо нарешті може природно себе поводити, тобто бути собою: «Чую, як мені легше робиться, наче нова душа сюди ввійшла, а стара, дворянська, попелом стала» [19, с. 369].

Ідея п'єси - смішна та людина, яка соромиться бути собою, захоплюється фальшивими цінностями, з усіх сил намагається пристосуватися до швидкоплинної моди.

Образами дружини, дітей Мартина і наймитів драматург стверджує здорову народну мораль. Вони не цураються тяжкої роботи на землі, шанують народні традиції і звичаї.

У своєму творі І. Карпенко-Карий стверджує принципи правди, простоти та любові до свого народу. Сміх у п'єсі не нищівний, а аналітичний та співчутливий. Описані події по суті трагічні, проте подані в комічній формі.

...