Польський романтизм як епістема творів Тараса Шевченка

Поет розуміє, що трагічне в мистецтві має утверджувати життя, а не смерть, вселяти оптимізм, а не песимізм, не лякати, а підбадьорювати людину на активні дії, на спротив силам зла. В темі Коліївщини він об'єктивніший за більшість поляків: відповідальність за криваві події покладає не лише на гайдамаків, а значною мірою і на польську шляхту. Ідеолог Коліївщини Семенко в нього не просто розбишака: він ставить перед Коліївщиною серйозну й велику мету - визволення й самостійність України.

«Hej, kozaczek was nastraszy, / Pany Lachy! taj w godzin^ Ruszy cal^ Ukraine і z krolem j^ rozgraniczy» [61:1, с. 225], - ось про що мріє ватажок гайдамацький. Недаремно він каже про себе: «Byl ja niegdys wychowany / Na hetmana, nie na chlopa» [61:1, 195-196]. Насамперед треба порізати панів, визволитись від польсько-панського ярма й бути людьми - «Taj znow lysn^ siekiery / Na pozarach, czerwono… / I budem ludzmi [61:3, с. 609-611].

Єдиний, але могутній засіб для цього в гайдамаків, на думку Семенка, є страх. Причому страх не фізичний, а метафізичний, коли людині відкривається безодня буття, якої вона раніше не помічала: «Strach, panowie gospodarze; Strach to cala nasza sila». Захопившись різнею, розливом крові, Семенко нібито забуває про цю вищу мету Коліївщини, але наприкінці, на суді, він знову її підкреслює. На запитання здивованого Стемповського «Jak: ty mogl tak rozporz^dzic Buntem i takie plomienie Zapalic?» Семенко дає самовпевнену й гордовиту відповідь: «Jak? Sercem, panie» [61:5, с. 69-70].

Звісно, Коліївщина у Юліуша Словацького постає у відсвіті художньої реальності, опредметненої суб'єктивності, світу переживань, думок, почуттів самого художника, який довільно поводиться з історичними фактами: не рахується з ними, а конструює свою «історію». Уже в другій пісні «Beniowskiego» він вигадує події: конфедерати здобули Лядавський замок у ту ніч, коли козак Могила мав зробити в ньому різню; Сава б'ється з гайдамаками й «cal^ grobl^ krwi^ zrosil». Різня почалася, запевняє поет, «w ten sam dzien», коли «Kreczetnikow kazal Bar atakowac» [61:3, с. 139-140], хоча Бар атакував Апраксій, а не Кречетніков, і такого безпосереднього зв'язку між Баром і гайдамаччиною, звичайно, не було. Про бійки Сави з гайдамаками історія також нічого не знає; тут, мабуть, на Словацького вплинули пісні про Саву Чалого, батька Сави Цалинського [3:36]. Запорізький гетьман Козира, вигадує Юліуш Словацький далі, надіслав Саві на допомогу «kuren kozacki»; але козаки відмовилися йти проти гайдамаків: «to rzecz krwawa Bic si^ z naszemi bracmi rzezuniami» [61:5, с. 21-22]. Коли Сава відмовився вести їх проти поляків, вони зв'язали його й кинули в лісі, а самі під проводом своєї старшини приєдналися до гайдамаків і разом розбили польське військо Потоцького. Цей бій Потоцького із Залізняком цілковито вигадано: Потоць - кий, один із проводирів Барської конфедерації, з гайдамаками зовсім не стикався; але поет намагався зв'язати гайдамаччину з Барською конфедерацією, для чого змалював оту «walk^ na kurhanach», віддавши в ній провідну роль Потоцькому, що «prowadzil szlacht^ korsunieck^ na cmentarz I z mieczami i w zlotych zupanach». Не відповідають історичним даним і всі деталі цього бою (зрада козаків Савиних, участь Вернигори тощо), хоча змальовані дуже яскраво. Вигадано, звичайно, сім'ю Ґрущинських і все, що її стосується. Розправу Стемпковського з гайдамаками подано якось дуже схематично, як суд над Семенком та іншими ватажками; і провадиться вона не в Кодні, а десь на Поділлі [30, с. 36].

Саму різню Словацький описує кілька разів дуже яскравими словами. Уперше розказує про неї ксьондз Марек:

Czy nie wiesz o tem? ze na Ukrainie

Zacz^ta si^ rzez i szlachty wyrzni^cie?

Pod swi^conemi nozami krew plynie;

Pop otwiera piers, a chlop daje ci^cie

W bij^ce serce. Caly narod ginie

Jak w zapalonym przez Boga okr^cie… [61:2, с. 689-690].

Далі в гумористично-іронічному тоні перших пісень «Beniowskiego» описує її сам Словацький: «…po wioskach wsz^dy / Lud si^ krwi^ swoich dawnych panow mazal, / A ekonomow bez zadnej kwerendy / Wieszal - i przyszl^ respublik^ ksztalcil, / Bo zydow palil, a niewiasty gwalcil» [61:3, с. 140-141].

До потворного поет відносить усе ущербне, низьке, жалюгідне, вороже, страхітливе, словом усе те, що виступає як антицінність і не відповідає родовій сутності людини, її ідеалам, саме те, що вона прагне знищити або чого прагне уникнути. Найогидніші картини різні Юліуш Словацький пов'язує із сім'єю Ґрущинських. У «Beniowskim» про це оповідає лише в загальних рисах дочка Ґрущинського: «Moze slyszales o Gruszczynskich dworze? / Hajdamaki nas w dzien napadli bialy, / Ojca nie bylo, my same w komorze / Kobiety, kiedy rzn^li, my krzyczly, / Matk^ i babk^ i malenkich - Boze!» [61:7, с. 250].

А в поемі «Sen srebrny Salomei» Сава з обуренням малює жахливу картину з усіма подробицями; за його словами, це справді «mord smoczy». Кривавість своїх учинків підкреслює не раз і сам Семенко; адже це є помста й вона не може бути лагідною - «A juk chlusniem krwi^, to zgasnie / I przycichnie by mogila» [61:3, с. 625]. Образно описує різню і Сава: «Straszna krwi hospodarzank^, / Rzez czerwona, stoi w dymie P^dzonym od Zaporozow».

Окрім цих загальних описів і концепції гайдамаччини мусимо спинитися на її окремих моментах, фактах і навіть особах, бо все це може правити за окремі українські мотиви в поезії Словацького.

Поет розуміє, що основне у творі - утверджувати ідеали, ідеї, пафос, виразити й утвердити найвищі цінності й викликати у читача їх неприйняття, захоплення або огиду до всього того, що можна підвести під поняття «антицінності». У цьому відношенні «некрасивих» героїв немає, є результат. Візьмімо для прикладу образ Залізняка, у якому Юліуш Словацький розкрив непривабливу сутність тодішнього життя. «Смі - лянські розбійники» (так називає Юліуш Словацький гайдамаків) під проводом Залізняка йдуть проти організованого польського війська: «A juz si^ tluszcz^ Zelezniaka / Po brzegach wzd^te najezaly gory, / Sypi^c si^, jako plewiny z przetaka; I step si^ od nich nagle stal ponury…». Потоцький «coraz bladszy Zelezniakowi w oczy ci^gle patrzy» i «Wreszcie si^ zacz^l pan Zelezniak trwozyc, / Bladn^c i cofac si^ na ostrokoly», але разом із тим він швидко організовує опір полякам: «By Lachom tabor oporny utworzyc, Zebrawszy w lancuch konie, maze, woly, Kobiety, popy, wszystko w kup^ sp^dzil, Zwin^l…». Поляків урятував від нього тільки Вернигора, налякавши гайдамаків своєю таємничою постаттю й «силою духу» - «ze si^ Smilanscy zl^kli rozbojnicy I stali w strachu bledn^cy». Різню Грузинських гайдамаки роблять, очевидно, під проводом Залізняка: «Zelezniak z wiesci^ nie dal ujsc nikomu».

Особливо зримо і багатобічно проявляється прекрасне і потворне в образі Ґонти. Все, що в ньому благородне, порядне, як-от чесність, мужність, щедрість, милосердя, відданість дружбі, - прекрасне. І навпаки, підступність, жорстокість - потворні. Дух Ґонти приходить до Семенкових гайдамаків і наганяє на них страх, бо це віщує їм щось погане: «Gonta si^ nasm pokazal / Przy pozarnej pochodni; Zabelkotal j^zykiem / Taj wprost piszow do Kodni» [61:3, с. 595].

Перегукується з «Гайдамаками» сцена освячення ножів. Уперше в «Beniowskim» натякає на неї ксьондз Марек [61:2, с. 691]: «Pod swi^conemi nozami krew plynie»; він перший згадує «мішки з ножами», що потім повторюватимуться в дальшому опрацюванні цього мотиву: зв'язані гайдамаками козаки Могили «leza na workach, a w tych workach noze». Сама подія відбулася десь у лісовій каплиці в околицях Сміли:

Wtem mogily

Zacz^ly gadac ludowi czerwono.

I wiesc wyrosla - ze gdzies kolo Smily,

Gdzie noze w lesnej kaplicyswi^cono…

A te sypi^c si^ z workow, szelescily Jak w^ze, nim swoj caly jad wyzion^…

A ksi^zyc patrzal si^ przez dach rozbity Na trumny - swiece - popy - i kobiety…

[61:6, с. 177-184].

На цих мішках із ножами поклали матір Вернигори, коли він її вбив: «Lud j^ na workach skrwawion^ polozyl»; в іншому варіанті: «lud j^ skrwawion^ polozyl na worku nozow» [61:6, с. 205]. А в поемі «Sen srebrny Salomei» зазначено, що освячення відбулося «w kosciele»: «Wczoraj noze swi^cono w kosciele». Від освячення ножі набули якоїсь геть містичної сили:

Ta gora w^zy i nozow,

Nozow, ktore w Boga imi^

Poswi^cone srod rozruchow,

Maj^ zaci^t^ nature I okropn^ swi^tosc duchow

[61:4, с. 84].

Не треба забувати, що це писано під той час, коли Словацький вірив у духів і був певний, що духи навіть мертвим речам можуть надавати особливої сили [30, с. 39].

Певну типологічну спільність можна провести між сценами участі священиків у Коліївщині, як їх змалювали Тарас Шевченко і Юліуш Словацький. Участь священиків у Коліївщині, на думку Юліуша Словацького, виявилася не тільки в свяченні ножів, а й у безпосередніх актах. «Pop otwiera piers, a chlop daje ci^cie», - розказує ксьондз Марек [61:2, с. 692].

Під час кривавої сутички Залізняка з Потоцьким на горбку стоїть троє осіб - священик, жінка сотника й розбійниця Гудима - і стежать за ходом бійки [30, с. 39]. Ґру - щинський, даючи загальну характеристику «hajdamackiej czerni», пише так:

Chlopstwo jest czarne,

Krwawe, wsciekle i niekarne,

Wodk^ i miodem zalane,

Przez popy oszukiwane,

Karmione w cerkwach proskur^.

Srod krwi, mordow, ktorych pioro Dotkn^c si^ boji w pisaniu [61:1, с. 55-56].

Також Стемповський довідується, що на чолі повсталих - священик: «Lud nasz caly dokola Zbuntowany… moj pop standi na czele» [61:2, с. 592]. Семенко дає такий наказ:

A popi blahoszesni Niech wyst^pi^ z proslcur^,

Niech nakarmi^, jak na smierc,

Krwi^ Chrysta um^czon^ [61:3, с. 605-606].

На думку Євгена Рихлика, характеризуючи Коліївщину у творах Юліуша Словацького, не можна оминути його «Odpowiedz na psalmy przyszlosd, хоча в ній і не йдеться про Коліївщину 1768 р. Це є, як відомо, відповідь на стурбований заклик Зигмунда Красінського до польських демократів: «Hajdamackie rzuccie noze!» [50:V, с. 35-36]. У цій цікавій поетичній дискусії обидва митці засвідчили свої протилежні погляди на взаємини шляхти й селянства, зокрема загострення політичних та інших суперечностей між ними та селянські повстання. Юліуш Словацький іронізує над побоюваннями Зигмунда Красінського: «Drzysz, gdy kos ci^ ukrainskich Dlugi, sm^tny brz^k zaleci. Drzysz, gdy w marzen mgle zaswieci Grozna, stara twarz Kilinskich (Кілінський - діяч у польських визвольних pyxax 1794 p., за професією швець). Mozes spotkal si^ z upiorem Z calem dawnem Zaporozem?». Переляканий поет, мовляв, зробив своїм гаслом заклик: «Na Boga czerwonego Ty - kto jesles? Nie rznij szlachty!». Зигмунд Красінський у своєму псалмі запевняв, що: «Slaby tylko rzez wybiera, Czy mu imi^ jest - Maryusza, Czy mu imi^

— Robespiera». Словацький заперечує проти цього: повстання селянства, на його думку, не є бунтом («To nie buntu prozna mara»); це виявлення Духа вічного Революціонера: «A nikt z ruin nie korzysta Jeno wszczynaj^cy ruch Wieczny Rewolucjonista, Pod m^k^ cial

— lez^cy Duch» [30, с. 40-41]. Вплив цього вірша на відомий Франків гімн «Вічний революціонер» відзначив Павло Филипович у статті «Шляхи Франкової поезії» [31, с. 7-8].

Як відомо, в 1846 році спалахнуло селянське повстання, яке охопило цілу Галичину, було проголошено Краківську республіку, а незабаром ліквідовано [15, с. 44-45]. Побоювання Зигмунда Красинського справдилися, він написав відповідь Юліушу Словацькому - «Psalm zalu», де заявив: «Bracmi nie s^ mi mоrderce - Szabl^ kocham

— wstyd mi noza», гостро картаючи його за демократичні уподобання, зокрема за виправдання української коси - революційних рухів селян: «Wzrokes wlepil w twe niebiosa - Ukrainska kosa Na nich krzyzem wybawienia»; люд потрібно спочатку зробити святим, а тоді вже можна буде схилятися перед ним, а поки всі надії потрібно покладати на шляхту і бога:

Lecz zanim jeszcze nie przekrolewszczony,

Nie kl^kaj przed nim - nie kladz mu korony, -

Lecz ufaj w szlacht^ polsk^ - i moc Pana!

Євген Рихлик пише: Сава (Цалинський), герой Барської конфедерації, виступає у Словацького як ворог гайдамаків. Історія нічого не знає про боротьбу його з гайдамаками, так само як не знає вона й про інші факти з життя Савиного, що їх подає Словацький. Стосунки його з вигаданою княжною Вишневецькою; стосунки з запорізьким гетьманом Козирою, що надсилає йому на допомогу полк запорізьких козаків; історія з документами, що доводять його шляхетство; стосунки з Вернигорою; подробиці його родинного життя (сестра Свентина тощо) - все це вигадки, а не історичні факти [30, с. 41]. Як сказано у поемі «Sen srebrny Salomei», Сава є «czlowiek z troistej osoby: z Lacha, z kozaka i z czarta». Запорожці вважають його своєю людиною, намовляють кинути поляків і обіцяють гетьманську булаву. Але він вірно служить Польщі й сам «chcial si^ mieczem wyr^bac na panka». У цьому образі, у суперечливому цілому, щоправда у різних пропорціях, примхливо поєднується прекрасне і потворне. Та все ж у ньому домінують виняткова мужність, патріотизм, доброта, благородство, словом усе те, що переважає сили і можливості пересічної людини і виступає як бажане для неї, піднесене. Цими рисами він є представником кращих, на думку Юліуша Словацького, верств козацтва. Поставивши поряд із цим козаком-шляхтичем Семен-ка, представника народних верств козацтва, Словацький правдиво намітив соціальну диференціацію українського козацтва [30, с. 41].

Остаточно його образ оформлено у поемі «Sen srebrny Salomei»; в основу цього образу тут покладено певну історичну й національну ідею: Сава й княжна Вишньо - вецька символізують єднання кращих елементів козацтва зі шляхетсько-польськими елементами [3:36, с. 16].

Юліуш Словацький, як і його сучасники, наприклад, Северин Гощинський, звертається до легендарного образу Вернигори - українського співця, який має чимало спільних рис із образом бандуриста у Тараса Шевченка. Вернигора фігурує у поемах «Wadaw», «Poema Dahtyszka», «Beniowski», «Sen srebrny Salomei». Однак тут він виявляє нову конотацію, якої не має Шевченків бандурист: виступає пророком відродження

Речі Посполитої. Як тут не згадати проповіді Вернигори, яку з агітаційною метою опублікував Йоахим Лелевель на сторінках «Patrioty» у грудні 1830 року. Цю легенду підхопили польські романтики: Міхал Чайковський («Wernyhora»), Луціан Семенський «Trzy wieszczby», Міхал Будзинський «Waclaw Rzewuski», Леон Карпінський «Wernyhora» та інші [27, с. 87-88]. Юзеф Третяк помітив деяку спорідненість образів Вернигори у Юліуша Словацького і Северина Гощинського [63:14/5, с. 48]. Це ж підтвердили Юліуш Клейнер [47, с. 58] і Станіслав Пігонь [57:4/37, с. 216-217]. «Проте неправомірно говорити про цілковиту залежність поета від Северина Гощинського. Юліуш Словацький подав свою власну оригінальну та високохудожню концепцію Вернигори, зробивши з нього поетичний символ певної романтично-політичної ідеї - символ, що далі робив непереможний вплив на низку поколінь польської інтелігенції» [30, с. 42].

У «Wadawie» згадано відоме пророцтво Вернигори про події в яру Янчарихи:

Czy znasz prorock^ dum^ Wernyhory?

Czy wiesz, co b^dzie w jarze Janczarychy?

Czy wiesz, ze wszystkie te si^ sprawdz^ snica

W jednej godzinie rycerskiego zycia?

У «Poemie Dahtyszka» йдеться про коня смерті Вернигори:

Leci kon smierci i leci i t^tni,

I juz nadbiega z proznem slodlem blisko.

У «Waclawie» поет подає ще одну трансформацію легенди: дворові люди зрадника Вацлава Потоцького оповідають, що труп Вернигори прийшов помститися «za Lachow ojczyzn^» і приніс для нього отруту. Популярність переказів про Вернигору Словацький підкреслює ще й тим, що одному дубові в садибі графа Респекта (у драмі «Fantazy») дав назву «d^b Wernyhory» [30, с. 42].

Акценти леґендарного комплексу Вернигори у поемах «Beniowski» і «Sen» використовують різні. У початкових редакціях «Beniowskiego» він є передусім лірником, віщуном, чарівником і знахарем. Як справжній характерник, він уміє навіть замовляти кулі:

Ledwo na zamek spadly mgly wieczora,

Zaczl czarowac kule Wernuhora.

Згідно з переказами він живе біля Корсуня над Россю у губернатора Суходоль - ського; виступає проти гайдамаків, і навіть матір свою вбив за те, що вона співчувала різні. Цей мотив (убивство матері) Юліуш Словацький подав у двох варіантах: в одному, згідно з версією, що її записав Северин Гощинський [57:4/37, с. 219], Верниго - ра справді вбив свою матір («Nagle uslyszal szmer okropny: «Mat' swoju zabyw bat'ko Wernyhora!»). У другому варіанті, ближчому до інших версій, як стверджує Юліуш Клейнер, він лише побив її:

Szepn^l mi: «Czarty byly Wernyhoru,

Nadybaw mater - hdes kolo futoru,

Taj byw - taj lyru tyskaw w hrud' kobity -

Taj na smert' matku byw - ne moh zabyty!»

I dodal z wielkim strachem: «Piszla zywa!» [61:3, с. 272].

Вернигора перебуває в гайдамацькому таборі й, як можна здогадуватися, деякий час стоїть на їх боці («rozhukane gminy utrzymywal z sob^ w lidze»); після кривавої ліквідації повстання він приходить до поляків, щоб проклясти 'їх, але замість того каже їм свою пророчу «думу Вернигори», а сам «іде спати» разом «із духом свого народу».

Юліуш Словацький багато разів видозмінює тематичний комплекс Вернигори. Особливо це помітно під час доопрацювання епізоду здобування ліри. У першому варіанті Суходольський оповідає, як поховали старого лірника разом із його лірою; після того «z lasu czlowiek wylecial - nieznanj; kon pod nim bialy, jak snieg, bez kulbaki, bez uzdy». Це й був Вернигора. «Pana znac na nim bylo… buty srebrem szyte, srebrne guziki blyszcz^ u zupana, zloty pas…» На заклик Вернигори ліра під землею почала грати:

Na jak^s star^ nut^, nieslyszan^

Odezwala si^ w grobie, jak anioly.

Коли її видобули з труни, вона «brz^czala jeszcze w r^ku naksztalt pszczoly», y другому варіанті після похорону з'являється якийсь козак, «ubrany dosyc n^dznie, bardzo blady» і на могилі питає: «Lyra, hde ty?».Tipa відповідає зворушливою піснею. Вернигора викопав її й через це «zaraz pomi^dzy ludem stan^l - nowy pan… i ostatni, mowi^, krol lirowy». Бачимо, між іншим, вагання Словацького - чи зробити Вернигору шляхтичем, паном, чи простим козаком, лірником.

Можна погодитися з Євгеном Рихликом, що справа не в цих подробицях, хоча вони й цікаві. Вага образу Вернигори у Юліуша Словацького полягає в тому, що поет зробив його носієм певної національно-історичної ідеї. Вернигора є містичним представником українського нараду, спадкоємцем того лірника, що відчував у собі (згідно з теорією метапсихози, якою захоплювався поет) дух українських гетьманів і заявляв про себе:

Bo ja nie Kozak - jeno duch piekielny,

Boja nie sluga, lecz brat jestem panow,

A sam nie hetman… ale duch hetmanow,

Bo ja nie smertny ale niesmiertelny [61:2, с. 67-70].

Слова Вернигори є виразом життєвої напруги і темпераменту. У них княжна Ви - шневецька відчуває дух українського народу, бо в лірі його оживає

Duch jakis starej matki Ukrainy,

Co jeszcze nie chcial spac pod mogilami,

Hetmanska dusza… i hetmanskie czyny.

Водночас Вернигора є поляком: «lecz w tobie byc musi szlachecka takze nasza krew, z krwi^ Яшш zmkszana», - каже йому Беньовський. Свою місію Вернигора бачить у тому, щоб поєднати українців із поляками. З цього погляду можна зрозуміти й символічне значення його ліри, про яку він уголос розмірковує:

Slyszeli wy, jak z kurhanow Dobyl ja stepowej liry?

…Gdy ta lira, pod mogil^

R^k^ Lacha zakopana,

Odezwala's z pod kurhana…

…Jak zakl^ta upiornica,

Jako Lachow niewolnica…

…To si^ ja sam az zesm^tnil,

Uslyszawszy pierwsze granie,

I rozplakal na kurhanie [61:5, с. 297-318].

Отже, ліра Вернигори - це голос пригніченої поляками України, і цей голос має розбудити шляхту, відновити Польщу.

Згодом гайдамаччину ліквідовано, тоді виявляється ввесь трагізм Вернигори, людини двох національностей - українця й поляка [61:4/1, с. 174]. Україну знищено, надходить її кінець:

Ach! Ukrainy nie b^dzie!

Bo j^ ludzie ci na mieczach roznios^…

Ach! koniec Ukrainie!

Bo si^ sztandar szlachecki Na kurhanach rozwinie [61:3, с. 583-584].

Після цього бути українцем і поляком разом неможливо, потрібно обирати. Сава остаточно переходить на бік польської шляхти й має на меті вигнати з себе козацьку кров: «Przysieglem, ze kawalerstwo polskie wygna krew kozacz^». Вернигора цього зробити не може; він, як представник українського люду, повинен був би проклинати поляків, але цього зробити не може; він вирішує йти у степи України, де його (згідно з традиційними переказами) має забрати таємничий кінь смерті.

Вернигора може проклясти поляків через те, що ще не все скінчилося: дух українського люду ще вийде з могили, і тоді повернеться Вернигора. Коли, каже він, «z was panow budut' trupy - budut' hlazy», тоді той старий дід-лірник, піснею-думкою відновляючи минуле, «naprowadzi wam lab^dzi i rycedrzy hetmanow». Це й є знамените пророцтво Вернигори про майбутнє відродження Польщі, славнозвісна «duma Wernyhory» [61:5, с. 476]. Україні, українському людові надається в ній особлива месіяністична роль.

На думку Євгена Рихлика, тов'янізм і містична віра в духів змусили Юліуша Словацького надати Вернигорі якихось таємничих, подекуди фантастичних рис. Він один виїжджає проти розбурханої зграї гайдамаків, зосередивши всі свої сили, він «rysowal si^ tak, jak upior», «mial na czole, zdaje si^, jak^s gwiazd^ upiornika». І гайдамаки, «Smilanscy rozbojnicy», - «stali w strachu bledn^cy i dziwie» [30, с. 44-45]. Із таким містичним і месіяністичним змістом образ Вернигори художньо оформився в поезії Словацького. З усіх його «українських» мотивів цей українсько-польський леґендар - ний образ є, безперечно, найзмістовнішим і найвизначнішим.

Отже, підбиваючи підсумки, можемо дійти таких висновків.

Творчість польських романтиків Яна Непомуцена Камінського, Генрика Красін - ського, Северина Ґощинського, Міхала Чайковського та Юліуша Словацького, при всій різноманітності дискурсивних практик, виступає як реакція на раціоналізацію суспільної свідомості, це бунт проти суспільства і перетворення людини на приватного індивіда. Напружений індивідуалізм прочитується в образах учасників гайдамаччини, зокрема Івана Ґонти, які, безперечно, підказані українською дійсністю і народнопоетичними джерелами (у пісні: «Гайдамаки Гуляють, карають; Де пройдуть - земля горить, Кров'ю підпливає»). Картини народної помсти, що вражають глибиною розкриття психології народу, його бунтарського духу та нескореності», постають у народних піснях «Ой був в Січі старий козак», «Про Ґонту», «Ой поїхав наш пан Лебеденко», «Максим козак Залізняк», «Ой задумали та преславні хлопці», «Ой виїхав із Гуманя…» та інші. Кожна з цих пісень переконливо розкриває національно-визвольний характер повстання гайдамаків, у якому взяв участь український народ, піднявшись на справедливу війну, освячену слізьми і кров'ю народних мас. Взяти хоча б пісню «Виїхав Ґонта із Умані» («Як крикне Ґонта, гей до Залізняка: «А нумо, брате Максиме, Бери свячений та й кропи ляхів, Хай вражая шляхта згине!». А від Умані, гей, до Летичева Недалекії милі, Там лежать ляшки, там лежать панки, як порізані свині») [8, с. 135-136]. Однак у Яна Непо - муцена Камінського, який чи не першим звернувся у польському романтизмі до образу Ґонти, «епістема» бунтарства не має нічого спільного з історичним прототипом, тут діє розбійник, хуліган, що перекочував із драми «Ґец фон Берхілінґен» Йоганна Вофґанґа Ґете або ж «Розбійників» Фрідріха Шиллера: хоча, зрозуміло, концепція двосвітності - протилежності ідеалу і дійсності, людини і суспільства - тут присутня. Твір є взірцем «романтизації» дійсності, розкриття безконечного в конечному, незвичайного і таємничого в звичайному, де акцент лягає на знаково-символічні й метафоричні форми втілення безконечного, поетичний експеримент, незвичайне і чарівне, фантастичне і таємне, зрештою, незрозуміле: дивні характери, наприклад. Тому умонастрій тут сповнений відчуття «світової скорботи», а автор виступає мрійником, який свідомо бажає недосяжного, завмирає у безперервному мучеництві й знову повертається в осоружну дійсність, як це робить, скажімо, Манфред у Байрона. Переконливіший погляд на українських героїв гайдамаччини демонструє Северин Ґощинський, хоча у нього даються взнаки прикмети ґотичного канону, як у «Замкові Отранто» Горація Волпола. Сюжет тут збудовано за циклічною схемою, задано ситуацію рівноваги двох світів, панує особливий хронотоп і бінарна картина світу, відчутна настанова на достовірність подій, про які йдеться. Літературна традиція «української школи» (Северин Ґощинський, Міхал Чайковський, Юліуш Словацький) сформувала свою українську «епістему», де фігурують ті самі мотиви, що й у Богдана Залеського. Але кожен із цих письменників, як великий і незрівнянний майстер слова, трансформує ці мотиви, хай спершу просто запозичені, щось до них додає, збагачує рівень фабульної мотивації, використовує міфологічний хронотоп тощо. Тут варто звернути увагу на специфічну «епістему» і рівень «культурного знання» Юліуша Словацького. Концепція України в його поезії неодноразово змінювалася і пройшла три стадії: ідилічно-романтичну (під виливом Богдана Залеського), трагічно-романтичну (під впливом Северина Ґощинського) і, нарешті, містично-месіяністичну, що була власним, більш-менш самостійним витвором самого автора. Україна в його поезії фантастична, нереальна. Адже він, як каже Євген Рихлик, належить до категорії тих поетів, що намагаються своїм мріям і уявленням надавати форми реального існування. Коли він стикався з реальними речами, то йому не раз опускалися крила (»… ile razy bowiem zetkn^ si^ z rzeczywistemi rzeczmi, opadaj^ mi skrzydla, I jestem smutny, jak gdybym mial umrzec»), як він зазначає у зверненні «Do autora

Irydjona». Відірваний від України, Юліуш Словацький не знав і уявлення не мав про ті зміни, що відбувалися тут, у просторі його романтичної уяви. Вона залишалася такою ж «поетичною», як витворила йому фантазія - і його власна й «колективна» фантазія «української школи». Тому навіть Ґонта для нього є не історичним прототипом, а знаряддям трансцендентальної поезії, предметом якої є сама поезія. Звісно, дискурсивні практики польських романтиків, 'їхні концепції особистості Ґонти, що пропонували то претензію на абсолютний індивідуалізм, то його заперечення, безперечно, вплинули на трагічну модель України і її героїв у Тараса Шевченка; «епістема» польських романтиків незримо присутня у його художньому світі, що дає підставу говорити про певні риси типологічної спільності.



Література

шевченко епістема романтизм

1. Антонович В. Автобіографічні записки / В. Антонович. - К., 2012.

2. Асманн А. Простори спогаду: форми та трансформації культурної пам'яті / А. Ас - манн. - К., 2012.

3. Астаф'єв О. Польські пісні про Саву Чалого в оцінці Євгена Рихлика / О. Астаф'єв // Література. Фольклор. Проблеми поетики. - К., 2012. - Вип. 36.

4. Астаф'єв О. Український текст Юліуша Словацького / О. Астаф'єв // Слово і час. - 2012. - №8.

5. Барабаш Ю. Просторінь Шевченкового слова. Текст - контекст - семантика - структура / Ю. Барабаш. - К., 2011.

6. Брацка М. Перепрочитання «української школи» польського романтизму. Навчальний посібник / М. Брацка. - К., 2010.

7. Брик І. Helena, czyli Hajdamacy na Ukrainie. Драма з Коліївщини на основі драми Кернера / І. Брик // Записки НТШ. - 1920. - Т. 130.

8. «Виїхав Ґонта із Умані» // Історичні пісні. - К., 1970.

9. Гермайзе О. Коліївщина в світлі новознайдених матеріялів / О. Гермайзе // Україна. - 1924. - Кн. 1.

10. Гнатюк В. Попередник Шевченкових гайдамаків: Нотатки з приводу століття «Zamku Kaniowskiego» Гощинського / В. Гнатюк // Гнатюк В. Українсько-польська правобережна романтична література. Вибрані праці / Гол. ред. і упор. р. Радишевський. - К., 2008.

11. Грабович Г. Шевченкові «Гайдамаки». Поема і критика / Г. Грабович. - К., 2013.

12. Гуслистий К. Коліївщина. Історичний нарис / К. Гуслистий. - К., 1947.

13. Ґотичний роман // Літературознавча енциклопедія: У 2-х т. / Автор-укладач Ю. Ковалів. - К., 2007. - Т. 1.

14. Дашкевич Н. Отзыв о сочинении г. Петрова «Очерки истории украинской литературы ХІХ столетия» / Упор.Г. Александрова / Н. Дашкевич. - К., 2013.

15. Дильонгова Г. Історія Польщі. 1795-1990. Пер. з пол. / Г. Дильонгова. - К., 2007.

16. Драгоманов М. Політичні пісні укр. народу XVIII-XIX ст. / М. Драгоманов. - Женева, 1883.

17. Ильин И. Постструктурализм. Деконструктивизм. Постмодернизм / И. Ильин. - М., 1996.

18. Коліївщина. 1768. Матеріали ювілейної наукової сесії, присвяченої 200-річчю повстання. - К., 1970.

19. Корпанюк М. Перунова звитяга нації / М. Корпанюк. - Переяслав-Хмельницький, 2012.

20. Крементуло В. Коліївщина у творчості М. Чайковського, С. Гощинського та Т. Шевченка / В. Крементуло // «Українська школа» в літературі та культурі українсько-польського погра - ниччя. Зб. наукових праць (від. ред. та упор. проф. р. Радишевський). - К., 2005.

21. Лушницький П. Шекспірівська закраска драми Генрика Красінського «Ґонта» / П. Лушницький // Ювілейний збірник на пошану акад. Михайла Сергійовича Грушевсько - го. - К., 1928. - Т. 2.

22. Мартос П. Епізоди з життя Шевченкового / П. Мартос. - Х.-К.: ДВУ, 1931.

23. Мірчук П. Коліївщина. Гайдамацьке повстання 1768 р. / П. Мірчук. - Нью-Йорк, 1973.

24. Мочульський М. Ґощинський, Словацький і Шевченко як співці Коліївщини / М. Мочульський. - Львів, 1936.

25. Навроцький Б. Гайдамаки Т. Шевченка. Джерела. Стиль. Композиція / Б. Навроць - кий. - К., 1928.

26. Нахлік Є. Доля - los - судьба: Шевченко і польські та російські романтики / Є. Нахлік. - Львів, 2003.

27. Нахлік Є. Український Вернигора в польському письменстві та малярстві / Є. Нахлік // Творчість Юліуша Словацького й Україна. Проблеми українсько-польської літературної компаративістики. - Львів, 2010.

28. Ой, чи хочеш. Бондарівно, ізо мною жити? // Zbior wiadomosci do antropologii кгаршеу - Krakow, 1884.

29. Радишевський р. Гайдамацька Україна в «Канівському замку» Северина Гощин - ського // Радишевський р. Полоністичні та порівняльні студії. - К., 2009.

30. Рихлик Є. Українські мотиви в поезії Юлія Словацького / Є. Рихлик. - Ніжин, 1929.

31. Филипович П. Шляхи Франкової поезії // Филипович П. З новітнього українського письменства. - К., 1929.

32. Франко І. Польська поема про уманську різню / І. Франко // Записки НТШ. - 1904.

— Т. 62.

33. Шведов Ю. Вильям Шекспир: Исследования / Ю. Шведов. - М., 1977.

34. Шевченко Т. Поетичні твори: У 5-ти т. / Т. Шевченко. - К., 1970. - T. 1.

35. Шульгин Я. Начерк Коліївщини / Я. Шульгин. - Львів, 1898.

36. Щурат В. Коліївщина в польській літературі до 1841 р. / В. Щурат // Записки НТШ.

— 1910. - Т. 107. - Кн. V.

37. Byron G.N.G. The Works. Rd. by Rowland E. Prothero / G.N.G. Byron. - London-New York, 1898. - Vol. 1.

38. Blotnicki Fr. Rocznik teatru polskiego we Lwowie od 1. 1.1822 - 1.1 1823 roku / Fr. Blotnicki. - Lwow, 1823.

39. Bradley H.B. Shakespearean tragedy / H.B. Bradley. - London, 1958.

40. Czajkowski M. Wernyhora / M. Czajkowski // Електронна версія. http://www.pbi.edu. pl/book_reader.php?=31207&=1.

41. Goszczynski S. Kilka slow o Ukrainie i rzezi humanskiej / S. Goszczynski // Antoni Malsszewski, Seweryn Goszczynski, Jozef Bohdan Zaleski. Polscy romantycy «szkoly ukrainskiej» / Pod red. R. Radyszewskiego. - Kijow, 2009.

42. Goszczynski S. Podroz moego zycia (1801-1842) / S. Goszczynski / Wyd. Stanislaw Pigon. - Wilno, 1924.

43. Goczynski S. Zamek Kaniowski. Opracowal Jozef Tretiak. Bibljoteka Narodowa / S. Goszczynski. - Krakow, 1921.

44. Goszczynski S. Zamek Kaniowski / S. Goszczynski // Antoni Malsszewski, Seweryn Goszczynski, Jozef Bohdan Zaleski. Polscy romantycy «szkoly ukrainskiej» / Pod red. R. Radyszewskiego. - Kijow, 2009.

45. Jaworski F. Lwow stary і wczorajszy / F. Jaworski. - Lwow, 1911

46. Kasperski E. Krew za wolnosc // Kasperski E. Dyskursy romanrykow. - Warszawa, 2003.

47. Kleiner J. Slowacki / J. Kleiner. - Wroclaw-Krakow, 1958.

48. Klinger W. Polskie przepowiednie Wernyhory i czas ich powstsnia / W. Klinger // Pamiftnik Literacki. - 1960. - Z. 1.

49. Krasinski H. Gonta: An Historical Drama / H. Krasinski. - London, 1848.

50. Krasinski Z. Psalmy przyszlosci: III. Psalm milosci / Z. Krasinski // Pisma Z. Krasinskiego. - Krakow, 1919. - T.V.

51. Krzyzanowski J. Tragedia Orliki / J. Krzyzanowski // Ruch literacki. - 1935. - №4.

52. Lasocka B. Jan Nepomucen Kaminski / B. Lasocka. - Warszawa, 1972.

53. Makowski S. Wernyhora: prepowiednie i legendy / S. Makowski. - Warszawa: Czytelnik, 1995.

54. Malczewski A. Maria. Powiesc ukrainska / A. Malczewski // Antoni Malsszewski, Seweryn Goszczynski, Jozef Bohdan Zaleski. Polscy romantycy «szkoly ukrainskiej» / Pod red. R. Radyszewskiego. - Kijow, 2009.

55. Materyaly do monografii i historyi rodzin Kamienskich i Kaminskieh, przez Juliana Aleksandra Kaminskiego. - Lwow, 1856. - T. І.

56. Mickiewicz A. Literatura slowianska. Wyklady w College de France. Kurs drugi. Rok 1841-1842. Tekst zrekonstrujowal, przelozyl i opracowal Leon Ploszewski // Mickiewicz A. Dziela wszystkie. Warszawa, 1920. - Т. 8.

57. Pigon S. Seweryna Goszczynskiego nieznana powies poetycka o Wernyhorze / S. Pigon // Przegl^d wspolczesny. - 1925. - T. IV. - №37.

58. Ramotowska F. Tajemne panstwo polskie w powstaniu styczniowym 1863-1864. Struktura organizacyjna / F. Ramotowska. - Warszawa, 1999. - Cz. 1.

59. Recenzja na dramat I.N. Kaminskiego // Pszola polska (Lwow). - 1820. - T. 1.

60. Shakespeare W. Works, ed. by U. Ellis-Fermor / W. Shakespeare. - London, 1968.

61. Slowacki J. Dziela wszystkie / J. Slowacki / Pod red. J. Kleinera; W. Floryana. - Wroclaw, 1952-1976. - ТТ. 1-17.

62. Suchodolski B. Seweryn Goszczycski. Zycie i dziela / B. Suchodolski. - Warszawa, 1927.

63. Tretiak J. Luzne przycynki do biografji I genezy utworow J. Slowackiego / J. Tretiak // Sprawozdania z cz. I pos. Akad. Um. - 1909. - T. XIV. - №5.

64. Thukydides, Geschichte des Peloponnesischen Kriges, ubers. U.hg.v. G. Landmann. - Zuris, 1976.

65. Windakiewicz S. Walter Scott і Lord Buron / S. Windakiewicz. - Krakow, 1914.

66. Wolff M. Shakespeare / M. Wolff. - Munchen, 1907. - Band I.

67. Zawadzki W. Literatura w Galicyi / W. Zawadzki // Przywodnik naukowy i literacki. - Lwow, 1877.

Размещено на Allbest.ru

...