Тарас Шевченко і польська культура

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Тарас Шевченко і польська культура

Тема Т. Шевченко і польська культура - невичерпна. Незважаючи на величезну літературу з цього питання, яка громадиться у нас і в Польщі десь уже з середини 40-х років минулого сторіччя, ми ще дуже далекі від її всебічного вивчення, ідеться не про постаті, а про кардинальні питання взаємин двох великих слов'янських народів у добу становлення й розвитку їхніх національних культур і пізніше - аж до наших днів. До того ж про зв'язки різних загалом моделей культур, різних за рівнем розвитку і світовим резонансом. Хоча на час появи Т. Шевченка обидва народи терпіли не лише соціальний, але й національний гніт, польська культура, незважаючи на втрату державності (країною) у 1794 році, продовжувала свій розвиток, зберігала традиції безперервності й стадіальності (Ренесанс, Реформація, Бароко, Просвітництво, Романтизм), тоді ж як українська, через об'єктивні суспільно-політичні умови, цієї послідовної й розвиненої стадіальності не мала. Вона змушена була розвиватися в прискореному темпі, надолужуючи втрачений час, утверджуючись на далеких і близьких традиціях. Серед цих традицій не останнє місце посідали духовні цінності, створені українцями за часів як польсько-шляхетського поневолення, так і в пізніші епохи, коли обидва народи входили до складу царської Росії. Звідси бере початок звернення перших українських будителів до історії взаємин із Польщею і Росією.

Однак лише традиції ще не вирішували майбутнього культури. Вона перебувала у безпосередніх зв'язках із сучасним життям, у реагуванні на вимоги часу. І той, хто об'єктивним ходом подій ставав на чолі українського національного відродження, мав володіти здатністю синтезу минулого й сучасного, щоб виробити чітку суспільну й культурну програму, яка б пережила віки. Модель нової народної культури, отже, формувалася на основі «свого» й «чужого». І чим глибше враховувався світовий досвід, тим більше оригінальних й самобутніх явищ давала людству відроджувана українська культура. Із слов'янських літератур Шевченко, в першу чергу, спирався на досвід російський, польський, чеський і сербський, особливо на два перші, чий вплив на окремих етапах культурного розвитку українців був значним. Щодо взаємин із польською історією, культурою, суспільством, то геніальна прозорливість Т. Шевченка полягала в тому, що він рано збагнув існування двох Польщ і сміливо пішов назустріч бунтарській, революційній…

Таким чином, проблема Шевченко і польська культура передбачає розгляд цілого ряду питань, які непорушно пов'язані між собою: польська історія, громадська думка, література, мистецтво і філософія у формуванні особистості поета; Шевченко і сучасний йому польський національно-визвольний рух (20-х - поч. 60-х років XIX століття); роль польського романтизму у визріванні поетичних поглядів і поетичної творчості автора «Кобзаря»; вплив Шевченка на польський визвольний рух і польську культуру; Шевченко в польських перекладах і критиці XIX-XX століть; боротьба навколо Шевченка в польській літературі.

Звичайно, кожна з перерахованих шести тем могла б стати (і ставала) предметом спеціальних монографічних розвідок. З огляду на тематику нашого збірника бодай побіжно охарактеризуємо три останні з названих теми.

Тарас Шевченко стає відомим у колах польської інтелігенції Петербургу, Вільна і Варшави приблизно у той самий час, що і в російських, - наприкінці 30-х - на початку 40-х років - як талановитий учень К. Брюллова з незвичайною біографією, а з виходом «Кобзаря» (1840) і як поет рідкісного обдаровання. Паралельно з російською пресою, яка то підтримувала українського поета, то критикувала його, ним зацікавилася польська преса, здебільшого пов'язана із діяльністю прогресивного крила літераторів, які групувалися навколо видань «Rocznik Literacki» (1843-1846) і «Pami^tnik Naukovo-Literacki» (1848-1850), що редагував P. Подберезький (перше виходило у Петербурзі, друге - у Вільні), альманаху «Gwiazda» (1846-1849), заснованого З. Фішем у Петербурзі, а потім, з 1847 року, продовженого у Києві Ю. Юркевичем; альманаху «Niezabudka» Я. Барщевського (Петербург, 1840-1845), а також офіційного органу - газети «Tygodnik Petersburski», до якої вищезгадані видання ставились досить критично [36]. В середовище цих літераторів Шевченка, напевно, ввели польські друзі по Академії - брати Р. і К. Жуковські й А. Жамет, які ілюстрували «Rocznik Literacki» і альманах «Niezabudka» (з 1843 року наш поет стає передплатником «Rocznika…»).

Це літературні діячі, а серед них, поряд із Р. Подберезьким, були І. Крашевський, М. Грабовський, Е. Желіговський, Т. Лада-Заблоцький та інші, котрі репрезентували польський літературний рух в Росії.

Польські письменники, публіцисти, видаючи альманахи і збірники, найбільш радикальна їх частина, налагоджуючи зв'язки з революційною польською еміграцією, з російською і українською патріотично настроєною молоддю, після першого повстання поволі збиралися з силами.

За першим томом збірника «Rocznik Literacki» мати судження про напрям видання ще завчасно. Тут друкуються твори письменників різних суспільних поглядів - М. Грабовського, І. Крашевського, Я. Барщевського, Людвіга Штирмера, Т. Лади - Заблоцького та інших; вміщуються малюнки багатьох художників, що «навчаються в місцевій Академії мистецтв». Після виходу другого тому, підготовленого по завершенню мандрів Р. Подберезького по Росії, внаслідок чого були «налагоджені стосунки з літераторами», помічаємо нові тенденції. Вони - в сатиричних творах Е. Штимер, в орієнтації на письменників, тісно пов'язаних із національно-визвольним рухом, зокрема з так званою кавказькою групою засланих польських поетів, у щирій підтримці починань Я. Барщевського в справі пропаганди білоруського фольклору в альманасі «Niezabudka», у свідомому продовженні традицій школи поетів на чолі з А. Міцкеви - чем у відповідності з новими умовами життя. Нарешті, - і це чи не найголовніше, - на сторінках щорічника вперше зустрічаємось із відвертим запереченням епігонської романтичної літератури еміграції. В передмові Р. Подберезький зазначав, що він, «замість того, щоб водити читача по туманних вершинах насильно до народного духу притягнутої філософії», вирішив дати збірку статей і матеріалів, «породжених на власній ниві, таких, які більш-менш точно малюють стан суспільного розвитку в даному середовищі» [47, с. 1].

Багато дотепу, антицарських натяків знаходимо у різних гімнах, релігійних і селянських піснях, обереках, краков'яках, написаних, очевидно, самим упорядником.

Із поезій у річнику найбільш художніми є вірші Т. Лади-Заблоцького. Засланий до Тифлісу за зв'язки з Конарським (де й помер 1847 року), Заблоцький постійно друкувався в петербурзькій, польській пресі, оспівував дику природу Кавказу, оплакував полеглих у бою з горцями, виливав свою тугу за рідним краєм. Він увійшов до польської літератури як найвидатніший представник так званої кавказької групи поетів, яка складалася із засланців (Владислав Стшельніцький, Леон Янішевський, Міхал Анджеєвич, Гуго Корсак, Ян Вержбіцький) і яка вряди-годи виступала то в Петербурзі, то у Вільні, то у Варшаві.

«Niezabudku» (1840-1845) активно підтримувала польська молодь Петербурзького університету [27, с. 563; 41, с. 485]. На відміну від Р. Подберезького, якихось далекосяжних планів упорядник цього видання не мав (звертає на себе увагу відсутність вступних статей до альманаху 1841-1843 років), хоча його провідну тенденцію зрозуміти легко: популяризація народної білоруської творчості і її літературна обробка, здебільшого польською мовою, переважно в дусі балад А. Міцкевича. Як і у творах Лади-Заблоцького, в Барщевського помічаємо постійні ремінісценції з «Кобзаря».

Шевченко не міг не зацікавитись і урядовою газетою - «Tygodnikiem Petersburskim», яка виходила двічі на тиждень і постійно друкувала офіційні матеріали, повідомлення з Польщі і з-за кордону, рецензії на літературні новинки. Тут часто друкувалися письменники-угодовці; постійними дописувачами були М. Гра - бовський, Г. Жевуський, І. Крашевський та інші.

На сторінках газети виступали і учасники видань Р. Подберезького, насамперед такі, як Бенедикт Доленга (Якуб Юркевич), Альберт Гриф (Антоні Марцінковський), Зенон Фіш (Тадеуш Падаліца). Знаменно, що саме вони стали засновниками одного з найпрогресивніших польських видань на Україні 40-х років - альманаху «Gwiazda», що саме вони були авторами статей, скерованих на оборону прав української мови і культури.

Стаття, яка могла привернути увагу молодого Тараса (там згадувалося його ім'я), належала Р Подберезькому. Це - «Кілька слів про малярські твори в Петербурзькій Академії мистецтв, а також про польських художників, із нею пов'язаних, особливо з приводу щорічної виставки в тій же Академії» [57]. В статті йдеться, зокрема, про виставку малярських полотен, скульптури і графіки, організовану в листопаді 1841 року. Після теоретичних роздумів автор оглядає роботи учнів К. Брюллова - Р Жуковського, Максимова, Семенова, Мелікова. Про Шевченка він пише: «Шевченко - «Циганка ворожить українській дівчині». Циганка взагалі вийшла добре, але дівчина - як то кажуть, ніби розмальована. Думаю, що той недолік походить від того, що фігура не виступає з площини, що вона недостатньо рельєфна, плоска».

Але чи не найбільш цікавий «Лист Альберта Грифа до Бенедикта Доленги у зв'язку зі статтею в «Tygodniku» про літературу загальнослов'янську», надрукований у 89 номері газети за 1843 рік. «Лист…» - це відповідь Феліксові Віхерському із Немиро - ва. Останній, виступаючи з рецензією на вірші Т. Падури, заперечував як подібну творчість, так і можливість створення української національної літератури взагалі. «Зрештою, - писав Віхерський, - малоруський (тобто східноукраїнський, харківський. - Г.В.) елемент мусить влитися в природу великоруського письменства, як литовський і український (тобто Київщина, Поділля і Волинь. - Г.В.) уже перелилися в літературу польську, цебто в так звану польсько-українську школу романтиків» [58].

Подібні реакційні думки походили з польських кіл, які прагнули здійснювати «кресову» політику на Україні. А. Гриф рішуче виступає проти них, висловлюючи передові на той час погляди щодо української мови, історії, культури. Він обстоює думку, що українська мова вийшла зі спільної східнослов'янської і, незважаючи на різні нашарування, вона сформувалася уже в XV-XVI століттях в самостійну мову народу, який творив нею перлини народної творчості, а пізніше й літературні шедеври: «Дивує мене, що в статті про початки української літератури згадано лише про отих псевдопоетів (Падуру та ін. - Г.В.), а нічого не сказано про Шевченка, Тополю, Кулі - ша, Основ'яненка, Гребінку і багатьох інших, твори яких могли б посісти гідне місце в будь-якій літературі».

Зі статті М. Грабовського «Про гурток польських літераторів у Петербурзі» дізнаємося, що Р. Подберезький постійно цікавився історією України, фольклором, мав намір видати польською мовою українські народні казки, захоплювався творами Миколи Гоголя, особливо його історичними повістями, вивчав епоху Богдана Хмельницького за історичними джерелами. Гурток того ж Подберезького брався допомогти Шевченкові у розповсюдженні його «Живописной Украины», про що свідчить стаття «Ukraina malownicza» [59]. У ній Подберезький дав високу оцінку Шевченкові як громадянинові, художникові і поетові, порівнював його видання із задумом М. Грабовського «Ukraina dawna і terazniejsza». Автор був певний, що Шевченко своєю «Живописной Украиной» «спорудить історичний, поетичний і мистецький пам'ятник своєму народові. Задум і виконання гідні… якнайбільших похвал та наслідування з боку і наших художників» [59].

У рецензії відчутне захоплення малюнками українського художника, його знанням історії та побуту народу. Переказавши зміст «Живописной Украины», особливо відзначивши «Судну раду», критик зауважував: «Відомий у російській і малоросійській літературі добродій Тарас Шевченко, а на Україні - під іменем Кобзаря чи народного поета, автор поем «Гайдамаки», «Тризна», народної історичної пісні про лицаря Гамалію, водночас, здобувши освіту у тутешній Академії мистецтв, він як художник відзначається творчим хистом зображування сцен із життя народу малоросійського…» Шевченко змальовує «відчайдушні гайдамацькі постаті запорожців, у найвищій мірі народні справжні типи козацтва малоросійського. Треба бути філософом, поетом і художником, щоб уміти так схоплювати, так чудово відбивати типи національні. Добродій Тарас Шевченко, малоросійський Кобзар чи поет, у подібних сценах незрівнянний» [59]. Стаття Подберезького показова тим, що в ній вперше у світовій критиці Шевченка названо «геніальним письменником». Так поляки із польських митців називали тоді одного лише А. Міцкевича.

Із гуртком Р. Подберезького, як нам здається, тісно пов'язаний ілюстрований Яковом де Бальменом і М. Башиловим «Кобзар» - «Wirszy Szewczenka». Свого часу уже висловлювалася слушна думка про те, що переписані латино-польською транскрипцією вірші поета мали сприяти популяризації його імені серед польського читача [5, с. 160]. Показово, що на першій сторінці рукопису ілюстратори намалювали золотого одноглавого орла на синьому фоні з булавою й бунчуками, що початок «Кавказу» подано кирилицею і до книжки включено «Гайдамаків», поему, яка пізніше викликала зливу «проклять» у польській консервативній пресі, а також історичну поему «Гама - лія», яка ще 1843 року мала вийти у Варшаві. Про це Шевченко сповіщав Я.Г. Кухаренкові: «Скомпонував ще я маленьку поему «Гамалія», друкують у Варшаві. Як видрукують, то пришлю» [25, с. 28].

Отже, уже під час навчання в Академії мистецтв, в період створення революційного циклу «Три літа», Шевченко спілкувався з польськими письменниками, з польською революційно настроєною інтелігенцією, серед якої його твори викликали справжнє захоплення і пошанування. Антицарські й антикріпосницькі виступи українського поета йшли в руслі польських національно-визвольних ідей, поширюваних на еміграції і в самій Польщі. Поза сумнівом, серед своїх численних шанувальників він зустрічав (ще до заслання) людей, які не лише розповідали йому про Кармалюка, а й про Конарського, котрий стояв на чолі організації, що мала на меті підняти повстання проти царизму в Польщі, на Україні і в Литві; ділились думками не лише про петрашевців, але й про Е. Дембовського та Г. Каменського. Це вони однією з головних запорук вільної Польщі уже в 1844 році вважали селянську революцію. Досить відомою була історія ксьондза із Вільколаза Петра Сцегенного, організатора селянського виступу (1844) на Радомщині. Дембовський спирався на традиції декабристів, Сце - генний у своїй «Золотій книжці» закликав народи до солідарності, до ведення «справедливих воєн»: «В майбутній війні стануть польські і російські селяни і горожани на одному боці. Селяни будуть стрілять не в селян, а в панів» [7, с. 510].

Шевченко художньо узагальнював і трансформував у поетичні образи найради - кальніші суспільні ідеї того часу. Щоб скласти уявлення, наскільки близький він був до передових діячів Польщі в оцінці минулого, а надто боротьби українського козацтва проти польської шляхти і магнатів, досить пригадати погляди з цього приводу Й. Лелевеля, викладені ним у «Роздумах над історією Польщі та її народу» (написані в 1836, а видані 1844 року французькою мовою). З цією працею Шевченко, напевне, не був обізнаний, але в ній знаходимо майже аналогічне Шевченковому трактування причин козацьких воєн: «Магнати і старости разом з єзуїтами і євреями кували кайдани козакам. Пани і управителі королівські звикли поводитись з селянами як з рабами… В козаків забирали церкви і кладовища; 'їх судили на судах, які керувалися єзуїтською совістю, викопували із землі кістки схизматиків і глумилися над ними». Внаслідок цього сила, яка «принесла немало слави Речі Посполитій», повстала за свою гідність і права. Розповівши про виступи Наливайка, Павлюка, Лелевель з особливим захопленням пише про часи Богдана Хмельницького, коли «народ, який був пасивним упродовж кількох століть і виявляв своє незадоволення в поодиноких вибухах, рушив і повстав проти своїх гнобителів… Народ, який був піднятий закликами козаків і який боровся разом з ними за спільну справу, став активним. Рідкісне в історії видовище, видовище, зворушливе і прекрасне. Воно тим більше захоплює нас, бо протягом сторіч ми бачили одне лише зростання пригноблення і терплячої покори» [6, с. 213-216].

Інший прогресивний діяч - Тадеуш Кремповецький, виступаючи проти ідеалізації шляхетської Польщі, у статті «Національність (Централізація)» намагався розкрити причини «бунтів» українських селян і козаків: «Коли переповнюється міра терпіння, коли вимоги справедливості називають бунтом, то бунт є обов'язок пригнобленого. Так було на Русі (тобто Україні. - Г.В.), де тиранія сягнула вищого ступеня, де народ пам'ятав про колишні свободи, де він мав велику ненависть до панів, оскільки шляхта відрізнялася від народу мовою і ставилася зневажливо до його релігії» [6, с. 542-543].

Передовій польській молоді, з якою спілкувався Шевченко в 40-х роках, ні «Тарасова ніч», ні «Гайдамаки» не здавалися «кровожерними», а сприймалися нею як твори, що правдиво відбивали історичні події. Ось чому в умовах, коли кращі сили Польщі - Міцкевич, Лелевель, Сцегенний, Дембовський та інші - визволення батьківщини бачили в загальнонародному повстанні, Шевченко міг розраховувати на розповсюдження своїх творів серед польського читача. У зв'язку з цим ще раз пригадаємо рукописний «Кобзар», ілюстрований Я. Де Бальменом та М. Башиловим.

У середині 40-х років український поет стає відомим серед польської революційної еміграції в Парижі. Ми, на жаль, не знаємо, про що писав з України і як оцінював український літературний рух у 1845 році небіж Богдана Залеського - Людвік Ян - ковський, але точно відомо, що відповів йому знаменитий родич. Наголосивши, що в ім'я майбутнього необхідно працювати серед українського народу, бути до нього справедливим, Залеський у тому ж листі (від 4 березня 1845 року) зауважував: «Дуже добре, що шануєте рідну минувшину, що збираєте легенди, казки, пісні і т.д., пам'ятки прадавніх батьків. То хтось добре і мудро придумав; шкода тільки, що праця йде у вас якось в'яло… Літературний запал і рух, про який ти писав, праця і подорож Шевченка і т.д. тішать мене і пробуджують бажання до співпраці» [43, с. 121].

Сучасне шевченкознавство оперує численними свідченнями про межі ознайомлення Шевченка з польською культурою його часу, а надто з польською літературою доби романтизму - творами А. Міцкевича, Б. Залеського, С. Гощинського, З. Кра - сінського та ін. Із польською поезією, революційною публіцистикою, історичними працями (зокрема й з дослідженнями І. Лелевеля, цього божища молоді) Шевченко мав можливість ознайомитися в Петербурзі, Москві й Києві в період із 1843 року і до розгрому Кирило-Мефодіївського товариства.

Дві речі безперечні: розповсюдження в рукописних списках творів Шевченка серед польської громадськості й глибока обізнаність, освоєння українським поетом усього значного, що робила демократична польська інтелігенція для свободи і розвитку культури. Це були впливи взаємодоповнюючі, які залишили свій слід не лише на українсько-польських літературно-громадських зв'язках 40-х, але й в пізніші роки.

Популярність Шевченка серед поляків пояснюється значною мірою тим, що він як поет вдарив у струни, які не тільки промовляли до найзавітніших мрій молоді про свободу людини й вітчизни, але й закликали до рішучих дій. Тим більше, що ця універсальна особистість не лише увібрала в себе романтичний бунт Міцкевича, його набутки в царині слова, але й відповідала на ті болючі питання, які висувала польська і російська дійсність у період між двома повстаннями. Шевченко враховує досягнення польського романтизму в галузі тематики, проблематики й поетики, але й робить нові відкриття, яких польська романтична література не знала. Епоха дворянської революційності завершилася, розпочиналася доба революційно-демократична, і Шевченко ставав її виразником і співцем.

Показове у цьому плані освоєння Шевченком здобутків польської літератури, пов'язане з відчуттям найгостріших суспільних і естетичних проблем тогочасної української суспільності. На ранніх творах Шевченка помітний вплив творчості письменників так званої «української школи» польських романтиків (А. Мальчев - ського, С. Гощинського, Б. Залеського, М. Чайковського та інших), які зверталися до українського фольклору й української історії і на певний час своїм напівлегендар - ним і напівфантастичним образом України захопила поета. С. Гощинський - поемою «Канівський замок», у якій змальовано криваву помсту гайдамаків своїм кривдникам; Б. Залеський, який чи не першим із поляків подав зразки творчого опрацювання і використання українських народнопісенних образів. Своєю поетичною задумою і тугою він, безперечно, міг викликати в душі молодого Шевченка відповідні відгуки та настрої. У ранній період наш співець близький до поетики Залеського, який активно вживав такі атрибути українського пейзажу і української лірики, як «Січ-мати», «буйний степ», «грає синє море», «чайка скиглить», такі типові для представників «української школи» звертання, як «Україно-ненько», «панове-молодці», статичні образи безстрашних козаків зі своїми отаманами. Пригадаймо поеми «Іван Підкова» і «Гамалія» [4, с. 6-7; 2,]. Шевченко захоплювався пластикою і колоритністю «Найсвя - тішої родини» Б. Залеського.

Із цим останнім його твором Шевченко познайомився уже на засланні, коли, здавалося, ранні захоплення нашого поета були давно перейденим етапом. Юзеф Третяк, дослідник зв'язків Шевченка і Міцкевича, про це писав так, цитуючи недоступні нам матеріали (зокрема лист Броніслава Залеського - до Богдана Залеського - від 30 грудня 1861 року): «Найбільше враження та чарівність образів природи «Найсвятішої родини» робили на українського колегу Богдана - Тараса Шевченка, що, як поет і художник в одній особі, міг її найкраще оцінити. Під час появи на світ тої поеми, він, як політичний засуджений у солдатській шинелі, перебував за Уралом, а мав за товариша недолі Броніслава Залеського. Отож останній в одному з листів до Богдана писав, що вперше любувався «Найсвятішою родиною» «в степах за Каспійським морем, разом з Шевченком», який «часто повторював, що природа там відображена так пластично, що художник за тою поемою міг би намалювати сто картин. Читали ми її не знати скільки разів» [54, с. 62].

Тема Шевченко і Адам Міцкевич уже не раз була предметом літературознавчих досліджень. Звернено увагу на спорідненість їхнього використання народної фантастики в баладах, на патріотично-трагедійну героїку переважної більшості 'їхніх творів історичної тематики, паралелі в жанрових епізодах «Сну» і так званого «Уривка» до третьої частини «Дзядів», близькість у засобах творення сатиричних образів, нарешті, звернення Шевченка до драми-містерії, такої популярної серед польських романтиків. При ближчому розгляді тематичних і художніх особливостей творів обох поетів не можна не помітити, що Шевченко перегукується не тільки з Міцкевичем, а й з іншими польськими романтиками у високій оцінці руху декабристів, у їх жертовному патріотизмові, у запереченні феодально-кріпосницької системи, але як митець, як творча особистість наш поет змагається з польським у силі й переконливості образу, в могутності поетичної експресії, в точності й виразності характеристик, емоціонально-поетичному осягненні предмета. Це доказ того, що українська література в особі Шевченка надолужила втрачений час і могла вже поставити в рівень із світовими і свої шедеври. Особливо виразно - саме на прикладі порівняння з польською літературою - окреслюється світова велич створеного Шевченком, якщо зіставити, скажімо, «Великий льох» з аналогічними драмами-містеріями польських романтиків.

Містерія захопила Шевченка своєю лаконічністю засобів, можливістю на порівняно невеликій сюжетній площі дати концепцію історії України у її взаєминах з історією Росії і Польщі за декілька століть, змалювати сучасну йому напружену ситуацію, яка зводилася до неминучості протиборства поневолених народів з царизмом. Алегорія, умовність служать поетові для розкриття реальних і зримих соціальних, політичних конфліктів.

Ріднить «Великий льох» із відповідними творами польської літератури поєднання світу реального з фантастичним, світу померлих зі світом живих («три душі» як живі істоти в українському творі - спілкування Густава з душами померлих у «Дзядах»), конфлікт «злих» і «добрих» душ, перші з яких допомагають «злим силам» подолати «сили добра»). Так, у третій частині «Дзядів» чорти виступають заодно з сенатором Новосільцевим, а у Шевченка «три ворони», що уособлюють панівні верстви України, Росії та Польщі, згуртовуються, щоб знищити новонародженого Івана, який на них буде готувати кайдани.

Як у Міцкевича, так і в Шевченка реалістичні картини змінюються умовними і символічними. Містерія «Великий льох» несподівано закінчується появою справника та трьох бандуристів. У третій частині «Дзядів» містичні видіння Єви, сенатора, ксьондза Петра заступає реалістичне зображення жорстокостей царських сатрапів під час розправи над віленською молоддю та її рідними (пригадаймо сцену уболівання пані Роліссон за своїм сином).

Три ворони, три злих «генії» України, Польщі та Росії, бояться, що має народитись новий Гонта, який «розпустить правду й волю по всій Україні». Подібного містичного героя-визволителя бачимо і в третій частині «Дзядів», під час видіння ксьондза Петра. Він також має воскресити народ до життя і захистити його інтереси від тиранів. Але є й значна відмінність між «Великим льохом» та відповідними творами Міцкевича. Основне, що змушувало Міцкевича й інших польських поетів звертатись до фантастичного жанру, був містицизм, який захопив багатьох діячів еміграції. Основною підвалиною містицизму стала релігія. Шевченкові-богоборцеві містицизм як світобачення був органічно чужий. Ось чому в його поемі бачимо надзвичайну прозорість та ясність художнього малюнка, виділяємо сцени, сповнені гумору. Весь твір пройнятий ствердженням життя, реальною надією на перемогу добра. Якщо в третій частині «Дзядів» герой, народження якого спостерігає ксьондз Петро, «воскреситель» божий, то у Шевченка образ Івана - головний образ, навколо якого поет розвиває свою ідею, - є символом віри народу в торжество справедливої помсти над гнобителями.

Досі йшлося про письменників, яких Т.Г. Шевченко знав. Але як обґрунтувати численні аналогії - в змісті і в формі - в творах Шевченка і, скажімо, Ю. Словацького, які написані майже в один час і при тому за умов, коли ні польський автор із творчістю українського, ні український з творчістю польського поета не були обізнані. Звичайно, раннє суголосся творів обох митців (зокрема у баладах) можна пояснити ремінісценціями української народної творчості й способами її інкрустуючої обробки поетами «української школи», в традиціях якої починав віршувати Ю. Словацький. Внаслідок цього початок «Української думи» Ю. Словацького звучить як переказ початку «Причинної», написаної через якихось два роки після польського твору. «Під дібровою, на одині, - подаємо «думу» в прозовому перекладі, - здаля видніється біла хатина; коло неї плине шумливий Дніпро, над нею буйна росте береза. Світло блідого місяця падає на самотню хатину; він то вкривається срібною млою, то ховається за хмари, то бавиться в Дніпровій бистрині, то блищить в тихій затоці…»

Одним із перших доказів відходу від «української школи» у зображенні українського народу можуть бути написані в 1839 році й не надруковані за життя Словацького уривки з драми «Ян Казимир». Тут постає похмура картина польської дійсності середини XVII століття: король і аристократи розважаються у Варшаві, захоплені дріб'язковими справами, в країні панує беззаконня і сваволя шляхти, простий народ принижений і скривджений. На цьому тлі виділяється постать сміливого козака - посланця Хмельницького. З винятковою гідністю і впевненістю виконуючи свою місію, гонець іменем гетьмана гарантує життя оборонцям фортеці, за винятком князя Ієремії Вишневецького («Щоб за нашу козацьку кров, за насильство, тортури і муки… відповів головою»), а коли Фірлей, не рахуючись з правилами недоторканості парламентаря, наказує скарати його на горло, він гордо відповідає: «За одну мою голову Хмельницький висадить в повітря тисячі черепів вусатої шляхти».

Постать козака, гордого своєю місією, нагадує нам головний персонаж драми Т. Шевченка «Никита Гайдай» (1842). Схожість між ними є свідченням паралельного в Польщі і на Україні процесу демократизації письменства, наполегливих пошуків у народному середовищі позитивного героя - процесу, зумовленого зростанням національно-визвольного руху в 40-х роках.

Найяскравіший твір Ю. Словацького про Коліївщину - «Срібний сон Саломеї» (1843), який з'явився уже тоді, коли письменник потрапив під згубний вплив містика Тов'янського. Незважаючи на це, його драма сприймається як подальший крок у розробці цієї теми в польській літературі. Користуючись дещо незвичайним художнім прийомом - сном Саломеї, доньки шляхтича Грушинського, який бореться з гайдамаками, автор змальовує типові обставини Коліївщини, пояснюючи причини виникнення повстання нелюдською експлуатацією. В драмі зображено сміливого і мужнього гайдамацького ватажка Семенка, духовного побратима Небаби із поеми С. Гощинського.

Але образу Семенка властиві якісно нові риси. Через цього героя Словацький вперше в польській літературі показує Коліївщину як рух, що мав на меті високі громадянські ідеали. Як і Галайда Шевченка, Семенко мріє про незалежну і вільну Україну, яка позбулася національного гніту.

Твори зі спільними рисами в умовах близькості історичного розвитку складають так званий типологічний ряд і є чи не першою ознакою включення даної національної літератури у світовий художній процес. Це ще одна з причин активного входження інонаціонального явища в духовне життя даної країни: Шевченко в Польщі сприймався і читачем, і літературою як органічне, споріднене явище.

У колі великих польських романтиків Шевченкову творчість знав один Богдан Залеський і зацікавився нею, поруч із творчістю Костомарова і Куліша, починаючи десь із середини 40-х років. Наприкінці 50-х - на початку 60-х років він мав чимало рукописів, листів і поезій Шевченка, концентрував у своїх руках все, що стосувалося України і «справи української» [44, с. 3]. 1866 року українська молодь Львова, яка збиралася вперше видати у Галичині «Кобзар», звернулася саме до нього за порадами і матеріалами. Гнату Ружанському - одному з упорядників того видання, що вийшло 1867 року на кошти, зібрані серед українських студентів, Богдан Залеський писав: «Що нараз зумів в своїх паперах із поезій Тараса віднайти, охоче надсилаю. Було того донедавна у мене втричі більше, але розпорошилося по світі з мандрівною українською громадою. Але пісні, кажу, не умертвити, тож віднайдуться і Тарасові» [43, с. 229].

У паперах польського побратима щоразу натрапляємо на ім'я Т. Шевченка, про якого серед емігрантів постійно йде мова.

Упродовж 1859-1861 років Богдан Залеський зустрічається з трьома друзями Шевченка, які могли йому найбільше розповісти про українського поета, - Бр. Залесь - ким, Е. Желіговським, С. Сераковським. Від них, напевно, одержав «Кобзар» видання 1860 року. В його «Щоденнику» знаходимо надзвичайно теплий запис про Шевченка. Це відгук захопленої людини, яка, однак, не погоджується з поглядами українського поета, бо той «палає ненавистю до поляків і прославляє різню в Умані». «Та поезія, - читаємо запис від 12 червня 1861 року, - наповнила моє серце невимовною насолодою. Нічого не значить те, що недбало обходиться з ними, бо був то останній поет з селян-кріпаків, яким польська шляхта далася взнаки. В моїй душі так яскраво постала Україна. Причому, він - незвичайний талант в складанні поем і сердечних виливах натхнення»⁸*.

Найбільшим виявом пошани Богдана Залеського до Шевченка був його вірш «Тарасова могила», написаний 1861 року, але надрукований дещо пізніше - у книжці «Oratorium Wieszcze», що вийшла 1866 року в Парижі. Шанобливо схиляючи голову перед свіжою могилою і не полишаючи своїх ілюзій щодо України, поет закликав до згоди український і польський народи:

Під Каневом виросла свіжа могила.

До неї, не баченої ні разу,

Здаля я схиляю чоло посивіле, -

Преславна могила Тараса.

…З могили тепер до братів провіщай Про вічний з поляками мир.

(Переклад В. Струтинського)

Деякі сучасні польські дослідники (зокрема М. Якубець) визнають, що на останніх творах Богдана Залеського помітний вплив ямбів і взагалі ритмів Шевченка.

Таким чином, при взаємній пошані й взаємовпливах обидва поети залишалися на своїх ідеологічних позиціях. Шевченко, звертаючись до сучасності, дивився в далечінь, Богдан Залеський був обернений до минулого. Еміграція позбавила Залеського можливості розібратися в сучасному, він помилявся і в оцінці історичних подій. Це, до речі, розуміли і польські критики. Порівнюючи Шевченка і Б. Залеського, рецензент, що сховався під криптонімом «В.К.», писав 1866 року у львівському часопису «Siolo»: «Потужний геній Богдана! Але співак сонної України мусить поступитись перед духом, який життя втілив у поезію і грав на струнах мільйонів сердець; Залеський лише блискучий ореол (swietny aureoly) народного співака, його страждань і болів, але він не дорівнює Шевченкові. В шерезі польських поетів Богдан Залеський посідає поважне місце - Тарас же батько українських поетів, прекрасна зоря на небі нової, набагато могутнішої поезії народної. Лютня Залеського бриніла про вчорашнє і бринить про сьогоднішнє - Тарас співав, а його пісня - в майбутньому. Таке значення двох поетів і двох родів поезії, які собою репрезентують» [48, с. 135].

Зв'язки Шевченка з польською прогресивною громадськістю не припинялися і на засланні, і «на волі» - спочатку в Москві та Петербурзі, а згодом і на Україні. Не вичерпалася і «польська тема» у його творчості. Навпаки, з роками вона інтенсифікувалася, досягнувши в поезії «Полякам» («Ще як були ми козаками») свого апогею.

Дослідники нараховують близько сорока імен польських діячів, з якими Шевченко зустрічався на засланні або був знайомий заочно, серед яких на перший план виступають польський історик та художник Броніслав Залеський (родом з Білорусії); поет Едвард Желіговський (теж з Білорусії), автор революційної поеми «Йордан», з якою український поет був обізнаний ще до заслання; Сигізмунд Сераковський з України, пізніше один з керівників польського повстання 1863 року на боці «червоних». Два останніх були душею і польського петербурзького товариства, до якого входили К. Калиновський, Я. Домбровський, З. Падлевський, Ю. Огризко, товариства, тісно пов'язаного з М. Чернишевським і його колом. Отже, Шевченко був знайомий з представниками різних етапів національно-визвольної боротьби в Польщі. Тут були і шляхетські революціонери, виховані на ідеях Міцкевича і Лелевеля, учасники повстання 1830-1831 років, і представники зрілішого етапу - 40-50-х років, котрі співчували революційно-демократичним ідеям краківської революції 1848 року, і, нарешті, революційно-демократична, різночинна інтелігенція, вихована вже на ідеалах Герцена і Чернишевського, на ідеї спільної боротьби російського і польського народів проти царизму. Саме з середовища цієї молоді вийшли найрадикальніші і найпослідовніші керівники повстання 1863 року.

Є всі підстави вважати, що вже під час перебування на засланні виношувалися ідеї російсько-українсько-польської спілки для боротьби з царатом і що поезії Шевченка у цьому плані відігравали важливу роль. Твори, за які поет був покараний, знаходили чи не найподатливіший ґрунт серед «оскаржених і поскрибованих», переважна більшість з яких могла разом з поетом сказати про себе: «Караюсь, мучуся… але не каюсь». Можна цілком певно стверджувати про читання своїм друзям і таких творів, як «Полякам», «Буває, в неволі іноді згадаю…», і таких, як «Сон» («У всякого своя доля…»), «Кавказ», «І мертвим, і живим…», «Гайдамаки» та ін. В довгі осінні й зимові ночі він не тільки «благав бога, щоб світало», але й відкривав побратимам по духу в Оренбурзі, на Koc-Аралі, під час геологічної експедиції в горах Каратау свої потаємні думки, свою скорботну і протестуючу музу.

Якщо голос українського поета, обмеженого суворими цензурними приписами, доходив до «убогих киргизів», які створили про нього легенди, то наскільки ж популярним він міг бути серед росіян і поляків, які потрапили в солдати за свої революційні переконання! Шевченко міг мати послідовників та однодумців навіть серед тих, кого особисто не знав.

У зв'язку з цим пригадуються записи в щоденнику Шевченка: «С 15 по 22 августа был у меня в грязной и пыльной Астрахани такой светлый, прекрасный праздник, ка - кого еще не было в моей жизни. Земляки мои, большею частью кияне, так искренно, радостно, братски приветствовали мою судьбу и до того распростерли свое гостеприимство, что лишили меня свободы самому писать журнал…» [23, c. 107]. Серед нотаток вихованців Київського університету - українців і поляків - особливо зворушує автограф польською мовою Томаша Зброжека, який закінчувався висловом найсердечнішої шани і любові до «мученика Малоросії», щирого і безстрашного «оповісника слова правди» [23, с. 107].

Сераковський став однодумцем Шевченка ще на засланні, хоча не був із ним особисто знайомий. Напевне, саме ідеї революційного братання слов'янських народів, близькі духові Кобзаря, братання як рівних із рівними і вільних з вільними мав на увазі Сераковський, коли повідомляв поета: «Я написал послание к батьке - ты его в нынешнем году получишь - в нем слог слабый, но мысль великая, мысль не моя

— чувство мое святыня - о слиянии единоплеменных братий, живущих на обоих Днепра берегах» [10, с. 87].

Це послання до нас не дійшло. Воно могло бути відповіддю на заклик Шевченків «Подай же руку козакові!». Про зміст твору Сераковського можна судити на основі спогадів М.Д. Новицького, який навчався разом із ним в Академії генштабу: «Я знайшов в його особі, - пише він, - палкого польського патріота, який мріяв, між іншим, не про стару, а про нову Польщу - Польщу майбутнього, - і - що мене особисто вразило в ньому - він не ставив, подібно до інших своїх співвітчизників, яких я знав, своєї «ойчизни» на передньому плані всього людства, а відводив їй всього - на-всього місце рівноправного члена в середовищі інших слов'янських народностей» [11, с. 206].

Подібно до того, як Богданом Залеським завершуються стосунки Т. Шевченка з польським романтизмом доби «великої еміграції», Е. Желіговський найвиразніше символізує зв'язки нашого поета з революційними польськими засланцями в Оренбурзі, на Koc-Аралі й Петрозаводську.

Е. Желіговський перший раз був ув'язнений у справі Конарського (1839), другий (1851) - за опублікування гострої сатири «Йордан», у якій віденський генерал-губернатор знайшов проповідь «відродження батьківщини, зближення з селянством, взагалі думки і поняття справжнього комунізму» [20, с. 85]. Після другого арешту два роки Є. Желіговський жив у Петрозаводську (де, до речі, познайомився з В. Білозер - ським). Звідти разом із князем Сергієм Трубецьким потрапив в Оренбурзький корпус (1853); незабаром, у зв'язку з доносом, 'їх роз'єднали. З 1854 року Желіговський перебував в Уфі, де, хворий, бідував аж до виходу на цивільну службу (1856).

Думка листуватися з Желіговським виникла у Шевченка в 1853 році, коли польський поет мешкав в Оренбурзі. В наступному, 1854 році поети обмінялися віршами (звичайно, в рукописі) [16]. Шевченко захоплений ліричними поезіями Антона Сови (псевдонім Желіговського) «Два слова» й «Експромт», вперше надруковані в збірці «Поезії», 1858. Антон Сова ж збирається перекладати «Катерину». На жаль, листи Желіговського періоду заслання не збереглися; що ж до Шевченка, то він майже в кожному листі до Бр. Залеського передає Сові привіт, високо ставить його як людину і поета, надсилає йому рукопис російської повісті «Варнак». «Сова твій подарунок,

— сповіщав Бр. Залеський 5 червня 1856 року з Оренбурга, - прийняв із сльозами - так мені писав» [3, с. 85].

Особисто познайомилися поети, повернувшись із заслання, на другий день після прибуття Шевченка до Петербурга. Вони часто зустрічалися. Запросивши Шевченка до В. Білозерського, Желіговський читав поему, підготовлену до видання, тобто «Зорського», продовження «Йордана». Желіговський писав: «Прошу тебе, коханий брате Тарасе, прийди до нас сьогодні вечором на чай, може, моя поема не буде для тебе байдужою, бо предмет її є чисто народний» [10, с. 140]. Шевченко привітав свого друга з організацією газети «Slowo», яка виходила за активною допомогою російських революційних кіл [3, с. 47-48].

Найяскравішим епізодом дружби двох поетів було написання Желіговським вірша «До брата Тараса Шевченка», якого він занотував до Шевченкового щоденника, і створення Т. Шевченком вірша «Подражаніє Едуардові Сові». У вірші «До брата Тараса Шевченка», герой якого є втіленням ідеалу поета-демократа, Желіговський наголошує на провідних тенденціях творчості свого українського друга: вірність народові, уболівання за його тяжку долю, пророкування його визволення.

Тоді ж, 1858 року, вірш був надрукований у збірці поезій Желіговського під назвою «Do poety ludu». Він вміщений поряд із творами, присвяченими Бр. Залеському («До Броніслава З.») і З. Сераковському («Зигмундові С. та його колегам»), тобто друзям по засланню.

Як встановили білоруські дослідники [12], «Подражаніє» Едуардові Сові» взаємопов'язане з читанням Желіговським Шевченкові своєї драматичної поеми «Зорський», у якій вміщено новий варіант перекладу польською мовою білоруської народної пісні «Посаджу біля хатини яблуню і грушу», яку до того переклав польською Я. Чечот. Беручи до уваги, що змістом і розміром варіант Антона Сови ближчий до Шевченкового вірша, білоруські дослідники Є. Мартинова і А. Мальдзіс прийшли до висновку, що український поет користувався текстом драми «Зорський». Тому-то його вірш і має назву «Подражаніє Едуарду Сові».

Із перебуванням Е. Желіговського у Вільні в 1860 році пов'язана поява перекладів з Шевченка в ж. «Dziennik Wilenski» [15]. Це був останній епізод у спілкуванні двох митців. В тому ж році Сова виїхав за кордон і незабаром помер у Женеві.

Після повернення із заслання і виходу в 1860 році «Кобзаря» Шевченко був ніби заново визнаний читачем і критикою. Заслуга в цьому передової української і російської літературної громадськості, а найбільше - самого поета, твори якого в період революційної ситуації постали у всій своїй величі. Починаючи з другої половини XIX століття, поет був не тільки предметом наукових студій, наполегливої пропаганди, палких полемік, диспутів, але й не менш наполегливого та активного заперечення.

Найбільш плідно йшло освоєння творчості Шевченка в Польщі у переддень повстання 1863 року, коли до неї активно зверталася польська преса Парижа і Варшави, Вільна, Петербурга, Києва. Шевченко для поляків був не тільки великим поетом, майстром слова, що відобразив усю глибінь трагічних українсько-польських відносин у минулому, але й найвидатнішим представником українського народу, речником його найзаповітніших мрій і сподівань. Писати про Шевченка означало писати і про Україну, український народ, про його взаємини з народом польським. Чи не першим у цьому плані виступив еміграційний «Przegl^d Rzeczy Polskich» зі статтею «Про сучасний стосунок України до Польщі», в якій охарактеризував тогочасний український національно-визвольний рух із геніальним поетом на чолі. У зв'язку з цим підкреслювалися марні намагання польських шляхетських кіл видати «українську школу» польських поетів за справжніх репрезентаторів української літератури, оскільки доробок сучасних представників «школи» виник поза зв'язками з українським народом [44].

Віддавши належне геніальності поета, невідомий автор (ним міг бути будь-хто із польського оточення Шевченка) перейшов до справ, які стояли на черзі дня як для Польщі, так і України - визволення з-під гноблення царизму. Зазначивши, що раніше «українська проблема» була проблемою кордонів між Польщею і Росією, а тепер - проблемою самостійного існування цілого народу, автор наголосив на потребі єднання обох народів для досягнення «спільної вільної вітчизни».

Але не бракувало і протилежних поглядів. Привертають до себе увагу «Кореспонденції з Києва», надруковані в газетах «Wiadomosci Polskie» (1858) та «Przegl^d Rzeczy Polskich» (1860). Автори цих дописів належать до реакційної шляхти, тому вони занепокоєні українським національним рухом не менш, ніж царизм. В недільних школах, в граматиках, у віршах Шевченка автори кореспонденцій вбачають загрозу «польському посіданню» на Україні. Вони не проти того, щоб дозволити все це, але тільки… на Лівобережній Україні. Правобережна Україна «дасть бог не перестане бути польською провінцією» [61].

Український патріотичний рух на Східній Україні викликав особливе занепокоєння шляхти польської й аристократії в Галичині. Показовий із цього погляду матеріал подає львівський «Dziennik Literacki» за 1861-1863 роки. Газета прагнула характеризувати Шевченка як поета лояльного до Польщі, але виключно ворожого до Росії; до того ж вона ототожнювала царизм із російським народом. Під рубрикою «З поезій Шевченка, що залишилися в рукописах», газета латинкою друкувала чимало творів, які на той час не були відомі широкій громадськості. Зокрема «Полякам», «Стоїть в селі Суботові…», «Сон», «До Основ'яненка», «Тарасова ніч» та інші. В текстах наявні вставки і доповнення, значні купюри. Той же «Dziennik…» у №83 за 1862 рік опублікував без підпису «Спогади з подорожі», в яких на Україні, крім шляхти, автор нікого не відзначив; поезії Шевченка для нього - бунтарство, «позбавлене якоїсь вищої ідеї». Згодом вийшло спростування «Подорожей» автором, який ховався за псевдонімом С. Доленго («Tygodnik Poznanski». - 1862, №46).

Насамперед публіцист закликає поважати український народ: «Якщо ми боремось за своє визволення, то прагнення до свободи в інших мусить викликати у нас співчуття і схвалення». Тут, до речі, C. Доленго перегукується з думками Я. Домбровського, який підкреслював: «Тільки сама нація має право вирішувати свою долю. Потреба свободи, усвідомлена нацією, дає їй незаперечне право позбутись опіки; будь - яке нав'язування чужого впливу або влади є насильством. І це насильство стає тим очевиднішим, якщо його здійснює нація, яка бореться за свою власну незалежність» [8, с. 245].

Заперечуючи твердження попереднього автора, нібито Шевченко не всім зрозумілий, бо, мовляв, ще немає єдиної української мови, Доленго говорив про загальноукраїнське значення Шевченка, про його популярність і серед передових кіл польської молоді: «Знаючи непогано обидва берега Дніпра, можу запевнити, що мова, якою написано твори Шевченка, однаково зрозуміла в Хотимській Раї (?) над Дністром, як у Черкасах або в Путивлі. Ще дуже недавно благородно мислячі поляки в Одесі та в Кам'янці (Подільському. - Г.В.) таємно читали твори народного поета і прекрасні ручки польок не вагалися переписувати ті самі думи, розповсюдження яких через кілька років розцінювалося як підбурювання до різні. Треба бути чесним і безстороннім в оцінці Тараса Шевченка».

Автор «репліки» прекрасно був обізнаний із друкованими і рукописними творами поета. Це дало йому змогу пояснити, чому Шевченко мав такий вплив на польську молодь: «Якби ми його (Шевченка. - Г.В.) прагнули оцінити лише на основі частини «Гайдамаків», дозволених російською цензурою, то дали б доказ надзвичайно необ'єктивного судження. Звернімо краще увагу на недруковану «Катерину», «Тарасову ніч», «Ляхам», «Відьму», «Неофіти», «Чигирин», «Суботів», пригляньмося до тих, які вміщені в безцензурному лейпцігському виданні Брокгауза, напр., на «Кавказ», «Розриту могилу», «Холодний Яр», «І мертвим, і живим…», «Як умру, то поховайте…», нарешті, вдумаймось у передмову до «Гайдамаків» (опущену навмисне в петербурзькому виданні), в поему під назвою «Гус» (присвячену Шафарикові), - тоді зрозуміємо, чому dziadowskim umyslom недоступні у нас ці твори, могутністю яких український пророк завоював собі і українській справі палких захисників з-поміж польської і взагалі слов'янської молоді» [59, с. 367-368].

Хто був автором цієї статті? Є. Кирилюк до прізвища С. Доленга додає - Ходаков - ський [9, с. 19-20]. Але ж С. Доленго-Ходаковський помер в 1825 році. А чому б, знаючи, що в останні роки життя С. Сераковський підписував свої праці псевдонімом Доленго, не вважати автором репліки саме його, тим більше, що у 1862 році Сераковський перебував за кордоном і міг без труднощів репліку надрукувати?

Сумнівні твердження «Спогадів з подорожі» були також гостро розкритиковані в журналі «Вечорниці» (1863, №35-43, у статті Г. Будеволі «Слівце правди» у «Dziennikowi Literackiemu» про нашого батька Тараса Шевченка»). Як відгук на «Слівце правди» у «Dziennikowi Literackiemu» з'явилася стаття «Ще одне слово про Шевченка» за підписом J.L. - письменника Я на Ляма, у якій головну увагу зосереджено на проблемі спільної участі українців і поляків в повстанні, яке вже вибухло.

Автор пише: «Якби з творів Тараса Шевченка вилучити усі вірші, в яких він прикро висловлюється про нас і про нашу справу, і тоді залишилося б у них щось таке, що мусить становити найміцніший вузол єднання між нами і прихильниками його ідеї, а ним є відчуття того самого гніту, тої самої спільної нам недолі. Ось чому ми вважаємо музу Тараса своєю, незважаючи на її капризи і докори».

Польська революційна інтелігенція шукала союзників у повстанні, а ним міг бути український народ. Ось чому автор наголошує передусім на революційних, антицар - ських мотивах творів Шевченка. «З двох утисків - соціального і політичного, які гнітили душу народу, той, останній, був коли не причиною, то принаймні захисником першого, особливо був близьким його високій душі. І всі пісні його є ніби одною голосною скаргою на осквернення могили і церкви, на зрадників, що розтоптують давні вольності і святі звичаї предків. Скарга та вторить нашій, і ось чому - повторюємо - даремно виставляють Шевченка апостолом ворожої нам ідеї: нехай тільки та ідея набере виразніших рис, як побачимо, що стане нам тривалішим вогнищем союзу, ніж урочисті угоди і відвічні традиції» [30, с. 31].