Польський романтизм як епістема творів Тараса Шевченка

А москалики, да не дурнії, да розуму добрали:

Ой, насамперед батька Швачку із осаулою до купи зв'язали.

Ох, ізв'язали, да попарували, да на вози поклали,

Із Богуслав'я до Білої Церкви 'їх у неволю забрали [16, с. 51].

Обох ватажків судили в Києві: били їх кнутом і, «вирізавши їм ніздря й поставивши на лобі та на щоках указні знаки, заслали в Нерчинськ на вічну каторгу» [9:1, с. 78].

Про трагічну смерть дружини губернатора Канівського замку у судових актах відомостей немає, можливо, під час гайдамацького нападу її не було в замку. Мотив нещасливого кохання пана до кріпачки Ґощинський міг узяти із дуже популярної пісні про Бондарівну та пана Каньовського. Пан Каньовський кохає селянську дівчину, а все ж таки вона гордо відкидає його кохання і готова піти на смерть, щоб лише з ним не жити:

Ой, чи хочеш, Бондарівно, ізо мною жити?

Ой, чи волиш, Бондарівно, в сирій землі гнити?

Ой, волю я, пан Каньовський, в сирій землі гнити,

Як з тобою, мошенником, на цім світі жити.

Ой, як тілько Бондарівна ті слова сказала,

Ой, вистрелив пан Каньовський - Бондарівна впала [28, с. 120].

Северин Ґощинський у поемі «Zamek Kaniowski» змалював переконливий, хоча й містичний епізод Коліївщини, одначе не сам історичний образ був його метою; стосовно «минувшини зайняв він активне становище й дав своїй поемі ідеологічний засновок, у її основу вплів соціально-політичні ідеї супроти сучасности» [24, с. 20]. Ґощинський, добре знаючи селянську душу й тяжке життя кріпаків, розумів, що селяни, поки не будуть вільними, не лише не візьмуть участі в польському повстанні, але можуть повернути коси та піки проти польських панів і повторити Коліївщину. Ґощин - ський вболівав, що «rodacy mili» не хотіли «sami pojrzec na przyszksc», «na uczt^ dingo tlumionej swobody» і тому постановив пригадати їм «надто скоро забуту іграшку»:

Kiedy ze stal^, jak z zemsty zagwiami,

Krew zywej piersi lano w trupie czaszki I kazd^ iezk^, za pana wylan^,

Jej dymi^cemi kroplami spiacono [43, с. 97].

Мабуть, саме такою була мета «Zamku Kaniowskiego», а провідною ідеєю не що інше, як повна емансипація селян, зокрема скасування різок, повага до людської гідності, перепинення знущань над селянами і надання права власності на землю. Тому таким трагічним голосом закликав Ґощинський поляків:

Jednak, co powiem, niech z was kazdy siyszy,

I, gdy mu zda si^, niech naprzod wyskoczy,

і нагадував панові «різками засіченого батька», «знасиловану наймилішу доньку», «позбавленого любої нареченої», вмираючого в «панській тюрмі» за те,

Ze jak pies podiy o giodzie i zimnie Dla usiug jego przemarnowai lata.

Тому й розвинув Ґощинський у своїй поемі кровавими фарбами намальований образ селянського бунту, сумуючи, що «znow tenze pokoj і zbrodnie te same!» [43, с. 152].

Спокусливо проаналізувати історичні контексти твору, у яких фігурує Іван Ґон - та, звісно, вони заломлені крізь призму українського фольклору. Микола Дашкевич писав: «И у Гощинского, как у Шевченко, слышим воль угнетенного народа, проникающий до глубины нашего сердца. Несмотря на то, что романтическая манера творчества наложила сильный отпечаток на польскую поэму, в ней выступает со значительною силою драматизм изображаемого поэтом времени, предстает также и народная правда, хотя не с такою яркостью, как у Шевченко» [14, с. 226]. У передмові автора «Kilka slow o Ukrainie i rzezi humanskiej» до видання «Zamku Kaniowskiego» 1838 року сказано: «Szecz^sny Potocki, dziedzic Humania, napisal do Gonty, ze mu dwie wsie daruje, j ezeli uitrzyma kozakow w posluszenstwie i Human obroni. Ten list szedl przez r^ce pewnego Mladowicza, zawiaduj^cego dobrami Potockich, ktory go otworzyl, przeczytal, a skuszony sposobnosci^ zyskania dwoch wiosek, zatail obietnic^ pana przed Gont^ i na siebie wzi^l cal^ obron^… Gonta i jego caly oddzial przechodzi na strong hajdamakow. Wtedy dopiero poznal Mladanowicz cal^ nierozmyslnosc swego poct^pku i trudnosc obrony; ujmuje Gont^ obietnicami Potoskiego. «Juz za pozno!» - Gonta odpowiedzial» [41, с. 334].

У поемі раз по раз натрапляємо на згадки про Івана Ґонту:

Cz^sciej i glosniej slychac mi^dzy tlokiem:

«Czemu nie idzie w zamek, co pod bokiem?

Czemu gdy swiez z Zelezniakem Gonta Zawiesc hulank^ uspieli tak r^czo, -

On tylko gnusny, mysl^ si^ zaprz^ta:

Zl^czyc si^ z nimi? Czemuz si^ nie l^cz^?» [44, с. 218].

Або ще один епізод:

Juz po Kaniowie strasza wiesc latala:

Jak si^ wzburzyla Ukraina cala,

Jak adrad^ Gonty dobyto Humania,

Ile tam mordow, ile krwi rozlania:

Jak samo Lachow zda si^ sciagac pieklo,

A nidzie schrony przed czerni^ zaciekl^ [44, с. 236].

Або:

Wnet wyprawiono dwa oddzialy naraz:

Jeden z nich Szwaczk^ mial otoczyc zaraz,

A drugi ci^gnie do Kaniowa prosto.

Pan wojewoda z Gonta konczy dzielo… [44, с. 242].

У польській літературі з'явилося багато творів про Коліївщину, однак «Zamek Kaniowski» вигідно відрізняється тим, що автор не змальовує гайдамацький рух як розгул злочинних елементів; він кількома влучними готичними мазками показує справжнє історичне тло, що мало трагічні наслідки. Ростислав Радишевський підкреслює: «Образ України в цій поемі є настільки яскравим, сугестивним, що багато поетів пробували її наслідувати, а самого Ґощинського критика визнала одним із творців «української школи» польської поезії. Обираючи тему кривавої різні й показуючи в такий спосіб збунтовану козацьку Україну, Ґощинський переслідував глибоко пізнавальну мету. Ко - ліївщина стала для поета, як і для інших романтиків, тією екстремальною подією, яка могла привідкрити сутність людської природи в чистому вигляді, в усій її дикості, не зіпсутій культурними впливами» [29, с. 116].

Отже, підсумовуючи, можемо сказати, що при всіх дискусіях довкола твору «Zamek Kaniowski» (повість чи поема?) Северина Ґощинського, твір містить елементи ґотичного канону і збудований за циклічною схемою, котра свідчить про ситуацію рівноваги двох світів, її порушення й відновлення. Події відбуваються у «проклятому місці» - замку, де й переплітаються елементи земного і потойбічного (згадаймо хоча б видіння божевільної Ксені, яке переслідує Небабу). Організація простору також відповідає циклічній схемі розвитку сюжету, комулятивному ланцюжку подій зі схожою основою, коли герої зі звичного світу переміщуються у чужий. Співвідношення реального й фантастичного визначає основний комплекс мотивів і сюжетну структуру. Твір багатий на перипетії та ірраціональні ефекти; йому притаманні такі риси, як екзистенційність, трагізм і містичність. Поема «Zamek Kaniowski» Северина Ґощинського нарівні з «Гайдамаками» Тараса Шевченка та «Beniowskim» і «Snem srebrnym Salomei» є найвидатнішими творами про Коліївщину, шедеврами слов'янського романтизму. Вони і є тією «епістемою», яка несвідомо визначила мовну поведінку Тараса Шевченка.

У творах на історичну тематику в польському романтизмі переважала спроба створити синтетичну візію України як землі, де в її темній історії, і в її привабливій, але не менш темній природі, криється ключ до минулого та майбутнього, до «співіснування польської та української культур» [6, с. 10]. Міхал Чайковський у повісті «Wernyhora» спробував зафіксувати новий образ України, козацької минувшини і польсько-української Батьківщини. «Kozak wystarczy wiedziec, ze ojczyzna jest w niebezpieczenstwie, ze zostawili wszystko i polecia! do swojej obrony» [40].

Напівлегендарний герой повісті Вернигора втілював кращі мрії і сподівання самого автора й багатьох передових представників польського суспільства, хоча як послідовник самостійницьких, прозахідних і антимосковських традицій Мазепи й Орлика «потрапив разом з цими іменами до ряду одіозних, не шанованих фігур в ідеологізо - ваній радянській науці» [25, с. 86]. Розглянувши ряд версій і легенд про Вернигору і його пророцтва, Михайло Мочульський доходить висновку, що Вернигора й справді жив у XVIII ст. у селі Македони на Канівщині, де заснував школу бандуристів, навчав пісень про козацтво, які розпускав по світу. Він пророкував, і «народ приходив до нього, щоб просити поради» [24, с. 27].

Показово, що постать Вернигори, його любов до народних козацьких пісень привернула увагу Адама Міцкевича. У своїх лекціях «Literatura slowianska», прочитаних у College de France, у Парижі, в 1841-1842 рр., Адам Міцкевич писав, що «muzyczny motyw piesni znajdowali na ziemiach slowianskich dotychczas jedynie wiesniacy, prostota, dusze czyste, obdarzone nadprzyrodn^ niema! moc^ znajdowania onych motywow» [56:8, с. 242]. Серед перших поетів Адам Міцкевич називає «imi^ ch! opa, ktory nic nie napisa!, albowiem ow ton liryczny, ktory ma otworzyc now^ epok^, poczyna si^ objawieniem, wiedzczby Taki oto wsz^dzie pocz^tek poezji lirycznej. M! ody ch! op ukrainski, zwany Wernuhor^ (imi^ to wyst^puje w powiesciach gminnych i stamt^d je zapewne przej^to dla owego czlowieka), scigany przez hajdamakow w czasie rzezi, ktora zakrwawila Ukrain^, schroni! s% na ostrowie i paru ciekawym dyktowa! swoje wieszczby, a raczej przepowiednie… Nie jest to jeszcze poezja, ale wieszczba ta toruje do niej drog^, kroczy ku krainie nadprzyrodzonej, ku zrodlom wyzszej poezji» [56:8, с. 242].

Варто приглянутися до таланту Вернигори, як його змалювали Северин Ґощинський у творі «D^browy Smilanskie», повісті «Wernyhora» (хоча ці два твори втрачені), Луціан Семенський у «Trzech wieszczbach», Юліуш Словацький у «Waclawie», «Beniowskim», «Sne srebrnym Salomei», Міхал Буджинський у «Waclawie Rzewuskim» та ін. Оживає він і в повісті Міхала Чайковського «Wernyhora» як «czlowiek ogromnego wzrostu, hardej postawy; ciemnosiwe oko jeszcze zarzy si^ ogniem mlodosci; na zawi^dlej twarzy siwy w^s wgor^ si^ podkr^ca, glwa golona, tylko oseledec za ucho zapada, nogi sztywne, r^ce zylaste. Wszystko swiadczy, ze to brat konia, syn stepu. Na nim bialy zupan, z cienkiej skorki kontusz, matniaste szarawary; przy boku krzywa szabka, a w lewej r^ce barania czapka» [40].

Цей портрет свідчить про походження Вернигори із Запорізької Січі. Герой Міхала Чайковського - людина незвичайна, людина, якій дуже дорога поезія землі, вільний дух степу. Автор пише: «Kto jest ten Wernyhora? Czy kozak, czy Lach, niewiadomo: sluzyl na Zaporozu, ale powiadaj^, ze niegdys walczyl pod koronnemi znaki; lubi kozack^ wolnosc, ale brata s% ze szlacht^ lack^; w cerkwi spiewa: «Hospody pomiluj!» - i poklony bije. Od katolickiego kosciola nie ucieka i nie pluje na ksi^dza, prawi^cego msz^ po lacinie. Dwadziescia lat, jak w futorze zamieszkal; z okolicznymi pankami tak zyje, j akby sam byl panem, herbowym szlachcicem; chlopow wspiera i hojnym datkiem i dobr^ rad^. Pieni^dzy u niego zawsze huk i na niczem nigdy nie zbywa; ale zadnej nie trzyma czeladzi, oprocz starego parobka, ktory z nim przybyl z Zaporoza; zyj^ z sob^, jak bracia, nie jak pan ze slug^» [40].

Ця земля справді благословенна. «О luba kraino! Ktozby ci^ widzial a nie pokochal, a pokochawszy, nie chcial zyc i umierac na tej blogiej ziemi! Nie dojezdzaj^c do lysej mogily, kozak rzucil si^ w lewo, a skr^ciwszy kilka razy w zygzak ponad gl^bokim jarem, ujrzal w dolinie stare olchy i biale brzozy, co tak drobnym lisciem drgaly, jakgdyby g^ste lzy ronily. Z pomi^dzy nich wyziera biala chata i obszerne zabudowanie, pokryte slom^; dalej wystawialy czola stogi jeszcze zaprzeszlo-rocznego zboza» [40]. Чому ж на цій благословенній землі вибухнула жорстока битва гайдамаків із поляками - Коліївщина? Може й немає однозначної відповіді, але зрозуміло, що в усьому винні панівні класи. Про це свідчать події, зображені у творах польських та українських митців, які писали про Коліївщину [з2:62, с. 5; 36:107/V, с. 87-104; 19, с. 339-341].

Головна ідея повісті Міхала Чайковського і всі проблеми, що виникають у зв'язку з цією ідеєю, пов'язані з образом Вернигори [53, с. 42]. У часи небезпеки і загрози, в очікуванні важливих подій люди шукали вказівок і порад у Вернигори. Серед пророкувань Вернигори, що були опубліковані Йоахимом Лелевелем у «Раtriocie» (1830, grudzien), знаходимо таке: «Nienawisc mi^dzy Polsk^ i kozaсzczyzn4 b^dze pokonana i zaczyn^ si^ z nich milosc» [48:1, с. 84]. Ця думка стає основною в повісті й витікає із упевненості автора повісті, що поляки й українці - братні народи, тому зможуть порозумітися, жити в добрі й злагоді, як це було в давнину. Хоча ми знаємо, що такої злагоди, «тихого раю», про який пише і Тарас Шевченко («Ще як були ми козаками», 1847), ніколи не було, але видатний український поет ідеалізує козаччину в ім'я боротьби за краще майбутнє. У своїх «Гайдамаках» поет нагадує, що українці та поляки «одного батька діти» і закликає їх до братньої дружби. Це були мрії не про якусь козацько-польську ідилію, а про реальну, можливу дружбу між слов'янськими народами [20, с. 385]. Міхал Чайковський мріяв про месіанську роль Польщі в боротьбі проти спільного ворога - москалів та Катерини II, про мирне життя слов'ян під орудою Польщі. Про це мріє Вернигора: «Musi miec z pieklem do czynienia, zaprzedal swoj^ dusz^ po smierci, aby za zycia bisami miotac; a co wazniejsza, przyszlosc nawet przepowiada, jak mowi^ chlopi… Wernyhora w ksi^zkach czyta, i pisze listy, jak ksi^dz rektor bazyljanow; wschodniemi j^zykami gada, jak pielgrzym jerozolimski; jezdzi to do Carogrodu, to na Tatarszczyzn^; wie, co si^ dzieje w petersburskim dworze, nawet gada o Wiedniu i o krolu pruskim. Od trzech miesi^cy, jak si^ zawi^zala konfederacja barska, to on ani na chwil^ nie posiedzial na miejscu; jezdzi po domach, zach^ca szlacht^, aby przyst^powala do niej, robi nadziej^ zasilkow w pieni^dzach i w ludziach, byle tylko Moskalow wyparowac z Polski. Jeneral Kreczetnikow i pan jeneral Branicki obiecali tysi^c czerwonych zlotych za jego glow^; musi to byc wazna figura, musi to byc albo czarnoksi^znik, albo polityk, albo brat Hana Krymskiego, albo ambasador Saskiej rodziny - tak mowi szlachta» [40]. Як і його герой, український козак Вернигора, Міхал Чайковський гаряче уболівав за долю Польщі, вірив у її національне та духовне відродження.

Ще Северин Ґощинський у вступі до свого «Zamku kaniowskiego» писав: «Нето - лерантність католицьких ксьондзів і нелюдськість польських панів дали козакам у руки зброю проти поляків» [44, с. 333]. Невдоволення українського селянства Тарас Шевченко показав у творах «Тарасова ніч» та «Гайдамаки». Є також відголос цього настрою і в повісті Міхала Чайковського. Вернигора каже Суходольському: «Nie tak to bylo, kiedy waszec byles namiestnikiem w husarzach, a ja asawul^ na Zaporozu. Nieraz ja wam mowilem: panowie Lachy i panowie molodce, kochajmy si^, bosmy dzieci jednej matki. Nie posluchaliscie i licho si^ zrobilo; co si^ stalo, to si^ odstac nie moze. Nie o was mi tu chobic si^, jak szlachta dawnych czasow; walczyc i gin^c, jak szlachta dawnych czasow» [40]. Із подібними словами звертається він і до свого вихованця, українського козака Некраси; він нагадує йому, що майже все українське селянство пішло в гайдамаки в ім'я оборони своєї віри і свободи: «Na sianokosach trawa powalona, a nikt nie mysli o ci^ciu, wsie puste i nudne, w gospodarstwach niema ludzi, tylko jeden pies strzeze dom, a ludzie poszli do Koliyivschiny.

- Widzisz, synu, ze mozna zrobic z ludzmi w imi^ wiary, w imi^ wolnosci» [40].

Міхал Чайковський зумів передати почуття жаху свого героя Вернигори і викликати у читача відповідне почуття болю, протесту й обурення. Цього письменник досягає, змальовуючи конкретні, часом навіть натуралістичні й водночас символічні картини. Ось переконливий приклад. Між церквою і корчмою, тобто між божим домом і домівкою диявола, стоїть шибениця із замученими. Над нею літає зажерливе птаство і гробовим голосом кряче на Вернигору, ніби надсилає в його вуха загрозу смерті. Шибениця скрипить, а навколо неї бігають і скавучать собаки із задертими хвостами. Поруч із шибеницею, у піску, гребуться діти. Стає моторошно.

Або ще страшніша сцена знущання розлючених жінок над трупами загиблих. «Ponad brzegiem, pokotem, jak chusta, rozeslane ciala ludzkie, rozne wiekiem, rozne plci^, rozne wzrostem; i nogi i r^ce powi^zane sznurami, nagie, jak ich matka na swiat narodzila, a nad niemi rojom uwijaj^ si^ molodyce i dziewki, na ich glowach wlosy rozczochrane, na ich piersiach koszule rozchrestane, w oczach zarzy si^ dzika wscieklosc, z ust toczy si^ g^sta piana. Praczami miazdz^ glowy nieszcz^snym ofiarom, nogami przytlamiaj^ ciala. Jedna krzyczy: «Oto tobie, panku, moja dziewczyna!» - Druga wola: «Jak swini^, sprzedales mego m^za, - gin teraz jak swinia!» Ta msci si^ za batogi nad cialem ekonoma; tamta przypomina arendarzowi grabieze, a wszystkie tlumnie wrzeszcz^: «Oto wam panszczyzna, szarwarki, tloki; my was za daremszczyzn^ pierzem!» [40]. І далі: «Krew si^ leje, szczodr^ farb^ jezioro zaczerwienila, juz zaden Lach ani zyd nie j^czy, nog^ nie podryga, a one jeszcze si^ pastwi^, wyj^, zgrzytaj^ z^bami i szarpi^ ciala, jak rozjuszeni wilcy, kiedy srod zimowej nocy dostan^ w szpony cialo podroznego; skacz^, chychocz^, piersiami robi^, jak czarownice nad zwlokami upiora przy swietle ksi^zyca; i wilcy i czarownice drz^ przed dniem bialym, kryj^ si^ ze zbrodni^ przed promieniem slonca, a ludzie, kiedy ich op^ta szal wsciekly, w obliczu swiatla upajaj^ si^ trunkiem zbrodni» [40].

Аналогічна за своєю силою сцена катування конфедератами й убивства титаря і в поемі Тараса Шевченка «Гайдамаки». У Міхала Чайковського жертвами є поляки, а у Тараса Шевченка - церковний староста (титар). І не скажеш, яка сцена страшніша, яка більше завдає болю. До того ж титаря вбивають безневинно, а розлючених жінок штовхає на звірство почуття особистих кривд. Але навіть і тоді, вважає Мі - хал Чайковський, можна припинити звірства і змінити людей на краще. Свідченням того є палка промова Вернигори: «Ludzie! Wy si^ Boga nie boicie? Przed waszem okiem sprosne okrucienstwo, a wy na to patrzycie spokojnie jakby na praznik! A wszak to nie nad bydl^tami, ale nad podobnymi wam ludzmi si^ pastwi^» [40].

У проповідях Вернигори багато правдивих пророкувань, багато жалю і за Польщею, і за Україною, де братні народи борються між собою: «A moze si^ zdarzyc, ze i szlachetn^ i poddany odgina si^ pod wspolnym jarzmem. Ci, ktorych dales broni do r^ki, zachc^ podniesc miecz przeciwko was… Polska b^dzie rozdarte r^ce innych ludzi. Budka duzo krwi. Zgin^ nareszty… Ale odradzic si^» [40].

У «Wernyhorze» відображені історичні події, але трактування цих подій підпорядковане одній основній ідеї, носієм якої виступає Вернигора. Цим пояснюється відхід від історичної правди, непереконливість вчинків окремих героїв, зокрема Ґонти. Найбільше в повісті Міхала Чайковського окреслені не історичні герої, такі як Ґонта, Залізняк, Швачка, а дві неісторичні постаті - напівлегендарний Вернигора і його вихованець, український козак Некраса. Через увесь твір проходить сюжетна лінія романтичного кохання Некраси до польської шляхтянки Магдалени. Але рішення Некраси очолити рух поляків проти гайдамаків видається неприродним, «…choc zasmuczony, ze musi chwycic za bron przeciwko braciom, ale w sercu szcz^sliwy, ze walczyc si^ za matk^ Polsk^» [40].

Більш переконливою є поведінка Вернигори - його відмова разом із шляхтою піти на бунтівників. «Oni moi bracia i wy moi bracia; oni teraz broj^, wyscie wprzody broili. Moja r^ka ani na was, ani na nich si^ nie podniesie. Niechajno przyjdzie Moskal albo Niemiec, to jeszcze pokaz^, ze moja szabla nie przyrdzewiala do pochwy» [40], - говорить Вернигора, бо для нього Польща рідна матір, як і Україна. «Polska jest duzy i silny z pokolenia na pokolenie», - пророкує Вернигора, українець Вернигора, якому дорога і його Батьківщина - Україна, і Польща, яку він теж вважає своєю Вітчизною.

Деякі дослідники, як, наприклад, Петро Мартос, Микола Дашкевич, Іван Шпитков - ський та інші, вважали, що твір Міхала Чайковського «Wernyhora» мав великий вплив на Тараса Шевченка [25, с. 120-121]. Петро Мартос свідчить, що дав поетові прочитати цей роман і зміст «Гайдамаків» та більша частина подробиць «цілком взяті відтіля» [25, с. 20]. Якщо навіть у «Гайдамаках» і є ряд подробиць, взятих із твору Міхала Чайков - ського «Wernyhora», то це ще не означає, що згаданий твір вплинув на Тараса Шевченка. Хоча сцену вбивства Ґонтою своїх дітей поет взяв у Міхала Чайковського. У примітках до поеми є низка посилань на історичні джерела, наприклад: «История Малой России» Дмитра Бантиш-Каменського, «Історію русів», перекази «старих людей» тощо.

«Гайдамаки» Тараса Шевченка і «Wernyhora» Міхала Чайковського відрізняються в головному. Польський письменник засуджує Коліївщину, і в його повісті на першому плані поляки, конфедерати, які боролися проти «розбійників» - гайдамаків. «Гайдамаки» Тараса Шевченка - це перша спроба епопеї, що мала відтворити минуле в найхарактернішому моменті. Тарас Шевченко, описуючи всенародне повстання українського народу проти польської шляхти, головну увагу приділяв табору повстанців - гайдамаків, які виступили на захист своєї Батьківщини, своїх прав на повноцінне життя. У «Гайдамаках» й інших творах Тараса Шевченка, присвячених Коліївщині (наприклад, «Холодний яр»), гайдамаки не розбійники, а месники, борці за майбутню долю.

Як і в Міхала Чайковського в «Wernyhorze», в «Гайдамаках» Тараса Шевченка виникає тема трагізму, ворожнечі між двома братніми слов'янськими народами, які могли б жити у злагоді. І Міхал Чайковський, і Тарас Шевченко у своїх творах найбільшу увагу з історичних героїв приділяють Ґонті. В обох письменників Ґонта змальований мужнім, сміливим, вольовим героєм і водночас наділеним високими інтелектуальними якостями. З історії відомо, що Ґонта, український селянин за походженням, був сотником надвірних козаків в Умані у пана Потоцького. Під час виступу гайдамацького війська Ґонта разом із загоном надвірних козаків перейшов на бік повстанців. І цей вчинок був цілком закономірний. Ґонта як патріот свого народу не міг зробити інакше. За романом Міхала Чайковського виходить, що Катерина II та російське духовенство підкупило Ґонту, обіцяючи йому титул отамана України. Але це зовсім не відповідає дійсності.

У Міхала Чайковського Ґонта змальований як людина, яка не має впевненості у своїй правоті, коли він виступає проти шляхти. У повісті Ґонта - байронічний герой, який має мало спільного з історичним прототипом; тут більше важать екзотичність, художній вимисел, спроба передати через героя відчуття світової скорботи. Більше того, польський автор, виступаючи проти історичної правди, наділяє Ґонту рисами симпатії до поляків, приділяє багато уваги його ваганням - на чиєму боці виступати: поляків чи гайдамаків:

«Drzwi si^ otwarly i wszedl do izby przybyly kozak:

- Bracie Gonto, czy mnie nie poznajesz? Prawda, ze dawne czasy, jakesmy si^ widzieli.

Gonta sciskal go:

- Dawne czasy, ale i w pieklebym poznal Nekras^. Coz tu u nas porabiasz? Czy Lachow przyjechales bronic, czy odszukiwac jakiej dziewczyny po Ukrainie?

- I jedno i drugie. Ale sluchajno, Gonto, spodziewam si^, ze ty z Lachami trzymasz?

- To to niby tak; oni mi nie wierz^, a ja ich z pulkiem od hajdamakow zaslaniam.

- Porzuc, bracie, te «niby», a pomowmy z sob^ otwarcie: Jestes za Polsk^ czy przeciw niej?

- Jakze ty chcesz, zebym z tob^ mowil? Polska mnie nic zlego nie zrobila, zacozbym mial byc przeciwko niej? Ja tobie lepiej wierz^, bo bez pytania wiem, ze z Lachami trzymasz.

- No, ja si^ nie zmieniam, jak siersc zaj^cza na zim^, ale ty, Gonto, to i sam djabel z ciebie prawdy nie wyci^gnie.

- Porzucmy przegryzki, a przyst^pmy do rzeczy! Czego ty chcesz ode mnie, mow otwarcie, ja ci otwarcie odpowiem.

- Ja chc^, abys oglosil si^ jawnie, szczerze za Lachami, uspokoil chlopstwo, a bil Moskali; za to, imieniem szlachty, przyrzekam ci otrzymac, co zechcesz.

- Sluchajno, Nekraso, ja ci otwarcie powiadam, ze losy szlachty w mojem r^ku; mam tysi^c kozakow, co na kraj swiata za mn^ pojd^; za tydzien mog^ chlopstwo uspokoic i nap^dzic licha Moskalom; ale obietnice szlachty mi^ nie zwabi^, wiesz przyslowie: «Obiecanka cacanka, a glupiemu radosc». Zreszt^ szlachta ostatkami goni; wkrotce w kulak przyjdzie jej tr^bic; nie powiem, zebym ja nie chcial nic dla siebie; ty mozesz zrobic wszystko, ale przyrzecz, ze albo zrobisz, albo dotrzymasztajemnicy.

Ja wierz^ twemu slowu» [40].

У Тараса Шевченка Ґонта змальований як найактивніший організатор і ватажок гайдамацького повстання, безмежно відданий своєму народу. У нього немає ніяких сумнівів у справедливості та необхідності повстання. Разом із Залізняком Гонта закликає нещадно боротися. Як рефрен повторюється в поемі заклик Ґонти, а за ним і Яреми: «Кари ляхам, кари!»: «Стоїть Ґонта з Залізняком, / Кричать: - Ляхам кари! - / Кари ляхам, щоб каялись! - / І діти карають».

Битва в Умані й у Міхала Чайковського, і в Тараса Шевченка описана як страшна кривава подія в полум'ї пожеж. В обох письменників відчутний великий біль у змалюванні уманських подій: убивство поляків, що були в Умані, зруйнування школи базилі - ан, знищення дітей, що вчилися в цій школі. Щоб підкреслити свій сум щодо кривавих подій, Тарас Шевченко використовує прийом контрасту, створюючи образ квітучої весни. А далі йдуть, як докір, вже відомі його роздуми про те, що життя минає, і люди його так фатально втрачають, навіть не розуміючи того. А чи могло б бути інакше?

Встала й весна, чорну землю Сонну розбудила,

Уквітчала її рястом Барвінком укрила…

Рай, та й годі! А для кого?

Для людей. А люде?

Не хотять на нього глянуть,

А глянуть - огудять.

Пекла мало!. Люде, люде!

Коли то з вас буде Того добра, що маєте?.

Чудні, чудні люде! [34:1, с. 144-145].

У Міхала Чайковського при всіх подіях ніби незримо присутній Вернигора, адже вони описані з його погляду. У Тараса Шевченка завжди присутній ліричний герой, часто, по суті, це сам автор.

По-різному змальована у Міхала Чайковського й у Тараса Шевченка сцена вбивства Ґонтою своїх дітей. Тут слід зазначити, що це лише легенда - Ґонта їх не вбивав. За Міхалом Чайковським, Ґонта вбиває своїх дітей, нібито знаходячись у стані душевної розгубленості, вагань та побоювання фатальної розв'язки «недоброго діла». Здійснюючи цей страшний вчинок, він ніби карає себе за те, що виступає проти шляхти. У Міхала Чайковського в його «Wernyhorze» Ґонта до останньої хвилини зволікав із розправою козаків із шляхтою, і тільки вбивши своїх дітей-католиків, він дозволив козакам вбивати польських панів. Сцена катування Ґонти у «Wernyhorze» справляє на читача велике враження як відлуння світової скорботи героя, хоч переживання сотника описані з погляду шляхетської моралі. Польський письменник правдиво змальовує героїзм Ґонти під час його страти. Інакше й не міг себе тримати народний герой. Але не почуття своєї вини перед шляхтою, як змальовує Міхал Чайковський, а почуття правоти свого діла дають Ґонті силу і мужність витримати тяжкі тортури.

У Тараса Шевченка в його «Гайдамаках» немає сцени страти Ґонти, хоча про цей факт український поет знав у деталях, що підтверджують Шевченкові примітки. Але це умотивовано. Поема «Гайдамаки» закінчується сильною трагічною сценою убивства Ґонтою своїх дітей і його болючих переживань після цього. У Тараса Шевченка - це трагічний, але глибоко усвідомлений патріотичний вчинок, викликаний вірністю гайдамацькій присязі. З великою майстерністю, з тонким психологізмом Тарас Шевченко змальовує переживання батька, що вбиває своїх рідних дітей, знаючи, що діти невинні.

У Тараса Шевченка Ґонта жертвує своїм особистим заради загальної справи. Юрій Барабаш пише: «Ґонта в «Гайдамаках» трагічно усвідомлює всю глибину свого морального падіння, вповні розуміє, що вчинив гріх величезний, такий, який вимагає каяття» [5, с. 263]. Поет співчуває своєму герою, страждає разом із ним. Тому таке сильне враження справляє картина відчаю Ґонти після вбивства дітей.

До самої ночі ляхів мордували;

Душі не осталось. А Ґонта кричить:

«- Де ви, людоїди? Де ви поховались?

З'їли моїх діток, - тяжко мені жить!

Тяжко мені плакать! ні з ким говорить»…» [34:1, с. 148].

У картині поховання дітей немає того страшного відчаю, що вражав читача, коли Ґонта після вбивства дітей кинувся різати все, «що ляхом звалось», - тут глибокий безнадійний сум, і ніби переродження, осуд самого себе.

Доле моя, доле!

Доле моя нещаслива!

Що ти наробила?

Нащо мені дітей дала?

Чом мене не вбила.

Нехай вони б поховали А то я ховаю».

Поцілував, перехрестив,

Покрив, засипає:

«Спочивайте діти,

Та благайте, просіть Бога,

Нехай на сім світі

Мене за вас покарає

За гріх сей великий» [34:1, с. 148].

І справді, Ґонта, вбиваючи своїх дітей, хоч і залишився вірним клятві, людським законам, але зрадив вищим законам, Господнім заповідям, законам самої природи.

Страждання Ґонти у поемі Шевченка сприймаються як уособлення страждань будь - якої людини, яка втратила найдорожче.

Проблему неприродності вбивства, жорстокості, нелюдськості піднімає, як ми вже бачили, Міхал Чайковський у «Wernyhorze» на прикладі розправи селян над шляхтою. Цю ж саму проблему порушує і Тарас Шевченко в «Гайдамаках» на іншому прикладі - убивстві Ґонтою рідних дітей.

І в Міхала Чайковського, й у Тараса Шевченка в розглянутих творах, і не лише в них, висвітлена, як уже говорилося, тема братання двох братніх народів, тема єднання слов'ян. У кінці поеми в післямові, яку він називає передмовою, пише: «…ми одної матері діти,… всі ми слов'яни. Серце болить, а розказувать треба: нехай бачать сини і внуки, що батьки їх помилялись, нехай братаються знову з своїми ворогами. Нехай житом-пшеницею, як золотом, покрита, не розмежованою останеться навіки од моря і до моря - слов'янська земля» [34:1, с. 155].

Обґрунтовуючи «епістему» як унікальний спосіб мислення і певний мовний код, Мішель Фуко звертає увагу на те, що у різних дискурсивних практиках дуже багато важить «гра відмінностей» [17, с. 61]. Вона особливо дає про себе знати у творах про Коліївщину Тараса Шевченка і Юліуша Словацького.

Ще Зиґмунд Красінський в поемі «Irydjon» визначив Польщу як «ziem% mogil i krzyzow». За грецькою традицією, військові заслуги та загибель у битві сакралізувалися як жертвенна смерть. Згадаймо промову Перикла на честь загиблих афінян: «Разом загинули вони в бою й отримали за це безсмертну нагороду та могилу, величне сяйво якої сягне далеко. Я кажу не про ті могили, в яких вони лежать, а про славу, яка за кожної нагоди в слові або в ділі незабутньо житиме далі. Адже могилою славним мужам є кожна країна; не один тільки напис на табличці вказує, де їхня батьківщина, і на чужині живе духовно, не фізично, у кожному неписана пам'ять» [64, с. 145]. Тобто могили стають формами національної меморіальної політики, навіть «національними фантазіями» [2, с. 501]. На думку Юліуша Клейнера, Юліуш Словацький застосував це визначення до України, зокрема до українського степу [61:3, с. 303], бо, як каже поет у поемі «Waclaw»: «To ziemia mogil tak pr^dko nie zasnie», «Ziemio kurhanow, nie marz o nich - zasnij!» [61:16], 21].

Про Польщу, вужчу свою батьківщину Україну, поет розмірковує і в поемі «Bieniowskb: «Ja, co mam takze kraj, l^k pelen kwietnych, Ojczyzn^, ktora krwi^ i mliekiem plynna» [61:5, с. 506-507]. Минуле для нього є завжди живим, воно змінюється разом із життям, проступає в сучасному, коригує його.

Національна ідентичність формується через історичну пам'ять. Активне втручання часу в процес пам'яті виразно виступає у багатьох творах Юліуша Словацького [4:8]. Наприклад, у «Waclawie»: відколи зруйновано Польщу, український степ набрався крови, нема героїв - Пуласький, Сава й інші «juz w grobach s^ ci slawo-krasni», a на степу тільки «dwa kurhany na bl^kitnem niebie Przez cale stepy patrz^ si^ na siebie… krzyz si^ groznie pogl^da na krzyza» [61:15, с. 3-4, 8]. У «Dumie o Waclawie Rzewuckim»: їдучи по степах України, їдеш «po smutnych kurhanach przeszlosci»; у «Bieniowskim»: «przez ciemne, smutne goscincie kurhanow niesie czarny kon», a «pod ziemi^ t^tna zakopanych dzbanow z prochem rycerzy»; над могилами спить дух давньої України, але його ще можна чути - «Duch jakis starej matki Ukrainy, Go jeszcze nie chcial spac pod mogilami» [61:5, с. 17-18]. Тут, на степах України, і ці хрести, і ці могили, і навіть природа українська - все голосно говорить про минуле, бо вища форма слави - це навіть не могили, а втілена й одухотворена пам'ять, яка «духовно» й «матеріально» живе у кожному:

Wystawcie sobie t§ smutn^ rownin^

Gdzie mogilami o wiekach pisano,

Jako na karcie najpi^kniejszej swiata Najcudowniejsze dawne poemata -

Ktore dzis spiewa wiatr, gadaj^ krzyze,

Kracz^ sokoly, w szumach nios^ chmury [61:13, с. 5-10].

Могили ніби транслюють славу, що переходить до національної історії. Тут погляди Тараса Шевченка і Юліуша Словацького збігаються. Прислухаючись до таємних звуків у степу («ten ci^gly szmer… z jarow si^ grzbietu dobywal»), поет чує нібито «na stepach jakis odludnie zyj^cy g^slarz… harf<Ј niebiesk^ trzyma - i gra na niej… otoz g^slarza tego glos, co zda si^ z grobowcow wszystkich wola, w niebie wzdycha, w klosach szepleni…» [61:5, с. 13-19]. Самі могили страшним голосом промовляють:

…wszystkich krzyzow mogilne podnoze Wydaje si^ krwi^ i plomieniem krzywym,

A gdzies daleko grzmi burzanow morze,

Mogily glosem wolaj^ straszliwym,

Szarancza t^cze kirowe.rozwinie,

Girlanda mogil gdzies idzie i ginie [61:5, с. 447-452].

До речі, аналогічні мотиви зустрічаються і в «Marii» Антонія Мальчевського: «Tylko z mogil westchnienia i tych j^k z pod trawy, / Co spi^ na zwi^dlych wiencach swojej starej slawy» [54, с. 88].

Україна в минулому - це країна героїв, країна кривавих подій, боротьби за волю, за самостійність єдиної «матері Польщі»; тепер, тобто за часів Юліуша Словацького, це країна могил, курганів i xpecrrn. Temp, каже він, «juz w grobach s^ ci slawo-krasni» («Waclaw»), i що було, то минулося: «О spijcie! spijcie! przeszla wam рога, / I wyscie zyli - tu - na Ukrainie, / I wyscie zyli - to bylo wszora» («Zmija»). Як казав Вільям Вордсворт: «Я хочу забальзамувати дух минулого заради зцілення в майбутньому». Війна, пожежі, кров, сльози - це трагічний зміст icropn України; історикові її доводиться стежити лише «за муками українського духа»: «Stamt^d on (історик Сухо - дольський. - Авт.) wszystkie duchowe m^cz^nstwa Ukrainskiego ducha widzial». Цей дух України вже давно під землею, в могилах; братовбивчі війни між польською шляхтою й українським народом (гайдамаччина!) призвели до її кінця: «Ach! Ukrainy nie b^dzie! Bo j^ ludzie ci na mieczach roznios^… Ach! Koniec Ukrainie! Bo si^ sztandar szlachecki na kurhanach rozwinie» («Sen»). «Dzisiaj podrozny przejezdza te stepy / I nie wie о krwi, со si^ na nich lala… Przed laty… Dawna chwala juz zapomniana… Duchy, gdzies poszly i nie powiedzialy / Swoich bolesci tym, со po nich wstan^» («Beniowski»).

Проте Україна ще воскресне - «Ukraina kiedys zmartwychwstanie», каже він у «Wасlawie», а разом з нею й через неї відновиться й Польща. Про це розкаже славнозвісна «дума Вернигори».

Під кожною могилою - історія країни. Цей світ не може безслідно щезнути. Осмислюючи смерть героїв як невідворотну руйнацію цілого світу, поет разом із тим знаходить безсмертні риси, які об'єднують героїв зі світом, конечне - з безконечним, а людину - з Богом. Згадаймо у Шевченка: «На тім степу скрізь могили / Стоять та сумують»; «Співай же їм, мій голубе! / Про Січ, про могили - / Кому яку насипали; / Кого положили…»; «А чи затопило /Синє море твої гори, /Високі могили?»; «Од Лимана до Трубайла / Трупом поле крилось»; «Над річкою, в чистім полі, Могила чорніє; Де кров текла козацькая, Трава зеленіє» і т.д. Смерть героїв викликає почуття невідворотної втрати (звідси і скорбота) і водночас породжує ідею продовження життя людини в людстві або в Богові. Такою є трагічна концепція України у творах Тараса Шевченка і Юліуша Словацького. В останнього нічого спільного не має вона, звичайно, з ідилічною, «русальною» Україною Богдана Залеського та наслідувачів його; у чомусь нагадує Україну Северина Гощинського, хоча ідеологічно у Юліуша Словацького вона значно складніша й глибша. Професор Юліуш Клейнер припускає, що трагічна концепція України в «Beniowskim», наприклад, виникла під впливом близьких взаємин цих письменників [61:4/2, с. 127]. Але вона по крупинці витворювалася в процесі розвитку поезії Юліуша Словацького, ще до взаємин із автором поеми «Zamek Kaniowski» і ходом цього розвитку цілком зумовлена.

Культ могил у Юліуша Словацького пов'язаний із духовною топографією України і Польщі, взаємини між ними поет розглядає як взаємини між польською шляхтою й українським селянством: szla^ta - lud. У літературній полеміці із Зигмунтом Кра - синським він точно визначив свою позицію: «Polski lud - to Ojciec twoj - Zen, jak z Cierniowego krzaka, Gotow znowu Bog wybuchn^c» («Odpowiedz na «Psalmy przyszlosci» Spirydionowi Prawdzickiemu»). Про ідентичність культурної пам'яті й «життя після життя» він говорить і в інших творах, наприклад, у «Beniowskim»: «Kocham Lud wi^cej, niz umarlych kosci» [61:5, с. 555]. Він, мабуть, поділяє настрій Суходольського, про якого каже так: «Nie byl historyk ten bez nabozenstwa / Dla dawnej szlachty… i czul, ze w jej silach, / Dopoki z ludu nie wytrysn^ nowe, /Lezalo cale zycie narodowe» [61:5, с. 548].

Причини вибухів гніву народного (у Хмельниччині, Коліївщині) і, можливо, в майбутньому він шукає в шляхті. Старий Грущинський «bywalo, chlopy odziera / I plecy nahajem porze, / A zloto w szkatule dusi»; за це козак Семенко готує йому належну відплату: «Oj, wspomni on w purpurze, / Toj dziad, caly w krwawych ranach. / Jak mit; kiedys bil na stepie» («Sen Srebrny Salomei»). Ще гірше поводиться зі своїми «душами» Дзедушицький, що «chlopow psow k^sac pozwalal, / Mowi^c zazwyczaj, ze to psy uzdrowi / Od bolu z^bow, a st^d od wscieklizny»; він має «oczy, со strasz^ chlopow, jak oczy czerwone szatana» [61:2, с. 276-279]. На основі соціальної несправедливості, неможливості людей бути рівними у житті, розподілі матеріального і духовного багатства виникає «wojna bez litosci / Z orlami sit bj krucy» [61:1, 376]; поляки мають показати, за словами реґіментаря Стемповського, «zesmy polscy Posiadacze tej krainy».

Щоб зняти ситуацію напруги і конфлікту, супротивних зіткнень, Міхал Чайков - ський, а разом із ним інші представники «української школи», ставив питання просто: «braterikosd^ Polakow spolszczyc Kozakow». Юліуш Словацький теж розуміє, що психологія ворожнечі веде до формування особливої політичної моралі із відомими принципами: «Хто не з нами, той проти нас», «Якщо ворог не здається - його знищують» тощо. Адже «образ ворога» різко обмежує можливості раціональної і контрольованої поведінки, заважає усвідомленню інтересів того, що могло б об'єднати зусилля з двох сторін. Та все ж автор із неприхованою симпатією ставиться до героїчної постаті Сави, що присягнувся вигнати з себе і з українців козацьку кров: «Przysi^glem! ze kawalerstwo Polske wygna krew kozacz^»; «az to, со mit wstydzi / We mnie, krew moja kozacza / Wyplynie sotkiem strumieni… / Az stepy si^ rozkurhani^, / Zniknie czar, со lby podchmiela, / Prawoslawna wira zgasnie» [61:2, с. 244-246].

Ще з більшою прихильністю малює він образ Вернигори за його симпатію до поляків, за те, що в українській крові цієї персоніфікації українського народу він може знайти й показати ознаки шляхетської крові.

Проте поет розуміє, що «образ ворога» - перешкода на шляху до діалогу і комунікації, прагне знайти й підкреслити якісь внутрішні, глибші й органічні зв'язки поміж польською шляхтою й українським селянством. Такі зв'язки є, на його думку, у сфері побуту, звичаїв, вірувань, світогляду й навіть забобонів. До шляхетських дворів дух український потрапляв особливо через лірників-знахарів: «Wy teraz tego nie pojmiecie, / Lachy, / Jak to dawnymi czasy w wasze dwory / Wchodzily stepow piesni, czarow strachy / I siwe sz^sto z lirami znachory / Siadali w progu, a wam lip zapachy / W dom zalataly. i zdrowie wy hetmanow pili / I piesni^ ludu mogiln^ plakali» [61:11, с. 25-26].

Мислення польської шляхти, підпорядковане психології ворожнечі, глухе до моральних критеріїв, насамперед до норм моральності, призвело до відриву шляхти від народу, спричинилося до зруйнування ідилії дружби, взаємної симпатії і духовної близькості: «Teraz juz niema tej z piesni^ przyjazni, / Ze starym ludem niema zazylosci… / Juz niema u waszego proga Ludu, co wnosi piesn i imie Boga» [61:11, с. 49-56].

Справедливість, взаємодовіра, правові норми і моральні стосунки можливі лише в «новій Польщі», яку можуть наблизити такі люди, як Вернигора, пасіонарії і носії духу українського народу. Поет упевнений, що «gdyby sw^ twarz^ ponur^ / Nie straszyl szlachty, to z jegn idei / Mozeby wowczas wykwitn^la nowa Polska - jak chcemy dzis… swi^ta - duchowa» [61:11, с. 188-189].

Про спільність інтересів шляхти й народу Юліуш Словацький говорить при кожній нагоді. Саме їх співдружність здатна бути неминучою суспільною цінністю, яка може протистояти руйнації ідеологій і міфів про державу, вітчизну, релігію. Шляхта бере участь в обрядах i звичаях народних, як отой кременецький стражник, що разом зі своїми дворовими співає «Kol^dy» у драмі «Zlota Czaszka». У поемі «Sen srebrny Salomei» і гайдамаки, і лірник Вернигора, і старий вояк Грущинський, його наївна дочка Саломея, і навіть гордовита княжна Вишневецька - ва однаково вірять у ворожбитів, віщунів, сни, візії, прорікання. Це якось об'єднує їх і затушковує великі соціальні суперечності. А до такої власне мети йшло, подекуди може й несвідомо, шляхетсько-польське українофільство.

Щодо політично-державних взаємин між Польщею та Україною, то Юліуш Словацький вважав Україну, звичайно, за неодмінну складову єдиної, хоч i зруйнованої «Maтepi Польщі». Це позначилося й на його поетичній фразеології: степи України, наприклад, він однаково може визначити епітетом «українські» чи «польські», коли пише «step ukrainski» або «О matko Polsko… na twoich stepach».

Звісно, у взаєминах України і Польщі були суперечності, зіткнення ідеологічних та військових інтересів, як, наприклад, Хмельниччина та гайдамаччина. Одні представники «української школи» обминали 'їх та іґнорували, інші намагалися надати їм трагічної гостроти. «Юліуш Словацький цих явищ не обминає; навпаки, вони особливо приваблюють його - напевно через те, що дають його буйній романтичній уяві надто ефективний поетичний мaтepiял» [30, с. 33].

Від задуманої драми «Jan Kazimierz» про Хмельниччину зберігся лише фраґмент, але він доволі промовистий з погляду оцінки поетом цього явища. Польська шляхта з ненавистю й презирством готується в похід проти козаків; навіть гулящий шляхтич Гармідер у Варшаві нахвалюється відтяти вуха Хмельницькому й надіслати 'ix на біґос («kiedy na Rusi obetn^ uszy Chmielnickiemu, to zauszniczki daruj^ / Najswi^tszej Pannie Cz^stochowsksej, a uszy przysl^ wacpani na bigos»). Дуже цікава сцена «У Збаражі». Ко - нєцпольський характеризує Збараж як «могилу, що заступає дорогу кривавим козакам, не дозволяючи 'їх коням летіти галопом на Польщу». Князь Вишневецький, ображений тим, що він «nie hetman, ani regimentarz», глузує з Конєцпольського й Фірлея, чого, мовляв, смутні, чи не дав їм часом кухар французький «w pasztecie kozackie uszy frykasowane»? До Конєцпольського він звертається з відомим глузливим жартом: «А gdzies ty podzial twoich towarzyszy, Pierzyn^ i Lacing?» (ці слова Хмельницького, до речі, використав Богдан Залеський у вірші «Dumka Mazepy» (1824): «Nie pomogla ni lacina ni pierzyna ni dziecina», але неправильно адресував 'їх «dwom Potockim i Kalinowskiemu»). Hapeшті, 'їх лякає, що козаки зроблять з них яєчню («niech mi^ dyabli, jesli jutro kozacy z nas nie zrobi^ jajecznicy!»). Посланець від Хмельницького пропонує піддатися, обіцяючи випустити всіх, окрім Вишневецького - його Хмельницький затримає, «aby za nasz^ krew kozack^ - gwalty - tortury - pastwy - odpowiadal glow^». Ця пропозиція викликає обурення гетьманів. «Чого ж то ви, питає Фірлей, «nie zaz^daliscie z kazdego serca po kwarcie zywej krwi…» Конєцпольський дає наказ головою козака-посланця набити гармату; на це козак погрожує: «Za moj^ glow^ Chmielnicki odesle wam tysi^c szlachty czerepow w^satych…» [30, с. 33-34].

Заради художньої достовірності Юліуш Словацький, як і Тарас Шевченко, жертвує історичною достовірністю фактів, немовби переміщує подію, явище в «інший світ». Достовірність переживань, логіка почуттів, сила вражень для нього цінніші, аніж факти з історії суспільства або ж окремої особистості. Для нього важливо у явищі Хмельниччини підкреслити дві риси: 1) запеклість двох ворожих таборів - козаків і шляхти; 2) утиски й зловживання з боку шляхти як одна з причин ворожнечі козаків і поляків [30, с. 34].

Глибина контрастів, удавана або ж дійсна нерозв'язність важких соціальних проблем, гострота конфліктів, траєкторії яких перетинаються і всередині взаємин між козаками і поляками, і виходять поза їх межі, все це стало настільки звичним, що в свідомість або ж підсвідомість сучасників увійшов термін про війну між козаками і шляхтою як константу історії. Взаємини між ними Юліуш Словацький не ідеалізує. Він правдиво оцінює конфлікт і підкреслює зростаючу ворожість двох таборів. Жорстокі вчинки поляків дають свої наслідки, згадаймо хоча б героя битви під Збаражем Яреми Вишневецького, який дійшов до ототожнення держави із каральною військовою експедицією. Згадка про нього роз'ятрює козацькі рани. Той козацький курінь, що його надіслав Саві запорізький гетьман Козира, застерігає Саву: «Wisniowieckiego pomnij Jeremjasza! / Oj, ta mogila kiedys si^ otworzy. / Gdzie zasnal stary kat - i miecz wykonie; / Na naszych glowach si^ ten miecz polozy / I nasz^ znowu krwi^ splynie» [61:5, с. 24-28].

Козаки намагаються переконати Саву виступити проти поляків: «Rozkaz - a pozar ty taki zaniecisz, / Ze go zobaczy z okien - az Wardzaea! Stepowy ty krol! / Niezh Lachy gin^!» [61:5, с. 45-47]. Так відносяться до поляків запорізькі козаки. Не кращий настрій відзначає Юліуш Словацький і в дворових козаків. В особі Семенка він показав усю ненависть козацтва до поляків: «A dzis co ja? - каже Семенко. - Kozak dworny.

/ Lecz niedlugo sluga Laszy! / Hej, kozaczek was nastraszy / Pany Lachy - taj godzin^ Ruszy calq Ukraine / I z krolem jq rozgraniczy» [61:1, с. 221-228].

Трагічна концепція взаємин козацтва і шляхти здатна викликати у читача співчуття і співстраждання. Ставлення до смерті залежить від того значення, яке вона посідає у системі цінностей цих верств, від їх суб'єктивного переломлення, тому функціонує як світоглядна і моральна категорія. Смерть, так би мовити, має свій «сюжет», вона підсумовує життя кожної людини, яка може померти або «своєю» смертю, або насильницькою, за фатальним збігом обставин. Отже, трагічне є вираженням в естетичній формі одвічної боротьби добра і зла, життя і смерті, душі й тіла, старого з новим, свободи з поневоленням тощо. Тому у Юліуша Словацького немає жодного натяку на будь-яку ідеалізацію в дусі, наприклад, Богдана Залеського або Міхала Чайковського. Недарма поет відокремлював себе від цих «kozako-powiesciarzy». Художній твір програє у зіставленні із зовнішнім світом, він вірний нашому внутрішньому світові і в цьому розумінні ми повинні визнати за ним більшу реальність, ніж за буденною дійсністю. В особі Сави поет показав найкращі риси українського козацтва, бо у період людської історії, коли «ламається» суспільне життя, настають гострі конфлікти, які вимагають сильних характерів і напруження всіх сил для досягнення цілей. Глибока вірність в цінності, за які індивід вступає в боротьбу, незважаючи на смертельну небезпеку, часом свідоме приречення себе на смерть якраз характерні для трагічних історичних персонажів.

Юліуш Словацький, як відомо, присвятив козаччині свою ранню поему «Zmija». У ній він використовує поширений в «українській школі» трафарет морського походу на Царгород, до якого вдався і Тарас Шевченко у поемах «Гамалія» та «Іван Підкова». Звісно, твір не зводиться до «інвентаризації» історичних фактів, він швидше постає «естетичною видимістю», де власне справді історичного дуже мало. Можливо, лише три епізоди. Перший - похід запорожців чайками на Чорне море й напад на Цар - город; при цьому поет посилається на історичні джерела; але ці джерела дали йому тільки загальну схему походів запорожців на Чорне море - всі деталі романтичного трактування цього сюжету він додав уже від себе. Другий - трагічний характер гетьмана Змія, що підноситься над іншими вірністю своїй справі, своєю одержимістю і непримиренням до всього того, що заважає здійсненню його ідеї, мети, ідеалу. Юліуш Словацький сам визначив генезу свого леґендарного героя: «Na Ukrainie lud dotqd pokazuje wal ogromny, walem Zmii nazwany. Niektorzy sqdzq, ze Zmija byl jednym z pierwszych i najdawniejszych wodzow Zaporoza… Idqc za pierwszq z tych powiesci, utworzylem osob^ bajecznq, b^dqcq bohatyrem mego romansu, i z niq powiqzalem rozne przez historjc. wspomniane wypadki» («Zmija»). Постать вийшла цілком легендарною. Щоб динаміка життя і духовний світ персонажа були переконливими, письменник вдається до умовності, аби закарбувати в ньому не лише навяне, а й те, що ще не визначене, змінюється і розвивається. Вважають, що у творі йдеться про героя козаччини - Петра Конашевича-Сагайдачного. Третій епізод - зруйнування Запорізької Січі. Про цю подію 1775 р. Юліуш Словацький згадав у вступній строфі до четвертої пісні («Zmija»):

Kozaci wygnani nad Donu brzegami,

Gdy Dniepr opuszczali, piesn smutna i szczytna,

Z rozpaczy wyrazem, zmieszana ze Izami,

Na glow^ carycy przeklenstwa miotala.

O falo bl^kitna! o falo bl^kitna!

Tys czajki nosila - tys Izy te widziala…

Але найповніше трагічне відображено і виражено в його поемі «Sen srebrny Salomei», де показано трагедію Коліївщини, виведено персонажів - піднесених і героїчних, які постають взірцями сили духу і відданості своїй справі. Глибокі основи людського життя, те субстанційне, без чого не може бути і самої людини, постають і в поемі «Beniowski», де розроблено чимало гайдамацьких мотивів, відтворено не просто загибель і страждання, а крах ідей, надій, ідеалів, субстанційно важливого для особистості, що не підлягає відшкодуванню і водночас утверджує неперехідне і вічне. У змалюванні жорстоких та кривавих сцен гайдамаччини, «чорноти» в психіці людини і спроб очистити душу від «шлаків» Юліуш Словацький йшов, безперечно, шляхами Северина Ґощинського, хоч окрім поеми «Zamek Kaniowski» мав він, звичайно, й інші джерела - історичні, літературні, усну традицію.

...