Польський романтизм як епістема творів Тараса Шевченка

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Польський романтизм як епістема творів Тараса Шевченка



На кінець XVIII ст. у багатьох європейських державах абсолютизм втрачав свою силу, перетворюючи країни на роздроблені й роз'єднані, він ставав фікцією, яку підтримував могутній бюрократичний апарат. Виникав конфлікт між владою і нижчими прошарками суспільства, що призвело до багатьох бунтів та рухів. Література віддзеркалювала ці суперечності. У 1773 р. Йоганн Вольфґанґ Ґете із шекспірівським розмахом пише драму «Ґец фон Берхілінґен» («Gotz von Berlichingen»), яка постала на основі автобіографії франського рицаря, чиє життя було вкрай насичене чварами, розладами, службою у найманих військах, участю у розбійницьких наскоках, грабежах і зрадах. Свого героя Ґете задумав відповідно до ідеалу особистості штюрмерів, як людину активну, далеку від самозаспокоєння і задоволення собою, з гордим відчуттям незалежної особистості. Дія «Ґеца», яка завершується смертю героя у боротьбі проти княжого війська, показана на широкому тлі соціальних і політичних заворушень німецького суспільства XV ст. У драмі також ідеться про жорстокі екзекуції влади над переможеними повстанцями: 'їх палили живцем, саджали на палі, колесували, стинали голови та четвертували, а сам ватажок помирає у в'язниці зі словами на вустах: «Воля! Воля!». Виступ Ґеца проти влади приречений на невдачу, та все ж змалювання цього конфлікту ніби унаочнює історико-філософський погляд, що сучасне суспільство не вічне.

У 1781 р. Йоганн Крістоф Фрідріх Шиллер завершив драму «Розбійники» («Die Rauber»), через рік її показали на сцені Мангеймського театру. «Поставте мене на чолі таких бравих хлопців, як я, і Німеччина стане республікою, перед якою Рим і Спарта видадуться жіночими монастирями!», - каже Карл Моор, герой твору. Він пішов у розбійники не з відчаю, а через соціальну і політичну безперспективність свого життя. Правда, банда, яку він очолює, не є таким військом, та все ж вона веде безпощадну боротьбу проти гнобителів. Його ідеалом є гармонійне суспільство, взірець якого він побачив у душевних стосунках між батьками і дітьми. Проте, намагаючись за своїми розбійницькими мірками утвердити справедливість у деградованому суспільстві, він все більше відступає від ідеалу «морального світоустрою», який пам'ятає з дитинства. Після смерті коханої порушує клятву на вірність банді й віддає себе в руки правосуддя, залишаючись вірним своєму ідеалу.

Не без впливу Ґете і Шиллера з'явилися твори Джорджа Ноела Гордона Байрона і Віктора Гюґо. Конрад, герой поеми «Корсар» («The Corsair») Байрона - отаман піратської шайки, опиняється у різних життєвих ситуаціях, характер його гартується у діях і боротьбі з перешкодами. Поет змальовує напад морських розбійників на палату турецького паші, Корсара від смерті рятує коханка паші Ґульнара. Він закохується в неї, через що потрапляє до в'язниці, де його невдовзі мають посадити на палю. Конрад змальований гордим, самотнім. Його самотність - результат недовір'я до людей. Пізніше до долі Конрада Байрон мав намір повернутися в поемі «Лара» («Lara»), у передмові до її першого видання поет писав: «Читач, імовірно, розглядатиме цю поему як продовження «Корсара»: вони схожі за колоритом, і хоча характери вміщені в інші умови, 'їхні фабули певною мірою зв'язані між собою; особа - та ж, хоча вираження інше» [37:1, с. 320]. Герой поеми Віктора Гюґо «Ернані» («Hernani») - розбійник Ернані, якому хитрий і підступний король пробачає змовництво і з політичним розрахунком віддає руку доньї Соль. Граф де Сільва, дізнавшись про це, вимагає, щоб Ернані вчинив самогубство. Дотримуючись обіцянки, він отруюється, гине й донья Соль. Смерть молодих - протест проти вчинків безчесної знаті.

Михайло Мочульський підкреслює: «…Європейські твори промостили шлях усяким розбійникам, благородним і неблагородним, та селянським повстанцям і навчили польських письменників дивитися оком соціолога на незадоволені елементи в суспільстві й шукати джерела 'їх появи. Цим способом, думаємо, увійшли до польської літератури гайдамаки та колії, й письменники почали дивитись на них, коли рана пригоїлася, іншим оком, як оком ненависти та помсти. Крім літературного впливу, була, очевидно, ще інша причина в Польщі, більш реальна, пекуча, що веліла одиницям, які стояли понад суспільством, призадуматися, чи кривавий, але яскравий епізод у найсвіжішій тоді історії польсько-українського спору може бути усувальною перешкодою до згоди й приятельського співжиття, чи ні. Тією причиною була сильна воля поляків пірвати пута неволі й здобути собі оружжям політичну волю» [24, с. 5-6].

Сьогодні історики, пишучи про Листопадове повстання 1830 р., яке охопило т.зв. Царство Польське і частину суміжних українських, білоруських і литовських земель, слушно наголошують на тому, що воно велося в умовах ворожнечі українських селян до польських землевласників, тому надії повстанців на масову підтримку населення були нереальними. Крім того, відбудова колишньої Речі Посполитої суперечила національним інтересам українського народу, бо реставрувала його національно-релігійне та суспільно-економічне поневолення, хоча деякі із представників української інтелігенції та міщанства стали в ряди повстанців, наприклад, брат філолога Олександра Потебні, представник козацького старшинського роду на Ровенщині Андрій Потебня, який очолював Комітет російських старшин у Польщі й загинув у визвольному повстанні [58:1, с. 36].

В умовах польського магнатського й шляхетського панування та дедалі важчої кріпаччини на Правобережжі частішали повстання гайдамаків. Найбільший гайдамацький бунт, спрямований проти Барської конфедерації, - Коліївщина («кіл» - паля, якою були озброєні повстанці), припадає на 1768 рік. Тоді загони повстанців на чолі з Максимом Залізняком, виступивши проти польської шляхти, католицтва й жидівства, захопили Жаботин, Смілу, Черкаси, Корсунь, Канів, Богуслав і Лисянку, дійшовши аж до Умані. Повстанці захопили Умань і організували тут козацьку територію, із поділом на гайдамацькі сотні тощо. Невдовзі російські війська придушили повстання.

Першим твором про Коліївщину в польській літературі стала драма «ojca galicyjskiej sceny polskiej» Яна Непомуцена Камінського «Helena, czyli Hajdamacy na Ukrainie» (1819), яка побачила світ задовго до появи творів Тараса Шевченка, та об'єднує її з ними - романтична «епістема»: незвичайні характери в певних обставинах, багатство фантазії, підкреслена суб'єктивна оцінка автором зображуваного, застосування різних контрастів у змалюванні життя й почуттів головного героя - Ґонти, емоційність, екзотичність, вільна композиційна побудова, використання прийомів символіки і гіперболізації. Власне, це переробка драми «Ядвіга» («Hedwig, die Banditenbraut») німецького романтика Теодора Кернера. Ян Непомуцен Камінський - фундатор львівського польського театру, був його директором, режисером, актором і драматургом, перекладачем творів Шиллера, Шекспіра та ін., поетом. Саме за його підтримки у Львові відбулося 16 прем'єр творів Олександра Фредра. У доробку Камінського понад 80 драматичних творів, серед них: «Zabobon, czyli Krakowiacy i Gorale», «Twardowski na Krzemionkach», «Dziwak z uprzedzenia, czyli Staroswiecczyzna i post^p czassu» [52, с. 40]. У Кернеровій драмі дійство відбувалося на кордоні Італії, стилізатор переніс його в Україну. Події розгортаються вже після Умані, в Україні ще діють гайдамацькі отамани Ґонта і Харка, а разом з ними і ловчий Горейко (відомий під прізвищем Тименко), якого переповнювало бажання помсти за своє нещасливе кохання [7:130, с. 123]. Камінський вивів на перший план тему жорстокості й не - контрольованості гайдамацького руху, а героєм зробив Івана Ґонту, показавши його як стихійного бунтаря, що впивається ріками крові. Василь Щурат пише: «Треба було сенсацію вбрати в історичну шату, по можности в людову, відповідно тим новим поглядам, котрі зневолювали вже не в історії одної шляхти бачити історію народа. Ось чому й Камінський, хоч і шукає передовсім сенсації, все таки починає вже оглядатись за сенсаціями ближчими, з польської історії, людовими» [36:107/V, с. 87-88].

Драма складається з трьох актів. У першому у лісі, біля печери, змальовано чоту гайдамаків, між ними Ґонта, Залізняк, Харко. Вони чекають, коли з розвідки повернеться Данилко, щоб підготувати напад на замок старости. Ґонта має вже готовий план нападу. Горейко, ризикуючи своїм життям, рятує старосту від пораненого кабана і просить дозволу одружитися на його вихованці Гелені. Та його син Вацлав проти цього. Горейко обурений. Ґонта й Данилко пізнають у ньому гайдамака Тименка. Вони розповідають товаришам, що бачили Тименка, його присутність надихає їх на грабунок. Ґонта наказує частині гайдамаків поїхати в найближче село старости й підпалити двірські будинки. Гелена сама в кімнаті. Входить Вацлав і засвідчує їй свою любов. До бою проти ворогів тепер він піде з гаслом «Бог і Гелена!». Її ім'я стане для нього ранковою зорею, воно спонукає його шукати лаврів і боротися за вітчизну. Гелена просить не знущатися над нею і з плачем вибігає з кімнати. Згодом Горейко відкриває Гелені свою любов, а згадавши про своє нещасливе життя, просить змилосердитися над ним. Її ангельська рука або витягне його з прірви, або ще глибше туди вкине. Нещасна доля Горейка глибоко її вразила. Вона має намір вийти за нього, щоб урятувати не тільки його, а й себе. Іншого вибору немає. Горейко приходить до старости за остаточним словом. Той дає йому в нагороду хутір, а призначення Гелени, каже, інше - вона має бути дружиною Вацлава. Горейка опановують заздрість і помста. У розмові з Горейком Гелена каже, що Вацлав її кохає і хоче одружитися. Вона теж любить Вацлава, але вийде за Горейка, хоча щасливою ніколи не буде. Горейко майже божеволіє, розмовляє сам із собою і хоче застрелитися, та Ґонта штовхає його, пістолет вистрілює у повітря. Горейко спершу відвертається від гайдамаків, а потім через помсту складає їм присягу і веде 'їх у бій [7:130, с. 124-125].

Згодом він розповідає Гелені, яка загроза нависає над замком. Все, що живе, згине під ножами гайдамаків, а сам він є їх провідником і спільником Ґонти. Гелена крізь сльози благає не губити своєї душі й пощадити замок, а коли цього замало, то вона ладна стати перед ним на коліна і готова заради його спасіння стати його дружиною. Входить Ґонта з гайдамаками, Гелена рятує старостиху від гайдамацького ножа. Горейко заявляє, що подарує старостисі життя, якщо Гелена піде з ним і стане його жінкою. Старостиха проти цього, та Гелена віддає Горейкові руку на знак згоди. За Ґонтою та гайдамаками вона раптово зачиняє залізні двері, замикає їх на ключ і підпалює будинок. Прибігає Горейко, силоміць видирає в Гелени ключа, губить пістолет. Гелена підбирає пістолет і вбиває Горейка. Повертаються староста, Вацлав і служба. Староста віддає зомлілу героїню Вацлавові, а службі наказує подвоїти охорону й відвезти зв'язаних гайдамаків до в'язниці [7:130, с. 126].

Драма Кернера також складається із трьох актів. Якщо порівняти композицію обох творів, то виходить, що Камінський переніс на початок першого акту 10 сцену німецької драми, розбиваючи її на дві сцени (1 і 2). Сцени 3 і 4 відповідають 11-й, сцени 5 і 6 перероблені, сцена 7 відповідає 1-й, сцена 8 перероблена, сцени 9, 10, 11, 12, 13, 14 відповідають 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9 німецького оригіналу. В акті другім до 8 сцени нема жодної відмінності між польською драмою і німецьким оригіналом, окрім короткого монологу Юлія (сцена 3), його Камінський включив до сцени 2. Сцени 9 і 10 з незначними змінами відповідають 10 і 11, сцена 11 перероблена [59:1, с. 87].

У третьому акті теж немає відмінностей між переробкою й оригіналом, крім незначного додатка наприкінці дії. Зміни, внесені Камінським, незначні, вони мають більше сценічне значення, бо йдеться про адаптацію драми до подій Коліївщини. Персонажі і дії в п'єсі Камінського такі ж, як і в Кернеровій. Староста, його жінка, син-ротмістр, Вацлав, вихованка Гелена, Борута живцем скопійовані з графа Фель - зека, його жінки, сина-ротмістра, Юлії, вихованки Гедвіґи, старого Бернарда. Навіть патріотичні фрази Вацлава (акт І, сцена 9) або його матері (акт II, сцена 7) не оригінальні, а взяті із Кернера (акт І, сцена 2 і акт II, сцена 8). Патріотична фразеологія про прикмети польських жінок і мужів (акт І, сцена 9) відсутня в оригіналі, а в переробці вона лише псує ліризм монологу Вацлава і справляє невиправданий, дешевий ефект, який не має нічого спільного з мистецтвом [7:130, с. 124].

У польських джерелах драму згадують під назвою «Науdamacy na Ukrainie», її трактують то як «utwor oryginalny» [55:1, с. 84], то як «nasladowanie» [38, с. 48], то як «przerobku» [59:1, с. 88-89]. Насправді драма Камінського - ні наслідування, ні переробка, це, ймовірно, неоковирний переклад німецького оригіналу. Рецензент «Pszofy» вбачає, щоправда, в переробці «wiele odmian korzystnych dla sztuki» [59:1, с. 91], він навіть вважає, що на основі діалогів твору, драматизму почувань, пристрастей і їх природних переходів можна говорити, що переробка перевершила оригінал. Позитивно відгукується про драму і «Pami^tnik galicyjski», вид. Ф. Хотомського і Евг. Броцького (1821, №3). Та більше правди міститься у судженнях критика з «Tygodnika literackiego» (Познань, 1842, №4); на його думку, у перекладі Камінського помітно лише автора, можна сказати, що він - «tlumacz sprytny, co wytiomaczy - ladnie, a co naticzy - kiepsko» (s. 407).

Тепер про героїв драми. У ній на першому місці, безперечно, Тименко. За три дні до уманської трагедії він з'явився серед гайдамаків, мов грім з ясного неба, і закричав гайдамацьким голосом: «Ґонто, знаю тебе і я з вами!». Ґонта прийняв його в свої ряди. Назвали його Тименком, своє ім'я він одразу ж уславив і охрестив кров'ю ляхів. Він - неправдивий син багатого шляхтича, свого часу підступом загарбав усе батькове добро. Його батьком виявився саме той лях, якого він зарізав. Відтоді посоловів, мало їв, не пив горілки, ніколи не засміявся, зрештою кудись зник. З'явився на службі у старости під іменем Горейка. Любов до Гелени стала тією чарівною силою, що скеровувала його думки і діла. Горейко усвідомлює, що він - суспільний покидьок, розбишака на краю прірви, тому каяттям хоче змити сліди кривавого життя, слізьми поєднатися зі світом, хоче спробувати, чи розбишака може бути ще чоловіком. Тільки любов для Гелени може вивести його на праведну дорогу й розвинути ту крихітку людського почуття, якої ще не затопила невинно пролита кров. Він вірить у можливість любові до Гелени. Хвиля розчарування доводить його до божевільної розпуки, до бажання покінчити із життям. Врятований Ґонтою, він ще відвертається від кривавих постатей колишніх товаришів, ще відмовляється вести гайдамаків у замок. Та пристрасна любов, що розбила усі його надії, жадає помсти і повертає його в ряди гайдамаків.

Постать Тименка на суспільному тлі була вкрай актуальною, тому Камінський скопіював її до найменших подробиць із Кернерового Рудольфа, романтичного італійського розбишаки з Ріальто. Саме ж ім'я Тименка є вигадкою Камінського, бо між гайдамацькими ватажками ім'я Тименка не зустрічається. У Кодненській книзі згадується, правда, про якогось Тимка, що вкупі з іншими 13-ма козаками, яким пани наказали допомагати конфедератам, покинув конфедерацькі ряди й увійшов у зносини з гайдамаками [35, с. 51].

Ватажком гайдамацької чоти в Камінського є Ґонта. Звісно, тут можна ставити питання про те, наскільки близько стоїть цей персонаж до народнопоетичних джерел, як це помічаємо в «Гайдамаках» Тараса Шевченка, де можна провести пряму паралель між поемою і народною піснею (пор., у Шевченка: «Як та хмара, гайдамаки Умань обступили…»; у народній пісні: «Ой у неділю рано-пораненько під Умань підступали…»), та Ґонта у змалюванні польського драматурга дуже дистанційований від народної творчості. Він задумав, щоб гайдамаки стали пострахом для всієї України. Його гасло - скарби багатіїв, смерть і кров. Він планує грабунок, а для заохочення п'є горілку й іншим наказує це робити. Це страшний чоловік, трохи цинік. За непослух погрожує ножем або купіллю в гарячій смолі. Навіть для Тименка Ґонта є страшною примарою. Мотивом його вчинків є лише бажання наживи.

Зрозуміло, що Ґонта Камінського з історичним прототипом не має нічого спільного. Навіть із мемуарів шляхтичів або духовних осіб, які з ненавистю ставилися до колишнього уманського сотника, Ґонта під їх пером постає чоловіком не лише заможним, а й багатим; отже, не пристрасть до грабунку керує ним. Особистий інтерес і честолюбство повинні б схилити Ґонту до оборони шляхетства, в ряди якого він міг потрапити. Ґонта свідомо став на захист свого народу, його прав, віри і національності й готовий принести у жертву кар'єру і суспільне становище. Під Уманню Ґонта пристає до Залізняка тільки упевнившись, що останній підняв повстання в ім'я здійснення заповітних народних ідеалів [1, с. 26-27].

Камінський охрестив Ґонтою ватажка Кернерових розбишак Цанарета. Зрозуміло, італійського ватажка потрібно було якось акліматизувати. І він зробив це, змушуючи його пити горілку та вкладаючи йому в уста вульгарні слова й фрази, яких нема навіть у словнику.

Загалом гайдамаки Камінського - це Кернерові розбишаки, пересаджені з границь Італії на Україну (напр., Данилко - Кернерів Лоренцо). Камінський за будь-яку ціну хотів надати драмі історичності. Він пише про організацію чоти за півтора року до уманської різні, згадує про Запоріжжя, криваву розправу з гайдамаками під Білою Церквою, де посаджено на палі дванадцятьох гайдамаків, бо ляхи з ними не жартують, або вплітають у колесо, або садять на палі.

Герої Камінського не мають нічого спільного із Коліївщиною, особи й сцени взяті живцем із Кернерової драми. Звісно, Ґонта пристав до Залізняка щойно під Уманню, де потрапив до рук ворогів, а Залізняк врятувався. Та в драмі Камінського вони заді - яні в події, які відбулися після уманської різні, коли там уже не могли бути Ґонта чи Залізняк. Останній змальований звичайним бандитом, а насправді на раді, скликаній в Умані для вибору військової старшини, його за козацьким звичаєм при вистрілах із пушок і пістолетів проголошено гетьманом, а Ґонту - уманським полковником [1, с. 29]. Іван Ґонта у драмі постає відчуженим від оточення, сердитим і агресивним. Він - типовий представник черні, малокультурний, обмежений і позбавлений вищих інтересів, не помічає різниці між добром і злом, втрачає зв'язок із живими людьми, живе за рахунок обману, брехні, жорстокості й насилля. Це призвело до страшного звуження його свідомості й морального виродження, у нього зароджується нетерпимість, войовничий фанатизм і усвідомлення мілітарної сили, тому він стає сліпим знаряддям ірраціональної гайдамацької стихії. Камінський змішує гайдамаків із запорожцями. У кінці, за Кернером, зачиняє їх у пивницю, а від себе каже їх зв'язати й відвезти у ближчий город. Цього досить, щоб переконатися в неісторичності драми.

У гайдамаччини свій календар і свій простір, хоча межі між ними відносні й мінливі. Стихійний порив мас, спонтанна самоорганізація бунту переплелися із свавіллям польської шляхти, яка, замкнувшись у вузькім націоналізмі та релігійній винятковості, нав'язувала простим неосвіченим людям фантоми своєї міфології, а насправді нехтувала всі громадянські й людські права народу. Гайдамаччина намагалася відновити «симетрію» народного життя, хоча досягла ефекту бумеранга. Як пише Володимир Антонович, це був «суспільний протест проти упривілейованих, релігійний протест проти силоміць запроваджуваної віри, політичний протест проти вкрай несправедливого юридичного та громадянського устрою» [1, с. 48], бо гайдамаки оголосили себе деміургом народного життя. Зрозуміло, що в цій кривавій перетасовці було все: гнів, грабіж, насильство, безладдя, безневинні жертви. Хвиля руйнівного повстання видозмінила тодішню історію, надавши їй своєї редакції. Світ збагатився новими конфліктами і новими, далекими від ідилії, способами приборкання. Неможливо осягти всієї гами опосередкувань гайдамаччини, насамперед через Барську конфедерацію, бо вона діяла в таких самих кривавих формах і була спрямована проти короля й православних, тож має рацію критик, коли каже, що «гайдамаччина також постала задля королівської поваги і державного ладу» [24, с. 9].

На драмі Камінського вироблялися погляди на один із найтрагічніших епізодів вікової польсько-української боротьби, формувалася народна пам'ять і міфологія. Вперше драму поставлено 20 грудня 1819 року у Львові, вдруге - 10 січня 1820 року тут же, а втретє - 17 серпня 1820 року в Кракові. Тривалий час вона займала почесне місце в театральному репертуарі [52, с. 42]. Саме пам'ять, а не історія приносить готові істини, благонамірену брехню і корисні легенди. Рецензент із «Pszczofy» писав, що Камінський замість Цанаретів, Льоренців змалював пам'ятних своєю жорстокістю гайдамаків, мабуть, у тому їх цінність, магія і водночас слабкість від виникнення неконтрольованої деформації, адже Ґонта і його товариші постали у психологічно правдивих і переконливих рисах, гнані невпинним поступом історії [59:1, с. 91]. Щоправда, польський літературний рух у Львові у 20-х роках ХІХ ст. був ще надто кволим, а глядацька публіка апатичною до справжнього мистецтва [67, с. 690]. Свідомість глядачів ще не перебудувалася, а ретроспективний погляд на історію був відсутній узагалі. Передова інтелігенція прийняла драму некритично, наївно повіривши в її історичність, а що вже говорити про ширшу публіку? «Вона прийняла п'єсу з загальним захопленням. Цей успіх драми був найгіршим свідченням її мистецької вартості» [7:130, с. 128].

Як амнезія руйнує індивідуальну людську пам'ять, так амнезія історична нищить історичну свідомість, варваризує життя суспільства, вилущуючи з нього сенс. Камін - ський про це не думав. Він умів грати на нервах малокритичної галицької публіки. А як він діяв, щоб наповнити касу, на це дає відповідь Фр. Яворський [45, с. 213]. Критик пише: «Камінський знав львівську публіку і її вимоги. Він мусив корчитися й плазувати перед молохом, що мав бути його грошовим якорем. Він, що не сприймав тривіального, яскравого блиску, його запозичав і повними пригорщами сипав у партер і галереї, перед очі публіки, розвіваючи правду сцени у фантастичні оргії дешевих ефектів, у яскраві калейдоскопи слів, не пов'язаних ні думкою, ні мистецтвом. Він заманював до театру львівську публіку страшною жорстокістю або блазенськими сценами, щоб потім після цілої серії дурниць виставити остаточно Шекспіра або Шиллера та переконатися ще раз, що ніхто на такі поважні твори із глядачів не піде. Псував смак публіки, щоби дорогою зіпсуття піднести її до висоти правдивого мистецтва» [45, с. 213].

До «творів», що мали наповнювати касу, адаптованих під смак публіки, можна сміливо зарахувати й обговорену драму. На жаль, Камінський вчинив легковажно, навіть злобно, користаючи із надто делікатної матерії, бо стирав пам'ять історичну і насаджував штучну. Польська спільнота довший час вчилася в Кернера пізнавати Коліївщину і ті погляди передавала з покоління в покоління. Камінський загравав із ірраціональними соціальними елементами, пропонуючи їм свій варіант ідентичності - міфологічний. Сутність його полягала в тому, що пам'ять йому видавалася не соціальною категорією, а незмінною сутністю. Драма виступала якраз таким варіантом міфологізованого самопізнання, штучною конструкцією, де італійський розбишака Тименко терся біля Ґонти як типовий бандит, не дивно що обох їх інколи називали ватажками гайдамаків.

Отже, підсумовуючи, можемо сказати, що драма Яна Непомуцена Камінського «Helena, czyli Hajdamacy na Ukrainie» є типовим, розрахованим на сенсацію романтичним твором, де на першому місці - не історична достовірність подій, а політ фантазії митця, його творча незалежність і сила уяви, які не рахуються з історичним прототипом, а змальовують байронічного героя, благородного розбійника. В цьому плані образ Івана Ґонти є всезагальним і універсальним, бо в ньому втілено ідею романтиків про величезні можливості людського духу, його порив, пристрасть, внутрішнє напруження. Мабуть, у цьому й полягає сила «епістеми», яка склала пізнавальну основу для пізніших письменників, зокрема й Тараса Шевченка. Водночас цей твір не оригінальний, а взятий із Кернера, приправлений екзотизмом, патріотичною фразеологією та розпачем світової скорботи. Драма є штучною конструкцією, міфологічним варіантом ідентифікації історичних осіб і персонажів.

Серед численних творів про великі випробування минувшини значне місце займає драма польського письменника Генрика Красінського «Gonta, an historical Drama in five acts» («Ґонта, історична драма в п'яти актах»), що вийшла у Лондоні в 1848 році [49]. Це сценічна переробка відомої Тарасу Шевченку повісті Міхала Чайковського «Wernyhora» [40], хоча автор відступає від першотвору, вибудовує перипетії довкола особи Івана Ґонти. Події у драмі, як і в повісті, недостовірні й не відповідають історичному хронотопу, розкритому у працях наших істориків [9:1; 12; 18; 23].

Сюжет твору такий: в Україні під проводом Максима Залізняка вибухає повстання гайдамаків проти польської шляхти. Гайдамакам допомогають є цариця Катерина II, що спорядила сюди генерала Кречетнікова із російським військом, а також потайки польський генерал Браніцький за наказом короля Станислава-Авґуста. Оборону шляхти тримають національний «пророк» Вернигора, полковник Стемпковський, староста Потоцький і вірний шляхті козацький отаман Некраса. Гайдамаки наступають на Умань. Сотник уманських козаків Іван Ґонта обіцяє Потоцькому стати на захист шляхти. Однак агент цариці Катерини II о. Василій, епіскоп чигиринський, перетягає Ґонту на бік гайдамаків. Священик номінує його на гетьмана України й доводить йому, що він є невільником польських панів, що його жінка зраджує його із Потоцьким, тому закликає до помсти над гнобителями й ворогами віри. Ґонта об'єднується із Залізняком, гайдамаки займають Умань і вирізують шляхту, євреїв, навіть багато дітей. Тут маємо ту саму сцену, що й у «Гайдамаках» Тараса Шевченка. Ґонта з намови о. Василія вбиває своїх синів, бо вони по матері поляки й католики. Але наближаються поляки, очолювані отаманом Некрасою, і гайдамаки відступають за Буг. Там 'їх оточують польські війська: Залізняк гине у бою, а Ґонта, якого цілковито підкосила смерть синів, потрапляє у польський полон.

На думку Платона Лушпинського, Генрик Красінський надав своїй драмі шекспірів - ського забарвлення, свідомо інкорпорував у свою драму низку мотивів із «Річарда III» і «Макбета» [21:2, с. 320]. Ґонта Красінського, як і герой шекспірівської драми Річард, - честолюбний; сподівання отримати гетьманську булаву провокує його душевні боріння і вагання, та вирішальний вплив на нього має о. Василій. Іншими психологічними рисами Ґонта також схожий до Ричарда ІІІ, душогуба і заручника королівського трону, останнього кривавого нащадка з дому Йорків, якому судилося криваво завершити боротьбу Білої й Червоної Троянд в Англії [39].

Як відомо, Річард убиває свого рідного брата і його дітей, убиває малих синів померлого короля Едварда III, вирізує рідню, посідає королівський трон і стає тираном, усі тремтять перед ним [66:1, с. 185-196]. У драмі Шекспіра Немезіс уособлена в постатях трьох нещасних вдовиць: королев Маргарети й Елісавети і княгині Йорк (матері Річарда). Ці три жінки, у яких Річард усе забрав, як фурії Ореста, весь час голосять і проклинають його, особливо кляне його рідна мати. У драмі Красінського тричі з'являється Ґонті дух матері й проклинає його (II, 3, III, 1 IV, 4). Вперше дух матері відкривається йому у Соколівці, коли Ґонта за намовою о. Василя вагається й обіцяє перейти на бік гайдамаків, жбурляє на землю й топче шляхетський патент. Йому увижається матір: «The ghost of his Mother, pale and horrible, flits by him and whispers in his ear a withering curse. He looks aghast; horrified he exclaims: «Where am I? hideous vision!» («Примара його матері, бліда і жахлива, приходить до нього і шепоче йому на вухо слова прокляття. Він дивиться з жахом і вигукує: «Де я? Огидний зір!») [49, с. 42]. Вдруге з'являється йому дух у печері чарівниці, куди він входить серед громів і блискавок: «The ghost of his Mother, unseen but by himself passes close to him and utters the awful execration: «I curse thee! I curse thee!» («Безплотна примара зупиняється поряд нього і вимовляє жахливі прокляття: «Я проклинаю тебе! Я проклинаю тебе! (дія ІІІ, сцена 1) «Де я? Огидний зір!») [49, с. 53].

Незважаючи на прокляття матері й застереження чарівниці, Ґонта об'єднується із Залізняком.

Втретє з'являється дух матери в Умані після вбивства Ґонтових дітей:

«Gonta (alone). Who goes there?

The spectre of his МоШєг: I is I.

Gonta: This hideous phantom ever!

The spectre: Уеа, ever; ever will I haunt thee. 1 who bare thee, cursc thee - thy mother - thine own mother - thee, the fruit of her womb.

Gonta: Oh, spare me!

The spectre: Never, never; my eternal curse wither thee! (The spectre vanishes)».

(«Гонти (наодинці). Хто йде?

Дух матері: Це я, я.

Ґонта: Яка огидний привид!

Дух матері: З тобою завжди буде мій прокльон, тобі це каже твоя рідна мати, ти народився у крові, в крові й кінець тобі.

Ґонта: О, пощадіть мене!

Дух матері: Ніколи, ніколи, я вічне прокляття твоє! (Примара зникає)»)

[49, с. 69-72].

Сцена є очевидним наслідуванням «Річарда III», IV дія, 4 сцена.

«Duchess of York: I will be mild and gentie in my words.

King Richard: And brief, good mother: for I am in haste.

King Richard: Yоu speak too bitterly.

Duchess of York: Hear me a word.

For I shall never speak to thee again.

Therefore, take with thee my most grievous curse».

(«Герцогиня Йорк: Я буду м'якою і лагідною у словах.

Король Річард: Тільки коротко, добра матінко, бо я поспішаю.

Король Річард: Твоя мова надто гірка.

Герцогиня Йорк: Вислухай мене, і більше не почуєш моїх слів, носи з собою мій прокльон найтяжчий») [60, с. 134-135].

Короткій сцені «Ґонти» відповідає велика сцена в «Річарді III»: Шекспір уміє заглянути до глибини душі матері, знаходить слова, щоб змалювати її трагедію, бо вона бачить у своєму синові жорстокого душогуба - вбивцю рідного брата і його невинних дітей [33, с. 123]. У Красінського дух матері, наче фантом, відкривається Ґонті серед білого дня, до чого ми не звикли. У її словах багато моралізаторства, яке нас і не переконує, і не зворушує.

Перед вирішальною битвою являються королеві Річардові III у сні усі замордовані ним жертви, проклинають його і віщують йому нещастя, а Річмондові перемогу. Тут Шекспір розвиває велику літературну традицію, почату ще від Сенеки. Поява померлих у сні - часте явище у літературі.

У драмі Красінського Ґонті аж тричі з'являються трупи замордованих поляків і євреїв. Вперше таки в Умані: «Seen to Gonta alone, appears in the distance, a long file of children headed by the two sons of Gonta, and followed by Madeline. After her comes a man bearing the head of an old man; twelve other men, each bearing a bleeding head succeed» («На віддалі помітно Ґонту, за ним довгий шлейф діток із його двома синами, потім Мадлен. Після неї йде чоловік, старий чоловік із закривавленою головою в руках») [49, с. 79].

Ця сцена не що інше, як комбінація сну Річарда зі сценою з «Макбета» (IV дія, 1 сцена) і запозичення з Дантового «Пекла», де Бертран де Борн несе свою відрубану голову (пісня 28, вірш 118-142 і пісня 20, вірш 7-15). Вдруге Ґонта бачить голови убієнних - у лісі, де, крім того, відкрився йому його злий дух (evilu genins) (V 4), а втретє у печері чарівниці, де розлючений Ґонта вихоплює меча, як Одіссей, замахнувся у підземеллі на тіні, спраглі крові («Одіссея» XI, 48-50) [21:2, с. 322]. Кілька разів Ґонта чує той самий докір: «Thou hast listened to the counsels of Russia - woe to thee!» («Ти слухав порад Росії - горе тобі!»). Зловісний рефрен нагадує сон Річарда III, де один небіжчик за іншим картають його: «Let me sit heavy by thy soul to-morrow!» («Гнітитиму я завтра твою душу!»).

Усі три рази, допоки до Ґонти приходять його уманські жертви, читач (глядач) не має ілюзії, що це душі понищених покидають своє загробне життя, щоб стати до боротьби з убивцею.

Є в драмі Красінського й інші дрібніші ремінісценції з Річарда ІІІ. Любовниця Ґонти Люція, покинута ним, стає чарівницею, одержала ім'я від нареченої, яку залишив Едвард III.

«For first was he contract to Lady Lucy -

«Уош mother lives a witness to his vow». - «Richard III» (III, 7)

«Ah, і recognise her - tis she, the long forgotten Lucy!» - «Gonta» (V, 5) («Домовився він вперше з леді Люцією - «Обітницю їй дав, це бачив свідок». - «Річард III» (III, 7)

Не впізнає у ній зубуту Люцію». - «Gonta» (V, 5))

Генріх Красінський у вступі до драми називає її Марилькою. Люція отруїла свого чоловіка, ставши любовницею Ґонти; тепер спокутує свою вину і чує з неба голос чоловіка: «І pardon she!» («І пробачить вона!»). Ці слова нагадують сцену з «Фауста» (ч. І), де голос з неба наказує Гретхен залишитися у в'язниці й смертю заплатити за свій гріх: «Sie ist gerettet»**.

Цікаво простежити психологію Макбета й Ґонти, як Красінський представив останнього у своїй драмі, навіть тут наслідуючи Шекспіра. Ідучи за зразком великого англійського поета, він двічі зводить Ґонту з чарівницями. Вперше, після переходу на бік

* «Sie ist gerettet» (нім.) - «Вона буде збережена».

гайдамаків, Ґонта іде в печеру чарівниці. Він не впізнає в ній своєї давньої любовниці Люції, що заради нього отруїла свого чоловіка й тепер спокутує свою вину. Вона віщує йому, що дні його життя стікають, радить тікати з бойовища, говорить про кров, сльози, смерть. Входять ще три чарівниці й вітають Ґонту як свого. На запитання, чи дістане золоту корону, він одержує дуже двозначну відповідь. При другій зустрічі чарівниця Люція відкриває своє справжнє обличчя Ґонті й він зникає серед грому й блискавок.

Сцени з чарівницями у Красінського вийшли досить короткі й виразні, у них помітно вплив Шекспіра. Платон Лушницький помітив, що вони майже такі самі, як у «Макбеті» [21:2, с. 324].

«The Interior of the cave of a Sorceress. Thunder…»

«Gonta» (III, 1)

«A dark cave. In the middle, a boiling Cauldron. Thunder. Enter the three Witches».

«Macbeth» (IV, 1)

(«Інтер'єр печери.

Чаклунки. Грім…»

«Gonta» (III, 1))

(«Темної печері. В середині кипіння.

Котел. Грім. Введіть трьох відьом».

«Macbeth» (IV, 1))

Чарівниці вітають Ґонту майже тими самими словами, що й у «Макбеті»:

«Hail Gonta! Hail Gonta!». - «Gonta» (III, 2)

«All hail, Macbeth! hail to thee!». - «Macbeth» (1, 3)

(«Радуйся Гонто! Радуйся, Гонто!». - «Gonta» (III, 2)

Радіємо тобі, Макбете! Вітаємо тебе! - «Macbeth» (1, 3))

Очевидно, під впливом «Макбета», Ґонта запитує у чарівниці: «And shall a coronet of gold be mine?» («Чи стане золота корона моєю?») - бо ж гетьмани корони не носили.

Відповідь чарівниці двозначна:

«From the twin stars of the gloomy light,

When two dark clouds shall hang in air,

Then thou'It be wooed by a circlet `s might.

Of war's captivity beware!» - «Gonta» (III, 2)

(«Дві зірки у похмурім світлі Між темних хмар кривавого повітря Корону доглядають.

Полону на війні остерігайся! - «Gonta» (III, 2))

Ґонта витлумачує цю відповідь на свою користь, насправді ж чарівниця віщує його кінець.

Подібно виглядає справа з цим пророцтвом для Макбета:

«Macbeth shall never vanquish'd be, until Great Birnam wood to high Dunsinane hill Shall come against him». - «Macbeth» (IV, I)

(«Ні, переможеним не буде Макбет, як не піде оцей високий ліс

супроти пагорба Бірманського. - «Macbeth» (IV, I))

На запитання Ґонти, чи виграє битву, його злий дух відповідає:

«If thy rival does nflt command the army,

Which is to tight against thee». - «Gonta» (V, 4)

(«Незабаром

Твій супротивник армію

Поверне проти тебе». - «Gonta» (V, 4))

У «Макбеті» названо ворога, якого король має боятися:

«Macbeth! Macbeth! beware Macduff;

Beware the thane of Fife». - «Macbeth» (IV, 1)

(«Макбете! Макбету! Остерігайтеся Макдуфа,

Під дудку він танцює». - «Macbeth» (IV, 1))

У драмі Генріха Красінського сцени в печері чарівниць зображені побіжно й поверхово, не справляють належного враження на читача і є лише прикрасою драми - прикрасою, без якої можна обійтися. Цілком інакше справу з чарівницями вирішено в трагедії Шекспіра. Вони - інтегральна складова драми, надають їй трагічного емоційного тону і драматизму. Вони є персоніфікацією лукавої, темної сили, що чигає на Макбета, переслідує його, щоб довести до вини і смерті. Почуття вини, цей біль і страшний тягар виснажує його внутрішньо, робить байдужим до всього, але не вбиває в ньому індивідуальності і воїна [21:2, с. 328].

У незламаній силі й величі стоїть він до кінця перед нами, навіть отримавши смертельну рану. Хоробрість не покидає його до смерті, і з мечем у руці гине він на полі бою як воїн і король. Не має цієї залізної сили й героїчного завзяття Ґонта Кра - сінського. Перед останнім боєм Залізняк тішиться, що зустрінеться зі своїм завзятим ворогом, а Ґонта повністю зламаний тікає і скаржиться хлопчикові Младановича, якого врятував від смерті в Умані, що його серце поранене:

«My heart is sorely wounded…

Because 1 listened to the Moscovite priest». - «Gonta» (V, 7)

(«Моє серце дуже поранене…

Попа московського я слухав». - «Gonta» (V, 7))

Із дивною настирливістю змушує Красінський свого Ґонту відзиватися знову на полі бою тим самим тоном і майже тими самими словами, що Макбет. Коли козак доносить Ґонті, що Некраса командує ворожим відділом, Ґонта відповідає:

«False, lying knave! I believe it not». - «Gonta» (V, 5)

(«Брехня, що він негідник! Аж ніяк»). - «Gonta» (V, 5))

І вдруге:

«Nekrassa! A curse upon thy false tongue! It cannct be!» - «Gonta» (V, 5) («Некраса! Тіпун на твій язик брехливий! Не може бути!» - «Gonta» (V, 5))

Так само відзивається Макбет до посланця:

«Liar, and slave!» - «Macbeth» (V, 5)

(«Брехун, і раб!» - «Macbeth» (V, 5))

«Accursed be that tongue that tells me so!» - «Macbeth» (V, 7)

(«Прокляття язику, що мовить це!») - «Macbeth» (V, 7))

Отже, у підсумку можна сказати, що Генрик Красінський не перший пішов слідами Шекспіра, і йому не першому проба не вдалася. А не вдалася тому, що він не поет. Його драма є витвором виключно розуму, йому забракло фантазії й чуття, творчої інтуїції, щоб воскресити історичні постаті й давноминулі часи, як це майстерно зробили поети «української школи», зокрема Антоній Мальчевський, Северин Ґощинський, Юліуш Словацький [36:107/V, с. 140; 24, с. 116; 29, с. 10; 26, с. 124]. Генрику Красінському забракло тих простих чарівних і неповторних слів, щоб зобразити й передати невгамовну силу пристрасті, яка доводить людей до конфлікту і загибелі. Це є причиною того, що в драмі й причини повстання, і ті пристрасті, які ворушили умами, з'ясовані поверхово. Ще можна згадати історію любові Ґонти до панни Магдалини Хічевської і його суперництво з Некрасою. Це зображено надто банально, та й сам Ґонта виступає сліпим знаряддям у руках о. Василія, впереміжку виявляє то дикі інстинкти, то лагідну вдачу, перед різнею співає пісні й зворушено плаче, або ж знову впадає у дикий шал. Усі ці настрої в його душі поверхові й побіжні. У творі багато банальної риторики, запозиченої у Міха - ла Чайковського. Значно переконливішою є сцена «Ґонта в Умані» у Тараса Шевченка, хоча він жодного слова не запозичив у Шекспіра, та відчутно шекспірівський дух його твору, бо автор піднявся до висоти англійського генія.

Сліди романтичної «епістеми» помітні у творах ще одного представника «української школи» Северина Ґощинського; Шевченко про його поему «Zamek Kaniowski» міг знати з приміток до повісті «Wernyhora» Міхала Чайковського, а то й міг її просто прочитати. Микола Дашкевич пише: «Шевченко, несомненно, был знаком и с этим произведением. Оно было в особенности близко к замыслу украинского поэта, потому что автор его… сумел перенестись в тот век, который изображал, и в думы и чувства украинского люда» [14, с. 226]. Борис Навроцький підкреслює: «Хоч «Zamek Kaniowski» й малює інші моменти Коліївщини, але безсумнівно він не міг якось не придатися Шевченкові при утворенні «Гайдамаків». Крім того, цей твір займає занадто видатне місце, щоб можна було б його обминати» [25, с. 18]. Що впадає у вічі, то це риси ґотики у поемі Северина Ґощинського «Zamek Kaniowski». Ґотика найчастіше виступає синонімом страшного, жахливого, надприродного, асоціюється із фантастичним сюжетом, що поєднує, як правило, розвиток дії у незвичайних обставинах і реалістичність деталей побуту, описів, гостроту, напругу, кошмарність. Тобто є всі підстави говорити про впливи ґотичного роману на такі твори.

Юрій Ковалів дає таке визначення ґотичного роману: «Характерними елементами його сюжету були похмурі, містичні демонічні сцени, які відбувалися зазвичай у занедбаних ґотичних замках із привидами, кровоточивими статуями та портретами, потаємними голосами тощо. Найпопулярнішою фабулою було відновлення чесного імені незаконно упослідженого персонажа, яку доповнювали еротичні мотиви та спокуси дияволом; сюжету властиві гострі колізії, тривожне навіювання, поєднане з натяком, інтригою, погонею, діями, що розгортаються часто місячної ночі, іноді під час грози, викликаючи страх, душевне напруження» [13:1, с. 237]. Взірцями ґотичного роману є твори «Ватек» Вільяма Бекфорда, «Удольфські таємниці», «Італієць» Анни Радкліф, «Монах» Метью Грегорі Люїса, «Франкенштейн» Мері Шеллі, «Мельмот-блукач» Чарльза Роберта Метьюріана, «Закоханий диявол» Жака Казота, «Дивна історія доктора Дже - кіля і містера Гайда» Роберта Луїса Стівенсона, «Дракула» Брема Стокера, «Розповідь про привидів» Монтегю Родса Джеймса, «Старі дами», «Портрет рижого чоловіка» Го - рація Волпола, «Мандрівний гріб» Леслі Поулза Хартлі, «Тіт Гроун», «Горменгаст», «Тіт один» Мервіна Піка та ін. Впливи ґотичного роману відчутні і в українській літературі: анонімний твір кінця ХVШ ст. «Марко проклятий», «Вій» Миколи Гоголя, «Чортова пригода» Марка Вовчка, «Мертвецький великдень» Григорія Квітки-Основ'яненка, «Проклятий Марко» Олекси Стороженка, «Вогняний змій» Пантелеймона Куліша, «Терен на нозі» Івана Франка, «Старий двір» Богдана Лепкого, «Рожа» Наталі Кобринської, «В старих палатах» Надії Кибальчич, «Фантазія» Гната Хоткевича, «Хованець» Валерія Шевчука, «Московіада» Юрія Андруховича, «Ласкаво просимо в Щуроград» Юрія Ви - нничука та ін. Сюди належить і поема «Zamek Kaniowsku» Северина Ґощинського.

Ґотична поема - це поема, оповита атмосферою жахів і таємниць, вона пов'язана із «проклятим місцем» і експлікує контакти героїв із потойбічним світом. У цьому творі, як слушно зауважив Ростислав Радишевський, «у «первісній» перспективі і явище Коліївщини, і світ людей постають як розгул диких, стихійних природних сил, як прояв «нічної» сторони життя людської душі» сил [29, с. 136].

Кривава трагедія гайдамаччини схвилювала уяву письменника. Ще будучи учнем, у 1819 році він пише «Spiew o rzezi humanskliej», а в 1824 році, у маєтку Креховського, у Лещинцях, та в домі Міхала Грабовського, у с. Олександрівці, завершує поему «Zamek Kaniowski», фрагменти якої опубліковано в 1827-1828 роках у «Dzienniku Warszawskim», а окремим виданням твір вийшов у 1828 році у Варшаві. Поет скористався з поширених в Україні народних переказів про гайдамацьке повстання 1768 року, у новий спосіб використав український фольклор, майстерно передавши народні уявлення про зв'язки світу земного і потойбічного, людини і природи. У своїй біографії автор зазначав, що прочитав у 1820 році у французькому або польському перекладі деякі поеми Байрона, наприклад, «Чайльд Ґарольд», «Корсар», «Облогу Коринта», у 1822 році вивчав німецьку мову за творами Шиллера, а в 1826 році знову читав французькою, окрім Шекспіра, Мура, Вальтера Скотта, Шиллера та Байрона [42, с. 43].

Події «Zamku Kaniowskiego» збудовані довкола долі козака Небаби, який прилучається до повстанчого загону отамана Швачки, щоб помститися управителю канівського замку, бо управитель підступно забрав у нього кохану Орлику. Швачка підпалює замок, у ньому гине Орлика, вбивши свого чоловіка, а Небаба після програної битви з польським військом гине на палі на околицях Канева. Небаба змальований як козацький отаман, йому притаманні риси байронічного героя-бунтівника, совість якого обтяжена скоєними злочинами (він збезчестив і замордував божевільну Ксеню, вона стає уособленням фатуму і переслідує героя аж до смерті). Володимир Гнатюк підкреслює: «Перше, що нагадує чи повторює зовні Байрона, це конструювання сюжету. У Ґощинського любовні відносини розгортаються у плані словесної тріади Байрона - коханець, коханка й антагоніст, що так міцно утверджена англійським поетом у його східних поемах. Таким чином, Небаба повторює своїх англійських прототипів

— гяура, корсара, Селіма, так само як Орлика героїнь - Лейлу, Зулейку, Гульнару, а антагоніст губернатор Гасана, Яфара, Сеїда. Як і в Байрона, нещасливий коханець зв'язується зі злочинними елементами. Поему переповнено жахами, якими рясніють байронівські події. Герої - люди високого напруження пристрастей, їх натурам властивий демонічний настрій» [10, с. 144-145]. У творі виступає подвійна мотивація подій: суспільна ґенеза революції поєднана з фаталістичним поясненням долі людини, приреченої на зло, яке виступає активною силою, постійно загрожує світу, особливо в індивідуальних та групових спалахах бунту і кари. Поема написана в дусі «естетики страху»: події відбуваються серед крові, пожежі, ґвалтів, мародерства, розгнузданості людей, пекельної ірраціональної стихії [20, с. 380].

Твір, у якому Северин Ґощинський, як про нього сказав Адам Міцкевич у паризьких лекціях, «jak gdyby podlozyl ogien pod starodawny gmach» поезії, своєю екзистен - ційністю збудив заворушення й обурення серед класиків і прихильників селянської моделі нараційної літератури, заслужив високу оцінку критиків, зокрема Мавриція Мохнацького («Artykul, do ktorego by! powodem «Zamek Kanoiwski» Goszczynskiego» і «O literatyrze polskiej w wieku ХІХ»). Разом із «Mari^» Антонія Мальчевського і «Konradem Wallenrodem» Адама Міцкевича поема належить до найвидатніших польських творів ХІХ ст.

Критиків насамперед цікавило, наскільки твір збігається чи розходиться з історичними подіями Коліївщини [11, с. 129]. На думку Володимира Гнатюка, «ніяких історичних ні мемуарів, ні інших документів у поета не було під рукою, «Zamek Kaniowski» є плодом чистої фантазії, що базується лише на українському фольклорі» [10, с. 147].

Із яких джерел черпав Ґощинський свої історичні відомості до «Zamku Kaniowskiego»

— не відомо. Поет знав історію уманської різні й навіть написав 1819 р., як ми уже казали, «Spiew о rzezi humanskiej», який до нас не дійшов, а в збірнику своїх творів, що вийшли у Львові 1838 р., додав до поеми нарис «Kilka slow о Ukrainie і rzezi humanskiej». У «Zapiskach do moich pami^tnikow» автор пояснює, що скористався фактом повстання гайдамаків, коли вони захопили Канівський замок, зруйнували і спалили його. Образ Швачки та пораненої ножем Орлики, котра полишає за собою сліди крові на стінах, поет узяв із переказу. Переказ свідчить, що «жінка замкового губернатора, піймана козаками й уже поранена, була в силі ще вихопитися від них, а, тікаючи перед їх погонею по кімнатах та замкових валах, щораз слабіша, спиралася на стіни», полишаючи на них криваві сліди, «поки не дігнали її й накінець не вбили» [9:1, с. 18]. У нарисі Ґощинський не пише про «канівський бунт», а описує один із трагічних епізодів під стінами Канівського замку, завершуючи розповідь такими словами: «Z takich to czasow, z takich to ludzi osnulem «Zamek Kaniowski». Схоже, канівський бунт віддавна цікавив поета, тому він «nieraz badal pilnie і ciekawie о calej zamku kaniowskiego sprawie». На думку вчених, історичну основу «Zamku Kaniowskiego» поет узяв не з історичних документів, а винятково з усної традиції. Історичні відомості про канівський бунт, акти слідчих комісій з'явилися пізніше. Донедавна всі черпали відомості про Коліївщину лише з актів військово-судової комісії в Кодні, т.зв. Кодненської книги, сьогодні ж доступні також документи слідчої комісії, що вивчала гайдамацьку справу в Київській губернській канцелярії Воєйкова. Богдан Суходольський, автор монографії про Ґощинського, каже, що «єдиною історичною правдою» в «Zamku Kaniowskim» «є сам факт здобуття замку в Каневі - й ніщо більше» [62, с. 114].

У контексті матеріалів про Коліївщину, віднайдених Осипом Гермайзе [9:1, с. 64], стає зрозуміло, що Швачка замку в Каневі не здобував. Ім'я Швачки Микита, а не Яків, як досі пишуть за Шульгиним. На Правобережну Україну він прийшов із Запоріжжя 1767 р., восени, продавати сіль, там зимував, а опісля пристав до Залізняка. Чи був Швачка «першим з-поміж міщан Канева», сумніваємося; він був безземельний і займався чумацькою торгівлею. Опис особи Швачки в поемі збігається із судовим описом. Швачці було 40 років, росту був малого, волосся в нього було темно-русе, очі ясно-карі, обличчя подовгасте [9:1, с. 64]. Можливо, він був трохи сивий, «молодий рум'янець заливав усе обличчя», в боях міг придбати «чорний шрам», при 40 роках і малому зрості міг бути «тілом важкий». Міг також «келихом занадто зогрівати себе» [43, с. 82]. Поляки, очевидно, зненавиділи Швачку. Народ співає про нього: «Ой вивішав жидів, ой вивішав ляхів та на панських воротях!» [16, с. 82].

Швачка був жорстоким, через те його психологічний портрет пера Ґощинського правдивий. Щодо головного героя «Zamku Kaniowskiego» Небаби, то в реєстрі гайдамаків такого прізвища немає. Проте під Небабою поет має на увазі Неживого. Прізвище «Неживий» не підходило автору, через те він змінив його на «Небаба». А втім фізичний, і духовний портрет цього персонажа відповідає історичному прототипові [36:107/V, с. 89].

Роман Небаби з Орликою є плодом фантазії поета, у якій основну роль відіграли несвідоме та архетипна пам'ять. Мотив проколення у сні ножем ненависного чоловіка автор міг запозичити з поеми «Корсар» Байрона, а може, як вважає Станіслав Віндакєвич, із повісті «Ламмермурська наречена» («The Bride of Lammermoor») Вальтера Скотта [65, с. 48]. А Юлшн Кжижановський, не заперечуючи, щоправда, впливу лектури на ґенезу цього образу, пов'язує його трагізм із мандрівним мотивом із популярної візантійської новелістики, що стала джерелом саги про Олафа й Ґудрун та переказу про Володимира й Рогніду, адже остання також хотіла проколоти у сні Володимира [51:4, с. 97-102]. Небабу-Неживого поляки не спіймали в битві під Мошнами й, звісно, не могли посадити на палю, бо такої битви на той час зовсім не було. Швачка також не згинув у полум'ї Канівського замку. Неживого арештував підступом московський полковник Чорба. Швачку піймав московський підполковник Брінк неподалік Богуслава [9:1, с. 77], про що згадує й народна пісня:

...