Тарас Шевченко і польська культура

Полеміка тривала, набираючи все виразніших рис; кристалізувалися не лише революційно-демократичні погляди на Шевченка а й реакційні, чи не найодвертішим виразником яких був якийсь Gente Ruthenus nationale Polonus» (українець за походженням, поляк за національністю), типовий ренегат і перевертень. У статті «Шевченко поряд з Красінським» він обурюється тим, що J.L. та «Вечорниці» ставлять поета поряд з богорівним, «ангелом божим» Красінським, який вчив, що «в мучеництві і любові спочиває наш хрест, і гарт, і зброя, і правдива велич» [29, с. 143].

В умовах гострих дебатів навколо Шевченка, які мали передусім політичний характер, в 60-х роках окреслюється глибоко наукова оцінка творчості українського письменника. Інтенсивно працюють польські літератори і над перекладами його творів на польську мову. Здійснений тоді переклад поеми «Гайдамаки» - переконливий доказ дедалі міцніючих радикальних поглядів на українсько-польське порозуміння. Як відомо, під час революційної ситуації в Росії кінця 50-х - початку 60-х років у Києві існувало таємне студентське товариство.

До його складу входили як українська, так і польська та російська молодь. Вони підтримували зв'язок із Чернишевським, Герценом, Шевченком, Сераковським, Домбровським. Як свідчать свого часу опубліковані матеріали, передова частина польського революційного студентства висувала питання про спільну боротьбу проти царизму, за встановлення республіки, в якій Україна визначить свою долю [14]. Не 'їх вина, що вони складали меншість, що їм доводилося боротися не лише проти царизму, а й проти ідеї консерваторів, які переважали і які мріяли про Польщу «від моря і до моря». Ці великодержавницькі «претензії керівників повстання 1863 року» стали, як відомо, однією з причин його поразки.

Серед революційно настроєної молоді особливо популярними були твори Тараса Шевченка, які розповсюджував у військовому училищі Є. Моссаковський. Їх читали і переписували на квартирі в І. Коперницького, де бували А. Красовський, С. Бобров - ський, А. Юр'євич [14, с. 93].

Поезії співця «сім'ї вольної, нової» читали в нелегальних школах, і не тільки в тих, де викладання проводилось українською мовою, але й російською та польською [14, с. 93]. Один із сучасників, зауваживши, що «жоден із слов'янських народів не має такого справді народного поета, як Шевченко», згадував про ті роки: «Великий ентузіазм оволодів польською молоддю на Україні, зокрема університетською, яка взяла «Кобзаря» в руки і пішла в гущу народу. Ми захоплювалися творами поета, його думами, що він 'їх так ясно і правдиво висловив» [47, с. 89].

Значна роль у поширенні серед польської громадськості поезій Кобзаря належить досить строкатій за своїми суспільно-політичними поглядами групі молоді, що становила ядро «хлопоманів» і згодом брала активну участь у діяльності громад (В. Антонович, Т. Рильський, Б. Познанський, К. Михальчук). До початку 1861 року група виступала разом з усім польським земляцтвом. Як свідчать сучасники, її вплив на польську університетську молодь у 1858-1860 роках був значний. До групи поряд із рідним братом Болеслава Пруса - Леоном Гловацьким - належали також Леонард Совінський, В. Камінський, Леон Сирочинський, В. Козловський та інші. Студенти мандрували по селах, «зближалися з народом», співали патріотичних пісень, а серед них і складені добрим знайомим Т. Шевченка, автором спогадів про нього Юліаном Кенджицьким.

Перший перекладач Т. Шевченка Леонард Совінський близько стояв до українських і польських кіл, серед яких ім'я поета було досить популярним.

Якщо взяти до уваги, що Л. Совінський належав до таємного «Товариства навчальної допомоги польському народові» [14, с. 187], разом з А. Красовським, С. Бобровським, А. Врублевським та іншими брав участь у підпільній організації київських студентів, то стане зрозуміле його прагнення перекласти один із найвизначніших творів Т. Шевченка - «Гайдамаки».

Л. Совінський народився 1831 року в с. Березівна на Поділлі, в родині дрібного шляхтича. Мати його - українка, селянка. Батько відомий як польський публіцист. Закінчивши Житомирську гімназію, Леонард вступив 1847 року до Київського університету. Вчився на філософському, а потім на медичному факультетах. 1857 року виїхав за кордон, де вивчав мистецтво, познайомився з видатними діячами польської культури, зокрема з С. Гощинським, Богданом Залеським, Й. Лелевелем. Після повернення на батьківщину оселяється в Києві, часто буває на Поділлі. Працюючи в Київському дворянському комітеті, починає друкуватися у віденській урядовій газеті, редагованій А. Кіркором, - «Kurjer Wilensi». Протягом 1860-1862 років опублікував у газеті ряд статей суспільної тематики, а також кілька перекладів віршів Т. Шевченка («Чого ти ходиш на могилу?», «Нащо мені женитися?», «Рано-вранці новобранці…», «Доля»).

Л. Совінський цікавився історією української літератури, спочатку на сторінках газети, а потім окремим відбитком видав «Студії над українською сучасною літературою» (1860), а в наступному році книжку «Тарас Шевченко, студія Леонарда Совінського з додатком перекладу «Гайдамаків».

1870 року виходить окремим виданням переклад «Наймички», у 1881 - «Зоре моя, вечірняя…» (заспів до поеми «Княжна»), 1882 - «Думка» («Нащо мені чорні брови…»), 1883 - «Посажу коло хатини…», 1885 - «Зацвіла в долині червона калина…», «Тече вода з-під явора» та інші твори Шевченка. Якщо до цього додамо, що, пишучи біографічний нарис про Кобзаря, Совінський переклав майже всю «Катерину», уривки віршів «Думи мої, думи мої…», «До Основ'яненка», повністю вірш «Заворожи мені, волхве…», будемо мати перед собою увесь перекладацький доробок польського письменника.

У «Студіях над сучасною українською літературою» хоч і присутня ідеалізація відносин між двома народами до Брестської унії, однак пробивається думка про необхідність переоцінки контактів між поляками і українцями в наступний історичний період, прагнення дійти згоди у цьому питанні. Здається, що автор поділяє мрії Шевченка, висловлені в «Гайдамаках», коли пише, наприклад, про потребу подати українцям братню правицю, щоб «після запальних суперечок безтенденційно розібратися в запліснявілих пам'ятках і, стримуючи любов'ю взаємний запал, остаточно досягнути прощення одвічних скарг і гаслом сердечного миру привітати ранкову зірницю» [48, с. 5].

Праця про Шевченка - суто інформаційного характеру. В ній Л. Совінський відзначає кілька рис духовного обличчя поета, серед яких, у першу чергу, називає «вогненну любов до селянської громади», «ненависть і погорду до всякого насильства», «відчуття власної правоти і щире перейняття суспільною думкою, яку він визнав за справедливу і святу» [52, с. 82-83]. Гідно оцінені балади, близькі народному світосприйняттю; захоплено мовиться про вміння поета в баладних творах і «загальнолюдських поемах» («Катерина», «Наймичка») узгодити ліричні відступи, поєднати ліризм з описовістю. В поемах Шевченка, на думку перекладача, панує над усім любов до людей. Цим почуттям опромінено справи земні й небесні, тому «вбога селянка стає героїнею, покритка - мученицею, спокусник - злочинцем» [52, с. 11].

Суперечливою є оцінка історичних поем, особливо «Тарасової ночі» і «Гайдамаків». Певно, на деяких положеннях статті позначилось прагнення автора перекладу дещо притишити нападки реакціонерів. Адже він добре розумів, що вихід поеми викличе бурю протестів, що в умовах назріваючої селянської революції вона може відіграти роль заклику до дії, тому не випадково в кінці зауважував: «Деінде показ народові того, що до його життя має який-небудь стосунок, заслуговує на доброзичливу подяку. В цьому не відмовлять мені розумні, а про інших - не дбаю» [52, с. 6].

Переклад позначений точним відтворенням образів, ритмомелодики, думок і почуттів Шевченка. Після детального зіставлення текстів оригіналу з перекладом Л. Арасимович зазначала, що Л. Совінський, «може, з болем серця, а таки переклав «Гайдамаків» без посутніх купюр. Коли можна йому що закинути, так це тільки дейкі пом'якшення гострих Шевченкових висловів» [1]. На доказ своїх тверджень вона наводить кілька випадків тих «пом'якшень», яких поляк Совінський мусив допуститись.

Якої треба було об'єктивності, громадянської мужності, щоб до деталей відтворити і сваволю шляхти («Свято в Чигирині»), і всенародну ненависть до гнобителів, і високі патріотичні почуття, і скарги поета на тогочасну безрадісну долю краю! Чуття реальності не зрадило перекладача і при відтворенні справді пекельного «Червоного бенкету», і в «Гупалівщині», і при змалюванні сп'янілих від кривавої помсти, але і глибоко трагічних ватажків повстання («Гонта в Умані»),

Час від часу Л. Совінський виявляє своє ставлення до зображуваних подій. Так, якщо Понятовського Шевченко сприймає як «жвавого» короля, щоправда нав'язаного ззовні, то в перекладача зневажливе ставлення до Понятовського («Az na tron Piastowski skoczyl figlem ponad Lachy znany Poniatowski). Повністю відтворивши «Інтродукцію», в якій Шевченко розкрив антинародну суть Барської конфедерації, Л. Совінський у примітці пояснює, що Шевченко ототожнив конфедератів із різними розбійницькими ватагами, які діяли від імені шляхетської організації: «Традиція народу могла сплутати справжні події з найбрехливішою облудою; поетові… подібна помилка не може бути пробаченою» [52, с. 22].

З якого тексту поеми перекладав Л. Совінський? Очевидно, це було видання 1841 року, в яке цензура не втручалась. Що це саме так, переконує нас відтворення уривку з «Епілогу», якого не було ні в одному офіційно дозволеному виданні поеми:

Один тільки мій Ярема На кий похилився,

Стояв довго. «Спочинь, батьку,

На чужому полі,

Бо на своїм нема місця,

Нема місця волі…

Спи, козаче, душа щира!

Слова «Нема місця волі» в академічному виданні творів Шевченка поновлені за примірником 1841 року, подарованим автором Чернявському. Ці слова були вписані рукою Шевченка [22, с. 146, 149]. Напевне, Л. Совінський користувався безцензурним варіантом, це ще одне свідчення його сумлінності.

Як і слід було сподіватися, вихід у світ «Гайдамаків» в інтерпретації Л. Совінсько - го викликав з боку реакціонерів зливу обурення і протестів. Епігон романтизму поет Ф. Фаленський опублікував (під криптонімом «F») у журн. «Biblioteka Warszawska» статтю, в якій обурювався зухвальством перекладача. У Совінського він запитував, «хто дав йому право стати перекладачем такої канібальської розмови духа, ім'я якої

— «Гайдамаки»? «Бліднуть і тремтять наші уста, - писав рецензент, - коли ми примушуємо 'їх докладно перераховувати ті принади життя, до яких закликав Шевченко живих; ніж, головешка, річки горілки в суміші з ріками крові» [27, с. 160]. Через деякий час той же Фаленський обурювався перекладами В. Сирокомлі, дійшовши аж до лайки. Водночас він змушений був визнати геній поета і схвалити переклад «Наймички»: «За її переклад ми повинні п. Совінському, - писав «F», - скласти подяку… пробачити йому переклад «Гайдамаків».

Виступи преси з приводу «Гайдамаків» впливали, звичайно, на перекладачів. Тому, наприклад, київський студент А. Гожалчинський відкривав видання своїх перекладацьких спроб полемікою з опонентами Л. Совінського, відстоюючи право на відтворення польською мовою «Кобзаря». Він писав: «Беручись за перо з метою перекладу інших віршів Шевченка, відчуваємо себе зобов'язаними висловити і свою думку у тій справі, а також вказати на причини, які нас до того спонукали» [33, с. 3].

На закид реакціонерів, нібито «Шевченко не на часі», Гожалчинський відповідав, що ознайомитись із його творчістю зобов'язує «сумління того народу, до якого себе зараховуємо», оскільки «всебічне вивчення тої постаті (Шевченка. - Г.В.) зараз саме на часі, як завжди на часі історична правда, що голосно промовляє до нас, незважаючи на крики і божевілля хвилинних пристрастей» [33, с. 3].

І далі: «Шалене гайдамацьке минуле свого народу він оспівав як народний поет, так, як мусив його оспівати, - і тому чистим залишився» [33, с. 11].

Своє завдання Гожалчинський вбачав у тому, щоб показати усі барви звучання поетової лютні, багатогранність його поетичного слова і духовних інтересів, тем та ідей. «Бо, зображуючи в правильному освітленні постать народного поета України,

— писав він, - я сплачую борги і моїй народності. Бо хто не вміє шанувати чужої народності, не шанує й своєї і є найвищим деспотом - деспотом думки» [33, с. 18; 18].

Гожалчинський переклав «Наймичку», «Катерину», «Москалеву криницю», «Тополю», «Гамалію», «Івана Підкову», «Тарасову ніч» (із невеликими купюрами), а також вірші, що друкувалися в «Хаті» П. Куліша.

Більшість поетичних інтерпретацій А. Гожалчинського позначені сумлінним відтворенням оригіналу і деталей сюжету, але багатьом перекладам бракує художньої довершеності; вони кострубаті, а часом і незграбні. Нерідко перекладач збивається на прозу, як це маємо, наприклад, у перекладі поезії «Вночі і ожеледь, і мряка…». Однак деякі вірші Гожалчинському вдалися краще, ніж, скажімо, такому досвідченому майстрові слова, як Л. Совінський, зокрема «Зоре моя вечірняя…», початок поеми «Княжна».

Якщо не зважати на слова-паразити («ти вечірня», повторення слова «розкажи»), вжиті для розміру (сполучення чотиристопного і тристопного хорея), то можна констатувати, що Гожалчинському переклад вдався, і саме тому, що деякі вирази українського поета він заміняє аналогічними польськими. Совінський не тільки неточний, але вкладає в уста поета якийсь відтінок неприязні до його оточення на засланні. Він настільки іноді одступає від оригіналу, що змінюється сам образ. (У Шевченка, «Як у

Дніпра веселочка воду позичає»; у Совінського: «Як там в Дніпрі ластівочка мочить в воду дзьобик».) Слід зазначити, що ліричні твори Шевченка Л. Совінському вдалися гірше, ніж «Гайдамаки».

Та все ж із великої кількості перекладів Гожалчинського мало який витримав іспит часом: лише поодинокі вірші та поеми «Катерина», «Іван Підкова» виграють навіть у порівнянні з перекладами такого досвідченого майстра, як Л. Кондратович-Сирокомля.

Для Гожалчинського над усе - відповідність оригіналові. Сирокомля ж відступає од нього настільки, що самобутність Шевченка майже втрачається, маємо швидше не переклад, а переспів. Ось чому замість гармат, які ревли на Україні на знак її слави, з'являється гармата, яка «реве перед паном Іваном в Запорожжі». Іноді Сирокомля дещо змінює і кінцівку твору: «Пан атаман курить люльку, усівшись на березі (?); на небесах вивчає бурі і дивиться на хвилі». Виходить, що перед нами не розповідь про похід на байдаках, а лише мрія - приваблива і запальна - «пана Івана». В Гожалчин - ського, як і в оригіналі, йдеться про морський похід.

Так, через зіставлення розмова перейшла до поета-демократа 50-60-х років Владислава Сирокомлі (Людвік Кондратович). Він народився у 1823 році на Бобруйщині, в родині землеміра. Систематичної освіти через брак коштів дістати не зміг. Рано почав працювати; вчився самотужки, опанувавши кілька мов, польську історію та літературу, ґрунтовно пізнавши білоруський та литовський фольклор [31].

Народна творчість мала помітний вплив на розвиток художнього стилю Сиро - комлі. Показово, що його перша поезія «Поштар», перекладена на російську мову, стала народною піснею. Написана вона в жанрі гавенди, для якої характерний народнопісенний лад, розгорнута фабула з народного життя. Гавенда - невелике віршоване оповідання. Власне, в цьому жанрі Кондратович і завоював симпатії польського читача.

Як справедливо зауважив польський дослідник Ф. Бєляк, із поетів новітніх часів Кондратович перекладав лише те, що суголосне було народній творчості та його власним уподобанням. У передмові до перекладеного «Кобзаря», написаній ще за життя Т. Шевченка, Сирокомля писав: «Тарас Шевченко, живий поет, відомий з різних цікавих біографічних фактів, цілком заслуговує титулу найбільшого співця України. Вважаю, що передчасно висловлювати судження про життя і творчість живого автора, та я перекладав без жодних критичних студій його «Кобзар» - збірку дум і поем, які відзначаються мужністю, силою, глибоким інтересом і любов'ю до народу» [50, с. 1].

Оскільки з видання «Кобзаря» Шевченка 1860 року Сирокомля не переклав поему «Гайдамаки», а «Тарасову ніч» подав з досить значними скороченнями, він вважав за потрібне це пояснити: «Ми не можемо бути байдужими до української поезії. В нашому перекладі ми опустили кілька місць в «Тарасовій ночі», а також зовсім не перекладали його поему «Гайдамаки», бо тут автор, у кров вмочуючи перо, спотворив естетичну принаду своїх образів» [50, с. 1].

Перекладачеві найкраще вдалися ранні твори нашого співця, які найближче стоять до фольклору, ніж поезії пізнішого часу. Причому і лірику, і поеми (зокрема «Катерину», як і «Наймичку») Сирокомля передає засобами гавенди - гутірки про сумну пригоду, подану в епічно-розповідному плані з постійними напучуваннями і моралізаторством, з широким застосуванням народнопісенних образів. На ритміко - інтонаційну своєрідність оригіналу, на систему його тропів і фігур перекладач майже не звернув уваги.

Намагання «перелицювати» думки й художні засоби поезії Шевченка в манері білорусько-литовського фольклору спостерігаємо передусім у перекладах балад, особливо «Тополі».

Pokochala, ej! Kozaka Czornobrewka hoza,

Kozak odszedl i gdzies zgin^l W gl^bi Zaporoza.

Так само вільно поводиться перекладач з оригіналом, коли опрацьовує польською вірші «Тяжко-важко в світі жити…», «Думи мої, думи мої…», «Тече вода в синє море…». Тут Сирокомля стільки робить вставок, так далеко відходить від оригіналу, так часто «проливає сльози» замість того, щоб дати читачеві відчути філософську концепцію життя українського поета, або, трапляється, настроюється на піднесений лад там, де потрібна серйозна розмова, що сам переклад стає блідим і невиразним переспівом. «Тяжко-важко в світі жити сироті без роду», - говорить Кобзар. А перекладач цю замріяність передає мелодією танцю: «Och! nie znacie, och! nie wiecie, jak sierocie zle na swic сіє» тощо.

Переклади Л. Кондратовича (вони виходили н 1862, 1872 і 1883 роках) певною мірою сприяли формуванню у польських читачів уявлення про Шевченка як поета, котрий перебував виключно у сфері фольклорного сприйняття і відображення дійсності, як зокрема Кольцов чи сам Сирокомля.

Невдовзі праця польських поетів над ознайомленням громадськості з поезією співця України була належно оцінена польською літературною критикою. 1865 року з'явилася перша на Слов'янщині монографія про Тараса Шевченка, яка належала барону Гвідо де Батталья [25]. Про автора книжки вийшло кілька заміток, хоча слід сказати, що всі вони досить побіжні і ґрунтуються переважно на мемуарах Г. Баттальї (Львів, 1913).

Батталья народився на Станіславщині, там навчався в гімназії, але був виключений за політичну діяльність. 1862 року у Львові належав до підпільної групи, що підтримувала зв'язок із революційними організаціями Варшави. У повстанні 1863 року брав участь на боці «червоних». Деякий час навчався у Львівському університеті. В студентські роки написав розвідку про Т. Шевченка. Переоцінити її важко, якщо мати на увазі, що на той час література про Шевченка була досить обмежена, і автор мусив проявити неабияку незалежність суджень, намагаючись розкрити самобутність поета і його творчості.

Шевченко для дослідника - синонім усього передового; він увібрав усі болі й страждання народу, його героїчну боротьбу в минулому, його прагнення до вільного політичного і національного життя сьогодні. Його прихід - об'єктивна закономірність. «Той національний геній, - наголошує критик, - та провідна зоря України мала вийти з убогої селянської хати, з самої гущі народу». І саме як представник гноблених, захисник їх соціальних прав він став «оживлюючим пульсом усього сучасного відродження Русі, її літератури» [25, с. 8].

Чимало уваги приділяє Батталья історичним поемам Шевченка, які здебільшого викликали гостре заперечення критиків із консервативно-шляхетських кіл. Слідом за Добролюбовим, а може, і під його безпосереднім впливом, дослідник розглядає «Гайдамаків» як поему, звернену до сучасності, сповнену палкого заклику до боротьби за визволення. Навівши відомий ліричний відступ, котрий закінчується словами: «А онуки? Їм байдуже, панам жито сіють», - він зауважив: «Той уривок свідчить про те, що метою Шевченка було розбудити синів України; а розбудити молена лише нагадуванням найсвітліших подій, які ще не стерлися в пам'яті народній», - тобто Коліївщини [25, с. 35].

У тісному зв'язку з історизмом «Гайдамаків» Батталья порушує проблему народності Шевченка, причому розкриває її в суголоссі з ідеалами російської революційної демократії: не тільки уболівати над долею народу, не тільки захищати його інтереси, але й бути готовим до жертв заради нього, викривати безпросвітне сьогодні, вказувати йому дорогу до кращого світу.

Найвище критик ставить поеми «Сон» та «Кавказ», 'їх, на його думку, було б досить, щоб зарахувати Шевченка до найбільших поетів світу [25, с. 46]. Саме завдяки тому, що Шевченко - борець за свободу, ворог самодержавства, національного і соціального гніту, саме через це «він дорогий і полякам. Ті, хто виступає проти нього, - ті з царизмом» [25, с. 30-31].

Близькістю до російської революційно-демократичної критики позначені й висловлювання про Шевченка П. Свєнціцького, польського діяча і літератора.

Павло Свєнціцький (Павло Свій, П. Стахурський, 1841-1876) народився на Україні, навчався в Кам'янець-Подільській гімназії і в Київському університеті, де зійшовся з «хлопоманами». Після поразки польського повстання 1863 року емігрував до Львова, де брав активну участь в українському і польському культурному житті: перекладав з української, писав вірші і драми обома мовами, прислужився розвитку українського театру. Його діяльність високо оцінював Франко: «Чоловік дуже спосіб - ний і владаючий непослідньою наукою, широтою та свіжістю поглядів, поляк з України родом, знав він дуже гарно мову, історію і звичаї українського народу, а заразом як щирий демократ і чоловік поступовий був він серед тодішніх поляків появою зовсім незвичайною. Примушений в 1863 р. емігрувати з України, він осів у Львові з тою думкою, щоб посвятити свій талант роботі над духовним і літературним збратанням русинів з поляками на ґрунті ідей демократично-федераційних» [21, с. 365-366].

Свої погляди на проблему українсько-польського єднання Свєнціцький виклав на сторінках журналу «Siolo», що протягом 1866-1867 років виходив у Львові і навколо якого гуртувалися польські прогресивні сили. У часопису друкувались в оригіналі (латинкою) твори українських письменників, а також статті про них. Чи не найбільш популярним на сторінках цього видання було ім'я Тараса Шевченка, про якого критики висловили тут чимало свіжих і оригінальних суджень, твори поета постійно вміщувались українською мовою та в перекладах. Чимало зробив тут П. Свєнціцький. Йому належать перші польські інтерпретації «Кавказу», «Розритої могили», «Ой три шляхи широкії…», «Чигрине, Чигрине…», «Минають дні, минають ночі…» тощо [17]. До того ж перекладач вміщував свої спроби не лише на сторінках «Siolo», але й в інших періодичних виданнях Галичини.

Спрямування публікацій цього журналу було на той час «поступовим», бо в них засуджувалось зверхнє ставлення польської шляхти до українського народу. На закиди проти «Гайдамаків» Шевченка анонімний рецензент з обуренням відповів: «Чому те, що ми вважаємо величним в XIX (себто польські повстання. - Г.В.), мало бути нікчемним в XVII і XVIII століттях (себто Хмельниччина, Коліївщина. - Г.В.). Може, через те, що наші батьки були тими ляхами, яким Запорожжя не давало спокійно заснути над здобутими завдяки королівським привілеям і завдяки кривавій праці селянина багатствами?» [47, с. 151].

Із численних рецензій, публікацій, спогадів звернемо увагу ще на дві кореспонденції з Парижа, в яких йдеться безпосередньо про Шевченка. Перша з них, підписана ініціалами «Е. І.», - одна з найкращих польських статей про Шевченка не тільки тому, що кореспондент не вагається визнати загарбницьку політику польської шляхти щодо України, зумисне нищення шляхтою будь-яких паростків української національної культури, а передусім тому, що він збагнув поезію нашого співця як початок «тої великої пісні, яку народ тих земель заспіває в майбутньому». Те, що вірші Шевченка спіткала сумна доля, ще нічого не означає. «Спіткала 'їх така сама доля, - наголошує дописувач, - як і твори усіх геніїв, котрим судилося розпочати нову епоху в історії людства» [47, с. 145]. Для кореспондента з Парижа, добре обізнаного з творчістю великих польських романтиків, новий етап в розвитку літератури характеризувався зверненням письменників до народних джерел, умінням відтворити «найглибші і найболючіші почуття cteoro народу, торкнутися до тих струн рідної поезії, які стільки віків лежать під перелогом».

Автор згадує той запал, що охопив польську молодь, коли вона вперше брала до рук «Катерину» і плакала над долею простої дівчини, яку в ті часи міг звести не лише «москаль», але й «польський панич». «Щоб правдиво відтворити становище нещасної, показати біль її приниження і ганьбу, заподіяну чи то східним нахабством, чи то рафінованою західною підлотою, треба бути великим, як Шекспір, і нещасливим, як український селянин, і, як селянин український, чесним. Таким Шекспіром - українським селянином був Шевченко» [47, с. 147-148].

Інформація від 26 січня 1867 року (без підпису) продовжує ту ж думку про світове значення творчості Шевченка, про новизну його поглядів на слов'янське питання. її автор високо підносить саме ті твори, де ідея революційного єднання народів у боротьбі проти деспотизму була висловлена особливо яскраво, - «Кавказ», «Гайдамаки». «Шевченко, - наголошував кореспондент, - велетень народної пісні, перший поет народу! Він правдивий Кобзар, свою душу і своє серце він як струни натягнув і грав на них, а луна тої пісні буде звучати вічно… Чолом, чолом перед тим селянином-пророком! Пізнаймо його, зрозуміймо - і за ним! Шляхом, який вказує він слов'янству» [47, с. 175].

Якщо уважно подивимося на процес засвоєння творчості Т. Шевченка в Польщі з кінця 60-х років XIX до початку XX століття, то помітимо його нерівномірність, хоча інтерес до поета не зникає ні в 70-х, ні в 80-90-х роках, ні тим більше на початку нашого століття, коли напередодні - під час святкування ювілейних дат - популярність його імені в польській пресі зростає. Причому, - і це характерно, - слідом за критичними виступами, чи то навіть паралельно з ними, відбувається осмислення нових аспектів спадщини митця, здійснюються нові переклади його творів. Так, в 70-х роках, поруч із виступами газети «Dziennik Poznanski» і виданням брошури А. Кірко - ра «Т. Шевченко», з'являються видання С. Грудзінського «Poezje» (Krakow, 1873); у 80-х роках знову виходять переклади Л. Совінського та Л. Кондратовича (1883, вид-во «Mrowka»); у ювілейний 1914 рік побачили світ шевченківські твори в інтерпретації Л. Бальмонта, Г. Даніловського, українських поетів С. Чарнецького і С. Твердохліба. Якщо 60-ті роки дали змогу польському читачеві ознайомитися лише з останнім прижиттєвим «Кобзарем», то в наступне десятиліття завдяки виданням, здійсненим у Галичині і на Познаньщині, український поет відкрився читачеві в таких революційних творах, як «І мертвим, і живим…», «Кавказ», «Розрита могила» та інші.

Із початком 80-х років преса вміщує статті про Шевченка не лише популяризаторського, але й наукового характеру, з'являються нові й перевидаються старі переклади його творів, в середовищі революційно і прогресивно настроєної молоді виникає бажання зрозуміти його як великого поета братнього народу. З'являються нові прихильники Тарасової музи, і серед них Б. Червенський, автор революційної пісні «Червоний прапор», Я. Каспрович, С. Жеромський. У вірші «Смерть Шевченка» Б. Червенський звертається до останніх днів поета на засланні. Поет сповнений туги за рідним краєм, але гордий за свою музу, що прагнула навіть «із звірів» робити людей, що сміливо виступала проти тиранів, натхненно співала про героїчне минуле свого народу і породжувала непохитну віру у завтрашній день:

Моя свята і рідна Україно!

Перед тобою голову схиляю.

В своїй молитві, що у небо лине,

Твоїх катів жорстоких проклинаю,

Колись прокляття це із віщих струн Зірвалося, немов страшний перун!

…Помру - у степ мене везіть широкий.

Курган насипте з степової глини.

Поставте хрест дубовий превисокий…

А може ж, соловейко з України На ньому сяде, летючи з гаїв.

І я прокинуся, його почувши спів…

(Переклад В. Струтинського)

Інший польський письменник - С. Жеромський - ще у молоді роки (1882) записав до свого «Щоденника»; «Увечері перекладав думу Тараса Шевченка і переклав, як мені здається, непогано». Свої переклади він, напевне, збирався друкувати, про що свідчить наступний запис, де зазначено, що редакція «Lutni Polskiej» просить «надіслати побільше перекладів того пісняра», тобто Шевченка [51, с. 8-9].

Звертається думками до українського поета С. Жеромський і пізніше. Показовий у цьому плані його запис у «Щоденнику» від 1888 року: «Як тяжко мусили вириватися з грудей Шевченка та скарга і сміх: «А може, й сам на небесі смієшся, батечку, над нами та, може, радишся з панами, як править миром». Є в поезії цього мученика тони прості, однак потрясаючі і понурі, як скрегіт болю, а часом гострий крик, як крик ста тисяч гайдамаків» [51, с. 9].

Творчістю Т. Шевченка зацікавилась і Еліза Ожешко. Вона вивчала українську літературу, перекладала наших письменників, збирала матеріал для антології української літератури, прагнучи написати до неї передмову. З цією метою листувалася з І. Франком та з іншими письменниками.

З глибокою пошаною ставився до Шевченка селянський син Ян Каспрович. У своїх спогадах про Франка він згадував, що саме завдяки авторові «Каменярів» «…я познайомився з українською поезією, особливо з Тарасом Шевченком, якого читав у виданні Драгоманова. Я й написав колись у Вроцлавській тюрмі (тобто задовго до приїзду до Львова і знайомства з Франком. - Г.В.) вірш на честь того поета» [19].

Вплив Кобзаря на польську літературу й суспільну думку в 80-х роках помітно зріс. Про це свідчать не лише численні переклади його творів, здійснені й відомими майстрами слова, і аматорами (В. Фельдман), а також оригінальна творчість деяких письменників, зокрема В. Висоцького. В таких його творах, як «Ляшка» (1883), «Ліс» (1885), «Оксана» (1891), не важко помітити й вплив світогляду Шевченка, використання його образної системи, способу змалювання героїв, і застосування народної ритміки, строфіки, мелодики.

Пожвавлення інтересу до Шевченка у 80-х роках певною мірою було викликане науково-популяризаторською діяльністю Івана Франка та Михайла Павлика, які в той час широко друкувалися в польській пресі, входили до різних польських громадських і наукових організацій. Не без впливу Франкових статей 1884-1885 років починають з'являтися огляди української літератури, написані польськими дослідниками.

В огляді Ф. Равіти-Гавронського, де українська література розглядається від Котляревського і до великої прози 80-х років та театру корифеїв, творчості Тараса Шевченка приділена значна увага [32]. Шевченко для Гавронського - геніальний самоук (на противагу європейськи освіченому Кулішеві), що зумів «своїм генієм посісти визначне місце в українській літературі» [32, с. 103]. Наголошуючи на цьому, критик має на увазі велику роль Шевченка в створенні нового творчого методу, який він називає «школою народної літератури».

Недостатньо розроблене питання про поширення творів Шевченка в Польщі в кінці XIX - на початку XX століття, зокрема в період першої російської революції 1905 року. Однак, починаючи з 1909-1910-х років і до 1914 року, тобто під час відзначення 50-річчя з дня смерті і 100-річчя від дня народження Кобзаря, статті про нього і переклади творів стають явищем масовим, боротьба навколо імені Т. Шевченка розгортається з новою силою. Про Шевченка пише періодична преса найрізноманітніших політичних і літературно-естетичних напрямів, майже всіх польських політичних угруповань - від крайніх лівих до ретроградно-шовіністичних. Останні то применшують його оригінальність, то зводять до ролі простонародного примітиву. Але загальне ставлення до поета визначають все ж прогресивні діячі. Так, 1911 року у Львові вийшла «Антологія українських поетів» у перекладах С. Твердохліба з передмовою видатного польського письменника-демократа В. Оркана.

Через два роки побачили світ «Вибрані поезії» в перекладі С. Твердохліба, позначені «млодопольською», молодомузівською кучерявістю і напомадженою урочистістю. «Намагаючись проникнути в психологію Шевченка, - писав у передмові до видання перекладач, - я зіткнувся з проблемою двоїстості його психіки. В ній, як у того Януса, два лиця: одне - прометеївське, на залізних підпорах, які здатні підняти народ з пороху землі в царство хмар і громів, друге - обличчя тихого самотнього одинака з того племені, представники якого холодним вітром заморожують думи ще до того, як вони спливуть на вії сльозами…».

По-своєму оригінально ставиться до Т. Шевченка Г. Сенкевич. Зазначивши, що він читав «Гайдамаків» ще перед написанням роману «Вогнем і мечем», романіст додав: «З тих давніх часів залишився у мене туманний спогад про поета дужої руки…» [39, с. 10]. Крім Генріка Сенкевича, відомі проникливі характеристики висловлені іншими польськими письменниками, публіцистами, вченими. Так, Чеслав Янковський писав: «В поезіях Шевченка віддзеркалюється краще, ніж у найґрунтовнішій науковій праці, народ, народ окремий, самостійний, з власним характером і ознаками, які виразно вирізняють його з-поміж загалу народів». І далі: «…він принаймні створив вітчизну - Україну і малоруський народ. Мав тільки обдаровання відтворити те, що постало внаслідок довгих-довгих літ… Він радий би був неба дістати своєму народові! Хто ніколи не зазнав любові до батьківщини у власнім серці, нехай його закидають камінням» [36].

У період між двома світовими війнами вийшло кілька видань творів Шевченка польською мовою, в яких, незважаючи на політичну настанову упорядників, було вміщено багато нових творів у перекладах видатних польських поетів та перекладачів, зокрема Я. Івашкевича, Б. Жераніка, Ч. Ястшембця-Козловського, Є. Житомирського та інших.

Значно менше дали ці десятиліття для наукової інтерпретації Шевченка. Для цього були свої причини: роздмухування українсько-польської ворожнечі пануючою верхівкою, фашизація країни, відвертий наступ реакції на прогресивну українську культуру, а разом із тим загравання з українськими буржуазно-націоналістичними колами. Про Шевченка менш за все писали як про поета, більше як про політичну особу і про його вплив на формування української національної самосвідомості. Цікаві судження про поета в цей час залишив Леон Василевський, зауважуючи, що Шевченко «перший виразив усю сутність стремлінь народу України, яка відроджувалася, для якої його поезія стала життєдайним джерелом, яка зміцнювала її дух на шляху до кращого майбутнього» [60, с. 48]. Не проминув увагою постать Шевченка і польський історик М. Гандельсман у своїй тритомній праці про розвиток сучасних націй (1924-1937). У третьому томі свого дослідження, займаючись вивченням української політики А. Чарторизького напередодні Кримської війни, він звертає увагу на вплив українського поета на всі сфери життя народу й інтелігенції, вперше в польській літературі пише про гайдамаків, як про героїв, що відстоювали честь народу і помщалися за його кривди [34].

Залишив свій відгук про Шевченка один із найвизначніших польських істориків культури О. Брюкнер, котрий писав: «Палка любов до своєї України і до її народу, пригнобленого польськими панами і російською владою, а також полум'яна любов до свободи характеризують поезію Шевченка, надаючи їй соціальних рис, завдяки яким вона ніколи не застаріє» [28, с. 87].

4

Народно-демократична Польща успадкувала майже віковий досвід освоєння спадщини українського поета польською літературною громадськістю. Шевченко був належно спопуляризований, окремі аспекти його творчості, пов'язані з Польщею, по - своєму прокоментовані, майже всі його поетичні твори перекладені. Сприйняття поета було суперечливим і гострим, але головне - байдужих до його творчості не було. Як поет народний, революційний, інтернаціоналіст і патріот, він був повсюдно і доброзичливо сприйнятий у новій Польщі. Тож не випадково за останні більш як сорок років просто неможливо вказати бодай хоч на одне періодичне видання, яке б не виступило чи то з статтею про поета, чи з перекладом його віршів і поем. До того ж беруть участь у цій пропаганді як столичні, так і периферійні видання. Поряд із такими часописами і газетами, як «Tworczosc», «Zycie Literackie», «Nowa Kultura», «Kultura», «Przyjazn», «Przekroj», «Trybuna Wolnosci», «Poprostu», «Zycie slowianskie», «Przegl^d kulturalny», назвемо і люблінський місячник «Kam^ - па», «Express Ilustrowany», що виходить у Лодзі, «Kurjer Lubelski» та інші органи.

Шевченко, як і українська література взагалі, стали предметом вивчення у вузах і наукових установах Польщі (див. статтю про Шевченка Мар'яна Якубця в кн.: «Literatura Ukrainska». - Warszawa, 1963), його популяризує радіо, про нього пишуться ґрунтовні наукові статті, дипломні роботи, видаються брошури, йому присвячуються урочисті вечори і наукові сесії, художні твори. В Польщі тепер знають Шевченка як художника і як прозаїка: польський читач знайомий уже з його повістями і Щоденником.

Головне ж - назавжди забуто той образ поляконенависного поета, який протягом тривалого часу так наполегливо прагнула нав'язати читачеві консервативна і буржуазна критика. В інформаційних статтях і ґрунтовних дослідженнях Шевченко постав геніальним митцем, великим гуманістом і патріотом, симпатії якого віддані революційній і трудовій Польщі.

Польські критики торкаються найгостріших проблем шевченкознавства, переглядають застарілі погляди. Так, Д. Трилевич у статті «Великий український поет», пишучи про «Гайдамаків», відкидає упередження і підозри, ставлячи питання в соціальній, а не національній площині: «Зідеалізовані бунтівники з поеми Шевченка громлять можновладців як народні месники… Цікаво, що ті ж самі думки висловлює і Юліуш Словацький («Беньовський»). Полемізуючи з представником магнатерії Красінським, Словацький погрожує йому «полиском українських кіс» [55, с. 9].

В інших статтях автори порушують нові для польської науки проблеми. Одні наголошують на тому, що український поет був прибічником «спільності вільних слов'янських народів», засуджував «космополітизм освічених класів, їх байдужість щодо життя власного народу і його страждань» [45, с. 7]. Інші розповідають про його дружбу з російськими революційними демократами, про підготовку разом із ними селянської революції. Казімєж-Анджей Яворський, відомий поет і перекладач, наголошував на тому, що Шевченко до «польського народу… мав почуття справжньої симпатії і вірив, що прийде час, коли братні народи, «діти одної матері», як говорить він, налагодять стосунки між собою, оперті на любов і дружбу» [37].

Інші статті присвячені творчим питанням. Так, журнал «Poprostu» у публікації М. Карпа від 1 березня 1951 року висловлює думку, що шлях Шевченка від романтизму до реалізму у багатьох відношеннях був близький до того, яким ішли Лермонтов і Міцкевич. На відміну від думки деяких польських літераторів про затухання таланту нашого поета після заслання, автор пише: «Заслання вирвало у Шевченка десять років життя, але не зламало його непохитного революційного духу, а навпаки, загартувало його. «Караюсь, мучуся… але не каюсь», - так говорить сам поет про своє життя тих років». Більшість дослідників відзначають Шевченка як борця проти царизму, розглядають його твори, що «сягали вершин романтичної європейської літератури»; значення першого видання «Кобзаря» (1840) прирівнюють до вартості «Балад і романсів» Міцкевича (1822), які поклали «початок великому літературному зламу» [38].

На сторінках журналу «Przyjazn» висловлюється думка про видання повного зібрання творів поета польською мовою, вміщуються вірші Шевченка в перекладах Л. Пастернака, Я. Івашкевича, Чеслава Ястшембця-Козловського, В. Слободніка, М. Пєхаля (1961, №9-10). Мирослав Вежховський у журналі «Mowi^ wieki» (1961, №5) підкреслював, що Шевченко впливав на Сераковського, коли останній писав своє славетне «Послання до поляків». У «Kurjerze Lubelskim» (1961, 12-13 березня) висловлено цілком слушну тезу про те, що «поляки у значній мірі були пропагандистами творів та ідей Шевченка на європейській арені». Інші автори, подаючи загальні відомості про поета, висловлюють думку, що ювілейні - 1961 та 1964 - роки стали плідними у вивченні та популяризації Шевченка в Польщі.

Із виступів польських письменників на особливу увагу заслуговує стаття «Тарас Шевченко і поляки» С. Струмпфа-Войткевича, автора роману «С. Сераковський», а також матеріал Ю. Бжози «Дума про генія» («Zycie Literackie», 1961, №16), в яких схарактеризовані окремі періоди життя українського письменника. Струмпф-Войткевич чимало уваги присвятив висвітленню життя Шевченка періоду заслання, а також поширенню його імені серед революційної польської молоді в 40-х - на початку 60-х років минулого століття.

Заслуговує на увагу розповідь дослідника про значення творів Шевченка в житті польських засланців. «Було це напередодні повстання 1863 року, - пише Войткевич. - Друзі Тараса Шевченка з оренбурзьких степів гуртувалися в таємні організації, боролися, гинули на шибеницях, як Сераковський, ховалися за кордоном, як Броніс - лав Залеський, знову потрапляли до сибірських копалень та карних батальйонів. Але пісня Тараса Шевченка була з ними скрізь. На каторзі «думи» Шевченка допомогли не одному повстанцеві перебути тяжку долю. Свідчення тому - численні спогади наших і чужих, навіть француза Андреолі, засудженого за участь у повстанні. Пам'яті Шевченка присвячує один зі своїх невольничих віршів колишній член Центрального національного комітету (в повстанні 1863 року. - Г.В.) Броніслав Шварце, переїжджаючи етапом через Оренбург в 1870 році» [49, с. 4]. (Стаття Струмпфа-Войткевича, як і його цікава книга про Сераковського, не позбавлена деяких неточностей.)

У Польщі знають не лише Шевченка-поета, а й Шевченка-художника і Шевченка - повістяра. Доказ цьому - переклади його повістей і Щоденника, статті про нього як про маляра, видання репродукцій його картин. Звертає на себе увагу стаття Ігнація Вітза «Тарас Шевченко - художник», ілюстрована малярськими роботами «Новопе - тровське укріплення», «Портрет жінки», «Селянська родина», «Натурщиця», «Катерина» та інші («Przyjazn», 1961, №12).

Шевченко для польського мистецтвознавця - один із найбільших європейських художників свого часу, який мав виняткове значення для розвитку вітчизняного малярства. Його творчість порівнюється з творчістю Рембрандта. «Шевченко не залишив і не міг залишити після себе великого малярського доробку. Але й те, що дійшло до нас, позначено печаттю великого таланту. Жвавість і захоплення в спостереженнях, прагнення до художньої правди, справжня експресія і пристрасть - природні ознаки його творів. Вимогливий до себе, він шукав і віднаходив форму, яка була б найбільш емоційною, найкраще б розповідала про переживання, потрясіння і роздуми. Його автобіографічні малюнки з часу заслання мають незвичайну експресію. І в них, і в тих, де він розповідає про життя киргизьких номадів, можна знайти таке, що змушує нас пригадати Рембрандта. І не тільки тому, що Шевченко володіє гострим контрастом світла і тіні, а тому, що загальною атмосферою, драматизмом Рембрандт був і мусив бути близьким Шевченкові. Зближує їх не тільки трагічність долі. Єднає їх річ набагато істотніша - задума над людською недолею. Обидва шукали правди».

Чи не першою змістовною статтею про Шевченка-прозаїка була післямова Є. Єнджеєвича до власного перекладу повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали» (Варшава, 1961). Розповівши про умови написання прозових творів і підкресливши їх тісний зв'язок із російською і західноєвропейською прозою («Мертвими душами» Гоголя, «Героєм нашого часу» Лєрмонтова, «Записками молодої людини» Герцена, «Сентиментальною подорожжю» Стерна), перекладач так визначає їх художнє і пізнавальне значення: «Ті твори є безцінним джерелом для пізнання життя їх автора. А крім того, вони дуже точно зображують звичаї тих часів, і є чи не єдиними художніми документами епохи» (197).

Проза Шевченка - оригінальне явище. Вона має ознаки і щоденника, і сповіді, і об'єктивного зображення навколишнього світу, містить у собі й етнографічно-побутові деталі, і «сповнену поетичного натхнення публіцистику». «Читаючи цю прозу, - продовжував критик, - треба завжди пам'ятати про її автора, трагічна постать якого раз у раз постає зі сторінок повістей, написаних, правду кажучи, кров'ю і сльозами, повістей, які виражають все те, що в'яжеться з поглядом величі духу, любові до життя і людей, а також щирого культу прекрасного у всіх його проявах» (198).

Від популяризаторських статей польські літератори переходять до наукових досліджень, що дає підстави говорити про польське шевченкознавство як важливу галузь літературознавства. Досить ознайомитися з науковим апаратом до «Вибраних творів» поета (PIW, 1955) або з таким виданням, як «Тарас Шевченко. В соту річницю з дня смерті» (Варшава, 1961), де вміщено праці М. Якубця, М. Юрковського і Є. Лап - ського, щоб скласти про це уявлення. Багато зробив щодо поглибленого вивчення спадщини Кобзаря професор Вроцлавського університету Мар'ян Якубець, автор численних праць з історії української літератури, вихователь цілого покоління сучасних польських русистів та україністів.

У працях про Шевченка М. Якубець виходить із розуміння самобутності культури українського народу і його великого співця. Праці дослідника відзначаються всебічним знанням джерел, історії народу, літературного оточення Шевченка, широкими зіставленнями і аналогіями, які він добирає з слов'янських і західноєвропейських літератур. Уважно стежачи за розвитком радянського шевченкознавства, М. Якубець ввів у обіг чимало нових фактів і висловив нових думок, які, втілені в блискучу літературну форму, сприяють популяризації знань про нашого поета серед польської громади.

Якщо в працях попередніх років вчений розкривав досягнення радянського літературознавства в дослідженні великого народного поета, то в останніх роботах увага його скерована в глибину предмета, про що промовисто свідчить хоча б його праця «Поезія Тараса Шевченка» (див. зб. «Тарас Шевченко…». Варшава, 1961).

«Небагато, - зазначає дослідник, - було на світі поетів, які б відіграли в житті власних народів більшу роль, ніж Шевченко на Україні. Небагато було таких, хто б завоював собі більшу від нього славу і популярність. Міцкевич мріяв про те, щоб його книги заблукали під стріхи, але треба було багатьох десятиліть боротьби і праці, жертв і героїзму, аби його прагнення здійснилися. Твори Шевченка пішли в народ відразу, стали його набутком, здійснювали і здійснюють у ньому велику роль, суспільну і художню. Сталось так тому, що був він найбільшим народним поетом із всіх великих поетів світу» (3). Порівнявши Шевченка з Бернсом, Бюргером, Містралем, Беранже, як народними співцями, дослідник також віддає перевагу Кобзареві, додавши, що Шевченкові «нема відповідника в світовій літературі. Поет відчув і відобразив єдину і неповторну долю свого народу» (4).

Чи не вперше після революційно-демократичної критики 60-х років минулого століття М. Якубець дає глибоку оцінку «Гайдамакам», які поставили ім'я Шевченка в ряд найвидатніших поетів Слов'янщини.

Науковим підходом до творчості Кобзаря позначено і дві інші статті того ж збірника. М. Юрковський у праці «Польські друзі Шевченка» ширше, ніж інші дослідники, характеризує зв'язки його з представниками польської культури на Україні в 1845-1847 роках. Є. Лапський у статті «Шевченко в польській літературній критиці» справедливо зауважує, що на противагу офіційній і легальній пресі Росії тих часів, яка про польське повстання 1830 року писала не інакше, як тільки про «бунт», Шевченко називає його польською революцією. Польські революційні діячі 60-х років покладали велику надію на нашого поета в єднанні двох великих слов'янських народів для боротьби з царизмом. «На жаль, в дійсності ці ідеї єднання завжди були забарвлені духом передрозділової Польщі, тому життя 'їх само перекреслювало», - підсумовує свої роздуми.

Певним здобутком для польської Шевченкіани стало видання однотомника його «Вибраних творів» (1955), де представлені й ранні балади та «думки» Шевченка, політичні поеми періоду «трьох літ» і ліричний щоденник часів заслання - усього 89 назв. Польським перекладачам вдалося відтворити і ніжну задушевність балад, і полум'яні політичні поеми «Кавказ», «І мертвим і живим…», і його тужливу лірику, сповнену гіркоти, роздумів, надій та сподівань. Майстерно перекладені й революційно-закличні твори, в яких на перший план виступає поет-громадянин, один із вождів революційної демократії («Заповіт», «Якось-то йдучи уночі…», «О люди! люди небораки!», «Я не нездужаю, нівроку…» та ін.).

Значною подією було відзначення ювілею Шевченка громадськістю ПНР 1964 року: науково-популярні сесії і урочисті вечори у Варшаві та ряді воєводських міст, в яких брали участь такі відомі особи, як Т. Лер-Сплавінський, М. Якубець, Я. Івашке - вич та інші. На урочистому вечорі громадськості Варшави 9 березня 1964 року промову виголосив Ярослав Івашкевич. «Для мене Шевченко, - сказав доповідач, - це… спомин про мою молодість, спомин про Канівську могилу, спомин про діда-кобзаря, якого я слухав ще в дитинстві. Поезія Шевченка - це відгомін мелодій, які оточували мою колиску, його мова - це спогад про цю мову, з якою я зіткнувся після моєї рідної польської мови. Тому-то, коли я говорю про Шевченка, мені не потрібні сухі чи офіційні слова. Я бажаю висловити мою глибоку пошану і любов до нього в словах найбільш гарячих і щирих. Висловити в них любов до людини, яка мріяла про часи, коли